Політологія

3

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кузь О.М., Брунько П.В., Вихрова В.І., Дзіндра Л.Ф., Дубровська І.М., Жеребятнікова І.В., Зубрєва Н.В. Сахань О.М.

ПОЛІТОЛОГІЯ

Навчальний посібник

Автори:

Кузь Олег Миколайович

Брунько Петро Володимирович

Вихрова Вікторія Іванівна

Дзіндра Лідія Федорівна

Дубровська Ілаїда Михайлівна

Жеребятнікова Ірина Володимирівна

Зубрєва Надія Володимирівна

Сахань Олена Миколаївна

Відповідальный

за випуск

Кузь Олег Миколайович

Харків, ХНЕУ, 2004

УДК

К 89

ББК 66.01

Рецензенти: Клімова Г.П. - доктор філософських наук, професор кафедри соціології і політології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)

Гнатюк Л.В. - кандидат філософських наук, професор кафедри філософії та соціології Сумського національного аграрного університету

Затверджено на засіданні кафедри філософії і політології. Протокол № 4 від 26.11.2003 р.

Кузь О. М., Брунько П. В., Вихрова В. І., Дзіндра Л. Ф., Дубровська І. М., Жеребятнікова І. В., Зубрєва Н.В., Сахань О. М.

Політологія. Навчальний посібник / Кузь О. М. (теми: 1; 4; 20); Брунько П. В. (теми: 14; 16; 19); Вихрова В. І. (теми: 13; 17); Дзіндра Л. Ф. (теми: 7; 9); Дубровська І. М. (теми: 2; 3; 6); Жеребятнікова І. В. (теми: 5; 8; 11; 12); Зубрєва Н. В. (теми: 10; 18); Сахань О. М. (теми: 15; 21) - Харків: Вид. ХНЕУ, 2004. - (Укр. мов.).

Видання містить необхідний академічний матеріал, що виступає основою подальшого, більш детального вивчення відповідних тем. Окрім базових, стандартних тем навчальний посібник збагачено дослідницьким матеріалом із сучасних напрямків політологічного знання - політичного маркетингу, політичного менеджменту, політичної глобалістики.

Рекомендується студентам усіх спеціальностей.

© Харківський національний економічний університет

© Колектив авторів 2004

Зміст

Вступ ….........………………………………………………………..........4

Розділ І. Теоретико-методологічні підвалини політичної науки .............6

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна ....……………....6

Тема 2. Історія політичних вчень ......................................................31

Тема 3. Політична думка України .....................................................61

Розділ ІІ. Політика і влада .......................................................................76

Тема 4. Політика як соціальне явище ...............................................76

Тема 5. Політична влада ...................................................................90

Тема 6. Особистість і політика ........................………………………104

Тема 7. Політичні еліти. Політичне лідерство ....………………..…..118

Тема 8. Соціальні групи як суб'єкти політики ………………………132

Розділ ІІІ. Механізм формування і функціонування політичної влади 49

Тема 9. Політична система суспільства ….....................……………..149

Тема 10. Політичний режим ...........…………………………………...164

Розділ IV. Інституціональні основи політики .................................183

Тема 11. Держава як політичний інститут ....................…………....183

Тема 12. Політичні партії та виборчі системи ................................201

Тема 13. Вибори та виборчі системи ..............................................214

Розділ V. Не інституціональні основи політики ..................................231

Тема 14. Політична свідомість і політична ідеологія .......................231

Тема 15. Політична психологія ........................................................260

Тема 16. Політична культура і соціалізація .....................................274

Розділ VI. Політичні процеси .................................................................292

Тема 17. Сутність політичного процесу і його різновиди ................292

Тема 18. Політична модернізація й політичний розвиток ................303

Тема 19. Політичні конфлікти і кризи ..............................................321

Тема 20. Міжнародні політичні процеси .........................................342

Тема 21. Політичний менеджмент ..................................................365

Література .................................................................................................379

Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами.

У. Черчілль

Вступ

Рекомендоване видання є навчальним посібником, що складається з 21 теми і відповідає програмі курсу “Політологія” для студентів економічного університету всіх спеціальностей усіх форм навчання. Даний посібник за темами і змістом відповідає вимогам галузевого стандарту Міністерства освіти і науки України.

Політика - це важливий компонент людської культури. Її призначення в тому, щоб у сприятливому напрямі орієнтувати суспільний розвиток. З моменту виникнення людської цивілізації політика безперервно втручалася в життя людей, навіть далеких від неї змінювала обличчя й умови існування цілих народів.

Сутністю політичного життя, його фактичним змістом виступають політичні відносини, тобто відносини людей, спільнот, організацій і об'єднань щодо соціального управління і влади, реалізації соціально-політичних потреб та інтересів. Сферою, цариною політичних відносин є все, на що впливають управління і влада: економіка, соціальне життя, право, культура. Тобто політичні відносини охоплюють не тільки політичну, а й усі інші сфери життя суспільства - економічну, соціальну, правову, духовну.

Політичні знання і культура потрібні сьогодні не тільки державним діячам, лідерам партій та інших організацій, але й будь-якій людині, незалежно від її професійної приналежності і фаху, оскільки, перебуваючи у суспільстві, вона неминуче взаємодіє з оточуючими її інститутами і державою. Тому свідомий розвиток політичної культури як мистецтва цивілізованого співіснування людей у єдиній державі - турбота всього сучасного суспільства, важлива умова його добробуту.

Запропонований навчальний посібник має за мету ознайомити студентів з широким спектром фундаментальних політологічних знань. Він базується на навчальних посібниках, підручниках, довідковій літературі як західного, так і вітчизняного походження, що вже пройшли апробацію у навчальному процесі й отримали схвальні відгуки науковців та освітян, а також на власному багаторічному досвіді викладання курсів політології, політичної соціології, конфліктології, який мають автори цього видання.

Розділ І. Теоретико-методологічні підвалини політичної науки

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

Теорія без методу, який її контролює та розширює, - марна, а метод без теорії, яка приводить до його осмисленого викорис-тання - даремний.

К. фон Байме

1. Предмет та функції політології.

2. Структура політичної науки.

3. Методи політичної науки.

1. Предмет та функції політології

Політика нерозривно переплетена з історією людства, вона була і є її складовою частиною з того самого моменту, коли людство вийшло за межі свого первісного стану. Кожна окремо взята людина протягом усього життя в тій чи іншій формі має справу з політичними явищами. Саме цим універсальним значенням і обумовлюється інтерес до політики.

Вивченням політики займалися раніше й займаються сьогодні цілий ряд суспільних наук: соціальна філософія, соціологія, теорія держави і права, соціальна психологія, політична економія та ін. З огляду на те, як росло значення держави в господарському й громадському житті, підвищувалась і політична активність мас, а також, беручи до уваги введення загального виборчого права на межі минулого ХХ століття та виникнення великих політичних партій, виникла необхідність в окремій галузі знань, яка б спеціально займалася дослідженням політики.

Сучасного змісту політична наука набуває у другій половині XIX ст., тоді ж вона набуває і рис самостійної галузі знань. Приблизно в цей же час відбувається становлення політології як самостійної навчальної дисципліни, з'являються учбові й наукові центри. Так, при Лондонському університеті наприкінці XIX ст. була заснована Лондонська школа економіки і політичних наук. У 1857 р. Ф. Лібером у Колумбійському університеті була відкрита перша в історії Америки кафедра політичної науки. Пізніше приклад Колумбійського університету був розповсюджений у Єльському, Гарвардському, Принстонському та інших університетах США. У 1903 р. була заснована Американська асоціація політичних наук. Систематичного характеру європейські наукові дослідження у галузі політичних наук набули в другій половині ХІХ ст. у зв'язку зі створенням спеціалізованих дослідницьких центрів: Гуманістичної школи політичних наук у Парижі (1872 р.), Школи політичних наук в Італії (1875 р.), Лондонської школи економіки і права (1895 р.).

Особливо швидкими темпами політична наука у США та країнах Заходу почала розвиватися після Другої світової війни. Цьому чимало сприяв Міжнародний колоквіум з питань політичної науки, який відбувся у 1948 р. в Парижі з ініціативи ЮНЕСКО. На ньому був прийнятий документ, котрий визначив зміст політичної науки та її основні проблеми. Було вирішено, що основними проблемами дослідження і вивчення політичної науки є: 1) політична теорія (в тому числі історія політичних ідей); 2) політичні інститути; 3) партії, групи, суспільна думка; 4) міжнародні відносини.

Власне кажучи, Міжнародний колоквіум у Парижі підбив підсумки тривалої дискусії політологів з питань, чи є політологія загальною, інтеграційною наукою про політику у всіх її проявах, яка включає в себе як складові частини політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію та інші політичні дисципліни, чи мова повинна йти про декілька політичних наук. Колоквіум прийняв рішення вживати термін „політична наука” в однині. Тим самим відбулося конституювання політичної науки як самостійної наукової і навчальної дисципліни. Вже у 1949 р. під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки. А згодом політологія як навчальна дисципліна була введена в програми провідних університетів США та Західної Європи. На теренах колишнього Радянського Союзу і, зокрема в Україні, не існувало незалежної, автономної науки про політику, а її предмет дослідження було „розподілено” між соціальною філософією, „науковим комунізмом” та історією КПРС. Руйнація радянської системи призвела до звільнення простору політичної науки (політології).

Вузловими проблемами сучасної політології вважаються: політична влада, її сутність і структура; політичні системи і режими сучасності; форми правління і державного устрою; політична стабільність і політичний ризик; партійні та виборчі системи; політичні права і свободи людини й громадянина; громадянське суспільство і правова держава; політична поведінка та політична культура особистості; політична комунікація і засоби масової інформації; релігійні та національні аспекти політики; засоби і методи врегулювання політичних конфліктів та криз; міжнародні політичні відносини; геополітика; політична глобалістика тощо.

Загальновизнаним є те, що ядро проблематики політичної науки становлять процеси формування, функціонування і розподілу державної влади, боротьби за владу, включаючи вплив та участь у цій боротьбі, а також вивчення організацій, що здійснюють владу або впливають на неї.

Таким чином, політологія (гр. рolitika - державні й суспільні справи, і logos - слово, поняття, вчення) - це наука про політику, владу й політичні процеси.

Політологія має свій специфічний об'єкт дослідження. Мова йде про пізнання й теоретичне осмислення політики як соціального явища, внутрішніх механізмів і закономірностей, які керують процесами та явищами у політичному житті суспільства.

Багатозначність терміна „політика”, можливість різних способів її рефлексійного осягнення призводить до дискусійності уявлень про предмет політології. Дослідники трактують цю проблему по-різному.

1. Політологія - наука, що традиційно займається дослідженням держави, партії та інших інститутів, котрі здійснюють владу в суспільстві або впливають на неї. Тобто, це знайшло відображення в англо-американському словнику політичного аналізу, до нинішнього етапу розвитку її предметний зміст включає „управління на національному та місцевому рівнях; порівняльний (cross-national) аналіз; політику і політичну поведінку; політичну теорію; публічно-адміністративну діяльність і організаційну поведінку; міжнародні відносини”. У цьому випадку політологія - лише одна з наук про політику (поряд з політичною соціологією, політичною філософією, політичною психологією і ін.). Істотним недоліком такої „вузької” трактовки політології є фактичне заперечення загальної науки про політику, що інтегрує всі політичні знання в єдину систему.

2. Політологія - єдина наука про політику. Однак вона включає не всі знання про цю сферу громадського життя, а лише ті, котрі спираються на виключно наукові, переважно емпіричні методи. До змісту політичної науки не входять такі загальнотеоретичні дисципліни, які спираються на нормативно-ціннісний підхід: політична філософія, політична етика, історія політичних ідей тощо. Ця точка зору представлена біхевіористами (Чарльз Мерріам, Гарольд Лассуелл, Пол Лазарсфельд). Логічним наслідком біхевіористичної позиції є поділ політичних знань на дві частини: на нормативні знання, пов'язані з цінностями й оцінками, вимогами і побажаннями, і на виключно наукові знання, засновані на фактах. Такий підхід зазнає критики відносно протиставлення цих двох видів знання і стовно відлучення нормативних теорій від науки. Частина дослідників не погоджуються з тим, щоб „сучасна” політична наука порвала з політичною філософією „минулого”. Така „моральна” реакція представлена в роботах Клода Леві-Стросса, Філіппа Бенетона, Алана Блума, Роберта Нозіка, Джона Ролса. На їхню думку, політична філософія греків, описана Арістотелем та розвинута вченими середньовіччя, базувалася на простих постулатах:

людина - це політизована тварина, для якої природно жити в суспільстві;

метою будь-якого суспільства є „добробут” його членів, але в суспільстві панують чвари та антагонізми, які є породженням спільного життя;

політика - це організована влада, що керує людьми і піклується про загальний добробут;

політична наука - це наука про „правильне управління”, і в цьому вона наближається до філософії.

3. Політологія - загальна, інтегральна наука про політику у всіх її проявах, що включає весь комплекс наук про політику і її взаємини з людиною і суспільством: політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, теорію політичних інститутів тощо. Політологія у цьому значенні аналогічна економічній науці, соціології, філософії й іншим інтегральним наукам, що об'єднують відповідні комплекси знань про ті чи інші сфери життєдіяльності. Широке бачення політичної науки дає можливість оцінити ступінь розвиненості окремих субдисциплін, зафіксувати питому вагу, реальний вплив тих чи інших дисциплін на всю структуру наукового політичного знання. Перевагою „широкого” трактування політичної науки є не тільки простота розуміння, пряма відповідність категорії „політологія” значенню цього терміна - загальна наука про політику, - але й орієнтація насамперед на інтеграцію найрізноманітніших політичних знань і, таким чином, - на одержання цілісної картини об'єктів, що досліджуються.

Отже, політологія є єдиною, інтегральною наукою про політику, її взаємодію з особистістю і суспільством. Розвиток сучасної політології відбувається на основі диференціації, розширення її предметної структури. Вона є сукупністю теоретичних наук та емпіричних дослід-жень, взаємодіє з міждисциплінарними напрямами й суміжними науками у вивченні політики (рис.1.1.).

Цілком імовірно, що так звані „широке” й „вузьке” розуміння предмета політології у певному сенсі зовсім не суперечать одне одному, складаючи скоріше два „концентричних кола” накопичення політичних знань, ніж антиномію між ними. У широкому значенні політологія (як політична наука) містить у собі все політичне знання, представляючи комплекс дисциплін, що вивчають політику, тоді як у більш чіткому значенні політологія (або загальна теорія політики - політична теорія) пов'язана лише зі специфічною групою закономірностей відносин соціальних суб'єктів із приводу влади і панування, досліджуючи особливий тип механізмів відносин і взаємодій між пануючими і підвладними - тими, хто керує, і тими, ким керують.

Рис.1. Диференціація політичних досліджень на сучасному етапі

Уявлення про зміст і межі предмета політології історично еволюціонували і не раз змінювалися. Наприклад, якщо взяти дві найбільш впливові у світі національні політологічні школи і традиції - американську і французьку, то за останнє століття погляди на предмет політичної науки декілька разів істотно переглядались. Якщо наприкінці ХIХ - на початку ХХ ст. у центрі уваги західної політології знаходилась держава, її інститути і норми, то в 30 - 50-ті рр. ХХ ст. фокус уваги змінюється; він націлюється тепер уже на політичну поведінку людей, спостерігається емпірично, а згодом - і на владні відносини між ними.

Політична наука традиційно співвідноситься з визначенням держави („наука про державу”):

таке тлумачення терміна пов'язане, перш за все, з етимологією слова „політика”; адже слово „polis” означає „місто”, що вказує на просторові межі громадської діяльності;

тлумачення політології як науки про державу обумовлене історично, масовим характером явища: філософ Анрі Лефевр з цього приводу говорить про „спосіб державного будівництва” як про свідоцтво того, що держава є загальносвітовим явищем;

особливого значення наука про державу надає вивченню політичної діяльності, зокрема - примушенню.

Головним недоліком даного підходу є бажання зробити предметом дослідження таку форму соціальної організації людства, яка культурно й історично може виявитися більш випадковою, ніж здається на перший погляд. Чи не тому в багатьох західних країнах спостерігається зміна повноважень держави, з одного боку - на користь міжнародних та наднаціональних органів, з другого, - на користь децентралізованих органів влади або інколи навіть на користь професійних чи громадських об'єднань.

У наш час домінує тенденція співвідносити політичну науку з наукою про владу, оскільки держава є одним із засобів здійснення влади в суспільстві. Ця концепція спирається на факт загального значення: навіть не знаючи типу держави, можна говорити, що будь-якому суспільству відомі такі явища, як панування, вплив, обумовлені нерівномірним розподілом економічних, політичних та символічних ресурсів.

Крім цього, ця концепція дозволяє назвати серед цілей політичної науки чимало інституцій, які знаходяться „на периферії” державної влади, хоч вони й сприяють регулюванню соціального порядку; партії, профспілки, церква, система символів, ідеологічні системи, громадська думка тощо.

На погляд американського політолога Роберта Даля, „політична система є нескінченне переплетення стосунків між людьми, яке потребує значних заходів влади, домінування, авторитету”. Така широка інтерпретація предмета політичної науки не є беззаперечною. Зовсім не обов'язково, щоб будь-які примусові соціальні стосунки, як тільки вони починають вимагати „значних заходів домінування” автоматично кваліфікувалися як політичні. Адже не можна розглядати як суто політичне поняття, наприклад, авторитет батька для дітей, викладача для студентів, керівника підприємства для його працівників. Як слушно зазначає французький дослідник Жан Бодуен, “політологія повинна лишатися проблемною наукою: настирливе прагнення “побудувати предмет” може відвернути її від свого основного призначення - досліджувати численні проблеми, які виникають внаслідок поєднання різних інтересів у межах даної території; політологія повинна лишатися терпимою і визнавати за іншими науками (соціологією, правом, етнологією, психологією, історією тощо) рівні можливості в поясненні проблем політики” [1, С. 44].

Стосовно існування власне закономірностей політики, а також законів політології, що рефлексивно відповідають цим закономірностям і відображаються в теоретичній формі, думки вчених істотно розділилися. Традиційно цінність суспільних наук, у тому числі й політичної науки, визначалася їхньою здатністю розкривати причинно-наслідкові зв'язки в соціумі і на цій основі фіксувати повторюваність подій, визначивши в результаті певні „об'єктивні” форми взаємної залежності політики з іншими галузями життя, що постійно відтворюються, типи людської поведінки у цій царині життя, способи організації держави тощо. Прихильники такого підходу вважають, що досліджені наукою закономірності дають можливість отримати достовірне знання і сформулювати чітку систему універсальної політичної науки.

Інша позиція відстоює прямо протилежну тезу, заперечуючи при цьому і наявність „об'єктивних”, „залізних” законів політики, і саму можливість побудови „універсальної” загальної теорії політики, інколи все-таки визнаючи при цьому існування певних „генералізацій” у вигляді функціональних (чи кореляційних) залежностей або ж „нежорстких” казуальних зв'язків. Проте цього явно недостатньо для того, щоб визнавати існування закономірностей функціонування і розвитку політичного світу в цілому.

Тут постає проблема самого характеру і форми казуальних залежностей або причинно-наслідкових зв'язків, що пізнаються в політиці. Ці „генералізації” або „універсалії” часто виступають і проявляються у вигляді „правил” ефективної політичної поведінки (наприклад, „золоті правила” успішної політики і поведінки мудрого керівника у „Державець” Н. Макіавеллі) або у формі „принципів” оптимального (аномального) устрою, організації і функціонування політичних інститутів („правильні” і „неправильні” форми державного правління у Арістотеля, залежність форми правління від розміру території держав у Ш.-Л. Монтеск'є, „закон” антидемократичної олігархізації масових партій Р. Міхельса, „закони” бюрократизації С. Паркінсона,”теореми” про взаємообумовленість партійної та виборчої систем М. Дюверже, взаємозв'язок інституціональної організації політичної системи з домінуючим типом політичної культури країни у Г. Алмонда), а також у вигляді „законів” політичного розвитку і боротьби (приміром, відкриті К. Марксом „закони класової боротьби”, що характеризують відому залежність політичних позицій великих соціальних груп від їх матеріального, економічного стану, або „закон” циркуляції еліт у В. Парето, або ж залежність форм і темпів політичних змін і модернізації від рівня індустріально-технологічного й економічного розвитку, що виведено Д. Аптером, С. Хантінгтоном, Е. Шіллзом). Правда, і ці залежності через виняткову динамічність і складність політичної діяльності мають характер швидше відносно жорстких зв'язків, ніж універсальних законів. Прихильники пошуку політичних законів не враховують головне: політичні явища в принципі не можуть бути піддані однозначному тлумаченню й оцінці. Більш того, окремі локальні залежності, що демонструють, приміром, найбільш оптимальні шляхи будівництва партій чи організацій виборчих кампаній, досягнення успіхів на переговорах або у вирішенні конфліктів тощо, складаються в обмежених сегментах політичного простору, причому тоді й стільки, коли й скільки там вдається забезпечити раціональну поведінку і взаємодію суб'єктів.

Власне кажучи, відзначені особливості предмета політичної науки свідчать про особливий проміжний характер її статусу як галузі суспільствознавства. Так, представники баденської школи нео-кантіанства В. Віндельбанд і Г. Ріккерт розрізняли так звані ідіографічні науки - науки про культуру, що вивчають одиничні явища (за властивим їм ідіографічним (від грец. Idios - особливий, своєрідний і grapho - пишу) методом, сутність якого полягає в описі індивідуальних особливостей „істотних” історичних фактів), і номотетичні науки - науки про природу, що шукають загальні закони окремих класів явищ, мають за мету підтвердити свої закони емпіричним шляхом (за притаманним їм номотетичним (від грец. nomothetike - законодавче мистецтво) методом, в основі якого лежить „генералізуюче утворення понять”, коли з різноманіття фактів вибираються лише повторювані моменти, що підпадають під категорію всезагального. Закони, що формулюються за допомогою номотетичного методу, є абстракцією, неминучою через нездатність людського розуму охопити різноманітність дійсності у всій її повноті.

Політологія за своїми можливостями належить до класу номотетичних наук. Однак сфера політики, в якій вчинки людини значною мірою залежать від таких факторів, як ціннісні уподобання, “енергетика міфу”, “символічне насильство”, „культурні й освітні капітали”, відданість обов'язку, традиціям, груповій ідентичності тощо, нерідко руйнує раціональні підвалини поведінки людини, тим самим роблячи її дії непередбачуваними. Просвітницька концепція „розумного егоїзму”, західна парадигма раціональності дає збої в ситуації „зіткнення цивілізацій” („падіння” веж Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., війна в Іраку і т. д.), коли в політиці все більш активно заявляє про себе не тільки „розумний егоїзм” посттрадиційних особистостей, що переслідують свої індивідуальні інтереси, й відчувається реванш „колективних сутностей”, таких, як національний інтерес, національні цілі й пріоритети, цивілізаційна, соціокультурна, конфесіональна ідентичність. Епіцентри політичних подій більш збігаються з межами розподілу культур, етносів, релігій, тобто вимагають процедури „віднесення до цінностей”. Така ситуація перетворює політичну науку в систему наукових знань, що постійно прагне знайти визначеність номотетичного статусу, але щоразу дає привід сумніватися в обґрунтованості подібних претензій.

Як будь-яка наука, політологія виконує в суспільстві цілий ряд функцій науково-пізнавального, методологічного та прикладного харак-теру. Ефективна реалізація цих функцій сприяє стабільному розвиткові суспільства, досягненню громадянського миру і спокою.

1. Головною функцією політичної науки є теоретико-пізнавальна функція, сенс якої полягає в роз'ясненні природи владних відносин, панування, держави, в накопиченні знань про політичні явища та процеси, обґрунтуванні ефективних форм розвитку суспільства. Здійснення цієї функції нерозривно пов'язане зі зміною та збагаченням засобів і прийомів пізнання, розробкою нових та уточненням існуючих концепцій, теорій і т. ін.

2. Політологія, вивчаючи об'єктивні закономірності, тенденції і протиріччя політичної системи, проблеми, пов'язані з перетворенням політичної дійсності, аналізуючи шляхи і засоби цілеспрямованого впливу на політичні процеси, виконує функцію раціоналізації політичного життя.

3. Політична рефлексія пов'язана з оціночною функцією, що передбачає винесення судження про політичні об'єкти, їх якості з точки зору їхньої прийнятності чи неприйнятності для того чи іншого соціального суб'єкта. Інакше кажучи, політичні явища підлягають з боку вчених обов'язковій ціннісній оцінці. І це не “уподобання”, а особливість процедури пізнання, що проявляється у вигляді приписування суспільним подіям тих чи інших суб'єктивних значень, що і перетворює їх на політичний факт.

4. Політологія виконує функцію політичної соціалізації, виховання громадянськості, політичної культури населення. Знання наукових засад політики дозволяє правильно оцінити співвідношення загальнолюдських, державних, групових і особистих інтересів, сформувати ставлення до існуючих політичних структур, партій, визначити лінію політичної поведінки.

5. Політична наука має також порівняльну функцію, що припускає обов'язкове порівняння різних політичних явищ (систем влади, режимів правління, типів політичної культури тощо), перш ніж будуть сформовані висновки і оцінки щодо тих чи інших явищ, тенденцій їх розвитку, типологій, закономірностей і т. ін.

6. Прогностична функція реалізується завдяки тому, що політологія здатна дати: 1) довгостроковий прогноз щодо діапазону можливостей політичного розвитку тієї чи іншої країни на даному історичному етапі; 2) представити альтернативні сценарії майбутніх процесів, пов'язаних з кожним із можливих варіантів великомасштабної політичної дії; 3) розрахувати найбільш можливі втрати по кожному з альтернативних варіантів, які включають побічні ефекти. Але частіше політологи дають короткострокові прогнози стосовно розвитку політичної ситуації в країні або регіоні, перспектив і можливостей тих чи інших політичних лідерів, партій і т. п.

Усі функції політології пов'язані між собою і доповнюють одна одну.

2. Структура політичної науки

Політологія служить стрижнем складного комплекту політичних наук, кожна з яких має свій предмет і метод,а всі разом знаходяться у взаємодії, досліджують різні сторони, закономірності, тенденції розвитку і функціонування політичного життя.

Дещо умовно всі політичні науки можна розділити на дві групи: такі, що вивчають безпосередньо саму політику, і такі, котрі досліджують її взаємозв'язок з іншим світом. До перших належать політична філософія, вчення про політичні інститути, теорія міжнародної політики, політична історія; до других - політична соціологія, політична психологія, політична географія тощо.

Політична філософія - це галузь знань, що вивчає політику як ціле, її природу, значення для людини, взаємовідносини між особистістю, суспільством і державною владою і розробляє ідеали та нормативні принципи політичного устрою, а також загальні критерії оцінки політики. Предметом політичної філософії є ціннісно-світоглядні принципи легітимності політики. У доіндустріальний період історії суспільства витоками легітимності політики були такі соціальні інститути, як звичай, традиція, релігія. З розвитком індустріалізації відбувається перехід до світських інстанцій легітимності, джерелом яких стає насамперед раціональність. Тепер у пошуках підтвердження своєї легітимності політика апелює до розуму, раціонального дискурсу. Проте сама раціональність ще не гарантує моральної цінності політики, як це досить чітко продемонструвала ще політична філософія Н. Макіавеллі. Але з плином часу політика все більше потребує саме морально-ціннісних підвалин своєї легітимності. На думку Г. В. Ф. Гегеля, політика повинна збігатись з моральністю. Поширення цієї позиції привело до становища, коли для набуття легітимності політика повинна була орієнтуватися на такі засади, які були б або безпосередньо моральними цінностями, або були спроможними виступити в подібній ролі, тобто бути морально релевантними (наприклад: свобода, справедливість, солідарність, рівність, демократія, незалежність, права людини). Обґрунтування критеріїв легітимності політичних систем, відносин, діяльності саме як морально-ціннісних принципів і стало основним завданням сучасної політичної філософії. Серед сучасних впливових політико-філософських концепцій слід зазначити політико-філософський доробок Л. Штрауса, Х. Арендта, концепцію егалітарного лібералізму американського філо-софа Дж. Ролса, концепцію “мінімальної держави” Р. Нозіка, теорію комунікації К. Апеля - Ю. Хабермаса.

Вчення про політичні інститути представлено, в першу чергу, теоріями політичної організації суспільства, держави і права, політичних партій та інших інститутів. У рамках цього напряму існує багато відносно самостійних наук. Так, наприклад, вчення про державу і право, окрім загальної теорії держави, включає цілий комплекс юридичних дисциплін. Політичні інститути, що традиційно вважаються центром політичних досліджень, і сьогодні займають серед них провідне місце. Серед фундаторів цієї галузі політичної науки слід відзначити Ж. Бодена, Ш. Монтеск'є, Х. Кельзена, К. Шмітта та ін.

Теорія міжнародної політики - це галузь політичних досліджень, предметом якої є міжнародні організації і об'єднання (ООН, НАТО, Євросоюз, Соцінтерн тощо), зовнішньополітична діяльність держав, партій та суспільних рухів, міжнародні відносини. Вона вивчає також проблеми війни та миру, запобігання і врегулювання міжнародних конфліктів, формування нового світового порядку. Знакові фігури цієї науки - Г. Моргентау, Р. Арон, З. Бжезинський, Г. Кіссінджер та ін.

Політична історія - це галузь політичної науки, невід'ємна складова загальної історії, що вивчає політичні погляди і відповідні їм державні та політичні структури, всю політичну надбудову суспільства як у національних межах, так і в світовому масштабі. Головними проблемами предметного поля політичної історії є процеси розвитку і функціонування різних політичних сил, пов'язаних з владою і державою, доля й окремі питання яких вирішуються в ході реформ, революцій, заколотів, воєн. Предмет політичної історії становлять конкретно-історичні прояви закономірностей розвитку і функціонування всієї політичної надбудови суспільства. Як наукова дисципліна, політична історія особливої уваги надає дослідженню політичних систем та їх структурних компонентів (політичних режимів, партій, громадсько-політичних організацій). Йдеться про суб'єктивні чинники політичного розвитку суспільства, про діяльність окремих людей та соціальних груп, які мають волю, свідомість і здатність впливати на конкретну ситуацію. Класиками цієї галузі політичної науки вважаються Т. Карлейл, Е. Берк, К. Маркс, М. Блок, Ф. Бродель, К. Лєфор, Ж. Лє Гофф та ін.

Політична соціологія - це наука, що досліджує громадянське суспільство в його взаємодії з державою (політичним суспільством), соціальні, політичні та духовні системи (структури, інститути, відносини), а також їх зміни з огляду впливу останніх на політичне життя і політичну поведінку людей. Політична соціологія сформувалася внаслідок синтезу соціологічних і політичних знань, соціологізації політичної науки. Тому вона визначається часом і в соціології (П. Бурдьє, М. Дюверже), і в політології (Д. Істон, С. Ліпсет) як дочірня дисципліна, котра охоплює спільні царини кожної з них. У формуванні сучасної політичної соціології значну роль відіграли В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Т. Парсонс, Г. Лассуелл. Політична соціологія відрізняється від інших наук про політику перш за все соціологічним підходом до дослідження свого предмета, що потребує з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної детермінованості політичних явищ.

Політична психологія - наукова дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політики і є відносно самостійною складовою системи політичних наук. Вона вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, вплив на неї свідомості та підсвідомост; емоції і волі людини, її переконань, ціннісних орієнтацій та настанов. Предмет політичної психології включає всі прояви суспільної психології в індивідуальній, груповій та масовій формах, які пов'язані з політичною діяльністю, що характеризує поведінку людей у будь-яких політичних ситуаціях або умовах (сприйняття, вірування, мотивів, думки, цінності, інтересів тощо). Вузловими питаннями політичної психології є її методологія, принципи дослідження психологічних компонентів політичних процесів та відносин, психологічний механізм масових форм політичної поведінки і діяльності, психологічні закономірності стихійних та свідомих форм політичної поведінки, формування масових рухів і політичних організацій. Серед засновників політичної психології слід назвати З. Фрейда, Е. Фрома, Е. Еріксона, М. Мід, Г. Айзенка.

Політична антропологія - це філософсько-політологічна концепція, яка охоплює весь комплекс питань, що складають зміст проблеми людини в координатах універсальних законів буття і універсальних принципів людської діяльності. Політична антропологія вивчає залежність політики від родових якостей людини: біологічних, інтелектуальних, соціальних, культурних, релігійних тощо, а також зворотний вплив політичного устрою на особистість. Ця наука приділяє велику увагу дослідженню елементів політики в примітивних етнічних спільнотах із родоплемінним устроєм. Політична антропологія з'явилась водночас як проект - дуже старий, але завжди актуальний - та як запізніла спеціалізація антропологічного дослідження. У першому аспекті вона перевищує окремі політичні традиції та доктрини. Вона прагне заснувати науку про політичне, розглядаючи людину у формі homo politicus та досліджуючи загальні властивості усіх політичних організацій, визнаних у їхніх історичних та географічних відмінностях. У цьому сенсі вона вже представлена в “Політиці” Арістотеля, який тлумачить людську істоту як природно політичну і має на увазі відкрити скоріше закон, ніж визначення кращого умоглядного устрою будь-якої можливої держави. У другому аспекті політична антропологія відмежовує область вивчення в рамках соціальної антропології та етнології. Вона прагне до опису та аналізу політичних систем (структур, процесів та уявлень), що властиві суспільствам, які вважаються примітивними чи архаїчними. Найвпливовіші фігури політичної антропології - Дж. Фрезер, Ф. Боас, Ж. Баландьє, Х. Арендт.

Політична географія - суміжна наукова дисципліна політології і складова частина географічних наук, яка вивчає просторову організацію політичного життя (кордони, політико-територіальний поділ і т. ін.), територіальне сполучення політичних сил, вплив географічного фактора на політику та політичні інституції. Вона досліджує взаємозв'язок політичних процесів з їх просторовим положенням (наприклад, залежно від наближення до океану, до сильних держав, до районів, багатих на корисні копалини тощо), територіальними, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними факторами. Дискусію про географічний фактор у політиці започаткували ще Платон і Арістотель. Ш.-Л. Монтеск'є, А. Тюрго, Ж. Ренан наголошували на впливові географічного середовища на політичне життя й на форму державного правління. Засновниками сучасної політичної географії були Ф. Ратцель у Німеччині та Х. Маккіндер у Великій Британії. Глобалізація політичного процесу, численні регіональні конфлікти, пов'язані, головним чином, з територіальними претензіями, розпад імперій і поява нових держав зумовили зростання інтересу до проблем політичної географії. До кола її питань включаються процеси формування державних територій, адміністративно-територіальних одиниць, міграційні та електоральні процеси. Відносно самостійною галуззю політичної географії є геополітика, що виступає як синонім геостратегії у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань, як метафізика світового панування (Р. Челлен, К. Хаусхофер).

Порівняльна політологія (компаративістика) - галузь політичного знання, що присвячена порівняльному дослідженню політичних інсти-тутів та форм правління. Серед засновників відокремлюють А. де Ток-віля, Ф. Лібера, В. Вільсона, Д. Берджеса. Сучасна компаративістика, поряд з традиційними інститутами та факторами політичної діяльності (держава, партії, вибори, засоби масової інформації), займається осмисленням нових політичних явищ: корпоративізму, постіндус-тріального світу, постматеріальних цінностей, етнічних, лінгвістичних віковихта гендерних чинників політики. Пріоритетними напрямками дослідження сучасної компаративістики вважаються регіональні конфлікти, регіональна інтеграція, політичний дискурс, корупція, перехідні процеси, що мають місце вдержавах, які “відновлюють” демократію (транзитологія). Вагомий внесок у концептуалізацію порівняльної політології внесли С. Роккан, Г. Алмонд, С. Верба, Дж. Пауел та ін.

У структурі політичної науки розрізняють теоретичний і прикладний рівні. Теоретичне дослідження політики відрізняється від прикладного її аналізу насамперед такими цілями: якщо у теоретичного дослідження основним завданням є пізнання і краще розуміння політичного життя, то прикладне дослідження політики, насамперед, переслідує досягнення прагматичних завдань. Прикладна політологія прямо відповідає на питання: для чого і як. Вона може бути представлена як сукупність теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також політологічних технологій, конкретних програм та рекомендацій, які орієнтовані на практичне застосування, досягнення реального політичного ефекту.

Прикладна політологія досліджує основні суб'єкти політичних подій, їхню ієрархію, класи, соціальні, етнічні й релігійні групи, партії, натовп, політичну аудиторію, роль учасників політичних подій у прийнятті політичних рішень та їхню реалізацію. До прикладних галузей політології можна віднести концепції державного управління, партійної стратегії і тактики, ситуаційного політичного аналізу. Зокрема, вельми актуальною на даний час є теорія політичних технологій (технологія вироблення й ухвалення політичного рішення; технологія проведення референдуму, виборчої кампанії тощо). Серед сучасних галузей прикладної політології слід відзначити також політичний маркетинг - сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження у суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади; політичний менеджмент - систему управління політичними процесами, науку і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків. Складовою частиною політичного менеджменту є розробка стратегічних цілей та тактичних настанов, механізму впливу управлінських державних структур, законодавчої та виконавчої влади на розвиток суспільства.

3. Методи політичної науки

Головним засобом побудови теоретичних моделей, що пояснюють істотні риси політичного світу, є метод (грец. methodos - шлях дослідження). Будь-яка наука спирається на певну методологічну базу. Методологічна база політології охоплює: філософське обґрунтування природи політики (соціально-філософські теорії високого рівня абстрактності), політологічні теорії середнього рівня абстрактності і методи політології (рис. 1. 2).



Рис. 2. Методологічна база політичних досліджень

Основні типи методів і рівні методології політичних досліджень складалися поступово, в ході історичного розвитку політичної думки. Періодизація розвитку методології політичної науки може бути представлена таким чином [56, С. 27]:

1) класичний період (до XIX ст.), пов'язаний переважно з дедуктивним, логіко-філософським та морально-аксіологічним підходами;

2) інституціональний період (XIX - початок ХХ ст.), провідні позиції якого займають історико-порівняльний і нормативно-інституціональний методи;

3) біхевіористичний (англ. behaviour - поведінка) період (20 - 70-ті роки ХХ ст.), коли активно впроваджуються кількісні методи та їхній аналіз;

4) новий, постбіхевіористичний період, який наступив в останній третині ХХ ст. і характеризується об'єднанням „традиційних” і „нових” методів. Але таке “об'єднання” швидше за все схоже на протистояння двох провідних тенденцій у сучасній політичній науці: позитивістської (техніко-раціоналістичної, що в кінцевому підрахунку орієнтує дослідження політики на кількісні методи і прагне перетворити політологію на точну науку) та політико-філософської в широкому сенсі слова (теоретичної, такої, що орієнтується на різноманітні історичні, соціокультурні, психологічні, антропологічні та інші аналогічні підходи і методи досліджень).

Позитивісти вважають, що єдине справжнє знання - це знання, що виробляється наукою, але наукове знання не може обґрунтувати ціннісних суджень; справа в тому, що наукове знання обмежується виключно сферою фактичних суджень; навпаки, політична філософія у своїй діяльності керується переконанням, що ціннісні судження можуть бути раціонально обґрунтовані. Тому свою мету позитивісти бачать у тому, щоб створити “вільну від цінностей” політичну науку. Лео Штраус, відомий філософ політики, наводив наступні міркування, що рішуче говорять проти позитивізму [133, С. 19 - 24]:

1) неможливо вивчати соціальні феномени, не роблячи при цьому ціннісних суджень. Людина, котра не бачить ніякої причини зневажати людей, горизонт яких обмежується споживанням їжі та травленням, могла б стати прийнятним економістом, але вона не в змозі сказати щось доречне відносно характеру людського суспільства. Людина, яка відмовляється розрізняти великих політиків, пересічних людей та ошуканців, може бути добрим бібліографом, але вона не здібна сказати щось доречне про політику та політичну історію...;

2) відмова від ціннісних суджень грунтується на припущенні, що конфлікти між різними цінностями або системами цінностей за своєю суттю є такими, що не вирішуються людським розумом. Але це припущення ніколи не було доведено;

3) переконання, що наукове знання, тобто той різновид знання, яким володіє і до якого прагне сучасна наука, являє собою найвищу форму людського знання, веде до нехтування донауковим знанням;

4) позитивізм неминуче перетворюється на історицизм. В силу своєї орієнтації на модель природничих наук соціальна наука наражається на небезпеку помилково прийняти особливості Сполучених Штатів або взагалі сучасного західного суспільства за сутність людського суспільства.

В наш час політична наука застосовує такі основні методи:

Нормативно-ціннісний метод використовувався ще за часів давнини (Платон, Арістотель, Конфуцій). Згідно з цим підходом, політичні явища розглядаються з точки зору їхньої відповідності нормам моралі, справедливості, свободи, рівності, загального блага. Нормативно-ціннісний метод припускає розробку ідеального політичного порядку і необхідність підведення під нього реально існуючих відносин. Він вплинув на розвиток західного суспільства, оскільки завдяки йому формулювався ідеал демократичного устрою. Філософсько-нормативні та теологічні засоби пізнання, що панували на протязі двох тисячоліть і були засновані на метафізичних та апріорно-дедуктивних підходах, поступово втратили свій беззаперечний статус у Новий час. Проте намагання створити вільну від цінностей політичну науку є нездійсненним і небезпечним; нездійсненним, оскільки неможливо зрозуміти найважливіші політичні явища та процеси, не вдаючись при цьому до ціннісних суджень; неможливим, оскільки примушує людей відмовитись від ціннісного вибору в політичному житті і тим самим ставить під загрозу свободу людської дії. Серед апологетів ціннісно-нормативного методу відзначимо К. Шмітта, Л. Штрауса, Х. Арендта, Дж. Ролса та ін.

Інституціональний метод пов'язаний із прагненням виявити певні юридичні норми, проаналізувати основні закони суспільства. Великий вплив на формування інституціоналізму зробили дослідження Ш. Монтеск'є, Дж. Локка, Е. Берка, Т. Джефферсона та ін. У даному підході основна увага приділяється політичним інститутам (парламенту й уряду, партіям та виборчим процедурам, механізмам поділу влади і конституційному устрою). Аналіз будується виходячи зі сформованих і суспільно укорінених політичних форм (інститутів, традицій тощо). Ці форми або інститути, з одного боку, є логічним продовженням і закріпленням соціальних відносин і норм, а з іншого - покликані вносити в суспільство стабілізуюче начало.

Порівняльний (компаративний) метод відомий з часів Платона й Арістотеля. Його особливість полягає у порівнянні двох (або більше) політичних об'єктів. Порівняльний метод дозволяє встановити, у чому полягає їхня схожість, з'ясувати загальні риси або показати, за якими ознаками вони (політичні об'єкти) розрізняються. Порівняльний політичний аналіз дозволяє: 1) розробити систему знань про політику, що піддається перевірці; 2) дати оцінку політичному досвіду, інститутам, поведінці й процесам з погляду причинно-наслідкових зв'язків; 3) прогнозувати події, тенденції та наслідки.

Для того щоб зрозуміти справжню сутність політичного світу, необхідно вивчати різні форми його прояву в різних країнах і регіонах, соціально-економічних, суспільно-історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т. д. У цьому контексті як об'єкти порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій цілісності, її форми, типи і різновиди, але і її конкретні складові, такі, як державні інститути, законодавчі органи, партії і партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації тощо.

Соціологічний метод являє собою сукупність прийомів і методів конкретних соціологічних досліджень, спрямованих на збір та аналіз фактів реального політичного життя. Методи соціологічних досліджень - опитування, анкетування, експерименти, статистичний аналіз, матема-тичне моделювання - дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати політичні явища і процеси. Їхня перевага полягає в тому, що дослідник має справу з матеріалом, який можна математично формалізувати. Немаловажно й те, що на підставі соціологічного матеріалу можна зробити політичні прогнози.

У сучасній політології соціологічні методи набули значного поширення. На їхній основі склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, що в даному випадку є специфічним інтелектуальним товаром. Замовниками такого роду досліджень виступають центральні й місцеві органи влади, державні установи, політичні партії тощо.

За допомогою соціологічного методу можна виявити взаємозв'язок політики з іншими сферами суспільного життя, розкрити соціальну природу влади, держави, права і. т.д., визначити соціальну спрямованість прийнятих державою рішень, установити, в інтересах яких груп вони здійснюються.

Антропологічний метод, що походить від природи людини, широко використовується при аналізі механізмів, інститутів влади і соціального контролю переважно в доіндустріальних суспільствах, а також проблем адаптації і трансформації традиційних механізмів контролю при переході до сучасних політичних систем. Цей метод дає ключ до вивчення таких проблем, як зв'язок типу людини (стійких рис його інтелекту, психіки) і політики, вплив національного характеру на політичний розвиток і навпаки. Цей підхід вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людського роду, притаманними кожному індивідові потребами (в їжі, одязі, у безпеці, комунікації тощо). Сьогодні він грунтується на таких принципах: 1) сталість, інваріантність фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної, для якої свобода - первісна цінність; 2) універсальність людини, єдності людського роду і рівноправності всіх людей, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших відмінностей; 3) невід-чуженість природних, фундаментальних прав людини, їх пріоритету по відношенню до законів і діяльності держави.

Психологічний метод зорієнтований на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Цей метод ґрунтується на відомих ідеях Арістотеля, Сенеки, Макіавеллі, Руссо, Гоббса та інших про співвідношення особистості і влади, про природу людини в політиці, про виховання громадянина, про те, яким слід бути правителю.