Політична культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

ВСТУП

Розділ І. Поняття політичної культури

Розділ ІІ. Сутність політичної культури

Розділ ІІІ. Типологія політичної культури

Розділ IV. Політична культура сучасної України

Розділ V. Регіональні відмінності політичної культури в Україні

ВИСНОВКИ

Список використаних джерел

ВСТУП

Вперше термін «політична культура» вжив в ХУІІІ столітті німецький просвітитель І. Гердер. Політична культура є сукупністю цінностей, установок, переконань, орієнтацій і виражаючи к символів, які є загальноприйнятими і служать впорядкуванню політичного досвіду і регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона включає не тільки політичні ідеали, цінності і установки, але і діючі норми політичного життя.

Розділ І. Поняття політичної культури

Політична культура - це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.

Політична культура втілює комплекс специфічних для політики засобів регуляції детермінації діяльності. Політична культура служить каналом взаємодії особи і політичної влади. її основне призначення полягає в здійсненні не відчуження, а приєднання людей до політичної системи і політичної діяльності.

Політична культура є сукупністю позицій, цінностей і кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і громадянами. Отже, до політичної культури можна віднести:

ь знання політики, фактів, зацікавленість ними;

ь оцінку політичних явищ, оцінні думки, що стосуються того, як повинна здійснюватися влада;

ь емоційну сторони політичних позицій, наприклад, любов до батьківщини, ненависть до ворогів;

ь визнання в даному суспільстві зразків політичної поведінки, які визначають, якомога і слід поступати.

Структурно політична культура є єдністю:

1. політичних знань;

2. політичної свідомості, політичних переконань і цінностей;

3. політичних дій.

Політична культура - це складова частина духовної культури суспільства, вона нерозривний пов'язана з її іншими формами. Так, політична культура органічно пов'язана з правовою культурою, моральністю, ідеологією. Політичну ідеологію можна розглядати як ядро політичної культури, оскільки саме ідеологія визначає зміст і об'єм права, вибір етичних норм і принципів в політичній теорії і практиці.

В процесі розвитку політичної культури сформувалися і розвиваються її функції. Вони є тими напрямками, по яких політична культура входить в життя і побут людей. Саме за допомогою функцій вона стає реально відчутною, зрозумілою, а, отже, практично значущої і досяжної.

Політична культура виконує наступні основні функції:

ь пізнавальну (засвоєння громадянами необхідних суспільно-політичних знань і формування у них компетентних політичних поглядів і переконань);

ь нормативно-ціннісну (задає індивідам, групам, суспільству в цілому певні норми, стандарти, цінності, установки політичного мислення і поведінки; фіксує ієрархію політичних цінностей);

ь виховну (формує у громадян політичну свідомість і навики політичної діяльності, адекватні даній політичній системі);

ь мобілізаційну (організовує громадян на рішення певних політичних і соціальних задач);

ь інтеграційну (формує широку і стійку соціальну базу даного політичного устрою, об'єднує підтримуючі політичні сили);

ь комунікативну (передає що склалася в суспільстві політичну культуру через ЗМІ новим поколінням);

ь регулятивну (забезпечує ефективний вплив громадян на політичний процес).

Розділ ІІ. Сутність політичної культури

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать до ключових понять політології. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Бід політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, -- з появою держави, у ІУ-ІІІ ст. до н. е. Вода була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтескє, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744--1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Існує багато визначень поняття "політична культура", шо зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об'єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на субєктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність.

Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на об'єктивному аспекті явища, а саме, на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб'єктів.

Політична культура -- типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального субєкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм соціального субєкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури -- моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття "громадянська культура" як різновид політичної культури, ЇЇ вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними ЇЇ складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів.

Розділ ІІІ. Типологія політичної культури

Будь-яка політична культура відображає інтереси, суспільне положення і особливості історичного розвитку відповідної соціальної спільності, нації, регіону і інших суб'єктів політичного життя.

Чим людина активніша, зацікавлений а, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.

В сучасній політології для аналізу і порівняння політичних культур широко використовується їх типологія, запропонована американськими політологами Г.Алмондом і С. Вербой. Вони виділяють три основи типи політичної культури:

1. Патріархальна політична культура, її основною ознакою служить відсутність в суспільстві, де вона панує, інтересу до політичної системи.

2. Підданська політична культура, що характеризується сильною прихильністю до існуючим в країні політичних інститутів і режиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активністю населення.

3. Активістська політична культура з такими Я сутнісними рисами, як зацікавленість в політичній системі і активна участь в ній.

В сучасному суспільстві панують і взаємодіють два, основні типи політичної культури: підданська і активістська або політична культура участі.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, папріархально-підданський та ін.

На підставі такого критерію, як ступінь узгодженості у взаємостосунках політичних субкультур, можна виділити два типи політичних культур - фрагментарну (різнорідну) і інтегровану (однорідну). ,х^і<? Т^ґ&гг

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою країни, соціальною роз'єднаністю, високим ступенем конфліктності, застосуванням насильства, відсутністю ефективних процедур залагоджування конфліктів. Цей тил культури панує в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії! Канаді. В його основі лежить помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна і інша фрагментація суспільства.

Інтегрована політична культура відрізняється наявністю порівняно високого ступеню консенсусу (від лат. - згода, одностайність) з основоположних питань політичного пристрою, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю по відношенню до існуючого режиму. Ці характеристики застосовні до політичної культури більшості західних країн.

Відносно сучасних цивілізованих суспільств при визначенні типу політичної культури критерієм доцільно вибрати тип політичного режиму. Політичний режим завжди породжує відповідну йому модель політичної культури, що характеризується певними ознаками. В чистому вигляді ці моделі функціонують рідко, частіше зустрічаються змішані форми. Можна виділити наступні більш менш крупні моделі політичної культури: демократичну, авторитарну і тоталітарну.

Найважливішими особливостями демократичної моделі є:

ь ідея індивідуальної свободи, самоцінності кожного індивіда і невідчужуваності його основних прав;

ь відношення громадян до приватної власності як до необхідної умови суверенітету і самореалізації особи;

ь суспільне визнання плюралізму у всіх сферах життя, толерантність до інакомислення, прагнення основних груп населення до консенсусу відносно головних цінностей і ідеалів;

ь утвердження в свідомості населення принципів показності і виборності, необхідності розділення влади на законодавчу, виконавчу і судову;

ь ідея громадянського суспільства як системи зацікавлених груп, домінуючих над державою і його інститутами, передаючих державі стільки повноважень, скільки вважають потрібним;

ь домінування у переважної більшості населення установки на досягнення політичної мети тільки демократичними засобами, в ході виборчого процесу, і неприйняття стихійних і насильних дій.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури ґрунтується на пріоритеті колективного над індивідуальним, повному підкоренні державі. Важливою особливістю тоталітарної політичної культури є всякого роду культи - вождя, боротьби, щасливого майбутнього.

Якщо за основу класифікації узяти соціальну структуру суспільства, то можна знайти, що кожний соціальний прошарок, клас, кожна соціальна спільність людей мас специфічну модель політичної культури. Виходячи з соціального критерію, можна виділити політичну культуру робочого класу, інтелігенції, бізнесменів і ін., політичну культуру молоді, середнього покоління і літніх людей.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, -- племінна, теократична, деспотична; другорядні -- патриціанська, дворянська.

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура -- автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна -- реліктова автократична культура.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

Виховна функція. її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій. Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. їх відсутність спустошує людину, робить ії байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур, У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до втирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.

Плюралістичний тил політичної культури стверджує багатоманітні, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального бутлі, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тил політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Політична субкультура -- сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють що політичну культуру від культури іншої груда людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді..Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів.

Розділ IV. Політична культура сучасної України

Політична культура України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер.

Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого.

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;

низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

правовий нігілізм;

нерозвиненість громадянських позицій;

недостатньо розвинутий індивідуалізм;

підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культур них елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність.

Розділ V. Регіональні відмінності політичної культури в Україні

Регіональність політичної культури України є важливим чинником її сучасного стану. Вчені-політологи здійснили ряд спроб дати аналіз політичної культури України після здобуття незалежності.

В окремих регіонах України спостерігаються різні прояви особливостей політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадської думки дають істотну різницю у політичних поглядах громадян з таких корінних питань, як участь у СНД, унітарна чи федеративна держава, взаємостосунки з Росією, царина розповсюдження української мови, подвійне громадянство, приватизація тощо. По-різному тут репрезентований ідеологічний спектр партій, громадських організацій та рухів, неоднакова залученність населення в політичне життя.

Для Центральної України характерним є відносно помірний характер політичних процесів. Політична свідомість більшості населення цього регіону відома центристськими орієнтаціями стосовно Росії. Дані соціологічних опитувань показують, що виборці цього регіону у переважній більшості підтримують необхідність більш тісних економічних звязків з Росією, виявляючи сумнів щодо більш тісної політичної та військової інтеграції. Серед населення переважає думка, що Україна і Росія повинні існувати як дві дружні, тісно повязані, але окремі держави. Більш ніж у будь-якому з інших місць, українці і росіяни, що мешкають у цьому регіоні, традиційно схильні до консенсусу з основних політичних і соціальних проблем.

У Західній Україні, що була приєднана до колишнього СРСР у 1939, 1940 та 1945 рр., процес утворення громадянського суспільства йде швидше, особливо у Галичині, завдяки традиціям неурядових організацій та колишній активності його населення у дорадянський період. Сьогодні тут найвища концентрація в Україні добровільних, громадських, молодіжних, релігійних та інших організацій. Рух, який було засновано у Києві, мав найбільш активних прихильників саме у цьому регіоні. Саме українці з Галичини здійснювали довгі мандри до Києва для того, щоби вийти на демонстрацію біля будинку Верховної Ради і надихнути уряд на рішучі дії, спрямовані на здобуття незалежності. Їх політичні уявлення засновуються на абсолютному приматі ідеї незалежності української держави. Крайні націоналісти у парламенті, які перебувають у опозиції до більш помірних націонал-демократів, - майже усі вихідці з Галичини. Більшість членів УНА-УНСО, що мають воєнізовані формування, також родом із Західної України.

Але варто зауважити, що хоча галичанські українці - найбільш політично активні та найбільш націоналістично налаштовані, вони мають свої проблеми при сприйнятті їх українцями інших регіонів. На Сході можна часто чути, що вони - "не справжні» українці. Їх історичний досвід дуже відрізняється від досвіду інших регіонів, їх акцент польський, а їх греко-католицька церква дуже близька до римської. Незважаючи на велике число політичних активістів, вихідці з цього регіону мають мало міністерських посад у Києві.

Найбільш населеним урбанізованим та індустріальним регіоном України є С х і д, який включає Харківську, Донецьку, Запорізьку, Луганську і Дніпропетровську області.

Економічна криза найбільш гостро відчувається на Сході. У період здобуття Україною незалежності шахтарі Донецька та Луганська утворювали найбільш активний політичний компонент українського суспільства. Однак їх поведінський аспект участі у політичних подіях в основному мотивувався завданнями поліпшення свого матеріального становища. Значна частина населення цього регіону вважає, що головна причина економічної катастрофи полягає у розриві економічних звязків з Росією, а єдиний вихід - їх поновлення. Для цього регіону також важливим є факт впровадження української мови як державної, що викликало невдоволення в основному російськомовного населення.

Ідеологічний спектр політичних організацій громадян тут достатньо строкатий. Досить сильними є організації комуністичної та соціалістичної партій, діють групи лівих екстремістів. З цим блоком тісно повязані ветеранські організації. Тут відносно небагато громадських молодіжних, культурних клубів, академічних товариств. Організації українців, росіян, поляків, греків, євреїв, що виникли та сформувалися за етнічним принципом, ставлять за свою мету збереження культурної спадщини.

На П і в д н і, який включає Одеську, Херсонську, Миколаївську області та автономну республіку Крим, населення переважно українське, за винятком Криму, де росіяни складають 65%, а українці - 25%. Тут також мешкає багато греків, болгар, татар, євреїв, молдаван.

У політичному плані цей регіон можна віднести до пасивних, за винятком Криму. Слабкість українських національних традицій, з одного боку, а з іншого - згасання Новоросійського руху, що народився в Одесі і виступив з тезою про те, що етнічно строкате населення регіону утворює яскраво виражену новоросійську національність, не сприяла зростанню ані українських, ані російських націоналістичних організацій. Представництва політичних партій, які діють у цьому регіоні, здебільше малоактивні. Для політичних установок мешканців Одеси характерними є проросійські симпатії, незважаючи на відсутність організаційної бази. Емоціонально-комунікативний елемент функціонування політичної культури дав поштовх створенню багатьох дрібних клубів: яхтсменів, любителів домашніх тварин тощо. На півдні діє велика кількість російських, українських, єврейських, болгарських, молдаванських культурних груп.

Важливе місце у політичному житті України посідає Крим. Серед впливових організацій півострова - Російський рух Криму, Комуністична партія Криму, Російський блок. Усі вони виступають за воззєднання Криму з Росією. їх підтримують в основному пенсіонери, частина військовослужбовців та колишні активісти КПРС. Певний вплив мають Союз економічного відродження, Організація бізнесменів, група українських козаків з воєнізованою охороною. Діяльність представницьких органів Українського Громадського Конгресу, невеликих груп Руху, Української республіканської партії обмежена і більш помітна у неполітичній сфері. Впливовою є Спілка офіцерів України, яка рекрутує своїх членів з військовослужбовців півострова. У Криму мешкають близько 200-300 тисяч татар, які мають свій орган самоврядування -Меджиліс. Він претендує на законодавчу владу на територіях проживання татарського населення у галузі освіти, прав власності, стосунків усередині громади.

Економічні труднощі, загальне розчарування діями законодавчої та виконавчої гілок влади, внутрішня боротьба між окремими політиками, розгул організованої злочинності - все це спричиняється до політичної апатії значної частини населення Криму.

Деяка різниця у прояві окремих елементів політичної культури населення України у регіонах, що складають її, не випадкова. Вона обумовлена обєктивними факторами: соціально-економічними, історичними, духовними, психологічними, мовними особливостями цих регіонів. І з цим слід рахуватися. Але у свідомості людей прокладає собі шлях розуміння необхідності згуртування в імя подолання кризових явищ у суспільстві та здійснення докорінних інтересів українського народу.

Неможливо переоцінити значення політико-культурних ідей, орієнтацій, політичних мотивів для розуміння феномену політичної культури українського суспільства. Підсумки перших років існування незалежної української держави приводять до усвідомлення необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Це дозволить трансформувати сучасну цивілізовану державу в політичну націю. Такі компоненти ненасильницької політичної культури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України на ґрунті єдиної консолідуючої політичної ідеї.

Таким чином, система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підґрунтя політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на демократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільстві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партійних орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості населення країни.

Висновки

Політичну культуру можна розглядати як ментально-поведінковий рівень суб'єктів політичного процесу, духовно-ментальну основу політичної системи, якісний стан функціонування інститутів політичної системи і форм політичної взаємодії.

Політична культура як багатопланове явище виявляється на рівнях окремої особи, політичної спільноти, суспільства загалом.

Структурні компоненти політичної культури як багатопланового явища слід розглядати на декількох рівнях: ментально-поведінковому -- цінності, норми, способи поведінки; ментально-духовному -- ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії -- елементи культури, парламентаризму, політичного, державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо.

Політичні дії класифікуються за різними ознаками. Згідно з веберівською класифікацією, соціальні дії поділяються на традиційні, афективні, ціннісно-раціональні, раціональні; за психологічним підходом -- на ідентифікацію ("Я" з більшістю), індивідуалізацію ("Я" сам собою), інвестицію ("Я" з тими, в кого здоровий глузд), маргіналізацію ("Я" з тими, хто проти більшості), девіацію як деструктивний вихід із конфлікту ("Я" проти всіх).

Політична культура характеризується такими рисами: екстраверсією -- інтроверсією, раціональністю -- ірраціональністю, сенсорністю -- інтуїтивністю, екстернальністю -- інтернальністю, інтенціональністю -- екзекутивністю.

Політична культура, згідно з типологізацією Г.Алмонда і С.Верби, поділяється на такі типи: патріархальна, підданська, активістська. Крім цього, виділяються ще такі типи політичних культур: англо-американська, континентально-європейська, до індустріальна, тоталітарна.

Для української культури характерні такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Вони властиві народам, котрі ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не виробили форм ринкової взаємодії у різних сферах суспільного життя і тому не набули риє сучасної цивілізаційної ментальності.

Список використаних джерел

політична культура

1. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. посібн. - 4-те вид., перероб. і доп., - Львів: Світ, 2001. - 384 с.

2. Піча В. М. Політологія: Терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці. Навч. словник - довідник для студентів. - К.: «Каравелла», -- 320 с.

3. www.wikipedia.ua

Размещено на Allbest.ru