Размещено на http://www.allbest.ru/

34

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Українська інженерно-педагогічна академія

Кафедра психології, філософії та освітніх технологій

Теорія та методика виховної роботи

Курсова робота

Реалізація гендерного виховання шляхом використання методу формування свідомості

Харків, 2012

ПЛАН

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Педагогічні основи гендерного виховання учнів ПТНЗ шляхом використання методу формування свідомості

1.1 Особливості гендерного виховання учнів ПТНЗ

1.2 Метод формування свідомості як ефективний метод у процесі гендерного виховання учнів ПТНЗ

Висновки до теоретичного розділу

2. ПРАКТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Виховний захід для учнів ПТНЗ за темою «ДЕНЬ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність роботи. Значне місце у трансформації існуючої системи гендерних відносин, формуванні егалітарної свідомості молодого покоління належать освіті. Саме освіта як один із найважливіших соціальних інститутів, що виконують функції передачі та поширення знань, умінь, цінностей і норм від одного покоління до іншого через інтеграцію гендерних підходів у навчальний процес, спроможна закласти основи для становлення суспільної гендерної культури, - наголошує директор Інституту інноваційних технологій і змісту освіти К.М. Лемківський.

У сучасних умовах неможливо ставитись до особистості без урахування соціокультурних особливостей статі. З'являється новий категоріальний апарат, що містить терміни з ключовим словом «гендер», які дозволяють більш повно вивчити особистість та її особливості.

Гендер - один із базових вимірів соціальної структури суспільства, який разом з іншими соціально-демографічними та культурними характеристиками (раса, клас, вік) організує соціальну систему. Соціальне відтворення гендерної свідомості на рівні індивідів підтримує соціально-рольовий статус особистості, який визначає соціальні можливості в освіті, професійній діяльності, суспільному виробництві.

Останнім часом гендерні дослідження стали невід'ємною частиною педагогічної науки, а гендерна проблематика відокремлюється в різних галузях педагогіки.

Виникнення цього нового напряму пов'язане з посиленням протиріччя між відтворюванням патріархальних стереотипів у взаємодії статей та реальними трансформаціями гендерних відносин у сучасному українському суспільстві.

Важливий внесок у розробку концепції гендерного підходу в педагогічній освіти зробили: О. Вороніна (проблеми розробки теорії та методології гендерних досліджень, визначення їх місця в системі підготовки студентів), Л. Штильова, І. С. Кльоцина (шляхи гендерної соціалізації особистості з урахуванням вікових особливостей, розробка практикуму з гендерної проблематики для студентів з метою гендерних стереотипів). гендерниї підхід при підготовці майбутніх учителів, урахований у роботах С. Матюшкової, Н. Гендерник, Л. Шолохової, М. Поливянної, О. Шнирової.

Окремі питання гендерного виховання у своїх працях розглядали: К.П. Веселовська, Т.В. Говорун, О.М. Кікінежді, Д.В. Колесова, І.П. Петрище, А.Г. Хрипкова, О.М. Шарган, Т.І. Юферова, В.О. Васютинський, В.Ю. Каган, Я.Л. Коломинський, І.С. Кон, Г.М. Лактіонова, М.Х. Мелтсас, А.А. Палій, А.А. Реан, Т.А. Репіна, Т.М. Титаренко, В.П. Кравець, А.В. Мудрик, С.Т. Вихор, Л.В. Штильова, С.А. Макаренко та інші.

Аналіз досліджень, що представлені у науковій літературі, дозволяє констатувати, що «гендер» -- соціально-психологічна характеристика, що визначає сукупність властивостей, які відрізняють людей залежно від статі та значною мірою визначається особливостями культури, традицій, вихованням і соціальними очікуваннями.

Об'єктом дослідження є ґендерне виховання учнівської молоді в ПТНЗ.

Предмет дослідження -- педагогічні умови ґендерного виховання учнів ПТНЗ.

Мета дослідження -- теоретично обґрунтувати й експериментально перевірити педагогічні умови ґендерного виховання учнів ПТНЗ методом формування свідомості.

Завдання роботи:

теоретично обгрунтувати сутність і структуру гендерного виховання;

здійснити теоретичний аналіз психолого-педагогічних досліджень з питань використання методу формування свідомості;

дослідити головні напрями гендерного виховання у ПТНЗ;

експериментально виявити вплив вплив методу формування свідомості на гендерне виховання.

1. ТЕОРЕТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Педагогічні основи гендерного виховання учнів ПТНЗ шляхом використання методу формування свідомості

1.1 Особливості гендерного виховання учнів ПТНЗ

Проблема гендеру в педагогічній науці висвітлена у трьох основних аспектах: як така, що має місце в освіті; впровадження і реалізація гендерного підходу на різних рівнях освіти; розробка програм з гендерної педагогіки для ВНЗ.

У педагогіці з'являється напрям, який намагається поєднати психологічні теорії статевої соціалізації та гендерні дослідження. Гендерна педагогіка, представлена дослідженнями В. Кравця, О. Луценко, О. Цокур, Л. Штильової.

В основу побудови структури гендерної педагогіки В. Кравець заклав процес соціалізації індивіда, виокремлюючи дві його складові: гендерну соціалізацію і сексуальну соціалізацію [4]. Гендерна соціалізація акцентує увагу на вплив соціально-культурних чинників у становленні та розвитку особистості, сексуальна -- на сексуальну просвіту і виховання, формування сексуальної культури. Чітке розмежування статевого, гендерного і сексуального сприяє глибшому усвідомленню загальновживаних термінів. О. Луценко вважає, що «головна мета статевого виховання -- сексуальна соціалізація індивіда, пов'язана з пошуком та набуттям власних сексуальних ідентичностей»[5].

Термін «гендерне виховання», його зміст, мета, завдання в педагогічній літературі сформульовані недостатньо чітко. Більше звертається увага на актуальність, необхідність гендерного виховання, на потребу інтеграції в педагогічну науку гендерної складової як міждисциплінарної категорії [2]. Наприклад, А. Мудрик пов'язує необхідність у гендерному вихованні з: «1) фемінізацією системи виховання; 2) з потребою стримувати, коригувати загальний процес фемінізації чоловіків і маскулінізації жінок; 3) гендерний підхід може стати деякою компенсацією сімейної фемінізації, оскільки близько 50% дітей живуть у сім'ях, у яких немає батьків, а у багатьох інших було б краще, якби цих батьків взагалі не було»[6].

Л. Штильова вважає, що основною проблемою педагогіки є нормативна модель соціостатевого (гендерного) виховання як передумова для здійснення особистісно зорієнтованого підходу, до демократизації суспільства в цілому. На її думку, гендерне виховання відрізняється від традиційного статевого виховання такими рисами:

Теорії статевого виховання, маючи біологічне спрямування, розглядали становлення чоловічої та жіночої ідентичності, як визначені репродуктивною функцією і природнім розподілом праці відповідно до статі.

Гендерна ідентичність не є однаковою для всіх чоловіків і жінок у рамках власної статі; вона багатогранна, пластична і мінлива.

Дослідники гендерної ідентичності зосереджують увагу на вивченні суб'єктивних смислів і моделей ідентичності окремого індивіда, а не об'єктивних функцій і статусів статей у суспільстві.

Перехід від статевого виховання в медико-біологічному плані поступається місцем психолого-педагогічним і соціально-педагогічним моделям об'єкта дослідження [8].

Гендерне виховання -- цілеспрямований і систематичний вплив на свідомість, почуття, поведінку вихованців з метою формування в них егалітарних цінностей, поваги до особистості, незалежно від статі, розвитку індивідуальних якостей і здібностей задля їх самореалізації, оволодіння навичками толерантної поведінки та з метою побудови громадянського суспільства [1].

Завданнями гендерного виховання є: реалізація гендерного підходу в усіх ланках навчально-виховного процесу; усвідомлення проблем гендерного паритету; оволодіння певним обсягом знань про упередження щодо кожної статі та їх усвідомлення; пом'якшення стереотипів щодо сімейних, професійних та суспільних ролей та корекція уявлень про норми маскулінності/фемінінності; збагачення емоційного світу, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей з метою самореалізації особистості; накопичення та формування досвіду егалітарної поведінки. Засобом впровадження гендерного виховання в навчально-виховну діяльність є включення в освітній процес гендерної складової та застосування особистісно зорієнтованого підходу у взаємодії вчителів та учнів [2].

Гендерне виховання може також впроваджуватися через:

- різні напрями виховання, як складову національного, морального, сімейного, правового, розумового, трудового;

- включення у предмети гуманітарного циклу;

- включення до програми загальноосвітньої школи та ВНЗ предметів «Основи гендерної освіти»;

- співпрацю освітян і громадських організацій;

- формування гендерної культури педагога, пропаганду гендерної просвіти;

- різні напрями роботи з дітьми з доповнення і розширення можливостей їх соціалізації, альтернативні статево типізованому підходу [2].

Для того, щоб гендерний підхід у вихованні став реальністю, необхідними є декілька умов:

- ґрунтовна теоретико-методологічна база, котру повинні створити педагоги-науковці;

- відповідна законодавчо-нормативна база;

- формування у педагогів розуміння необхідності гендерного підходу та установка на його реалізацію;

- змістовна психолого-педагогічна та методична підготовка педагогів до реалізації гендерного виховання.

Ефективність виховної роботи зі студентами залежить від рівня гендерної культури самого викладача, від того, наскільки він впроваджуватиме у своїй педагогічній діяльності реконструкцію традиційних культурних обмежень у розвитку особистості підлітка, створить оптимальні умови для максимальної самореалізації дівчини та хлопця у процесі педагогічної взаємодії.

Як результат впровадження гендерного виховання у студентів формується гендерна самосвідомість, що проявляється через:

- свідоме та критичне сприйняття соціально-політичної інформації;

- усвідомлення рівноправності обох статей у суспільному та політичному житті;

- активна позиція стосовно впровадження гендерних перетворень в Україні;

- розуміння рівності прав чоловіків і жінок, свободи особистості;

- толерантне ставлення до представників обох статей;

- усвідомлення себе як особистості, що здатна впливати на гендерну ситуацію в державі;

- готовність відповідати за власні рішення та їх наслідки;

- здатність до компромісу, толерантність у різних життєвих ситуаціях.

Впровадження гендерного підходу в систему освіти включає:

- розробку навчальних курсів, окремих модулів, здійснення навчально-методичного забезпечення підготовки і перепідготовки викладачів;

- включення тематики гендерних досліджень до навчальних програм навчальних закладів;

- вивчення міжнародного досвіду із впровадження гендерної освіти;

- залучення громадських організацій до співробітництва у впровадженні гендерного підходу в навчальному процесі школи;

- проведення обговореннь основних проблем гендерної освіти в засобах масової інформації, на наукових конференціях, круглих столах.

На сучасному етапі розвитку освіти стає нагальним формування гендерної культури особистості як невід'ємної частини гендерної соціалізації школярів. Реалізація цього завдання потребує великих зусиль, оскільки школа та вчителі залишаються глобальними носіями традиційних патріархальних уявлень про роль і місце чоловіків і жінок у суспільстві. Школа через підручники, педагогічне спілкування та традиційну систему виховання відтворює та породжує гендерні стереотипи, що не відповідають об'єктивним реаліям світу і стають перешкодою для ефективного розвитку суспільства. Упровадження гендерних підходів у процес підготовки майбутніх учителів - основа для вдосконалення їхнього професіоналізму та всебічного особистісного розвитку як активних суб'єктів соціального життя.

Ефективність гендерного виховання обумовлюється методами його впровадження. У національній вищій школі накопичено значний досвід з розробки та впровадження в навчальний процес технологій, форм і методів викладання, що стали вже традиційними: лекцій, семінарів, диспутів, бесід, самостійної роботи з підручником, написанні рефератів підготовки доповідей тощо. Використання потенціалу цих форм і методів для реалізації задач гендерного виховання має багато позитивного: дозволяє акцентувати увагу студентів на ключових аспектах теми, знайомити з різними концепціями та підходами до проблеми, робити загальні висновки. Однак традиційні методи слабко орієновані на активну взаємодію студента з викладачем, дискусії студентів між собою, самостійне прийняття рішень, що може бути вирішальною передумовою формування їхньої гендерної складової у вищій школі, пріоритетну роль у гендерному вихованні повинні займати сучасні технології навчання, що стимулюють творчість, ініціативу, самостійне та критичне мислення, будуються на основі багатобічної взаємодії. До сучасних технологій навчання відносяться різноманітні види дискусій (дискусія-симпозіум, «концентричне коло»), ситуаційно-рольові ігри, драматизації, «мозкові атаки», інтелектуальні аукціони, метод аналізу проблемної ситуації. Важливе місце займають проектні технології: організація різноманітних проектів і кампаній, видання газет і журналів.

Застосування наведених форм і методів гендерної освіти та виховання сприяє формуванню в юнаків і дівчат поведінкових норм, що включають уміння аналізувати, ставити запитання, давати відповіді, критично та всебічно розглядати проблему, роботи висновки, адаптуватись до нових соціальних умов, захищати свої інтереси, поважати інтереси та права інших.

Цінностями гендерної культури (знання, уміння, навички вихованців) є:

гендерна грамотність як система отримання необхідних знань у сфері гендерних досліджень;

сформована мотивація до рівноправної участі чоловіків і жінок у суспільному житті та реалізації своїх гендерних прав і свобод;

гендерна самоосвіта як набуття власного досвіду з гендерної збалансованості;

гендерна чуйність як здатність особистості усвідомлювати та моделювати вплив соціального середовища, реагувати на прояви сексизму;

повага до особливостей та індивідуальних проявів особистості незалежно від її статі.

Формування гендерної культури в майбутніх учителів значною мірою пов'язане з отриманням гендерної освіти. Усунення існуючих стереотипних уявлень про підлегле положення жінок і домінування чоловіків є одним із постулатів гендерного виховання, головним призначенням якого є формування активної життєвої позиції членів суспільства щодо забезпечення гендерної рівноправності.

До механізмів реконструкції гендерних стереотипів у системі вищої освіти відносяться:

включення тематики гендерних досліджень до навчальних програм вищих навчальних закладів;

розробка навчальних курсів, окремих модулів, здійснення навчально-методичного забезпечення підготовки та перепідготовки викладачів;

вивчення міжнародного досвіду з упровадження гендерної освіти та його використання вітчизняними освітніми закладами;

залучення громадських організацій до співробітництва й поширенні гендерних підходів у навчальному процесі вищої школи;

проведення широкого обговорення в засобах масової інформації, на наукових конференціях, «круглих» столах проблем гендерної освіти в суспільстві.

При організації колективних творчих заходів вихователю бажано провести діагностику рівня сформованості гендерних стереотипів у шкільному колективі. Залежно від її результатів вибираються форми та методи гендерного виховання.

Механізм діагностики складається з двох етапів:

виявлення гендерної ідентичності учнів (психологічні тесті з виявлення фемінінності та маскулінності);

дослідження внутрішнього сприйняття та осмислення своєї соціостатевої ролі у шкільному колективі (розробка гендерної біографії, ситуаційні завдання, рольові ігри).

Оцінка гендерної ідентичності школярів ставить за мету виявлення особистістю рівня ототожнення власної біологічної статі в поєднанні з формами «жіночої» та «чоловічої» поведінки, яка спирається на існуючу в суспільстві гендерну ідеологію.

Для аналізу впливу гендерної ідентичності на процес соціалізації особистості можна використовувати Фрайсбурзький особистісний опитувальник і методику С. Бем, комбінація яких дозволяє отримати найбільш точний результат.

Серед методик вивчення фемінінності та маскулінності шкала Фрайбурзького особистісного опитувальника (FPI) є найвідомішою. В опитувальнику наводиться перелік чотирнадцяти визначень гендерних фемінінного й маскулінного типів поведінки особистості. Ця методика дозволяє швидко виявити психологічні акценти статі, але не завжди чітко розділяє гендерні ознаки. Методика С. Бем визначає рівень фемінінності, маскулінності та андрогінності. Складається з 60-ти якостей оцінки психічних особливостей особистості. Результат визначається за математичною формулою, але тест довгий та складний у підрахуванні.

Після проведення діагностики за даними методами вчитель може диференціювати шкільний колектив за гендерними ознаками. Його роль як вихователя полягає в роз'ясненні дії психологічних бар'єрів та обмежень, які накладають стереотипне сприйняття гендерних ролей.

гендерне виховання формування свідомість

1.2 Метод формування свідомості як ефективний метод у процесі гендерного виховання учнів ПТНЗ

У демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, повноцінна діяльність кожної особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною.

Часто у важливих життєвих ситуаціях учням бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг несформованістю естетичних смаків. Це означає, що завчене ними ще не стало належно осмисленим, не трансформувалося в основні чинники життя. Такі риси виявляються і в досить розвинених інтелектуально дітей, які теоретично обґрунтовують усе правильно. Тому педагог покликаний створити умови для усвідомленого осмислення й застосування знань у повсякденному житті.

Вплив на свідомість -- це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово вчителя, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, грубим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово -- найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Слово обертається найнесподіванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок -- зрада. Буває й навпаки: зрадою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне -- приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі...».

Основні методи впливу на свідомість особистості -- бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда

Бесіда -- метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Одна з передумов ефективності бесіди -- психологічний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід враховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вимагає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.

Бесіда -- діалогічна взаємодія, яка припускає реалізацію інформативної (передача і прийом інформації), регулятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.

Але часто педагоги невиправдано зосереджуються лише на інформативній функції бесіди, організовують спілкування за схемою «суб'єкт -- об'єкт», тяжіють до монологу та моралізування.

Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:

-- обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

-- учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;

-- необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

-- конкретизувати основні питання, які будуть ставитися під час бесіди;

-- змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

-- за необхідністю добирати наочний матеріал та співвідносити його з інформаційним наповненням бесіди;

-- використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;

-- визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

-- продумати оптимальні прийоми підведення підсумків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (рольова гра, формулювання правил тощо);

-- добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акценти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час подання інформації, музичні заставки).

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне -- спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконання учнів у помилковості їх поглядів, неправильності поведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був правильно оцінений колективом. Психологи стверджують, що учні критичніше оцінюють чиїсь дії та вчинки, ніж власні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.

Інколи учні, порушуючи дисципліну, правила поведінки, не вбачають у цьому нічого поганого. Іншим здається, що вони роблять це «на зло» педагогу. В такому разі зосереджують увагу на конкретному порушенні правил поведінки, на помилкових переконаннях, що спричинили цей вчинок, порівнюючи із моральними принципами, значення яких не викликає в учнів сумніву. Аргументація, що така поведінка і риси характеру не відповідають нормам права і моралі, здебільшого дають очікуваний ефект.

Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Намагаючись зберегти з ними психологічний контакт, дбаючи про їх довіру до себе, він ніби погоджується з дітьми, намагається прийняти їх точку зору, але, з'ясувавши її слабкість і суперечливість, спростовує помилкові судження. У такому разі розмова відбувається за такою логічною схемою: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли...». При цьому продумують запитання, які можуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки відповідей на них. При цьому бажано, щоб учні не могли спростувати аргументи педагога, переконуючись у помилковості своїх поглядів і переконань. Для уникнення цього вчитель повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: їх характери, поведінку, смаки, звички, ціннісні орієнтації.

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпрацюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.

2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків.

3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій.

Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'являє особливі вимоги до педагога, який повинен так організувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зусилля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.

Хід її слід заздалегідь продумати, спиратися на конкретні переконливі приклади. Не можна починати бесіду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пересторог, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.

Моралізування. Полягає в тому, що учня інформують про те, як треба поводити себе з точки зору високої моралі, з позиції зразка, при цьому використовують звороти: «Ти повинен так робити...» чи «Ти не повинен так робити». Такі звернення викликають у дитини почуття провини і бажання захиститися.

Іронія і сарказм. Найчастіше вчителі вдаються до них, будучи нездатними стримати своє критичне ставлення до поведінки дитини. Це не посилює довіри і симпатії учня, бо ніхто не бажає бути об'єктом глузування.

Пригнічення. Відбувається внаслідок перепинення дитини, частої суперечки з нею, повчального тону, створення враження власної всемогутності.

Перестороги. Полягають у погрозах («Якщо ти не зробиш так, то...», «Тобі краще зробити так, інакше...»), які, навіть адекватно відбиваючи наслідки певної поведінки учня, сприймаються ним як акт агресивності вчителя.

Передусім потрібно з'ясувати причини вчинку, що викликав занепокоєння, а потім правильно визначити характер педагогічного впливу.

Вимоги до педагога-учасника індивідуальної бесіди: не слід намагатися говорити лише самому; потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня; особливе значення має увага до співрозмовника, спокійне реагування на його спірні висловлювання; стежити за основною думкою співбесідника, намагання зрозуміти хід думок, логіку його аргументів.

Лекція

Лекція -- розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми.

Лекція має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Процес підготовки і прочитання її потребує дотримання різноманітних методичних вимог. На підготовчому етапі, який поділяють на фрагменти: формулювання теми (має бути всеохоплюючою, цікавою); визначення виховної мети; складання попереднього плану лекції; добір і вивчення літератури; складання розгорнутого плану (план-проспект) матеріалів із різноманітних джерел, найважливіше передбачити обсяг теоретичних питань, які збирається порушити лектор, створити модель лекції (завершене ціле). Виклад змісту лекції, його фрагменти: вступ (має бути коротким, чітким, з формулюванням мети), виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень), заключна частина (лаконічність, наявність висновків), покликані збудити інтерес в аудиторії до порушуваної проблеми, настроїти на глибокі роздуми.

Лекція може бути епізодичною, належати до певного тематичного циклу або кінолекторію.

Епізодична лекція дає повне уявлення про одне питання чи проблему. Її мають характеризувати науковість, точність викладу, доступність термінології, насиченість новою інформацією, емоційність мови тощо. Як правило, епізодичні лекції використовують в середніх і старших класах.

Цикл лекцій є сукупністю лекцій, присвячених одній проблемі. Обсяг його залежить від характеру проблеми, складу слухачів, конкретних умов і можливостей для його проведення. Важливе значення має наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення аспектів, які для учнів є найсуттєвішими та найактуальнішими.

Різновидом лекційного викладу є повідомлення. На відміну від лекції, воно коротше, вузькопланове, компактне. Використовують його під час теоретичних семінарів, науково-практичних конференцій, засідань творчих груп, зборів. У центрі повідомлення -- розповідь учителя.

Оцінним критерієм впливу педагога на учнів за допомогою повідомлення є їх реакція (прагнення доповнити фактами, виникнення запитань, дискусійна ситуація та ін.), що свідчить про досягнутий результат. За відсутності такої реакції (виняток -- стан потрясіння, спричинений повідомленням), можна бути певним, що розповідь не справила враження на дітей, не стимулювала їх до сприйняття, висловлення оцінних суджень, пошуку вирішення проблеми.

Дискусійні методи

Дискусійні методи (диспут, дискусія) створюють умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлення їх з позиціями опонентів, обстоювання своєї думки.

Диспут -- вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників.

Тематика диспутів має спонукати учнів до глибоких роздумів, пошуку власних вирішень обговорюваної проблеми. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати обізнаність з проблемою, погляди і переконання щодо неї.

Диспути потребують ретельної підготовки, що передбачає підготовчий, основний і завершальний етап. Основні завдання підготовчого етапу: визначення теми, мети диспуту (має бути конкретною, орієнтованого на інтереси його учасників), створення організаційної групи (бажано, щоб до неї входили дорослі й учні), розподіл обов'язків, вибір ведучого, анкетування. При визначенні основних питань слід намагатися, щоб вони були значущими для учнів, містили в собі приховані суперечності, але позбавленими провокативності. Доцільно обговорювати не більше 5--6 питань. Основний етап передбачає розвиток дискусії на основі сформульованих питань, які мають стимулювати роздуми учнів над проблемою, кристалізувати власне ставлення до неї. Диспут нерідко розпочинають з проблемного запитання до аудиторії, показу інсценованого епізоду літературного твору. Найкращий початок -- короткий виступ ведучого, в якому оголошується порядок проведення диспуту, конкретизується предмет обговорення, актуальність, уточнюються окремі поняття.

Важливо, щоб під час диспуту учні уважно вислуховували винесені на обговорення думки, обстоювали свою позицію, переконуючись у правильності чи помилковості поглядів як своїх, так і опонентів. Усе це має сприяти розкриттю та розвитку їх ерудиції, культури, мислення, уміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки, логічно висловлюватись. Ефективність диспуту залежить від того, наскільки невимушеною є його атмосфера. З цією метою складають і оприлюднюють правила поведінки під час диспуту: вільний обмін думками, рівність усіх у суперечці, головне -- факти, логіка, доказовість; непристойні жарти, образи забороняються, гостре влучне слово схвалюється. Девізом диспуту часто обирають слова: «говори, що думаєш, думай, що кажеш». Завершальний етап передбачає короткий аналіз диспуту, найхарактерніших позицій, підходів до вирішення проблем, заохочувальні оцінки найактивніших учасників диспуту, визначення нових дискусійних проблем.

Дискусія -- метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіставлення різних думок.

Часто дискусією називають спір, суперечку осіб. Для неї характерні чіткість мети, компетентність, науковий підхід до проблеми, повага до аргументів опонента, послідовна критика міркувань учасників обговорення.

Організовуючи дискусію, слід виходити з того, що найоптимальніша чисельність її учасників має не перевищувати 15 осіб, які, розподілившись на групи, розташовуються у приміщенні у формі кола, підкови. Організаційно дискусії поділяють на фази: визначення цілей і теми; збір інформації (знань, суджень, думок, нових ідей, пропозицій учасників) з обговорюваної проблеми; упорядкування, інтерпретація і спільне оцінювання обговорюваної інформації (можливе вироблення колективного рішення); підбиття підсумків дискусії (зіставлення мети з отриманими результатами).

Під час дискусії можливе використання різних прийомів: аргументації (сукупності аргументів на користь будь-якого твердження), дебатів (обміну думками з певних питань), демонстрації (логічного розміркування, в процесі якого на підставі аргументів роблять висновок про істинність чи хибність гіпотези), логоманії (вид суперечки, за якої учасники, не знаючи предмета суперечки, заперечують аргументи один одного чи не погоджуються один з одним), неточних висловлювань, полеміки (суперечка з метою захистити свою точку зору і заперечити думку опонента), софістики (умисне використання в дискусії помилкових доказів (софізмів), які зовні видаються істинними), евристики (мистецтво сперечатися, користуючись засобами, розрахованими на перемогу).

Використання дискусійних методів сприяє самоствердженню учнів у процесі спілкування з дорослими та однолітками.

Переконання, навіювання, метод прикладу

Переконання -- метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.

Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.

Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання здійснюють лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

Гіпотеза -- наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення.

Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось -- означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.

Доказ (аргумент) -- думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.

Демонстрація -- логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії. За формою обґрунтування доказ може бути прямим (ґрунтується на безсумнівному факті, який переконує в істинності гіпотези) та опосередкованим (істинність гіпотези доводять запереченням істинності суперечливого положення).

Ефективність переконуючого впливу залежить від сили впливу (визначається аргументами та авторитетом переконуючого), знання психологічних рис особи, яку переконують (потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення), відповідності інтелектуально-емоційного стану переконуючого і переконуваного в момент взаємовідносин.

Ефективним засобом переконання є сугестія (від лат. suggestio -- навіювання). Сугестивний метод -- психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.

Засобами сугестивного впливу є слова, жести, міміка. Від інших способів впливу він відрізняється зниженою аргументацією. Сугестатор (той, хто впливає) відповідно до своїх намірів, використовуючи прийоми навіювання, «вводить» у психіку сугеренда (той, на кого впливають) установки, спрямовані на зміну психічної діяльності. Навіювання застосовують при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулюючи і стимулюючи психічну і фізичну активність.

Здійснюючи виховний вплив, педагог повинен володіти різноманітними способами впливу на особистість, в тому числі й методами, пов'язаними з психікою, тому що елементи навіювання задіяні у кожному акті навчально-виховного процесу.

За способами впливу на об'єкт виділяють такі види навіювання:

1. Пряме навіювання (команда, наказ, навіювання-настанова, настанова). Характеризується тим, що слово педагога, висловлене в імперативній формі, без аргументації, зумовлює відповідну «виконавчу» поведінку учнів. Використовують як заохочувальний засіб. Це навіювання-настанова: «Та ти ж прекрасний хлопчик, можеш вчитися добре», «Ти тільки повір у свої здібності і легко подолаєш труднощі».

Подібний спосіб навіювання може мати і негативний результат впливу: висловлена педагогом форма незадоволення вчинками учня навіює йому відчуття неповноцінності («Ти, як завжди, впертий і говориш тільки дурниці»).

2. Опосередковане навіювання. Розраховане на безперечне прийняття інформації, але повідомлення подають у вигляді розповіді, опису якого-небудь випадку чи натяку. Воно краще сприймається учнями, ніж пряме.

Переконувати можна і прикладом. Метод прикладу передбачає демонстрування взірця для наслідування. При застосуванні його необхідно враховувати: специфіку наслідування прикладу різними віковими групами; етапність наслідування (на першому етапі внаслідок сприймання конкретного прикладу виникає суб'єктивний образ його, бажання наслідувати, на другому -- діє зв'язок між прикладом для наслідування і поведінкою вихованця, на третьому -- здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків); джерела для наслідування (товариші, батьки, вчителі, літературні герої тощо); використання негативного прикладу у вихованні.

Часто використовують приклад для конкретизації сформульованого теоретичного положення. Вдаючись до прикладу, доводять істинність певної моральної норми, спонукають до певного типу поведінки. Як особливо важливий виховний феномен, він впливає своєю наочністю і конкретністю. Чим доступніший та зрозуміліший учневі приклад, тим сильніше впливає він на свідомість учня.

Це вимагає знання та врахування вікових й індивідуальних особливостей учнів. Адже відомо, що підлітки, учні старших класів критично ставляться до чужих вчинків, не завжди адекватно оцінюють їх, тому іноді наслідують не те, що гідне цього.

Орієнтація лише на позитивні приклади часто межує з поверховим розкриттям вчителями його суті, обмежується примітивним переліченням позитивних героїв художніх творів, кращих учнів. Досвідчені педагоги, розкриваючи приклад для наслідування, зосереджуються не лише на його позитивних якостях, не тільки стимулюють захоплення ним, бажання наслідувати його, але й підводять учнів до роздумів, що сталося б, якби людина виявила протилежні риси, або якби у тій ситуації опинився її моральний антипод.

Негативні приклади використовують при правовому, антиалкогольному вихованні, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ. Виділяють такі прийоми виховання на негативному прикладі: громадський осуд, розвінчання негативного, протиставлення аморальним вчинкам високоморальної поведінки, розкриття на конкретних прикладах наслідків аморальної й асоціальної поведінки, організація на боротьбу з виявами морального зла.

При використанні методів цієї групи необхідно під час формування конкретних світоглядних понять, поглядів і переконань враховувати понятійну «базу» учнів, у процесі переконання впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу, наводити близькі й зрозумілі приклади, домогтися, щоб учні не тільки зрозуміли вихователя, а й погодилися з ним.

Висновки до теоретичного розділу

Отже, гендерний підхід в освіті, як механізм досягнення гендерної рівності та утвердження рівних можливостей для самореалізації кожної особистості, передбачає: відсутність орієнтації на «особливе призначення» чоловіка чи жінки; заохочення видів діяльності, що відповідають інтересам особистості; пом'якшення гендерних стереотипів; врахування соціально-статевих відмінностей. Гендерний підхід є необхідною передумовою реалізації гендерного виховання і виступає складовою особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу як у загальноосвітньому, так і у вищому навчальному закладі.

2. ПРАКТИЧНИЙ РОЗДІЛ. Виховний захід для учнів ПТНЗ за темою "ДЕНЬ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ"

Тема: "ДЕНЬ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ"

Мета уроку: Конкретніше познайомити учнів із загальними принципами Декларації прав дитини, привернути увагу до того, що не всі уряди країн-членів ООН роблять все необхідне для поліпшення умов життя й навчання дітей, залучити дітей до практичного вираження своїх думок у зверненнях до урядів країн світу; виховувати палке прагнення жити в мирі й злагоді, дотримуючись доброзичливого ставлення до людей, якщо вони в чомусь і відрізняються від нас самих.

Форма: групова

Метод: метод формування свідомості

Засоби: Плакати, присвячені Дню захисту прав дитини, ілюстративний матеріал про життя дітей у різних куточках світу, ілюстрації-малюнки дітей, плакат "Десять принципів Декларації прав дитини", виставка літератури: "Азбука прав человека", "Декларація прав людини очима дітей", "Загальна декларація прав людини", "Декларація прав дитини", "Конвенція про права дитини".

Хід заходу

І Підготовча частина

План

1. Робота з підготовки приміщення

- провітрити.

- розвісити плакати.

-знайти потрібне приміщення

-прибрати приміщення

-зясувати чи вільне приміщення на час заняття.

2.Підготовка необхідного обладнання.

- перевірка аудіо системи

-перевірка освітлення

ІІ Основна частина

1. План проведення заходу

1.1 Вступне слово вчителя

1.2 Основна частина

1.3 Заключна частина

Сценарій заходу

Хід заняття

1.1 Вступне слово вчителя

Учитель: 20 листопада кожного року всі люди світу відзначають як День захисту прав дитини. Що це за дата? 20 листопада 1989 року Генеральною асамблеєю 00Н була прийнята Конвенція про права дитини. А які важливі події відбулися до цієї дати?

(Учні: У 1948 році була прийнята Загальна декларація прав людини. Усі документи, що ухвалювала 00Н, спиралися саме на ЗДГІЛ. У 1959 році була прийнята Декларація прав дитини.)

1.2 Основна частина

Учитель: Пригадаймо, що таке декларація й що таке конвенція?

(Учні: Декларація - це проголошення намірів урядів країн зробити щось у своїй країні, аби всім добре жилося, і в першу чергу дітям. Конвенція - це міжнародний документ з якогось дуже важливого питання, наприклад, Конвенція про права дитини.)

Учитель: Страхітливе становище дітей у багатьох куточках світу спонукало ООН детально вивчити це питання й констатувати дуже сумні висновки:

100 мільйонів дітей у всьому світі жебракують;

50 мільйонів дітей працюють у небезпечних умовах;

120 мільйонів дітей не відвідують школу;

3,5 мільйона дітей помирають від таких хвороб, які можна вилікувати.

Із газетних публікацій діти називають факти, пов'язані із тяжким становищем дітей у різних країнах.

Учитель: Щоб якось поліпшити це становище, була прийнята Конвенція про права дитини. Уряди країн, що підписали її, взяли таким чином на себе зобов'язання докласти всіх зусиль, щоб тяжке становище було виправлене. Так, Україна теж підписала цей документ, як і багато інших країн світу. А якщо сама країна не може щось виконати, то вона звертається по допомогу до інших країн. Які приклади ви можете пригадати?

(Учні: Це допомога дітям-чорнобильцям, яких лікують за кордоном; це гуманітарна допомога для дітей-сиріт; це допомога ліками в спеціальних лікарнях, де лікуються діти з тяжкими хворобами.)

Учитель: Звернімося до головних принципів Декларації прав дитини.

Діти читають і коментують принципи Декларації. (Див. "Викладання прав людини", ООН, 1989).

Учитель: Діти, як і всі люди доброї волі, не можуть бути сторонніми спостерігачами за тим, як тяжко доводиться дітям колишньої Югославії, Бразилії, Колумбії, Камеруна, Руанди, Намібії. Ми теж можемо подати свій голос на захист прав дітей усього світу. Як це зробити? Ми можемо звернутись із закликом до урядів країн, надіславши відповідні звернення до ООН.

Далі пропонуємо дітям, виходячи із головних принципів Декларації прав дитини, написати (кожен щось своє) якесь конкретне звернення. А оформити все це можна у вигляді оригінальних плакатів. Оскільки таке заняття передбачається провести не в одному класі, то можна буде організувати виставку цих плакатів, згодом надіслати їх до ООН або ЮНЕСКО.

Плакати мають бути яскравими, привабливими. Для цього слід використовувати заздалегідь підготовлені шаблони пелюсток, квіток тощо з кольорового паперу. Написи "Звернення до урядів країн", "Побажання дітям світу"- виконуються дітьми від руки, не втрачаючи для цього багато часу, краще більше часу відвести для обговорення звернень чи побажань.

Учитель: Отже, з чим ми звертаємось до урядів країн світу?

(Учні: Поводьтеся з дітьми як з рівними; захищайте дітей; зробіть так, щоб у кожної дитини був свій дім; подбайте про тепло і затишок для дітей; подбайте, щоб хворих дітей лікували кращі лікарі; дайте можливість кожній дитині гратися; турбуйтеся про дітей з різними вадами; створіть умови, щоб кожна дитина жила в сім'ї; діти не повинні голодувати, - пам'ятайте про це; враховуйте, що кожна дитина повинна навчатися; забороніть жорстоке поводження з дітьми; карайте тих, хто погано поводиться з дітьми; пам'ятайте, що діти - це майбутнє миру й життя на Землі.)

Учитель: А які побажання ви написали дітям з різних країн?

Висновки до практичного розділу

Отже, модернізація шкільного навчання, перехід до особистісно-орієнтованої моделі взаємодії вчителя та учня орієнтують педагогів врахування освітніх потреб особистості школярів. Оскільки особистість є статевою категорією, то пріоритети в освіті відкривають перспективи успішнішого навчання і виховання дітей різної статі. Дослідження в галузі гендерної педагогіки сприяють рішенню задач, які стоять перед освітою, розширяють самосвідомість, самопізнання і рефлексію своїх особливостей і можливостей в педагогічному процесі. Традиційний гендерний розподіл праці втратив жорсткість і нормативність, більшість соціальних ролей взагалі не диференціюються за статевою ознакою. Загальна трудова діяльність і сумісне навчання в значній мірі нівелюють відмінності в нормах поведінки і психології жінок і чоловіків.

Формування гендерної культури - актуальна проблема сучасності. У попередньому періоді вітчизняною педагогікою був упущений один з важливих аспектів виховання особистості дитини - гендерний аспект, який припускає, що відмінності в поведінці і сприйнятті чоловіків і жінок визначаються не стільки їх фізіологічними особливостями, скільки вихованням і поширеними в кожній культурі уявленнями про сутність чоловічого і жіночого начал. Стать людини є природною основою її індивідуальності.

ВИСНОВКИ

Концепція виховання дітей і молоді в Україні передбачає виховання гендерної культури як одної з базових компонентів культури особистості. Гендерна культура припускає формування у дитини уявлень про життєве призначення чоловіка і жінки, властивих їм позитивних якостях і рисах вдачі; розкриття фізіологічних, психологічних і етичних особливостей хлопчиків-хлопців, дівчаток-дівчат; формування уявлень про чоловічу і жіночу гідність. Критеріями сформованості гендерної культури виступають: встановлення правильних взаємостосунків хлопчика і дівчинки, хлопців і дівчат; прагнення до взаєморозуміння; наявність якостей характерних для хлопчика (хлопці, чоловіки): сміливість, майстерність в справі, рицарство, благородство, працьовитість, уміння долати труднощі; наявність якостей характерних для дівчинки (дівчата, жінки): доброта, жіночність, чуйність, м'якість, терпимість, турбота, любов до дітей; наявність чесності, щирості, вірності, взаємодопомога. Таким чином, формування в індивіда гендерної ідентичності відбувається з моменту попадання його в соціум, де відбуваються перші спроби усвідомлення себе особистістю відповідної статі.

Під "гендерним вимірюванням в освіті" мається на увазі оцінка результатів дії виховних зусиль педагогів на розвиток хлопчиків і дівчаток, усвідомлення ними своєї ідентичності, вибір ідеалів і життєвих цілей, статус дітей в шкільному колективі, групі однолітків залежно від біологічної статі. Необхідність введення категорії "гендерне вимірювання в освіті" обумовлене наступними чинниками. По-перше, в останнє десятиліття саме гендерне вимірювання стає все більш важливим в оцінці основних детермінант і больових точок процесів суспільного і особистого розвитку. По-друге, в педагогічній теорії дотепер відсутній напрям, що вивчає становлення гендерної ідентичності, не дивлячись на його безумовне значення для гармонійного і повноцінного розвитку особистості. Якщо в процесі гендерної соціалізації школярів вдасться створити умови для виховання міжстатевих відносин вільних від жорстких стереотипів маскулінності і фемінінності в традиційному патріархатом значенні, то це може стати чинником виховання нової особистості з високим рівнем адаптивності до різних культур, пріоритетами миролюбства і паритетної демократії у всіх сферах життя.

Основна проблема - як виховати щасливу людину: хлопчика - майбутнього чоловіка, дівчинку - майбутню жінку. Виходячи з цього, логічно поставити питання - чи сприяє сучасна школа формуванню особистості майбутніх жінок і чоловіків з достатнім розумінням специфічних соціальних функцій, обумовлених саме статевою належністю? Чи враховують педагоги в своїй роботі гендерні особливості учнів і наскільки вони володіють необхідними для цього знаннями? Досвід свідчить про те, що найбільші труднощі у педагогів виникають в роботі пов'язаної зі здійсненням диференційованого підходу до виховання хлопчиків і дівчаток.

Необхідність формування гендерної компетентності, як складової педагогічної культури вчителя викликана такими суперечностями: