Роботи Івана Пулюя в галузі фізики

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Павла Тичини

Інститут природничо-математичної та технологічної освіти

КАФЕДРА ФІЗИКИ І АСТРОНОМІЇ ТА МЕТОДИКИ ЇХ ВИКЛАДАННЯ

Курсова робота

Роботи Івана Пулюя в галузі фізики

Виконав: Студент 41гр. ФМФ

Корінчак Ігор Васильович

Науковий керівник:

Паршуков Сергій Васильович

Умань - 2007



Зміст

Вступ

Розділ І. Історіографія дослідження

1.1 Життєвий і творчий шлях І.П. Пулюя

1.2 Викладацька діяльність вченого у Віденському університеті та Німецькій політехніці у Празі

Розділ ІІ. Аналіз науково-технічних напрямків творчої діяльності І. Пулюя

1.1 Дослідження в галузі фізики

1.2 Винаходи з електротехніки і телефонії

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки



Вступ

Проблема об'єктивного висвітлення історичної дійсності в житті українського народу є актуальною й сьогодні, зокрема це стосується історії науки. За часів радянської влади ім'я видатного українського вченого - Івана Пулюя замовчувалося. Втім, хоча зараз він і повертається до рідної країни, багато наших співвітчизників навіть не уявляють, наскільки вагомою була його постать наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття. На відміну від нас світова наукова громада вже давно знає Івана Пулюя як теоретика й експериментатора, автора багатьох оригінальних наукових праць та винаходів, фахівця зі спорудження електростанцій, а також як знавця стародавніх мов. Від богослів'я до науки.

Утвердження української державності вимагає відновлення історичної пам'яті, втрата якої загрожує нігілізмом і деградацією духовності. Тому мусимо повернути незаслужено забуті й штучно вилучені імена наших великих попередників і на їхньому прикладі виховувати молоде покоління.

Отож формуючи концепцію розвитку національної школи, дуже важливо орієнтуватися не лише на загальнолюдські цінності та передовий світовий педагогічний досвід, але обов'язково враховувати національні особливості і пріоритети, тобто звертатися до національних джерел.

Дана робота присвячена висвітленню досягнень однієї з найвидатніших постатей в новітній світовій історії науки, техніки і культури, видатному вченому і великому українському патріотові Івану Пулюю, велич якого полягає у багатогранності таланту, високій ерудиції, різноманітності зацікавлень і водночас найвищому рівневі досягнень у різних напрямах діяльності.

Його праці з фізики сприяли утвердженню атомістичної теорії будови речовини, стали підгрунтям відкриття Х-променів та електрона, сприяли становленню Х-променології як науки, а наукові гіпотези щодо механізму виникнення й природи катодних та Х-променів набагато випередили загальний рівень тогочасних наукових уявлень. Сконструйовані ним апарати були відзначені найвищими нагородами на всесвітніх і міжнародних виставках, винаходи з електротехніки і телефонії запатентовані у багатьох країнах Європи, а теоретичні праці з електродинаміки змінних струмів лягли у фундамент окремих розділів теоретичних основ електротехніки.

Вміння представляти складні фізичні явища та процеси у доступній для розуміння й дослідження формі, використання влучних механічних аналогів розкривають перед нами нову грань таланту І.Пулюя. Його оригінальні підходи до опису процесів в електричних колах з несинусоїдальними електрорушійними силам і струмами, завдяки використанню адекватного математичного апарату, відповідають сучасному рівневі вимог фізико-математичного моделювання.

Широта наукової ерудиції, глибоке проникнення у фізичну сутність досліджуваних явищ і процесів, рідкісне поєднання таланту експериментатора з високим інтелектом теоретика дозволяє вважати І.Пулюя належним до плеяди тих учених, які в ХІХ ст. закладали фундамент новітньої фізики. Вражає своєю жертовністю й цілеспрямованістю громадська діяльність ученого, яку він присвятив українському духовному і національному відродженню. Вперше укладений народною мовою “Молитвослов”, як і спільно з П.Кулішем та І.Нечуєм-Левицьким виконаний перший повний переклад Біблії, стали зразками для пізніших україномовних перекладів і видань, а справедливість його політичних оцінок і прогнозів підтвердив час. “Чоловіком-самоцвітом” назвав його П.Куліш. На підтвердження цього звучать слова австрійського проф. В.Формана у виступі з нагоди 50-річчя від дня смерті І.Пулюя: “Професор Іван Пулюй належить до найвизначніших наукових постатей кінця ХІХ ст. Він з тих, хто спричинився до зміни обличчя нашого світу” [1.- C.686].

Мета дослідження полягає в об'єктивному відтворенні історії розвитку окремих напрямів фізики та електротехніки, відновленні низки пріоритетів, з'ясуванні впливу української наукової інтелігенції на формування національної ідеї. У зв'язку з цим ставилися такі завдання:

o узагальнити та систематизувати наявні матеріали про науково-педагогічну діяльність І.Пулюя;

o провести всебічний і цілісний аналіз його творчої спадщини;

o з'ясувати значення наукових праць вченого для формування нових напрямів дослідження у фізиці та електротехніці, відновити низку пріоритетів, зробити уточнення та узагальнення;

o дати об'єктивну оцінку внеску Івана Пулюя у світову науку та його ролі в українському культурно-політичному становленні.

Об'єкт дослідження - історія розвитку фізики та становлення електротехніки, через аналіз різнобічної діяльності видатного українського вченого та громадського діяча Івана Пулюя.

Предмет дослідження - науково-педагогічна діяльність Івана Пулюя в контексті розвитку фізичної науки.

Гіпотеза - достовірність інформації про те, що Пулюй першим винайшов Х-промені, ніж Рентген.

Розділ І. Історіографія дослідження

1.1 Життєвий і творчий шлях І.П. Пулюя

Іван Пулюй народився 2-го лютого 1875 р. в невеликому галицькому містечку Гримайлові за кільканадцять кілометрів від горезвісної р.Збруч, що на століття поділила Україну між чужими державами [Додаток 1].

Батько, Павло Пульгуй (прізвище на Пулюй змінив лише у 1881 р.), займався кушнірством і бджільництвом, володів господарством середніх статків. Був людиною чесною, розумною і розважливою, за що мав повагу у міщан і обирався у 1861-1865 рр. посадником міста.

Мати - Ксенія, з родини Бурштинських, була глибоко віруючою жінкою з твердим характером і високими моральними принципами, які намагалася прищепити і своїм дітям. Тому і не дивно, що в сім'ї Пулюїв панували любов, злагода і взаємоповага.

Іванко був здібною, допитливою і напрочуд самозарадною дитиною. Чарівність природи Медоборів викликала у дитячій душі не лише загострене відчуття прекрасного, але й щире захоплення гармонією навколишнього світу, прагнення пізнати його будову і закони. З часом дитяча зацікавленість переросла у нестримну жадобу пізнання, що на все життя залишиться його найбільшою пристрастю.

З малих літ хлопчина відзначався працьовитістю і наполегливістю. В шестирічному віці з захопленням почав відвідувати заняття у початковій школі. Наука давалася легко. Швидко освоїв абетку, а згодом опанував латинський і готичний шрифти. З тих пір не розлучався з книжкою. Захоплювався оповіданнями з історії рідного краю, а поезія Т.Шевченка ще в ті ранні, дитячі роки відкрила перед ним красу і велич рідного слова. Любив розваги, що вимагали кмітливості, а в швидкості і точності числення не мав рівних. Найбільшим його захопленням було спостерігати в теплі літні вечори карту зоряного неба і падіння метеоритів. Згодом це захоплення переросло у глибоку зацікавленість будовою Всесвіту на рівні передових наукових теорій і знайшло своє відображення у відповідних публікаціях на цю тему.

У 1857 р. І.Пулюй вступив до Тернопільської класичної гімназії, навчання у якій проводилося німецькою мовою, а на українську, як і на латинську, грецьку чи гебрейську, було відведено лише дві години на тиждень. Рідною мовою вивчали лише релігію, що теж була обов'язковим предметом. Зважаючи на сильну москвофільську орієнтацію, особливо серед церковного клиру, часто навіть на годинах української мови та релігії в школах і гімназіях навчали москвофільською “тарабарщиною”, підносячи на сміх “хлопську мову”. Щоб протистояти цьому, по гімназіях, духовних семінаріях та університетах повставали з числа свідомих українських студентів громади для захисту і плекання рідного слова. Центром цього руху були львівські часописи “Вечорниці”, “Мета” і “Правда”.

Заложив таку “Громаду” в Тернопільській гімназії і Пулюй. Невелике це було товариство, але однодушне і перейняте до глибини серця українською народною ідеєю. Збиралися тричі на тиждень, діяли за укладеною програмою: вивчали українську історію і літературу. Заснували свою бібліотеку.

Кожен з членів “Громади” добре усвідомлював мету свого життя і твердо знав, як повинен діяти, щоб її осягнути. Кожен з них своїм подальшим життям підтвердив вірність юнацькій присязі - ніколи нікого не зрадити і весь вік трудитися для добра свого народу.

Уже тоді виявив І.Пулюй риси неформального лідера, самокритичного і вимогливого як до себе, так і до своїх товаришів. Тут зробив він свої перші самостійні кроки на шляху формування власної особистості, утвердив життєве кредо, вірність якому зберігав протягом усього життя.

Наступним важливим етапом у світоглядному формуванні І.Пулюя був Віденський період. Закінчивши гімназію, восени 1865 р. він розпочинає свої студії на теологічному факультеті Віденського університету, не передбачаючи, що з цим навчальним і науковим закладом буде пов'язана значна частина його життя.

Оскільки теологічний та філософський факультети знаходилися в одному приміщенні, то в перерві між теологічними викладами слухав Пулюй лекції з природничих дисциплін. Як згадує у своїй біографії, часто і не обідав з семінаристами, засидівшись на лекції з фізики або математики. А можливість інколи відвідувати сусідню астрономічну обсерваторію була для нього найвищим добром.

Залишаючись вірним юнацькій присязі, вже наприкінці 1865 р. Пулюй зорганізував товариство українських богословів. Незабаром поширило воно свій вплив і на ширші кола світської академічної молоді.

Коли побільшало число зорганізованих прихильників української національної ідеї, віденська академічна молодь вирішила заснувати академічне товариство “Січ”. Серед членів-засновників був І.Пулюй. Проводячи широку культурно-пропагандистську діяльність, беручи участь у різних культурологічних заходах, міжнародних студентських з'їздах та конгресах, товариство здобуло добру позицію серед інших слов'янських, головним чином студентських товариств, і тим самим гідно протидіяло антиукраїнським акціям польських та російських студентів. Окрім того, воно обстоювало українські національні інтереси перед урядовими структурами, при зустрічах його представників з членами цісарської родини, відомими політиками, представниками науки і культури.

Продовжуючи розпочату в гімназії роботу по підготовці україномовних підручників для середніх шкіл та гімназій, І.Пулюй приступає до реалізації великого задуму - україномовного видання духовної літератури. З цією метою засновує товариство “Праця”, а в 1869 р. укладає і видає “Молитвослов”.

Подолавши шалений опір москвофільської частини духовенства, що всіляко противилася введенню народної мови в церковну літературу, І.Пулюй перевидає у 1872 р. перероблений та розширений варіант “Молитвослова”. Своєю активною громадською позицією 24-літній студент-богослов привернув увагу відомого письменника П.Куліша, що уже довший час працював над перекладом Святого Письма і потребував помічника з добрим знанням стародавніх мов. Їхня співпраця над перекладом Нового Завіту розпочалася у лютому 1871 р. і ще в цьому ж році вийшли друком у Відні Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана, а у 1903 за активної участі І.Пулюя був завершений Кулішів переклад Старого Завіту і видрукуваний перший повний українськомовний переклад Біблії.

Завершивши у 1872 р. навчання на філософському факультеті, І.Пулюй склав іспит з фізики та математики на викладача гімназії, однак проф. В.Лянг залишає його для дослідницької роботи у фізичній лабораторії університету. Його перші наукові праці присвячені експериментальному дослідженню температурної залежності внутрішнього тертя повітря містили оригінальні результати і були опубліковані у 1874 р. в журналі “Доповіді Віденської Академії наук”.

В цьому ж році молодий науковець був запрошений на посаду асистента-викладача кафедри фізики, механіки і математики до Військово-морської академії в м. Фіюме (пізніше Рієка у Хорватії), де успішно почав активну педагогічну діяльність.

Як перспективний викладач і науковець, І.Пулюй отримав у 1875 р. від Міністерства освіти стипендію у розмірі 800 гульденів для продовження науково-дослідної роботи у Страсбурзькому університеті, де на той час діяла сильна експериментальна школа проф. А.Кундта. Тут він зацікавився новим відгалудженням у фізиці - електротехнікою. І хоча наукові інтереси дисертанта обмежувалися чистою фізикою, саме електротехніка мала в майбутньому вирішальний вплив на його подальшу наукову кар'єру.

У 1876 р. І.Пулюй захищає дисертацію з питань молекулярної фізики, здобуває ступінь доктора “philosophiae naturalis” і повертається до Віденського університету. На посаді приват-доцента викладає молекулярно-кінетичну теорію газів і теорію теплоти, водночас продовжуючи науково-дослідну роботу в лабораторії проф. В.Лянга, де проводить інтенсивні дослідження електричних розрядів у розріджених газах. На його думку, саме тут потрібно було шукати розгадку природи електричного струму. Дуже швидко І.Пулюй досягнув значних успіхів у з'ясуванні механізму виникнення, природи і властивостей катодних променів. Висловлені ним припущення та ідеї випереджали наукову думку на десятиліття, а поставлені досліди і сконструйовані для цього апарати послужили основою для відкриття і дослідження Х-променів.

Тут цілком реалізувало себе те прагнення, яке він проявляв ще в дитинстві, майструючи водяні млинки та інші цікаві речі. Досліджуючи механічні властивості електродної матерії, І.Пулюй не лише конструював безліч різноманітних “електричних млинків” - радіометрів, але й виготовляв їх власноруч, оскільки така тонка робота вимагала значних фінансових витрат.

Оволодівши мистецтвом видування скла, Пулюй виготовляв оригінальні вакуумні апарати, які експонувалися і відзначалися преміями та дипломами на різних міжнародних виставках. Деякі з них придбав для своєї колекції Паризький національний музей мистецтв і ремесел. Особливе захоплення у відвідувачів викликала перша люмінесцентна лампа, що давала яскраве світло, при якому можна було читати на відстані кількох метрів. Як з'ясувалося через 14 років, вона була потужним джерелом випромінювання Х-променів і стала прототипом рентгенівської трубки.

Однак науковий феномен І.Пулюя полягав не лише у високій експериментальній майстерності дослідника, а у поєднанні цієї властивості із здатністю глибоко осмислювати отримані експериментальним шляхом результати, проникати у фізичну сутність досліджуваних явищ і процесів. Саме це дозволило йому в короткому часі оволодіти суттю нової проблеми, поставити низку необхідних експериментів і на підставі отриманих результатів дати фізичне тлумачення спостережуваним явищам у своїх працях під загальною назвою “Випромінююча електродна матерія і так званий четвертий агрегатний стан”.

На актуальність праць І.Пулюя вказує їхнє неодноразове перевидання як в середині країни, так і поза її межами.

Попри успішну наукову діяльність І.Пулюй переживав постійні фінансові труднощі. Викладацька праця в університеті не оплачувалася, а мізерної асистентської платні за роботу в лабораторії ледве вистарчало для прожитку. Перспектива посісти професорську посаду в найближчий час була малоймовірною, тому І.Пулюй прийняв вигідну пропозицію, від електротехнічної фірми після успішної презентації його приладів на Паризькій виставці. У 1882 р. він стає технічним директором електротехнічного бюро у Відні, розробляє освітлювальні лампи розжарювання, що за багатьма параметрами переважали лампи Едісона і Свана.

Високо цінуючи його працю, керівництво фірми невдовзі укладає з ним новий контракт на значно вигідніших умовах. За таких обставин Пулюй залишає роботу в фізичній лабораторії і повністю поринає у практичну діяльність.

Цей крок був доленосним у його житті, бо став початком утвердження і сходження на новій ниві діяльності, однак перервав ходу дослідника на шляху до епохального відкриття, яке згодом зробив інший.

Наступна електротехнічна виставка відбулася у Відні в 1883 р. На ній своїми винаходами Пулюй привернув увагу не тільки промисловців, але й представників уряду і таких високопоставлених осіб, як принц Вільгельм Шаумерс-Ліппе, батько королеви Віртемберської, архикнязь Король Людовик, архикнягиня Марія Тереза та ін. При кінці виставки він отримав від Верндля, генерального директора акціонерного товариства, власника відомої у Європі фірми пропозицію на дуже вигідних умовах взяти участь у підготовці виставки, що мала відбутися влітку 1884 р. в м. Штайрі. Прийнявши пропозицію за умови, що при бажанні будь-коли зможе повернутися до наукової праці, Пулюй залишив викладання в університеті і переїхав до м. Штайр, де організував виробництво освітлювальних ламп власної конструкції. Фабрика, якою керував Пулюй, повинна була забезпечити електричне освітлення виставки.

Близько тисячі ламп Пулюя і дугові лампи “чеського Едісона” Ф. Кржіжіка освітлювали територію виставки та прилеглі вулиці міста. Це було сенсацією, про яку багато писала преса. Виставку відвідав цісар Австро-Угорщини Франц-Йосиф і під великим враженням від небаченої досі ілюмінації довго розмовляв з І.Пулюєм.

Незадовго Міністерство освіти запропонувало Пулюєві місце професора кафедри експериментальної і технічної фізики Німецької високої технічної школи у Празі, а міністр освіти разом з прем'єр міністром оглядаючи виставку, відвідали і фабрику ламп Пулюя, щоб особисто привітати його з новим призначенням.

Так завершувався складний Віденський період становлення, що попри постійні фінансові труднощі, виснажливу працю, розчарування був сповнений і світлими переживаннями, такими як, безкорислива громадська праця, щира підтримка друзів, співпраця і дружба з П.Кулішем, відвідини України у 1876 та 1880 роках, успішна наукова діяльність і нарешті визнання та належна оцінка його здобутків. Попереду був тріумфальний празький період.

Зрештою, настав час змінити і особисте життя. Запевнивши своє майбутнє, Пулюй перед переїздом до Праги одружується на своїй бувшій учениці Катерині Стозітській, що свого часу виявила до нього неабияку прихильність, пожертвувавши прекрасним довгим волоссям для виготовлення ниток розжарення освітлювальних ламп.

Празький період життя проф. І.Пулюя, особливо його перша половина, був дуже активним і успішним. Тут вповні реалізується його науковий потенціал, по-новому розкриваються педагогічні та організаторські здібності, талант пристрастного публіциста і далекоглядного політика.

Очоливши кафедру експериментальної і технічної фізики, Пулюй розгортає активну діяльність по реорганізації навчальних планів, розширенні матеріально-технічної бази, вже в наступному році вводить в програму окремий курс електротехніки, який постійно модернізує. Впродовж 18 років особисто забезпечує навчання з обох дисциплін. Його лекції відвідували студенти і професори з інших навчальних закладів. У 1888 р. проф. І.Пулюя обирають ректором Німецької політехніки, а у 1890 р. - деканом машинобудівного факультету. За його активної участі були підготовлені плани і проекти будівництва модерного електротехнічного інституту, а у 1902 р. створено окрему кафедру електротехніки, яку він очолював до виходу на пенсію у 1916р.

І.Пулюй був організатором і головою Електротехнічного товариства у Празі, як і членом-засновником аналогічного товариства у Відні, самовіддано працював у редколегіях наукових журналів, про що дізнаємося як з наукової періодики тих часів, так і з матеріалів Архіву Чеського технічного університету у Празі.

Проф. І.Пулюй щедро ділився своїми знаннями не лише зі студентами і колегами по роботі, а й з широким колом зацікавленої громадськості. Робив це за посередництвом публікацій науково-популярних статей та частих виступів з лекціями на зборах різних науково-технічних товариств. Як зазначала тогочасна преса, його виступи незмінно викликали велике зацікавлення і нерідко реферувались у технічних і науково-популярних часописах.

Поряд з величезною організаційною та навчально-методичною діяльністю проф. І.Пулюй проводить активну наукову роботу. На початку 90-х років виходять друком його найважливіші теоретичні праці з електродинаміки змінних струмів. Саме на 90-і припадає пік активності його винахідницької діяльності в галузі практичної електротехніки і телефонії.

На окрему увагу заслуговує діяльність І.Пулюя в галузі електроенергетики. Починаючи з 90-х років він стає найбільш авторитетним експертом з питань проектування і будівництва електростанцій та електричних мереж на території Чехії. Серед інших варто згадати проект електрифікації Праги та спорудження гідроелектростанції поблизу міста Гогенфурт. У реалізації цих проектів проявився глибокий, широкомасштабний і сучасний підхід І.Пулюя до проблем електроенергетики.

Серед подій, що порушили розмірений ритм життя празького періоду були відкриття К.Рентгеном Х-променів, вибух Першої світової війни і розпад імперій, що зробив можливим проголошення Української Народної Республіки.

Звістка про відкриття невидимих всепроникаючих променів, здійснене професором Вюрцбурзького університету К.Рентгеном, досягнула Праги 7 січня 1896 р. і, за свідченням очевидців, дуже схвилювала І.Пулюя, який розумів, що він ще 14 років тому, досліджуючи електричні розряди в розріджених газах, був за крок до успіху.

Відновивши дослідження з електровакуумними приладами власної конструкції, І.Пулюй дуже швидко підтвердив результати, отримані К.Рентгеном, і водночас з'ясував нові, важливі властивості Х-променів.

Чи не найбільшої уваги заслуговує висловлене ним вдале трактування природи та мікроскопічного механізму виникнення Х-променів на відміну від помилкових гіпотез висунутих К.Рентгеном.

Уперше продемонструвавши 6 лютого на засіданні математично-природничого відділу Віденської академії наук високоякісні світлини цілого хребта мертвої двомісячної дитини, туберкульозної руки одинадцятирічної дівчинки та інших частин людського тіла, виконаних з допомогою Х-променів, І.Пулюй звернув увагу на перспективу їх практичного застосування у медицині. Ці світлини довший час репродукували на своїх сторінках провідні європейські газети і журнали. Високої якості світлин вчений досягнув використовуючи лампу особливої конструкції, виготовлену ним 14-ма роками раніше. За її допомогою було отримано першу Х-променеграму на американському континенті.

Ця та інша цікава і важлива інформація, що висвітлює внесок І.Пулюя у становлення рентгенології, не знайшла, на жаль, свого цілісного і об'єктивного відображення у відповідних довідниках, словниках та енциклопедіях.

Публікації ненаукового характеру щодо відкриття та дослідження Х-променів грішать традиційною однобокістю: або приписують всі заслуги одному К.Рентгену, або звинувачують його у плагіаті. І ті, й інші мають під собою певний ґрунт, про що піде мова у наступному розділі. Варто зауважити, що навіть науковим дослідженням з історії розвитку фізики бракує об'єктивності і повноти у висвітленні цього питання.

Працюючи на ниві світової науки, І.Пулюй ні на хвилину не забував про освітні потреби рідного народу. Після затвердження у 1892 р. статуту Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, він публікує деякі свої наукові та науково-популярні статті спочатку у “Записках НТШ”, а згодом у “Збірнику математично-природописно-лікарської секції НТШ”, розробляє українську науково-технічну термінологію. Серед перших дійсних членів НТШ було й ім'я І.Пулюя.

Боротьбу за відродження і утвердження рідної мови, яку розпочав ще юним гімназистом І.Пулюй не припинив і будучи поважним, сивобородим професором, але тепер вона набуває більше яскраво вираженого політичного характеру. Не впадаючи у зневіру і відчай, він вперто, з року у рік звертається до різних державних установ, домагаючись відкриття українського університету у Львові, розширення мережі народних шкіл і гімназій, публікує у цій справі низку статей у газеті “Діло”.

У 1904-1906 р.р. І.Пулюй опублікував низку публіцистичних статей з гострою критикою злочинної політики Росії, зокрема щодо України та заборони української мови. В цих публікаціях він обстоював національні інтереси українського народу в межах обох імперій, добивався утвердження його повноправного культурного, соціального й політичного статусу.

У 1906 р. з нагоди 100-літнього ювілею Німецької політехніки за визначну науково-педагогічну діяльність проф. І.Пулюй був відзначений орденом Залізної корони, а у 1910 р. удостоєний високого титулу “Радник двору”. Незважаючи на гострі, критичні виступи вченого щодо внутрішньої політики Австро-Угорщини, уряд високо оцінив його діяльність на ниві науки і освіти.

З вибухом Першої світової війни І.Пулюй разом з іншими українськими громадськими діячами заснував у Празі Комітет допомоги українським біженцям з Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим воякам-українцям і військовополоненим українцям, що були у складі російської армії.

Усвідомлюючи важливість політичного моменту для вирішення українського питання, І.Пулюй розгортає активну політичну діяльність з метою його роз'яснення і просування у вищих ешелонах влади. Цій меті підпорядковані його виступи перед громадськістю, публіцистичні статті і політичні праці. Широкий політичний резонанс викликали дві німецькомовні брошури під назвою “Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині” та “Україна і її міжнародне політичне значення”. Перша присвячена внутрішній, друга - зовнішній політиці центрального уряду.

У першій автор висвітлює нерівноправне становище українців і поляків у Східній Галичині, критикує позицію центрального уряду, що сприяє такому становищу. У другій, окресливши суть і мету споконвічних прагнень українського народу, їх історичну закономірність і справедливість, висловив свіже бачення регіонального та глобального геополітичного положення України, його впливу на стабілізацію політичного становища у Східній та Центрально-Східній Європі. А твердження “Самостійність України, в нашому глибокому переконанні, є ключем для досягнення миру в усій Європі” стало з тих пір сутністю української геополітичної концепції.

Перша світова війна не оправдала прогнозів і надій багатьох українських політиків. Перемінний, затяжний і виснажливий характер військових дій підштовхував Австро-Угорську монархію до сепаратних переговорів з країнами Антанти, на яких, звичайно, про інтереси українців не йшлося. Східна Галичина була вщент зруйнована російськими військами. Незважаючи на значні жертви українського народу, його героїчну боротьбу з окупаційною армією та рішучий вияв прагнення до свободи, польський елемент зберіг домінуючі позиції в Галичині.

Внутрішні і особливо зовнішні політичні обставини змушували центральний уряд до тіснішої співпраці з краями, йшлося навіть про перебудову монархії на федеративних засадах. У 1916 р. проф. І.Пулюй отримав пропозицію зайняти посаду міністра освіти, однак через поганий стан здоров'я змушений був відмовитися від неї і в цьому ж році вийти на пенсію. Вже в наступному році першим міністром-українцем в австрійському уряді став його товариш проф. І.Горбачевський, котрий очолив міністерство народного здоров'я.

Виснажлива війна призвела до розпаду обох імперій. Попереду українців чекали нові великі випробування. Останні дні І.Пулюя були осяяні зорею свободи, що нарешті засвітила його рідному народові. Виснажене невтомною працею серце вченого зупинилося 31 січня 1918 р., через кілька днів після проголошення незалежності Української Народної Республіки, незалежності, якою він мріяв і задля якої жертвував своїм особистим життям.

Про це влучно висловився у своєму надгробному слові ректор Німецької політехніки у Празі проф. Бах, який, звертаючись до покійного, сказав: “Ти був не тільки людиною твердих переконань і виразно викарбуваною особистістю, але також людиною, що знала як дотримуватися вірности, передусім вірности народові, з якого Ти вийшов… Доля дозволила Тобі побачити ранішню Зорю свободи, до якої піднявся з темних воєнних хмар Твій народ, якого Ти любив до останнього свого подиху, і її перші сонячні промені побажали озолотити кінець Твого сповненого праці життя” [2.- С.57].

І.Пулюй залишив вдовою дружину, Катерину Стозітську, що пережила його на 27 років і шестеро дітей (а всього народилося їх 15) - три доньки і три сини. Найстарша, Наталка стала відомою піаністкою, її ім'я збереглося на Львівських концертних афішах. Разом з чоловіком, відомим українським композитором Василем Барвінським (сином гімназійного товариша І.Пулюя) вона пройшла тернистими дорогами заслання, померла у Львові 1965 р.. Ольга і Марія учителювали.

Дуже цікавим є життєвий шлях старшого сина Олександра, що сімнадцятирічним юнаком пішов добровольцем у лави Січового стрілецтва і до 1920 р. у складі Української Галицької армії боровся за незалежну українську державу. Вдруге Олександр побував в Україні у складі спеціального контингенту, що у 1939 р. займався організацією переселення до Німеччини всіх галицьких німців, про що залишив цікаві спогади [1.- С.658]. Тоді йому вдалося врятувати від неминучих репресій багатьох представників української інтелігенції.

О.Пулюй, як і батько, був різнобічно обдарованою особистістю. Він знаний в Австрії як виробник популярних кінофільмів. У 1980 р. в Українському вільному університеті в Мюнхені відбулася виставка мистецьких творів О.Пулюя та його другої дружини Альфреди Пулюй-Гогенталь, що походила з давнього графського роду. Одружившись з нею після смерті першої дружини, Олександр зумів передати їй свою глибоку прив'язаність до українства.

Наймолодший Юрій (Георг), як і Олександр, теж був інженером, а середущий Павло - лікарем.

Хоча діти І.Пулюя зростали в німецькомовному середовищі, батько зумів прищепити їм любов до України. Про це свідчать їхні спогади та листування. На літні вакації він наймав репетиторів, щоб допомогти дітям оволодіти українською мовою. Не усі вони, як Олександр, стали великими українськими патріотами, але усі зберегли посіяні батьком в їхніх дитячих серцях зерна любові і пошани до рідного народу, до його історії та культури.

Проаналізувавши життєвий і творчий шлях І.П.Пулюя, ми вирішили розмістити в хронологічному порядку його основні дати життя і діяльності [Додаток 2].

1.2 Викладацька діяльність вченого у Віденському університеті та Німецькій політехніці у Празі

пулюй фізика електротехніка телефонія

Наукова і педагогічна діяльність тісно переплелися у творчій біографії вченого. Після завершення навчання на філософському факультеті І.Пулюя в числі кращих випускників залишають в університеті для наукової роботи у фізичній лабораторії проф. В.Лянга. Його перші наукові праці присвячені експериментальному дослідженню залежності внутрішнього тертя повітря від температури містили оригінальні результати і були опубліковані у журналі ”Доповіді Віденської Академії наук“ за 1874 рік.

В цьому ж році він розпочав свою педагогічну діяльність на посаді викладача кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у м. Фіюме (сьогодні Рієка у Хорватії). Викладаючи теорію теплоти, молодий науковець сконструював відомий прилад для визначення механічного еквіваленту теплоти, який згодом став незамінним навчально-лабораторним апаратом в усіх європейських університетах.

Після захисту дисертації у 1876 р. І.Пулюй продовжує педагогічну діяльність на посаді приват-доцента у Віденському університеті, де викладає найсучасніші розділи фізики: молекулярно-кінетичну теорію газів та термодинаміку, водночас проводить активну науково-дослідну роботу в лабораторії проф. В.Лянга. Однак його педагогічні та організаторські здібності в повній мірі змогли проявитися лише після переїзду до Праги, де у 1884 р. на запрошення Міністерства освіти молодий професор очолив кафедру експериментальної і технічної фізики у Німецькій високій технічній школі.

Уже в наступному навчальному році І.Пулюй розширює навчальну програму, впровадивши додатково у курс загальної фізики кінетичну теорію газів, а до курсу технічної фізики нові електротехнічні питання.

Усвідомлюючи широкі перспективи розвитку нової галузі, І.Пулюй заснував окремий курс електротехніки, що охоплював такі розділи:

електричні машини, трансформатори і акумулятори;

дугові та розжарювальні лампи;

електричне обладнання для освітлення і передачі електроенергії.

Ці програми І.Пулюй постійно модернізує впродовж 18 років, особисто забезпечуюючи навчання з обох дисциплін. При цьому проявляє блискучі лекторські здібності. Вміння представляти найскладніші явища і процеси в доступній для розуміння формі збирало на його лекції студентів і професорів з інших навчальних закладів.

Лекції Пулюя були винятково ясними і зрозумілими, опрацьовувались і підготовлювались ним дуже сумлінно. Він не втомлювався, коли, бажаючи пояснити своїм слухачам якусь заплутану проблему розкладав її на мисленні складові елементи і освітлював з усіх сторін, так що вона поставала перед усіма цілком розв'язаною. З особливою пристрастю він використовував діючі моделі, а також широко залучав експерименти, які сам дуже добре готував і які йому блискуче вдавалися.

З публікації Р.Цегельського [3] дізнаємося, що вже у перші роки керівництва кафедрою І.Пулюй заклав електричну лабораторію, побудував машинний зал, відкрив майстерні для грубих і прецизійних робіт, придбав нові апарати і пристрої, що відповідали тогочасним вимогам новітньої науки. Зважаючи на активну науково-організаційну та педагогічну діяльність його обирають на 1888-1889 н.р. ректором, а у 1890-1891 н.р. - деканом машинобудівного факультету.

І.Пулюй уважно слідкував за розвитком електротехніки і організацією навчання у цій галузі в США та передових європейських країнах. У своїх численних зверненнях до уряду він пропонує конкретні і реальні шляхи подолання існуючого відставання. Його активність спрямована на реалізацію поставлених завдань, гідна захоплення і найвищої похвали. Ці твердження грунтуються на аналізі джерел, що містяться в центральному Празькому архіві і нараховують понад сотню одиниць різних документів підготовлених І.Пулюєм у вигляді звернень, архітектурних проектів, детальних фінансових розрахунків та кошторисів необхідних витрат. На їх підставі Міністерство освіти підготувало у 1897 р. плани і проекти будівництва модерного електротехнічного інституту, однак за відсутністю коштів цей проект залишився нереалізованим.

Завдяки особистій ініціативі і наполегливості, І.Пулюєві у 1902 р. вдалося добитися створення окремої кафедри електротехніки та забезпечити її належною матеріально-технічною базою.

Очоливши новостворену кафедру, І.Пулюй істотно переробляє навчальну програму курсу електротехніки, ввівши такі нові розділи і питання:

теорія і конструкція машин постійного струму;

електричні централі;

електричний транспорт;

вступ до техніки змінних струмів;

теорія і конструювання трансформаторів;

електромотори для одно- і багатофазних змінних струмів;

централі змінного струму для освітлення і передачі електроенергії.

Поряд з величезною організаційною та навчально-методичною роботою проф. Пулюй проводить активну наукову роботу. На початку 90-х років виходять друком його найважливіші теоретичні праці з електродинаміки змінних струмів. Саме на 90-і припадає пік активності його винахідницької діяльності в галузі практичної електротехніки і телефонії.

Тому навчальна програма з електротехніки постійно модернізувалася і розширювалася. Так вже у наступному році запроваджуються такі нові теми як: обчислення електричних мереж та вибрані розділи електротехніки змінних струмів; конструювання електричних машин і апаратів. А ще через п'ять років І.Пулюй вводить в програму такі нові розділи:

математичний і графічний аналіз електричних і магнітних явищ у динамо-машинах;

турбогенератори для машин сталого і змінного струму;

синхронні та асинхронні трифазні методи;

репульсивні методи і компенсуючі однофазні методи;

перетворювачі змінних і сталих струмів;

одноякірний і каскадний перетворювачі.

По змінах у навчальній програмі і частих доповненнях до неї можемо судити про те, що Пулюй - педагог і організатор навчального процесу йшов в ногу з Пулюєм - науковцем, намагаючись коректувати навчальні програми тими бурхливими змінами, яких зазнавала у своєму розвитку електротехніка.

Діяльність І.Пулюя як педагога, організатора науки і освіти здобула високу оцінку і визнання, зокрема, була відзначена у 1906 р., орденом Залізної корони.

У 1916 р. проф. Пулюй отримав пропозицію від уряду зайняти пост міністра освіти, яку відхилив за станом здоров'я, а при виході на пенсію, уряд висловив йому подяку і найповніше визнання за самовіддану і дуже успішну академічну діяльність.

У результаті проведеного дослідження ми дійшли таких висновків: використання сучасного методологічного підходу до аналітичного осмислення творчої спадщини вченого, педагога і громадського діяча дозволило здійснити її комплексний аналіз як з позиції фахової оцінки наукового доробку, так і в історичному контексті розвитку науки, техніки й культури.

З'ясовано, що викладацька та адміністративна діяльність І.Пулюя на посаді декана та ректора Німецької політехніки у Празі була підпорядкована розв'язанню найголовніших науково-освітніх завдань, а активна науково-популяризаторська діяльність була спрямована на виховання свідомих та глибоко моральних членів суспільства.

Широта наукової ерудиції, глибоке проникнення у фізичну сутність досліджуваних явищ і процесів, рідкісне поєднання таланту експериментатора з високим інтелектом теоретика дозволяє вважати І.Пулюя належним до числа тих вчених, які у XIX ст. закладали фундамент новітньої фізики.



Розділ ІІ. Аналіз науково-технічних напрямків творчої діяльності І. Пулюя

2.1 Дослідження в галузі фізики

Молекулярна фізика. Свої перші кроки в науці І.Пулюй здійснив у стінах фізичної лабораторії Віденського університету під керівництвом проф. В.Лянга.

Це був період, коли численні теоретичні та експериментальні дослідження в області молекулярної фізики закладали підвалини новітньої науки про мікроструктуру речовини. Тому не дивно, що увагу початкуючого науковця привернули питання, пов'язані з молекулярно-кінетичною теорією газів. Досліджуючи їх впродовж кількох років, Пулюй отримав низку важливих результатів, що мали істотне значення для подальшого розвитку молекулярної фізики.

Його перші наукові праці були присвячені експериментальному дослідженню температурної залежності коефіцієнта внутрішнього тертя повітря.

Як відомо, динамічна теорія газу дає для внутрішнього тертя два важливі закони:

Закон незалежності коефіцієнта тертя від тиску.

Пропорційність коефіцієнта тертя квадратному кореню з абсолютної температури.

Якщо перший закон був підтверджений численними дослідами Максвелла, Грагама, Майєра, Кундта та Варбурга, то результати досліджень залежності коефіцієнта тертя від температури не узгоджувалися з передбаченими теорією.

Результати досліджень, проведених Максвеллом для повітря вказували на прямопропорційну залежність. Це спонукало останнього в рамках існуючої молекулярно-кінетичної теорії газів висунути додаткову гіпотезу, згідно з якою молекули відштовхуються з силами, обернено пропорційними п'ятому ступеню віддалі між ними. За результатами інших дослідників, таких як Майєр та Обермайєр - показник степеня n=3/4. Найкращого узгодження результатів експерименту з теорією вдалося досягнути І.Пулюєві, який отримав n=2/3.

Як показує аналіз, найбільш достовірними були результати обчислень, виконаних за формулою, виведеною І. Пулюєм на підставі закону Пуазейля в дослідах з просочуванням повітря через капілярні трубки, а саме:

, (1.1)

де з₀ - коефіцієнт тертя повітря при 0?С;

и - температура;

=const.

Опис експерименту, методика вимірювань, теоретичні викладки, результати численних дослідів, поправки, введені в процесі обробки результатів вимірювань, все це представлено у двох перших наукових працях І.Пулюя під назвою “Про коефіцієнт тертя повітря як функцію температури” [4], опублікованих у “Доповідях Віденської Академії наук”.

Наступна серія досліджень тертя в різних газах проводилась Пулюєм у фізичному інституті Кундта в Страсбурзі. В своїх дослідженнях він використовував видозмінений прилад Кундта, а обчислення проводив за формулою, виведеною Максвеллом. Обчислені абсолютні значення сталої тертя для повітря, вуглекислого газу та водню добре узгоджувалися з попередньо отриманими Кундтом і Варбургом.

Щодо температурної залежності коефіцієнтів тертя названих газів, то для водню показник ступеня виявився меншим, а для вуглекислого газу значно більшим, аніж для повітря [5]. На цій підставі Пулюй робить припущення про те, що залежність коефіцієнта тертя від температури є різною для різних газів.

Отже, розбіжність результатів, отриманих при дослідженні температурної залежності коефіцієнта тертя повітря частково може бути пояснена не однаковим вмістом у ньому вуглекислого газу у різних дослідників. Певні розходження між результатами експерименту та теорії, котрі так і не вдалося усунути, зумовлені тим, що остання побудована на припущенні про ідеальний газ.

Цікавими і важливими є отримані І.Пулюєм результати досліджень коефіцієнта внутрішнього тертя пари речовин, які за звичайних температур перебувають у рідкому стані [6]. Їх аналіз дає можливість стверджувати, що положення кінетичної теорії газів про незалежність коефіцієнта тертя від тиску поширюється і на випадок пари. Це твердження, однак, є справедливим лише в діапазоні тисків, обмеженому точкою насичення, оскільки тиск насиченої пари не може змінюватися без зміни температури, а зміна останньої спричинює зміну коефіцієнта тертя. Для пари, так як і для газів, коефіцієнт тертя виявився прямопропорційним абсолютній температурі. З'ясувалося, що співвідношення між показником заломлення пари водню, повітря, сірковуглецю та інших і середньою довжиною вільного пробігу молекул таке саме, як і для газів.

Подальші дослідження коефіцієнта внутрішнього тертя стосовно газових сумішей привели дослідника до таких емпіричних закономірностей:

1. Величина коефіцієнта внутрішнього тертя суміші газів, які хімічно не взаємодіють, лежить в інтервалі між значеннями коефіцієнтів компонент.

2. Парціальний внесок у значення коефіцієнта внутрішнього тертя суміші газів є більшим для газу з більшою молекулярною масою.

При цьому Пулюй отримав розрахункову формулу для коефіцієнта внутрішнього тертя суміші газів, яка, окрім коефіцієнтів компонент, містить їх молекулярні маси та парціальні тиски, тобто:



, (1.2)

де з - коефіцієнт тертя суміші газів;

з₁, з₂ - коефіцієнт тертя компонентів;

m₁, m₂ - їх молекулярні маси;

p₁, p₂ - їх парціальні тиски.

Ця формула добре кількісно відображає наведені вище емпіричні закономірності, особливо в області незначних концентрацій легшого газу. Результати досліджень були опубліковані у двох статтях під однаковою назвою “Про внутрішнє тертя в суміші вуглекислоти і водню” [7].

До цієї ж групи робіт належать його дослідження дифузії пари через пористі перегородки. До Пулюя дифузією пари не цікавився ніхто з дослідників і лише Діфур займався дифузією сухого і вогкого повітря, намагаючись довести, що швидкість дифузії першого є більшою. Останнє суперечило законові Грагама, сформульованому для дифузії газів: коефіцієнти дифузії двох хімічно не взаємодіючих газів, що перебувають під однаковим тиском і розділені пористою перегородкою, є обернено пропорційними до коренів квадратних з густин цих газів. Досліди Пулюя показали, що аналогічною є закономірність і для пари води, хлороформу, спиртів, ефіру. Вивчаючи залежність коефіцієнта дифузії пари цих речовин від температури, вчений прийшов до висновку, що вона нормується такою ж функцією, що і максимальна пружність [8].

Згаданими працями молодого науковця завершується цикл досліджень, присвячених вивченню коефіцієнта внутрішнього тертя та дифузії газів і пари.

Простота і оригінальність постановки експерименту, всебічний і тонкий аналіз можливих похибок, надзвичайно висока точність і достовірність проведених вимірів ставлять його роботи в ранг класичних. Результати, отримані І.Пулюєм, послужили важливим матеріалом для побудови молекулярно-кінетичної теорії реальних газів, оскільки експериментальні дані про коефіцієнти внутрішнього тертя та дифузії газів і пари є вихідними при обчисленні таких величин як середня довжина вільного пробігу молекул, їх концентрація тощо.

До початкового періоду науково-педагогічної діяльності І.Пулюя відносяться праці, присвячені методиці вимірювання механічного еквівалента теплоти (МЕТ). В першій з них [9] автор описує конструкцію приладу, з успіхом використовуваного ним під час лекційних демонстрацій в курсі “Механічна теорія теплоти”, а також подає результати вимірів МЕТ, здійснених з його допомогою. Наведений у статті глибокий теоретичний аналіз процесів, що відбуваються під час досліду із застосуванням адекватного математичного апарату, вказує на високий науковий рівень автора. В наступній публікації [10] представлено поліпшену методику вимірювання та точніші результати, отримані на основі її застосування. Прилад І.Пулюя дозволяв швидше й точніше виміряти МЕТ, аніж вживаний до того прилад Дж.Джоуля. Аналогічної точності вимірювання МЕТ у XIX ст. зміг досягнути лише американський дослідник Г.Роуленд.

Обговорення отриманих результатів та методики вимірювання знайшло своє відображення в періодичній науковій літературі. Так, зокрема, в статті Г. Де-Метца “Визначення механічного еквівалента теплоти як класичний дослід”, опублікованій на сторінках часопису Новоросійського (Одеського) університету, детально проаналізовано переваги приладу І.Пулюя, звернено увагу на його простоту та високу точність вимірювань.

Однак в монографії Я. Гельферда “Історія і методологія термодинаміки і статистичної фізики”, зустрічаємося з твердженням, що найбільш точне значення механічного еквіваленту теплоти у XIX ст. було отримане американським фізиком Г. Роулендом у 1879-1880 рр.”. І хоча Г.Лоренц у своєму підручнику “Курс фізики” (1912 р.) спростовує цю інформацію, зауваживши, що аналогічна точність виміру МЕТ була досягнута ще у 1875 р. І.Пулюєм, чомусь цей факт залишився поза увагою істориків науки.

Точність вимірювання механічного еквівалента теплоти мала не лише методичне, але й наукове значення, оскільки сприяла кількісному формулюванню термодинаміки та встановленню зв'язку останньої з молекулярно-кінетичною теорією газів, підтверджувала зв'язок теплоти з механічним поняттям роботи й енергії.

Кілька публікацій цього періоду [11-14] І.Пулюй присвятив явищам, що відбуваються в так званому радіометрі (світляному млинку). Прилад був сконструйований англійським дослідником В. Круксом і складався з маленького легенького рухомого пропелера, поміщеного у замкнену скляну посудину з розрідженим повітрям. Під дією світлових променів, що падають на його крильця, пропелер обертається. Навколо питання механізму руху та природи сил, що його викликають, зав'язалася жвава дискусія.

Досліджуючи явища руху у радіометрах власної конструкції, І.Пулюй зміг найбільш вичерпно пояснити їх природу. При цьому він спирався на основні положення молекулярно-кінетичної теорії газів і враховував як емісію молекул речовини з опроміненої світлом поверхні, так і інтенсивніше відбивання молекул повітря від більш нагрітої поверхні. Водночас ці дослідження підштовхнули його до вивчення процесів, якими супроводжуються електричні розряди в розріджених газах.

Як бачимо, перші ж наукові праці І.Пулюя стали вагомим здобутком на шляху розвитку молекулярної фізики. Будучи переконаним прихильником атомістичної теорії будови речовини, вчений продовжував розвивати свої мікроскопічні підходи до пояснення спостережуваних явищ і вподальшому, досліджуючи катодні та Х-промені.

Катодне проміння. Наступним кроком на шляху утвердження субатомної фізики було дослідження електричних розрядів в розріджених газах та явищ, що їх супроводжують. Такі дослідження були започатковані у 1748 році британцем Ватсоном. Історія цих досліджень відображена у науково-популярній [15] та науково-історичній літературі [16, 17]. У 1838 р. М.Фарадей, пропускаючи струм від електростатичної машини крізь скляну трубку з розрідженим повітрям, спостерігав фіолетове свічення з характерним темним простором. Після винайдення у 1855 р. Г.Гайслером ртутної вакуумної помпи німецький дослідник Ю.Плюккер у 1858 р. виявив, що при зменшенні тиску в трубці фарадеїв темний простір збільшується, а свічення навколо катода є більш витягнутим уздовж “силових ліній” електричного поля. Учень Ю.Плюккера Й.Гітторф дослідив, що при розміщенні в трубці твердого предмету між катодом і місцем фосфоресцентного свічення скляної стінки цей предмет відкидає тінь на протилежну від катода стінку, хоча самі промені залишаються невидимими.

Після серії дослідів, проведених у 1871 р. з катодами різної конфігурації німецьким дослідником Є.Гольдштайном, останній прийшов до висновку, що промені, названі ним “катодними”, випромінюються перпендикулярно до поверхні катода, не залежать від матеріалу катода і можуть викликати хімічні реакції.

У 1879 р. В.Крукс з допомогою трубок різної конфігурації підтвердив відомі та виявив деякі нові властивості катодних променів, зокрема їх здатність переносити енергію та імпульс. З метою дослідження останнього він розмістив в трубці на шляху катодних променів дуже легку рухому крильчатку, яка під час електричного розряду оберталася навколо вертикальної осі.

З'ясування причин та обґрунтування закономірностей цього руху, а також пояснення виявлених властивостей катодних променів спонукало до пошуку відповіді на основне запитання - якою є природа цих променів? Навколо цього розгорілася широка наукова дискусія і голос І.Пулюя був у ній не останнім.