Основні вопроси філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ТЕМА 1 ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ

ТЕМА 2 ФІЛ. СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

ТЕМА 3 ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ТЕМА 4 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

ТЕМА 5.НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

ТЕМА 6.ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ

ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ТЕМА 8. ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ

ТЕМА 9. ОНТОЛОГІЯ

ТЕМА 10 ГНОСЕОЛОГІЯ

ТЕМА 11 СОЦ,ФІЛОСОФІЯ ФІЛ,АНТРОПОЛОГІЯ

ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГ ТА ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ

Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:

1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти.

2. Поняття та типи світогляду.

3. Предмет філософії та особливості філософського мислення.

4. Основні питання, методи і функції філософії.

Конспективний виклад теми:

1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти

Слово «філософія» давно увійшло до нашого буденного мовлення. Філософією нині називають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а й загальнотеоретичні засади та сукупність принципів будь-якої діяльності -- наприклад: «філософія рекламної кампанії», «філософія управління підприємством», «моя життєва філософія» і т. п.

Таке вживання слова «філософія» хоч і не відповідає тому значенню, яке вкладають в нього сьогодні професійні філософи, має певні підстави. З виникненням у Європі системи освіти і встановленням відповідної останній системи наук, філософія набула статусу головної (і довгий час єдиної) теоретичної дисципліни, без оволодіння якою вважалось неможливим отримання вищої освіти взагалі. Тодішня філософія була всеохоплюючою наукою, вона включала в себе інші науки і поділялась на такі розділи:

1. Раціональна філософія -- логіка -- наука про правильне мислення, яка вчила керувати діями розуму.

2. Моральна філософія --- наука про правильні вчинки, яка поділялась на монастику, тобто етику -- науку про управління діями окремої людини, економіку -- науку про управління господарством, політику -- науку про управління державою.

3. Натуральна філософія -- наука про природу речей, що поділялась на фізику -- науку про якісну природу матеріальних речей, математику -- науку про кількісну природу матеріальних речей та метафізику -- науку про нематеріальні речі.

До XVIII століття європейські університети мали тільки три факультети та спеціальності, і для того, щоб отримати диплом доктора теології, права чи медицини, потрібно було спочатку отримати диплом доктора філософії. З того часу кількість спеціальностей, які отримують випускники вищих навчальних закладів значно зросла. Від філософії відокремився ряд наук, проте, чільне місце в системі теоретичної підготовки у вищій, особливо університетській, освіті зберігається за філософією. Сьогодні філософія, як навчальна дисципліна, покликана прищепити студентові ВУЗу:

а) здатність до проблематизації -- вміння ставити питання, розглядати парадокси, альтернативи, протиріччя;

б) здатність давати визначення -- переходити від семантичного до концептуального аналізу понять;

в) здатність формулювати, впорядковувати, послідовно аналізувати свої думки.

Виконання філософією цих завдань випливає з методологічної функції філософії, яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на питання, які постають перед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів мислення, що дає змогу самостійно розв'язати ці питання.

Виходячи із значення, яке має філософія як наука в житті та діяльності людини, поряд з методологічною можна виділити такі її найважливіші функції:

а) світоглядну -- філософія дає змогу людині осмислити проблеми сенсу людського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі? і т. ін.

б) аксіологічну -- філософія дає змогу людині осмислити природу та значення власних життєвих цінностей.

2. Поняття та типи світогляду

Для того щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно розглянути структуру відношення людини до світу в цілому. Можна виділити такі форми освоєння світу людиною:

а) практична діяльність -- полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище, придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучасна цивілізація;

б) практично-духовна діяльність -- полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється суб'єктивне бачення світу, світу для людини;

в) теоретична діяльність -- полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється об'єктивне бачення світу, світу незалежно від людини.

Будь-яка діяльність людини, незалежно від форми, є цілеспрямованою. Вона передбачає уявлення про мету, сенс і засоби цієї діяльності. Людина в кінцевому рахунку завжди діє осмислено, тобто в основі її окремих дій, вчинків, думок лежать загальні, цілісні уявлення, сукупність яких називається світоглядом.

Світогляд -- це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиною свого місця в світі можна виділити кілька основних типів світогляду:

1. Міфологічний світогляд -- це результат практично-духовної діяльності людини. В міфологічному світогляді людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В міфологічному світогляді не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свідомістю та реальністю, предметом та думкою про предмет. Міфологічні оповідання розповідають нам про людиноподібних істот -- богів та героїв, що уособлюють різні природні начала, оскільки у міфологічному світогляді світ і людина були єдиним, нерозривним цілим. Розрив цієї єдності призвів до роздвоєння людини, втрати нею гармонії зі світом, що зробило можливим теоретичне ставлення до світу і виникнення таких форм світогляду, як наука, релігія, філософія.

2. Науковий світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об'єктивно розглядається, таким, яким він є незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки частиною світу -- природи чи суспільства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі на службу і створити комфортний світ цивілізації.

Проте визначення людини тільки як частини світу дається не лише в світоглядному, айв практичному аспекті діяльності науки, що тісно взаємопов'язані. Прикладом цього можуть бути сучасні недовіра та песимізм по відношенню до науки та науково-технічного прогресу, оскільки виявилось, що наукові відкриття не завжди є благом для людини. Сучасні екологічні проблеми, загроза ядерних аварій та вибухів, що ставлять під загрозу саме життя людства, є наслідком дегуманізації науки, усунення нею людини як центральної ланки системи світу. Ця особливість науки властива їй з моменту зародження, про що свідчить відома фраза «батька» європейської науки Арістотеля: «Платок мені друг, та істина дорожча».

Таким чином, наука не спроможна подолати світоглядну дисгармонію -- досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію виконують мистецтво, релігія та філософія.

3. Мистецтво є практично-духовною діяльністю. Мистецький світогляд дає суб'єктивний образ світу, в якому художник досягає гармонії зі світом, тому навіть сучасне художнє бачення світу близьке до міфологічного.

4. Релігійний світогляд чітко поділяє світ та людину, природне та надприродне, земне та потойбічне. Людина, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релігійному світогляді, через віру в потойбічне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином досягає гармонії з ним.

5. Філософія є теоретичною формою ставлення людини до світу. Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб'єктивним і теоретичним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом. З цим пов'язані такі особливості філософії, як і те, що вона, будучи за формою діяльності наукою, не є наукою за своїми функціями та значенням для людини. У філософії, на відміну від інших наук, не існує єдиних, загальновизнаних теорій. Образно кажучи, філософі й є стільки, скільки філософів, проте існує єдиний теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функції, які постійно перебувають у процесі становлення і осмислення.

3. Предмет філософії та особливості філософського мислення

Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору (VI- Vст. до н.е.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом, бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, а єдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті «філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення, до досягнення ідеалу. Ідеал традиційно включає в себе три найвищих цінності -- Істину, Добро і Красу. Філософи Давньої Греції вивчали начала та закономірності світобудови, а під філософією розумілась наука взагалі.

Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислитель Сократ (470 -- 399 рр. до н.е.), який визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина? Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса? Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро? Цим Сократ дав поштовх розвиткові трьох основних дисциплін:

а) гносеології -- теорії пізнання, вченню про те, що таке істинне знання і які шляхи його досягнення;

б) етиці -- вченню про те, що таке добро і зло і як людина повинна оцінювати свої вчинки;

в) естетиці -- вченню про прекрасне.

Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання. Тому, в міру того, як окремі науки, що входили раніше до складу філософії (див. п. 1), виробляли свій, відмінний від філософського, метод пізнання, вони відгалужувались від філософії. Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?

Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а сам спосіб їхнього існування. Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією (від грецького онтос -- суще та логос -- вчення). Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.

Таке розуміння предмета мислення зумовлює особливості філософського мислення, які відмежовують філософію як від буденного, так і від природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику філософії в цілому. Тому філософію не можна викладати, як інші науки, -- від більш простого до більш складного. Другою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить, зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.

Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософських законах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми «людина -- світ», яка має багато проявів, модифікацій: «суб'єктивне -- об'єктивне», «матеріальне -- духовне», «природа -- суспільство» тощо. Проблема «людина -- світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона і становить основне питання філософії. «Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...» Філософи поділилися на два великі табори залежно від того, як відповідали вони на це питання.

4. Основне питання, методи і функції філософії

Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що в межах основного питання філософії по-різному вирішується і питання, що саме слід розуміти під матеріальним, а що під ідеальним. Саме цим пояснюється і те, що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, споглядальний, метафізичний тощо) та ідеалізму (об'єктивний, суб'єктивний).

По-різному філософи відповідають на питання про можливість пізнання світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об'єктивні ідеалісти зосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої заперечують можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму.

Основне питання філософії дає можливість орієнтуватись в історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософської системи. Основне питання філософії наголошує, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери -- матеріальну і духовну. Вони утворюють єдність, якою характеризується все, що існує в світі. Ці сфери нерозривні, але кожна має свою специфіку і посідає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальній сфері належить вирішальна роль лише в кінцевому розумінні, в гносеологічному плані. Значення основного питання філософії полягає і в тому, що, поширюючи його на розуміння суспільного життя, воно дає основу для матеріалістичного розуміння історії.

Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні підходи до розуміння природи світу і людської сутності, то не менш важливим питанням філософського світогляду є питання про те, в якому стані перебуває світ, чи розвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух і розвиток. Залежно від розв'язання цього питання виникають також дві протилежні концепції -- діалектика, як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує або спотворює розвиток. Був час, коли деякі філософи (наприклад, Парменід) вважали буття абсолютно нерухомим. Але пізніше, з розвитком науки і практики, коли заперечення руху і розвитку стало неможливим, поширення набули метафізичні підходи, які тлумачили їх спрощено, однобічно. Тому звичайно говорять про дві концепції розвитку -- діалектичну та метафізичну.

Поділ філософських систем залежно від розв'язання питання про розвиток не збігається з поділом на матеріалізм і ідеалізм. Відомо, що серед матеріалістів було багато метафізиків (Л. Фейєрбах та ін.), а серед ідеалістів -- діалектиків (Гегель). Але ці питання тісно взаємопов'язані, можна навіть у повному розумінні сказати, що питання розвитку, руху є також основними питаннями філософії.

Коли постає питання про пізнання світу, його сутність, то при цьому не менш важливим є питання про вибір правильного методу пізнання як спосіб вивчення явищ світу, як набір засобів, прийомів, що роблять пізнання успішним. Кожна наука має свої методи. Філософія озброює всі науки знанням найбільш загального методу пізнання: метафізичного та діалектичного. Вище ми визначили діалектику як теорію розвитку, а тут говоримо про діалектику як про метод пізнання. Протиріччя тут немає. Теорія стає методом тоді, коли вона спрямовується на пояснення практики, на здобуття нового знання, необхідного для теоретичного освоєння світу.

Тільки глибоко засвоївши весь цей матеріал, можна зрозуміти суть кожної з функцій філософії, через які проявляється відношення філософії до конкретних наук. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, логічна, критична, практично-перетворювальна та ін.

ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:

1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації.

2. Історичні типи філософії.

3. Давньоіндійська філософія.

4. Філософія Стародавнього Китаю.

5. Антична філософія.

Конспективний виклад теми:

1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації

Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи її періодизації, основу яких становить розуміння того, що єдиний історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення, школи, напрями, відмінність між якими визначається такими основними чинниками:

1) ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;

2) ступінь розвитку загальної культури і науки;

3) світоглядні умови та філософські джерела.

Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із вирішення головних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.

Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та своєрідність філософської думки різних народів у різні періоди історії.

2. Історичні типи філософії

Історичні типи філософії такі:

1. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.

2. Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.

3. Філософія Нового часу та Просвітництва.

4. Класична німецька філософія.

5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз, марксизм та ін.).

6. Філософська думка в Україні.

3. Давньоіндійська філософія

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;

2) поява товарно-грошових відносин;

3) виникнення держави;

4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;

5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його логічного і абстрактного осмислення.

Спільність генези не виключає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») -- це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

Тіло -- це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив'язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (самсара) триває нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.

Буддизм -- це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI - V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Будда, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1) Життя -- це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання -- жадоба до життя.

4) Шляхів виходу із страждання -- 8.

З точки зору буддизму, світ -- це єдиний потік матеріальних і духовних елементів -- «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою -- сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани -- повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми -- «носії своєї ознаки -- частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми -- це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене -- сансара, і буття невиявлене -- нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання -- восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза п'ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п'ять елементів такі: свідомість; уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.

У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя -- це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік -- земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.

Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум'я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення -- чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» -- чотири, «вак» -- слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла -- ілюзорні, створені людською уявого". За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття -- одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

4. Філософія стародавнього Китаю

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI--V ст. до н.е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551 -- 479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» -- гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» -- синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» -- музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» -- етикету -- правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» -- «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповідність до їх назв.

З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» -- це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI--V ст. до н.е.). Але, бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697--598 рр. до н.е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао -- це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно -- основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізичної") діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв'язку людини з природою, китайська філософія (як і індійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «ву вей» -- невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.

5. Антична філософія

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший -- період ранньогрецької філософії -- охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксімен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Про-тагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Арістотель, Демокріт, а також послідовники Сократа -- кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н.е. і закінчується V--VI ст. н.е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Рання грецька філософія. Досократики. Родоначальником ранньогрецької філософії був Фалес (близько 624 - 547 рр. до н.е.) -- представник мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса вода -- основа і першоначало всього сущого. Вода -- джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, -- це не фізична речовина, а початок буття. Вода -- це символ життя, його філософська метафора.

Згідно з поглядами Анаксімандра (бл. 670 - 546 рр. до н.е.) в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови -- «невизначене», «безмежне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо» утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:

-- на першому із «безмежного» виділяється «світове першоначало», своєрідний ембріон Космосу;

-- на другому відбувається розподіл протилежності начал -- вологого і сухого, холодного і гарячого;

-- на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утворюються чотири основні стихії. Це -- вогонь (як поєднання гарячого і сухого начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і сухого). В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.

Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксімандра Анаксимен (бл. 585 - 525 рр. до н.е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору, вважається повітря. Завдяки повітрю виникає й існує світ. Через те, що повітря має здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро-і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос (макрокосмос) -- світ у цілому. Людина -- це уподібнення світу й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська душа, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «алейроном», особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл. 544 - 483 рр. до н.е.), який вбачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує, -- твердив Геракліт, -- не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання.

Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Темний» та «Плакучий». Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім'я «Плакучий» -- затвердилось за Гераклітом внаслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Так, близько 532 р. до н.е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група -- Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (517 - 497 рр. до н.е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення -- число, але слід зауважити, що число для нас -- це величина арифметична і математична, а для еллінів -- величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.

Так, одиниця -- це точка, двійка -- пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка -- площина. Четвірка -- тіло, або об'єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1+2+3+4=10), яка для піфагорійців служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2:1 -- октава; 3:2 -- квінта, 4:3 -- кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування -- скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття -- буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина, або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.

Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос -- це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у «переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з вченням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565 - 473 рр. до н.е.), Парменід (кін. VI - V ст. до н.е.), Зенон Елейський (490 - 430 рр. до н.е.).

Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.

Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.

У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, а небуття немає».

Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думка -- і те, про що думка -- тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнання, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який базується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.

Послідовник і учень Парменіда -- Звнон Елейський (бл. 490--430 рр. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв'язна суперечність).

Апорії Зенона Елейського такі:

1. «Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».

2. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.

3. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.

4. «Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?

5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається. Тоді половина дорівнюватиме цілому.

6. Апорія проти Простору. Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це в свою чергу повинно знаходитись в ще іншому «просторі» і так до нескінченності.

Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «абсурдної» уяви, нереальний.

7. Апорія проти чуттєвого сприйняття світу «Зерно, що падає». Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.

Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.

Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.

Софісти -- це старогрецькі філософи середини V -- першої половини IV ст. до н.е. Протагор (480--410 рр. до. н.е.), Горгій -- (480--380 рр. до. н.е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об'єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, -- це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми за Протагором зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.

Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: «Хвороба -- зло для хворого і благо -- для лікаря»; «Смерть -- зло для померлого, а для могильників -- благо».

Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Корейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.

У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім завдяки Прометею вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.

Сократ (349 - 399 рр. до н.е.). Його внесок у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» -- такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.

Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в'язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в'язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.

Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників -- кініків, кіренаїків та мегариків.

Кініки (від грец. «кінос» -- собака). Засновник школи -- Антисфен (бл. 435 - 370 рр. до н.е.). Назву ця школа дістала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».

Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кіренн (бл. 435--360 рр. до н.е.). Сутність вчення: «Людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насолоди від життя {гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура та його послідовників.

Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегар (жив між 450 - 380 рр. до н.е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків основується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», «Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з'явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.

Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460 - 370 рр. до. н.е.) -- один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків головним було питання -- «із чого» виникають усі речі, то у Демркріта -- «в силу чого». Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх.