Формування у молодших школярів загальнолюдських моральних цінностей у процесі вивчення курсу "Християнська етика"

Людина залишається вільною щодо прийняття дару віри, і тому вона може відкинути або переробити його відповідно до власних уподобань. Основний гріх проти віри - невіра й атеїзм, а також відступництво від віри (апостазія) та її деформація (єресь). З наївної (бездумної), не поглибленої віри народжуються різні грішні позиції - прояви псевдорелігійності. Маємо на увазі різні пересуди й забобони, викривлення істинного культу Бога. Ідолопоклонницька шана різним створінням, що виявляється у ворожбитстві, заклинаннях, чарах, т.зв. чорній магії і т. п. Все це - свідчення інтелектуально не поглибленого підходу до релігійної віри.

- Надія

Кожна людина носить у собі якусь природну здатність мати надію, що у майбутньому дає можливість розвитку, вдосконалення і щастя. Без такої перспективи людина починає журитися і завмирати у своїй людськості. Ця природна, чисто людська перспектива надії ще не означає, що людина відкривається дарові християнської надії. Тому надзвичайно важливо, щоби християнин умів розрізняти різні форми людської надії, сподівання і мрій та відрізняти від того, що приносить із собою звершене у Христі спасіння, бо саме воно визначає фундаментальну перспективу надії.

Джерело християнської надії - у вченні Святого Письма. Старий Завіт наповнений заповідями остаточного спасіння від гріха, що

пов'язані з особою Месії. Це зовсім не означає, що у Старому Завіті надію відносять виключно до далекого, месіянського майбутнього. Завіт, що його Бог уклав із своїм народом, є підставою повної довіри до Бога як у очікуванні добра, так і в пошуках допомоги перед лицем незгод. До того ж, Старий Завіт підкреслює, що не можна покладатись виключно на людські сили, що лише Бог має бути надією для народу (Іс. 17, 5-8; Пс. 146).

Найважливіша для Старого Завіту месіянська перспектива надії сповнилась у Новому Завіті. Євангелія подають надію в контексті проповідей Царства Божого: .Покайтесь, бо наблизилось Небесне Царство (Мт. 3,2). Царство вже присутнє, але повна його реалізація - це справа майбутнього. У вченні апостольської Церкви надія пов'язана передусім з істиною про воскресіння Христа і заповіддю про Його повторне пришестя. Тому ісповідники Христа - обдаровані „усякою радістю та миром у вірі", „силою Духа Святого" - повинні „збагатитись у надії” (Рм. 15,13). Надія означає не тільки очікування на майбутні блага (Рм. 8,19-23; Гл. 5,5; Флп. 3,20), але насамперед покладання на Бога і покладання на Христа (1 Кр. 15,19; 2 Кр. 1,10; Флп. 1,20), терпеливість та витривалість в очікуванні (Рм. 5,4-5; 8,25; 12,12; 15,4). Християнин - це людина надії: хоча він вже відкуплений, все ж повнота спасіння - це для нього постійно тривала справа майбутнього. Можна говорити про певне напруження християнського життя: християнин є вже визволеним із поневоленням гріхом і смертю (Рм. 8,2), але не повністю; він має надію, що гріх і смерть будуть остаточно переможені в кінці часів (Рм. 8, 11; 1 Кр. 15). Він вже володіє першими дарами Святого Духа, але повноту їх отримає в кінці часів; має життя в собі (Рм. 5, 18), але очікує на остаточне завершення цього життя. Отже, християнин вже є Божим дитям (Рм. 8,14-16; Гл. 4, 5-7), але він постійно очікує на повне об'явлення цього дитинства (Рм. 8, 19) і на остаточну участь у спадщині Бога (Рм. 8, 17). Християнська надія тісно переплітається з вірою, оскільки „Віра є запорукою того, чого сподіваємося - доказ речей невидимих" (Єв. 11, 1).

Перспектива надії на визволення від гріха і пов'язаного з ним страждання надзвичайно важлива для сучасного світу. Поряд з безсумнівним прогресом у багатьох галузях людського життя, завдяки котрим людина хоче бачити своє майбутнє кращим і повнішим, сучасна ситуація породжує чимало тривожних питань і навіть острахів за майбутнє людства. Тому на початку свого понтифікату Йоан Павло II ставить перед людьми питання: поступ чи загроза? Це питання викликане станом сучасного світу, котрий є причиною того, що „людину дедалі більш охоплює страх [25].

Християнська надія протистоїть спокусі впасти у розпач, безнадію і знеохочення, хоча вона зовсім не означає поверхового оптимізму чи легковажного ставлення до присутності зла у світі. Треба також пам'ятати, що світські чи атеїстичні рухи XIX та XX ст. оскаржували християнство - власне через його надію, - що воно нібито відриває людей від земних завдань, спрямовуючи їхні прагнення до неба.

Таким чином, у життєвій практиці треба посилено наголошувати на тому, що довіра до Бога й надія на майбутнє життя не звільняють християнина від відповідальності за цей світ, а ще інтенсивніше збільшують її. Можна навіть сказати, що відповідальність за дочасний світ - це логічний наслідок надії, бо тільки в дусі християнської надії людина може будувати цей світ згідно Божого плану створення і спасіння. Тоді вона не абсолютизуватиме ні світу, ні свого місця в цьому світі. В надії, що поєднується з любов'ю, вона зможе визволитися з егоцентризму й відповісти на Божий заклик вдосконалювати себе і світ. З позицією християнської надії пов'язується і згода на все те, що дозволяє людині жити в ньому благородніше. Тому мірою діяльної участі у світі є у кінцевому варіанті турбота про гідність людської особи. Там, де відсутній релігійний фундамент і надія на вічне життя, там легко можна загубити цю повну гідність людини або ніколи не розкрити її у всій повноті.

Християнська надія допомагає людині витримувати тяжкі життєві ситуації та чинити опір спокусі знеохочення або розпачу. Надія зміцнює духовну енергію людини, оскільки вона спирається на почуття Божої присутності біля нас. Можна грішити також і через надмір „надії", тобто через особливу впевненість у власних силах й відкинення співпраці з Божою благодаттю, або через пасивне очікування, що Бог усе дасть.

- Любов

Християнська мораль - це мораль любові. Цю любов не можна розуміти тільки як один з численних елементів християнської моральної проповіді. Вона - радше та дійсність, яка оживлює цілу мораль, становить собою її фундаментальний критерій і спрямовує всі життєві настанови ісповідників Христа.

Євангельська проповідь подає любов як суть усього християнського життя. Перш за все це проповідь про любов Бога до людини, а значить, про любов, що нею вона була обдарована. „У тому виявилася до нас любов Божа, що Бог Сина свого єдинородного послав у світ, щоби кожен хто в нього вірить не загинув, а мав життя вічне”. В основі всієї християнської моралі лежить любов Бога. Бог не тільки запрошує любити Його. Спершу Він робить людей учасниками своєї любові, що треба ототожнити з даром нового життя. Тому християни повинні повторювати за св. Йоаном: „Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (1 Йо. 4,16).

Дійсно повне оповіщення божої любові передав людям Ісус Христос і зміцнив своїм даром Святого Духа, але вже Старий Завіт відкриває нам цю перспективу об'явлення любові. Сама ідея Завіту - а отже, особливого відношення Бога до людини і людини до Бога - вказує на якийсь тип щирої дружби та спільного життя, що передається різними способами, в тім числі мовою любові. І тому дар Завіту показаний як дар любові Бога (Втор. 7,6-8), а засадниче зобов'язання Завіту подається як заклик до любові: „Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю" (Втор. 6,5). Звісно, Старий Завіт також і іншими способами висловлював це фундаментальне зобов'язання Союзу, що ніби синтезувалося в таких словах: „Та й тепер, Ізраїлю, чого Господь, Бог твій, вимагає від тебе, як не того, щоб ти боявся Господа, Бога твого, ходив усіма його дорогами, і служив Господові, Богу твоєму, усім твоїм серцем і всією твоєю душею, додержуючи заповідей Господа та Його установ, що їх я сьогодні заповідаю тобі, тобі ж самому на добро?” (Втор. 10,12-13). Але й тут знаходимо заклик любити Бога. Отже, вже Старий Завіт вказує, що Бог не тільки встановлює заповідь любові, але робить спершу так, щоб серце людини було здатне для цієї любові, і це переносно подається як „обрізання серця” (пор. Втор. 30,6).

Заклик любити Бога поєднується в Старому Завіті (хоч не так послідовно, як у Новому) з закликом любити ближнього. Зробимо хіба що зауваження, що поняття ближнього по суті було зведене до членів власного народу: „Не будеш мститися і не будеш злопам'ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе" (Лев. 19,18). І лише Ісус з'єднав в одне заповідь любові до Бога й до ближнього, а любові до ближнього надав універсального характеру.

Любов діяльна і вимагає жертовності. Мішель Куаст навчав: “Якщо ти любиш, ти даєш себе. Якщо ти даєш себе іншим, ти збагачуєшся ним. Таким чином, любов безмежно збагачує й побільшує того, хто любить, бо хто відлучається від себе відкривається іншим і злучається з цілим людством” [2, 24].

Любов, що втілена у двох головних Божих заповідях, виголошених у нагірній проповіді Христа, є основою повноцінного виховання мудрості, самодисципліни життєвої сили. Найкращим прикладом любові до ближнього є для нас життя Ісуса Христа. Він не зважав на стать, матеріальну забезпеченість чи національну приналежність, до всіх виявляв свою любов, до всіх приходив з допомогою. І найбільшим виявом любові до людей була добровільна смерть Ісуса на хресті. Він помер заради всіх людей - правильних і грішних. Тому і ми повинні любити всіх людей. Ми повинні молитися за праведних і грішних. Молитва за грішників може допомогти їм навернутися до Бога. Слідуючи словам Максима Ісповідника: “Коли не можете любити, намагайтесь, принаймні, нененавидіти” [73, 13], адже ж відповідаючи злом на зло, ми його лише помножуємо.

Любов трактується як почуття, внутрішнє бажання. Що має різні ступені сили. Натхнений вірою і надією, бажання любові, спонукає до зближення з предметом любові ненависть - до віддалення. Лише любов'ю може людина перемогти в собі різні вади.

б) Моральні чесноти.

Під неперервним впливом Божої благодаті людина шукає конкретних форм активності. Бачачи різні площини дій та багатство моральних цінностей, що формують людину як особу, ми розуміємо, що вона може виробити чимало постійних внутрішніх схильностей, які робитимуть її здатною до морально доброї дії. Ці схильності-чесноти залежать від людини, її моральних вчинків, тому їх називають моральними. Не варто різко виділяти їх від надприродних, адже Бог обіймає своєю благодаттю усю цілість людського життя.

Моральні чесноти як схильності особи, що діє морально, треба відрізняти від потягів людини і її звичок. Потяги - це первісні способи задоволення природних потреб людини, натомість звички - це пристосування до яких-небудь діянь у визначених умовах. Моральні чесноти є вмінням особи, вони залежать від розумових зусиль людини і реалізуються у повноті свободи.

Сліди поєднання моральних чеснот з усім багатством людської природи знаходимо в найдавніших класифікаціях моральних чеснот. Платон називає: мудрість, мужність, панування над собою. Вони надають порядку і гармонії трьом частинам душі: розумній, пристрасній та імпульсивній. А єднає всіх їх четверта чеснота - справедливість. Аристотель вважав, що чесноти - це постійні здатності, які надають відповідної поміркованості (“золотої середини”) таким силам, як воля справедливість), почуття „пристрасті" (поміркованість) і почуття „егоїзму" ( мужність). У конкретних ситуаціях поміркованість діє як „практична мудрість", тобто розсудливість.

У моральному богослов'ї використовується стародавня систематизація моральних чеснот. Починаючи від Отців Церкви, розсудливість, справедливість, поміркованість і мужність називають кардинальними чеснотами, тобто головними, засадничими, з яких виводяться всі інші. Вони є віссю, на якій тримається будівля етичного життя. Довкола них і групуються цілі ряди споріднених чеснот. Так, наприклад, довкола чесноти справедливості виникають справедливість розподільча, зрівнююча, легалізуюча і караюча. Спорідненими з нею чеснотами вважали: вдячність, правдомовність, щедрість, а також благоговіння, повагу та послух.

Підсумовуючи сказане, ми приходимо до такого висновку, що природний шлях виховання передбачає тяжку дорогу людини від дитячої сліпої віри в добро, надії на добро і любові до добра, навіяних батьками із прийнятих як щось не заперечне, - через кризи, сумніви, через суперечки і випробування, через власні пошуки правди в людях, у житті, книгах - до міцного світогляду, що ґрунтується на стійких переконаннях. Міцно засвоєна віра надає сил і спонукає до дії, надія - просвітлює життєву перспективу, а любов веде людину до єднання з Богом.

Таким чином, запропонований тут системно - ціннісний підхід знімає потребу довільного трактування змісту виховання та розвитку і робить цей компонент у системі прозорим і однозначним.

Розділ 2. Способи формування загальнолюдських моральних цінностей

2.1 Формування моральних цінностей в процесі вивчення курсу „Християнська етика”

Важко назвати шкільний предмет, який мав би стільки виховних можливостей для формування загальнолюдських моральних цінностей, як християнська етика. Інші предмети - не менш важливі та необхідні: на основі досягнень наук вони формують світогляд учня, його духовний тип.

Викладання предмета християнської етики - це ціле мистецтво. Мистецтво важке. Ці специфічні уроки вимагають неабиякої підготовки. До фахових обов'язків учителя християнської етики, крім традиційних - бути обізнаним з педагогікою та психологією, бути професійно компетентним, володіти методикою викладання свого предмета, - входять і інші особливості його педагогічної діяльності.

Адже при викладанні християнської етики у школі автоматично зростає увага до морального, особистого життя вчителя, котрий уже самим змістом свого предмета підштовхує інших до прискіпливого аналізу своєї особи.

Тому до вчителя християнської етики, крім традиційної професіограми кожного вчителя, яка звучить як три "п": професіоналізм, порядність, патріотизм, - ставляться підвищені вимоги. Його етично-моральний кодекс - це етичні норми Нового Завіту. “Щоб виховати Когось, - за словами Антоніни Калашнік, - необхідно самому бути Кимось” [26, 3].

Божа педагогіка (друга назва предмета) розглядає всі сучасні педагогічні засади і те, що відповідає, що не суперечить Євангелію, - приймає. Це можна назвати погодженістю релігії з загальними принципами дидактики, котрі стоять над викладанням усіх предметів:

- принцип науковості означає відповідність структурній побудові даного предмету як розділу християнської філософії, відповідає її сучасним досягненням, включає використання християнської термінології;

- принцип наочності: роль зорових аналізаторів під час пояснення тем предмету "Християнська етика" є особливо важливою;

- не менш необхідними у навчальному процесі християнської етики є принципи логічності та послідовності;

- спільним є і принцип активності та цілий ряд інших принципів.

Отже, дидактичні принципи є загальновживаними.

В умовах класно-урочної системи уроки християнської етики мають такі особливості:

* починається урок і закінчується християнським вітанням (прощанням);

* бажаність вступу до уроку, який допомагає увійти в урок, пройнятися його духовним настроєм;

* молитва на початку і в кінці уроку;

* знак святого Хреста;

* зовнішня атрибутика та обладнання уроку: ікона, свічка, Біблія;

* читання Святого Письма, відповідні форми роботи з ним;

* пояснення на основі морально-етичного твору;

* виведення моралі уроку.

Вимоги до ведення зошитів. Ведення зошитів з християнської етики

є обов'язковим. Обов'язковий мінімум записів у зошиті стосується назви теми і формулювання моралі.

Дисциплінарні вимоги. Дисципліна необхідна. Учні не повинні

відволікатись на сторонні справи й розмови, а вчитель не повинен дозволяти собі "на голові кілки тесати"; під час роботи в групах допустимий робочий шум;

* вимогливість учителя християнської етики має бути доброзичливою, реальною, об'єктивною, поєднуватися з повагою гідності особи учня та наданням йому безконечних шансів виправитися;

* учителеві необхідно стримувати свій гнів, бо страх породжує в дітей брехню, хитрість, забирає сили, викликає параліч думок і навіть рухів;

* учитель не повинен бути скупим як на похвалу, так і на гумор;

* з дисциплінарними вимогами до певної міри співвідноситься контроль: оскільки для уроків християнської етики завжди актуальною повинна залишатися їх доброзичлива атмосфера, то хороший учитель зобов'язаний усякі види контролю успішності з неприємної процедури перетворити на свято.

Узагальнені вимоги щодо уроків усіх шкільних дисциплін поділяються на: а) дидактичні; б) виховні; в) психологічні; г) гігієнічні.

Вони деталізуються при викладанні кожного предмета у його конкретній урочній структурі. Вимоги ставляться не задля зайвої обтяжливості вчителя, а з метою ефективності всього навчально-виховного процесу і стосуються принципових правил, - того, що є визначальним.

Уроки християнської етики носять інформаційно-пояснювальний характер. Вони щоразу несуть нову інформацію, пояснюють її, на ній виховують. Такий підхід у викладанні називається цілісним.

Ці уроки відповідають типу уроків засвоєння нових знань, найбільш поширеному, найбільш ефективному типу уроків. Програмою передбачені узагальнювальні уроки, уроки-бесіди, уроки-лекції (якщо тема дозволяє), уроки-диспути (зі старшокласниками), уроки контролю знань.

Важко підібрати - та й чи доцільно? - єдину оптимальну схему проведення уроку. Швидше можна говорити про "каркас", "збірну конструкцію" цих уроків. Отож мова піде про "розкрій суконки", але без "комірця", "кишень", "манжетів" і т.д., тобто, про комплексний перелік елементів уроку в їх послідовності, так званий алгоритм.

Хоча уроки християнської етики мають свою специфіку, та їх дидактична структура залишається трикомпонентною: а) актуалізація опорних знань; б) здобуття знань; в) застосування знань.

Зупинимось на дидактичній структурі уроку, на його трьох етапах.

Визначення мети уроку

Все починається з мети. Як свідчить аналіз відвіданих уроків та анкетування вчителів християнської етики, визначення мети уроку становить значні труднощі. При формулюванні мети виходимо з навчального та виховного змісту теми, а також з можливостей матеріалу.

Мета уроків християнської етики завжди двоєдина: пізнавальна і виховна (щось - для розуму, а щось - для серця). В обох присутня третя: розвивальна. Коли формулюємо мету, стараємося уникати дієслів доконаного виду: не виховати, а виховувати, не навчити, а навчати.

Обладнання уроку: Святе Письмо, ікона, свічка, серветка, квіти. Все принесене вчителем на урок, має бути використане в ході уроку. Методично неправильним буде не залучити його.

I. Урок починається із взаємного християнського вітання:

повсякденне: Слава Ісусу Христу! -- Слава навіки!

Різдвяне: Христос рождається! -- Славімо(те) Його!

Великоднє: Христос воскрес! -- Воістину воскрес!

II. Вступ до уроку християнської етики.

Не рекомендуємо починати урок відразу з молитви. До неї дітей потрібно підвести, а не використовувати її як організуючий та дисциплінуючий момент. Після гучної перерви діти щонайменше думають про Бога. Це не монахи, не Святі, котрі 24 години на добу присвячують Йому. Тому слід якомога природніше підвести дітей до думки про Господа, зробивши вступ. Його можна пов'язати:

* з порою року, наприклад, словесною картиною чи відповідною поезією;

* зі станом природи: листопадом, першим снігом, навіть мжичкою (замилуванням, зіставленням, порівнянням);

* з актуальністю події: в класі, в школі, в місті, в державі, в світі;

* з попереднім уроком (наприклад, з уроком фізкультури, з контрольною з математики і т.д.);

* зі змістом недільного Євангелія (і тим самим заохочувати дітей до участі в Святій Літургії);

* з релігійними (святами Церковного року) чи державними святами, наприклад, святом рідної мови, Т.Шевченка;

* з Днем Ангела (вчитель зобов'язаний привітати іменинників);

* з дитячою, молодіжною передачею по радіо, телевізору чи статтею з християнської періодики.

Можна організувати вступ із таких завдань: 1. Закінчи речення:

а) В Службі Божій я знаходжу ...

б) Багато людей на Службу Божу не ходить, тому що ...

Або:

а) 3 Біблії знаю, що ...

б) Не читаю Святого Письма, тому що ...

1. Напиши слово, з яким у тебе асоціюються такі поняття:

канікули -

комп'ютер -

молитва -

церква -

священик -

Бог -

Це так званий метод асоціації. Діти повинні на слово відреагувати іншим словом, котре означає поняття, яке виникає у них асоціативно. Добре було б спочатку написати кілька загальновживаних слів, а потім - із християнської лексики. З цими відомостями можна працювати далі: порівнювати, оцінювати, дивитись, чого не вистачає, поглиблювати і т.д.

Отже, початок уроку - різноманітний. Але завжди - це природний, логічний місток до теми уроку. Завжди це душевний рух назустріч уроку.

III. Молитва. "Отче наш" триває одну хвилину. "Царю Небесний" - молитва учнів, студентів, учителів, науковців, людей творчої праці - поетів, художників, композиторів. Спеціально для школярів укладена "Молитва учня". "Богородице Діво" - коротка молитва, нею добре молитися в кінці уроку, не надуживаючи перервою, яка є для дітей такою бажаною.

IV. Після молитви починається І етап дидактичної структури уроку - актуалізація опорних знань.

Цей етап охоплює опитування (перевірку домашнього завдання) або повторення матеріалу, потрібного для нової теми уроку.

Чи завжди доцільна перевірка домашнього завдання?

Звичайно, добре вчителеві отримувати зворотну інформацію про теоретичний рівень знань дітей і враховувати її на кожному новому етапі своєї діяльності. Але якщо тема обширна, нова, не пов'язана з попереднім матеріалом, - опитування опускаємо.

Форми опитування: індивідуальна, групова, фронтальна; усна та письмова. У тому випадку, якщо хтось з дітей не виконав домашнього завдання, то даємо йому не один шанс зробити це найближчим часом.

V. Мотивація навчальної діяльності (повідомлення нової теми уроку) - завжди урочиста. Нею стараємося внести елемент зацікавлення, до певної міри навіть заінтригувати.

VI. II етап уроку - здобуття знань або пояснення нового матеріалу, на нього припадає до 25 хв. робочого часу.

Перед читанням Святого Письма (наш основний документ) можемо запалити свічку: - умовно названу "запалюванням вогника любові до Бога" (якщо протягом уроку до Святого Письма звертаємося декілька разів, то у тому випадку працюємо з ним в робочому порядку, як з підручником). У роботі з дітьми початкової ланки використовуємо "Біблійні історії Старого та Нового Завітів".

Після читання Святого Письма робимо паузу для того, щоб школярі осмислили, що звучало Слово Боже і починаємо збір думок дітей: неправильних, нерозумних, дивних, смішних, наївних - учні мають право на помилку.

Пояснення проводимо у два кола: перший коротко, загально, тільки основне; другий раз - детально, широко, зупиняючись на окремих моментах. Паралельно проводимо словникову роботу: опрацьовуємо терміни, категорії, поняття, географічні та історичні назви, персоналії з обов'язковим записом на дошці. Пояснюємо біблійну символіку.

Далі ведемо розмову в контексті євангельської історії чи біблійного оповідання. При цьому поурочний матеріал групуємо у два блоки пояснення: блок біблійний та блок моральний. У свою чергу кожний із блоків для зручності розділяємо на напрямки або мікротеми.

Пояснення матеріалу біблійного блоку доцільно подавати як у Новому, так і в Старому Завітах. Прийнято вважати, що кожному символу Нового Завіту відповідає конкретний образ Старого Завіту.

Та є ряд тем, пояснення яких на основі Святого Письма не є обов'язковим. Уроки християнської етики -- це не уроки біблієзнавства. В таких випадках застосовуємо так званий монахійський метод, який був відкритий у XVIII ст. у м. Монако. Його перевага полягає в тому, що у релігійне навчання було введено поняття методичної одиниці, тобто, правило пояснення на основі катехитичного або морально-етичного оповідання чи повчальної історії. До цього перед учителем був лише текст Святого Письма, який пояснювали слово за словом, тобто, тлумачили сам текст: аналізу - синтезу не було. З винайденням монахійського методу спочатку читається побожне оповідання чи світський твір на морально-етичну тему, а потім на ньому пояснюються християнські вартості. Навіщо проходять такий шлях? Для того, щоб доступно пояснити складні речі, та ще й при цьому торкнутися моральних, етичних та естетичних струн дитячої душі. Цим методом у навчанні людей користувався Сам Ісус Христос.

Пояснення не зводимо до переказування певного сюжету з Біблії чи з твору для бесід в дусі християнської моралі - сили зосереджуємо на пошуках морального підтексту: що хотів нам цим Господь Бог сказати? Чого ми можемо з того навчитися? - Отже, найважливішим моментом на уроці християнської етики є виведення моралі - основної думки уроку. Без цього уроку нема. Це його кульмінаційна точка. Запис моралі учнями в зошити є обов'язковим. Мораль може бути виражена основною фразою, цитатою зі Святого Письма, оскільки вважається, що до кожної теми можна підібрати "ключик" - те ключове "слово", яким вона "відкривається". Часто мораль стає одночасно епіграфом до уроку.

Якщо виведення моралі - це найважливіший момент на уроці, то найважчим на ньому є підбір прикладів з літератури, історії, живопису, музики. Мова йде про наповнення морального блоку здобуття знань для того, щоб проілюструвати дану тему та використовувати все світське на користь релігії. Добре роблять ті вчителі християнської етики, які, уникаючи інтернаціонального космополітизму, пропонують дітям у цьому блоці українознавчий матеріал. Адже кожна нація росте "корінням в етнос, гіллям - у світову цивілізацію"; кожний народ збагачує світову скарбницю духовної культури чимось неповторним, своїм. У канву релігійно-морального виховання слід вплітати на уроці спадщину Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших визначних носіїв національної свідомості, що будили дух народу. Дуже переконливо звучать прислів'я, наприклад: "Бог прикрасив небо сонцем, а хату - мамою"; "За мамині сльози Бог долю заморозить"; "За маму-тата - тяжка розплата" і т.д. Коли ось так на котромусь з етапів уроку використовуються знання з інших предметів, це означає, що встановлюються міжпредметні зв'язки. Водночас, не слід надмірно захоплюватися світським матеріалом, щоб предмет не зісвітчів. Та й у відсотковому відношенні цей блок менший за біблійний блок пояснення.

Необхідною є актуалізація кожної теми уроку: достатнє наведення прикладів, які б підтверджували життєдієвість теоретичного матеріалу сьогодні; порівняння обставин за часів Ісуса Христа з теперішніми обставинами. Не залишаймо дітей в Старому Завіті, а максимально приближаймо до сучасності, робімо проекцію на сьогодення. Однак і тут важливо не перемодернізувати, - тобто, не перетворити урок у сучасний балаган!

VII. III етап уроку - застосування знань (закріплення матеріалу). Це повернення до поясненого матеріалу, щоб діти краще його зрозуміли, запам'ятали. Даний структурний елемент уроку дає можливість вчителеві побачити, як він пояснив дітям тему, чи зрозуміли вони її. В окремих випадках саме на закріпленні можна поправити, ліквідувати недоліки, допущені при поясненні.

Щоб отримані знання не залишалися мертвим капіталом, їх необхідно закріпити на прикладах. А духовність неможливо виховати за допомогою сухої дидактики і надокучливих повчань. З цього огляду дуже бажаними на уроці є різноманітні види діяльності як за змістом, так і за формою: використання духовної поезії, розв'язування кросвордів на релігійну тематику, розповіді про виховне значення релігійних свят, читання творів морально-етичного змісту, проведення дидактичних ігор (див. наступні розділи посібника).

Сучасною і популярною є сьогодні на цьому етапі уроку християнської етики робота в групах - один з видів інтерактивних методів навчання.

Вона має ще іншу назву: вулик. Адже під час роботи в групах у класі гуде, як у вулику (та не слід лякатися: гуде тільки півроку - з часом стихне!). Переваги чи плюси цієї роботи такі: відхід від авторитаризму; діти вчаться спілкуватись, вільно висловлюватись; йде виховання самостійності і співпраці водночас. Ділимо дітей на групи, наприклад, по дві парти учнів в одну групу, діти обирають собі керівника. Вони дістають завдання і працюють (гудуть!). Коли із завданням справляться, керівник групи представляє її: від імені кількох психологічно легше говорити, ніж від одного себе. В тому немає нічого страшного, якщо учень не побоїться признатися серед ровесників, що і сам чогось не розуміє; спочатку вислухає в групі пояснення однокласника "на дитячий розум", а кваліфіковане пояснення вчителя завжди отримати встигне!

VIII. Підсумок - необхідний. Це логічне узагальнення теми учнем або вчителем. Підсумок часто збігається з мораллю. Відзначаємо кращих. Хвалимо за допомогу іншим, за добру поведінку. Вказуємо на причини недоліків та їх усунення. При підведенні підсумку стараємося бути конкретними, як і при задаванні домашнього завдання.

IX. Домашнє завдання. Час від часу - взагалі не задаємо. Коли ж згадаємо, то робимо прикидку на час виконання в контексті завдань з інших предметів. Домашнє завдання з християнської етики не повинно бути обтяжливим, непосильним. Наприклад: вивчити мораль уроку - думку, яку потрібно запам'ятати; дати відповідь на конкретне запитання (але не твір!); виконати малюнок.

X. Молитва. Молитва в кінці уроку могла б бути короткою за тривалістю, наприклад, "Богородице Діво", "Ісусова молитва".

XI. Християнське прощання (див. Християнське вітання).

Дидактична структура уроку християнської етики конкретизується у його методичній підструктурі, яка, на відміну від дидактичної, є змінною і багатоваріантною. Методична підструктура - це система методичних прийомів, форм, через яку реалізується зміст уроку.

У викладанні християнської етики немає якихось особливих методів. Загалом типи методів навчання даного предмета мають схожість з методами викладання інших предметів. Крім традиційних педагогічних методів, використовуємо і інші можливі комунікації з учнями. Окремі методи й прийоми є специфічними.

Навчальні методи, яких найчастіше вживаємо на уроках християнської етики, можна класифікувати так:

1. За видом навчальної діяльності:

- словесний (розповідь, бесіда, ін.);

- наочний (аудіовізуальний);

- практичний (інсценізація, пантоміма);

2. Щодо фази навчального процесу:

- для активізації навчальної діяльності (читання в ролях);

- для поглиблення навчального матеріалу (дидактичні ігри, ін.). Вчитель мав би знати, у якій фазі уроку який метод найкраще використати.

3. Щодо способу спілкування між учителем та учнем:

- фронтальний;

- груповий;

- індивідуальний;

4. Щодо форми спілкування:

- усна;

- письмова;

-змішана;

5. Щодо внутрішньої, психологічної сторони:

- метод проблемного навчання;

- метод стимулів, зацікавлення;

6. За логікою передачі і сприймання навчальної інформації:

- індуктивний (від часткового до загального);

- дедуктивний (від загального до часткового);

-індуктивно-дедуктивний.

Кожний з них, вжитий оптимально-підходяще, приведе до мети і порушить сили душі, розуму, волі. При поясненні складнішого матеріалу раціонально буде використати індуктивний метод. Коли ж заповідь, правда віри, істина є зрозумілою, ефективнішим буде застосування дедуктивного методу.

7. Щодо ступеня керівництва навчальною роботою:

- під керівництвом вчителя у класі;

- самостійна робота учня у класі, вдома;

8. Репродуктивний метод (відтворення чи повторення готових зразків, положень християнської етики). До цього методу часто вдаємося при опитуванні.

9. Метод порівняння або аналогії.

Це пояснення на основі співставлення з образами із знайомого середовища. До методу проведення аналогії звертався Ісус Христос, добре знаючи, що до людей треба говорити мовою, яка б відповідала рівню їхнього життя і розуміння. Часто до порівнянь вдаються діти.

10. Людський досвід як метод також нерідко використовував сам Ісус Христос (метод апперцепції). Робив це Він для того, щоб найскладнішу думку зробити зрозумілою.

При поясненні нового матеріалу вчитель апелює до попередньо набутих знань учнів. Учні, сприймаючи пояснення на основі раніше набутого досвіду, пізнають його. Пізнання переростає у розуміння, а згодом - в узагальнення.

11.Метод гіпотези: допустимо, що... Цей метод порівняно рідше вживаний.

Наступні форми можливого спілкування на уроках християнської етики (вони ж і методи):

- тиша (о, яка вона буває красномовна чи навіть гучна!);

- мовчання (за певних обставин його і на декілька розмов не проміняєш!);

- усмішка (ніби провели смиком по струнах скрипки!);

- погляд (очі душі). А душа старіє набагато повільніше за тіло. Кажуть, що християнин не старіє - він дозріває, як добре вино...

Приведений перелік навчальних методів далеко не претендує на їх вичерпність. Крім того, має місце недостатність оцінки кожного з них. Природно, що практика викладання предмета часто показує неспроможність ведення навчання одним, окремо взятим методом. Життєві реалії підказують доцільність інтегрованого підходу: на правильно обраних кількох методах (часто інтуїтивно правильно обраних!) - і навчати, і виховувати.

Часто методи співпадають з формами. Перерахуємо деякі, найбільш популярні методи, що є, водночас, злиті з формами роботи на уроці:

- читання духовної поезії;

- розв'язування кросвордів (суванок) на релігійну тематику; - робота з дитячою та молодіжною християнською періодикою;

- читання морально-етичних творів; - розповіді історій релігійних свят та їх виховне значення;

- проведення дидактичних ігор (динамічних, настільних);

- робота зі Святим Письмом;

- читання в ролях;

- тестування;

- вікторини;

- ребуси, загадки;

- завдання на робочих листках учнів;

- розмальовки, витинати, складанки;

- виготовлення листівок, вертепів, писанок, інша образотворча діяльність дітей;

- спів та слухання духовної музики;

- інсценізація уривків зі Святого Письма, пантоміма:

- проведення інтерв'ю.

У процесі кожного творчо працюючого вчителя нагромаджується матеріал, який дозволяє урізноманітнювати дані методи і форми роботи з дітьми на уроці.

Зупинимося більш детально на найбільш поширених методах навчальної діяльності - словесному, наочному, практичному.

Словесні методи навчання

Розповідь - як пояснення і бесіда як діалог. Це два взаємопроникаючі методи. Слово лежить в основі й інших методів навчання: інсценізації, радіоінтерв'ю, кросвордів.

Бесіда, діалог - це найбільш інтенсивний спосіб комунікації.

Розповідь - найстарша форма навчання. Цей метод використовував Ісус Христос. Якщо читання ізольовує, то розповідь завжди згуртовує слухачів.

Що розповідати:

- біблійні історії;

- євангельські сюжети;

- історії Святих;

- про героїв, наприклад, Січових Стрільців, воїнів УПА, оскільки вони є однозначно і назавжди цвіт і сіль української землі: хто сьогодні здатний повторити їх подвиг?!;

- історії з життя дітей;

- історії з життя тварин, рослин.

Слухання розповіді є також складною розумовою діяльністю як для вчителя, так і для учнів. Від вчителя вимагається організувати його за допомогою спеціальних прийомів, а від учня - використати ці прийоми і керуватися ними в процесі сприймання навчального матеріалу.

У розповіді використовуємо такі мікрометоди:

а) закінчити розповідь:

(вчитель зупиняється на найцікавішому, пропонуючи дітям закінчити розповідь; цінність даного мікрометоду: розвивається фантазія, формується самостійність мислення, уміння прийняти рішення);

б) розповідь з "мухами":

(вчитель заздалегідь змінює у своїй розповіді слова, пропонуючи дітям виправити помилки - "виловити мух": умова мікрометоду: цей текст повинен бути дітям знайомим).

До словесних методів належать і запитання вчителя і учнів на уроці християнської етики.

Запитання вчителя ділимо на два види:

- запитання контролюючі, у яких вчитель переконується, чи розуміють його діти; ними він користується паралельно з викладом матеріалу;

- запитання з метою активізації: для співпраці учнів з учителем, для пробудження інтересу.

Запитання вчителя.

Кажуть, що у вчителя є два головні інструменти: пояснення і запитання. Вчителеві християнської етики треба пам'ятати: питати- це зовсім не те, що відповідати. Люди по різні боки столу чуються по-різному. Крім того, ціль предмета християнської етики є не так знати, як розуміти.

У продуманих і вміло сформульованих та поставлених вчителем запитаннях відкривається дітям логіка проблеми. Питання змушують бути уважними. Для дітей метод запитань цікавий тим, що відразу оцінені їхні зусилля. Учень отримує величезне внутрішнє задоволення, коли він правильно відповів і вчитель це відзначив.

Водночас, не слід учителеві надмірно захоплюватись запитаннями, бо це шкодить навчанню (зокрема, поясненню).

На уроці християнської етики формулюємо запитання чітко, не провокуючи дітей на перепитування. Ставимо запитання до всіх, а питаємо одного (якщо тільки до конкретного учня, то психологія дитини така, що вона думає: "То не до мене!"). Не ставимо запитань, на які можна відповісти "так" або "ні". Намагаємося у кожній дитячій відповіді знайти щось добре.

Час від часу даємо дітям можливість відповідати на запитання одне одного.

Наочні методи навчання (візуальні, аудіовізуальні)

Загальновідомо, що наочність - наріжний камінь дидактики. Адже для повноцінного засвоєння знань потрібний певний чуттєвий досвід. Особливо це стосується уроків християнської етики, де здебільшого матеріал такий, що його безпосередньо спостерігати не можемо - велика кількість абстрактних понять. Унаочнити цей предмет важче, ніж інші шкільні дисципліни. Ось чому, перш за все, треба показати в оригіналі все те, що можна показати, і задовольнити цікавість дітей. Наприклад, у церкві: ризи, посуд, престіл, тетрапод і т.д. При поясненні символічних образів, таких як "світло світу", "сіль землі", "хліб насущний", приносимо ці предмети-свічку, сіль, хліб на урок - функціонально демонструємо їх. Необхідно якнайбільше показувати, пам'ятаючи "золоте правило дидактики" (за чеським педагогом Яном Амосом Коменським): все, що можливе, слід представити для сприймання всіма органами чуття [26, 19]. Тому не слід відмовлятися від цілої галузі аудіовізуальних методів, від мас-медіа (вибірково) - цих сучасних і дієвих форм, пам'ятаючи про ліміт кожної.

Ось предмети і засоби, які впливають на зорові аналізатори:

- ікони (настінні і маленькі);

- картини, репродукції;

- ілюстрації в книгах;

- малюнки дітей;

- таблиці, карти;

- фланелографи;

- фотографії, слайди;

- відео, телевізор.

Вважається, що ікона має більшу силу, ніж слово. Про це гарно сказав навіть св. Василій Великий, котрий, як відомо, чудово володів даром мови. На його думку, малярське зображення більше впливає на віруючих, ніж слово, а ікони привертають увагу християнина сильніше, ніж книги. Прийнято вважати, що є місця в душі людини, куди не добереться слово; куди не добереться слово, туди добереться пензель, а куди не дістане пензель, туди сягне звук музики...

Способи використання аудіовізуальних засобів.

1. Використання наперед підготовлених матеріалів (ікона, картина, малюнок, фланелографи, слайди, відео);

2. Творчість самого вчителя у класі (малює, співає, грає, моделює, запалює свічку і т.д.)

3. Образотворча діяльність самих дітей. Пояснимо кожний із способів.

1. Методика використання готових матеріалів (зокрема, ікон, картин, малюнків):

- обов'язково перед тим, як принести в клас, переглянути самому;

- в класі повісити, але відкрити в потрібний момент, не відволікаючи уваги дітей передчасно;

- відійшовши в кінець класу, оглянути разом з дітьми; дати можливість дітям для спонтанного вираження своїх думок (вони можуть бути різними);

- спочатку розглядаємо хто? що? де? коли? Не варто запитувати: "Кого бачите?", бо можливі відповіді: "вуйка", "одного пана", "якогось дядька", "Бога" і т.д. Це було б методично неправильне використання картини і втрачений час. Доцільно сформулювати запитання так: "Хто зображений на картині?";

- потім пояснюємо символіку кольорів;

- останнє: "Задумаємося над змістом ікони: що хотів художник нам сказати?".

Нема потреби принесену річ пояснювати довго, детально коментуючи те, що легко можна побачити. Слід уникати солодких сентиментальних образочків, ангеликів і т.д. Очевидно, що потрібно сходити до рівня дитини, але необхідно завжди підіймати її на щабель вище, тобто: доступність має поєднуватися зі збереженою науковістю!

2. Творчість учителя.

Вчителі християнської етики кажуть, що не вміють малювати, тому бояться і не малюють. А як добре було б виконувати хоча б схематичні рисунки. Чому? Тому що:

- малюнок підсилює враження від слова;

- допомагає пам'яті;

- пояснює абстрактні поняття.

Малюнок вчителя мав би бути:

- простим;

- виражати центральну думку;

- бути теологічно правильним.

3. Образотворча діяльність дітей.

Найцікавішою для дітей є їхня творчість. Треба пояснювати школярам, що світ є більший, ніж той, що вони бачать довкола себе, і що до того невидимого світу кожний мав би зайняти якусь позицію. Адже предмет християнської етики має завдання живити не тільки наш розум, але й душу. Діти ж під час кожної з форм образотворчої діяльності опиняються ніби всередині сюжету і образотворчо виражають власні почуття.

В образотворчій діяльності дітей керуємося такими принципами:

- дати дітям свободу в їх зображувальній діяльності;

- чергувати техніку зображень (олівець, фарби, крейда і т д.);

- всіх дітей (без винятку!) хвалити.

Окремий вид малювання - так званий мальований диктант "Метафора" - образне вираження дійсності. Вчитель диктує, а учні малюють. Використовується для поглиблення матеріалу в старших класах.

Інша образотворча діяльність дітей:

- пластичне зображення (з паперу, глини, тіста);

- творчість з природним матеріалом (колаж).

До аудіовізуальних методів належать також:

- спів учнів, вчителя;

- слухання духовної музики.

Що співати і що слухати? Не примітивні пісні на кшталт "гоп-скок-тру-ля-ля" чи "два прітопа -- трі пріхлопа". Не приживаються у сучасній школі модерні катехитичні пісні. Добре було б вивчити традиційні церковні пісні, виконувати світські пісні духовного змісту. Однозначно вартісними є твори з репертуару відомих українських артистів Тараса Петриненка, Івана Мацялка та ін.

Практичні методи навчання Інсценізація. Пантоміма. Інтерв'ю.

1 .Інсиенізаиія використовується для поглиблення навчального матеріалу. Для дитини найважливіша в ній є її власна присутність. Учні вживаються в роль, ототожнюють себе з героями, персонажами, беруть з них приклад. Найцінніше в інсценізаціях - їх репетиції, коли проявляються допомога, дружня порада, взаємовиручка.

На уроках християнської етики інсценізують, як правило, уривки:

- зі Святого Письма Старого і Нового Завітів;

- сценки з життя Святих;

- ситуації шкільні, сімейні, громадські (т.зв. рольові ігри).

2. Пантоміма, цінна тим, що в ній беруть участь діти, які мало говорять, мовчать, котрі не можуть виразити себе словом.

3. Цінність інтерв 'ю у тому, що в ньому дитина скаже те, чого сама по собі б не сказала і руки не підняла б.

До практичних видів діяльності можна віднести:

- читання в ролях;

- написання листа чи відповіді на лист;

- педагогічні етюди (моделювання конфліктних ситуацій та їх християнський розв'язок).

Розглянувши структуру уроку «Християнська етику», тепер зупинимося більше на формуванні моральних цінностей під час уроку. Для цього проаналізуємо поради видатних педагогів стосовно морального виховання.

У процесі формування духовності на основі християнських моральних цінностей Ольга Сухомлинська радить використовувати настанови, нагадування, попередження, переконання, поради, прохання, похвалу (схвалення), оцінювання, погрози, покарання як безпосередні виховні впливи і спонуки.

Серед методів і форм формування духовності одним з найефективніших є активні форми й методи (ситуаційно-рольові ігри, соціограми, аналіз соціальних ситуацій морально-етичного характеру, ігри-драматизації тощо), які дають дітям можливість предметно, безпосередньо й емоційно залучатися до ситуації морального вибору та морального пошуку.

Особливе місце у вихованні посідають такі форми й методи прилучення дітей до світу християнських цінностей, які передбачають поєднання за допомогою художньо-музичних образів традиційних форм роботи з художньою діяльністю самих дітей - живописом, ліпленням, декоративно-прикладним мистецтвом, музикуванням, драматизацією тощо. Крім цих методів, доцільно використовувати й традиційні - бесіди, лекції, семінари, роботу з книгою тощо.

Одним із напрямів прилучення дітей до християнських цінностей може бути краєзнавча та екскурсійно-пошукова робота, в процесі якої діти ознайомлюються з досвідом і традиціями адаптації християнських моральних цінностей до культури рідного краю.

Результативність застосування інтегрованого підходу, різноманітних виховних форм, методів і впливів значною мірою залежить від того, наскільки вони відповідатимуть індивідуальним і віковим особливостям дітей, задовольнятимуть їхні духовні потреби, викликатимуть відповідну мотивацію і стимулюватимуть саморозвиток і самовиховання учнів, спонукатимуть їх до морального удосконалення.

Доктор психологічних наук І. Д. Бех стверджує, що діти молодшого шкільного віку особливо першо - і другокласники, орієнтуються на норми поведінки та цінності вчителя більше, ніж на думки ровесників [4, 280]. Отже, вимагаючи необхідної поведінки від дитини, самим педагогам належить постійно суворо й прискіпливо стежити за своєю поведінкою, бути зразком для дитини.

Цілий арсенал методів впливу на особистість з метою виховання у неї моральних цінностей є у творчій і педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського: "Об'єкт нашої праці - найтонші сфери духовного життя особистості, яка формується, - розум, почуття, воля, переконання, самосвідомість. Впливати на ці сфери можна тільки так само - розумом, почуттям, волею, переконанням, самосвідомістю. Найважливіші інструменти нашого впливу на духовний світ школяра - слово вчителя, створення обставин, у яких найяскравіше виражаються почуття" [66, 421].

Проблема виховання моральних цінностей засобами слова, на думку В.О.Сухомлинського, - одна з найскладніших проблем, над якими треба працювати і в теоретичному, і в практичному планах, адже слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити.

На його погляд, тонкість внутрішнього світу людини, благородство морально-емоційних стосунків неутвердити без високої культури словесного виховання. Багаторічний досвід Василя Олександровича переконує в тому, що слово вчителя пробуджує у малої дитини, а потім і в підлітка, юнака, дівчини відчуття людини - глибоке переживання того, що поруч із нами завжди є людина зі своїми радощами, печалями, запитами, потребами.

У формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка, взаємини в колективі, суспільно корисна праця. Однак і поведінка, взаємини, і праця - все залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово.

Мистецтво виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку В.О.Сухомлинського, "містить насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: "Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями" [65, 321]. Учитель у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність, своє ставлення до вихованця.

Вплив слова вихователя на школярів з метою виховання у них моральних цінностей великою мірою залежить від емоційної культури самого вихователя; це - частина культури педагога як особистості. Справжній майстер-вихователь дає моральну оцінку „вчинкам і поведінці учнів не спеціально дібраним гострим, "крутим" слівцем, а насамперед емоційним відтінком звичайних слів. В.О.Сухомлинський наводить приклад із фразою "Як недобре ти зробив...". Він зазначає, що ці слова, сказані одним учителем, пробуджують у вихованця прикрість, глибокі докори сумління, навіть збентеження, а сказані іншим - вони не пробуджують ніяких почуттів, сприймаються байдуже. Перший учитель відзначається емоційною культурою, якої неможливо навчитися спеціально, вона якнайтісніше пов'язана з моральною культурою, людяністю, чуйністю душі. У другого вчителя слово знелюднене, і цю порожнечу вчитель часто намагається заповнити криком. У школах багато таких “вихователів", які володіють лише однією нотою емоційної гами - обуренням! Вони, вважає Василь Олександрович, гідні глибокого жалю, оскільки їхній виховний вплив на учнів дорівнює нулю.

Умовою дієвості слова вихователя є різноманітність цілей звертання педагога до вихованців. Педагогічна некультурність часто виявляється в тому, що вихователь знає лише дві - три форми словесного звертання до вихованців - заборона, дозвіл, докір [55, 18]. У майстра-вихователя звертання до вихованця має безліч форм, і одна з найчастіших, на думку В.О.Сухомлинського, - роз'яснення вчителем моральної істини, поняття, норми, цінності. Досягти позитивного ефекту може тільки той вихователь, який знає, відчуває ставлення своїх вихованців до доброго й поганого в самих собі, їхню здатність критично ставитись до власних недоліків. Такий вихователь, роз'яснюючи моральне поняття, "завжди звертається безпосередньо до внутрішнього світу вихованця, прагне досягти того, щоб його вихованець аналізував якийсь свій вчинок, якусь рису своєї поведінки, побачив себе очима інших людей" [65, 322].

Ще одним важливим інструментом виховання словом Василь Олександрович називає виявлення довір'я і недовір'я. На застосуванні недовір'я найкраще випробовується педагогічна культура вихователя. Недовір'я може мати потрібний педагогічний вплив лише за умови суворого індивідуального його застосування. Недопустимо виявляти недовір'я кільком учням, а тим більше всьому колективу.

Мистецтво виявлення довір'я потребує від вихователя вміння оцінити добре начало в дитині. Ознакою педагогічного невігластва, вважає вчений, є те, що окремі вихователі, виявляючи довір'я, нагадують вихованцю, що за ним водиться багато грішків. Такі слова наставника - це як сіль на рану дитячого серця: вихованець відчує - педагог вдався до довір'я лише для посилення контролю. І найчастіше дитина відкидає таку спробу.

Дуже важливим для виховання молодших школярів є особистий приклад учителя, особливо з урахуванням того, що в цьому віці дитина найбільше схильна до наслідування всього, що їй до вподоби. Тому духовне обличчя дитини насамперед залежить від того, який учитель веде її по "стежці життєвого шляху".

З вуст учителя дитина часто чує моральні навчання і настанови. Як стверджував В.О.Сухомлинський, усе це набуває авторитету в очах дитини лише тоді, коли вона бачить у своєму вчителеві людину одухотворену, закохану в свою працю "Приклад вчителя - це не тільки те, що вчитель уміє робити своїми руками (хоч і це має велике значення), це весь уклад його духовного життя, це його удухотвореність усім, що він робить разом з дітьми, усім, що приносить дітям радість" [55, 19].