Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Філософія французького відродження

Вступ

Епоха Ренесансу (Відродження), яка тривала в Європі з початку XIVст. по XVI ст. (перші десятиріччя XVIIст.) - епоха інтелектуального і художнього розквіту, яка розпочалася в Італії у XIVст., досягнувши вершин у XVIст. та справивши значний вплив європейську культуру. Термін «Відродження», під яким малося на увазі повернення до цінностей античного світу, остаточно закріпився у XVст. (хоча напрямок означився ще у XIIст.) та отримав теоретичне обгрунтування у XVIст. у працях Вазарі, які були присвячені творчості відомих митців - художників, скульпторів і зодчих. Саме в цей період сформувалося уявлення про пануючу в природі гармонію і людину як вінець її творіння. У теперішньому значенні термін «Відродження» було введено в ужиток французьким істориком XIXст. Жюлем Мішле. В буденному вжитку термін перетворився на метафору культурного розквіту.

Епоха Відродження у філософії прийшла на зміну філософії Середніх віків та передувала філософії Нового часу. Відмінною рисою філософії епохи Відродження став її світський характер та її антропоцентризм (інтерес, в першу чергу, до людини та її діяльності), з чітко означеним інтересом до античної філософії (відбувається ніби її «відродження»). Філософія відродження стала стадією заперечення середньовічної філософії: в теорії пізнання (гносеології) відбувається руйнування релігійних теоретичних засад та формується нова наукова парадигма покликана задовольнити потреби нових суспільних відносин та машинної матеріально-технічної бази, відбувається перехід від геоцентризму до антропоцентризму, геоцентрична концепція Всесвіту змінюється на геліоцентричну.

В еволюції філософської думки епохи Відродження можна виділити декілька характерних напрямків:

- гуманістичний, або антропоцентричний (XIV-XVст.), який протиставив середньовічному теоцентризму інтерес до людини та її відношень зі світом;

- неоплатонічний (XV-XVIст.), пов'язаний із пошуком вирішення загальних онтологічних проблем, тобто із значним роширенням уявлення про буття, матерію, рух, простір і час;

- натурфілософський (XVI- XVIIст.), що став спробою зміни уявлення про устрій Всесвіту, Космосу та основи світобудови;

- реформаційний (XVI- XVIIст.) - спроба перегляду та зміни церковної ідеології та взаємовідносин між людьми і церквою;

- політичний (XV-XVIст.), пов'язаний з проблемами управління державою.

1. Зміна світогляду

Соціально-економічною суттю епохи Відродження є зародження капіталізму та часткове розкріпачення особи. У середньовіччі не існувало соціальної особи, то був період станового суспільства. В одночас християнство як релігія формувало індивіда, здатного до вибору між добром і злом, відповідальності за вибір. Таким чином «внутрішня», духовна особа індивіда була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження, коли індивід отримав змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної вона стала епохою пробудження особи. В цей період індивід все частіше представляє не той чи інший союз, а самого себе, що обумовлює нову самосвідомість людини та її нову суспільну позицію. Різнобіччя стає ідеалом, людина стає творцем самого себе. І як результат ставиться під сумнів необхідність божественної благодаті для свого спасіння, людина сприймає себе творцем власного життя і долі, необмеженим володарем природи.

Якщо в середньовіччі основою духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебувають під відчутним впливом мистецтва. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, основною з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм. В цей час зароджується гуманітарна (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах.

Суперечки світської та духовної влади сприяють звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набуває поширення концепція двох істин: релігійної та філософської. Релігійна, вважається, данною Богом через Біблію як одкровення, філософська - знанням, отриманим на основі вивчення природи як божого творіння. Ці відмінні за формою істини повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набуває відносної незалежності від релігії. В цілому філософію цього періоду прийнято називати антропоцентричною. У центрі уваги постає людина. Саме людина, її тілесність, почуття вперше усвідомлюються не як носії гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

2. Загальні риси філософської думки епохи Відродження

ь гуманізм та антропоцентризм (людина - найвища цінність, осягнення сутності людини в її взаємовідносинах зі світом);

ь пантеїзм (бог скрізь) - ототожнення Бога та природи;

ь натуралізм (зародження основ наукового природознавства);

ь антисхоластична спрямованість (орієнтація пізнання на досвід, а не на відповідність церковним догмам);

ь ставлення до античної культури як до ідеалу (вивчення античної філософії та мистецтва).

3. Франція епохи ренесансу

Політичне об'єднання країни було завершено в основному при Людовіку XI. Відтоді Франція являла собою єдину державу, одну з найбільших за чисельністю населення країну Європи. Франція швидко оживала, починала багатіти. Змінювався характер економіки, що повністю змінювало устрій французького королівства. У торгівлі це була епоха кредиту, започаткування банків, коли ярмарки ставали центром світової торгівлі і великою інтернаціональною біржею, на якій можна було побачити іспанські, німецькі, швейцарські товари. У землеробстві - це епоха розкріпачення селян, у промисловості - виникнення перших підприємств капіталістичного типу. Із загальної плебейської маси виділявся клас буржуа, який проявляв свою активність у всіх галузях економічного і духовного життя країни. До середини XVст. відноситься й початок французького Відродження. Таким чином з кінця XVст. починаеться розрив з готичними традиціями.

На початку Французький Ренесанс носив характер придворної культури. У Францію приїджає багато відомих італійських митців. Під їх впливом король Франції, його сестра Маргарита Наварська та їх оточення починають приділяти багато уваги античній спадщині. В цей період активно розвиваються матеріалістичні за направленістю вчення, направлені проти схоластики, антитеологічні і навіть демократичні суспільні теорії, пропагується ідеал гармонічно розвинутої людини. З початку XVIст. Франція представляє собою найбільшу абсолютистську державу Західної Європи. Центром культури стає двір, особливо з Франциска I, знавця мистецтв, покровителя Леонардо.

4. Французький гуманізм

Перший етап розвитку філософії епохи Відродження у Франції пов'язаний з переважанням інтересу мислителів до проблем устрою людини в світі, яка розглядалася як центр світобудови і творець самої себе. У філософії Французького відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми. У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету - виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини визначався показником її морального самовдосконалення.

Одним з патріархів французьких гуманістів бул Жак Лефевр д'Етапль - енциклопедист, філолог, філософ, теолог, математик, астроном, бів вченим богословом. Різка зміна в його філософських поглядах відбулася після візиту до Італії та знайомства з неоплатоніками. Лефевр, застосувавши нові філологічні методи, підготував ряд видань релігійних книг. Вивчення біблійних текстів привело Лефевра до висновку, що ряд церковних обрядів не знаходить підкріплення у першоджерелах. Лефевр д'Этапль та його послідовники, залишаючись глибоко віруючими, протиставляли сліпій вірі в «церковний авторитет» критичний аналіз, заснований на розумі і добрій волі.

Створення гуманістичної світської школи було мрією чудового вченого Гійома Бюде, родоначальника французької теорії перекладу. На відміну від багатьох сучасників, релігійні питання займали Бюде мало, основною сферою інтересів Бюде була філологія. Він підняв цю науку на велику висоту, розглядаючи її в ренесансному дусі - як шлях до пізнання античної культури для вдосконалення і духовного розкріпачення людини. Бюде був типовим представником раннього етапу Відродження з властивими йому ілюзіями щодо ходу історичного процесу, занадто вірив в улюблену їм філологію, вважаючи, що з її допомогою можна переробити природу людини і отже перетворити суспільство.

Одним з талановитих нео латинських поетів і визнаним головою гуманістичного руху був Етьєн Доле. Він переходить від матеріалістичного детермінізму, до розуміння причинної зумовленості явищ. Основне завдання розуму, на думку Доле, - пізнання цих причин. Пройшовши через захоплення євангелізмом, Доле пішов далі ніж більшість сучасників, поставивши під сумнів основні релігійні догми. Він протиставив сліпій вірі сміливий аналітичний скептицизм.

Найвидатнішим французьким гуманістом є Франсуа Рабле. За професією лікар, Рабле стає відомим письменником. Найвідоміший його твір - роман "Гаргантюа і Пантагрюель", написаний в казковій, народній манері, пронизаний сатирою, спрямованою проти всього феодального суспільства: проти політики королів, католицької церкви, папської влади, монашества, схоластики, феодального суду.

Одним з найбільш самобутніх діячів Ренесансу, представником французького гуманізму є Бонавантюр Деперьє, який, поряд з Рабле, мабуть, є найбільш талановитим і радикальним мислителем цієї епохи. Він йде в своїх висновках деколи далі, ніж автор «Гаргантюа і Пантагрюеля». Нажаль, достовірно, про еволюцію поглядів Деперьє судити важко, так як ранні його твори не збереглися, а інші не піддаються точному датуванню, а іноді й безперечній інтерпретації.

Якщо французькі філологи займалися відображенням людини, то психологи й моралісти цікавилися самою людиною. Перші роботи і спостереження були скептичні, особливо у провідного мислителя тодішньої Франції, Монтеня. Особливість філософських поглядів Монтеня становило те, що вони були нейтральними щодо найдражливіших для філософів проблем, чи існує Бог, чи існує окрема від тіла душа. Водночас Монтень вважав, що віру людина не обирає, а їй її нав'язують чужою волею. Він вважав, що необхідно цікавитися лише безспірними фактами людського життя, що їх треба визнавати незалежно від особистої позиції. Ще однією особливістю його поглядів було те, що він уникав загальних теорій, оскільки не дуже вірив у можливість останніх. Монтень вважав, що можна описувати світ, події і людей, а намагатння в загальний спосіб подати їх природу - це те саме, що хотіти стиснути воду в кулаці.

Період розвитку гуманізму у Франції був короткий, і його шляхи дуже скоро стали тернисті. З середини 30-х років XVI століття Сорбонна, налякана успіхами гуманізму, виступила проти його представників. З покровительки королівська влада перетворилася в гонительку вільнодумства.

В основній масі у філософських поглядах французьких гуманістів просліджувався індиферентизм до релігійних питань, як до таких, що не мають реального значення для людини, переважали заклики до своїх сучасників зосередити сили на розв'язанні земних, насущних проблем.

Неоплатонізм французького відродження

Другий етап розвитку філософії епохи Відродження пов'язаний з інтерпретацією ідей платоників і арістотеликів стосовно потреб оновлюваного світу.

Аристотель вніс у світ платонівських ідей не тільки момент об'єкта, а й момент суб'єкта. Аристотель вчив, що світ ідей, який він називав Нусом - Розумом, обов'язково сам себе мислить і є самосвідомістю. З одного боку, він те, що мислить; а з іншого боку, він є також і те, що мислиться. Таким чином, платонівський світ ідей перетворився на особливу надкосмічну свідомість, яка є тотожністю мислячого і мислимого. Платонівські ідеї були одночасно і буттям і сенсом: ідея кожної речі, з одного боку, не могла не існувати, раз існує річ, а з іншого боку, не могла не осмислювати свою річ, оскільки саме завдяки ідеї і можна дізнатися, що ж таке сама-то річ. Аристотель став розрізняти смислову сторону і сторону буттєву, тобто ідеальне і реальне, чи матеріальне. Вийшло особливе вчення про розумову (інтелегібельну) матерію. Це аристотилевське розширення платонівської концепції ідеї неоплатоніки додали в свій ідеалізм. І ще в одному відношенні Аристотель розширив платонівський світ ідей, це розширення отримало у неоплатоніків одне з найпочесніших місць. Саме Аристотель почав представляти ідеї не просто самі по собі, а у їх спрямованості до світу, як би в їх зарядженості світом, в тій їх ролі, коли вони є заданістю всяких матеріальних форм, а ці останні - їх здійсненням, або реалізацією. Іншими словами, Аристотель створив ціле нове вчення про потенцію і енергію. Світ ідей, взятий сам по собі, являється тільки потенцією всякого можливого інобуття, а у своїй спрямованості до цього останнього - енергією. Отже, замість безпосередньо платонівського світу ідей неоплатоніки будували вчення про самоусвідомлюючий і мислячий самого себе Розум, матеріально здійсненний, без всякого світу і, крім того, енергійно заряджений щодо всіх можливих форм космічного буття і життя. Слід зазначити, що у Платона дуже глибоко усвідомлювалась відмінність між буттям і становленням: буття існує саме по собі, а становлення безперервно змінюється, так що кожна окрема точка такої зміни зникає в той самий момент, в який вона і з'являється. Ця інтерпретація вищого буття була очищена у неоплатоників від усякого матеріалізму і перетворена у смислове становлення світу ідей. Чисто матеріальна еманація перетворилася у ноеплатоників в таку рухливу ідею, яка є початком руху взагалі для всякої речі. Цій сутності потрібно було дати зовсім іншу назву. І цією назвою у неоплатоників став термін душа, точніше - Світова Душа. Результатом вічної рухливості Світової Душі став у неоплатоників Космос. Сам Космос, і те, що всередині Космосу, було відображенням і втіленням насамперед Світової Душі, а потім і самого Нуса.

У Франції, де завезений з Італії неоплатонізм зустрічали стримано, а в «стародавньому богослов'ї» вбачали небезпечну близькість до магії і єресі, широко розвивався релігійний герметизм, неоплатонізм же набув своєрідної інтерпретації в поезії середини XVIст. Головним апостолом неоплатонізму у Франції і шанувальником Фічино був ліонець Сімфор'єн Шамп'є. Філософія французького відродження, французька поезія успадкували від Платона і флорентійських неоплатоників:

1) вчення про поетичну несамовитість, платонічне обмеження сфери поезії областю ірраціонального;

2) уявлення про Ерос як про всеосяжну силу, організуючу космос;

3) схильність до символічної інтерпретації дійсності (яскраво виражену в поезії ліонської школи).

Неоплатонічне вчення про любов і красу знаходить відображення в творах П'єра Шаррона, М. Сева, Ж. дю Белле, П. де Тіара та інших поетів ліонської школи і Плеяди, чиї твори рясніють порівняннями і метафорами, направленими до неоплатонічного вчення про красу (зіставлення досконалості як мікрокосмосу і краси макрокосмосу). Ці діячі епохи Відродження внесли значний вклад у дослідження онтологічної проблематики, в розвиток уявлень про форми буття. Беручи до уваги досягнення філософської думки Платона і Аристотеля, переосмислюючи філософію неоплатонізму, вони вдосконалювали теорію пізнання і етику.

Натурфілософілософія та пантеїзм французького ренесансу

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного, але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (грецьке «пантеїзм» означає «всебожжя»). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.

Особливість цього напрямку розвитку філософії епохи Відродження полягає в тому, що вона нарощує свій потенціал разом з розвитком науки. Нове бачення світобудови вимагає пошуку та обгрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху. Цей синтез філософії і науки дав приріст в галузі методології, характерний для розробленого філософією епохи Відродження діалектично цілісного уявлення про нерозривну єдність людини і природи, Землі і Космосу.

Натурфілософи намагалися усунути ідею творіння: світова душа представлялася як іманентна самій природі життєва сила, завдяки якій природа набуває самостійності і не потребує більше потойбічного початку. Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини.

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття (емпіризм) як найважливійший, перший крок у процесі пізнання. Відомими пантеїстами Відродження були Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, М. Коперник, М. Кузанський.

Деякі мислителі запозичували окремі натурфілософські і космологічні ідеї стоїків (Жан Пен).

Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

За допомогою теорії "двоїстої істини" представники філософії французького Відродження обґрунтували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, філософи в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень:

1 - можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є.

2 - дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію.

3 - заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини.

4 - визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Під натурфілософією мислителі XVIст. розуміли не тільки предмет свого дослідження, філософію природи, а й природний, «натуральний» підхід до пізнання законів світобудови, протистоїть як книжному знанню схоластики, так і теологічним побудов.

5. Реформація

Наприкінці XVI-на початку XVIIст. в суспільстві виникла і поширилася реформація - релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше - це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця, а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами. Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. То був відчутний удар по телеології. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину.

Основною причиною Реформації явилася боротьба між тими, хто представляв зароджуваний капіталістичний спосіб виробництва, і захисниками ще панувавшого у той час феодального ладу, охороною ідеологічних догм якого займалася католицька церква. Інтереси і сподівання зароджуваного класу буржуазії і так чи інакше підтримуючих його ідеологію народних мас знайшли вияв у заснуванні протестантських церков, які закликали до скромності, економії, накопиченню і сподіванні на себе, а також у формуванні національних держав, в яких церква не відігравала головуючу роль.

Цілий ряд елементів, передуючих реформі церкви, містився у виступах гуманістів французького Ренесансу. Реформація і Ренесанс невіддільні одне від одного. Реформація у Франції виникла на грунті, підготованому гуманістичними ідеями, які проповідували тут Ж. Лефевр д'Етапль, Г. Брісон (єпископ в Мо). Серед французьких гуманістів, започаткувавших ідеї реформації можна назвати відомого мислителя П'єра де ла Раме, чудового реформатора науки, математика і логіка, критика схоластичного аристотелізму. Вже на початку свого наукового шляху він проголосив, що все, про що говорив Аристотель, є штучним, ненауковим. Перш за все він піддав критиці методологічні та логічні передумови аристотелізму, доводив необгрунтованість загальних основ логіки Аристотеля, підкреслював необхідність створення нової наукової методології і, зокрема, вказував на роль математики. Реформатори французького Ренесансу виступали з критикою радикального оптимізму новонароджуваної культури. Ця критика називається скепсисом. До представників цього своєрідного «ренесансного скептицизму» відносяться французи Монтень і Шаррон, які, відкидаючи стару і нову «вченість», звернулися до методу природного пояснення людини, через що їх гуманізм визначається як «натуралістичний».

Новий підйом руху реформації, але вже у формі кальвінізму, відноситься до 40-50-х років XVIст. Після спаду першої хвилі Реформації піднімається друга хвиля, пов'язана з особистістю французького теолога Жана Кальвіна, який більшу частину свого життя провів e Швейцарії. Якщо Мартін Лютер почав протестантську реформацію церкви за принципом «прибрати з церкви все, що явно суперечить Біблії», то Кальвін пішов далі - він прибрав з церкви все, що не вимагаеться в Біблії. Протестантская реформація церкви по Кальвіну характеризуеться схильністю до раціоналізму і недовірою до містицизму. Центральна доктрина кальвінізму, з якої раціонально слідують всі інші доктрини - суверенітет Бога, тобто верховна влада Бога у всьому. З точки зору Кальвіна, від людини не залежить, прийняти дар благодаті або противитися йому, так як це відбувається без його волі. Це вчення про безумовне приречення одних до погибелі, а інших до спасіння.

Ідеї Кальвіна поклали початок широкому розвитку індивідуалізму, сприяли в різних країнах досягненню політичної незалежності.

Питання державного устрою у філософії французького відродження

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. В цей період робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.

У поглядах на державотворення у Франції виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла Боесі виступав проти абсолютизму, доводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету. Другий напрямок, представником якого був Жан Боден, обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Він висловив у своїй теорії потребу сильної державної влади, яка могла б вивести Францію з хаосу релігійних воєн. Як і Макіавеллі Боден ставить інтереси держави вище релігійних. На його думку, в суспільстві має існувати свобода совісті, нікого не можна примушувати, щоб він проти своєї волі, своїх переконань сповідував якусь релігію. Філософ розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу. На думку філософа держава має являти собою співдружність, яка вирішує проблеми сім'ї, зберігає суспільне майно, що грунтується на приватній власності. Боден визнає майнову нерівність в суспільстві як природне і необхідне. Держава визначається як правова влада над соціальними питаннями кількох сімей, влада, якій належить вирішальна сила, у якій монарх - єдине, абсолютне джерело права, суверенності.

В період розвитку гуманізму у Франції пропагувався ідеал гармонійно розвиненої людини (Рабле), антитеологічні (Боден) і навіть демократичні (Ла Боесі) суспільні теорії. Передові французькі мислителі цієї епохи здійснювали секуляризацію філософської і соціально-політичної думки.

Висновки

французький відродження філософський

За часів Ренесансу життя повністю змінилося. Епоха Відродження для найбільш передових країн Європи - це епоха зародження капіталістичних відносин, створення національних держав і абсолютних монархій, епоха зародження буржуазії в боротьбі з феодальною реакцією, епоха глибоких соціальних конфліктів - селянської війни в Німеччині, релігійних воєн у Франції і Нідерландської буржуазної революції.

Відродження - це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали її духовний зміст. Філософія епохи Відродження найтіснішим чином пов'язана з розвитком сучасного їй природознавства, з великими географічними відкриттями, розвитком медицини, математики, механіки, астрономії.

Епоха Відродження отримала свою назву від того, що йшла під гаслом відродження класичної давнини. Вирішальну роль при цьому відігравало звернення до філософії древніх греків і римлян. Разом з тим в різкій полеміці проти схоластичної традиції здійснювалося не тільки засвоєння знань, накопичених в античності, а й оригінальна їх переробка. У філософії епохи Відродження ми зустрічаємося з оригінальними модифікаціями аристотелизма і платонізму, стоїчної і епікурейської філософської думки. Філософська думка Відродження створює нову картину світу, що грунтується на уявленні про те, що Бог розчинений в природі. Це ототожнення Бога і природи називається пантеїзмом. При цьому Бог розглядається співвічним світу і злитим з законом природної необхідності, а природа виступає як першооснова всіх речей.

Філософію Відродження відрізняє яскраво виражений антропоцентризм. У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина почувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співрозмірно з цілим, французькі філософи, вслід за Італійськими, проголошують, що людина повинна сама створити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження. У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Ці ідеї містили значний гуманістичний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рівності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні революції.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються направлення, розширюється коло проблем філософії.

Епоха Ренесансу і з нею ідеї гуманізму з'явилися у Франції більш пізно, але розвивалася інтенсивніше, ніж у сусідніх країнах, зокрема завдяки «імпорту» Ренесансу. На розвиток гуманізму у Франції досить сильно впливали як контакти з Італією, так і з Німеччиною, Англією і Нідерландами. Проте, ідеї гуманізму хоч і потрапили у Францію ззовні, але розвивалися з урахуванням місцевої специфіки. Наразі немає жодної підстави зводити специфіку французького Відродження тільки до аристократизму, як і виводити його генезис лише з італійських впливів. Культура французького Відродження виростала, насамперед і тільки на своєму підгрунті. Основою його зародження стало завершення об'єднання країни, складання внутрішнього ринку нафтопродуктів та поступового перетворення Парижу в економічний, політичний і культурний центр, до якого тяжіли найвіддаленіші регіони. Потужним стимулом у розвиток французької філософії відродження як і культури послужило закінчення Столітньої війни, яка призвела до зростання національної самосвідомості.

Використані джерела

1. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, Б.Д. Лановик, М.В.Лазарович; за ред. І.Ф. Надольного. - К: Вікар, 2003. - 457 с.

2. Брагіна Л.М. Історія культури країн Західної Європи в епоху Відродження: Навчальний посібник. - М.: Вища школа, 1999. - 479 с.

3. Соколов В.В. Європейська філософія XV - XVII віків. - М.: Вища школа, 1984. - 448 с.

4. Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / І.М. Смирнов, В.Ф. Титов. - М.: РЕА, 1998.- 288 с.

5. [Електронний ресурс]: режим доступу http://uk.wikipedia.org/wiki/

6. [Електронний ресурс]: режим доступу http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/

7. [Електронний ресурс]: режим доступу http://edu.dvgups.ru/METDOC/CGU/FILOSOF/FILOSOF/METOD/K_L/WEBUMK/frame/5.htm

Размещено на Allbest.ru