Народні традиції у вихованні учнів початкових класів

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра педагогіки і методики початкового навчання

Дипломна робота

Народні традиції у вихованні учнів початкових класів

Роботу виконала:

студентка факультету ПВПК

групи з ПК -54

Ковальчук Маряна Михайлівна

Науковий керівник - кандидат педагогічних наук,

доцент: Матіяш В.В.

Тернопіль 2009

Вступ

За нинішніх умов трансформації суспільства на нову парадигму виховання передусім визначають національні і загальнолюдські вартості, діалогічність культурних цінностей.У зв'язку з цим у педагогічній теорії і практиці яскраво виділяються дві тенденції: розвиток національної свідомості особистості й формування її планетарного світогляду. Конедлідуючим фактором цих тенденцій виступають національно-культурні традиції, високоморальний зміст яких не допускає асиміляції національного чи його відгородження.Тому національно-культурні традиції є реальними детермінантами навчально-виховної діяльності загальноосвітньої школи. Засвоєння традицій як повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду забезпечення виховання в школі, що потребує спеціального організованого,цілеспрямованого процесу. Без кого неможливо сформувати підростаюче покоління, яке покликане не лише правильно сприймати соціально-економічні перетворення в крані, а й стати соціально - активною силою.

Сьогодні школа, вчителі початкової ланки освіти покликані відповісти на запитання,як підготувати молодшого школяра до життя в майбутньому постіндустріальному чи інформаційному суспільстві,при цьому дбайливо оберігаючи і примножуючи систему норм і цінностей,що склалася в українського народу.

Тому виховання традиціях вкрай актуальне комплексне завдання. Воно потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється передусім у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує,що без знання своєї історії, культури,свого родоводу, традицій народу і сім'ї неможливо виховувати підростаюче покоління країни.

Не випадково,що одним із пріоритетних напрямів реформування виховного процесу в державній національній програмі„Освіта („Україна XXI століття,, ) визначено „утвердження принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, добра, краси, працелюбності, інших добро чинностей[3]. Такі принципи завжди були притаманні українському народу, ними пронизана вся система його національно-культурних цінностей.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г.Ващенко, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А.Бойко, Р.Дзвінки,О.Дубасенюк, П.Ігнатенко, В.Кузя, Ю.Руденко, М.Стельмаховича, В.Струманського, В.Попружного, Г.Шевченко. Однак педагогічний потенціал національно-культурних традицій у початковій школі остаточно не розкриті.

Зазначимо, що національно-культурні традиції є природним стимулюючим фактором шкільного навчально-виховного процесу. Можливості його важко переоцінити,якщо співвіднести із сучасними завданнями гармонійного розвитку молодших школярів в умовах гуманізації початкової освіти.

Актуальність і недостатній рівень визначеної проблеми в теорії та шкільній практиці зумовили вибір нами теми дипломного дослідження.

Об'єкт дослідження - процес використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні учнів початкових класів.

Предмет дослідження - педагогічні умови використання національно -культурних традицій у вихованні молодших школярів.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та експериментально спробувати педагогічні умови та методику використання національно -культурних традицій українського народу у початковій ланці освіти.

Гіпотеза дослідження полягала у припущенні того, що використання національно-культурних традицій у вихованні молодших школярів буде ефективним за умов:

- доступностість;

- емоційність;

- враховування вікових та індивідуальних особливостей дітей

- зв'язок з життям

- комплексний підхід до виховання національними традиціями.

Практична значущість дослідження полягає у з'ясуванні методичних орієнтирів щодо використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні молодших школярів.Матеріали і результати дослідження можуть бути використанні у навчально-виховному процесі початкової ланки освіти.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження були встановлені такі завдання:

¦ вивчити стан проблеми у педагогічній теорії і шкільній практиці;

¦ визначити педагогічні умови, що забезпечать ефективність використання національно-культурних традицій українського народу у вихованні молодших школярів;

¦ розробити експериментальну методику виховання молодших школярів використанням національно-культурних традицій;

¦ зробити кількісний і якісний аналіз результатів експериментального дослідження.

Основні методи дослідження:

- аналіз літературних джерел;

- вивчення шкільної документації;

- вивчення та аналіз масового педагогічного досвіду;

- бесіда;

- спостереження;

- інтерв'ювання;

- анкетування;

- педагогічний експеримент.

Базою дослідження виступала Бродівська загальноосвітня середня школа - ІІІ ступенів №4 Львівської області. В експерименті приймали участь 70 учнів початкових класів. Структура дипломної роботи: вступ, два розділи, сім параграфів, висновки, список використаних джерел, додатки.

РОЗДІЛ І. СТАН ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ І ШКІЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ

1.1. Феномен, національно культурні традиції українського народу

Поняття "Традиції" походить від латинського traditio, що в перекладі означає - передача. Кожне покоління входить у життя через освіту, виховання, соціалізацію, самопізнання і самотворення індивідууму як особистості. Передусім, саме шляхом передачі соціального досвіду від старших до прийдешніх поколінь традиції забезпечують засвоєння найвищих національних, культурних і матеріальних, нагромаджених віками цінностей, норм, правил, ідеалів, відображають наступність соціального досвіду. Традиції, спрямовані на розширення знань про свій народ, уможливлюють реальний особистий вибір у житті, праці, моралі, у сучасному естетично-творчому, побутовому відродженні національного менталітету. Отже, традиції поєднують способом передачі найцінніші моральні й матеріальні здобутки українського народу минулих епох і теперішнього часу.

Для усвідомлення теоретичних основ феномена "традиції", ми ознайомилися з найбільш важливими їх ознаками з наукової довідкової літератури і виявили найхарактерніші для нашого дослідження аспекти цього поняття.

У філософській енциклопедії [187, 663] підкреслюється, що традиційними стають норми поведінки, народний досвід, ідеї, погляди, смаки, звичаї, обряди, свята та інші форми соціальних і культурних явищ. У філософському словникові вони визначаються як елементи соціально-культурної спадщини, що історично склалися і передаються від покоління до покоління [188, 487]. У педагогічному словнику виділяються традиції в сім'ї і традиції шкільні. Традиції в сім'ї розглядаються як "сукупність звичаїв і норм поведінки, прийнятих у сім'ї, що передаються від старшого покоління молодшому" [189, 490]. Традиції шкільні - це "звичаї, порядки, правила поведінки, що склалися в школі, які зберігає колектив та які передаються від одного покоління учнів до іншого" [190, 490-491]. Таким чином, як підкреслюється в етнографії, "традиції - це процес позабіологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно-побутових особливостей" [83, 230], соціальних і культурних явищ, що історично склалися. Таким чином, традиції складаються в суспільному житті певного народу, в сім'ї, школі, побуті, праці, моралі, мистецтві тощо.

В.Г.Кузь, Ю.Д.Руденко, З.О.Сергійчук під національними традиціями розуміють "своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті" [119, 132]. Отже, автори акцентують увагу на змісті традицій. О.Вишневський доводить, що виховний досвід народу закріплюється в традиціях, які "є виявом його історичної пам'яті, його самовизначення та оберегом культури, мови, релігії, звичаїв тощо". Розглядаючи сутність традицій, він наголошує, що "у кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід, формує правила виховання", при цьому піддає різкій критиці сучасне українське виховання.

Сприймаючи основні думки О.Вишневського, погоджуючись, що у вихованні на традиціях мають місце значні недоліки, все ж не поділяємо його висновку про те, що "між українською традицією і сучасним вихованням - в сім'ї і школі - виникла духовна прірва" (29, 72). Не можна спростовувати того факту, що Україна підійшла до сучасних реформ зі значним науковим, освітнім і культурним потенціалом, який належить не розбазарювати, а повніше використовувати в умовах державотворення.

Отже, традиції - це філософське, соціально-психологічне і педагогічне явище. Вони усталено відображають наступність соціального досвіду українського народу, є формою функціонування суспільних відносин і взаємин між людьми певної національності, забезпечують їх закріплення, розвиток і передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих видів суспільної діяльності.

На активність виникнення і розвитку традицій значний вплив має конкретна історична епоха чи її період. Вони актуалізують свою, відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят, ритуалів, яка є продуктом суспільних відносин людей і невід'ємним компонентом національної культури на всіх етапах її розвитку. Традиції формуються в залежності від системи господарювання та соціальної культури суспільства. Отже, традиції, звичаї, обряди та свята - необхідний елемент соціального і особистого життя людини. Не можна не погодитися з тим, що зневажливе ставлення до національних надбань, характерне для недалекого минулого нашої історії, нехтування національно-культурними традиціями українського народу призвели до втрати національної самосвідомості громадян, почуття причетності до певного народу, національності, природного прагнення людини до самовираження, самовиховання, самовдосконалення.

У кожного народу історично склалася власна система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного - до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до свого рідного і близького.

"Феномен народно-традиційної культури полягає насамперед у тому, що через неї здійснювався і здійснюється генетичний теоретико-культурний зв'язок поколінь у часі і просторі, віковічні традиції, - пише С.Павлюк, - завжди були кровоносними артеріями в національному організмі, де одночасно проходить процес синтезу старих і новоутворених традиційних елементів, що узвичаювалися в повсякденному житті і ставали основою для подальшого поступу" [123,152].

Оскільки виховання школярів здійснюється в певному культурному просторі, що відбиває етнокультурні особливості регіону, то врахування регіональних особливостей традиційності набуває особливого значення у змісті й засобах виховання.

Діалектичні зв'язки між національним і загальнолюдським є загальною тенденцією розвитку будь-якого менталітету. Інтеграційні культурні надбання сприяють взаємозбагаченню завдяки розвитку культури передусім корінного етносу певної території. Це ж, на наш погляд, стосується і регіону, розвиває значення регіональних традицій у загальноукраїнському контексті. Отже, виховання на традиціях реалізує, по-перше, глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі - загальнолюдського; по-друге, усвідомлення кожним школярем самого себе як невід'ємної частини свого народу, нації, і в той же час, по-третє, - як самобутньої індивідуальності, необхідності з цією метою самоучіння і самовиховання. Завдання молодої української держави у зв'язку з цим полягає у створенні оптимальних умов оволодіння народними традиціями, в наданні цьому процесові цілеспрямованого характеру, що забезпечить формування високоморальних якостей громадянина.

Традиції - це широке філософсько-педагогічне поняття. Як педагогічний феномен вони являють собою основу і комплексний засіб виховання в умовах українського державотворення, центральний, структурний компонент

українського народознавства. Таким чином, традиції входять до складу українського народознавства або українознавства і визначають його основний зміст.

Педагогічна сутність національно-культурних традицій полягає у відтворенні в наступних поколінь того кращого, що вироблено українським народом упродовж усієї історії свого існування. Отже, виховання учнів початкових класів на національно-культурних традиціях українського народу забезпечує їх прилучення до високих духовних і матеріальних надбань свого народу, засвоєння і примноження кращих звичаїв, моральних норм, естетичних цінностей та інших елементів культурної спадщини, кращих психічних якостей українського народу, специфіки його емоційної та інтелектуальної сфери, що зберігаються нацією, розвиваються і передаються протягом століть.

Таким чином, традиції - це самобутнє культурно-історичне явище. Вони складають ту основу, на якій базується єдність усіх поколінь українського народу, і навіть більше - єдність усіх етносів, що населяють Україну. Традиції забезпечують формування вірності Вітчизні і національним вартостям, а через них - і вічним загальнолюдським цінностям.

Разом з цим, національно-культурні традиції нашого народу, його окремішність, здібності; здобутки - це вклад української нації в загальнолюдську скарбницю духовності, в світову культуру.

М. Грушевський першим розгорнув концепцію вселюдського значення національних традицій. За висновком видатного діяча української культури, національна творчість і надбання українського народу "не має суперника серед народів Європи". В багатотомній фундаментальній "Історії України - Руси" М.С.Грушевський стверджував, що український народ "у творах свого духа зложив пророчисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя" [38, 3].

Інший активний діяч суспільно-політичного руху в Україні М.П.Драгоманов у своїх працях з українознавства переконливо поєднав національні скарби і загальнолюдські цінності, вчив, щоб ми ставили "величну будівлю українського культурно-громадського життя в зв'язку з вселюдською культурою..."[142,4].

О.Р. Мазуркевич пише, що, за вірогідним свідченням М.Грушевського, у всьому світі "гаряча проповідь Драгоманова про необхідність європеїзації українського народознавства, надання йому прогресивного характеру, соціального змісту була цілком на своєму місці, вона була потрібна". М.П. Драгоманов наголошував: "Українське письменство й наука про Україну мусять перш за все обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського і наукового руху в Європі й Америці, й котрі найтісніше зв'язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом, вийти з того вузького й поверхневого національства, котре в Європі втратило смисл..., відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності" [94, 4-5]. Отже, уважно ставлячись до традиції, слід уникати примітивної ідеалізації національних ознак українського народу.

У зв'язку з цим постає необхідність правильного усвідомлення взаємозалежності національного й інтернаціонального. В цьому доцільно, на наш погляд, сприйняти висновок В.Винниченка. Він писав, що інтернаціоналізм, який "вимагає відречення від своєї національності й розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а й лицемірна, шкідлива пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм як сполучення всіх національних сил людськості, якщо кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськості" [27, 73-74]. Отже, через національне ми зможемо наблизитися до загальнолюдського, завдяки збереженню своєї високоморальної національної самобутності увійдемо як рівноправні до європейської співдружності народів і країн.

Отже, життя не сприяє виховному процесу. З цього приводу доцільно згадати переконливі слова американського письменника Марка Твена, що характеризували Сполучені Штати кінця XIX століття: "Якщо ти вкрав булку хліба тебе можуть посадити в тюрму, якщо ж ти вкрав залізницю, тебе виберуть у сенат". Подібна ситуація характерна для нас сьогодні. Гальмує виховання й те, що з екрану, газет, естради, молодіжних програм, різних виступів не лише артистів, а й офіційних осіб ллються потоки неконструктивної критики, що стосуються різних аспектів життєдіяльності України. Це формує іронічне ставлення молоді до своєї країни, гальмує, а не допомагає у вихованні; громадян і патріотів.

Найбільш ефективним чинником виховання поваги і любові до Батьківщини є національно-культурні традиції українського народу. Прийдешній день України повністю залежить від того, як ми сьогодні сформуємо у молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, єдності її з рідним народом.

Тому, виховуючи на традиціях, прагнемо сформувати у молодого покоління вірність ідеалам побудови в Україні демократичної, правової держави, горде почуття належності до українського народу, стимулювати національне пробудження, відродити громадянське сумління і національний обов'язок.Доводимо глибинний зв'язок національного з духовністю особистості, інтелектуальною зрілістю і красою. У цьому полягає мета виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу.

Отже, національні традиції - це святиш певного народу, те, чим він керистується в своїй життєдіяльності. В.О.Сухомлинський писав: "Душа не може жити без святині. Щось для людини стає дорогим і непорушним, невикорінним і незнищенним". Видатний педагог вдумливо говорить, що людська душа для нього, неначе родюче поле, на якому потрібно виростити пшеничний колос. "Не будеш орати землю й зрошувати її потом, запліднювати турботами і тривогами, - поле буде пустирем, а на пустирі виросте чортополох". Далі він пише: "Я тридцять три роки працюю в школі, і тридцять три роки мені не дає спокою думка: як створити людину з багатою, щедрою, благородною душею, готовою віддати свої багатства людям?" Педагог переконливо доводить, що все залежить від учителя. "Альфою і омегою моєї педагогічної віри є глибока віра в те, що людина є така, яке в неї уявлення про щастя. В.О.Сухомлинський впевнений, що вихователь є творцем людської душі, плугатарем і сіячем, він формує уявлення про щастя. Якщо йому не вдалося посіяти справді людське насіння щастя, то в душі може утвердитися інша святиня [174, 394]. Він називав народні традиції "живим, вічним джерелом педагогічної мудрості", "зосередженням духовного життя народу". Таким чином, ритуали, звичаї, обряди, норми, свята, ідеали мають у своїй основі народні святиш, вони об'єднують минуле і майбутнє народу, утверджують в душах нинішнього покоління віковічні традиції рідного народу, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю: Через систему традицій кожний народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію у своїх дітях. Отже, в основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні [119, 132]. Тому прилучення школярів до національних традицій має не лише педагогічне, а й глибоке соціальне значення. Дослідження показує, що педагогічний вплив народних традицій, особливо сімейних, на формування особистості неперевершений. Учні сприймають їх легко, природно и просто, навіть у школі не відчуваючи, що її виховують. Очевидно, це й дало підставу П.Д.Ушинському прийти до висновку, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях" [199, 100]. Тому національно-культурні традиції є обличчям народу, значною виховною силою і вічним джерелом духовності для підростаючих поколінь.

1.2. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу

Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування/ Педагогічна сутність їх у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Отже, традиції надійно захищають національну самобутність, сприяють усвідомленню кожного невід'ємною частиною свого народу. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв'язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в історико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам'яті, своєрідного педагогічного коду народу.

Тому, на наш погляд відомі в науці цивілізаційний та формаційний підходи щодо педагогічної теорії і практики не забезпечують у дослідженні їх повноти і багатовимірності. Звідси витікає, що соціально-культурний напрям, який їх об'єднує, в нашу цивілізаційну епоху має бути доповнений традицієзнавчим. Функціонування педагогічної теорії і практики протікає у безлічі традицій. Саме традиції забезпечують збереження національної сутності народу, найвищих вартостей в культурі, людського в людині й природного в природі.

«Націоналізація людського життя», - як зазначає М.Бердяєв, - це індивідуалізація загальнолюдського... Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію (8, С. 105-106 ). Отже, національні традиції сприяють розвитку вселюдської культури. Національні культури вбирають у себе прогресивні традиції" і акумулюють енергію для їх передачі на новому рівні культурного буття народу. Таким чином, традицієзнавчий підхід забезпечує повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду, його єдність з прогресивними інноваційними процесами, конструктивне спрямування в майбутнє. Невизнання цього підходу в науковому й культурному поступі породжує таке аномальне явище, як національний нігілізм, веде до деградації духовності й громадянськості в людині, байдужого ставлення до власної історії, втрати спадкоємності поколінь, відмови від рідного, материнського, своєї мови і Батьківщини.

Національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам'ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. Традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів. Ми не можемо(і не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. У зв'язку з цим важливо бути гранично уважним та тактовним у всьому, що стосується національних інтересів та національних почуттів, виходячи з того, що національна ідея - не омертвіла уніфікація життя різних національностей, а повнокровна та динамічна їх єдність у багатоманітності.

Необхідність теоретичного обґрунтування національних основ виховного процесу переконливо доведена в працях класиків педагогіки, діячів української культури і відомих філософів минулого, передусім, - М.Бердяєва, Г.Ващенка, В.Винниченка, М.Грушевського, Б.Грінченка, М.Драгоманова, С.Русової, Г.Сковороди, В.Сухомлинського, К.Ушинського, Д.Яворницького та ін. Проте зміст, форми, методи виховання учнів старших класів на традиціях рідного народу залишаються недостатньо розкритими в педагогічній теорії і практиці.

Цілісна система виховання школярів на національно-культурних традиціях у педагогічній літературі висвітлена вкрай недостатньо. З даної проблеми останнім часом з'явилося чимало праць істориків і філософів, але вони, як правило, носять щодо педагогіки опосередкований, загальний характер (К. Булашев, Я. Володимирський, О. Забужко, М. Жулинський, В.Іванишин, С. Павлюк, М. Попович, В. Сверстюк, О. Субтельний, В. Шинкарук, В. Яремчук та ін.).

У даний час дещо краще розкриті питання патріотичного, екологічного та естетичного виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу (П. Ігнатенко, Н. Косарєва, В. Пошгужний, Г. Шевченко). Слід зазначити, що стосовно цієї проблеми накопичений значний фактичний матеріал з досвіду окремих педагогічних колективів національних шкіл і учителів, який потребує свого узагальнення, наукового пояснення, проникнення в сутність емпіричного викладу педагогічних явищ і процесів.

Причини, що гальмують процес виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу, мають соціально-економічний, загальнопедагогічний і організаційно-методичний характер. Це, по-перше, неповна визначеність мети, цінностей, ідеалів, прикладів і зразків у виховній роботі; недостатня етнізація і формалізм у змісті, формах і видах виховної діяльності, особливо позаурочної; по-друге, недосконалість навчальних планів і програм, відсутність підручників нового покоління, неврахування регіональної специфіки традицій, народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва; по-третє, недостатня навчально-матеріальна база, які традиційних загальноосвітніх шкіл, так і освітньо-виховних закладів нового типу; по-четверте, невідповідність навчальних планів вузу запитам різних типів сучасної загальноосвітньої школи, що виявляється в недостатній кваліфікації педагогічних кадрів, зокрема, щодо виховання школярів на національно-культурних традиціях народу.

Етно - і наукова педагогіка застерігають від байдужого ставлення до національно-культурних. традицій свого народу. Нехтування традиціями, неуважне ставлення до звичаїв, обрядів, народних і релігійних свят веде до морального і духовного занепаду нації.

Новий підхід до етнонаціональної сфери виходить з необхідності рівноправ'я та задоволення специфічних інтересів та потреб усіх національностей при повному подоланні будь-яких проявів привілеїв на національному ґрунті. Він орієнтується на спокійне, зважене рішення проблем, що виникають з урахуванням спільних інтересів усіх народів країни (46,с.11). Бо всі вони роблять свій внесок до вселюдської скарбниці духовних цінностей.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури, Б.Грінчеюсо, М.Костомароа, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народ. Вчитель мусить знати, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений. Учні сприймають їх від батьків і вчителів як дидактичну аксіому, зовсім не відчуваючи, що їх наставляють і виховують.

Таким чином, звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Вони об'єднують минуле й майбутнє, утверджують в душах молоді віковічні заповіді старшого покоління, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю, а вже потім - у цивілізоване загальнолюдське співтовариство.

Нехтування традиціями свого народу призвело до втрати молоддю національної свідомості, почуття патріотизму, прагнення самовираження і самовдосконалення. Це спричинило нівелювання значущості національних і загальнолюдських цінностей, неправильне тлумачення історії українського народу, національних культурних надбань, розгляд їх лише з позиції класових інтересів. Національні моральні норми, канони совісті, туманності, милосердя почали зникати із змісту виховання, його кінцевих результатів.

Розглядаючи національно-культурні традиції українського народу як педагогічний феномен, варто трактувати виховання і навчання як нероздільний педагогічний процес в двох взаємопов'язаних аспектах. По-перше, це - педагогічний вплив школи, сім'ї, колективу дітей в урочній і позаурочній діяльності; а по-друге, це - готовність учня сприйняти цей вплив, а вчителя, батьків - здійснити його.

Акцент у роботі школи і сім'ї з виховання учнів на традиціях припадає на позаурочну діяльність, що зумовлено рядом факторів. По-перше, позаурочна виховна діяльність - більш вільний, творчий і відкритий процес; по-друге, у позакласній і позашкільній діяльності яскраво проявляється творчість та ініціатива старшокласників і педагогів, розгортається процес самовиховання і самотворення особистості; по-третє, вона є важливим механізмом об'єднання зусиль школи і родини у вихованні шкільної молоді на традиціях. У сучасних умовах позаурочна виховна діяльність розвивається надто повільно, хоч значення її у формуванні високоморальної, незалежної і самостійної особистості переоцінити важко.

Проте саме розуміння виховного значення традицій і цілісний процесі виховання на національно-культурних традиціях з врахуванням їх регіональних аспектів залишаються недостатньо дослідженими. За цю вкрай складну і актуальну проблему вчені майже не беруться, а вчителі вивчають її власними силами на вузько прагматичному рівні. Педагоги у своїй більшості ще не усвідомили; що лише через систему традицій кожний із народів ввійде до планетарного людського об'єднання, відтворить себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях. Тому ми поділяємо думку вчених В. Кузя, Ю. Руденка, 3. Сергійчук, що в основі понять "народ", "нація", лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: "людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці. якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу - "дух нації", або українську ментальність" (193, С.10-12).

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій, як свідчать дані, одержані нами в результаті проведеного дослідження, полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність - у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму.

Педагогам, потрібно постійно працювати над відродженням історичної пам'яті рідного народу через поновлення традицій. Інколи їх актуалізації в демократичних умовах на якісно новому, "олюдненому" рівні. Важливим є сприйняття їх всіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для пробудження національної свідомості і поваги до всіх народів.

Таким чином, національно-культурні традиції є унікальним педагогічним явищем, до якого наукова педагогіка і вчитель будуть постійно йти, щоб "освіжитися "святою водою народного генія.

Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати старшокласників до свідомого регулювання своєї поведінки, що відповідала б народному духу, і українській ментальності.

1.3 Багатство і різновидність традицій українського народу

Слід самокритично відмітити, що однією з причин повільного руху реформ у нашій країні є їх недостатня моральна орієнтація на особистість. Не варто заперечувати, що передусім люди, які уособлюють у своєму обліку й поведінці основні морально-культурні цінності, здійснюють їх трансляцію від; покоління до покоління, служать взірцем для молоді. Значення у вихованні позитивного прикладу переоцінити неможливо. Для учнів - це батьки і вчителі, їм у першу чергу належить усвідомити педагогічну сутність національно-культурних традицій українського народу, необхідність їх введення до державного і шкільного компонентів навчальних планів і програм, особливо в умовах сучасного державотворення в Україні.

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії й практики переконливо показує, що кожний народ упродовж віків створює власну національну систему виховання і освіти. В епоху державного й духовного відродження України головну роль відіграє національна система освіти й виховання.

Національна система виховання - це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації" [119, 88]. І.В.Мартишок, обґрунтовуючи суть і значення національного виховання в Україні, наводить, цитуючи, таке його визначення: "Національне виховання - цілеспрямований, систематичний, регульований виховний процес, що має на меті утвердження у свідомості нації, народу етнічної, (національної) культурної мовної єдності, перетворення національної цінності з ідеалу мислителів і поглядів української інтелігенції в ідейні переконання та норми моральної поведінки всіх членів суспільства, тобто "перевести" національне із суто теоретичної свідомості у практичну свідомість багатомільйонних мас..." [100, 28]. Таким чином, національне виховання - це передусім виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, в основі якого - його традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята.

В змісті народних традицій лежить віковічний досвід народу і природний, необхідний людському організмові ритм, що склався передусім у процесі трудової діяльності. Урочисті відзначення важливих подій у житті роду, громади, сім'ї, окремої людини, що систематично повторюються, також стали обрядами, звичаями, традиціями. Вони визначаються особистісними і соціальними інтересами та потребами.

Найширший поділ національних народних традицій можна визнати такий: родинні, регіональні, загальнолюдські, трудові, моральні, естетичні, культуротворчі, державотворчі, політичні, побутові, релігійні, місцеві, шкільнолюдські, національні, родинні (за приналежністю); ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні (за своєю спрямованістю); культуротворчі, релігійні, політичні, державотворчі, побутові (за метою і призначенням); сімейні, шкільні, місцеві, сільські, міські, регіональні, загальнонаціональні (за місцем виникнення і розвитку); віковічні, новаторські, відроджувальні, розвивальні (за часом появи і примноження); прогресивні, реакційні, шкідливі, корисні, віджилі (за значенням).

Таблиця 1.1.

Класифікація традицій

Слід зауважити, що розроблена нами кваліфікація традицій, що мають виховне значення, досить умовна. За певних соціально-історичних обставин одні традиції можуть активізуватися1 у вихованні, інші - відходити на периферію педагогічного процесу.

В.Г. Кузь, Ю.Д. Руденко, З.О. Сергійчук та інші педагоги переконливо доводять, якщо несприятливі політичні, ідеологічні та адміністративні фактори гальмують реалізацію і розвиток традицій, звичаїв і обрядів, народної творчості, то цим самим гальмується і руйнується національна система виховання. При цьому інституції освіти, заклади національної системи виховання можуть формально залишатися, але національний зміст, народний дух її вихолощується, як це і було в роки застою. Високе історичне покликання батьків, ні, віковічні, новаторські, розвивальні, прогресивні, реакційні. Отже, традиції - різнобічне об'ємне поняття, що увібрало в себе багато аспектів наступності Це одна з форм особистісних, людських і суспільних відносин, яка охоплю всі сфери життєдіяльності людини. Вона існує в усіх ланках суспільства, багатофункціональна за своїм характером. У процесі виховання традиції не є абсолютно безособовими, це не якась абстракція досвіду певного народу. Вони набирають особистісно-значущого характеру, прилучають молодь до суспільного життя, формують відчуття власної причетності до певного народ) певної історичної спільності, до нації.

В основі понять "народ", "нація" також лежать стійкі віковічні традиції як наближення до загальнолюдського" ідеалу. Дотримання їх людьми відбувається свідомо, бо вважається життєво необхідною справою для кожного особливо для дітей і молоді.

У різних місцевостях, поселеннях, регіонах, містах і селах, де живуть люди різних національностей, традиції складаються, функціонують і розвиваються специфічно. Це залежить від складу психіки, історії, ментально-етнічної групи населення. Отже, традиції є своєрідними підвалинами розвитку і формування нації. Вони вбирають кращі надбання народу в моральному, трудовому й естетичному житті людей, інтегрують їхню етнічну спільність у націю. «Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний! естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації» [119, 132]. У свою чергу, на національних засадах народу будуються трудові, морально-побутові та художньо-естетичні традиції кожного навчально-виховного закладу.

Аналіз педагогічної, психологічної та філософської літератури, а також дані дослідно-експериментальної роботи дозволяють обґрунтувати класифікацію традицій і зробити висновок про те, що до найбільш поширених традицій, які мають виховне значення, доцільно віднести такі з них: загальних - педагогів, громадськості, як вважають ці педагоги, - так впливати на молоді щоб вона оберігала, як зіницю ока, і збагачувала ідейно-моральний, емоційно-естетичний потенціал традицій, звичаїв, обрядів, народної творчості.

Трудові моральні цінності завжди складали підґрунтя національної культури. Серед них національні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, любові гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо, до них ми сьогодні прагнемо їх сьогодні критично оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності.

На наш погляд, у даному контексті виникає необхідність бодай побіжні розглянути питання впливу релігійної традиції на освіту й виховання підростаючих поколінь.

На нашу думку, необхідно насамперед вдумливо підійти до змісту понять релігійне виховання і релігійна освіченість. Релігійне виховання, як виховання взагалі, передбачає спеціально організований, цілеспрямований процес відповідного формування особистості, що зобов'язує її вести певний спосіб життя, дотримуватися віросповідань, обов'язково виконувати обряди, пости, молитви, інші норми. Релігійне вчення - то певна цілісна мораль, яка поєднує і релігійне, і загальнолюдське. Тому, аналізуючи діалектичний зв'язок, між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами складних релігійних традиції, ми наголошуємо на тому, що остання може бути важливою не тільки для віруючих. Саме загальнолюдське і гуманне в релігійному вченні здатне об'єднати, на наш погляд, і різні релігійні конфесії, і віруючих, і атеїстів.

У сучасних умовах державотворення відбувається постійний процес відродження і розвитку національних традицій українського народу. Виховне значення їх зростає. Учитель мусить активно передавати підростаючим поколінням національні особливості, духовну культуру, психологічні ознаки рідного народу. Наступність поколінь, вірність дітей найбільш вікопомним моральним традиціям батьків, дідів, прадідів народ вважав і вважає основи законом розвитку нації. Досвід людей минулих епох в організації своїх взаємин нагромаджувався організовано і стихійно з метою підсилення виховного впливу на дітей. Цей досвід завжди переймався, вивчався і засвоювався з ти щоб поновлювати методи, прийоми і засоби, відбирати і відшліфовувати ті них, які б забезпечили найвищий результат і найповніше використання вихованні молоді на національно-культурних традиціях українського народу. Однак при цьому в наш час нерідко ставиться під сумнів патріотизм, героїзм, відданість народу, своїй Батьківщині. Ми неначе соромимося цих понять Симпатію почали викликати "круті", нахабні, інтелектуально обмежені люди. Вчителеві належить формувати справжні ідеали і зразки, громадянську самосвідомість молоді.

Отже, з одного боку, на основі традицій під керівництвом учителя свідомо і цілеспрямовано формується виховний ідеал українського народу і самої нації. А з іншого - ідеал відбивається у звичаях, обрядах, національному, народному мистецтві тощо. Тому їх потрібно знати, розуміти, примножував С.Ващенко пише: "Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії; найбільш відповідає психології народу та його призначенні увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу" [24, 104]. Отже, у творенні й відродженні національних традицій виховного ідеалу українського народу значною є роль народної творчості, мистецтва і літератури. Водночас, у прилученні молоді до виховного ідеалу, його втілення, як і до національних традицій і їх розвитку, визначальне місце належить навчально-виховним закладам, вихованню підростаючих поколінь. Проведене дослідження свідчить, що в історичному процесі формування національних традицій звичай передує їх появі. (159, 162, 163).

Найбільш поширеним є розуміння звичаїв як усталеного, загальноприйнятого порядку в суспільному, побутовому житті, певної послідовності дій, моральних норм, естетичних уподобань тощо.

Таким чином, під звичаями розуміють усталений загальноприйнятий порядок здійснення певних суспільних дій, дотримання прийнятих правил поведінки. Виконання вимог звичаїв не викликають у дітей сумніву, оскільки вони беззаперечно визнані батьками, родиною, громадськістю. Отже, народні звичаї знаходяться у нерозривній єдності із традиціями. Вони передаються, розвиваються в житті певного народу, а інколи набувають міжнародного визнання.

В етнопедагогіці звичай навчає, що вихователь мусить знати дитину, і бути з нею у постійному духовному спілкуванні, розуміти, що дитячий світ - це світ особливий. В.О.Сухомлинський писав, що діти живуть своїм уявленням про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність; у них свої критерії краси, своє вимірювання часу: в роки дитинства день здається роком, а рік - вічністю. Тому, згідно з народною дидактичною традицією, В.О. Сухомлинський закликав стати якоюсь мірою дитиною. Цей звичай чи традиція повторюється й у інших народів. Наприклад, Януш Корчак в одному з листів нагадує про необхідність піднятися до духовного світу дитини, а не ставитися до неї поблажливо. Тільки за цих умов дитина впустить дорослого у чарівний світ дитинства, і душа дитини не буде подібна до застебнутої на всі ґудзики сорочки. Недарма кажуть:"Розумій, допомагай, звичаю навчай," "Кожен край має свій звичай". У загальному розумінні, звичай - це те, що стало звичним, засвоєним, визнаним, своєрідним, насущним. Тому й в українській мові слово "звичай" походить від дієслова "звикати", тобто привчатися до чого-небудь, взяти щось у звичку; звичка поступати певним чином у праці, побуті, громадському й духовному житті [109, 10].

Звичай нерідко виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх обох, по суті, ідентичні: вони служать засобом збереження й передачі від покоління до покоління досвіду народу, зміцнення по рядку й форм життя, регламентації і контролю поведінки індивідів, посиленні їх зв'язку з тією соціальною групою (нацією, суспільною верствою, форма цією), до якої вони належать. Звичаї виконують ту ж роль, що і традиції, універсального регулятора поведінки людей, проявів їх емоційно-вольової сфери. Звичай підтримується і передається від старшого покоління до підростаючого, від дорослих до дітей. Національні звичаї такі сильні, що той, хто не бере участі у звичаєвому дійстві, привселюдно осуджується. Виховне значення звичаїв полягає в тому, що дотримання чи безпосереднє виконання її вимог суттєво впливає на формування морально-естетичних стосунків між людьми, є засобом прищеплення молоді певних моральних якостей [109,11 ].

Отже, суть процесу виховання на традиціях зводилася до того, щоб людина керувалася в своїй поведінці духовними звичаями народу. М.Стельмахович та інші вчені звертають нашу увагу на те, що у давні історичні часи коли поведінка людей регулювалася переважно лише звичаями, які усталені показували, що добре, а що негаразд, чого слід, а чого не слід робити, люді були не в стані усвідомлювати причинну залежність між власними діями тими духовними якостями, що ними створювалися і формувалися.

Лише згодом, з усвідомленням зазначеної залежності, поряд із звичаями і на їх основі стали виникати народні традиції, суть яких у тому, що певні дія не тільки реалізує відповідні, вироблені віками стосунки, а й свідомо виконується як засіб формування духовних і фізичних якостей, необхідних для реалізації цих взаємин.

Не можна не погодитися з висновками М.Стельмаховича та інших педагогів, що звичаї і традиції утворювалися лише тоді, коли моральна практика уява народу емпірично їх підтримувала, а також через виховні дії дорослих дітей із різноманітних варіантів поведінки відбирала найвідповідніших щоденних вимог буття і сформувала їх у об'єктивній суспільній думці як моральну вартість. Тільки на цьому етапі розпочинає здійснюватися виховний процес, основним механізмом якого виступають звичаї й традиції, забезпечуючи завдяки старшим поколінням передачу цих національних цінностей підростаючим.

В індивідуальному розвитку людини у дитинстві деякі вчені підкреслюють особливе значення звичаїв. Коли дитина підростає, звичаї все більше доповнюються різноманітними проявами національних традицій. Для старшокласників Нормами поведінки стають традиції.

Цей виховний механізм народна педагогіка вважає одним найважливіших своїх методичних прийомів. Отже, в процесі свого росту та розвитку школярі засвоюють досвід високоморальної етичної поведінки спочатку через виконання вимог звичаїв, а в старшому віці - через прийняття традицій. Хоча тут немає закономірності, проте саме завдяки звичаям і традиціям в дитинстві найбільш активно сприймається етнічне середовище, національний характер, сім'я й рідна домівка. Особливість виховного впливу звичаю як методу чи прийому полягає і в тому, що він підсилюється виробленням відповідних сталих рефлексів, які формують стереотипну педагогічно доцільну поведінку. Отже, можна погодитися, що звичай, як засіб етнопедагогіки, формує прості народні Звички, тобто дії, що стереотипно повторюються, а на їх основі традиції формують складні звички, які визначають певні моральні принципи, норми, спрямованість поведінки. Таким чином, традиції свою виховну роль здійснюють через регулювання дій, поведінки, вчинків, необхідних для правильного суспільного або особистого співжиття.

У шкільній практиці важко буває відрізнити звичаї і традиції. Про це свідчать висновки А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського. Є дослідники, які вважають їх ідентичними поняттями, інші доводять, що виховні функції традицій здійснюються у взаємозв'язку із звичаями і тільки на їх О.Воропай показує, що староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров наших звичаїв, і ми до цього так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де закінчується в народних звичаях староукраїнське і де розпочинається християнське. В наших звичаях, у народній усній творчості маємо ознаки поєднання староукраїнської (нашої найстарішої традиції) і християнської культури. Отже, звичаї такі ж давні, як і саме людство.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали, - це сукупність установлених народом упродовж років дій, пов'язаних з виконання» побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування [171, 47-48].