Технологія використання етнопедагогіки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Технологія використання етнопедагогіки

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методичні основи етнопедагогіки

1.1 Історія зародження та розвиток етнопедагогіки

1.2 Українська народна педагогіка як педагогічна система

1.3 Етнопедагогіка як засіб виховання особистості

Розділ 2. Технологія використання етнопедагогіки на уроках математики

2.1 Принципи і методи використання народної педагогіка на уроках математики в початкових класах

2.2 Методика використання малих форм українського фольклору на уроках математики

2.3 Експериментальна перевірка ефективності використання етнопедагогіки на уроках математики в початкових класах

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Забезпечення загального розвитку дитини - одне основних завдань, поставлених перед початковою школою Державною національною програмою "Освіта" (Україна XXI століття), Законом України "Про освіту". Розв'язання його потребує нових теоретичних підходів як до визначення змісту (програмового забезпечення навчального процесу), так і до розробки нових технологій навчання.

Загальними теоретичними засадами визначення нового змісту шкільної освіти є широке застосування нових інформаційних технологій, гуманізація, диференціація, інтеграція, активізація.

На сучасному етапі особливої актуальності набрали проблеми відродження системи національного виховання. Кожен конкретний народ через свою національну систему виховання органічно продовжує себе в своїх дітях, генезує національний дух, менталітет, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя. Тому цілком природним й об'єктивно закономірним є наше нестримне прагнення мати свою власну національну систему виховання.

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, своєї країни.

Дитячі виховні заклади і школа покликані задовольняти потреби дитини в пізнанні навколишнього світу, у визначенні свого місця в ньому, вивченні історії та культури своєї батьківщини, природи і побуту рідного краю, в якому народилась і живе ця дитина, виховати в ній почуття гордості за приналежність до свого народу та суспільства, розвинути прагнення бути завжди корисним людям. Навчально-виховний процес у цих закладах будується в органічному взаємозв'язку з національною історією, культурою, традиціями свого народу.

Протягом віків діти виховуються у національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує в них типових представників свого народу. Національне виховання поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і, яка посилюється в умовах теперішнього буття нації.

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання інтегровано вбирало в себе кращі здобутки світової культури, що акумулювались у народних традиціях і звичаях, які утверджують добро, любов, красу, справедливість у всіх сферах життя, зокрема, у справі плекання молодого покоління.

Пошуки нових шляхів і форм використання традицій, звичаїв свого народу і загальнолюдських цінностей в національній системі навчання і виховання підростаючого покоління - першочергове завдання вітчизняної школи.

Видатні педагоги (К.Д. Ушинський, В.О.Сухомлинський, Г.С. Сковорода, О.В. Духнович, С. Русова, І.Огієнко та інші) твердили, а наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна знаходитись під постійним виховним впливом матеріальної і духовної культури свого народу. Це потрібно, найперше, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, виявлення етнопсихологічних особливостей.

Людина починається з дитинства. Саме в початкових класах засобами народної педагогіки школа, вчителі повинні закласти життєдіяльний грунт на майбутнє чесне й благородне життя. Використання в початкових класах народної педагогіки, вивіреної часом, сприяє не лише формуванню знань, умінь і навичок, а й розвиває доброту, вміння пізнавати світ, рідну мову.

Краса народних пісень, поезій, колядок, щедрівок, веснянок збагачує лексику дітей, розвиває мовлення, викликає інтерес до проеметів.

В народних традиціях, звичаях, святах, іграх, правилах громадської поведінки, піснях, казках, обрядах знаходимо багатющий матеріал, який становить неоціненний скарб, для навчання, виховання і розвитку молодих школярів.

Уся народна творчість увібрала в себе багато тих ідеалів, якими керувалися батьки і вчителі у вихованні дітей. Билини про Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Добриню Нікітича, Альошу Поповича, а також інші види усної народної творчості (історичні перекази, легенди, казки, ліричні пісні, прислів'я, приказки, загадки) відігравали велику роль у вихованні дітей. У них прославлялися праця і мужність людей, їх допитливий і глибокий розум, відображались багатства природи, видатні події з історії країни і народу, через них передавався досвід виховання дітей, поширювалась народна педагогіка.

Найголовніше у становленні української національної школи - це принципово по-новому підійти до формування нового змісту, враховуючи національну самобутність українського народу, його історичні корені, національну гордість. Особливо актуальною є проблема відбору матеріалу, визначення співвідношення між частинами, повернення літературної спадщини несправедливо забутих народних джерел.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему дипломного дослідження: “Використання елементів етнопедагогіки в процесі викладання математики в 1 - 4 класах”.

Об'єкт дослідження - навчально-виховний процес у сучасній загальноосвітній школі.

Предмет дослідження - можливості етнопедагогіки у вихованні та формуванні особистості у молодшого школяра на уроках математики.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що вивчення математики в початкових класах здійснюватиметься більш ефективно з використанням основ етнопедагогіки.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні провідних аспектів етнопедагогіки, в узагальнені педагогічного досвіду та визначення практичної корисності народних традицій у навчанні та вихованні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

проаналізувати і охарактеризувати українську народну педагогіку як педагогічну систему;

обґрунтувати систему роботи над етнопедагогічним матеріалом;

здійснити експериментальну перевірку системи роботи вчителя і учня з використанням народної педагогіки на уроках математики в початкових класах та визначити її ефективність.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження, бесіда, анкетування.

У написанні дипломної роботи ми використали систему вправ та матеріалів з народної педагогіки, які були розробленні під час проходження практики в початкових класах.

Структура дослідження. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Результати дипломного дослідження можуть бути використані під час роботи на уроках математики в початкових класах, а також в подальшому вивчені методики математики у ВНЗ.

Розділ 1. Теоретико-методичні основи етнопедагогіки

1.1 Історія зародження та розвиток етнопедагогіки

Щоб народ не зник, кожне наступне його покоління повинно виховуватися в народному дусі, на основі національних духовних і культурних традицій. Власне, справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером. Закономірно, що різні якості людей, залежно від національної приналежності потрібно виховувати неоднаковими чи уніфікованими засобами і методами, які виробились в кожній нації протягом віків і які є складовою частиною й невід'ємною частиною її самобутньої матеріальної і духовної культури [33, 29].

Виховання - є процес соціальний у найширшому розумінні. Виховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше люди. З них на першому місці - батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється з фізичним і моральним ростом самої дитини.

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Нація, за К. Ушинським, це насамперед, система, різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психологічних), історично обумовлених ознак тіла, душі й розуму. Справжнє виховання не може існувати у "чистому вигляді", тобто поза традиційною культурою певної нації. Всі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди має ґрунтуватись насамперед на культурно-історичних цінностях своєї нації, і вже пізніше відбувається знайомство з традиціями інших народів. Незаперечний закон дидактики: пізнання навколишнього світу починається із знайомства з рідного вулицею, селом чи містом, своєю країною, а вже потім - із зарубіжними країнами. Тобто, від пізнання свого, рідного, національного - до пізнання чужого, багатонаціонального світового.

Сьогодні в педагогічній науці чітко розмежовуються два провідні, хоч і органічно споріднені, але ідентичні поняття - українська народна педагогіка та українська етнопедагогіка.

Українська народна педагогіка - це вироблені й застосовувані у середовищі українців знання, засоби й досвід виховання та навчання дітей і молоді. Головне її покликання - допомагати кожному стати тим, ким він повинен стати. А українська етнопедагогіка - це наука про українську народну педагогіку, тобто про досвід українського народу щодо виховання підростаючого покоління, про його педагогічні погляди. Наука про педагогіку побуту, родини [33, 10].

Українська етнопедагогіка досліджує виховний досвід українців, з'ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей українського народу, нації в сучасній практиці родинно - громадського-шкільного виховання, виявляє продуктивні способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою і професійною педагогікою, аналізує педагогічне знання тих чи інших явищ життя українського суспільства, з'ясовує їх відповідність сучасним навчально-виховним завданням.

Українська етнопедагогіка склалася у процесі формування української народності і на своєму дальшому шляху пройшла загальнолюдські стадії суспільного прогресу. В ході історичного процесу розвитку економічного, політичного, духовного, суспільного й сімейного життя народу вона набула свого національного забарвлення й оригінального творчого обличчя з властивими їм особливостями мови, фольклору, звичаїв, родинно-побутових стосунків.

Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих для будь-якого суспільства зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першими і найціннішими є здоров'я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття були й лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому - шлюб, сім'я, народження і виховання дітей, забезпечення морального захисту людини на ґрунті гуманності від свавілля окремих осіб.

Історія освіти і педагогічної думки України допомагає виробленню творчого критичного ставлення до минулого, дає змогу бачити закономірності розвитку освіти і педагогічних ідей, порівнювати їх, виділяти загальне і часткове, особливе і характерне. В історії нашого народу кожний період має характерні риси, які роблять його неповторним і особливим. Таким є і народні педагогічні ідеї та істини, що переходили із століття до століття, і стали основою педагогічної думки.

Наука про українську народну педагогіку почала складатися вже в Київській Русі. Київська Русь не мала спеціальних педагогічних трактатів. Педагогічні ідеї можна було віднайти в літературних пам'ятниках різних жанрів, творах образотворчого мистецтва, в усних проповідях, у церковній практиці. Педагогічна думка складалася переважно з народних педагогічних поглядів. Вони виражали земні ідеали народних мас, у центрі яких стояли питання розумового розвитку, формування трудових навичок, умінь і моральних якостей.

Зародження історії української етнопедагогіки пов'язується з появою "Повчання" Володимира Мономаха дітям, спрямованого на осмислення потомками суті й сенсу народних чеснот і норм християнської моралі.

За прикладом славетного київського князя пишуть й інші автори. Наприклад, у 1577 році появилося "Заповіт" Василя Загоровського дітям, що нагадує "Повчання" Володимира Мономаха. Надалі публічні заповіти й звернення та послання потомкам, листи до синів та дочок написали ряд видатних українських педагогів, вчених, культурних й освітніх діячів, збагативши цінні надбання української педагогічної культури.

Жанр заповітів, повчань, звернень в українській етнопедагогіці виявився надзвичайно продуктивним і вічно живим. І це закономірно. Адже цілющим джерелом для нього є українська народна педагогіка з її споконвічними благородними традиціями батьківських заповітів своїм дітям, їхніх взаємних обов'язків, глибокої шани до предків з вимогою обов'язкового знання кожним українцем свого родоводу не менше як до сьомого коліна [33, 11].

Використання української етнопедагогіки є також у "Слові о полку Ігореві", українських літописах, "Руській Правді", складеній на основі норм українського звичаєвого права, народної педагогіки. То ж фактично елементи української етнопедагогіки склалися вже в надрах Київської Русі через осмислення величезних набутків української народної педагогіки.

Ознайомлюючись з педагогічними ідеалами і практикою виховання підростаючого покоління в XIII-XVII ст., варто відзначити, що своєрідними дидактичними правилами були народні педагогічні джерела: прислів'я, приказки, пісні, казки та інші фольклорні матеріали. У багатьох із них втілена глибока повага народу до знань, науки, вмінь. В усній народній творчості звучить думка про те, що людина оволодіває знаннями і досвідом завдяки великій і наполегливій праці. Правила і неписані закони народної педагогіки передавалися із покоління в покоління через обряди, звичаї, традиції, пісні, казки, легенди. Під впливом історичних переказів, дум, билин, легенд формувалась патріотична свідомість дітей та юнацтва. Романтичні, овіяні славою подвигів в ім'я Вітчизни, образи билинних героїв сприймались як моральний ідеал, модель громадської поведінки. Крім того, важливим було проникнення у вітчизняну педагогіку передових педагогічних ідей Візантії, епохи Відродження, Реформації, вплив прогресивної педагогічної теорії і практики західних слов'ян та ін.

Яскрава сторінка в історії розвитку освіти та педагогічної думки в Україні - діяльність братських шкіл. Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображались в статусах братських шкіл, різних полемічних творах видатних діячів цих шкіл Лаврентія і Стефана Зизаніїв, творах Івана Беринди, філософських трактатах професорів Києво-братських колегій. Вони відводили велику увагу гуманістичному вихованню і формуванню особистості, наголошували на значенні прикладу батьків і вчителів у виховному процесі.

Особлива роль у культурному піднесені належала братствам. У кінці XVI - на початку XVII ст., кількість братств швидко зростає. Діяльність братських шкіл - яскрава сторінка в історії розвитку освіти й педагогічної думки в Україні. Статути цих шкіл та інші документи унікальні за своїм змістом. Вони не принесені в Україну зовні, а є відображенням і втіленням тих прогресивних поглядів та ідей, які утверджувалися в культурному житті України на початку XVI ст. Аналіз статутів братських шкіл свідчить про гуманізм і народність педагогічних ідей, що лежали в основі їх роботи, розвиток традиційних положень вітчизняної педагогіки, зв'язок школи з життям народу, патріотичним вихованням.

Серед друкованих праць початку XVII ст., присвячених питанню патріотичного виховання великий інтерес викликає надрукована 1609 р. Львівським Ставропігійським братством книга невідомого автора "О воспитании чад". Ця книга є одним із перших друкованих педагогічних творів в Україні. Невелике видання передусім адресоване батькам, однак окремі її положення стосувались і учнів.

Рівень навчання братських шкіл, активна боротьба утвердження вітчизняної освіти й культури, демократичність статутів стали взірцем для інших шкіл України. Педагоги та наставники виховували своїх учнів гідними синами вітчизни, захисниками духовної культури українського народу, прищеплювали молоді любов до рідного краю, культури [41, 39].

Беручи початок у народній практиці виховання, етнопедагогіка утверджувалася й розвивала прогресивні ідеї поширення освіти та писемності в Україні, свободи та незалежності України, звільнення людини від національного, соціального й релігійного гніту, утвердження козацтва як могутньої волелюбної сили, що сприяло високому духовному піднесенню українства. Бурхливо розвиваються фольклор, мистецтво, ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі національного життя. Народна педагогіка й система патріотичного виховання втілювали в собі зміст національної культури, духовності, завдяки чому формувались цілі покоління українських патріотів.

Самобутнім явищем української національної педагогіки була козацька педагогіка. Козацька педагогіка, за визначенням творчої групи Міністерства освіти України - це частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в молоді синівську вірність рідній землі, Батьківщині - незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім'ї, школі, у громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самовідданістю.

Серед ідеалів козацької педагогіки є виховання вільної і незалежної в своїх прагненнях людини, котра повинна спираючись на вітчизняні традиції громадського та політичного життя, розвивати рідну культуру, економіку, будували незалежну державу.

Сімейні виховні традиції продовжували досвідчені козаки в школах. Своє етнопедагогічне осмислення й застосування українська народна педагогіка знайшла у навчально-виховній діяльності мандрівних дяків, у роботі козацьких та січових шкіл, а також у вищому українському шкільництві.

Слід зазначити, що у всіх навчальних закладах панував волелюбний дух козацтва. Особливе місце відводилось ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства. Педагоги разом з вихованцями та батьками дотримувались народних обрядів, звичаїв, традицій.

Такий підхід до виховання молоді дав свої позитивні результати. Про високий рівень культури, освіти та писемності козаків свідчать майже всі оригінальні джерела XVI-XVII ст. Освіченими були не тільки заможні козаки, а рядові та жінки.

Велич і могутність козацтва спонукали до того, що фактично кожен українець прагнув стати козаком. Козацька духовність розвивалась на основі багатогранних національних традицій, християнської віри [41, 45].

Важливе місце в духовному житті молоді козацька педагогіка відводила неписаним законом, які складали кодекси лицарської честі та звитяги.

Таким чином ідеї козацької педагогіки мали вплив на формування особистості, а вихованість та освіченість були невід'ємними складовими національного способу життя українців [27, 35].

Здобутки української етнопедагогіки високі і незаперечні. На її ґрунті виросло багато яскравих постатей мислителів, просвітників, педагогів. Серед них - Володимир Мономах і Петро Могила, Симеон Полоцький та Іван Федоров, Феофан Прокопович і Григорій Сковорода, Михайло Максимович та Олександр Духнович, Микола Пирогов і Костянтин Ушинський, Антон Макаренко, та Василь Сухомлинський і багато інших. Завдяки діяльності кожного з названих просвітителів педагогічна думка України значно збагатилась, стала цікавою, змістовною, історично достовірною.

Одним із перших дав наукове визначення народної педагогіки Г. С. Виноградов: «Народна педагогіка -- це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок». Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практика. З точки зору Г. С. Виноградова, народна педагогіка -- це сукупність навичок та прийомів, які використовував народ з метою формування особистості в певному напрямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і виховання.

Г.Н. Волков уперше в педагогічній літературі ввів поняття «етнопедагогіка», пов'язуючи її з народним етносом, національним характером, який склався у того чи іншого народу під впливом історичних умов. Він пише, що етнопедагогіка -- це наука «про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, про їхні педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, педагогіку сім'ї, роду, племені, народності та нації». Автор розглядає народну педагогіку в нерозривному зв'язку з педагогічною практикою.

А.Е. Ізмайлов дає своє, ширше визначення народної педагогіки. За його словами, «народна педагогіка -- це сукупність нагромаджених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь, відомостей, навичок, що передаються з покоління в покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народних мас». Автор робить спробу визначити своєрідність та характерні особливості народної педагогіки.

Народна педагогіка -- це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні виступає об'єктом багатьох наукових досліджень, і в той самий час вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Мова народної педагогіки проста й доступна широким масам, в ній відсутні наукові терміни, але зберігається колорит місцевих діалектів і говорів.

Епітети, метафори, гіперболи, алегорії, риторичні запитання надають творам народної, педагогіки образності, емоційності й переконливості.

Народна педагогіка - це колективна творчість народу. Вона має надзвичайно широку аудиторію й доступна кожній простій людині, де б вона не жила і яку б освіту не мала. Народна педагогіка «замінювала молоді театр, якого вона не знала, школу, куди її не впускали, книгу, якої вона була позбавлена». Народна педагогіка високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, скромність, працьовитість, гостинність, правдивість, чесність.

Народна педагогіка -- це і суто національні творіння, які відбивають специфіку нації, народу, Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Пан Коцький», «Іван-Побиваш», «Гай-гай», «Бідний гуцул і старий опришок» та ін. Разом з тим, народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Почесне місце в розвитку етнопедагогіки належить Г.С.Сковороді. Його творчість живилась передусім із джерел народної мудрості. Інтелектуальний світ Г.Сковороди як просвітителя, його педагогічні переконання розвивались на основі досягнень української та російської духовної культур, надбань філософської думки Стародавньої Греції і Риму, великих гуманістів епохи Відродження.

Г. Сковорода високо цінував ідеали народної педагогіки. Саме народна мудрість показала йому не лише мету, а й зміст, основні принципи і засоби виховання, плідні педагогічні ідеї. Найбільше, що хвилювало його протягом усього життя - це питання про людину та її щастя. Тому не випадково сила педагогічних ідей Сковороди - в їх народності, демократизмі, в обстоюванні загальної, доступної для всіх і пов'язаної з життям, освіти.

Григорій Сковорода був народним педагогом у найглибшому розумінні цього слова. Вся його педагогічна теорія пройнята духом народності, побудована на кращих традиціях. Він увійшов в історію педагогічної науки як мислитель XVII ст., творець оригінальної концепції виховання. Головними джерелами його ідей були педагогіка античного світу, епохи Відродження XIV-XVI ст., народна педагогіка. Так само, як передові педагоги заходу, Григорій Сковорода, вирішуючи важливі соціально-педагогічні проблеми, ставив, передусім, завдання виховати людину-громадянина на основі принципу природовідповідності. Цей принцип випливає з ідеї народної педагогіки, за якими, виховуючи дітей, слід насамперед зважати на їхні природні можливості і нахили. Зазначений принцип мав неабияке значення для подальшого поглиблення передової педагогічної думки, бо орієнтував на різносторонній розвиток природних задатків людини у процесі її навчання і виховання [16, 9].

Одним із перших дав наукове визначення народної педагогіки Г. С. Виноградов: «Народна педагогіка -- це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок». Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практика. З точки зору Г. С. Виноградова, народна педагогіка -- це сукупність навичок та прийомів, які використовував народ з метою формування особистості в певному напрямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і виховання.

Г.Н. Волков уперше в педагогічній літературі ввів поняття «етнопедагогіка», пов'язуючи її з народним етносом, національним характером, який склався у того чи іншого народу під впливом історичних умов. Він пише, що етнопедагогіка -- це наука «про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, про їхні педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, педагогіку сім'ї, роду, племені, народності та нації». Автор розглядає народну педагогіку в нерозривному зв'язку з педагогічною практикою.

А.Е. Ізмайлов дає своє, ширше визначення народної педагогіки. За його словами, «народна педагогіка -- це сукупність нагромаджених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь, відомостей, навичок, що передаються з покоління в покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народних мас». Автор робить спробу визначити своєрідність та характерні особливості народної педагогіки.

Народна педагогіка -- це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні виступає об'єктом багатьох наукових досліджень, і в той самий час вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Народна педагогіка -- це і суто національні творіння, які відбивають специфіку нації, народу, Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Пан Коцький», «Іван-Побиваш», «Гай-гай», «Бідний гуцул і старий опришок» та ін. Разом з тим, народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Педагогічна спадщина К.Ушинського міцно ввійшла в золотий фонд української та російської педагогічної думки. Він створив струнку, оригінальну, прогресивну педагогічну систему, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання, та спрямовану в майбутнє. Можна висловити передбачення, що такою вона буде і в наступному тисячолітті, бо центральною ідеєю цієї системи є ідея народності, яку великий педагог розумів як своєрідність кожного народу зумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями.

Ідея народності К.Ушинського базується на народності школи і навчанні рідною мовою. На його думку, кожен народ має право і повинен мати свою школу зі своєю мовою, побудовану на народних традиціях. Він дійшов висновку, що не тільки на практиці, а й у теорії не існує загальної системи виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватися за чужою запозиченою педагогічною системою. Виховання має могутній вплив тільки тоді, коли воно народне. Народ створив чудову народну пісню, з якої черпають своє натхнення і поет, і художник, і музикант; у народі живе влучне, глибоке та істинне слово, що йде з найвіддаленіших часів. К. Ушинський наполягав на тому, щоб виховання і освіта ґрунтувалися на ідеї любові до своєї Батьківщини і свого народу, прищепленні почуття національної гідності у поєднані з пошаною до інших народів.

Народно-педагогічні ідеї К.Ушинського стали стимулом для розвитку педагогічної думки в особі численних однодумців і послідовників. До таких слід віднести Олександра Васильовича Духновича - одного з найвизначніших представників культурно-освітнього руху українців Закарпаття. Хоч творча спадщина його суперечлива і нерівноцінна, все ж він зіграв прогресивну роль у розвитку педагогічної думки в Україні, заклавши початки народної освіти на Закарпатті та захищаючи ідею народності виховання. О.Духнович сприйняв передові педагогічні ідеї своїх попередників і творчо розвинув їх на засадах народності, демократизму і гуманізму.

О. Духнович виявом народності вважав боротьбу за збереження своєї культури, мови, звичаїв, релігії. В основі його ідеї народності виховання лежить думка про те, що закарпатські українці, як і інші народи, повинні мати школу з рідною мовою навчання і побудовану відповідно до потреб і національних традицій народу. Головне завдання школи педагог вбачав у тому, щоб виховувати дітей у дусі патріотизму і національної гордості, любові до свого народу і відданості його інтересам. Він мріяв про створення такої системи виховання, яка б забезпечила підготовку нового покоління людей, відданих інтересам народу, палких патріотів, здатних вивести народ з культурної відсталості на рівень цивілізованих націй. Одним із найважливіших засобів виховання патріотизму О.Духнович вважав вивчення у школі народної творчості, зокрема, пісні. Особисто збираючи зразки народної творчості, він прагнув розкрити народним масам красу рідної пісні, пробудити в них почуття любові до рідного краю.

Ідея народності знайшла своє відображення у створених педагогом для народної школи підручниках, у конкретній діяльності щодо організації народних шкіл. Свою головну педагогічну працю він назвав "Народною педагогією", підкреслюючи її пряме призначення. Його педагогічна спадщина - культурне надбання всього українського народу. А сам педагог за багатогранністю освітньо педагогічної діяльності, глибоко наукового обґрунтування педагогічних ідей був із найвидатніших педагогів України [41, 62].

Велика роль в подальшому розвиту етнопедагогіки належала І.Огієнку. Будучи вірним сином свого народу, І.Огієнко захоплювався народною виховною мудрістю, всебічно і глибоко її досліджував. Він був переконаний у тому, що рідна мова, історія, народне мистецтво, народні ігри, інші національні традиції, звичаї і обряди як основні засоби етнопедагогіки мають надзвичайно важливе значення у навчанні і вихованні дітей. Засоби народної педагогіки втілюють у собі національну свідомість, духовність, вони є основою формування особистості. Найважливішим фактором виховання підростаючих поколінь учений вважав виховання українською мовою. Її він сприймав як джерело національного духу, культури. Спілкування з дітьми своєю мовою веде до підвищення свідомості, формує гідність, високі моральні якості. "Рідна мова - то найголовніший наріжний камінь існування народу, як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу, бо рідна мова - то основа нашої історії, як душа цього народу". І.Огієнко доводив, що "... щаслива та людина, яка рідну мову свою береже та шанує ". Дітей і молодь він закликав вивчати її і в жодному разі не допускати заміни чужою мовою [27, 35].

У другій половині XX ст. нову сторінку в розвитку вітчизняної педагогіки відкрив Василь Сухомлинський. Він посідає помітне місце в історії світової педагогічної думки. Творчі пошуки педагога здійснювалися в руслі прогресивних ідей "нового виховання", а його педагогічна система - нагромадження досвідів, підходів, методів і засобів народної педагогіки, її виховних традицій. Одним із джерел, що живило й утверджувало етнопедагогічні погляди В. Сухомлинського, були праці відомих прогресивних педагогів Європи: Я.А. Коменського, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, Я. Корчака, Г. Сковороди, К. Ушинського, І. Франка, Л. Українки, Т. Шевченка.

В.Сухомлинський глибоко усвідомлював, що ідея народної педагогіки - це не сухі абстрактні положення, а ідейно-моральні, художньо-образні згустки, що акумулюють у собі тисячолітній досвід народу, його духовні цінності. У досягненні виховних завдань педагог керувався головною ідеєю - виховати справжнього громадянина, патріота відповідального за свою землю, сім'ю, колектив, мову, традиції, пісню, народну творчість, тобто моральну людину. Ідеал справжньої людини, на його думку, має ґрунтуватись на загальнолюдських цінностях. Тут Василь Олександрович виступає як гідний послідовник народної філософії. Духовне багатство особистості бачиться педагогом нерозривною частиною духовного багатства народу. Ось тому ідеал справжньої людини за Сухомлинським - це народний ідеал.

Таким чином, сконцентрувавши погляд на педагогічних постатях нашої історії, слід відзначити, що всі видатні педагоги минулого досягли значних успіхів завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на ґрунті народної педагогіки. Передові держави світу досягли значного наукового, культурного й економічного прогресу завдяки збереженню національних навчально-виховних традицій свого народу. Тож наявність такого могутнього феномену, як народна педагогіка, яскраво свідчить про те, що ми вступимо в освітні процеси XXI ст., не з порожніми руками. Треба тільки повною мірою використовувати цей багатющий скарб як для подальшого розвитку народної педагогіки, так і для високого злету, на її основі, наукової педагогічної думки в Україні.

1.2 Українська народна педагогіка як педагогічна система

Народна педагогіка - цілісна педагогічна система. Вона будувалася на емпіричних знаннях, реальних життєвих потребах, була зумовлена соціально-економічним життям народу, необхідністю підготувати гідну зміну носіїв етнокультурної спадщини народу. Тому ідеалом у народній педагогіці є людина праці, творець. Вихованню трудівника сприяла ціла система етнопедагогічних засобів, що підпорядковувалися таким провідним принципам, як виховання працею, природовідповідності, гуманному ставленню до дитини в поєднанні з розумною вимогливістю, зв'язку з життям тощо.

Традиційними народними засобами впродовж віків були усна народна творчість, гра, іграшка, звичаї та обряди. За їх допомогою молодому поколінню передавалися емпірично знайдені та перевірені практикою способи діяльності та поведінки. Вони "прилучали" дітей до соціального середовища, спрямовували розвиток особистості. Через позитивні емоції, наочно-чутливе оформлення свят, обрядів старше покоління передавало своє розуміння навколишнього світу, формувало ціннісні орієнтації підростаючого покоління [43, 6].

Серед найважливіших ланок народної системи виховання слід відзначити сім'ю, громадськість, колектив, ровесників. Так, згідно з традиціями етнопедагогіки, сім'я несла повну відповідальність за виховання дітей, підготовку їх до життя та праці. В ній дитина набувала моральних, цінностей, проходила трудову підготовку. Наставниками дітей постійно були, батько й мати, старші члени родини. Висловлюючи похвалу або ж осуд родині за виховання дітей, громада виявляла своє ставлення до виконання батьками своїх соціальних функцій. Громадська думка виступала одним із найважливіших факторів народної системи виховання.

Значне місце у вихованні та самовихованні дітей народна педагогіка відводить колективу ровесників, в якому формується ініціатива кожного його члена» народжується дух змагання. Так, під час сільськогосподарських робіт і в часи дозвілля молодь прагнула виконати якомога краще трудові завдання, утвердитись своєю працездатністю, вмінням, що служило важливим фактором поваги та визнання з боку молодіжної громади й старших.

Народна педагогічна система включає в себе такі важливі напрями виховання дітей і молоді, як трудове, моральне, розумове, фізичне та естетичне. Завдання полягало в тому, щоб виховати молоду людину, якій притаманні були б висока моральність, працелюбність, практичний розум, фізична витривалість, тонке відчуття краси. Тому і сьогодні не втратили своєї вартості педагогічні традиції щодо виховання працездатності, бережливого ставлення до результатів праці, прилучення дітей та молоді до традиційних занять батьків, відповідальності родини за підготовку дітей до життя, формування громадської думки як фактора виховання, виховання красою тощо.

Педагогічна виправданими та ефективними в практичному застосуванні є традиційні засоби народної педагогіки. Однак у сучасному зверненні до народної педагогіки спостерігається дещо спрощене та однобічне її розуміння, сприйняття лише її окремих положень, епізодичне використання її засобів [43, 56].

Невичерпним джерелом, з якого зароджувалася національна система виховання, була життєдіяльність наших пращурів, починаючи від дохристиянських часів. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління становила сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед, хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напряму в житті та вихованні підростаючих поколінь.

Витоки української національної системи виховання сягають углиб давнини. Протягом сторіч вона встановлювалась, розвивалась, вдосконалювалась, зберігаючись і захищаючись від руйнівного впливу, як чужоземних, так і "своїх", рекреаційних, шовіністичних політичних сил [48,80]

Лише після здобуття незалежності в суверенній Україні розпочавсь процес державотворення. Важливою його частиною є формування та втілення в життя власної політики в галузі освіти, її зміст викладено в Державній національній програмі "Освіта" (Україна XXI ст.), Законі України "Про освіту", де в основу пріоритетних принципів розвитку її системи поставлено гуманізацію і демократизацію всіх складових елементів нашої освіти та національну спрямованість, що полягає у "невіддільності освіти від національного ґрунту".

Успішне розв'язання означених завдань великою мірою залежить від знання нашої педагогічної спадщини. Історія освіти і педагогічної думки України допомагає виробленню творчого критичного ставлення до минулого, дає змогу бачити закономірності розвитку освіти і педагогічних ідей, порівнювати їх, виділяти загальне і часткове, особливе і характерне [9,10].

За визначенням М.Г. Стельмаховича, народною педагогікою називають ту, яку створив народ. Це галузь його емпіричних знань і досвіду, що відображаються в домінуючих серед трудящих морально-етичних ідеалах, поглядах на зміст, мету й принципи формування людини, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання і навчання дітей та молоді. Усі видатні педагоги минулого і сучасного досягли високого наукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на ґрунті народної педагогіки. Тому й ніякого перебільшення не буде, коли скажемо, що педагогіку творить народ, а професіональні педагоги її аранжують [43, 239].

Наукова педагогіка знаходить своє відображення у працях учених, а народна - в рідній мові, народній творчості (у піснях, прислів'ях, приказках, загадках, легендах, оповіданнях), у дитячому фольклорі, в народних традиціях, звичаях, святах, обрядах, ритуалах, символах, образотворчому, музичному, танцювально-хореографічному мистецтвах, у знаннях і досвіді родинного виховання дітей та підлітків, у сімейно-побутовій культурі, народних дитячих іграх, іграшках.

Національна система виховання передбачає систематичне, цілеспрямоване формування у підростаючих поколінь цілого роду важливих якостей, що є складником народної духовності. Це, зокрема, такі:

Національна психологія. Кожна нація має специфічну для неї психологію. Самобутність психології зумовлена культурно історичними обставинами, матеріальними чинниками, природними особливостями людей.

Національний характер. Усім ладом і способом життя, засобами своїх культурно - історичних традицій народ виховує в дітях національний характер, який формується протягом віків. Вічне правдошукання, щедрість душі і гостинність, ласкавість і доброта, пісенність і музикальність, ніжність і глибокий ліризм, працьовитість і талановитість - ось лише деякі типові позитивні якості відомого в світі українського характеру.

Національна свідомість і самовідданість формується всіма засобами рідної мови, історії, культури, національними традиціями і звичаями.

Національний спосіб мислення. Національна психологія, характер, свідомість, самосвідомість, як і інші складники духовності народу, трансформуючись у мислення юнака чи дівчини, визначають їх самобутність. Таким чином, забезпечується оригінальний спосіб мислення, завдяки якому творче бачення світу одним народом багато в чому відмінне від творчого бачення інших народів.

Національний світогляд - це історично зумовлена система поглядів, переконань, ідеалів, які становлять основу народної духовності і відображені в ідейно-моральній спадщині, культурно-історичних традиціях української нації.

Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення і засвоєння кожним учнем у процесі праці народних моральних та етичних ідей, принципів, поглядів, переконань, додержання у побуті народних традицій, звичаїв та обрядів.

1.3 Етнопедагогіка як засіб виховання особистості

Українська нація, як і всі інші нації, має свою самобутню історію, глибоко гуманістичну ідеологію, власну філософію буття, оригінальну, національну систему виховання. Перевірені багатовіковим досвідом надбання народної мудрості становлять ідейно-моральну основу виховання, яка має національні та загальнолюдські аспекти.

Виховання - це насамперед "вбирання" в себе кожною особистістю духовності, культури рідного народу, його національного духу буття.

Відтворюючи себе з покоління в покоління і турбуючись про свою вічність буття в дружнім колі народів світу, кожна нація (етнос) піклується про виховання дітей, щоб вони продовжували у віках культурно-історичні традиції батьків, дідів і прадідів. Наука доводить, що виховання є глибоко національним за сутністю, змістом, характером та історичним поколінням.

Національне виховання - виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості. Національне виховання є конкретно історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання.

Багатющою і справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головним з них на думку М.Г. Стельмаховича, В.Т. Кузя, Ю.Д. Руденка є: рідна мова, усна творчість, національна міфологія і символіка, національне мистецтво, національні традиції, звичаї, обряди, народні ігри та іграшки тощо.

М.Г. Стельмахович [43] образно розшифровує термін «народна педагогіка».

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, яка заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою.

Це приваблива іграшка, яку дарує дитині батько.

Це чарівна бабусина казка; яка вчить жити й працювати, боротися й перемагати, захищати добро й ненавидіти зло.

Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, які будять кмітливість і розум.

Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу навколишнього світу.

Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка.

Це веселі іграшки і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу.

Це праця -- найдбайливіша і найповніша нянька, найвимогливіша і найдобріша.

Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, які веселять душу і радують серце, стверджують найкраще на землі.

Це відповіді на тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення в суть природних і суспільних явищ.

Це мудре застереження від необачного вчинку, виражене нерідко через народний гумор чи жарт, а то й сатиру, мудре прислів'я чи приказку.

Народна педагогіка виховує пошанне ставлення до рідні, до свого роду. Про це йдеться в приказках (наприклад, «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду»), піснях («Он роде ж мій, роде», «Соловейку»), приповідках.

М.Г. Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогіці дослідив і таку її галузь, як народна дидактика. За, його словами, народна дидактика -- це відображення здобутків народу в галузі освіти й навчання, що виражається у його поглядах на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей [33, 35].

Без таких засобів виховання, що ввібрали в себе досвід тисячолітнього буття народу, як без коріння чи фундаменту не може повністю розвиватися ні родинне, ні суспільне виховання, ні педагогічна наука.

Ідеали, завдання, шляхи й засоби виховання народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях, тощо), а також в іграх і танцях, прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях трудового і сімейного виховання. Як бачимо, народно - педагогічні знання викладаються у своєрідній формі, зовнішньо відмінній від наукових понять, проте це аж ніяк не може применшувати їх ролі і значення, оскільки достовірність положень педагогіки незаперечна.

В умовах будівництва незалежної України ведуться пошуки мети виховної роботи національної школи.

Будучи національною, школа передусім здійснює національне виховання. Національне виховання - це створена упродовж віків самим народом система поглядів, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді. Це дає змогу передавати молодшим поколінням соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. У своїй найглибшій суті національне виховання - творіння і безумне вдосконалення нації, тобто виховання для потреб нації. Водночас навчально-виховний процес зорієнтований на потреби держави і має на меті виховувати гідних громадян, високоосвічених, які люблять Україну, примножують її духовні і матеріальні багатства. Отже, національна школа має поєднувати виховання особистості для потреб нації, держави й усієї людської цивілізації.

Шлях до духовного ставлення особистості починається з природного входження дитини в духовний світ і традиційне життя рідного народу в культуру нації як складову загальнолюдської культури.

Основну мету виховання народна педагогіка бачить в тому, щоб навчити кожного бути людиною. А для цього необхідно, щоб нові покоління, які приходять на зміну, могли вміло перейняти естафету життєдіяльності від старших поколінь, оскільки дитина ще не має досвіду знань, умінь, навичок поведінки, все це приходить тільки через виховання. Застосовуючи і використовуючи попередній досвід, нові покоління збагачують й удосконалюють його, роблять свій внесок у розвиток матеріальної і духовної культури.

У вихованні дитини народ прагнув досягти виховного ідеалу. Ідеал у загальному його трактуванні означає праобраз, взірець досконалості, кінцеву вершину, мету людських устремлінь.

За народним уявленням, досконала людина - чесна і працьовита, співчутлива і прихильна до слабких і скривджених, товариська і сповнена оптимізму, та, що розуміє і цінує все істинно людське.

Поняття про виховний ідеал міститься у змісті українських народних пісень, казок, дитячих народно-побутових і фізкультурно-спортивних ігор, легендах тощо. У народній педагогіці взірцем для юнаків та дівчат завжди були позитивні герої. І хоч виховні ідеали втілювались то в образі козака, то гайдамаки, незмінною, проте, була наповненість їх гуманістичним загальнолюдським змістом - людська безкорисливість, працелюбність, інтелектуальна неповторність. Тому під виховним ідеалом ми розуміємо еталон взірцевої особистості, що служить головним орієнтиром у вихованні молодшого покоління. Він знайшов своє відображення в рідній українській мові, фольклорі, святах, обрядах, національних традиціях, родинному побуті, настановах і правилах, моралі, різних видах мистецтв, у промислах ремеслах нашого народу й естафетне передається від старших поколінь до молодших, які його доповнюють і вдосконалюють.

Виховання в народному тлумаченні розглядається як соціальне формування природних задатків здібностей людини, в результаті " впливу повсякденно-побутового педагогічного середовища" (сім'я, гурт, товариство, громада) і в межах реалізації істинно людського в структурі особистісних можливостей за певною персоніфікованою фаталістичною програмою.

Розглядаючи фактори формування й становлення людської особистості, етнопедагогіка чітко визначила, що такими є біологічні і соціальні (стан взаємин у родині, розпорядок повсякденного життя, побутові умови, усталені звичаї і традиції, матеріальне становище).

Народна педагогіка дає об'єктивне трактування суті спадковості, як біологічного фактора, та її місце у формуванні особистості. Народ своїм допитливим розумом прагнув збагнути причину таких явищ, заглибитись у духовний світ людини, виявити ті фактори, від яких насамперед педагогіка вірно окреслила становище людської особистості. В народній педагогіці роль спадковості дуже велика, спадково не лише передаються певні фізичні ознаки, а й деякі риси характеру: "Яблуко від яблуні не далеко падає", "Який труд, такий тин, який батько такий син", "Яке коріння - таке насіння".

Другий важливий фактор впливу на особистість за народною педагогікою є соціальний, де нерозривно пов'язані між собою середовище і виховання.

Оточуючі впливають на дитину з першого дня народження. Спосіб життя родини і характер спілкування з малюком є визначним у формуванні в дитини початкових звичок, від яких згодом значною мірою залежить її поведінка. Недарма в народі кажуть: "Як зайдеш між реп'яхи, той реп'яхів на берешся ","З ким поведешся, від того й наберешся ", "Ниточка до клубочка веде".

В.О. Сухомлинський, звертаючись до "золотого принципу" народної педагогіки - любові до дітей - підкреслював, що найбільш щира любов - любов батьківська.

Виховання дітей - одна з найважливіших функції сім'ї, а сімейний уклад, атмосфера, в якій живе дитина, - постійно діючий виховний фактор. В сім'ї дитина формується як особистість, отримує перші уроки життя. "З родини йде життя людини" - мудро зауважує народна приказка.