16

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Умови розвитку соціальної активності студента у ВНЗ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТІВ у ВНЗ

1.1 Соціальна активність як показник успішної соціалізації особистості

1.2 Форми прояву соціальної активності студента

РОЗДІЛ 2. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТА

2.1 Результати дослідження соціальної активности студентів ВНЗ

2.2 Педагогічні умови розвитку соціальної активності студента

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Сучасне життя ставить перед молоддю завдання, які вимагають активного включення у соціальні відносини, у взаємодію з людьми і соціальними інститутами в економічній, політичній і духовній сферах. Молодіжна ініціатива, прагнення до самостійної участі в житті суспільства і держави, до задоволення і реалізації різних соціальних потреб та інтересів ведуть до виникнення лідерства, добровольчества та інших форм соціальної активності.

Проблеми формування, розвитку та стимулювання активності молоді, виявлення особливостей мотиваційно-потребової сфери соціально активної особистості розглядалися соціологами, педагогами і психологами в усі періоди існування нашої держави. Проте в різні періоди, що сформувалися в суспільстві уявлення про активну особистість, суттєво різнилися, і в дослідженнях різних років були зроблені спроби, з одного боку, здійснити аналіз змісту поняття соціальної активності, з іншого боку, позначити мотиви, які спрямовують і реалізують активність людини в соціально-значущої діяльності.

Активність соціальна - це родове поняття відносно суспільно-політичної, трудової, пізнавальної та інших видів активності. Соціальна активність реалізовується у вигляді суспільно корисних дій під впливом мотивів і стимулів, в основі яких лежать суспільно значущі потреби. Суб'єктом - носієм соціальної активності є людина, соціальна група та інші спільноти. Як суспільна властивість особистості, активність соціальна розвивається через систему зв'язків людини з навколишнім середовищем у процесі пізнання, діяльності та спілкування. Соціальна активність як динамічне утворення може мати різний рівень вияву. Певний рівень соціальної активності залежить від співвідношення між соціальними обов'язками особистості в суспільно значущій діяльності та суб'єктивними настановами на діяльність.

Діяльна природа соціальної активності особистості, характер якої визначається суспільними цілями діяльності, досліджено такими науковцями Е.Ануфрієвим [4], Л. Архангельським [5], Л. Орбан-Лембриком [23], А.Серьогіним [27] та Г. Смирновим [30]. Соціальну активність як міру соціальної дієздатності особистості вчені розглядають через призму відносин людини до праці, суспільства, суспільно-політичної діяльності та діяльності у духовно-моральній сфері. Соціальна активність у взаємозв'язку з психічним і віковим розвитком особистості глибоко вивчена А. Петровським [25].

Об'єкт дослідження - соціальна активність студента ВНЗ.

Предмет дослідження - проблеми розвитку студента ВНЗ.

Мета дослідження - дослідити педагогічні умови розвитку соціальної активності студента у ВНЗ.

Основні завдання дослідження:

1. Дати визначення соціальну активність як показник успішної соціалізації особистості.

2. Висвітлити форми прояву соціальної активності студентів.

3. Провести емпіричне дослідження соціальної активності студентів у ВНЗ.

4. Визначити педагогічні умови розвитку соціальної активності студентів у ВНЗ.

Практичне значення проведеного дослідження: одержані матеріали та методичні рекомендації можуть бути корисні студентам та викладачам вищих навчальних закладів при вивчені спецкурсу «Педагогіка вищої школи». Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (60 найменувань на 6 сторінках) та 1 додаток на 3 сторінках.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТІВ у ВНЗ

1.1 Соціальна активність як показник успішної соціалізації особистості

Соціалізація як входження людини в соціальну спільноту, набуття соціальних рис, формування соціальної поведінки, інтеріоризація суспільних норм є надзвичайно складним, багатоманітним та індивідуальним для кожної людини процесом. Результатом цього процесу є формування соціальної позиції, ставлення до соціуму та реалізація соціальної діяльності. М. Рожков виділив три критерії соціалізації людини: соціальну адаптивність, соціальну автономію та соціальну активність [26, с. 10]. Однією з найбільш яскравих виявів успішної соціалізації, на нашу думку, є саме соціальна активність людини. Дослідженню соціальної активності присвячені праці зарубіжних та українських психологів [2; 3; 4; 22; 27], однак саме психологічний аналіз цього явища, на нашу думку, здійснений недостатньо.

У найбільш широкому значенні соціальну активність розуміють в психології як «входження людини в світ інших людей з певною метою» [11, с. 13]. Таке визначення охоплює всю систему соціальної взаємодії людини як з іншими людьми, так і зі спільнотами, соціальними інститутами чи суспільством загалом. Виявом соціальної активності людини буде і звичайна розмова по телефону, і виступ на мітингу, і участь у демонстрації, і створення організації (громадської чи комерційної), а отже будь-який рух в напрямку суспільства, що передбачає певну систему простих чи складних дій.

В психологічній енциклопедії подано також і дещо вужче розуміння соціальної активності, а саме як «конструктивної участі в суспільних акціях з метою принесення користі іншим людям, примноженні суспільних благ чи боротьби за розвиток суспільства, що є результатом добровільно взятих на себе обов'язків» [11, с. 20]. Це визначення видається одностороннім та дискусійним, оскільки, по-перше, у ньому соціальну активність розглядають лише як конструктивну участь у соціальних акціях, тоді як і ці акції, і участь у них може бути як конструктивною, так і деструктивною. Наприклад, страйк на підприємстві з метою захисту інтересів працюючих конструктивний лише для цієї групи людей, але може мати одночасно деструктивні наслідки для міста чи держави загалом (наприклад, тривалий страйк водіїв міського транспорту значно ускладнює можливість вчасно потрапити на роботу більшій частини жителів міста, що в свою чергу вплине на економічні показники, а наслідком може бути зменшення соціальних виплат). Л. Кияшко до видів соціальної активності відносить протестну активність, в основі якої, зазвичай, є деструктивні дії (розбивання вікон, спалювання символіки, розмальовування стін тощо) [12, c. 222]. Отже, поряд із конструктивними формами соціальної активності можна виокремити деструктивну соціальну активність. На нашу думку, доцільно говорити не про конструктивну участь, а про конструктивні цілі, які навіть в умовах розвинутих демократій часто досягаються деструктивним шляхом або виливаються в деструктивні наслідки. По-друге сама участь особи в соціальних акціях може бути як конструктивною (організація акції, допомога організаторам, дії, що скеровані на виконання мети акції) так і деструктивною (дії, що спрямовані проти мети акції, на її провал). По-третє, далеко не завжди соціальна активність є добровільною. Можна наводити дуже довгий перелік прикладів, коли особа стає соціально активною вимушено, піддається тиску групи, змушена брати участь у соціальних акціях, рухах, діях через страх бути неприйнятою, відкинутою, покараною тощо.

Також дискусійним видається однозначне твердження, що метою соціальної активності є принесення користі іншим людям чи суспільству загалом. На нашу думку, не менш важливим і цілком реальним мотивом соціальної активності є бажання отримати певну користь для себе. Це може виявлятися в прагненні здобути певні знання чи досвід, знайти нових друзів, отримати переваги при працевлаштуванні або ж конкретну матеріальну винагороду за затрачені зусилля. Очевидно, що такі мотиви не виключають принесення користі суспільству. З мотивів, якими керуються соціально активні люди, не варто виключати також мотив нанесення шкоди певній групі або соціальному прошарку людей, державі тощо. Тому, на нашу думку, кожен прояв соціальної активності спонукається складною системою мотивації людини, в якій поруч знаходяться і соціальні, і індивідуальні мотиви, що можуть бути, і соціально корисними, і деструктивними.

Й. Дражкевіч розуміє соціальну активність як участь членів певної групи в діяльності, що виходить поза обов'язки, пов'язані з виконанням професійної ролі і ролі в родині, яка не оплачується і скерована на підтримання суспільних цінностей цією групою [20, c. 97]. Соціальна активність, на думку автора, здійснюється не лише на користь певної групи осіб, але також може бути спільною дією членів групи для досягнення спільної мети. Такий погляд, на нашу думку, дещо звужує поняття соціальної активності і більшою мірою описує громадську активність, оскільки йдеться про діяльність певної групи (громади), спрямовану на реалізацію інтересів та цілей цієї групи, а також підтримання спільних цінностей. Доречним у цьому визначенні, однак, є відмежування соціальної активності від інших видів людської діяльності, а також наголос на її безоплатності. Останній фактор вважає одним з найважливіших в розумінні соціальної активності М. Левицька [12].

Л. Орбан-Лембрик розуміє соціальну активність як «глибинні, різнобічні зв'язки особистості із соціумом, рівень реалізації як суб'єкта суспільних відносин» [23, с. 159]. Отже, рівень соціальної активності визначає міру реалізації особистості в соціумі.

Російський дослідник А. Серьогін визначає соціальну активність як “свідому, самостійну діяльність, спрямовану на задоволення власних потреб особистості та вирішення суспільно значущих завдань” [27, с. 2]. В цьому визначенні можна прослідкувати не соціальний, а індивідуальний вимір соціальної активності.

У філософському словнику за редакцією І. Т. Фролова соціальна активність - поняття, яке відображає функціонування індивіда в суспільстві і пов'язана з перетворенням інтересу в фактор дії, з пізнанням, цілепокладанням і перетворенням дійсності, обумовлена ??діяльною природою людини, протиріччям між умовами існування і об'єктивними потребами особистості і спрямована на ліквідацію невідповідності між потребами та умовами буття людини [36, с. 444-445].

Під соціальною активністю В. Ф. Бехтєрєв розуміє якість особистості, що виявляється в усвідомленні необхідності суспільно значимої діяльності і в готовності до цієї діяльності, в умінні діяти на загальну користь безкорисливо [6, с. 12]. На думку К. А. Абульханової-Славської, соціальна активність особистості проявляється в її відношенні до діяльності і полягає в здатності висувати нові суспільні завдання і справи, брати на себе відповідальність за їх вирішення [1, с. 39].

Сутність активності людини А. І. Крупнов визначає як «забезпечення безперервної взаємодії суб'єкта зі світом» [15, с. 28]. Людина, взаємодіючи із соціальним середовищем, спрямована на оволодіння цим середовищем, реалізацію усвідомлюваного їм потрібного майбутнього, самореалізацію, виявлення і прояв закладеного в самому суб'єкті потенціалу, самотрансценденції (вихід за межі свого «я», перетворення навколишнього середовища). Досягаючи як суб'єкт соціальної активності соціальної зрілості, людина «трансцендентує свою поведінку, виводить її за межі суто особистісних прагнень в реальний соціум», співвідносить і узгоджує свої цінності, цілі, життєві смисли з цінностями і цілями розвитку суспільства і цивілізації [33, с. 215].

За визначенням В. А. Смирнова, соціальна активність є міра, «виражає характер, масштаби проведених в ході і внаслідок цієї діяльності змін у середовищі і в самій особистості» [30, с. 25].

Е. А. Ануфрієв [4, с. 37] визначає соціальну активність як свідоме, творче ставлення до життя, як глибоку і повну самореалізацію особистості. Отже, творче ставлення до життя передбачає наявність в особистості таких рис, як висока культура і моральність, знання та світогляд. Л. М. Архангельський [5, с. 109-110] розглядає соціальну активність як мету і засіб розвитку особистості і як творчу активність.

На думку Е. А. Якуба [5, с. 6], соціальна аквність висловлює рівень реалізації функціональних особливостей соціальної спільності, рівень загальної соціальності особистості, її внутрішні потреби, рівень прийняття цінностей суспільства. Вона представляє собою єдність соціально-загального, особистісного та індивідуального в особистості, єдність об'єктивного і суб'єктивного. Соціальна активність є приватна і вища форма активності.

В. І. Овчинніков стверджує, що в основі соціальної активності лежать потреби особистості, а всі інші категорії, що розкривають зміст та механізми її формування (інтереси, цілі, установки, орієнтації, стимули, мотиви), так чи інакше виходять з потреб і виражають їх [22, с. 39].

Під соціальною активністю В. Ф. Тітов [7, с. 132] розуміє ступінь реалізації потенційних можливостей, сутнісних сил і здібностей особистості в суспільно корисній діяльності, вираженої в конкретних результатах по перетворенню соціально-природного середовища. В. Г. Мордкович зазначає, що змістовна сторона даного поняття полягає в тому, що соціальна активність є суттєва соціальна якість людини, його «діяльна сутність» [18, с. 58].

Проаналізувавши зазначені визначення, можна виділити ряд суттєвих характеристик соціальної активності людини:

· соціальна активність виражає спрямованість особистості на інших людей чи суспільство загалом;

· в основі соціальної активності є соціальна взаємодія;

· за допомогою соціуму людина прагне реалізувати певні цілі, задовольнити інтереси чи потреби;

· соціальна активність виявляється в певних діях (простих чи складних), скерованих на досягнення бажаних для суб'єкта цілей, що можуть бути просоціальними або антисоціальними.

Отже, ми розглядаємо соціальну активність як психологічну характеристику особистості, що виражає міру її залучення в життєдіяльність суспільства та виявляється в діях, скерованих на досягнення інтересів та цілей людини. Соціальна активність найбільш загальна характеристика особистості, яка реалізується у соціальній поведінці (яка може здійснюватися як усвідомлено, так і імпульсивно, в пориві емоцій, знічев'я, з конформістських міркувань тощо) та у соціальній діяльності (що здійснюється цілеспрямовано, виходячи зі свідомо поставленої мети, за більш чи менш чітко побудованим планом). Прикладом соціальної поведінки може бути участь певної особи у демонстрації протесту проти побудови підприємства, що забруднює довкілля “за компанію” з друзями, колегами чи рідними. Прикладом соціальної діяльності - робота організаторів цієї демонстрації.

Одним з показників, що найбільш яскраво характеризує відмінності соціальної активності різних людей є рівень соціальної активності. Враховуючи, що соціальна активність може бути поділена на рівні, то межами соціальної активності буде континуум мінімум - максимум, або пасивність - активність. Соціальна активність, на думку польського психолога М.Левицької, є менш природною для особистості, аніж стан пасивності [12, c. 223]. Так, люди менше шкодують через втрати, яких зазнали внаслідок своєї бездіяльності, аніж діяльності і це є причиною низької схильності до ризику більшості людей. Тому активна поведінка, спрямована на зміну дійсності, є скоріше винятковим явищем в щоденному житті людини, ніж закономірністю.

Керуючись іншим критерієм, а саме властивостями самої особистості, Т.Монджицкі приписує найнижчий рівень соціальної активності особам, що стороняться інших людей і не схильні брати участь в різних проявах суспільного життя, а високим рівнем соціальної активності характеризуються, так звані, «активісти» - люди, що прагнуть змінити життя суспільства на краще. Посвята себе іншим людям чи справі - найвищий рівень активності особистості [11, c. 302].

З огляду на наявність відмінностей в рівні соціальної активності людей, доцільно, на нашу думку, розглянути причини цього або передумови формування соціально активної особистості.

Вивчати соціальну активність, згідно М. Левицької, доцільно з огляду на три групи чинників, що її зумовлюють:

· психологічні чинники - особистісні риси, що спонукають людину до активності;

· макроструктурні чинники - особливості суспільства, що детермінують активність особистості в певних ситуаціях;

· чинники, пов'язані з культурними, суспільними чи політичними традиціями певного середовища [12, c. 224].

Очевидно, що психологічні чинники великою мірою залежать від соціального оточення, в якому людина зростала і виховувалась. Багато психологів, зокрема авторів психоаналітичних теорій особистості, наголошують на важливості стосунків матері та дитини на ранніх етапах розвитку дитини у формуванні ставлення дитини до світу, соціуму та вироблення її життєвої позиції. Так, згідно З. Фройда, наявність позитивного контакту дитини і матері, задоволення потреб дитини на першому році життя формує довіру до світу, відкритість та активну життєву позицію. А. Адлер наголошував, що мати є тією людиною, яка вперше прививає дитині почуття суспільності, а дитина наділена природною потребою соціалізації [2, c. 43]. Однак, позиція матері, скерована на формування в дитини надмірної прив'язаності до себе, приведе до браку потреби в спілкуванні з іншими та відсутності інтересу до них. Отже, мати є першою ланкою в процесі соціалізації дитини.

Дослідження 1980-90-х років показують, що на особливості соціальної активності впливає стиль формування соціального зв'язку (attachment). М.Ейнсворт стверджує, що у випадку коли мати віддає дитині свою любов і дитина це почуває, формується безпечний стиль соціального зв'язку, в протилежному випадку формуються стилі, які включають також і негативні ознаки, наприклад, нервово-амбівалентний чи уникаючий. Сформовані в ранньому дитинстві стилі функціонують протягом цілого життя людини і окреслюють форми і характер її соціальної активності чи не в кожній ситуації [8, c. 33]. Доповнили цю концепцію Р. Бартоломев та Л. Горовітц, виділивши 4 типи соціального зв'язку, залежно від ставлення людини до себе та інших:

1) безпечний стиль - особа поважає себе і цінує інших, легко співпрацює з іншими і отримує позитивні результати від цієї співпраці;

2) залежний стиль - особа низько оцінює себе і високо цінує інших, її соціальна активність завжди потребує схвалення чи оцінки з боку інших, вона не є ініціативною, а чекає розпоряджень чи допомоги від інших;

3) боязкий стиль - особа не цінує ані себе, ані інших, боїться встановлювати соціальні контакти, зокрема емоційні стосунки з іншими;

4) пихатий стиль - особа високо оцінює себе, але низько оцінює інших, надає перевагу униканню соціальних контактів або сприймає інших як об'єкт маніпуляції [9, c. 45].

Ці стилі соціального зв'язку окреслюють певний тип взаємодії людини з іншими, від якого і залежатиме те, наскільки високим буде рівень соціальної активності і те, чи людина буде проявляти її взагалі. Єдиним стилем, який можна вважати позитивним є безпечний стиль, при якому людина легко контактує з іншими і прагне щось зробити для інших.

На важливості почуття безпеки в ранньому дитинстві наголошувала також К.Хорні, вважаючи його передумовою здорового розвитку особистості. Відсутність почуття захищеності, опіки та любові з боку найближчого оточення спричиняє формування „невротичної особистості», характерними рисами якої є невміння виявляти любов та турботу щодо інших, встановлювати контакти з іншими людьми, формувати коло спілкування тощо [7, c. 202]. Однак, сприятливі умови для розвитку невротичної особистості, на думку авторки, створює і саме суспільство, в якому живе людина. Отже, суспільство через свої інституції, в першу чергу сім'ю і заклади освіти, вже від народження пристосовує молоду людину до соціальної активності в цьому суспільстві.

Макроструктурні чинники соціальної активності особистості містять етно-соціо-культурні характеристики суспільства, в якому людина виросла і живе. Існують дослідження, що показують залежність соціальної активності людини від гендерних особливостей особистості (шкала маскулінність-фемінність). Так, А.Овчаров характеризує фемінність через наявність таких рис як чуттєвість, інтровертованість та соціальну пасивність, а маскулінність - раціональність, прагматичність, соціальну активність та екстравертованість [21, c. 13].

Тому в суспільствах з традиційним розподілом гендерних ролей спостерігається низький рівень соціальної активності жінок і високий рівень соціальної активності чоловіків. Натомість в суспільствах, де гендерні ролі розмиті, жінки соціально активніші, а чоловіки набувають фемінних рис. Українське суспільство характеризують як таке, в якому переважає традиційне жіноче начало (О. Донченко, Ю. Романенко), а отже соціальна активність не є пріоритетним напрямком діяльності членів такого суспільства - більша увага зосереджується на забезпеченні власних потреб та потреб власної сім'ї.

М. Левицька зазначає, що найвищий рівень соціальної активності спостерігається в суспільствах, які характеризуються високим рівнем економічного розвитку, а також чіткими індивідуалістичними системами цінностей [12, c. 225].

Щодо третьої групи чинників - маємо тут традиції державницького життя, тип правління (найвища соціальна активність спостерігається в умовах розвинутих демократій), стан громадянського суспільства, особливості історіогенезу тощо. Посттоталітарне українське суспільство очевидно не має і не може мати традицій соціальної активності - діяльності на благо громади, що виходить з внутрішніх потреб людини, а не із зовнішніх приписів. Тому, це може бути одним із завдань розвитку сучасного українського суспільства, що постає, передусім, перед молоддю - поколінням, яке не має досвіду добровільно-примусової і радше формальної, ніж реальної участі в організаціях ідеологічного спрямування.

Соціальна активність особистості - широке поняття, яке включає дії людей в різних сферах суспільного життя. Соціальну активність можна розглянути як систему векторів, часто скерованих протилежно. Відтак можна говорити про те, що соціальна активність включає як усвідомлені соціальні дії, так і імпульсивні, спровоковані ситуацією, впливом натовпу тощо.

Інша площина векторів: конструктивна та деструктивна соціальна активність. Конструктивна соціальна активність полягає в організації певних заходів або допомозі у проведенні певної діяльності, спрямованої на розвиток, захист, збереження чогось або когось. Деструктивна - навпаки, на знищення, або створення перешкод для розвитку чи розбудови певної організації, громадського руху, взаємодії тощо.

Дещо іншу площину конструктивної активності представляє створювальна соціальна активність (прикладом якої є традиційна українська “толока”, коли сусіди, односельці збираються разом, щоб допомогти комусь зібрати врожай, побудувати хату або спільними зусиллями будують (ремонтують) дорогу, церкву, школу тощо). Різновидом деструктивної соціальної активності - “знищуюча” (акти непокори, бунти, демонстрації що супроводжуються символічним або реальним знищенням чогось або когось).

Можна також виокремити площину “діяння - відмова від діяльності”, адже соціально-активною буде людина, як та, що, наприклад, бере участь у виборах і голосує за певну політичну силу або кандидата, так і та, що свідомо відмовляється від здійснення свого виборчого права, демонструючи цим певну соціальну позицію [37, c. 28].

Соціальна активність може також бути конформістською або самостійною: конформістська соціальна активність скеровується бажанням бути “як всі”, самостійна викликається внутрішніми мотивами людини і переважно не залежить від думок і впливу інших.

Цікавий ракурс для розгляду соціальної активності створюють вектори “для інших” - “для себе”. Людина може здійснювати певні дії на користь інших, виходячи з альтруїстичних міркувань, маючи потребу допомагати іншим, а може робити щось для інших “побіжно”, задовольняючи якусь свою потребу.

Прикладом останнього варіанту соціальної активності є ситуація, коли господарі якоїсь квартири багатоквартирного будинку, очікуючи важливих для себе гостей, ремонтують або ретельно прибирають, прикрашають сходи свого під'їзду, якими, користуються не лише вони, а й багато сусідів. Отже, роблячи для себе, ці господарі побіжно, не маючи це на меті, створюють комфорт для інших, діють на їхню користь.

Соціальна активність особистості може скеровуватися як зовнішніми стимулами, так і внутрішніми мотивами. Стимули, як відомо, перебувають в континуумі “заохочення” - “покарання”, а отже, люди можуть демонструвати соціальну активність зі страху покарання або бажаючи отримати заохочення, позитивні “підкріплення”. Така соціальна активність буде тривати доти, доки діє стимул. Соціальна активність, що є результатом дії внутрішньої мотивації особистості тривка, потужна, має значну вагу для особистості, глибоко нею переживається, оскільки стосується її потреб, інтересів, цінностей, переконань, ідеалів [38, c. 42].

Можна виокремити також “інструментальну” соціальну активність, коли соціально значущі дії особа здійснює, маючи на меті отримати конкретний результат для себе (винагорода, кар'єрний ріст, повага, авторитет, соціальний статус тощо). На противагу “інструментальній” соціальній активності, “емоційну” соціальну активність особа здійснює задля отримання відповідних переживань (піднесення, гордість, насолода, втіха тощо).

Напевне можна виокремити ще не одну пару таких протилежно спрямованих векторів соціальної активності. Ґрунтовне дослідження описаних векторів допоможе підняти вуаль над таємницею природи соціальної активності людини, дозволить зрозуміти механізми її породження і функціонування. Соціальна активність членів суспільства чи не найважливіший чинник побудови і функціонування громадянського суспільства. Отже, виявлення чинників та механізмів конструктивної соціальної активності особи має велике значення для нашого перехідного суспільства, яке поволі і болісно позбувається пут тоталітарно-комуністичного минулого і шукає себе як громадянське правове суспільство.

1.2 Форми прояву соціальної активності студента

соціалізація студент молодь

Соціальна активність досить різноманітна за своїм змістом, спрямованістю, рівнем усвідомлення. Виділяють три основних критерії соціальної активності.

1. На які інтереси, потреби та цінності спрямована активність. Цей критерій дозволяє виявити широту цінностей особистості, рівень її інтересів. Саме за цим критерієм, перш за все, активність можна поділити на позитивну і негативну. Найвищою цінністю є життя людини, причому життя заради блага для інших людей. Позитивно активна особистість живе заради суспільних інтересів, а не тільки для себе. Піклуючись про все суспільство взагалі, така особистість тим самим робить добро всім, а тому й собі. Це вища ступінь усвідомлення свого призначення як людини. Нажаль у нашому суспільстві є багато соціально активних людей, які піклуються перш за все про себе, та є й такі, які під виглядом позитивної соціальної активності в дійсності переслідують особисті або конкретної групи певні злочинні інтереси. Видатний російський історик С.Соловйов вважав, що суспільство може добре існувати лише за умови жертви, коли його члени усвідомлюють необхідність жертви приватного інтересу заради загального, суспільного. Вже найдрібніша частина суспільства, сім'я, заснована на жертві батьків заради своїх дітей. Чим більше у нашому суспільстві буде людей готових свідомо жертвувати своїм власним заради суспільного, тим краще буде для суспільства і для кожної окремої особистості. Але цього в нас поки що нема, тому що приватні інтереси переважають над суспільними [43, c. 21].

2. На якому рівні сприймаються особистістю інтереси, цінності та потреби. Сприйняття це відбувається на трьох рівнях: емоційному, рівні знань та рівні вольових спрямувань. На емоційному рівні цінності засвоюються поверхнево, часто без проникнення в їх суть, але в яскравій, емоційній формі. Прикладом прояву такої активності можуть бути люди, які, не розібравшись у сутності певних процесів, можуть збудити натовп, повести його за собою і, як часто буває, наробити достатньо лиха. З такою активністю можна зустрітися на деяких мітингах, під час або частіше після футбольних матчів, коли емоційно збуджені болільники ламають і перевертають все на своєму шляху, спровоковані на ці дії якоюсь емоційно активною особистістю. Але емоційний рівень не означає тільки негативність, ця активність може бути досить корисною для суспільства в цілому або для окремих його груп. Прояв героїзму, замішаний часто на емоціях особистості, приводить до позитивних наслідків.

На рівні знань відбувається більш глибоке і конкретне засвоєння цінностей та потреб, цей рівень передбачає розуміння особистістю самої сутності процесу чи знання основних його причин. Тому активність на цьому рівні зовнішньо може бути менш помітною, але ефективнішою і впливовішою. Якщо емоційно активна особистість може повести за собою натовп на будь-які справи, то особистість, яка є активною на рівні знань, може вказати, куди саме і як треба цей натовп вести, або взагалі нікуди його вести не треба. Така людина без зайвих емоцій може написати маленьку листівку, в якій чітко роз'яснить всім причини тих чи інших явищ у суспільстві, дасть їм істотний аналіз і вкаже, що і як треба робити, щоб поліпшити своє становище. Від такої активності, як правило, виграють всі [43, c. 22].

На рівні вольових спрямувань формуються певні соціальні установлення, готовність до дій. На цьому рівні від особистості, як правило, потрібні рішучість, вміння взяти на себе відповідальність і керування певними діями людей тощо. Часто активні особистості на цьому рівні бувають досить стриманими у своїх емоціях, вони можуть не бути сильно обізнаними щодо аналізу причин і послідовності певного процесу, але, маючи поруч досить обізнаних радників, беруть на себе керівництво, контроль і відповідальність за конкретні дії як свої, так і керованих ними людей. Такими часто бувають політичні ватажки або розсудливі адміністратори на підприємствах тощо.

Всі перераховані критерії соціальної активності можуть бути притаманними одній і тій самій особистості, але це, як правило, буває досить рідко. Частіше кожній окремій особистості притаманний один з вказаних рівней. Але у будь-якому випадку ефективність соціальної активності буває лише за наявності єдності всіх трьох рівнів: поєднання знань, почуттів та волі.

3. Характер реалізації цінностей, інтересів, потреб. Тут розкриваються особливості їх реалізації. Показниками рівня реалізації виступають характер, масштаби, результати та форми діяльності. Тут важливо, як реалізуються певні інтереси, потреби: формально чи творчо, якщо творчо, то який рівень цієї творчості, суперечливо чи логічно послідовно, однопланово чи багатопланово тощо. Від виконання цих умов залежить результат певної діяльності, на який і спрямована соціальна активність особистості або їх груп [43, c. 23].

Для успішної діяльності і досягнення бажаного результату потрібне злагоджене поєднання всіх трьох критеріїв активності. Якщо це правило не виконується, то активність стає неповною, неефективною, неврівноваженою, що не тільки не поліпшує стан суспільства, а часто приводить до згубних наслідків. Там, де в соціальній активності переважають емоції, часто й виникають конфліктні ситуації, які у такому випадку розв'язуються зовсім неналежним чином. Багато національних конфліктів носять саме такий характер.

Структура і види соціальної активності будуть різними для кожного виду діяльності суб'єкта, тобто соціальна активність може розглядатися тільки разом з певним видом діяльності. Традиційно виділяють такі види соціальної активності як пізнавальна, суспільно-політична і трудова [4, c. 48].

Пізнавальна активність спрямована на придбання певного набору знань, умінь і навичок, необхідного для досягнення особистістю поставлених цілей і реалізується як в навчальному процесі, так і в самостійній діяльності індивіда, спрямованої на отримання знань, умінь і навичок. Джерелом пізнавальної активності є потреба в пізнанні, самореалізації, визнання в суспільстві, матеріальне благополуччя та ін.

До об'єктивних показників пізнавальної активності студентської молоді належать такі:

· відвідуваність занять;

· рівень успішності;

· часові витрати на пізнавальну діяльність;

· читання навчальної та наукової літератури;

· відвідування бібліотек, інтернет ресурсів освітнього спрямування;

· перегляд пізнавальних телепередач;

· рівень самостійності виконання робіт.

До суб'єктивних показників відносяться:

· мотив вступу до вузу;

· рівень зацікавленості;

· оцінка можливості використання отриманих знань і навичок;

· оцінка ступеня впливу пізнавальної діяльності на досягнення життєвих цілей;

· плани щодо продовження освіти [40, c. 101-102].

Можна визначити такі рівні пізнавальної активності:

1. Високий рівень пізнавальної активності - знання та навички їх придбання є основною метою. Найбільш вираженою потребою особистості є потреба в пізнанні. Високий рівень всіх об'єктивних показників.

2. Середній рівень пізнавальної активності - пізнання є засобом досягнення інших цілей, отримання знань не є першочерговою потребою. Студент позитивно ставиться до пізнавальної діяльності, усвідомлює її важливість для досягнення життєвих цілей. Успішність хороша, навчанню приділяє значну частину часу. Усвідомлює можливості і сферу використання отриманих знань. Існують плани щодо продовження освіти (отримання другої вищої, навчання в аспірантурі).

3. Низький рівень пізнавальної активності - знання не є основною цінністю, усвідомлюється лише необхідність його отримання. Важливий скоріше документ про освіту. Навчанням займається в міру необхідності, для здачі іспитів. Рідкісна зацікавленість предметом вивчення. Уявлення про використання отриманих знань неясні.

4. Пасивність - ставлення до пізнавальної діяльності негативне. Отримання освіти є перешкодою, або ніяк не впливає на досягнення інших цілей. Тимчасові витрати на навчання мінімальні.

Розглянемо особливості соціально-політичної активності студентів.

До об'єктивних показників соціально-політичної активності відносяться наступні:

· участь у громадських та політичних об'єднаннях (політичні партії, молодіжні рухи, студентські спільноти та ін);

· участь у виборах;

· виконання суспільно корисної діяльності;

· прояв ініціативності в громадській діяльності;

· тимчасові витрати на соціально-політичну діяльність [4, c. 52].

До суб'єктивних показників відносяться:

· ставлення до соціально-політичної діяльності;

· усвідомлення важливості та значущості власної соціально-політичної діяльності.

Рівень соціально-політичної активності при цьому може бути охарактеризований наступним чином:

· Високий рівень соціально-політичної активності:

- студент регулярно займається суспільно корисною діяльністю;

- входить в громадські об'єднання;

- систематично бере участь в роботі зборів;

- позитивно ставиться до соціально-політичної діяльності;

- усвідомлює важливість соціально-політичної діяльності;

- поділяє цілі об'єднань, в яких бере участь;

- часто проявляє ініціативу;

- соціально-політичній діяльності приділяє значну частину часу.

· Середній та низький рівень соціально-політичної активності (в залежності від ступеня вираженості критеріїв):

- участь в суспільно корисній діяльності несистематична;

- збори громадських об'єднань відвідує рідко, за потребою;

- ініціативи не проявляє, або проявляє рідко;

- переслідує власні цілі, незалежно від узгодженості з цілями групи.

· Пасивність:

- суспільно корисну діяльність не виконує;

- у громадських об'єднаннях не бере участь, або за необхідності;

- вважає, що нічого в суспільно-політичному житті змінити не здатний.

Трудова діяльність може бути спрямована як на отримання певного досвіду в професійній сфері, умінь і навичок, спрямованих на перспективу подальшого кар'єрного зростання, так і тільки на отримання заробітку незалежно від виду діяльності і подальших цілей. Говорячи про трудову активність, слід брати до уваги ступінь важливості для індивіда процесу та результатів праці. Діяльність, спрямована виключно на отримання прибутку не буде свідчити про зацікавленість людини процесом праці, може бути обумовлена ??зовнішніми обставинами і не мати внутрішньої мотивації.

Об'єктивні показники трудової активності наступні:

· продуктивність праці, використання робочого часу;

· стан дисципліни праці; якість роботи;

· освоєння передових прийомів і методів праці;

· рівень кваліфікації та професійної майстерності,

· участь у трудових змаганнях.

Суб'єктивні показники:

· задоволеність виконуваною роботою;

· мотиви трудової діяльності;

· ставлення до діяльності колективу і окремих її сторін: до стану рівня організації і нормування праці та впровадження передових форм його організації, до оплати праці, рівня організації трудових змагань;

· відношення до підвищення кваліфікації та рівня освіти [18, c. 33].

Рівень трудової активності охарактеризуємо наступним чином:

· Високий рівень трудової активності - важливий сам процес праці, цікава творча робота (самореалізація в праці). Ставлення до праці - позитивне, робота в повну міру сил, систематичний прояв ініціативи в праці.

· Середній рівень трудової активності - зацікавленість у трудовій діяльності, проте більше значення мають результати праці (самореалізація за допомогою праці). Значення об'єктивних показників при цьому може бути таким же, як і при високому рівні трудової активності.

· Низький рівень трудової активності - основним є результати праці, найбільшою мірою матеріальну винагороду. Трудящі досить байдужі у своєму ставленні до праці, лише час від часу або зрідка працюють в повну міру сил, безініціативні.

· Пасивність - трудящі, негативно відносяться до праці, не працюють в повну міру сил, не проявляють ніякої ініціативи в роботі [17, c. 35].

Далі за допомогою запропонованих характеристик рівня окремих видів

соціальної активності можливе визначення рівня соціальної активності в цілому. При цьому варто враховувати вагу того чи іншого виду активності стосовно до досліджуваної групи.

Отже, основні види активності збігаються з основними сферами суспільного життя - трудовою, соціально-політичною, сімейно-побутовою, дозвіллям тощо. Розглядаючи змістовну сторону соціальної активності, неможливо не враховувати ставлення особистості до об'єкта своєї діяльності. Найвищим проявом соціальної активності у цьому розумінні є творчість. Антиподом соціальної активності є соціальна пасивність, бездіяльність, байдужість до оточуючої дійсності.

Розвиток соціальної активності студентів - це самоврядний, відкритий процес, в якому провідну роль виконує сам суб'єкт, тому постає проблема виявлення способів та інструментів доцільного зовнішнього педагогічного впливу на цей процес.

Рішення такої проблеми ми бачимо у створенні та реалізації системи педагогічного забезпечення розвитку соціальної активності студентів, орієнтованої на визнання цінності особистісного потенціалу, закладеного в кожній людині, і сприяння суб'єкту в його розкритті та реалізації в соціально значимому напрямку в різноманітних формах прояву соціальної активності та видах діяльності . Як відзначає А. І. Тімонін, педагогічне забезпечення виступає такий зовнішньою силою, яка переводить ресурс (те, що в цей момент знаходиться в згорнутому вигляді) з резервного стану в актуальний [2, с. 125].

Система педагогічного забезпечення розвитку соціальної активності майбутніх фахівців в освітньому процесі вузу постає як взаємопов'язана сукупність елементів (заходів забезпечує педагогічної діяльності), компонентів (теоретико-методологічного забезпечення як стратегічної орієнтації, технолого-методичного забезпечення як тактичної орієнтації та організаційно-практичного забезпечення як операциональной складової), підсистем педагогічної забезпечує діяльності та самоосвітньої забезпечуваною діяльності студентів в узгодженні їх функцій, спрямована на актуалізацію потенціалу розвитку соціальної активності освітнього процесу шляхом систематизації, перетворення його ресурсів, засобів, умов, можливостей і використання їх суб'єктами.

Реалізація цієї системи покликана підвищити позитивний вплив чинників розвитку соціальної активності в освітньому процесі, які можна об'єднати в 3 групи: фактори соціально-освітнього простору ВНЗ, фактори середовища освітнього процесу вузу, внутрішні фактори суб'єктів освітнього процесу.

До факторів соціально-освітнього простору ВНЗ відносяться: соціальне замовлення на прояв соціальної активності майбутніми фахівцями; потенційні соціальні партнери та міра їх активності у співпраці з суб'єктами освітнього процесу вузу; діючі програми, проекти, існуючі традиції залучення майбутніх фахівців до вирішення соціальних проблем [32, с. 34].

До факторів середовища освітнього процесу відносяться:

· характер соціальної спрямованості освітнього процесу вузу відповідно до пріоритетів політики вузу;

· організаційна культура як система норм і відносин суб'єктів освітнього процесу;

· організаційна структура як система взаємодій, що здійснюється на основі закріпленого функціонала, повноважень та прав;

· інфраструктура підтримки прояви соціальної активності суб'єктів освітнього процесу вузу;

· широта форм і різноманіття видів соціально значущої діяльності в освітньому процесі вузу;

· різноманітність мікросередовища прояви соціальної активності різного типу.

До внутрішніх факторів суб'єктів освітнього процесу відносяться:

· вітагенний (суб'єктний) досвід суб'єкта освітнього процесу;

· система відносин, цінностей, мотивів і пріоритетів особистості; освоєні суб'єктом компетенції;

· система сформованих соціальних зв'язків особистості.

Педагогічне забезпечення акумулює та направлено доводить до суб'єкта дію факторів освітнього простору ВНЗ і середовища освітнього процесу вузу, прагнучи актуалізувати внутрішні фактори самого суб'єкта.

Фактори найчастіше діють не безпосередньо, а заломлюючись через «більш ближні умови». Умова - це середовище, обставини, при яких реалізується якийсь фактор. В освітньому процесі вузу для активізації дії чинників розвитку соціальної активності майбутніх фахівців необхідно створення певних педагогічних умов, які виконують таке функціональне призначення:

· посилення позитивного впливу чинників зовнішнього соціального середовища в соціально-освітньому просторі вузу і перешкоду їх негативному впливу;

· актуалізація внутрішніх факторів суб'єктів освітнього процесу;

· сприяння гармонійному взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів, перетворення середовища освітнього процесу вузу і посилення факторів цього середовища.

На основі врахування діалектики детермінуючого впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на соціальну активність особистості та її розвиток, розуміння процесу розвитку соціальної активності майбутніх фахівців в освітньому процесі вузу ми визначили комплекс педагогічних умов реалізації системи педагогічного забезпечення розвитку соціальної активності майбутнього фахівця, що включає:

· педагогічне сприяння освоєнню і реалізації студентом позиції суб'єкта самоврядування та співуправління в освітньому процесі вузу;

· прозорість освітнього процесу;

· підготовка педагогів до здійснення педагогічного забезпечення розвитку соціальної активності майбутніх фахівців на основі інтеграції технологій формальної і неформальної освіти [23, c. 45].

Охарактеризуємо послідовно ці педагогічні умови.

Здійснити і посилити вплив факторів соціально-освітнього простору на розвиток соціальної активності суб'єктів в освітньому процесі вузу дозволяє забезпечення транспарентності освітнього процесу вузу взаємодій його суб'єктів із суб'єктами соціального середовища, що мають перетворювальну спрямованість. Вимога досягнення прозорості освітнього процесу засноване на демократичних принципах, гласності, доступності освіти.

Прозорість освітнього процесу включає не тільки інформаційну, але й комунікативну відкритість, доступність взаємодії суб'єктів освітнього процесу з суб'єктами соціально-освітнього простору, спрямованого на перетворення навколишнього середовища, вирішення конкретних соціальних проблем і реалізується у формі соціального партнерства, тобто спільної діяльності суб'єктів освітнього процесу з суб'єктами соціального середовища (соціальними партнерами), заснованої на рівних правах і обов'язках, спрямованої на досягнення спільної мети. В рамках такої взаємодії суб'єкт освоює соціальний досвід не стільки за допомогою його відтворення, скільки шляхом критичного аналізу, переструктурування в логіці суб'єктного досвіду, випереджаючого відображення, оновлення.

Реалізація цієї педагогічної умови включає 2 основні складові:

· забезпечення інформаційної відкритості (вдосконалення інформаційного обміну в навчальному та у позанавчальний процесі; цілеспрямована підготовка суб'єктів освітнього процесу до прийому, обробки і передачі інформації в освітньому процесі вузу; підтримка суб'єктів освітнього процесу в освоєнні, застосуванні й удосконаленні інформаційного обміну);

· забезпечення комунікативної доступності (розробка механізмів взаємодії з соціальними партнерами, таких як волонтерство, проекти та їх грантова підтримка, цільові програми, цільові замовлення, експериментальні майданчики, молодіжний парламентаризм, тимчасове працевлаштування, неформальна освіта; реалізація для їх освоєння студентами) [22, c. 103].

Налагоджений інформаційний обмін, доступні для суб'єктів механізми взаємодії дозволяють студентам розширити коло соціальних взаємозв'язків, освоїти форми співпраці, що, в свою чергу, відбивається на все більшому включення майбутніх фахівців як суб'єктів освітнього процесу вузу в життя соціуму в процесі навчання, впливає на посилення факторів зовнішнього соціального середовища на розвиток їх соціальної активності.

Актуалізації внутрішніх чинників розвитку соціальної активності майбутніх фахівців сприяє педагогічне сприяння освоєнню і реалізації студентом позиції суб'єкта самоврядування та співуправління в освітньому процесі вузу, так як тільки «саморух» студента в саморозвитку в результаті взаємодії з середовищем і діючими в ній факторами веде до розвитку соціальної активності студента. Лише усвідомлюючи себе суб'єктом системи взаємодії, людина усвідомлено підкоряється параметрам порядку цієї системи, проявляє активність для її перетворення.

Педагогічне сприяння освоєнню позиції суб'єкта самоврядування та співуправління представляє особливий вид взаємодії студентів і педагогів, в рамках якого педагогічна діяльність здійснюється на основі активізації внутрішнього потенціалу саморозвитку студента для засвоєння ним функцій самоврядування (самодіагностики, самооріентаціі, цільового самовизначення, самопланування, саморегуляції, самоорганізації, самоаналізу, самокорекції) і співуправління (погодженого з оточуючими для виявлення проблем та їх причин, постановки мети, визначення способів їх досягнення, узгодження дій, спільного пошуку ресурсів, відстеження результатів спільної діяльності) та їх реалізації в освітньому процесі вузу [42, c. 134].

Для цього педагог:

· Здійснює стимулювання освоєння студентами цих функцій, враховуючи особливості мотивації суб'єктів з різними типами соціальної активності через надання впливу на внутрішню мотивацію особистості, усвідомлення студентами потреби у самоврядуванні і співуправління;

· Організовує педагогічний процес на основі норм суб'єкт-суб'єктної взаємодії для їх освоєння та інтеріоризації студентом;

· Надає студенту свободу у виборі форм студентського самоврядування (індивідуальні форми: прийняття зобов'язань по реалізації відповідальної справи; індивідуальна розробка, презентація, реалізація ініціативи; захист прав; вираження позиції з актуальних проблем та ін; групові форми: проектні групи, студентські об'єднання, органи студентського самоврядування, студентські громадські організації та ін), напрямків діяльності (цивільно-патріотичне виховання, підтримка соціальних ініціатив, художня творчість, науково-дослідна робота, спортивно-оздоровча робота, інформаційне забезпечення, організація вторинної зайнятості тощо) відповідно до власних схильностями, а також свободу дій в рамках існуючих параметрів порядку;

· Налагоджує систему зворотного зв'язку для надання необхідної допомоги при виникненні у студентів труднощів у здійсненні самоврядування та співуправління (використовуючи методи контролю, самоконтролю, оцінки, самооцінки та рефлексії як індивідуальної, так і груповий) [39, c. 102].

Динаміка освоєння студентом позиції суб'єкта самоврядування та співуправління проявляється в його здатності реалізовувати більш складні завдання в навчально-професійної діяльності у взаємодії з іншими суб'єктами (від виконання групового завдання на самому занятті до справ, які вимагають підготовки в навчальному або позанавчальному процесі, розробці та реалізація професійно орієнтованого соціального проекту), в підвищенні продуктивності реалізованої їм соціальної активності та розширенні середовища її прояви (від локальної до соціально-освітнього простору).

Підвищити ефективність факторів середовища освітнього процесу вузу дозволяє підготовка педагогів до здійснення педагогічного забезпечення розвитку соціальної активності майбутніх фахівців на основі інтеграції технологій формальної і неформальної освіти.

Метою підготовки є формування готовності до реалізації педагогом педагогічного забезпечення розвитку соціальної активності студентів в освітньому процесі вузу. Вона може бути здійснена в різних організаційних формах навчання в рамках формального освітнього процесу: курси підвищення кваліфікації (як один з тематичних блоків курсів або як самостійний курс), науково-методичний семінар кафедри, факультету; неформальної освіти: інтерактивний семінар, педагогічний тренінг, довгостроковий тренінг-курс (що включає різні форми - навчальні сесії, консультування), а також інформальної освіти: самоосвіта і самовдосконалення педагога. Її реалізація включає змістовну, процесуальну та результативну складову.

Змістовна складова підготовки педагогів до здійснення педагогічного забезпечення розвитку соціальної активності студентів включає три компоненти, а саме: освоєння досвіду теоретико-методологічного забезпечення (вивчення педагогом системи знань і освоєння принципів, способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності на їх основі), досвіду технолого-методичного забезпечення (вивчення, відтворення, застосування, вдосконалення технологій розвитку соціальної активності майбутніх фахівців та технологій педагогічного забезпечення такого процесу на основі застосування методичного та діагностичного інструментарію), досвіду організаційно-діяльнісного забезпечення розвитку соціальної активності студентів (освоєння механізмів узгодження функцій педагогічної та самоосвітньої діяльності студентів, способів організації суб'єкт-суб'єктної взаємодії та їх поетапної реалізацією в забезпечує педагогічної діяльності зі збагачення середовища освітнього процесу можливостями розвитку соціальної активності та стимулюванням студентів до їх реалізації) [31, c. 36].