Неформальні методи аналітичного дослідження

аналітичний дослідження неформальний науковий

Що ж таке науковий метод? Метод - (грец. - буквально "шлях до чого-небудь") - В найбільш загальному значенні спосіб досягнення мети, певним чином впорядкована діяльність. Метод у спеціально-філософському значенні, як засіб пізнання, є спосіб відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Про характеристиці неформального наукового методу йдуть дискусії. Але очевидно, що головні риси наукового методу включають: спостереження і сприйняття у проблеми, творче прозріння і відсторонення від привхідних факторів, висунення нової гіпотези, експериментальна або документальна перевірка на сумісність з іншими відомими фактами і прагнення до точності.

Така загальна характеристика наукового методу, який, як бачимо, застосовна і в природничих і у суспільних науках. Ця схожість викликала не мало спроб поширити методи природних наук також і на вивчення суспільства. Найбільш найвідомішою з них було прагнення французького філософа О. Конта (1798-1857), який сформулював науку "соціальну фізику", як теоретичну галузь знань, що вивчає фундаментальні закони суспільних явищ поряд з такими науками як астрономія, хімія, фізика та біологія. Ця спроба дала початок не тільки новому напрямку філософії - позитивізму, але і поштовх для розвитку нових методів громадського пізнання - соціологічних.

В XIX сторіччі широкий розвиток отримав метод "ідеальних типів" німецького вченого М. Вебера (1864-1920), який він вважав універсальним. У основі цього методу лежить утворення таких ідеально-типових понятть як "Індійська кастова система", "Китайська патріархальна бюрократія", "Сучасний буржуазний раціональний капіталізм", які на думку Вебера, створюють засоби дослідження історії. З дещо інших позиції розглядає питання методів пізнання російський учений П. Сорокін (1889-1968), який вважав, що справжньою причиною і умовою розвитку суспільства та "світу соціуму" є існування світу цінностей, які визначаються соціальною системою і типом культури.

В сучасній науці значного поширення набули також теорії структурно-функціонального аналізу (Т. Парсонс, Р. Мертон), які в якості визначальною структури при вивченні суспільства беруть сукупність загальноприйнятих норм, які примушують людину виконувати функціональні вимоги соціальної системи. При вивченні, наприклад, історії культури часто використовується теорія структуралістів (К.Леві-Стросс, M. Фукo), що підкреслюють базисне значення мовно-знакових структур.

Звичайно, застосування зазначених вище загальнонаукових методів повинно вестися з урахуванням особливостей об'єкта пізнання, наприклад, історії. А під "історією" в онтологічному значенні розуміється те, що знаходиться в стані зміни та розвитку, тобто в річку історії неможливо увійти двічі, а висновки історичної науки не можна перевірити експериментально. У цьому одна з головних специфічних і найважчих особливостей історичного пізнання, як неформального методу дослідження. Тому тут потрібні спеціальні наукові методи. Вони, з одного боку, засновані на методі загальнофілософської, а з іншого - є основою конкретно-історичних методів.

Під методами історичного дослідження розуміються методи вивчення минулого, тобто методи, що застосовуються в усіх областях історичних досліджень, до недавнього часу у вітчизняній літературі була відсутня скільки-небудь струнка класифікація методів історичного пізнання. Одні автори називали серед них: ретроспективний, монографічний, статистичний і т.д. інші дослідники вважали за краще говорити в цілому про "історичний метод", розглядаючи його як конкретизації загального світоглядного методу в області історичного пізнання.

Ситуація рішуче змінилася в 1987 р., коли академік І. Д. Ковальченко опублікував книгу "Методи історичного дослідження". Автор більше 30 років плідно займався вивченням цієї проблеми. Його монографія - капітальна праця, в якій вперше у вітчизняній літературі дається систематичне викладення основних методів історичного пізнання. Причому, робиться це в органічного зв'язку з аналізом головних проблем методології історії: роль теорії та методології в науковому пізнанні, місце історії в системі наук, історичний джерело та історичний факт, структура і рівні історичного дослідження, методи історичної науки і т.д. До числа основних методів історичного пізнання Ковальченко І.Д. відносить: 1) історіко-генетичний; 2) історіко-порівняльний; 3) історіко-типологічний; 4) історико-системний.

Розглянемо кожен з цих методів окремо.

Історико-генетичний метод відноситься до числа найбільш поширених в історичних дослідженнях. Суть його полягає у послідовному розкритті властивостей, функцій і змін досліджуваної реальності в процесі її історичного руху. Цей метод дозволяє найбільшою мірою наблизитися до відтворення реальної історії об'єкта дослідження. При цьому історичне явище відображається у найбільш конкретній формі. Пізнання йде послідовно від одиничного до особливого, а потім - до загального і загальним. По природі генетичний метод є аналітично-індуктивним, а за формою вираження інформації - описовим. Генетичний метод дозволяє показати причинно-наслідкові зв'язки, закономірності історичного розлиття в їх безпосередності, а історичні події та особистості охарактеризувати в їх індивідуальності та виразністю.

Прикладом чудового втілення історико-генетичного методу може служити монументальний груд В. О. Ключевського (1841-I911) "Курс русской історії "який з'явився для автора підбиттям підсумків його наукової праці і куди він вклав свої величезні теоретичні і конкретно-історичні пізнання. Ключевський дав періодизацію російської історії, визначив чинники, що визначають хід її розвитку, дав яскраві характеристики представникам царський влади, в яких була і стримана посмішка і гостра критика. Праця Ключевского В.О. була незмірно вище за всіх інших спроб викладу російської історії як єдиного цілого. І це стало плодом реалізації історико-генетичного методу.

Історико-порівняльний метод також давно застосовується в історичних дослідженнях. Він грунтується на порівняннях - важливому методі наукового пізнання. Без порівняння не обходиться ні одне наукове дослідження. Об'єктивною основою для порівняння є те, що минуле це внутрішньо обумовлений процес, що повторюється. Багато явищ тотожні чи схожі внутрішньою суттю і відрізняються лише просторової або тимчасової варіацією форм. А одні й ті ж або подібні форми можуть висловлювати різний зміст. Тому в процесі порівняння і відкривається можливість для пояснення історичних фактів, розкриття їх сутності.

Цю особливість порівняльного методу вперше втілив давньогрецький історик Плутарх у своїх "життєписах". Цей метод Плутарх, використав не для історичних повідомлень, а для моральних висновків. Тим не менше його порівняння портретів політичних та громадських діячів того часу, їх досить глибокі і яскраві характеристики поклали початок використання порівняльного методу в історичних творах.

Історико-типологічний метод, як і всі інші методи, має свою об'єктивну основу. Вона полягає в те, що в суспільно-історичному процесі, з одного боку, розрізняються, з іншого, - тісно взаємопов'язані одиничне особливе і загальне. Тому важливим завданням пізнання історичних явищ, розкриття їх суті стає виявлення того єдиного, яке було притаманне розмаїття тих чи інших поєднань індивідуального (одиничного). Минуле в усіх його проявах - безперервний динамічний процес. Він являє собою не просте послідовне протягом подій, а зміну одних якісних станів іншими, має свої істотно відмінні стадії, виділення цих стадії також є важливим завданням у вивченні ретроспективного розвитку. Прикладом типології історичних явищ може служити концепція революцій. Теорія революції має на меті виявити загальне в одиничному, з одного боку, і виділити стадіальної в революційному циклі, з іншого. Для типологізації революції, як відомо, використовувалося виділення таких суттєвих ознак, як цілі і програми учасників руху, форми та методи боротьби, підсумки революції. На основі цих ознак будувалася типологія революцій, їх розподіл на буржуазні, буржуазно-демократичні та соціалістичні.

Історико-системний метод отримує все більш широке поширення в працях істориків. Це обумовлено поглибленням історичних досліджень як з точки зору цілісного охоплення досліджуваної реальності, так і з точки зору розкриття внутрішніх механізмів функціонування суспільних систем. Основою застосування даного методу в історії є єдність у суспільно-історичному розвитку одиничного, особливого і загального. Реально і конкретно це єдність виступає в історичних системах різного рівня. Функціонування і розвиток товариств включає і синтезує ті основні складові компоненти, з яких складається історична реальність. До цих компонентів належать окремі неповторні події (скажімо, народження Наполеона), історичні ситуації (наприклад, велика французька революція) і процеси (вплив ідеї і подій Французької революції на Європу). Очевидно, що всі названі події та процеси не тільки казуально обумовлені і мають причинно-наслідкові зв'язки, але і взаємозв'язані між собою функціонально. Завданням системного аналізу, до котрому належить структурний і функціональний методи, полягає в тому, щоб дати цілісну комплексну картину минулого. Системи, що вивчаються (у нашому випадку епоха Великої Французької революції) розглядаються не з боку її окремих аспектів і властивостей, а як цілісні системи. [4]

Як приклад системного аналізу можна навести працю одного з провідних представників школи "Анналів" Ф. Броделя "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ". У 3-х томної роботі автор сформулював систематизовану теорію, так звану "теорію багатоступеневої структури історичної реальності". В історії він виділяє три шари: подієвий, кон'юнктурний і структурний. Пояснюючи особливості свого підходу, Бродель пише: "Події - це лише пил і є в історії лише короткими спалахами, однак вони не можуть розглядатися як нічого не значущі, бо вони часом опромінюють пласти дійсності". З цих системних підходів автор розглядає матеріальну цивілізацію XV-XVIII ст. розкриває історію світової економіки, промислової революції і т.п.

В дослідженнях досить давно застосовуються наративні і діскрептівні методи. Наративний або описовий метод лежить в основі гуманітарного знання. Наратив - (від лат. Narro - розповідаю) - розповідні історичні джерела і твори: літописи, хроніки, історичні повісті та ін. Вони передають історичні події в тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їх авторів. Відомості наративних джерел менш достовірні, ніж в актових матеріалах, статистичних даних або законодавчих актах. У наративних джерелах і творах події нерідко спотворені або відбилися в переданні осіб, що не є їх сучасниками, або сучасниками, але по проходженні деякого часу після їх звершення і т.д. Головною особливістю наративних джерел і творів є те, що вони дають зв'язну розповідь про історичні події.

Яскравим представників наративу в історичній науці виступає відомий німецький учений Л. фон-Ранке (I795-1886), який після закінчення Лейпцігського університету, де він займався класичною філологією і богослов'ям, захопився читанням романів В. Скотта, О. Тьєрі та інших авторів. Після чого став займатися історією і опублікував ряд творів, що мали гучний успіх. Серед них "історія романських і германських народів", "Добродії і народи Південної Європи в XVI-XVII ст.", "Римські папи, їхня церква і держава в ХVI і XVII ст.", "12 книг з прусської історії". Головна методологічна теза Ранке - провіденціалізм, тобто твердження, що "історія відбувається але божественного плану управління світом, що додає єдність всьому історичного процесу". Див: Римські папи, їхня церква і держава в ХVI і ХVIIвв. Т.1-2, СПб, 1869.

В своїх роботах Ранке приділяв багато уваги характеристиці історичних особистостей, королів, пап, полководців. Він давав блискучі за формою опису, портретні характеристики. Мабуть, це є однією з причин того, що в Німеччині час від часу лунають заклики повернутися до Ранке, відродити наратив. Ці заклики підтримуються і рядом вчених США, Англії, Франції та інших країн.

Діскрептівні (від англ. discrete) окремі, роздільні методи використовуються при описі окремих історичних явищі, об'єктів. В основі діскрептівних методів лежить уявлення про існування самозамкнутих одиниць, на які розпадається історичний процес. Найбільш широке застосування ці методи отримали у прихильників цивілізаційного підходу до історії. При цьому цивілізації розглядаються як великі соціокультурні системи зі своїми закономірностями, які не зводяться до закономірностей функціонування держав, нації, соціальних груп. Кожна цивілізація самобутня, "живе" своїм життям, має свою долю, свої інститути та цінності. Взаємодіючи одне з одним, цивілізації не втрачають власної унікальності, можливі запозичення будь-яких елементів з інших цивілізацій можуть лише прискорити або сповільнити, збагатити чи об'єднати їх. (Див.: Старовинні цівілізаціі. - М., 1989). Отже, зростаюче значення та ускладнення методів наукових досліджень зажадали їх спеціальної розробки. Це завдання стає самостійною сферою докладання зусиль вчених. Іншим важливим завданням є оволодіння фахівцями різних галузей аналітичних досліджень арсеналом застосовуваних у ній методів і мистецтвом їх ефективного використання. У зв'язку з цим видається обгрунтованим думка, що успішно проводити дослідження в наш час може лише добре навчений інтелект, культура якого в усі часи становила і становить найбільше національне багатство.

Висновок