Дослідження взаємозв’язку мотивації до занять фізичним вихованням та рівня фізичного розвитку та підготовленості учнів старших класів ЗОШ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Умовні позначення

Вступ

Розділ І. Вплив сили мотивації на рівень занять фізичною культурою учнів 10-11 класів загальноосвітньої школи

Розділ ІІ. Методи та організація дослідження

2.1 Методи дослідження

2.1.1 Аналіз науково-методичної літератури

2.1.2 Педагогічні спостереження

2.1.3 Анкетування

2.1.4 Тестування фізичних якостей

2.1.5 Тестування анатомо-фізіологічних особливостей (антропометричні дані)

2.1.6 Методи математичної статистики

2.2 Організація дослідження

Розділ ІІІ. Дослідження мотивації до занять фізичною культурою, рівня фізичної підготовленності та рівня індивідуальних морфологічних і фізіологічних показників учнів 10-11 класів

3.1 Мотиваційний потенціал школярів 10-11 класів до занять фізичною культурою

3.2 Аналіз рівня фізичної підготовленості учнів 10-11 класів

3.3 Аналіз рівня взаємозв'язку рівня фізичної підготовленості та мотивації до занять фізичною культурою

Висновки

Практичні рекомендації

Перелік використаної літератури

мотивація фізична культура учнівський

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ

лат.- латинське

ін. - інше

т.д. - так далі

хв. - хвилин

рр. - роках

ЖЄЛ - життєва ємність легень

ЦНС - центральна нервова система

ШКТ - шлунково-кишковий тракт

м - метри

с - секунди

см - сантиметри

км - кілометри

В.п. - вихідне положення

г - грами

ЧСС - частота серцевих скорочень

АТ - артеріальний тиск

СТ - систолічний тиск

ДТ - діастолічний тиск

мм рт. ст. - міліметри ртутного стовпа

ВСТУП

Розвиток фізичної культури зумовлений об'єктивною необхідністю суспільства в забезпеченні оптимальної рухової активності людини. Саме тому в Законі України “Про фізичну культуру і спорт” від 24.12.1993 р. № 3809 зазначено, що фізична культура - складова частина загальної культури суспільства, яка спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування особистості. Безумовно, що заняття фізичними вправами є головною і практично єдиною можливістю, здатною запобігти фізичній деградації українського суспільства і зберегти здоров'я населення.

Дослідження в галузі фізичної культури свідчать, що у підростаючого покоління на сьогодні рухова діяльність значно знизилася. Це питання розглядається у працях багатьох учених [12, 40, 64]. Так, дослідниками [41, 47] доведено, що організм дітей постійно потребує виконання різних рухових дій.

Відомо, що кожний урок у загальноосвітній школі повинен сприяти розвиткові пізнавальних інтересів учнів, придбанню ними навичок самостійного поповнення знань. Це також стосується ставлення учнів до фізичного виховання. Учителям з фізичної культури потрібно наполегливо й цілеспрямовано формувати в учнів навички й звички до самостійних занять фізичними вправами, теоретичної самоосвіти стосовно фізичної культури і спорту [9, 10, 11].

Фізичне виховання школярів є найважливішим компонентом гуманітарного виховання, спрямованого на формування в них фізичного й морального здоров'я, удосконалення фізичної й психічної підготовки до ведення активного життя, творчої професійної діяльності й захисту Батьківщини.

У сучасній життєдіяльності нашого суспільства усе більше виникає протиріч між значною інтелектуальною, емоційною, психологічною напругою учбової та трудової діяльності й різким зниженням фізичної активності, як головного регулятора функцій організму людини, тобто в учбовій діяльності школярів все більша перевага віддається розумовим процесам перед фізичними навантаженнями. Разом з тим вчені [14, 44, 36] вважають, що головним джерелом розвитку й зміцнення ресурсів здоров'я людини, збереження механізмів регулювання його життєздатності й працездатності є систематична фізична активність.

Актуальність нашого дослідження зумовлена тим, що залучення шкільної молоді до систематичних занять фізичною культурою та спортом є постійною проблемою. Проблема цілеспрямованого формування мотивації у сучасній психології ще мало розроблена, але її вирішення має велике значення для практики навчання та виховання підростаючого покоління. Слід також зазначити, що й проблема формування мотивації безпосередньо до занять фізичною культурою та спортом також досить мало висвітлена у зв'язку з недостатнім обсягом психолого-педагогічних досліджень, що й обумовило актуальність вивчення цієї важливої для суспільства проблеми.

Мета нашої роботи - дослідити взаємозв'язок між мотивацією до занять фізичним вихованням та рівнем фізичного розвитку і фізичної підготовленості учнів 10-11 класів ЗОШ.

Виходячи з мети завданнями дослідження є:

1. З'ясувати привабливі сторони та мотиви формування інтересу учнів загальноосвітньої школи до занять фізичною культурою та спортом на основі аналізу літературних джерел.

2. Визначити рівень фізичної підготовленості учнів 10-11 класів ЗОШ та рівень їх фізичного здоров'я.

3. Проаналізувати фактори, які впливають на формування мотивації до занять фізичною культурою у школярів 10-11 класів загальноосвітньої школи у процесі навчання.

4. Сформулювати практичні рекомендації для активізації розвитку мотивації учнів загальноосвітньої школи до фізичної культури.

Для рішення поставлених завдань нами були використані наступні методи: аналіз й узагальнення літературних джерел, педагогічне спостереження, анкетування, тестування фізичної підготовленості, тестування анатомо-фізіологічних особливостей (антропометричні дані), методи математичної статистики.

Об'єкт дослідження: навчальний процес з фізичної культури в загальноосвітній школі.

Предмет дослідження: взаємозв'язок між факторами, які визначають мотивацію учнів 10-11 класів до занять фізичною культурою та рівнем їх фізичного розвитку і фізичної підготовленості.

Практичне значення: розроблені практичні рекомендації ефективної системи експрес-оцінки існуючого в учнів 10-11 класів загальноосвітньої школи рівня мотивації та подальший її розвиток до занять фізичною культурою, а також вплив на її формування за допомогою різних факторів.

Отримані нами дані можливо використовувати в навчальному процесі з фізичного виховання різних вузів при підготовці фахівців відповідного профілю.

Структура роботи: Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, практичних рекомендацій, переліку використаної літератури, що налічує 73 джерела. Робота розташована на 63 сторінках, ілюстрована 11 таблицями і 5 рисунками.

РОЗДІЛ І. ВПЛИВ СИЛИ МОТИВАЦІЇ НА РІВЕНЬ ЗАНЯТЬ ФІЗИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ УЧНІВ 10-11 КЛАСІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ

Мотивація посідає провідне місце в структурі особистості і є одним з основних понять, що використовується для пояснення рушійних сил поведінки. Тому тема мотивації - одна з найактуальніших для вчителів фізичної культури, психологів, педагогів, медичних працівників та представників багатьох інших спеціальностей [6].

Вона лежить як в основі спонукання інших людей до виконання ( або невиконання) певних дій, так і само мотивації, яка дає можливість досягти бажаних результатів в обраній діяльності [6].

Термін “мотивація” вперше вжив Артур Шопенгауер у статті “Чотири принципи достатньої причини”. Згодом психологи використовували його для пояснення причин поведінки людини [6, 20].

Мотивація - процес стимулювання, необхідний для продуктивного виконання ухвалених рішень і намічених робіт, будь-якої конкретної людини або групи людей до діяльності, спрямованої на досягнення цілей [6].

Під мотивом маються на увазі внутрішні спонукання, які змушують людину робити ті чи інші вчинки. Як мотив можуть виступати потреби, інтереси, вподобання, емоції, установки, ідеали. Мотив у працях вітчизняних психологів розуміється і як усвідомлена потреба, і як предмет потреби й ототожнюється з потребою [30].

Мотив може бути як зовнішнім, так внутрішнім залежно від ставлення людини до діяльності. Зовнішній мотив формується під впливом, який чинять на людину інші люди або обставини, а внутрішній - виробляється свідомо нею самою для досягнення поставленої мети в результаті виконання певної роботи.

Однією з характеристик мотиву є його сила. Вона впливає не лише на рівень активності людини, а й на успішність виявлення цієї активності, зокрема на ефективність діяльності [30].

При аналізі мотивації необхідно відповісти на такі запитання:

1. Чи сприяє високий рівень мотивації високим досягненням?

2. Чи варто залучати додаткові мотиви ( створювати ситуацію змагання, актуалізувати почуття відповідальності тощо) для поліпшення рівня досягнення мети?

3. Хто краще здійснюватиме діяльність: високо мотивована чи середньо мотивована людина?

4. Де той оптимальний рівень мотивації ( оптимум мотивації), за якого робота буде виконуватися щонайкраще? [30].

Закон оптимуму мотивації. Установлено, що за слабкої і надзвичайно сильної мотивації успішність діяльності невисока, а оптимальний ( не завжди середній, а саме оптимальний) рівень мотивації є найсприятливішим. Така залежність визначається законом Йорка - Додсона. Американські професори психології Роберт Йоркс і Джон Додсон, чиїми іменами названо цей закон, у 1908 році встановили, що існує прямий взаємозв'язок між інтенсивністю мотивації і якістю виконання діяльності. “Відповідно до цього закону внаслідок збільшення інтенсивності мотивації якість діяльності спочатку дещо збільшується, але після досягнення найвищих показників успішності діяльності (оптимуму мотивації) поступово знижується” [20].

Щодо управління дітьми, тобто їх навчання, цей закон діє в такий спосіб: сильна зовнішня мотивація може поліпшити показники лише простої роботи. Для досягнення успіху в складній роботі учень повинен бути насамперед зацікавлений самим предметом роботи, а не винагородою [20].

Закон Йоркса - Додсона цілком узгоджується із законом оптимуму - песимуму, сформульованим російським фізіологом Миколою Введенським (1905). На його думку, однією з умов високої успішності розумової праці є розміреність і ритм роботи. “Людина, якщо йде занадто швидко, швидко стомлюється, - писав Микола Введенський, - але якщо занадто повільно - теж (наприклад, коли дорослий, гуляючи з дітьми, пристосовується до дитячого кроку). Поривчастість у роботі, раптове її посилення виявляється несприятливим для її продуктивності” [30].

Зв'язок сили мотивації та емоцій. Рівень мотивації, за якого діяльність виконується максимально успішно, називається оптимумом мотивації. Оптимум (оптимальний рівень) мотивації не обов'язково є середнім показником її сили [66].

Андрес Ліндслей, професор Оксфордського університету, довів, що за надмірної активації діяльності людини ефективність її роботи погіршується, з'являються ознаки дезорганізації та послаблення самоконтролю [66].

Соціальний психолог з Каліфорнії Мелоді Даффі встановила, що результати діяльності людей, які були надміру напружені (напруження вимірювалося за допомогою динамографа), виявилися гіршими. Вона знову висловила думку про існування оптимуму напруженості, яка залежить від завдання та індивідів [66].

Із посиленням мотивації підвищується якість виконання, але до певної межі: якщо вона непомірно велика, виконання погіршується [66].

Для здійснення запланованої діяльності необхідна достатня мотивація, коли людина, з одного боку, зацікавлена в досягненні мети, а з іншого - відчуває в собі сили для активного проходження всього процесу руху до бажаного [57].

За низької мотивації людина зберігає здатність до очікуваної активності, але втрачає інтерес до результату, який знижує успішність її роботи [57].

Зацікавленість у результаті праці та пов'язаним із цим додатковим заохоченням або відсутністю покарання за умов надмірно сильної мотивації призводить до того, що на фізіологічному рівні у людини непомірно активізуються емоції (тривога, занепокоєння, хвилювання, страх перед покаранням або ж нестримна, гарячкова жага винагороди). Емоції, в свою чергу, спричиняють надмірне нервове напруження, що завжди без винятку негативно впливає як на якість діяльності, так і на час її виконання, причому в гірший бік [57].

Переживаючи за те, щоб виконати завдання якнайкраще (в ідеалі - бездоганно, особливо якщо це буде кимсь контролюватися), встигнути все зробити вчасно, не підвести інших людей, одержати гідну винагороду або уникнути чогось неприємного, людина вже не може повною мірою сконцентруватися на діяльності, навіть якщо вона їй добре знайома і не раз успішно нею виконувалась [36].

Емоції, що спричиняють нервове перенапруження, енергетично “знеструмлюють” людину, позбавляють її елементарних фізичних сил, необхідних для виконання завдання на належному рівні, що призводить до швидкої перевитрати енергії, стану “знеживлення” і лише збільшує нервозність. Форсоване накопичення втоми через прагнення зробити все якнайкраще і вчасно провокує, крім загального зниження тонусу, і розбалансування таких необхідних для роботи психічних процесів, як увага, пам'ять, швидкість і гнучкість мислення [36].

Утворюється замкнуте коло, з якого можна вибратися лише шляхом оптимізації мотивації, зняття ажіотажу навколо досягнення мети [68].

Надлишкова мотивація (перемотивація), начебто покликана стимулювати людину до досягнення “високо поставленої планки”, однак фактично через виникнення надто сильного напруження, а отже, небажаних емоційних проявів, істотно розбалансовує її діяльність і поведінку, знижуючи, крім самопочуття, також ефективність роботи [68].

Залежність оптимуму мотивації від складності завдання. Оптимум мотивації залежить від рівня складності завдань:

1.сильна мотивація - оптимальна для виконання легких завдань;

2.слабка мотивація -адекватна виконанню складних завдань [66].

Таким чином, у разі здійснення легкої діяльності велика сила мотивації не спричиняє порушень емоцій і дій, однак така небезпека існує під час виконання складних завдань. Якщо при цьому запропонувати сильну мотивацію, ймовірно, незабаром виникне перенапруження, хвилювання, стрес і, як наслідок - дезорганізація діяльності, погіршення її якості [68].

Йоркс і Додсон сформулювали цю закономірність у такий спосіб: “У разі складного завдання оптимум досягається за слабкої мотивації, тоді як за умови легкого завдання він відповідає сильній мотивації. Очевидно, що за умови легкого завдання надлишкова мотивація не спричиняє порушення поведінки, але така можливість виникає при складних завданнях” [20].

Дослідження інших учених засвідчили. Що посилення мотивації при завданнях, що вимагають значних затрат, призводять до погіршення виконання [66].

Із дослідження рівня прагнень відомо, що успіх і невдача розцінюються як такі лише в сфері завдань середньої складності; досягнення чогось, що є надто простим, не розглядається як успіх. Невдача в досягненні надміру складного не переживається як невдача. Якщо з часом досягнення мети стає дедалі простішим, то стимул до досягнення поступово зменшується, поки зовсім не зникне, хоча зовнішні умови середовища залишаються незмінними. Те ж саме відбувається й тоді, коли щось залишається недосяжним [68].

Поєднання оптимуму мотивації з індивідуальними потребами. Експериментально з'ясовано, що існує оптимальний рівень (оптимум) мотивації для кожної людини, за якого ця людина виконує роботу щонайкраще в конкретній ситуації. При цьому для різних людей зазначений рівень буде різним тому, що, маючи різні на даний період актуальні потреби, конкретна винагорода або примусове обмеження кожна людина оцінить по-своєму [57].

Вчителю фізкультури доцільно порівнювати пропоновану винагороду за результати праці з потребами учнів і врівноважувати їх [57].

Часто винагорода пропонується до того, як її оцінять учні. Як результат, перспектива одержати обіцяне заохочення зовсім не приваблює учнів, і вони не лише не прагнуть до виконання поставленого плану, а й починають працювати гірше, ніж раніше [16].

Із психологічної точки зору, мотив, а не стимул сам по собі, спонукає і спрямовує діяльність людини. Стимул, стимулювання - це щось зовнішнє стосовно людини. Стимул (від лат. Stimulants - спонукальна причина) - спонукання до дії, збудження; стимулювати - збуджувати, хвилювати, спонукати. Стимул може стати або не стати мотивом. Мотивом він стане тоді, коли відповідатиме потребі, системі потреб або вже сформованій системі мотивів. Таким чином, мотив є опредметнюваною потребою [60].

Розроблення механізму оптимальної мотивації до успішних занять фізичною культурою школярів та підвищення їх працездатності не слід здійснювати за шаблоном. Найбільша продуктивність праці за інших рівних умов досягається у разі виявлення індивідуальних мотивів учнів. Причому ефект збільшується, якщо людина має можливість взяти безпосередню участь у розробленні відповідної програми. З орієнтацією тільки на оцінки варто очікувати лише на мінімальну віддачу від учнів, що, на жаль, не завжди беруть до уваги вчителі фізкультури [16].

Складність проблеми мотивації до занять фізичною культурою учнів 10-11 класів загальноосвітньої школи полягає не в тому, що важко повною мірою урахувати всі мотиви навчальної діяльності, а тому, що у різних учнів і структура потреб різна. До того ж із часом і за певних обставин потреби змінюються, що виразно виявляється саме в трудовій діяльності, особливо у цьому віці (16-17 років), та, відповідно, є “найслабкішим місцем” у системі як грамотної мотивації учнів вчителем фізкультури, так і самомотивації учнів [16].

Жодна ефективна взаємодія з людьми неможлива без урахування особливостей їхньої мотивації. За об'єктивно однаковими діями людей можуть стояти різні причини, їхня мотивація може бути абсолютно різною [65].

Тому шкільним вчителям фізичної культури логічніше продумувати і планувати діяльність учнів не стільки в термінах стимулювання, скільки в термінах мотивування. У учнів слід породжувати мотиви, інакше кажучи, грамотно опредметнювати їхні потреби, а не закидати різноманітними стимулами [65].

Існує формула:

Актуальна потреба + достатній, але не надмірний стимул = оптимальна мотивація [63].

Із погляду мотивації успішної діяльності учнів на уроках фізкультури потреби й мотиви можуть бути умовно розподілені на три групи [65]:

Базисна група:

- потреба в безпеці (для когось вона може виступати у формі потреби в стабільності);

- потреба в контролі (переконаність у тому, що дії учня можуть щось змінити в ситуації, що учень певною мірою володіє обставинами, а не навпаки);

- афіліативні потреби - прагнення людини бути в товаристві інших людей, контактувати з ними з метою зниження тривожності, пом'якшення наслідків фізіологічних та інформаційних стресів. Незадоволення афіліативних потреб спричиняє почуття самотності, відчуженості, відкинутості.( Потреба в контакті, належності до себе подібних);

- потреба в прийнятті (у дорослої людини - з боку значимих людей).

Як додаткову можна також назвати потребу у владі - базисна вона характерна для певного типу людей [65]:

Середня (основна) група:

- потреба у фізичному та емоційному комфорті;

- потреба в конструктивному спілкуванні;

- потреба в повазі та самоповазі, позитивній оцінці з боку авторитетних людей і позитивній самооцінці;

- потреба в ідентичності (чіткої відповіді - нехай у почуттях і відчуттях, а не в словах - на запитання “Хто я?”);

- потреба належати до певної соціальної групи ( ідентифікуватися з нею) і посідати в ній гідне місце;

- мотивація досягнень (“я повинен досягати в діяльності більш високих результатів, інакше моя самооцінка знизиться”);

- потреба в певній частці ризику;

- ціннісна мотивація (потреба реалізовувати в діяльності свою систему цінностей або в тому, щоб власна діяльність принаймні не суперечила цим цінностям) [65].

Вища група:

- потреба у творчості;

- потреба в самореалізації та особистісному зростанні;

- екзистенціальні потреби (з цієї групи для навчальної діяльності найважливішою є потреба в усвідомленні існування і власної діяльності) [65].

Якщо базисні потреби виявляються незадоволеними внаслідок певних причин (зовнішніх або внутрішніх щодо проведення уроку фізкультури в школі), то в регуляції поведінки учнів вони виходять на перший план, а стимули, що відповідають потребам більш високого ступеня, перестають діяти [37].

При цьому потрібно пам'ятати :

- не може бути системи стимулювання, яка мотивує всіх учнів однаково;

- конкретну систему стимулювання слід розробляти для конкретного учня або конкретної групи учнів з подібними домінуючими потребами (або загальну систему доцільно індивідуалізувати);

- моніторинг домінантних потреб і мотивації учнів - необхідна ланка діяльності як вчителів фізичної культури, так і їх батьків [37].

Практичне застосування оптимуму мотивації. Як використовувати інформацію про оптимальний рівень мотивації в навчальному середовищі? Яких змін може зазнати якість роботи учнів на уроці фізкультури, якщо враховувати їх індивідуальні актуальні потреби та шляхом тонкого спостереження і грамотного спілкування визначити ступінь внутрішньої сили, за допомогою якої учні можуть впоратися з поставленими завданнями без шкоди для власного здоров'я і водночас із достатньою зацікавленістю запропонованими умовами й перспективами? [62].

Дуже важливо встановити оптимум мотивації саме для конкретної діяльності та для певного учня з урахуванням того, що він вже має і до чого прагне [62].

Багато практичних психологів відзначають парадоксальну закономірність: чим сильніше людина чогось хоче досягти, причому неодмінно з певними показниками, тим важче їй це вдається, а часто й не вдається взагалі. Тому рекомендується “бажати не бажаючи”, “відпустити мету”, намагатися отримувати задоволення від процесу, не зациклюватися на результатах [44].

Завищена значущість будь-чого, особливо підкріплена певним зовнішнім орієнтиром (не має значення, яким - позитивним чи негативним), запропонованим або нав'язаним іншими людьми, практично завжди призводить до розбалансування емоцій, неадекватності сприйняття як власних дій, так цінності поставленого завдання. Знаючи це, з виникненням помітних ознак перемотивації перше, що треба зробити, - знизити значущість мети, “послабити завдання”, розуміючи, що набагато важливіше зберегти здоров'я людини, її ресурси та життєвий тонус, аніж прагнути до виконання плану ціною нервових зривів з подальшою депресією [36].

Формування стійкого інтересу до мети і завдань занять. Значне поліпшення фізичного виховання учнів неможливе без захоплення їх фізичною культурою. І тут головна роль належить вчителю. Які б не були досконалі навчальні програми і методичні розробки, самі по собі вони не здійснюють педагогічного процесу. Незалежно від їх якості один педагог забезпечить стійку мотивацію до занять, а інший зруйнує і ту, що була. До вчительського мистецтва, як до образотворчого або сценічного, відноситься точна відповідь французького художника П.О.Ренуара. Його запитали : “Метре, що важливіше в мистецтві - “як” чи “що?” Ренуар відповів: “Важливо - хто” [17].

Однією з найважливіших умов результативності фізичного виховання школярів є їх ставлення до занять фізичною культурою. За цією ознакою учні поділяються на 5 основних груп [49] : 1) з активним позитивним ставленням; 2) з пасивним позитивним ставленням; 3) з байдужим ставленням; 4) з пасивним негативним ставленням; 5) з активним негативним ставленням. Найвищих результатів досягають учні з активним позитивним ставленням до занять фізичною культурою. Але для формування такого ставлення необхідна відповідна мотивація навчальної діяльності.

В основі навчального мотиву лежить усвідомлення учнями значення матеріалу, що вивчається, для засвоєння предмету, для власного фізичного розвитку і здоров'я, для подальшого життя, для праці [49].

Головними засобами мотивації навчальної роботи школярів, що використовується учителями на уроках фізичної культури, є мотивування та стимули.

Мотивування являє собою сукупність фактів, аргументів і доказів, що переконують у значимості для учнів фізичних вправ, що вивчаються. Якщо учні внутрішньо приймають мотивуючі докази вчителя, то навчальний матеріал набуває для них особистісного значення. В цьому випадку навчальна мета збігається з навчальним мотивом учня і його репродуктивні навчальні дії трансформуються в усвідомлену навчальну діяльність [68].

До мотивувань пред'являється низка загальних вимог. Вони повинні: бути наочними; лаконічними і доказовими; орієнтуватись на рівень розвитку учнів; враховувати їх інтереси, статеві особливості; нести в собі особистісний і громадсько-корисний сенс [68].

Отже, мотивування адресується переважно свідомості учнів. Проте не менш важливим завданням мотивування є формування в учнів позитивного емоційного ставлення до навчання. Ні в чому так сильно не проявляється майстерність учителя, як в його здібності виховати в усіх своїх учнів стійкий глибокий інтерес до засвоєння навчального матеріалу. Інтерес є одним з найсильніших мотивів. Оскільки він є виразом загальної спрямованості особи учня, та охоплює і скеровує такі важливі для навчання психічні процеси, як пам'ять, сприйняття, мислення і волю. Чим менший інтерес до навчання в учнів, тим більше примусу. Останній викликає внутрішній спротив в учнів, вимагаючи від них підвищених вольових зусиль. У цьому випадку процес навчання стає безрадісним і втомлюючим, а результати -малоефективними. Зрозуміло, що викликати стійкий інтерес до занять фізичною культурою непросто. Цього можна досягти лише планомірною свідомою працею вчителя протягом усього часу навчання, використовуючи відповідні прийоми, які подаються нижче [8].

Мотивація стає ефективнішою, якщо здійснюється в поєднанні з стимулюванням.

Стимулювання, як спеціальна діяльність учителя, спрямована на підвищення навчальної активності учнів за допомогою зовнішніх збудників-стимулів. Стимул (від латинського - збуджую, заохочую) передбачають особистісно значимі заохочення учнів за формулою: “Якщо досягнеш результатів, будеш винагороджений ” (високою оцінкою, подякою, похвальною грамотою тощо). У такому випадку учні використовують свої досягнення лише як засіб задоволення якихось інших потреб, тому стимулювання ефективне, якщо сприяє збудженню інтересу до навчальної діяльності [8].

Первинні мотиви, які спонукають учнів до занять (особливо позаурочних), часто не мають соціальної значимості. Вони викликані особистими, побутовими причинами (займаються товариші, відвідує секцію брат, порадив батько та ін.). Уважно вивчивши первинні мотиви, поступово трансформуючи їх в соціально значимі, пробуджуючи активність учнів, спрямовану на досягнення навчальної мети, вчитель виховує прагнення учнів до самовдосконалення, варто зауважити, що до цього мотиву необхідно підходити, дотримуючись певних умов організації навчальної діяльності на заняттях і враховуючи вік учнів [67]. Для цього важливо:

- Ставити конкретні і прості завдання навчання і тренування, про результати виконання яких можна судити вже в кінці уроку або тренувального мікроциклу. При цьому наступне завдання ставиться лише після вирішення попереднього [67].

- Забезпечити точне і глибоке розуміння кожним учнем сенсу і значення навчального матеріалу, щоб учні знали не тільки чого потрібно навчитись, але й як необхідно це зробити, і чому так, а не інакше. Це особливо стосується підготовчих та підвідних вправ, які учні часто виконують без особливого ентузіазму навіть при вивченні ігор. Наприклад, усі хлопчики із задоволенням грають у футбол, але без задоволення вивчають окремі прийоми ведення гри і особливо підвідні вправи, які не мають емоційного забарвлення. Говорячи про свідомість у навчанні, Ж. Руссо вважав, що важливо, чи розуміє учень, чому він вчився, і для чого це йому потрібно [67].

- Щоб поставлені завдання відповідали певним особистим потребам учнів.

- Щоб учні одержували інформацію, необхідну для навчальної діяльності. Розповідаючи про вправу, вчитель повинен висвітлити її спортивне і прикладне значення, вищі досягнення, найближчі завдання із засвоєння вправ і подальшу мету учнів [67].

- Домагатись, щоб кожен учень міг чітко відповісти на питання : “Яке завдання ти ставиш перед собою в даній спробі?” Подібні питання сприяють переростанню поставленого вчителем завдання у власне завдання кожного учня класу [67].

- Щоб перед засвоєнням нових вправ перевірялась готовність учнів до цього. Така перевірка допомагає уточнити завдання для кожного, що дає додатковий імпульс їх активності [67].

- Щоб учні добре ставились до предмета, до колективу класу. Це можна стимулювати організацією конкурсів на кращий спортивний клас, команду [67].

- Щоб на заняттях створювались ситуації, які дозволяють застосовувати одержані знання й уміння в практичній діяльності (воєнізовані ігри та змагання, елементи туризму, сюжетні уроки). Тут корисні і прийоми пошукових ситуацій, які передбачають самостійне засвоєння нових умінь і знань шляхом використання уже набутих та самостійний вибір учнями способів дій в іграх та естафетах [67].

Одним із прийомів активізації учнів є внесення в уроки елементів новизни шляхом включення нових способів організації діяльності учнів, знань і фізичних вправ, поглиблення і розширення діапазону відомих дій, або вдосконалення способів застосування вивченого матеріалу в нових умовах [61].

Наукові дослідження і досвід показують, що успіх у роботі вчителя залежить не тільки від його озброєності педагогічними прийомами (без прийомів, зрозуміло, немає учителя), але і від умілого їх застосування до місця і часу, отже, від його вміння орієнтуватись у самій суті навчально-виховного процесу [20, 25].

Якщо вчитель орієнтується на поняття “моторна щільність”, “працездатність”, то бачить учня лише як “організм”. При такій роботі захопити учня фізкультурою неможливо [20, 25].

Коли вчитель уміє зробити в своїй діяльності головними такі поняття як “мета”, “завдання”, “стан” та ін., то це вже повніше бачення учня і включення його в процес самовдосконалення. Звернення до особи учня, врахування його психологічних характеристик, знання вікових особливостей дозволяє педагогу своєчасно змінити характер праці, організувати навчально-виховний процес у відповідності з переживаннями учнів, з реальним індивідуальним часом: одним учням створити комфортні умови, іншим - труднощі; запропонувати школярам великий вибір вправ, акцентувати увагу на дотриманнях спортивного принципу і необхідності технічної майстерності, організувати колективні дії, командні ігри тощо [20, 25].

Разом з тим, як і будь-яка інша крайність, прагнення лише до творчої взаємодії було б звуженням, обмеженням засобів діяльності педагога. Необхідно зауважити, що навіть тих відомих педагогів, хто був прихильником вільного розвитку особи, власна практика примушувала визнати необхідність привчання, дисциплінування, регламентації діяльності своїх учнів. Адже як при надмірній регламентації знижується творча активність дітей, так при недостатній - можуть скластись стихійні, нерегульовані форми їх поведінки. Щоб примирити ці полюси - вихід бачиться тільки в їх своєчасному чергуванні. При цьому варто повно використовувати кожний з них, тобто, діяти за принципом : “Все потрібно, але на своєму місці” [20, 25].

Підготовка учнів до самостійних занять фізичними вправами. Дослідження, проведені [8] у шести школах м. Києва, показали, що від 38 до 55% учнів 2-3 класів ( залежно від школи) виконують усі навчальні нормативи та тестові вправи на оцінки “добре” та “відмінно”. У 5-7 класах таких учнів - 28-36%, серед школярів 10-11 класів, які не відвідують спортивні секції, цей відсоток зменшується до 25. Ним виявлено також зниження рівня фізкультурно-спортивної активності старшокласників та інтересу до занять фізичною культурою. Так, якщо 56% п'ятикласників відносять уроки фізкультури до улюблених предметів, то в 10-тих класах таких учнів лише 26%. Тільки 5-9% обстежених учнів відзначають особисте та суспільно-економічне значення занять фізичною культурою. Спостереження виявили причини такого стану. До них належать: недостатня виховна та освітня спрямованість уроків фізичної культури, недосконала методика їх проведення, відсутність пропаганди здорового способу життя і формування фізкультурно-спортивних цінностей та інтересу учнів до занять фізичними вправами.

Результати аналізу передової практики шкіл та численних наукових досліджень [5, 12, 41] свідчать, що процес формування в учнів потреби у фізичному вдосконаленні складається з низки взаємопов'язаних напрямів:

- Виховання позитивного ставлення та інтересу до занять фізичними вправами.

- Озброєння школярів спеціальними знаннями і вироблення на їхній основі переконань у необхідності систематичних занять фізичною культурою.

- Формування відповідних умінь і навичок.

- Залучення учнів до щоденних занять фізичною культурою.

Розглянемо кожен напрям окремо, пам'ятаючи при цьому, що всі вони реалізуються в тісному взаємозв'язку в єдиному навчально-виховному процесі. Виховання інтересу до занять. Педагог повинен: точно і доступно пояснити учням значення і зміст занять, у завдання вкладати особистий інтерес учня і давати йому змогу відчути результати його діяльності, доводити одночасно до свідомості дітей необхідність тривало і наполегливо працювати для досягнення результатів [5].

Пам'ятаймо, що діти позитивно ставляться до тієї людини, спілкування і взаємодія з якою викликала в них позитивні переживання і принесла радість. За негативних емоцій учні свідомо чи підсвідомо шукають можливості уникнути зустрічі з явищами, процесами, людьми, які колись завдали їм неприємних переживань: не приходять на зустрічі, ухиляються від виконання обов'язків, пропускають заняття [12].

Потенційні можливості формування позитивних переживань приховані в самому процесі навчання. Джерелом радісних переживань є сам вчитель : він випромінює енергію, бажання працювати. Вказівки вчителя, його зауваження, розпорядження, команди, сигнали можуть звучати енергійно або в'яло, мажорно або індиферентно, і від цього залежить не тільки настрій, а й результати [41].

Отже, поведінка учнів, їхній інтерес до занять, активність і дисципліна значно залежить від ставлення до вчителя ( табл. 1.1) [47].

Основним джерелом радості на уроці повинен стати сам процес навчання, подолання труднощів, опанування знань, розвиток здібностей і якостей школярів [7].

Найпоширенішими засобами стимулювання інтересу та активності учнів у процесі фізичного виховання є різні форми заохочень та покарань [7].

Заохочення полягають у позитивній оцінці навчальної діяльності та поведінки учнів і спрямовані на те, щоб викликати в усіх бажання до подальших досягнень, активності та зацікавленості у вивченні предмету [7].

Таблиця 1.1

Ставлення учнів до вчителя

	Реакція учнів на дії вчителя
Дії вчителя	Коли вчитель користується авторитетом	За нейтрального ставлення	За негативного ставлення
Прохання	Вияв радості	Згода виконати, але без обов'язковості	Згода, але невиконання
Порада	Обов'язковість виконання	Виконання, але за обов'язковості своїх інтересів	Ігнорування, байдужість, песимізм
Вимога	Якісне і добросовісне виконання	Формальне виконання	Ухилення від виконання, роздратованість
Покарання	Виправлення	Пристосування	Обурення і агресивність

Основними видами заохочення є сприяння, допомога, довіра вчителя, похвала, схвалення, усна подяка, подяка в наказі по школі, похвальна грамота, почесні доручення, лист-подяка батькам, фотографії на дошках пошани, публікації в газетах тощо [7].

Заохочення позитивно впливає лише тоді, коли воно є адекватним, публічним і своєчасним, та за умови дотримання таких правил [7]:

- Заохочувати учнів лише за досягнення, які є результатом їхньої власної праці.

- За одне досягнення варто заохочувати не більше одного разу.

- Хвалити треба діяльність і поведінку, а не розум і здібності.

- Заохочення повинно бути диференційованим. Залежно від конкретних обставин та індивідуальних особливостей учнів, одні з них (слабкі, педагогічно запущені) можуть бути заохочені навіть за незначні успіхи, а інші (сильні) - заохочуються менше і за більші успіхи.

- Заохочення застосовується в таких “дозах”, які стимулюють подальшу активність, або підтримують її на належному рівні, надлишок заохочень знижує активність учнів.

- Заохочення повинно бути справедливим та аргументованим.

Заохочення - це бальзам для душі. Необхідно шукати в кожній дитині щось добре і пам'ятати, що люди, котрі в усьому шукають вади, рідко знаходять щось інше [21].

Заохочення - ефективний і незамінний засіб формування особистості учня. Водночас успішна навчально-виховна діяльність неможлива без покарання, але застосовувати його треба дуже обережно [21].

Покарання - це спосіб впливу на учнів, які порушують правила поведінки та негативно ставляться до навчання через безвідповідальність, неорганізованість, недобросовісність тощо. Покарання - засіб спонукання дітей до покращення поведінки і ставлення до навчання. Воно дієве лише тоді, коли викликає почуття розкаяння і прагнення змінити свою поведінку на краще. Покарання застосовують тоді, коли з певних причин не впливає переконання [7].

Основними видами покарання є обмеження у правах, позбавлення задоволень, зауваження, осуд, усна догана, догана в наказі по школі, обговорення в колективі, виклик батьків тощо [7].

Покарання, як і заохочення, повинні бути адекватними, публічними і своєчасними. Вони сприяють активності учнів за дотримання таких правил :

- Покарання не повинно шкодити здоров'ю.

- Не можна карати виконанням вправ.

- За порушення може бути лише одне покарання.

- Не треба нагадувати учням про минулі помилки.

- Караючи, не треба позбавляти порушника заслуженої ним похвали.

- Покарання можна відмінити, заохочення - ні.

- Покарання повинно бути неминучим і справедливим, а його величина - адекватна вчинку.

- Покарання не повинно принижувати чеснот особи.

- Не можна карати у стані гніву.

- Ефективне тільки те покарання, після якого учень робить кроки до виправлення.

- Головне в покаранні не обмеження чи гальмування, а спонукання до активної навчальної діяльності.

- Сильно впливає на порушника покарання, підтримане колективом [1].

Віддаючи належне іншим підходам до покарання як методу виховання, нагадаємо, що Дістервег, говорячи про дисципліну учнів, намагався обійтися без покарань, вважаючи, що вони марні та зайві там, де навчання ведеться правильно, відповідає природі дитини і предметові навчання. Там, де учні охоче працюють, майже не буває випадків порушення дисципліни, вони проявляють інтерес до занять, активність і самостійність [4].

Заохочення і покарання перебувають в діалектичній єдності. При цьому низький ефект дають одноманітні заохочення і покарання [7].

Виникненню зацікавленості до занять фізичними вправами сприяють також емоційне проведення всіх форм занять у школі, оснащення й естетичне оформлення матеріально-спортивної бази, посильні завдання, що забезпечують успішність процесу навчання. Так, результати наукових досліджень свідчать, що комплексне використання звукових технічних засобів навчання (музика зі словесним поясненням, грамзапис, магнітний запис, метроном) скорочує час, необхідний для засвоєння вправ навчальної програми на 45%, при цьому у 2-2,5 рази збільшується рухова активність учнів [38, 67].

Хорошим засобом формування емоційної сфери учнів є ігри. Проте самі по собі вони не завжди дають бажаний позитивний ефект. Все залежить від того, які завдання ставить учитель перед учнями, які установки формує і які вимоги ставить перед ними в кожному занятті. Тому поряд із завданнями рухової активності завжди необхідно ставити виховні завдання, вирішувати їх, використовуючи систему методів виховання [67].

Формування в дітей інтересу до занять залежить від атмосфери, яка панує в колективі вчителів. У цьому плані важливу роль відіграє особистий приклад, передусім учителів фізичної культури, класних керівників, учителів початкових класів. Хорошим прикладом для учнів є активні заняття фізичними вправами вчителів інших предметів та керівників школи [62].

Велике значення під час формування інтересу школярів до систематичних занять фізичною культурою мають узгоджені дії школи та родини, а значним мотивом для активізації батьків є оздоровчий вплив занять фізичними вправами на дитячий організм [62].

Формування навичок здорового способу життя засобами фізкультурно-оздоровчої роботи. Фізичне виховання відіграє значну роль у підготовці всебічно розвиненої молодої людини, здатної успішно трудитися в різних галузях господарства і соціально-культурної сфери, захищати Батьківщину [12].

Термін “фізична культура” має декілька значень [64]. Під ним розуміють “втілення в самому чоловікові, результатів використання матеріальних і духовних цінностей, які відносяться до фізичної культури в широкому розумінні, та як засвоєні людиною культурні знання, уміння, навички, які досягнуті на основі використаних засобів фізичного виховання, показники розвитку і т.д.”

В цьому плані фізичну культуру школярів слід розглядати не тільки як заняття руховими вправами, процедурами, загартування. Поняття фізична культура включає ще й широкий круг розумінь, які відносяться до знань про правильний режим раціонального харчування, дотримування правил гігієни, вироблення корисних звичок [70].

Враховуючи все вище сказане, автор дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фізичного виховання і спорту “Формування інтересу до занять фізичною культурою та спортом у школярів 6-11х класів” [42] вважає, що вчитель повинен старатися виконувати в своїй роботі : перш за все проводити різні дискусії, диспути на ці теми. Можна сказати, що фізична культура школяра - це певний принцип його ставлення до свого здоров'я, до розвитку і збереження можливостей свого організму. На основі цього принципу будується повсякденне життя учнів, дякуючи фізичній культурі, він є складовою частиною загальної культури.

Такі задачі фізичної культури визначено в шкільній навчальній програмі. В ній ставиться задача виховувати навички культури поведінки, а також формувати у школярів поняття про те, що турбота людини про своє здоров'я, фізичний розвиток і підготовленість є не тільки його особистою справою, але сприяє і вивченню школярами теоретичних знань з фізичної культури, фізіології та гігієни. В них зберігаються основні положення при руховому режимі, а також при особливостях занять фізичними вправами, їх значення в формуванні життєво важливих рухових навичок у школярів й підготовки їх до праці і захисту Батьківщини, про правила загартування і необхідності дотримування правил гігієнічних вимог, про корисні і шкідливі для здоров'я звички [64, 65].

Працюючи в школі, вчитель повинен раз на тиждень проводити з учнями 10-11х класів бесіди про корисні звички, в чому вони виявляються і т.д. а також про такі болючі теми сьогодення - шкідливі для здоров'я звички. Виходячи з цих бесід, вчитель робить висновки, що найпершими вихователями, вчителями дітей є батьки, родина. Від рівня їхньої культури залежить рівень сформованості людяності, духовності, гідності дітей, у яких закладаються основи умінь і навичок, звичок, виробляються оцінні судження і певною мірою визначається подальша життєва позиція з огляду на спосіб життя батьків. Тому актуальним залишається питання про співпрацю школи і родини щодо фізичного виховання і, зокрема, таких аспектів, як зміцнення здоров'я [40, 41, 42].

Поставивши перед собою цю мету - формування навичок здорового способу життя засобами фізкультурно-оздоровчої роботи, вчителю насамперед потрібно забезпечити всебічний, гармонійний фізичний розвиток дітей, створювати передумови для успішного навчання в школі і, що найперше, аналізувати стан фізичного виховання. Необхідно багато працювати над проблемою забезпечення взаємозв'язку фізичного і розумового виховання школярів, намагаючись не забувати і про формування у хлопців і дівчат моральних цінностей [12, 40, 42].

Принцип всебічного і гармонійного розвитку організму передбачає забезпечення планомірного і цілеспрямованого розвитку всіх його органів та систем і фізичних якостей особи. Правильне виховання великою мірою сприяє повноцінному психологічному розвиткові дитини та вдосконаленню її рухових функцій [24].

Організм всебічно розвивається, систематично зазнає дії різноманітних фізичних навантажень, зокрема фізичних вправ. Відомо, що в організмі людини є понад 630 м'язів і 230 суглобів. Їх нормальне функціонування передбачає інтенсивне і систематичне завантаження кожного з них. Однак у виконанні певної вправи бере участь лише обмежена кількість м'язів і суглобів. Тому для оптимального фізичного розвитку необхідно використовувати комплекс різноманітних вправ, які б забезпечували функціонування всіх м'язів і суглобів [23].

Вчитель повинен завжди намагатися підібрати різноманітні комплекси для учнів. Комплекси вправ із скакалками, обручами, м'ячами та багато інших [12].

Чим більше м'язів бере участь у виконанні конкретної фізичної вправи, тим істотніші фізіологічні (в органах) і біохімічні (в клітинах) зрушення відбуваються в організмі, тим ефективніший їх вплив на всебічний фізичний розвиток дитини [2, 23].

Принцип оздоровчої спрямованості фізичної культури полягає в організації фізичного виховання, і, зокрема занять фізичними вправами, таким чином, щоб вони сприяли профілактиці захворювань учнів, зміцненню їх здоров'я. В ході фізичного виховання треба намагатися забезпечувати таке поєднання роз'яснювальної, виховної роботи і різних форм практичних занять фізичними вправами, при якому фізична культура стає усвідомленим обов'язком, компонентом режиму для школяра [24].

Згідно з [56] система занять школярів фізкультурою і спортом включає такі пов'язані між собою форми:

1)Уроки фізичної культури. Уроки намагаються проводити згідно програми, так, щоб учням були доступні всі розділи : легка атлетика, футбол, баскетбол, волейбол, ручний м'яч і т.д. [56].

2)Фізкультурно-оздоровчі заходи протягом шкільного дня. Вчитель фізичної культури має проводити гімнастику перед уроками, підбираючи для учнів завжди нові та цікаві вправи. Не варто забувати про фізкультурні хвилинки, які так необхідні для дітей на кожному уроці. Важливою роллю та питанням для учнів та вчителя є ігри та фізичні вправи на перервах і в режимі продовженого дня. І це не випадково, адже діти потребують гри. У рухливих іграх, спортивних діях колективного характеру виховується почуття дружби, готовності до взаємодопомоги. Достовірно відомо, що при проведенні будь-якого свята, гри, веселих стартів ускладнення завдань викликає у дітей бажання долати труднощі. Досягнення успіху у складних ситуаціях дає їм позитивні емоції і розвиває наполегливість [56].

3)Позакласна спортивно-масова робота (заняття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання). Суттєво підвищується мотивація до занять на уроках фізичної культури, якщо вчитель веде заняття в гуртку фізичної культури по видам спорту. Кожному вчителю бажано проводити змагання між класами. В кінці змагань відповідно підбирати нагородження, вимпели, щоб пробудити в дітей інтерес до занять фізичними вправами. Щоб діти радісно чекали наступного заняття, а також вчителя фізкультури, щоб у них виникали різні питання, як виконати той чи інший елемент [56].

4)Позашкільна спортивно-масова робота та фізкультурно-оздоровчі заходи за місцем проживання (заняття в дитячо-юнацьких спортивних школах, туристських гуртках і т.д.) [56].

З пояснень і бесід свого вчителя фізичної культури школярі розуміють, що позакласна і позашкільна спортивно-масова робота має велике значення в їх фізичному вихованні. Одне з ведучих місць в системі фізичної культури школярів займає безпосередньо виконання вимог щодо планування проведення уроків і позакласної роботи з учнями школи. Покращення рівня спортивної майстерності школярів залежить від систематичного і кваліфікованого масового навчання дітей ігровими методами, починаючи з молодших класів. Це підтверджено науковими дослідженнями і знаходить своє відображення в практиці [14, 23, 70, 71].

5)Самостійні заняття учнів фізичними вправами вдома, на пришкільних майданчиках, стадіонах та ін. [56].

Перед вчителем фізкультури та учнями завжди має стояти такий девіз: “Який прекрасний світ рухів!”. Вчитель повинен пояснювати учням, що всі ми з заздрістю дивимось на спортсменів і дивуємось, з якою легкістю вони виконують ті, чи інші рухи. Але, щоб досягнути цього, тобто високих результатів, учні самі повинні володіти вмінням виконувати ігрові функції, самостійно займаючись фізичними вправами [12, 40, 41].

Систематичні заняття фізкультурою позитивно впливають на розвиток учнів в школі та родині, спонукають їх дотримуватись правильного режиму і вимог гігієни [42].

Таким чином, уроки фізичної культури є основною формою фізичного виховання учнів. Вони обов'язкові для всіх школярів (за винятком тих, хто за станом здоров'я віднесений до спеціальної медичної групи). Уроки повинні активно сприяти успішному здійсненню позакласної і позашкільної роботи з фізичного виховання, формування у учнів інтересу і звички до занять фізичними вправами в повсякденному житті. Необхідно підвищувати вплив уроків фізкультури на вдосконалення інших форм фізичного виховання [42, 71].

Навіть при якісному проведенні уроків їх безпосередній вплив на розвиток учнів недостатній. Науковими дослідженнями [4, 42] встановлено, що урок фізкультури забезпечує в середньому лише 11% гігієнічної норми рухливої активності школярів. У зв'язку з цим, необхідно збагачувати і правильно поєднувати різні форми фізичного виховання учнів і фізкультурно-оздоровчої роботи.

Особливу увагу у школі варто приділяти оздоровчій роботі з ослабленими дітьми та хворими. У позаурочний час з ними проводяться спеціальні заняття з лікувальної фізкультури [4, 42, 70].

Спрямованість навчальної і позакласної роботи з фізичної культури на масове охоплення учнів систематичними заняттями фізичною культурою і спортом великою мірою сприяє зміцненню здоров'я вихованців школи, підвищенню рівня їх фізичної розумової працездатності. Як вже було вище сказано, гімнастика перед заняттями проводиться в школі за 20 хв. до початку уроків. Вона сприяє розв'язанню певних виховних і організаційних завдань. На відміну від ранкової зарядки, для гімнастики перед заняттями існують деякі обмеження (виконується в шкільній формі). Проте, все це не знижує їх властивості для розвитку фізичної культури школярів. Адже не секрет, що для більшості учнів ранкова гімнастика вдома стала не обов'язковою [56, 70,71].

Фізкультхвилинки під час уроків сприяють підвищенню розумової і фізичної працездатності учнів. Як казав видатний вчений-педагог К.Д. Ушинський : “Дайте дитині трохи порухатись, і вона знову подарує вам 10 хвилин уваги, а десять хвилин жвавої уваги, якщо ви зуміли їх використати, дадуть вам більше, ніж цілий тиждень напівсонних занять.” Цією думкою вчених вчителі мають керуватися на кожному уроці, особливо на третьому і наступних 1-2 хв. для проведення фізкультхвилинки обов'язкові. Перед її початком треба провітрити класну кімнату. Потім під керівництвом вчителя учні виконують ряд фізичних вправ. Особливу увагу вчитель повинен приділяти тим вправам, які допомагають запобігти негативному впливу сидячого способу життя на фізичний розвиток дитини (порушенню постави, деформації будови тіла), сприяють більшому насиченню організму киснем [56, 70].