Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив партій на політичні пріоритети постсоціалістичних місцевих еліт Центрально-Східної Європи: теоретичні аспекти та методологія дослідження

Лендьел М.О.

Упродовж останніх років увага вчених-компаративістів прикута до вивчення проблеми становлення та еволюції партій та партійних систем у постсоціалістичних суспільствах регіону Центрально-Східної Європи (далі може бути - ЦСЄ). Адже саме партії сприймаються майданчиками, за посередництва яких нові еліти здійснювали інституційні перетворення в "нових демократіях", використовуючи електоральну волю громадян.

Порівняльні дослідження демонструють багато відмінностей у формуванні партійного спектру постсоціалістичних суспільств. Як вказує А. Аслунд, жодна з цих країн "не мала такої партійної структури, яка б чимось була схожа на структуру котроїсь з інших посткомуністичних країн. Цим ці країни засвідчили більше оригінальності порівняно із західноєвропейськими" [1,487]. Чеський автор М. Кубат наголошує на обставині існування суттєвих теоретико-методологічних проблем у дослідженні партій та партійних систем у регіоні ЦСЄ. Зокрема, є неможливим вірогідне застосування класичних партологічних теорій М. Дюверже, Дж. Сарторі до політичного розвитку посткомуністичних країн Європи, що має наслідком складнощі у виробленні узагальнюючих висновків [13].

Водночас, партії у регіоні є подібними між собою вже тому, що почали функціонувати в умовах перехідного суспільства. Українські автори А. Романюк та Ю. Шведа визначають форму функціонування цих інститутів упродовж 1990-х років як "транзитну", оскільки за рядом ознак вони відрізнялися від партій, що діяли в консолідованих демократіях: зокрема мали ознаки політичних рухів, репрезентували конгломерат різних груп інтересів, володіли нестійкою електоральною базою. Незважаючи на те, що, завдяки впливу процесу європеїзації у деяких постсоціалістичних країнах партії вже позбулися частини ознак перехідного стану, вони все ще суттєво відрізняються від партій "старої Європи" [7,188-192]. Зокрема, як наголошує вітчизняна авторка К. Меркотан, незважаючи на певну консолідацію помірковано плюралістичних партійних систем, відмінні результати послідовних виборчих кампаній засвідчують "нестабільність електоральної прихильності громадян до політичних партій, мало які з яких можуть надіятися на підтримку сталого лояльного електорату" [5].

Водночас, компаративний аналіз дозволив науковцям з різних країн (Г. Голосову, А. Ліхтенштейну, Дж. Ішіямі, О. Нікогосян, П. Копецькому, А. Щербляку) виділити інші спільні ознаки партійного будівництва, окрім "транзитності" партій, зокрема:

• відсутність класичних "правлячих партій", за винятком хіба-що Росії [2,7-8];

• нечіткість електоральної бази партій, що пояснюється їх потребою звертатися до широкого кола виборців, браком ідентифікації громадян з певними ідеологічними доктринами;

• як наслідок дії попередніх чинників, успішними в політиці є "електорально-професійні" або ж за класифікацією, запровадженою Ж. Шарло та О. Кірчхеймером, партії "для усіх" (англ. са^Н-аїїparty), в яких провідну роль відіграє партійне керівництво;

• домінування лідерів у формуванні партійної політики має наслідком централізований характер внутрішньої організації [3; 6; 12,517; 20,526].

Останнє із зроблених узагальнень, є підставою для подальших дослідницьких пошуків. Як вказував польський політолог А. Щербляк, демократична трансформація політичної системи в постсоціалістичних суспільствах зіткнулася з викликом централізації: більшість новостворе - них партій, а також "партії-спадкоємиці" комуністичних партій "були звичайними кліками прихильників, які зосереджувалися навколо окремих особистостей" [21,4].

Країни регіону належать до числа соціумів, де частка членів партій є нижчою аніж 5 % виборців, а Польща, взагалі, на початку цього десятиліття утримувала першість у Європі за показником найменшого відсотка партійців, що складав 1,15 %. Як зауважує польська дослідниця Т. Майцеркевич, такий скепсис центральноєвропейців, значною мірою, пояснюється їх комуністичним минулим: будь-яка політична структура сприймається апріорі як централізаторська сила, а в умовах існування насправді ієрархічної структури партійних організацій ставлення громадян до цього інституту є негативним, що, в свою чергу, ускладнює зовнішню комунікацію партій, зокрема з місцевими громадами, кожна з яких, окрім загальнонаціональних, має специфічні інтереси [14].

У контексті вивчення впливу різних акторів на розвиток місцевої демократії в постсоціалістичних суспільствах Центрально-Східної Європи виникає об'єктивна потреба проаналізувати роль партій у формуванні місцевих політичних еліт, які наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років стали основними провідниками становлення нового типу врядування на місцевому рівні.

У вітчизняній політології існує масив досліджень щодо особливостей партійного будівництва у країнах ЦСЄ, основні автори яких та зроблені ними висновки, були окреслені вище. Незважаючи на те, що особливості становлення нових партій, еволюції "партій-спадкоємиць" комуністичних організацій, електоральної бази окремих політичних сил, специфіки партійних систем є чітко окресленими, помітною є нестача досліджень впливу партій на місцеву політику, зокрема на політичні пріоритети місцевих політичних еліт. Водночас, адекватно дослідити особливості місцевої демократії в країнах регіону є можливим лише при умові чіткого розуміння механізмів та сфери впливу партійних сил на місцевих політиків, зокрема тих, які є представленими в органах місцевого самоврядування.

Оскільки, в українській науці, як вже було вказано, ця проблема не є достатньо дослідженою, виникає потреба у визначенні теоретичної основи та методологічного інструментарію аналізу впливу партій на політичні пріоритети місцевих еліт в постсоціалістичних суспільствах Центральної та Східної Європи, що, власне, складає мету нашої статті. Її реалізація сприятиме подальшому дослідженню місцевого політичного процесу в регіоні, зокрема кореляції національних та локальних політичних інтересів посередництвом партійних структур.

Перш за все, функціональною для наших потреб є концепція існування локальних партійних систем як інституалізованої взаємодії партій певної територіальної громади, яка відбувається в чітко визначеному інституційному та соціально-політичному середовищі. Для існування місцевих партійних систем необхідною умовою є функціонування політичних інститутів за "володіння" якими партії можуть конкурувати між собою: насамперед, місцевих легіслатур та відповідних виконавчих органів влади. Учасниками субнаціональних партійних систем - поряд з місцевими, можуть існувати регіональні системи - можуть бути осередки загальнонаціональних партій, а також так звані "регіональні" чи "місцеві" політичні сили, тобто такі, ареал діяльності чи, радше, впливу яких обмежується певною територією [17,124-128].

Місцеві політичні системи є найнижчим рівнем прийняття політичних рішень. Прийнято вважати, що характер локального політичного процесу залежить, насамперед, від демографічної величини громади, оскільки від кількості жителів залежить обсяг фінансових ресурсів, якими розпоряджаються місцеві органи влади, а, отже, їх політичний "порядок денний" тобто значимість та кількість політичних питань, які місцеві актори є спроможними самостійно вирішити: без необхідності інституційного залучення органів влади вищого територіального рівня.

Для малих громад із незначним бюджетом характерною є, так звана, політика "утримання". Політичний простір та "порядок денний" місцевої політики є обмеженим через відсутність потенціалу громади самостійно приймати політичні рішення з питань, які є важливими для її розвитку [10]. Також низьким є рівень ідеологізації політичного процесу, що підтверджується високим показником партійної, точніше - між партійної, - мобільності місцевих політиків. Політичні конфлікти, які виникають в муніципалітетах, зокрема, в середовищі представницького органу влади, пояснюються, передусім, особистими стосунками. Оскільки, прийняття рішень в малих громадах, в ідеалі, повинно мати консенсусний характер - в іншому випадку, можливим є виникнення соціальних конфліктів - "меседжі" виборчих кампаній є спрямованими на усі електоральні групи і мають об'єднавчий характер. Таким чином, об'єктивну виборчу перевагу мають незалежні кандидати, не пов'язані партійними програмними гаслами, тим більше, що у таких муніципалітетах політика використовує для потреб комунікації не політичні, чи будь-які інші організаційні, а, насамперед, соціальні мережі і так званий "ефект сусідства".

У більших муніципалітетах рівень схожості місцевого політичного процесу та загальнонаціональних політичних тенденцій є значно вищим, зокрема, через присутність і активну діяльність парламентських партій, структурну подібність місцевих партійних систем до вищих, за ієрархією, взірців. Є підстави стверджувати, що участь у муніципальній політиці у великих містах є стартовим майданчиком для залучення місцевих еліт до загальнонаціональної політики, зокрема, через посередництво партійних організацій. Тому, на відміну від малих громад, незалежні кандидати у депутати відіграють маргінальну роль у виборчому процесу, хоча, без сумніву, існують і винятки з цього правила [9].

У 1990-х - на початку 2000-х років з'явилися спроби застосовувати для аналізу місцевого політичного процесу концепцію коаліцій.С. Балік, аналізуючи результати виборів 2002 року у великих муніципалітетах зробив цікавий висновок: до складу коаліцій у місцевих радах, як правило, входять представники усіх переможців, тобто виникає феномен "співробітництва усіх з усіма". Таким чином, закони політичної конкуренції в муніципалітетах Центрально-Східної Європи не є такими, що можуть бути застосованими [8]. У малих громадах коаліційна політика відіграє, взагалі, мінімальну роль, оскільки усі представники еліти шукають шляхи вирішення проблем муніципалітету, і їх поділ не має виразного ідеологічного забарвлення [15]. Є слушною пропозиція називати конфігурації, що, здебільшого, складаються в органах влади малих громад "суперкоаліціями" або "великими родинами", які виключають можливість розподілу представників еліти, представлених в органах місцевого самоврядування, на правлячу коаліцію та опозицію.

Взагалі, локальні осередки політичних партій, як правило, є лише забарвленням реального політичного процесу в малих громадах, де політикою займається мале ядро активістів, в середовищі яких існують родинні чи товариські стосунки [11]. Таким чином, політику в центральноєвропейських громадах, за винятком хіба-що великих міст, можна назвати "неполітичною", зокрема "непартійною", а, з огляду, на значну частку малих муніципалітетів у регіоні, автори вважають її такою, що може протистояти так званим "великим партійним іграм" на національному рівні.

Водночас, у контексті концепції розмежувань С. Ліпсета та С. Рокана, для аналізу партійних систем є важливим визначити час формування місцевих партійних організацій та початок їх активної діяльності. Причому процес входження в місцеве політичне життя необхідно розглядати в декількох вимірах: з точки зору організації, членства і партійних списків, запропонованих на місцевих виборах.

Окрім того, представництво у місцевих органах влади у країнах, де здійснена децентралізація влади, відкриває більший доступ до владних ресурсів, аніж на національному рівні. Тому місцеві еліти, формуючи партійні організації, приваблюють прибічників шляхом винагороди" [18].

Беручи до уваги важливість оцінки впливу партій на пріоритети діяльності місцевих політичних еліт для розуміння важелів локальної політики, вчені з постсоціалістичних країн спробували розробити відповідну методологію виміру і розширити теоретичне підгрунття аналізу.

Польський вчений П. Свянцевич пропонує оцінювати роль партій на локальному рівні політичного процесу за наступними критеріями:

• величина місцевих партійних осередках (за кількістю членів);

• роль партій у місцевих виборах;

постсоціалістична місцева еліта партія

• вплив партій на прийняття публічних рішень (на основі оцінок місцевих радників, мерів, громадян) [18].

Для апробації цієї методології було використано відповідні дані з країн Центрально-Східної Європи. Так, для регіону характерним є низький рівень членської участі громадян у діяльності партій, про що вже говорилося. Наприклад, у 2000 році частка членів партій серед загальної кількості виборців у Словаччині складала 4,11 %, Чеській республіці - 3,94 %, Польщі - 1,15 %, що є найнижчим показником серед 21 країни Європи, де проводилося відповідне дослідження. Таким чином, лише у Словаччині показник є близьким до середньоєвропейського, який складає 4,99 %.

Не дивно, що членство у партії, як демонструють результати дослідницького проекту "Місцева демократія та інновація" (здійснювався на початку і в другій половині 1990-х років), є для громадян Польщі, Чеської та Словацької Республік однією з найменш важливих характеристик, якою повинні володіти місцеві політичні еліти, представлені в органах місцевого самоврядування.

Вже згадуваний П. Свянцевич та А. М'єлчарек, на основі вищенаведених даних, роблять припущення, що роль політичних партій у місцевій політиці країн ЦСЄ є вторинною, саме через негативне ставлення громадян до інституту партій, зокрема їх ролі у муніципалітетах. Водночас, як демонструють дані дослідницьких програм, що були реалізовані пізніше, вплив партій на локальну політику, зокрема через посередництво місцевих політичних еліт, поступово зростає, хоча є набагато нижчою аніж в "старій Європі" [19,17, 19].

Так, у Словаччині у 2002 році частка партійців серед місцевих радників складала 44,9 %, у Польщі - 34, 9 %. У цей період відповідний показник, наприклад, у Великій Британії становив 90,4 %, Німеччині - 90,0 %, Фінляндії - 93, 2 %. Значення показника партійності серед обраних мерів у 2003 році був таким: у Чеській Республіці - 78 %, Польщі - 40 %, водночас, з урахуванням мерів, які не маючи формального членства були номіновані політичними партіями, він зріс відповідно до 86 % і 61 %.

Зібрані дані про політико-організаційну ідентифікацію місцевих еліт в різних країнах Європи є підставою для припущення, запропонованого рядом політологів, про те, що частка партійців серед представників місцевих легіслатур та мерів є вищою у країн, в яких адміністративно-територіальна структура управління на місцевому рівні є більш консолідованою, аніж у країнах, де домінує фрагментація громад, а також - як супутня тенденція - рівень повноважень у місцевого самоврядування є нижчим аніж у системах з великими - за показником чисельності населення - муніципалітетами.

На основі цих теоретичних розробок та власних узагальнень, П. Свянцевич та А. М'єлчарек пропонують для розгляду гіпотези про те, що:

• роль партій швидше зростає у великих муніципалітетах - здебільшого, містах - аніж у невеликих муніципалітетах, зокрема у

сільській місцевості, - де більшість депутатів та мерів обираються як незалежні кандидати;

• роль партій є більшою у країнах, де під час виборів до місцевих органів влади застосовуються елементи пропорційної системи;

• значення партійної політики є більш критичним у системах місцевого самоврядування, які засновані на колективному керівництві (модель "слабкого мера", який обирається складом легіслатури), аніж у системах, які є ближчими до моделі "сильного мера". Найкраще це та попереднє припущення підтверджують дані з Польщі, де з 2002 року запроваджено прямі вибори мера, які можуть бути обрані як незалежні кандидати, і ця інституційна зміна привела до зростання частки саме незалежних від партійних впливів місцевих посадовців. Також у Польщі, у громадах з чисельністю населення меншою аніж 20 тис. осіб, де депутати обираються на мажоритарній основі, кількість членів партій серед представників легіслатур є значно меншою, аніж у великих муніципалітетах, де зберігається пропорційна система;

• політична фрагментація місцевих легіслатур у країнах ЦСЄ є вищою аніж в інших європейських країнах [19, 20-29].

Ці ж автори пропонують оцінювати вплив партій на місцеву політику, зокрема пріоритети діяльності політичних еліт, у регіоні Центрально - Східної Європи на основі визначення індексу, який формується на основі таких показників:

• частка членів політичних партій серед депутатів легіслатур;

• частка партійців серед мерів;

• рівень партійної підтримки депутатів під час останньої виборчої кампанії;

• рівень партійної підтримки мерів під час останньої виборчої кампанії;

• вплив партій на прийняття рішень на місцевому рівні (на підставі оцінок місцевих депутатів, мерів);

• рівень використання місцевими політичними елітами партій як джерел інформації.

Науковці також допускають, що розбіжності у випливі партій на місцевий політичний процес пояснюються двома групами чинників:

а) чинниками політико-культурної орієнтацій громадян і, зокрема, місцевих політичних еліт;

б) інституційними чинниками, зокрема:

• рівнем територіальної консолідації муніципалітетів (визначається як кількість населення);

• системою виборів мера (прямі вибори чи вибори у місцевій легіслатурі);

• системою обрання легіслатури (пропорційна, мажоритарна) [19,40-41].

Водночас, як засвідчують дані проекту "Індикатори місцевого демократичного врядування", незважаючи на те, що в місцевих легіслатурах усіх країн, що досліджувалися, домінували упродовж 1990-х років незалежні кандидати (в Угорщині - 31 % радників, у Польщі - 35 %, у Словаччині та Естонії по 43 %), частина з них користувалася під час виборів партійною підтримкою. У Словаччині та Естонії близько 52 % депутатів були підтримані партіями чи партійними коаліціями, в Угорщині цей показник складав 40 %, а в Польщі близько 30 % [14]. Тож вищенаведене припущення П. Свянцевича та А. М'єлчарека про "приховану партійність", яке, на перший погляд, є вторинним, набуває ваги для дослідника.

Зауважимо, що Т. Майцеркевич висунула гіпотезу про те, що місцеві політики, які є членами політичних партій, є більш чутливими до інтересів органів влади вищого рівня - регіонального та національного аніж політичні діячі, які є незалежними від партійних впливів. Водночас, на думку польської дослідниці чинник партійної приналежності не повинен впливати на ставлення політиків до місцевих акторів та інститутів, окрім, звичайно ж, на оцінку - позитивну, нейтральну чи негативну - діяльності партійних фракцій у місцевих легіслатурах.

Однак, емпіричні дані вже згаданого проекту "Індикатори демократичного місцевого врядування" не підтвердили припущення про пріоритетність вищих за ієрархією рівнів влади для партійців. Як демонструють дані з регіону, для місцевих постсоціалістичних еліт - безвідносно до їх партійного статусу - пріоритетними є запити виборців, усіх жителів муніципалітету та проблеми громади як території. Таким чином, можлива тенденція до поширення трендів національної політики через посередництво партій є нейтралізована локалізмом усіх політиків. Дія цього чинника є цілком зрозумілою, беручи до уваги, що рівень недовіри до партій як до політичного інституту є найвищим у порівнянні із ставленням місцевих еліт до інших інститутів: Парламенту, Президента, Уряду, регіональних органів влади та інших.

Низький рівень довіри до інституту партії можна пояснити впливом траєкторії розвитку (англ. Path dependency) упродовж соціалістичного періоду, коли серед громадян сформувалася антипатія до будь-якої централізованих структур, якими, без сумніву, є партійні організації у "нових демократіях", про що вже було вказано вище [14].

Як відомо, у партології є вже виробленими критерії внутрішньопартійної демократії, а саме відповідні показники рівня участі рядових членів у партійній діяльності, виробленні політичного курсу, доборі кадрів та висуванні кандидатів на виборчі посади [7,80]. Як засвідчує аналіз інституційних рамок функціонування політичних партій, в усіх постсоціалістичних суспільствах, окрім Вірменії, не є нормативно зафіксованою процедура висування кандидатів для участі у виборах. Як свідчить політична практика, претенденти на участь у місцевих виборах, як правило, висуваються локальними партійними осередками. Водночас, як це притаманно для політичної культури регіону, великий вплив на виборчий процес мають неформальні практики, зокрема усні домовленості між центральними партійними офісами та місцевими лідерами щодо принципів добору кандидатур та конкретних висуванців [16,29]. Таким чином, досліджуючи проблему впливу національних партикулярних інтересів, артикульованих партіями, на діяльність місцевих еліт як акторів локальної політики, досліднику слід зважити на потребу вивчення неформальних політичних практик, які існують в певному соціумі.

Підсумувавши вищесказане, можна стверджувати, що сучасна політична наука розробила достатній концептуальний та методологічний набір для аналізу кореляції загальнонаціонального та місцевого політичного процесів посередництвом інститутів партій та місцевих політичних еліт. Незважаючи на специфіку політики, включно структуризації партій та елітотворення у постсоціалілістичних суспільствах Центрально-Східної

Європи, ця теоретико-методологічна основа є придатною для аналізу важелів місцевої демократії.

Література