Проблема смерті та безсмертя: наукові та філософські позиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Кафедра філософії та методології науки

Реферат:

Проблема смерті та безсмертя: наукові та філософські позиції

Аспіранта1-го року навчання

ННЦ «Інститут Біології»

Бабій Світлани Володимирівни

Київ, 2014

Зміст

Вступ

1. Місце ідеї смерті та безсмертя серед інших філософських питань

2. Місце ідеї смерті та безсмертя у різних культурах і релігіях світу

3. Філософське та наукове осмислення понять «смерть» та «безсмертя»

4. Біологічний та соціо-цивілізаційний культурний рівень визначення поняття «безсмертя»

4.1 Біо-тілесний аспект безсмертя

4.2 Соціо-культурний аспект безсмертя

5. Біоетичні суперечності пов'язані із питанням смерті та безсмертя

Висновки

Список літератури

Вступ

Щодня люди гинуть від хвороб (серцево-судинні, онкологічні захворювання, від СНІДу), у ДТП та з інших причин. Люди помирають кожен день. Зазвичай більшість людей починає задумуватись про екзистенційні питання смерті та безсмертя, коли стикаються із смертю рідних чи розумінням близької власної смерті (при отриманні летального діагнозу, несприятливого прогнозу від лікарів). Всі хто народилися - помирають, ніхто не зміг уникнути смерті.

Вважається, що смерть закладена в основу будь-якого біологічного організму, зокрема і людського. Однак психіка відіграє захисну роль в тому відношенні, що в повсякденному житті мов би «скриває» усвідомлення такого. Нас оточують загрозливі ситуації буття, наявність смертності інших людей, однак ми поводимося так, мов би в глибині власного єства знаємо про своє безсмертя. Так, людина будує плани, залишає справи «на потім», мов би час її життя не обмежений.

Сучасні філософські дослідження представляють безсмертя як багатовимірне поняття, яке є однією з основ людської культури та філософії. Виходячи з того, як саме розуміється безсмертя, можливо прогнозувати і подальший розвиток філософської думки, і впливи на суспільну свідомість [1]. Тому питання смерті та безсмертя є актуальним і в наш час.

Отже, мета полягає узагальнені та систематизації науково-філософських поглядів на ідею «смерті» і «безсмертя».

Для досягнення мети були поставлені таке завдання - здійснити порівняльний аналіз особливостей соціально-філософського осмислення феномена смерті та безсмерття.

1. Місце ідеї смерті та безсмертя серед інших філософських питань

Проблема смерті - одна з фундаментальних наукових, релігійних і філософських проблем. Зачіпаючи граничні основи біологічного й соціально-культурного буття людини та людства, вона має суттєве онтологічне, аксіологічне та гносеологічне значення.

Зазвичай людина не усвідомлює власної смерті. Як зауважив В. Бехтерєв «У щоденній метушні людина забуває про проблему смерті і згадує про неї лише, коли це стосується близьких їй людей, коли по вулиці рухається похоронна процесія, але навіть у ці моменти ми не завжди думаємо про ту годину, коли смерть нас настигне». Усвідомлення тимчасовості земного існування окремої людини виступає фундаментальною світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто прагнення до осмислення цілей, цінностей буття, сенсу життя. Воно стає потужним стимулом до пошуку можливих форм продовження особистого існування. По суті, усвідомлення смерті є відправним пунктом у боротьбі з нею і прагненням до безсмертя [2].

Також усвідомлення конечності власного життя ставить людину перед запитаннями: «Навіщо все це? Для чого я живу? Що залишиться після мене? Чи можна уникнути смерті?» Саме тому в філософії проблема сенсу життя пов'язана із протиставленням смерті та безсмертя.

Осягнення людиною смерті, розуміння власних цілей, суттєво впливає на формування цінностей. Буде людина керуватись поняттями честі, моралі та достоїнства чи власними корисними потягами та бажаннями. Також варто відмітити, що усвідомлення смерті призводить до прийняття відповідальності за якість життя. Тобто усвідомлюється цінність часу, свої дій та вчинків. Таким чином проявляється проблема смерті пов'язується з питаннями аксіології [3,4].

У гносеологічному аспекті проблема смерті може стимулювати людину до глибшого самопізнання. Яскравий приклад описаний в повісті Л.Толстого «Смерть Івана Ілліча», де розповідається історія деякого респектабельного державного чиновника, який вражений беззмістовністю власного існування, «прозрів» лише перед лицем смерті. В останні години свого існування ця людина настільки розкривається, досягає такої внутрішньої величі, що це осяює все його життя і, не дивлячись на всю нікчемність життя, робить його більш усвідомленим. Також це приклад того, що життя може набути свого сенсу не тільки в результаті смерті, а й в процесі вмирання [5].

В сьогоденних дослідженнях феномену смерті йдеться про неї не лише і не стільки як про фізичний кінець життя. Смерть розглядається як інструмент осягнення реальності, що проливає світло на поняття тілесності, гри, тексту тощо. Водночас спостерігається табуювання смерті - вона витісняється зі сфери суспільної свідомості на основі того, що концепт «безсмертя» постає в основі практично всієї повсякденної діяльності людини [1].

З іншого боку неминучість смерті може здійснювати паралізуючий вплив на людину. Метерлінк зазначав у "Le Figaro", що причиною такого страху, це - «…боязнь невідомості, в яку вона нас кидає». І при цьому зазначає, що людина не повинна боятися самої смерті, як вічного сну, а лише шкодувати про те, що вона не все зробила, що могла зробити для загального блага, і втішатися думкою про зроблене. «Ті, хто помирають при свідомості, що вони служили гарній справі, смерті не бояться». В.М. Бехтерєв зауважив, що людина котра паралізована страхом смерті розглядає саму себе як щось самодостатнє і відокремлений від усього світу, яка начебто втрачає своє буття разом зі смертю [3].

Таким чином можна констатувати, що погляд людини на проблему смерті та можливості безсмертя суттєво впливає на світоглядні, ціннісні, гносеологічні та вольові аспектами її буття. Усвідомлення людиною власної конечності, може не тільки викликати появу страху смерті, а й мотивувати людину прийняти відповідальність за власне життя та проживати кожен день якнайефективніше.

2. Місце ідеї смерті та безсмертя у різних культурах і релігіях світу

У різних культурах, релігійних та філософських концепціях проблема смерті була не лише основною, а й розкривала ставлення людини до життя. Через ставлення до смерті, її переживання й усвідомлення, а також уявлення про можливості тієї чи іншої форми безсмертя оцінювалося земне буття людини [2].

Еволюцію уявлень про загробний світ у релігіях світу -- від вірувань первісних племен до поглядів початку XX ст. (необуддизм, протестантська теологія) розглянув відомий євангелічний теолог, історик релігії Карл Клемент. Він запропонував власну систематизацію ідей щодо форми, місця і змісту життя після смерті; розглянув "інаковість" смерті як необоротне "змінювання". Однак якщо смерть -- зовсім "інше", "чуже", то вона не може бути кінцем того, що е, а лише початком нового -- яким би дивним і незатишним це нове не виявилося. Згідно з висновком автора, смерть як "чуже" обертається "новим" [6].

Глобально історично стосовно смерті можна виділити два підходи: дохристиянські та східні культури і їхні міфологічні та релігійно-філософські інтерпретації проблеми смерті й безсмертя; християнські погляди, філософські й теологічні концепції, що сформувалися на грунті сучасної західної культури.

У стародавніх культурах (єгипетській, китайській, японській, певною мірою в грецькій) смерть не сприймалася як особиста трагедія. Смерть - це завершення земного чи одного тілесного циклу. Вона не розглядалася як неминуче зло, протиставлялася життю як благу. Смерть і життя рівноцінні. Вони два види буття у різних, але взаємопов'язаних між собою світах. Буття людини не закінчується її земним життям, а продовжується або в особливому світі мертвих, або через певний час у новому житті шляхом переселення безсмертної душі у нове людське тіло [2].

Ставлення давньої людини до смерті не є негативним. До неї готуються, зустрічають усвідомлено, спокійно і без страху. Наприклад, на переконання Сократа, « ті хто по-справжньому віданні філософії, зайняті по суті, лише одним - умиранням і смертю». Нерідко в стародавніх культурах показується навіть прагнення до смерті як вищого ступеня буття. Внаслідок цього, самогубства у деяких релігійних і філософських ученнях морально виправдовуються[2].

У Єгипетській книзі мертвих та Тибетській книзі мертвих можна знайти не лише опис процесу вмирання, а також настанови щодо підготовки людини до смерті.

Ймовірно, соціально-історичною причиною такого ставлення до смерті було те, що індивідуально-особисте буття не відокремлювалось від колективного (родоплемінного). Окремій людині того часу не властива була індивідуальна самосвідомість, відчуття індивідуальності існування й, внаслідок цього усвідомлення скінченності персонального буття, особистої смерті.

Що ж до уявлені іудаїзму та християнства, то в них зовсім по іншому оцінюється смерть та безсмертя. Оскільки індивідуальне набуло певної автономності, це призвело до усвідомлення самоцінності та унікальності людського життя. За таких обставин відчуття смерті отримує трагічне забарвлення і життя починає розглядатись як вища цінність. Тому внаслідок світоглядного прагнення до подолання почуття безвиході, скінченності, неповторності земного буття окремої особи, виникають вчення з ідеями індивідуального безсмертя душі, спасіння й воскресіння людини. Особливо такі уявлення властиві іудаїзму та християнству, сучасній християнській антропології.

Таким чином світові культури пропонують людині різні варіанти вирішення питання смертності, подолання страху смерті чи досягнення безсмертя. Зокрема варто відмітити перехід від колективного погляду на буття до індивідуально-особистого внаслідок збільшення самосвідомості.

3. Філософське та наукове осмислення понять «смерть» та «безсмертя»

Самий феномен смерті та безсмертя є складним та неоднозначним. Він розкривається в єдності біологічного, метафізичного, соціокультурного вимірів людського буття. Питання смертності людини та осмислення феномену безсмертя хвилювало філософів напротязі усієї історії людства.

В античній міфології думка про смерть з'являється з виникненням релігійного вчення. Серед давньогрецьких богів були такі, що відповідали за народження людей та смерть. Один з них - Гадес (Аід), син Кроноса та Геї, правив в підземному царстві мертвих. Він судив душі померлих, тобто розпоряджався їх життям після смерті. Власне бог смерті - Танатос, що був братом-близнюком бога сну Гіпноса, здійснював смертний вирок Долі та зустрічав душу померлого.

Витоки ідеї безсмертя пов'язані з міфологічними та давньо-релігійними уявленнями про вічність душі, її божественне походження. Давньогрецька філософія представила ейдетичне трактування безсмертя, тобто його зв'язок зі світом вічних ідей. Давні греки вважали смерть та сон подібними: смерть розглядалася як останній та найбільш довгий сон. Платон в «Апології Сократа» вкладає в уста Сократа такі слова про смерть: «Якщо нічого не відчувати, то це все одно що сон, коли спиш так, що навіть нічого не бачиш уві сні…». Остаточно проблему смерті як сферу філософської проблематики утвердив Платон, наголосивши смерть, як звільнення душі від тіла. І водночас проголосивши, що істинні філософи багато думають про смерть, і ніхто в світі не боїться її менше, ніж ці люди. Філософування дозволяє звільнитися від «важкості» тіла та робить душу вільною та чистою, щоб після смерті вона стала божественною. Однак, зауважує Платон, «в рід богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом та не очистився до кінця, - нікому, хто не прагнув пізнання». Так, Платон трактує душу як першоначало життя, що існує вічно, вона не народжується та не вмирає. Отже, філософія Платона переводить проблему смерті з міфології в простір філософії.

Після смерті Сократа філософія стикається з проблемою визначення сенсу та значення смерті. Сократ, обравши смерть, визначив для філософської свідомості проблему особистого вибору в питанні про смисл та цінність життя.

Істотний вплив на європейську філософію середньовіччя здійснило християнство. Відповідно обґрунтовувалося безсмертя душі. Вона пов'язувала людину з Богом. Християнство представило інакше, ніж у греків, розуміння смерті та безсмертя, яке ґрунтувалося на ідеї творення світу Богом. Вважалося, що душу Бог створив безсмертною, однак через гріхопадіння вона стала смертною. І лише Божа благодать повернула їй безсмертя.

Доба Відродження представляє новий дискурс танатологічних роздумів, в якому обґрунтована ідея доблесного життя, протягом якого можливо здійснити хороші вчинки, які обезсмертять людину в пам'яті нащадків. Моральні вчення Джонаццо Манеті, Пико делла Мірандоли та Еразма Роттердамського є яскравими втіленнями ідеї прагнення людини до земної і, таким чином, посмертної слави. Що ж до ідеї безсмертя, то Ніколай Кузанський, Джордано Бруно наслідували традицію неоплатонізму, розмірковували про безсмертя душі, її приєднання до душі світової [1].

Розвиток науки у Відродженні та в Новий час утверджував розуміння вічності матеріального світу, до якого долучена людина завдяки власній тілесності, природності, дав підстави розглядати смерть як «метаморфози живої матерії». Новий світоглядний поворот у філософській думці ХІХ ст. пов'язаний із актуалізацією проблеми смерті. Смерть починають сприймати як один з об'єктів дослідження, джерело нового емпіричного досвіду. Водночас філософія Нового часу з її головною увагою до процесу пізнання та методології «заміщує» людину «суб'єктом». Відповідно життя і смерть розглядаються суб'єктно, тобто, як те, що належить суб'єкту в якості об'єкта [1,2].

Такий підхід знаходить подальше втілення в філософії А. Шопенгауера, його послідовників та екзистенціалістів. В ученнях А. Шопенгауера та Ф. Ніцше він виявився у її романтизації, запереченні значущості людського життя. Сенс буття людини, на думку Шопенгауера, не може бути виражений у прагненні до щастя. Людина, на відміну від тварин, самоусвідомлює свою смертність, й очікування смерті, підготовки до неї головна її мета. Цьому покликане служити особливе людське начало - воля, яка дає змогу людині, на відміну від усіх інших істот, зректись життя, перемогти його. Однак, А. Шопенгауер намагається подивитися на проблему життя і смерті «об'єктивно», поза їх відношенням до суб'єкта. Він прокламує таке в своїй роботі «Світ як воля та уявлення». На думку А. Шопенгауера, смерть, як і народження, врівноважує життя, ціль якого є проявлення світової волі [1,2].

З іншого боку безсмертя душі відстоювали Р. Декарт, П. Гассенді, Б. Спіноза. Бенедикт Спіноза, так як і Декарт, наголошував на тому, що душа людини є безсмертною та що це безсмертя витікає із законів природи. Згідно з поглядів Спінози, якщо людина відповідає душі, тобто займається пізнанням себе і бога, то вона навряд чи буде страждати від страху смерті. Цікавою є думка філософа проте, що смерть тим менше приносить шкоди людині, чим більше пізнана душа, а саме в тому чим більше душа любить бога [7].

Для І. Канта проблема безсмертя душі постала як сфера практичного розуму. У зв'язку із ідеєю існування Бога та безсмертям душі у людині існує непорушний моральний закон. Безсмертя надано людині для досягнення морального ідеалу згідно з природою людини.

Філософія постмодернізму представила життя та смерть людини в сучасному дискурсі, продовживши пророчі міркування Ф.Ніцше про кризу особистості. В сучасному символічному світі межа життя та смерті стає ще більш розмитою. Відповідно, бути живим чи мертвим вирішує не сам суб'єкт, а способи «читання» символів. Недарма виникають та набувають виключної актуальності проблеми встановлення границь життя та смерті у випадках реанімації, переривання вагітності, евтаназії, суїциду. Таким міркуванням співзвучна ідея кризи особистості, яку Ф. Ніцше представив через критику євангельського уявлення про смерть та безсмертя. Теза «Бог помер» характеризувала кризу європейської культури, ситуацію, коли християнські цінності як основа моралі, вже не сприймалися як безумовні. В «Антихристі» Ф.Ніцше наголошує: «Доля Євангілія була вирішена смертю, воно було розп'яте на «хресті»…» Філософ представляє погляд на Христа очами суб'єкта, запитуючи: «хто убитий?» та «хто убив?» Відповідаючи на такі запитання, людина мислить себе суб'єктно - і як спасителя, і як вбивцю. Таке представлення вирізняється екзистенціальною глибиною. Отже, його досить складно осмислити [1].

У філософії екзистенціалізму проблема смерті стала основною світоглядною проблемою. Суб'єктивне усвідомлення смерті визначається відправним пунктом в усвідомленні життя, активізації пошуку справжнього людського буття, визначенні сенсу життя [2].

Екзистенціальна філософія розділила проблему смерті на релігійно-метафізичний аспект та онтолого-індивідуальний. Так, на думку С. К'єркегора, людина не може уникнути смерті. Але він зазначає, що смерть - не є «смертельною хворобою», оскільки вона є переходом до іншої форми життя. Через внутрішні протиріччя у людини виникає відчай, який і є «смертельною хворобою», що призводить до смерті за якою вже нічого не слідує. С. К'єркегор відмічає, що безсмертя можливе для людини лише в тому випадку якщо вона усвідомлює у собі вічного духа [8].

Камю у своїй творчості не намагався визначити, що ж таке є смерть. Він приділив значну увагу проблемі цінності життя через розгляд права людини на смерть. «Ми нічого не зуміємо зробити, якщо не будемо знати, чи маємо право вбивати ближнього чи давати свою згоду на його вбивство. Оскільки сьогодні будь-який вчинок прокладає шлях до прямого або непрямого вбивства, ми не можемо діяти, не з'ясувавши раніше, чи повинні ми прирікати людей на смерть, і якщо повинні, то заради чого» [9]. Суттєве місце у філософії А. Камю займає паралізуюча роль страху смерті, що відображено в таких словах «Нещодавно він дивився на смерть з твариною жахом, а тепер зрозумів, що боятися її - означає боятися самого життя. Страх смерті можна виправдати тільки безмежною прив'язаністю до всього, що є живого в людині» [10]. Таке розуміння виросло на грунті особистих переживань ситуацій другої світової війни, розуміння беззахисності людини в складних, пограничних ситуаціях, розбіжності прокламованої сутності з дійсною.

У М. Гайдеггера екзистенція людини перетворюється в буття-в напрямок-смерті. Смерть виявляє людину в бутті, чим пробуджує в ній автентичність. В той же час, смерть - це єдина можливість для людини, яка є поза її вибором, оскільки людина не може не померти. Страх смерті є онтологічним переживанням втрати свого зв'язку з зовнішнім світом. І це не справжня екзистенція. Навпаки, відкрите прийняття свого небуття створює справжню екзистенцію [1].

Філософія психоаналізу (З. Фрейд, К.-Г. Юнг, Е. Фромм) звернулася до розгляду буття людини через два несвідомі прагнення, фундемантальні інстинкти - життя (Ероса) і смерті (Танатоса), боротьба між якими у людині визначає все її існування, а також культуру суспільства [2].

У працях Е. Фромм наголошувалось, що людина є смертною, хоча вона сама може цього й не визнавати. Віра людини в безсмертя душі запропонована християнством може вивести індивідуальне життя із фізичних меж, та піднести її на рівень безсмертя. Можливість позбавлення страху смерті він вбачав у примусовій необхідності здійснення діяльності. І вбачав у усвідомлення смерті «один із найсильніших стимулів життя», «основа людської солідарності», « каталізатор, без якого радість та ентузіазм життя втрачають інтенсивність і глибину» [2, 11].

Чільне місце питання смерті й безсмертя займає у російких філософів. Для Толстого це нескінченне вливання змістів і біг змістами виступало як картина безглуздого бігу людини колом якихось зчеплень, коли, як він висловлювався, смерть стає безглуздою. Ну, справді, якщо весь сенс мого життя і моєї діяльності залежить від того, що станеться завтра, то я не можу прийняти смерть з однієї простої причини: адже це абсолютно абсурдно. Я підняв ногу, щоб зробити геніальний крок, і - маєш! -врізав дуба. І Толстой тонко зауважує: але якщо смерть безглузда, тоді й життя безглузде. Тобто якщо це так, то якого дідька і навіщо тоді займатись наукою! Якщо в кожний даний момент робити щось фактично безглуздо, тому що це буде зроблено завтра, і зроблено навіть не мною, а кимось іншим, то всі мої труди даремні [12].

Соловьйов говорив про те, що душа та тiло людини являють собою двi сторони єдиної живої iстоти. В результатi первородного грiха зв'язок мiж душею i тiлом стає немiцним, людина - смертною. "Смерть людини стає космiчною катастрофою, бо у вмираючому природа втрачає своє безсмертне осереддя i сама як така вмирає в людинi". Єдиною людиною, яка змогла подолати смерть був Христос, який вiдновив єднiсть душi та тіла.

Для М.Ф. Федорова характерно визнання безсмертного статусу космiчного буття, при чому у повному складi поколiнь, що жили ранiше ("iманентне воскресiння"). Також він передбачав два можливих шляхи воскресіння. Перший, полягав у складання часток пилу померлих в їх тіла,оскільки як і Арістотель,вважав, що кожна матерiальна частинка тiла людини зберiгає її iндивiдуальнiсть (в нашi часи на цьому грунтується наукова iдея i започаткована практика клонування, створення цiлого органiзму з однiєї клiтини, що, як вiдомо, мiстить в собi всю генетичну iнформацiю про нього). Другий спосіб, полягав у тому, що син воскрешає батька неначе "з себе", батько - свого батька тощо, аж до праотця i пралюдини. Основною проблемою восерсіння, Федоров передбачав у поверненні вiдновленiй людинi унiкальної самосвiдомiсть воскреслих.

Так, наприклад, у космiчнiй фiлософiї Цiолковського можна знайти найбiльш яскраву сумiш рiзнорiдних впливiв: вiд iндуїстсько-буддiйських вiрувань у реiнкарнацiю, античного гiлозоїзму та евдемонiзму до моралi "розумного егоїзму" та сучасної йому теософiї. К.Ціолковський визнавав iснування у Всесвiтi однiєї субстанцiї i однiєї сили - матерiї у її нескiнченних перетвореннях. Натурфiлософські уявлення Цiолковського про Всесвiт як про єдине матерiальне тiло, по якому нескiнченно подорожують атоми, що полишили смертнi тiла, якi розпались, проте самі є неруйнiвними психiчними примiтивними "я" - були своєрідним виразом "панпсихiзму". Справжнє блаженне життя для цих автомів починалося, на думку Ціолковського, в мозковi вищих, безсмертних iстот космосу, якому передує знаходження в нижчому матерiальному виглядi. Гарантiєю досягнення безсмертного блаженства для мозкових атомiв стає знищення в масштабах Землi i космосу недосконалих форм життя, якi пiддаються стражданням i в якi цi атоми могли б потрапити. Як усi мислителi-космiсти, Цiолковський не вважав людину остаточним вiнцем творiння, гостро вiдчував її недосконалу, промiжну, а тому тимчасового кризову, природу. В однiй з неопублiкованих праць вiн вiдзначає, як одну з найвищих цiлей людства, - "безмежнiсть прогресу i надiю на знищення смертi". Бiльше того, вiн намагався уявити собi таку майбутню iстоту, яка би могла бути максимально незалежною вiд усiх обмежуючих умов теперiшнього iснування людини, включаючи харчування. Вiн детально описував уявну дiючу модель автотрофної (такої, що самохарчується) iстоти, якій притаманий замкнутий цикл її процесiв обмiну, що не передбачає зупинки чи кiнця - своєрiдний проект бiологiчного "вiчного двигуна" [13].

Можливість безсмертя також розглядається у творах засновників та послідовників вчення про ноосферу Е. Леруа, Т. де Шардена та В. Вернадского. Поняття «ноосфера» запропоновав французький учений-математик Е. Леруа в 1927 р., який під ноосферою розумів сучасну геологічну стадію розвитку біосфери. П. Тейяр-де-Шарденом надалі розробив власні уявлення про ноосферу в книзі «Феномен людини». Ноосфера, по Тейяру-де-шардену, - це колективна свідомість, яка почне контролювати напрям майбутній еволюції планети і зіллється з природою в ідеальній крапці Омега, подібно до того, як раніше утворювалися такі цілісності, як молекули, клітки і організми. «Психогенез привів нас до людини. Тепер психогенез стушовує, він змінюється і поглинається вищою функцією - спочатку зародженням, а потім наступним розвитком духу - ноогенезом». Розвиваючи концепцію ноосфери слідом за Тейяром-де-шарденом, В.І. Вернадський розглянув те, як на основі єдності попередньої стадії взаємодії живого і відсталої матерії на наступній стадії взаємодії природи і людини може бути досягнута гармонія. Ноосфера, по В.І. Вернадському, «такого роду стан біосфери, в якому повинні опинятися розум і робота людини, яка прямує ним, як нова небувала на планеті геологічна сила». Він глибоко обґрунтував єдність людини і біосфери. При цьому зазначаючт, що сама жива матерія як носій розуму складає невелику частину біосфери по вазі [14].

Підсумовуючи все різні точки зору на осмислення феноменів смерті та безсмертя, незважаючи на всі суперечності можна виявити такі тенденції: перша, це віра у безсмертну душу людини та/чи світову душу, що «червоною ниткою» пронизує всю історію; друге, людина не може оминути смерті, тому має плідно використовувати власне життя або для щастя, або для дотримання моральних принципів, або заради подолання страху смерті; та третє, людина може еволюціонувати, досягти безсмертя або в ході пізнання своєї душі, сутності чи розвитку інтелекту.

безсмертя біологічний етичний евтаназія

4. Біологічний та соціо-цивілізаційний культурний рівень визначення поняття «безсмертя»

Смерть та безсмертя, як і людське життя, явище багатомірне. Сучасна філософія наголошує двоїстість їх визначень. Так, говорять про безсмертя в буквальному сенсі та в метафоричному. В першому відношенні безсмертя розуміють як нескінчене життя окремої людини, відсутність неминучості смерті. Метафоричне представлення безсмертя ґрунтується на співвідношенні людського життя та вічності, на осмисленні спів-буття людини та Всесвіту. Однак слід наголосити, що незалежно від способів розуміння концепту «безсмертя» в його основі є ідея вічного життя. Зокрема феномен безсмертя біологічні соціально-культурні й світоглядні виміри [1,2].

4.1 Біо-тілесний аспект безсмертя

Найбільш традиційно смерть трактується біологічно, тобто як «природний кінець будь-якої живої істоти», «припинення життєдіяльності організму, яке виражене у припиненні нормального ходу речовин між організмом і зовнішнім середовищем».

Проте навіть біологічна смерть не є абсолютною протилежністю життю. Як заперечення життя, смерть, по суті міститься у самому житі. Існування й розвиток кожного живого організму відбувається як безперервний процес оновлення, тобто народження й смерті. Скінченність буття окремого організму людського індивіда, його смертність передбачає й його певне безсмертя через перехід в інші органічні стани, життя його роду. Смертний індивід продовжує своє життя, відтворюється у людському роді [2].

Виразно вказаний принцип простежується у поглядах англійського еволюційний біолог Річард Докінз у книзі «Егоїстичний ген», у якій стверджував те, що людьми керують гени, та, що сенс життя людини передати далі власні гени у вічність. Таким чином відтворити їх у наступних поколіннях [15].

Завдяки новітнім біотехнологічним практикам у сучасній цивілізації надія на біологічне, тілесне безсмертя наближена. Зараз розвивається іммортологія - галузь, мета якої надати наукове обґрунтування правомірності постановки й реальної можливості рішення проблеми досягнення практичного безсмертя людини.

Дослідження перспектив розвитку технологій найближчого майбутнього дають підстави думати, що за кілька десятиліть життя істотно зміниться і буде продовжувати змінюватися усе швидше. Ці зміни неминуче породжують і будуть породжувати проблемні ситуації соціального й культурного характеру - і між соціумами, у яких зміни відбуваються з різною швидкістю, і усередині соціумів - між шарами з різним рівнем доступу до нових благ, між поколіннями. З одного боку, як відзначає Б. Юдін, очевидно, що сьогодні переважає позиція обережного відношення до різних технологій модифікації людини. Проте, все більшої сили набирає міжнародний і міждисциплінарний рух, що називає себе трансгуманізмом, який вбачає в новітніх біотехнологічних практиках головний шлях подальшого розвитку людства [1].

За визначенням прибічників цієї позиції, трансгуманізм - це раціональний, заснований на осмисленні досягнень і перспектив науки, світогляд, який визнає можливість і бажаність фундаментальних змін в становищі людини за допомогою передових технологій з метою ліквідувати страждання, старіння і смерть і значно підсилити фізичні, розумові і психологічні можливості людини [16].

Прибічники трансгуманізму вважають, що людський вид не є завершенням еволюції, що людство перебуває на порозі її нового етапу. Людина продовжить еволюціонувати вже не під дією біологічних законів або законів соціальної еволюції, а завдяки науковому знанню, перетворивши еволюцію в керований процес [1].

Важливим імпульсом для становлення трансгуманізму стало есе «Дедал: наука та майбутнє» (1923 р.) британського біохіміка Джона Холдейна, в якому він описує, як наукові відкриття можуть змінити суспільство і поліпшити положення людини. Це есе стало причиною багатьох дискусій про майбутнє, включаючи книгу «Світ, плоть і диявол» Джона Бернала (1929 р.), в якій він розмірковує про колонізацію космосу і біонічних імплантантах, а також удосконаленні інтелекту за допомогою передових методів.

У роки другої світової війни рух євгеніки було дискредитовано, внаслідок чого ідея створення кращого світу стала табу. Трансгуманістічні погляди в наступні роки розроблялися, в основномув науково-фантастичних творах. Такі автори, як Айзек Азімов, Артур Кларк, Станіслав Лем досліджували різні аспекти трансгуманізму і внесли свій внесок у його поширення. У 70 -х і 80 -х рр. виникло безліч організацій для просування ідей продовження життя, колонізації космосу, кріоніки і футуризму. Як правило, вони були розрізнені, хоча багато з них поділяли подібні погляди і цінності. У 1988 р. вийшов перший випуск журналу « Extropy Magazine » під редакцією Макса Море і Т.О. Морроу (псевдонім від «tomorrow », англ. «Завтра») , а в 1992 р. вони заснували Інститут екстропіі (Extropy institute), які стали каталізаторами об'єднання безлічі окремих груп . Багато транс гуманістів не згодні з поглядами Інституту екстропіі . У 1998 р. Ніком Бострома і Девідом Пірсом була заснована Всесвітня трансгуманістична асоціація (ВТА), щоб доповнити Інститут і виступати в якості зонтичної організації для всіх груп і напрямків трансгуманізму . Місцеві трансгуманістіческіе дискусійні групи були засновані в найбільших містах Америки і в європейських країнах [17].

Сьогодні трансгуманізм оцінюється не однозначно. Так, наприклад, відомий американський футуролог Ф. Фукуяма у своїй книзі «Наше пост людське майбутнє» висловлює занепокоєння суттю та впливом трансгуманізму.

А саме деградацією моральних норм, загостренням гендерного протистояння, зміною соціальної ієрархії [18].

В.С. Стьопін наголошує, що очікувані трансгуманізмом результати по генетичному поліпшенню людини слід оцінювати, беручи до уваги двокомпонентний системний характер нашої тілесності. А саме те, що людська життєдіяльність регулюється двома типами програм - біологічною (геномом людини) і соціальною, надбіологічною (геномом суспільства), представленою кодами культури. Тому, цілком слушно постають запитання: як позначаться зміни генетичних програм на культурі? Чи не призведуть вони до знищення самих основ соціальності?

Проте, багато ідей трансгуманізму завоювали прихильників у колах філософів та науковців. У різний час на їхню підтримку виступали біоетик Артур Каплан, астрофізик Стівен Хокінг, генетик Джеймс Уотсон та ін. У цілому, трансгуманізм обговорює такі ж питання, що і біоетика, а саме: вплив новітніх біотехнологій на модифікацію геному людини, моральні проблеми клонування, трансплантології, евтаназії тощо. Втім, як зауважує Б.Г.Юдін, поки що важко судити, чи є трансгуманізм сучасною фазою гуманізму або ж з позицій трансгуманізму гуманізм взагалі буде відкинутий як щось архаїчне.

Відомий сучасний російський філософ В.О.Лекторський притримується іншої позиції. Він піддає трансгуманістичні наміри різкій критиці: «…якщо б вдалося створити «пост-людей» безсмертними,…то таке мало б низку фатальних наслідків…Безкінечне життя одних й тих же істот звело б до мінімуму можливість соціальних та культурних оновлень (щоправда, навряд чи в такому нелюдському суспільстві існувала б культура). Зникли б такі найголовніші смисловизначаючі цінності людського життя, як піклування про дітей та літніх людей (бо не було б ні тих, ні тих), розуміння іншої людини та її проблем (оскільки і таких проблем не було б), любов до іншої людини, яка включає в себе піклування та розуміння любимого, усвідомлення крихкості людського життя; втратили б сенс такі чесноти, як мужність та героїзм, бо вони передбачають самопожертву та можливість втратити життя». Отже, оцінки трансгуманізму істотно різняться - є позитивні, нейтральні та різко критичні [1].

Віртуальне безсмертя

Сучасний дискурс представлення антропологічної ролі інформаційних технологій в моделюванні сценаріїв досягнення безсмертя в процесі формування інакшої людини - «боголюдини», «транслюдини», «біокіберлюдини», «постлюдини», «віртуальної людини», «Homo immortalis» (людини безсмертної) тощо дозволяє виокремити нову концептуальну ситуацію представлення людського безсмертя. Йдеться про концепцію «віртуального безсмертя». Головним трендом сучасної культури є добре помітний і стійкий наступ віртуального на реальний світ. Він то і приведе нас до можливості здійснення імморталістської моделі віртуального безсмертя.

Віртуальне безсмертя приблизно з 2045 року припускає американський дослідник, футуролог Р. Курцвейл. Таке можливе шляхом «єднання» людини та складної комп'ютерної техніки. Приблизно через 35 років власне людська цивілізація, яку ми знаємо сьогодні, завершиться. Основа таких міркувань - концепція сингулярності. Вона описує гіпотетичне вибухоподібне зростання швидкості науково-технічного прогресу, до якого призведе створення штучного інтелекту та машин, що самовідтворюються, інтеграція людини з комп'ютерами або значне збільшення можливостей мозку людини на основі біотехнологій [1].

У всесвітній павутині людина охоче змінює власне реальне тіло на віртуальне тіло аватара (virtual body - VB). У 3D середовищі події сприймаються людиною вже не ззовні, не з боку, як раніше, а зсередини. Спочатку сторонній спостерігач здійснює вимушену негайну еволюцію до стану інтерактивного користувача і, далі, до статусу повноцінного учасника подій віртуального цифрового світу. Питання переконливості імітації реальності - віртуальним зводиться до рівня досконалості інтерфейсу. До тривимірного зображення і повноцінного звуку із розвитком технологій будуть додані передачі запахів, тактильних відчуттів, смаку [19].

За прогнозом британського футуролога Я.Пірсона, віртуальне (цифрове) безсмертяі чекає на людство в найближчі півстоліття. На певному етапі розвитку технологій, коли (і якщо) буде успішно вирішене завдання повноцінної оцифровки психіки, найрозвиненіші технології інтерфейсу, до яких ми нині так прагнемо, стануть надлишковими або другорядними. На думку дослідника, завдяки такій «оцифровці» людина, не помітивши смерті, плавно переміститься у віртуальну реальність, де зможе жити вічно. Адже «цифрового людини» можна безпосередньо ввести в цифровий світ, як ми зараз вводимо на жорсткий диск або у всесвітню павутину текст з флешки. Досягнення інтерфейсу стануть архаїчними і непотрібними милицями , будь-яка інформація, всі символи і терміни , відчуття і переживання «оцифрованої людини » дано безпосередньо, без непотрібних тепер процедур перекодувань розрахованих на біологічну природу людини. Так людина зможе прожити як завгодно багато віртуальних життів, коригуючи і багаторазово варіюючи хід будь-якого з них. Завдяки цьому наша свідомість переживе момент смерті, таким чином це і є віртуальне безсмертя [1, 19].

Отже, у біологічному аспекті безсмертя можливо у трьох варіантах: по-перше, як відродження у людини у своїх нащадках; по-друге, за концепцією трансгуманізму за рахунок продовження життєдіяльності людини з допомогою розвитку біотехнології; по-третє, у якості віртуального безсмертя, тобто оцифрування людської свідомості та перенесені її у віртуальний світ.

4.2 Соціо-культурний аспект безсмертя

Народження і смерть людини як соціокультурної істоти не збігаються з її біологічним народженням і смертю. Соціально людина формується у процесі взаємодії з іншими людьми, внаслідок праці та спілкування, освоєння матеріальної та духовної культури, створення нового. Вона взагалі може не мати соціального народження (приклад дітей «мауглі»). Як і соціальне народження, соціальна смерть відмінна від біологічної. Людина може ще тривалий час здійснювати біологічну життєздатність, але вже може бути нездатною до виконання елементарних соціальних функцій [2].

У соціальному бутті людини закладена можливість безсмертя. Через свої творіння, внесок у матеріальну й духовну культуру людина набуває певного безсмертя. Вона продовжує жити у мисленні і діяльності інших поколінь як, наприклад, видатні мислителі, вчені, творці художніх цінностей, політики, законодавці і т.д. [2]. В.Франкл зауважував, що навіть якщо історія не зберігає ім'я творця, вченого чи мислителя, то об'єкти культури все одно успадковуються нащадками. Наприклад, нам відомо про культуру майя, ацтеків, древніх єгиптян при цьому про авторів наявні обмежені відомості [4].

Марксистська філософія, заперечуючи безсмертя душі, розглядала безсмертя як збереження пам'яті про людину, її вчинки та досягнення в пам'яті наступних поколінь. Такий підхід виходить лише з орієнтацій на соціальне, на внесок особистості в соціокультурний розвиток людства. Однак поза розглядом лишається осмислення проблеми смерті у всій її складності [1].

Російських нейрофізіолог В.М. Бехтерєв пояснював соціальне безсмертя таким чином: розглядаючи нерво-психічну діяльність людини, як вираження енергії його центрів, та, враховуючи закон збереження енергії в зовнішньому світі, нервово-психічна діяльність однієї людини проявляючись зовнішнім чином в тій чи іншій формі і сприймаючись усіма оточуючими, або за допомогою спеціальних органів, як свого роду трансформаторів, служить імпульсом до порушення процесів в інших істотах і, отже, дає тим самим поштовх до нових її проявів у зовнішньому світі. Взаємовплив людей один на одного створює загальну спільну духовну особистість середовища - духовна особистість народу, а сукупність народних особистостей створює спільну людську особистість. Варто зазначити, що він у результаті приходив до висновку безсмертя людської душі [3].

Отже, можливість соціального безсмертя реалізується з одного боку через створення пам'яток, винаходів, творів людської культури, цивілізації; а з іншого - через взаємовплив людини один на одного, і як наслідок на духовну культуру світу, що спадкується прийдешніми поколіннями.

Однак враховуючи, що будь-яка матерія з часом руйнується, деякі дослідники скептично ставляться до можливості безсмертя як у біологічному так і в соціальному аспекті, оскільки й наша планета колись буде знищена. Таким чином вбачаючи безсмертя в нематеріальній сфері енергій.

5. Біоетичні суперечності пов'язані із питанням смерті та безсмертя

У зв'язку з науково-технічним прогресом виникла потреба вироблення критерії життя та смерті. Оскільки їх знання є важливим для таких випадків як здійснення абортів, самогубств особливо до евтаназії. На сьогодні говорячи про смерть зазвичай мають на увазі лише біологічний аспект, тобто припинення життєдіяльності організму людини.

Проблема абортів с однією зі складних проблем в сучасному суспільстві. У соціальному контексті явище абортів пов'язане з плануванням сім'ї. Етичні засади ставлення суспільства до абортів передбачають відповіді на питання: "Що таке життя?". "Що таке смерть?", "Що таке людина?" і т.п. І сьогодні не визначено важливе питання, з якого моменту можна вважати ембріон живим?

У біоетичному сенсі аборти є не просто медичними діями або феноменом планування сім'ї, а корегуванням за бажанням людини багатоманітності біологічної визначеності людей. Справа в тому. що назавжди викреслюються певні неповторні біологічні можливості появи й існування неповторних людських особистостей та індивідуальностей. Взагалі, зменшується багатоманітність світу живого [20].

Однією зі складних ситуацій людського буття є вибір евтаназії - добровільного уходу з життя. Саме слово «евтаназія» (?????????) походить від грецьких слів - «??» - добре та «???????» - смерть та в буквальному сенсі означає «легка смерть» [1]. Для позначення безболісної смерті Ф.Бекон ввів термін «евтаназія». Зазвичай розмова заходить про евтаназію, коли йдеться про людей, що зазнають тяжких страждань внаслідок невиліковних хвороб.

На сьогодні питання евтаназії не є однозначним. Прихильники евтаназії, стверджують, що життя у стражданнях, немає сенсу, а тільки продовжує муки невиліковно хворих людей лише для того, щоб вони померли природною смертю. І що краще допомогти людині безболісно піти з життя, ніж підтримувати таке нікчемне існування.

На противагу їм, багато лікарів, юристів та пересічних людей вважають евтаназію неприпустимою, навіть за бажанням самого пацієнта. Вони стверджують, що як вбивство не називай, воно все одно залишиться вбивство, а також що ніхто не має право позбавляти іншої людини життя та вирішувати питання смерті іншої людини. Так, наприклад, Віктор Франкл стверджував, що людина має «померти своєю смертю», оскільки навіть страждаючи людина може наповнити сенсом своє існування через реалізацію цінностю ставлення до страждань. Також він виказував побоювання, що умертвіння лікарськими засобами може здійснюватись і для узаконення вбивства людей, чиє життя нібито більш не представляє цінності [4]. Різко засуджує самогубство і видатний нейрофізіолог В.М. Бехтерєв: «Самогубство взагалі, як самогубство за індивідуальними мотивами, не може отримати ніякого виправдання з соціально-етичної точки зору, але жертва життям на благо людства в майбутньому є вищим етичним поривом, який дається небагатьом» [3].

Багато країн світу (Західна та Північної Європи, США та інші) зайнялися розробкою нормативно- правової бази щодо можливості здійснення евтаназії. Для цього, наприклад, у 1977 році у Каліфорнії прийнятий закон «Про право людини на смерть», за яким невиліковно хворі мають праву, оформивши деякі документи, вимкнути реанімаційну апаратуру. У Бельгії, Швеції, Колумбії, Фінляндії, Швейцарії, деяких штатах США (Орігон, Каліфорнія), Австралії дозволена пасивна евтаназія (припинення лікування). Такий варіант можливий лише у випадку вільного та свідомого рішення пацієнта, а не його рідних та близьких. У Нідерландах і Швеції також дозволена непряма евтаназія (використання медикаментів, побічний ефект яких скорочує життя). Але здійснення активної прямої евтаназія призводить до кримінальної відповідальності [1].

Що ж до України, то на сьогодні евтаназія є забороненою за статтею 52 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»: «Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань» [21].

Виходячи з усього вище зазначеного біоетичні питання пов'язані із смертю не має єдиної відповіді. Оскільки на рівні особистості й суспільства в цілому існують суперечності етичного, світоглядного та юридичного характеру.

Висновки

Неминучість смерті завжди привертала увагу людини, що стимулювало її до пізнання власної сутності та пошуку шляхів досягнення безсмертя.

Як недивно, з розвитком цивілізації ставлення до смерті змінилося від як до звичайної частини людського буття до різко негативного (страху смерті, особистої трагедії). Ймовірно це відбулося внаслідок втрати єдності зі світом, розуміння свого місця у світі, своєї сутності та збільшенням значущості індивідуального Его. Таким чином для людства постало питання сенсу життя людини, цілі людської діяльності, необхідності дотримання етичних норм, подолання страху смерті та його причини, а головне - наявність у людини безсмертної душі перестала бути беззаперечною.

На сьогодні згідно із філософськими та науковими концепціями існують такі можливості досягнення безсмертя:

- у біо-тілесному аспекті через передачу власних генів, подовження життя людини, створення «біороботів» чи перенесення людської свідомості до віртуальної інформаційної системи;

- у соціальному аспекті через створення винаходів, мистецьких, літературних та ін. творів або внаслідок взаємовпливу (йдеться про нервово-психічну енергію) однієї людини на іншу.

Розвиток науки призвів до виникнення біоетичних питань: чи має людина право на смерть (евтаназія, самогубства), переривати життя (аборти) та звичайно наскільки штучно створена людина є людиною. На які суспільство має суперечливі погляди.

Внаслідок чого майже все людство боїться усвідомити власну смерть. Тому крокує в пошуку безсмертя й розвитку в тілесному аспекті. А наявність у людини душі та необхідність розширення духовної спадщини людства та дотримання моральних норм залежить від особистого вибору людини.

Список літератури

1. Філософія. Підручник/ під редакцією Л.В. Губерського. - Київ, 2013.

2. Вілков В.Ю., Салтовський О.І. Людина і світ: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - с.352.

3. Бехтерев В.М. Безсмертие человеческой личности как научная проблема.

4. В. Франкл. Человек в поисках смысла. Москва «Прогресс», 1990 г. - с.196

5. Лев Николаевич Толстой. Смерть Ивана Ильича.

6. Філософські, психологічні, морально-етичні аспекти смерті та безсмертя.

7. Бенедикт Спиноза. Избранные произведения. Том1.

8. Сёрен Кьеркегор. Болезнь к смерти

9. А.Камю. Бунтующий человек.

10. А.Камю. Счастливая смерть.

11. Е.Фромм. Бегство от свободы.

12. Мераб Мамардашвілі. Картезіанські роздуми. Роздум четвертий.

13. Охріменко О.Г. Православна релігійна думка ХІХ-ХХ ст.

14. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера / В.И. Вернадский. - М. : Айрмс-пресс : Рольф, 2002. - 575 с.

15. Ричард Докинз. Эгоистичный ген

16. Российское трансгуманистическое движение

17. Карапетян А.С., Пашко Р.Г.. Трансгуманизм как мировоззренчиский феномен

18. Ф. Фукуяма. Наше постчеловеческое будущее: последствия биотехнологической революции / пер. с англ. М.Б. Левина. - М.: ООО «Издательство АСТ»: ОАО «Люкс», 2004 - С.87-107.

19. Шоркин А.Д. Ноосферные модели персонального бессмертия.

20. О.Є. Перова. Біоетика: смислові і предметні ракурси. Основи законодавства України про охорону здоров'я (Стаття 52).

Размещено на Allbest.ru