"Аполлонічні" та "діонісійські" начала в типології Ф. Ніцше

Духовна криза сучасного світу. Філософсько-антропологічні погляди Ф. Ніцше: феномен "аполлонічних" та "діонісійськи" начал. Аполлон як символ прекрасного, місце та значення даного образу в творах автора. Аполлон та Діоніс – різні полюси космічного буття.

Рубрика Философия
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 06.12.2014
Размер файла 27,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Аполлонічні» та «діонісійські» начала в типології Ф.Ніцше

Вступ

апполон філософський ніцше діоніс

Духовна криза сучасного розвиненого світу все більш посилюється. Це відбувається скрізь і не залежить від культурних традицій тієї чи іншої країни, хоча і надає певної специфіки цьому процесу. Багато зробивши для задоволення матеріальних потреб, сучасна цивілізація створює ілюзію досягнення людством щастя й прогресу. У дійсності ж між людиною і природним середовищем виникає колосальна, насамперед техногенна стіна, що призводить до дисгармонізації свідомості і людського духу. Блага цивілізації і потреби духовного розвитку перебувають у постійній конфронтації.

Негативні наслідки цивілізації філософи помітили давно. Ще в середині XVIII ст., на світанку буржуазного суспільства, Ж.-Ж. Руссо у відомій праці «Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач» указував на тіньову сторону прогресу. Темпи науково-технічної творчості, що все пришвидшуються, пов?язані з розвитком капіталістичного виробництва. Вони спричинили зародження песимістичного напряму в сучасній культурології, що виник внаслідок неприйняття системи буржуазно-демократичних цінностей. Підкреслення трагічності, безвихідності і абсурдності людського існування - його характерні риси.

Наприкінці XIX - початку XX ст. розвивається ірраціоналістичне розуміння культури в межах «філософії життя». Поява цього напряму була зумовлена як внутрішньою логікою розвитку філософії, так і суспільними процесами, що відбувалися в Західній Європі на зламі століть. Головні проблеми, сколихнуті у «філософії життя», пов?язані з усвідомленням кризи класичного раціонального мислення та спробою переосмислити основоположні постулати класичної філософії.

Представники «філософії життя» виступали проти панування раціоналізму і методологізму в ідеалістичній філософії. Намагаючись подолати відірваність теоретичного мислення від буття, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Освальд Шпенглер та Анрі Бергсон визначили ті поняття, за допомогою яких можна було б уникнути існуючі суперечності. Таким стає поняттям «життя», що являє собою первісний феномен, даний кожній людині від народження. Завдяки життю людина залучається до світу, стає причетною до нього. Життя виступає як цілісна реальність, що осягається інтуїтивно. Воно не тотожне ні духу, ні матерії. Воно - відвічне.

В. Дільтей вважав, що життя слід розуміти через саме життя. Це спосіб буття людини, і культура - це здійснення цього способу в історії. Тому життя культури не можна пояснити, як це робить наука стосовно природи. Культуру можна зрозуміти лише шляхом «вживання», «співпереживання», що досягається при розгляді її крізь призму цілісності людської особистості.

Г. Зіммель (1858-1918) вважав, що поняття «життя» охоплює всі сторони буття. Життя - це єдина реальність, що дана в безпосередньому переживанні. Вона є ірраціональною та самодостатньою, об?єктивною і в цій об?єктивності позаціннісною. В органічному світі панує боротьба за існування, що має на меті возвеличення життя заради самого життя. Але людська історія - це вже возвеличення життя до рівня культури. Трагічне, за Зіммелем, не приноситься ззовні. Трагедія культури полягає в тому, що за своєю власною суттю вона веде до конфлікту з життям. І ця суперечність не має вирішення.

Культура - вишукана, повна розуму форма життя, наслідок духовної і практичної роботи. Щодо культури життя виявляється «культурною» природою. У культурі життя ніби перевершує себе, розвиваючи основу, яку ми іменуємо природою. Культурні предмети концентрують у собі людські прагнення, емоції, цілі, додають природному матеріалу форму, якої він сам ніколи не зміг би досягти. У процесі додавання природі культурних форм сама людина підпадає під культурне діяння.

Найхарактернішим представником «філософії життя» був А. Бергсон (1859-1941). Він виділяв замкнуті (закриті) культури, де життя визначається інстинктами, та відкриті культури, у яких провідною є духовність, прагнення до спілкування з іншими культурами. Це виводить таку культуру за межі національності й державності. У відкритих культурах культивується святість індивідуальної волі і рівність усіх людей.

Ф. Ніцше (1844-1900) теоретично розвинув засадні принципи «філософії життя». Він вважав, що великих людей робить не сила високих відчуттів, а їхня тривалість. Так і велич культури, якщо підходити до неї з погляду розуміння «філософи життя», створюється волею людей, що її творять. Таким чином Ф. Ніцше намагався зрозуміти витоки кризового стану культури свого часу і пояснити нігілізм як явище.

На думку Ніцше, нігілізм переважає з причини відсутності відповідної заміни традиційної моралі, коли вона перестає бути актуальною, допомагаючи вирішувати життєві проблеми [2, c. 207-211]. Але нігілізм можна здолати «переоцінкою» всіх попередніх цінностей і поверненням до істинних знань. Нігілізму він протиставив філософію життя, в основі якої була думка про два інстинкти, або дві природні засади європейської культури: аполлонійство і діонісійство. На жаль, вони незаслужено забуті, хоч, на думку філософа, могли б пояснити протиріччя у житті й культурі.

Діонісійська засада - джерело неспокою, страждань, нещасть, стихійного пориву. Аполлонійська забезпечує гармонію, тишу, спокій. Мистецтво і нетрадиційна мораль, на думку Ніцше, допоможуть перебороти кризу культури. До життя, писав він, необхідно ставитись, як до «естетичного феномену». Отже, грецькі боги Аполлон і Діоніс стали для Ніцше символами різних світовідчуттів та інстинктів.

Аполлон застерігав від диких поривів, передавав мудрий спокій бога. Краса і гармонія аполлонійського світовідчуття відбилась у творчості Гомера. Але при цьому Аполлон залишався богом ілюзій. Він начебто заслоняв людину від смерті примарою вічності. Діоніс же породжував протилежні інстинкти: тривогу, сумнів, збентеження, дикий розгнузданий вихід людських інстинктів. Під впливом такого світовідчуття людина наче пробуджувалася від сну ілюзій і святкувала торжество злиття з природою. Адже тільки природа здатна навчити людину жити, вона краще, ніж християнство і традиційна мораль, знає, що є добро і зло.

Найважливіший інстинкт життя він назвав ім?ям одного з грецьких богів - Діоніса. У самій людській долі одвічно, від природи, закладений дисонанс. Для того щоб подолати цей внутрішній стан неспокою, дисгармонії, люди створюють для себе різні ілюзії - науку, релігії, мистецтво, мораль, політику. Але де тоді дійсне життя людини? Знати це майже неможливо. Людині неймовірно важко бути одночасно і творцем, і глядачем у театрі життя. Уявімо собі: чи знає воїн, зображений на художньому полотні, про ту битву, що зображена тут?

Дисонанс - властивість не тільки людини, а й культури. Ця властивість їй притаманна з найдавніших часів. Відмінність культур зумовлена перевагою в них різних засад. Так, епоха «варварства» була «царством грубого діонісійства». Людина цього періоду - «діонісійський варвар». Ціла прірва відділяла її від епохи еллінів, грецької культури. Варварство проявляло себе в необмежених інстинктах. Тут спускалося з ланцюга найдикіше звірство природи. Це «грубий, карикатурний діонісизм» - небезпечна сила для культури й цивілізації.

Початок розвитку власне людської культури пов?язаний з появою в людей «метафізичних» задатків, схильності до розумних спостережень та узагальнень. Поява таких здібностей породила сократівський, художній і трагічний типи культур. В історії різних народів вони проявляються як культури олександрійська, еллінська та індійська (брахманська). Три типи культури породжені трьома типами людських потреб. Одного заполонює сократівська радість пізнання і мрія зцілити з її допомогою людство; іншого зачаровує осяйний покрив краси; третього - метафізичне втішання, що під вихором марноти непорушно плине вічне життя і смерті не існує.

1. Філософсько-антропологічні погляди Ф. Ніцше: феномен «аполлонічних» та «діонісійських» начал

Визначення Ф. Ніцше людської природи як шкідливої стало основою для всієї філософсько-антропологічної традиції XX ст. Ф. Ніцше поставив важливі філософські питання про природу людини, про її побут, про культуру як засіб людської самореалізації. Він намагався зрозуміти світ, виходячи з людської природи. Для німецького філософа характерною була естетизація життя та волі. Зрозуміти імпульси волі, виразити її характер неможливо за допомогою розуму та науки. Це може зробити тільки така синтетична форма життєдіяльності людини, як культура. Культура уявляється йому як додаток та завершення буття. Роздумуючи про сучасну йому культуру, Ф. Ніцше дійшов висновку, що коріння її - в культурі античності і в дисонансі (внутрішньому протиріччі) цієї культури.

Внутрішні протиріччя культури (і людини) пов'язані з тим, що в ній знаходяться в постійному протиборстві два начала: аполлонічне та діонісійське. Названі вони так філософом за іменами двох грецьких богів - Аполлона та Діоніса. Аполлон символізував спокій, устремління до гармонії, раціоналізм та критичність; Діоніс - стихію життя, неспокій, чуттєвість та ірраціоналізм. За твердженням Ф. Ніцше, культура розвивається, переборюючи інстинкти. У ній поперемінно перемагають то пластичне мистецтво, краса, спокій, які підтримуються богом Аполлоном, то все це відштовхується, заперечуються традиції та мораль, мистецтво, релігія, і здається, що сама природа святкує свято примирення зі своїм «блудним» сином, тобто людиною.

Ці погляди Ф. Ніцше розвинув у своїй праці «Народження трагедії із духу музики», яку він так назвав аж через 15 років після її написання. У ній він розвинув думку, що підпорядкування Діоніса Аполлону породжує трагедію, трагічне світосприйняття, яке є рушійним стрижнем розвитку культури. Ця трагедія - не тільки вид мистецтва, але й стан людини, в якому творчо-імпульсивне, образно-художнє начало створюється понятійним раціонально-критичним аналізом. Саме трагічне світосприйняття, що засноване на боротьбі в культурі аполлонічного та діонісійського начал, дозволили, на думку Ніцше, досягти древнім грекам великих успіхів. Говорячи про аполлонічне та діонісійське філософсько-естетичне поняття, треба згадати про молодіжний бунт 60-70 рр. у західній культурології, який продовжується в різних формах до цього часу і був передбачений Ф. Ніцше. Цей молодіжний протест називають явищем діонісійського начала, відродженням самої природи, її рухом протесту проти всього визначеного та впорядкованого в культурі. Ніцше виступав проти формалізму, називаючи його крайнощами аполлонічного начала; був противником формалізму в освіті, науці, мистецтві [5, c. 178-181]. Формалізм та догматизм, вважав учений, дуже шкідливі, через те, що формують особливий тип людини, яка впевнена, що на всі питання можна і потрібно давати остаточну відповідь; сумнів або ж інакодумство треба карати, оскільки це «вороги думки» і «вороги бога».

Подібна впевненість шкідлива для культури, бо породжує утилітарність і технократизм як в думках, так і в культурі. Уявлення про життя стають надто практичними, зникають мрії, фантазії, без яких неможливий пошук істини. Ця шкідлива впевненість може призвести до авторитаризму, придушення духу та культури.

Отже, головним змістом концепції культури Ф. Ніцше була ідея оригінальності, унікальності культури, а традиції та звички він вважав найбільшим ворогом культури, оскільки був ідеологом протесту проти традиційної культури.

2. Аполлон - символ прекрасного

Відмінність аполлонічного та діонісійського начал розкривається, за Ніцше, перш за все у відношенні до принципу форми та індивідуальності як форми духу. Тут, на його думку, серед олімпійських богів можна зустріти й Аполлона, який започаткував цей олімпійський світ, тому в цьому розумінні його можна вважати батьком цього світу.

Але постає питання: «Які причини спонукали до утворення блискучих олімпійських істот?» На що Ф. Ніцше відповідає, що тільки завдяки богам народ зміг вижити в таких складних умовах і що тільки через мистецтво було створено олімпійський світ.

Через це боги виправдовують людське життя і самі живуть ним. Щоправда, відмінність між людьми і богами полягає в тому, що останні живуть вічно, а перші є простими смертними.

Єдність людини і природи, для пояснення якої Шіллер використав термін «наївність», в жодному разі, вважав Ніцше, не є простим, зрозумілим станом, з яким ми безперечно зустрічаємося на порозі кожної культури. «Там, де ми в мистецтві зустрічаємося із «наївним», - зауважує В. Шмаков, - ми вимушені визнати вищу дію аполлонічної культури, яка завжди руйнує царство титанів, і при цьому одержує перемогу над жахливою глибиною світорозуміння та схильністю до страждань».

Але наївність, на думку Ф. Ніцше, досягається рідко, це повне поглинання красою ілюзії. Гомерівська «наївність» може бути зрозумілою лише як перемога аполлонічної ілюзії, якою так часто користується природа для досягнення своєї мети. Дійсна мета ховається за образом химери. Ми простягаємо руки до останньої, в той час як природа своїм обманом досягає мети.

За словами Ф. Ніцше, у греків «воля» хотіла виразитися в перетворенні генія і в світі мистецтв. Для того щоб себе прославити, греки і створили олімпійців. І як пам'ятник перемоги еллінської «волі» постає перед нами Гомер, наївний художник.

Філософ зазначив, що в природі існує багато художніх інстинктів, які також прагнуть до ілюзії. Таку ілюзію створює наївний художник з його витвором мистецтва. Наприклад, Рафаель, один із цих безсмертних «наївних», відтворив нам у символічній формі своєї картини «Перетворення» метаморфози ілюзії в ілюзію. Аполлон тут виступає перед нами в ролі принципу індивідуальності, в якому знаходить своє втілення вічне завдання першості - позбавлення її через ілюзію.

Принцип індивідуальності знає лише один закон - збереження межі індивіда, міри в еллінському значенні. Аполлон як етичне божество вимагає міри і самопізнання [3, c. 432-437]. Таким чином, поряд з етичною необхідністю краси постає вимога «Пізнай самого себе» та «Бережись надмірного». Надмірність розглядалася в еллінській культурі як ворожі демони і як риси доаполлонічного часу, часу титанів, світу варварів. За свою титанічну любов до людини Прометея було віддано на розтерзання орлу. Надмірність мудрості, яка розгадала загадку сфінкса, повинна була затягнути Едіпа в коловорот злочинств.

Дія діонісійського начала уявлялась аполлонічному греку «титанічною» і «варварською», хоча він, на думку Ніцше, не приховував від себе своїх родинних зв'язків з тими переможеними титанами і героями. Мало того, він повинен був відчувати ще й те, що все його існування при всій красі зберігається під прихованою основою страждань і пізнання, яке відкривається йому знову через посередництво діонісійського начала. Аполлон і Діоніс невід'ємні між собою.

Гомер - прабатько грецької поезії, аполонійський тип наївного художника. А ось еврипідівська драма є одночасно і чимось холодним, і гарячим, що може і заморозити, і спалити. Вона не може досягнути аполлонічної дії епосу і, де тільки можна, пориває з діонісійськими елементами. Замість аполлонічних поглядів у ній можна бачити холодні парадоксальні думки, а замість діонісійських захоплень - полум'яні ефекти.

Аполлон відділяє окремі істоти одну від одної, своїми вимогами самопізнання і міри знов і знов нагадує про ці межі як про священні закони, таким чином намагаючись привести їх до спокою. Але для того щоб аполлонічні форми не захололи в єгипетській холодності та закостенілості, приплив діонісійства час від часу знову руйнував ці невеликі кола, якими аполлонічна «воля» намагалася замкнути весь еллінський світ. За словами Ніцше: «Аполлон стоїть переді мною як світлий геній, за допомогою якого тільки і досягаються справжній порятунок та звільнення в ілюзії; разом з тим за містичним покликом Діоніса розбиваються пута індивідуальності і широко відкривається дорога до Матерії буття, до багатющої скарбниці речей».

3. Світ Діонісу - світ дивної казки

Аполлонічне та діоносійське начала, розчиняючись одне в одному, повинні встановити знищену колись єдність. Але, за словами В. Шмакова, в цьому прагненні до подолання форм є тільки стихія. Будь-яка система, порядок, послідовність тут зневажаються. Це прагнення у своїй власній стихії створює якийсь ритм, гармонію. Воно не знає і не хоче знати ніяких законів, через те що воно біжить від внутрішньої краси і гармонії форм, вгамовує спрагу прекрасного безпосередньо в першоджерелі життя, зливається із життєвим потоком.

Діонісу не властиве космічне сновидіння, проте він обіймає собою все його внутрішнє життя, всі зміни сердець, що страждають, їх сум, мрії і сподівання. І всі ці прагнення душі, її почуття, тихий світ і вибух сумнівів, все те, що народжується із буття, і складає світ Діоніса.

Сильним знаряддям Діоніса є таке сп'яніння, яке не знає перешкод, яке пробуджує душу від тяжкого сну і вабить її до чарівного життя. Природа цього світу - екстаз. Він відносить душу на крилах солодкого безумства у світ Любові, де, зливаючись із життям, вона одночасно випиває й кубок Смерті, згораючи в її полум'яних обіймах.

Це світ дивної казки. Він не знає жодної цінності, крім насолода, в ньому все живе, розквітає і через смерть своєї самобутності залучається до безсмертя буття. Цей світ вабить до себе людину, наповнює її дух, вириває її з тенет космічного сновидіння.

Ніцше вважав, що діонісійська культура повинна була знайти символічне вираження, їй був потрібний світ символів. Не тільки символіка вуст, обличчя, слова, але й досконалий, ритмічний танцювальний жест. Потім народжувались інші символічні сили. Сила музики народжувалась в ритмі, динаміці та в гармонії.

Поява античної трагедії від самого початку була позбавлена кровопролитного відображення дійсності. Вона створювала фантастичний світ між небом і землею, подібний до Олімпу.

Із сатири починається трагедія, як і з хору народжується трагедія. Ніцше вважає, що хор на примітивній стадії в первісній трагедії є відображенням діонісійської людини. На основі цього філософ пропонує уявляти собі грецьку трагедію як діонісійський хор, який знов і знов розряджається аполлонічним світом образів. Хор грецької трагедії - символ діонісійської збудженої маси.

За визначенням В. Шмакова, Діоніс вабить людину до розкриття глибинних витоків життя. Уся його істота прагне злитися всіма частинами своєї душі з джерелом, яке наповнює світ життям, намагається зростися з будь-якою душею.

Усі форми діонісійської культури ілюзорні. Це означає, що вони випадково створені, виходять з небуття на коротку мить, щоб перейти у прах, звідки вийшли. Будь-яке прагнення до форми неможливе, оскільки все, що існує, не потребує права на своє буття. Тільки те може шукати своєї мети серед умовного і перехідного, що не є вічним, що здатне лише до ілюзорного існування. Сковане буття не може існувати. Призначення людини полягає в пошуках вічно живих форм.

Усі створіння рук, слова людини наповнюються змістом і значенням завдяки символам, які розкривають правду. Єдиною метою буття всієї навколишньої природи є розкриття вічної гармонії і невичерпного багатства життя серед зміни існування форм та істот. Кожну мить створюються нові форми, але їх власна цінність завжди дорівнює нулю, оскільки в природі цінним є тільки все вічне.

В екстазі Діоніса людина цілком охоплена його безмежністю. Усі перешкоди безслідно зникають, але водночас сильно загострюється почуття своєї істинності. Все у світі, навіть те, що донедавна було чужим і далеким, стає близьким, рідним. І серед цієї єдності людина відчуває себе непотрібною. Призначення і смисл конкретного життя залишаються далекими й недоступними. Уся суть людини наповнюється глибиною загальної єдності і гармонії. Через це душа наповнюється любов'ю до безмежного простору [1, c. 251-254]. Закон Життя - це постійні зміни, суцільні рухи. І тільки цілком занурившись в потік буття, жива душа може досягти спокою.

У діонісійському пориванні торжество спокою і рухів створює особливий ритм, невиразний, чудернацький, але одночасно і чаруючий до самозабуття. Занурюючись усе глибше і глибше в цей потік, людська душа на останньому щаблі таємниці життя починає чути голос, який кличе до творчого пізнання всіх багатств. Але душа відкидає цей клич. Вона занурюється далі в глибину своїх витоків.

4. Аполлон та Діоніс - це два різні полюси космічного буття

Ці два начала були відзначені у світобаченні, культурі та історичному розвитку греків. Два символи великою мірою відобразили повноту вічного життя.

Страждання народів Еллади виробили кристали надмірної правди. Аполлон та Діоніс - не плід міфотворчої фантазії і не образи, народжені таємницею, це два дійсні зосередження одного буття, дві першооснови, що доповнюють одна одну, створюють космос еллінської культури.

Протиставлення аполлонічної та діонісійської культур застосовується не тільки до античності. Воно охоплює всю європейську свідомість.

Назви «аполлонічне» та «діонісійське» філософ запозичив у греків, які пояснювали глибокі езотермічні погляди на мистецтво не за допомогою понять, а за допомогою чітких образів, узятих зі світу богів.

Ф. Ніцше стверджував, що розвиток мистецтва пов'язаний із подвійністю цих двох начал, так само як і народження залежить від двох людей чоловічої та жіночої статі. При цьому аполлонічне начало він пов'язував з мистецтвом пластичних образів, а мистецтво Діоніса - з музикою. Для того щоб пояснити природу цих відмінностей, Ф. Ніцше пропонував намалювати у своїй уяві художні світи сновидінь.

Бог Аполлон - це відображення радісної необхідності сновидінь у греків. Він є повним почуттям міри, самообмеженням, свободою. Про Аполлона можна було б сказати, що в ньому втілений принцип індивідуальності. Він увібрав у себе спокійну нерухомість охопленої ним сутності.

А що ж таке діонісійське начало? Суть його краще за все зрозуміти, порівнюючи із сп'янінням. «Під впливом наркотичного напою, про який говорять у своїх гімнах усі первісні люди й народи, або під впливом могутнього радісного охоплення всієї природи, пов'язаного з наближенням весни, пробуджуються ті діонісійські почуття, в піднесенні яких зникає все суб'єктивне».

Ще в німецькому Середньовіччі, пояснює Ф. Ніцше, охоплені тією ж діонісійською силою, цілі юрби співали і танцювали, так само як і хори греків [6, c. 75-78]. Під чарами Діоніса людина знову зливається з природою. Земля добровільно пропонує свої дари, мирно приходять хижі звірі. Квітами та вінками прикрашена колісниця Діоніса. Ф. Ніцше уточнює: перетворіть пісню «До Радості» Л. Бетховена на картину, і якщо у вас спрацює сильна уява, щоб побачити мільйони людей, які схилилися біля його колісниці, то ви зможете підійти до Діоніса. Потім Ніцше запропонував звернутися до греків і подивитися, якою мірою ці художні інстинкти природи були розвинені в них і якої висоти вони досягли. Про сни греків, не дивлячись на їх розвинену літературу, можна лише здогадуватися.

У всіх кінцях стародавнього світу проводилися діонісійські святкування. Майже завжди ці святкування супроводжувалися розбещеністю.

Діонісу протистояв Аполлон. Його велична постать увінчана дарійським мистецтвом. Музика Аполлона являла собою ні з чим не зрівняний світ гармонії.

Висновки

Ніцше, на відміну від великих філософів минулого, діє своїми негаціями як позитивними чинниками. До пори, що до неї, зрештою, і прямує своєрідний первісний імпульс, це не має значення для тієї істинної суті, що її легковажний читач намагається уникнути: Ніцше відкриває простір, розсуває обмежені обрії, замість вдаватися до обмеженої критики кантівського типу, вчить сумніву, наповнює можливостями та пробуджує внутрішню силу одухотворених енергій.

Центральне місце у культорологічній концепції Ф. Ніцше посідає життя, основу якого містить воля. Зрозуміти імпульси волі, її характер можливо лише за допомогою мистецтва.

Ніцше розрізняє два види мистецтва: аполлонічне та діонісійське. Аполлонічне - критичне і раціональне, а діонісійське - творчо-чуттєве, іраціональне. Підкорення Діоніса Аполлону породжує трагедію. Ця трагедія - не тільки вид мистецтва, а й стан людини, у якої творче, інтуїтивне, образне, художнє начало підкорюється критичному аналізу розуму. Звернення Ніцше до міфів про Аполлона і Діоніса надає його естетичним поглядам міфологічний відтінок. Естетична міфологія Ніцше виявляє культурологічну спрямованість його ідей. Трагічне світосприйняття, засноване на боротьбі аполлонічного та діонісійського начал, дозволило, на думку Ніцше, давнім грекам домагтися величезних успіхів. [4, c. 428-430] Але теоретичний розум знищив витоки процвітання давньогрецької культури. Сучасне мистецтво повинно відродити трагічний міф, щоб дати імпульс енергії творчості.

Список використаних джерел

1. Абрамович С. Культурологія: Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. - К.: Кондор, 2005. - С. 251-254.

2. Багацький В.В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ ст.: Навч. посіб. для студ. вузів / В.В. Багацький, Л.І. Кормич. - 2-е вид., перероб. і допов. - К.: Кондор, 2004. - С. 207-211.

3. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович. - К.: Знання, 2004. - С. 432 - 437.

4. Матвєєва Л.Л. Культурологія: курс лекцій: навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Людмила Леонідівна Матвєєва. - К.: Либідь, 2005. - С. 428-430.

5. Парахонський Б.О., Погорілий О. І., Йосипенко О.М., Собуцький М.А., Савельєва М.Ю. Культурологія: Навч. посібник / О.І. Погорілий, М.А. Собуцький. - К.: Академія, 2003. - С. 178-181.

6. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підруч. для вузів / Авт. кол.: Н.Я. Горбач, С.Д. Гелей, З.П. Росінська. - Л.: Каменяр, 1992. - С. 75-78.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Причини формування пристрасті до руйнування у Ніцше. Його погляд на зовнішність людини. Надлюдина як вища стадія людства. Необхідність "привілейованої" вищої освіти. Переоцінка цінностей Ніцше. Його філософія щодо походження моралі. Гармонія добра і зла.

    реферат [28,3 K], добавлен 18.08.2009

  • Специфіка етіко-філософської проблематики у працях Ф. Ніцше, його критика теорії пізнання, використання логіки, моралі. Ресентимент як рушійна сила у процесі утворення й структурування моральних цінностей у філософії Ніцше, його критика християнства.

    реферат [17,7 K], добавлен 31.05.2010

  • Формування особи Ніцше і його філософії. Теорія "надлюдини": переоцінка цінностей. "Нова" етика і мораль в ученнях Ніцше. Зміст філософії влади. Твір "Так говорив Заратустра" - істотний виклик мислителя християнству як явищу помилковому і згубному.

    реферат [31,9 K], добавлен 18.08.2009

  • Структура суспільної свідомості як сукупності ідеальних образів. Суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) як суб'єкт суспільної свідомості. Філософія життя Ф. Ніцше. Філософські начала праукраїнської доби в культурі Київської Русі.

    контрольная работа [45,2 K], добавлен 14.02.2011

  • Біографія Ф. Ніцше. Періоди його творчості. Концепція світосприйняття філософа. Критика людини, суспільства і християнської моралі. Протилежність життя й розуму як основа ніцшеанської теорії. Поняття "надлюдини" як смислу землі. Бачення влади і держави.

    контрольная работа [22,4 K], добавлен 16.04.2015

  • Характерні особливості та принципи теорії філософії життя, аналіз етичних концепцій її найвідоміших представників, а саме - В. Дильтея, Г. Зиммеля, А. Бергсона, А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше та А. Швейцера. Сутність життєвого досвіду як об'єкта пізнання.

    контрольная работа [32,2 K], добавлен 27.12.2010

  • Головні умови появи "філософії життя" та проблеми, пов'язані з усвідомленням кризи класичного раціонального мислення. Основні етапи у творчості Ф. Ніцше. Позитивістський спосіб філософування та його вплив на абсолютизацію певних рис класичної філософії.

    реферат [18,7 K], добавлен 09.03.2011

  • Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю як визначне рішення основного питання філософії, думки великих мислителів стародавності. Установка на розгляд буття як продукту діяльності духу в філософії початку XX ст. Буття людини і буття світу.

    реферат [38,2 K], добавлен 02.12.2010

  • Звідки постає проблема сенсу життя людини. Способи осмислення людського буття, життя як утілення смислу. Феномен смерті, платонівський та епікурівський погляди на смерть. Погляди на ідею конечного людського буття як дарунка, що чекає на відповідь.

    контрольная работа [35,7 K], добавлен 15.08.2010

  • Реальність як філософська категорія. Реальність: вступ у наявне буття як певне буття. Побудова теоретичної типології реальності. Міфічне як дуже інтенсивна реальність. Особливості віртуальної реальності. Становлення у значенні синтезу буття й небуття.

    реферат [28,2 K], добавлен 14.03.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.