Діяльність регіональної політичної организації ГУАМ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність регіональної політичної организації ГУАМ

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Сучасний стан ГУАМ

2. Перспективи розвитку ГУАМ

ВИСНОВОК

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Організація за демократію та економічний розвиток - ГУАМ - регіональна організація, створена в 1999 році (хартія організації підписано у 2001 році, статут - у 2006 році) республіками - Грузією, Україною, Азербайджаном і Молдовою (з 1999 по 2005 в організацію також входив Узбекистан). Назва організації склалося з перших літер назв входять до нього країн. До виходу Узбекистану з організації іменувалася ГУАМ.

Початок співпраці Грузії, України, Азербайджану і Молдови в рамках ГУАМ було покладено на зустрічі президентів відповідних країн 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі в ході саміту Ради Європи. Тоді ж було прийнято офіційне комюніке про визнання союзу ГУАМ зі статусом «консультативний форум» . У квітні 1999 року до форуму приєднався Узбекистан. Про цю подію було оголошено в ході ювілейного саміту НАТО у Вашингтоні, в ході якого глави держав уже ГУАМ взяли Вашингтонську декларацію, декларувала мета інтеграції в європейські та євроатлантичні структури. У вересні 2000 року в ході саміту тисячоліття в ООН був також прийнятий меморандум, який регулює мети створення і діяльність ГУАМ. З 6 по 7 липня в місті Ялта на Україну пройшов саміт ГУАМ, на якому глави держав-учасниць підписали Хартію. В результаті консультативний форум отримав статус міжнародної регіональної організації. У ній Хартії були перераховані не тільки цілі ГУАМ, а й також обговорені організаційні структури.

Однак, як показав час, організація не виявилася стійкою: вже в 2002 році Узбекистан заявив про намір вийти з ГУАМ, після чого став ігнорувати її заходи. Офіційно президент Іслам Карімов заявив про вихід його країни з організації лише в травні 2005 року. Формальним приводом для виходу Узбекистану послужило «істотна зміна спочатку оголошених цілей і завдань організації».

Як було сказано в листі узбецького президента Карімова, Узбекистан не влаштовують «акценти організації на вирішенні заморожених конфліктів, формуванні спільних збройних блоків і перегляді існуючих систем безпеки». Узбецька влада пояснили, що не здатні активно брати участь в цих процесах в «силу географічного становища».

29 грудня 2005 президент Узбекистану Іслам Карімов денонсував наступні документи, підписані в рамках ГУАМ:

* «Ялтинську хартію»,

* «Меморандум зі сприяння торгівлі і транспортуванню»,

* «Угода про взаємну допомогу і співробітництво в митних справах між урядами держав-учасниць ГУАМ».

На Київському саміті ГУАМ 23 травня 2006 року було прийнято рішення про реформування організації. В ході саміту глави держав підписали Статут Організації за демократію та економічний розвиток - ГУАМ (ОДЕР-ГУАМ).

У 2009 році президент Молдавії Володимир Воронін на запитання про перспективи організації заявив, що «ГУАМ як регіональна організація нежиттєздатний і безперспективний».

1. СУЧАСНИЙ СТАН ГУАМ

Західне співтовариство прагнуло сформувати регіональний військово-політичний блок, покликаний стати «девіантними» до НАТО. Була очевидна спроба створення «альтернативного напіввійськового блоку», інтегрованого в альянс на певних інституційних підставах. При цьому ГУАМ створювався під геоекономічної вивіскою. Однак, як показує сучасний стан справ, цей великомасштабний експеримент виявився проваленим, що, безсумнівно, позначиться на відповідних рішеннях і поглядах бюрократії ЄС та НАТО. В ході спроб об'єднати зусилля країн-учасниць ГУАМ з'ясувалося, що даний проект з самого початку є абсолютно нереалістичним. ГУАМ так і не визначився в частині лідера. Україні, на яку покладалося чимало надій, не висловила належної ступеня зацікавленості. Пізніше почали проявлятися інші протиріччя. Грузія і Азербайджан найбільш зацікавлені в мілітаризації блоку, в тому числі у зв'язку з проблемами врегулювання військово-політичних конфліктів, що явно не входить в наміри й інтереси України (а раніше і Узбекистану). Україна зацікавлена, насамперед, в отриманні нафти і газу, а Узбекистан - в забезпеченні ефективного функціонування комунікацій. Молдова не мала у своєму розпорядженні можливостями для позначення своєї присутності на території інших держав ГУАМ, тим більше, військової присутності.

Щодо перспектив ГУАМ на Заході та і не склалося єдиної думки. Як відомо, ідея «ГУАМ» (так називався блок до виходу Узбекистану) з'явилася в Європі (конкретніше, в Німеччині), але дуже швидко була абсорбувала США. ГУАМ мислився, перш за все, як геоекономічне об'єднання нових незалежних держав для більш успішного і незалежного співпраці з Заходом. В Євросоюзі спостерігали за етапами формування ГУАМ і надали цій ініціативі політичну підтримку. Але дуже скоро з'ясувалося, що для справжнього розвитку цієї організації необхідні не тільки спільні цілі в частині функціонування комунікацій. Необхідна була більш широка діяльність по узгодженню економічних і політичних рішень. Але на перших етапах країни-члени блоку не були готові до такої співпраці, перш за все, з економічних причин. Економічні можливості цих країн не дозволили їм запропонувати один одному цікаві проекти. Крім того, розвиток такої обширної організації та актуальна політична ситуація в даних регіонах вимагали створення невеликих мобільних військових частин, які могли б забезпечити безпеку комунікацій. Але дані держави не були зацікавлені вирішувати ці питання, особливо два провідні держави - України і Узбекистан. Останній відрізнявся найбільшим песимізмом з приводу цього проекту.

Слід зазначити, що діяльність ГУАМ стала каталізатором напруженості в регіонах між країнами ГУАМ, а також Росією, Вірменією і Туркменістаном. На початку 2000-их років на Заході вважали, що ГУАМ більше не існує. Деякими політичними проектувальниками в США і Великобританії пропонувалося розробити нову конструкцію даної властивості і розглянути альтернативні пропозиції. Однак американці постаралися не допустити висунення альтернативних пропозицій, які могли б завдати шкоди ГУАМ, і в липні 2001 року організували в Центрі Вудро Вільсона у Вашингтоні представницький семінар, на якому була зроблена не стільки спроба вдихнути нове життя в ГУАМ, скільки заявити, що даний блок все ще має перспективу. Цей захід означало, що розпочався новий етап формування проекту, хоча присутні представники держав-членів ГУАМ були неабияк здивовані тими надіями, які виявили.

На саміті СНД в Мінську, що проходив у червні 2001 року, було оголошено про створення ЄврАзЕС - організації, націленої на створення міжрегіональної ринкової інфраструктури. Саміт в Ялті, завершився підписанням двох головних документів: «Хартії ГУАМ» і «Угоди про надання взаємної консульської допомоги в надзвичайних ситуаціях», показав, що ця організація стоїть в положенні противаги ЄврАзЕС і зачіпає національні інтереси Росії.

Досвід ГУАМ продемонстрував низьку здатність нових незалежних держав брати участь в об'єднавчої діяльності, спільно вирішувати актуальні економічні та політичні завдання, будувати відносини з західним співтовариством і Росією за допомогою «командного поведінки». Були виявлені утриманські настрої і устремління, відсутність розуміння в необхідності самостійних рішень і матеріальних жертв заради досягнення економічних успіхів та політичної безпеки. Країни ГУАМ не були готові будувати свої відносини один з одним у рамках економічного та політичного блоку. Дуже швидко виявилися проблеми паралелізму. Тобто, правлячі еліти припускали, що загальні економічні проблеми між цими країнами будуть вирішуватися окремо, а проблеми в рамках ГУАМ відносяться до якихось особливих проблем, які слідують вирішувати при патронажі Заходу. Однак проблеми загальноекономічного співпраці між даними країнами незабаром зіграли вкрай негативну роль і відтінили можливі перспективи, які були відкриті в рамках ГУАМ.

Негативне місце у формуванні ГУАМ зайняло прагнення учасників «монополізувати» свої права в частині стратегічних інтересів, що призвело до обмеження процесу розширення складу країн-учасниць ГУАМ. Участь Азербайджану закривало двері для Вірменії, а Узбекистану - мабуть, для Туркменістану та інших держав Центральної Азії. Разом з тим, Вірменія грає важливу геостратегічну роль, якщо враховувати її відносини з Росією та Іраном, а Туркменістан важливий як володар світових ресурсів природного газу. Неучасть навіть цих двох невеликих держав в ГУАМ вносило елементи додаткової конфронтації в регіонах Південного Кавказу і Середньої Азії. Але головний конфронтаційний потенціал накопичувався в Росії і в Ірані, які відразу ж стали розглядати ГУАМ як ворожого прозахідного блоку. Аналогічні настрої виходили і від Китаю, який розгорнув широку діяльність, і не завжди публічну в Центральній Азії, з обмеження розвитку ГУАМ в регіоні. Більш того, проявилися протиріччя всередині ГУАМ, між державами Південного Кавказу та України, а також Узбекистаном. Україна, як постачальник озброєнь, могла створити ситуацію військово-політичного дисбалансу на Південному Кавказі. Політична практика демонструвала, що ГУАМ все більше опиняється в ізоляції, незважаючи на участь п'яти держав. При цьому саме участь Узбекистану - «центрального держави» Центральної Азії, зумовило неучасть у блоці інших держав регіону, а участь Азербайджану - неучасть Вірменії. Ця конфронтаційна перспектива ніяк не влаштовувала ні США, ні їхніх європейських партнерів. Таким чином, ГУАМ став прикладом провалу подібних починань, які обумовлюють «обраність» одних держав і «ігнорування» інших.

У європейських політичних колах, а в подальшому і в США, стали побоюватися ставити імпульси до розвитку ГУАМ, так як це могло призвести до невиправдано високої конфронтації в регіоні, до некерованості низки процесів. В даний час в Європі досить насторожено ставляться до ГУАМ як до невдалої організації. Спроби Польщі та Румунії взяти участь в ГУАМ, що було, безсумнівно, ініційовано США і Німеччиною, викликали сильну заклопотаність, оскільки Польща є членом НАТО, а Румунія - ймовірний кандидат в блок. Разом з тим, в європейських політичних колах завжди вважали, що участь Туреччини в ГУАМ призведе до сильної політизації та конфронтації на всьому пострадянському просторі. Але в США, у всякому разі за минулої адміністрації, цілком допускали участь Туреччини в ГУАМ, хоча мабуть серйозно це питання ніколи не стояло. Тривалий час існування ГУАМ було проблематичним через настроїв і змін політичної кон'юнктури в Узбекистані, в Молдові, в Україну. Слід зазначити, що правлячі еліти в цих країнах успішно спекулювали на свою участь в ГУАМ, зокрема, у відносинах з Росією. Особливо це вдалося Ісламу Карімову, який вміло лавірував між США і Росією. Потім узбецький президент завдав найсильніші удари по присутності США в Центральній Азії, а раніше і по ГУАМ. Є підстави стверджувати, що в певний час у Великобританії були ідеї «прив'язки» країн ГУАМ на чеченську проблему, що було нереальним, хоча деякі політичні та військово-політичні структури України безпосередньо брали участь в «чеченську війну», а Грузія брала участь у політичних інтригах, Азербайджан ж активно використовувався в поставках озброєнь з Туреччини, і бойовиків з Афганістану і арабських країн. Американці дуже насторожено поставилися до ідеї використання ГУАМ в якості інструментарію для підтримки руйнівних тенденцій в Чечні, але не збиралися обмежувати антиросійську спрямованість країн блоку по інших напрямках. Мабуть, США, як несучі головну відповідальність за долю цього блоку, вважали, що спільна діяльність країн ГУАМ по Чечні занадто ризикована.

До кінця 2008 року має стати ясно, яке рішення приймуть США по ГУАМ. Швидше за все, ця організація в розумінні американців буде віднесена до категорії «другорядних» організацій. Можливо і інше. США будуть підтримувати ГУАМ в бездеятельном стані, зберігши його для майбутнього, маючи на увазі спадкоємність в американській зовнішній політиці з деяких питань. Слід звернути увагу, що підтримка США сприймається країнами ГУАМ як сигнал і схвалення до деяких дій, що, можливо, викликає роздратування американців. Наприклад, такий масштабний крок як звернення країн ГУАМ в СБ ООН з проблем «заморожених конфліктів», не приніс реальних дивідендів, не завдав шкоди Росії, але вніс деякий невідповідність у політику США відносно Азербайджану та Вірменії, так як їх відносини розглядаються в рамках Мінської групи ОБСЄ. Це стало неприємним побічним ефектом для США, і по ряду ознак у Вашингтоні зрозуміли, що необхідно обмежити ступінь свободи для спільних зовнішньополітичних ініціатив країн ГУАМ.

В даний час позиції США і Великобританії дуже близькі. Обидві країни вважають, що нові незалежні держави повинні самі себе захищати, і самі домовлятися по конфліктним проблемам, а захід має сприяти цьому. З ГУАМ на Заході завжди пов'язувалися не тільки економічні, але й оборонні завдання. При цьому потрібно правильно розставити акценти. ГУАМ видавався, перш за все, як геоекономічний блок, який виконує геоекономічні та комунікаційні функції і здатний відносно самостійно вирішувати проблеми безпеки. Але Захід віддав перевагу спостерігати, як дані держави стикаються з політичними та економічними проблемами, і не надав їм дієвої допомоги. У США і в Європі вважали, що універсальні види допомоги у вигляді пільгового кредитування цих країн міжнародними фінансовими організаціями цілком достатні для їх розвитку, становлення систем оборони і безпеки, активного внутрішньоблокової співробітництва. ГУАМ практично було проігноровано Заходом тільки через те, що Росія, і частково інші держави, розгорнули пропаганду, оголосивши ГУАМ агресивним блоком, спрямованим проти них. Слід зазначити, що і Вірменія брала участь у цій пропагандистській кампанії.

До недавнього часу, ГУАМ значною мірою був розвалений. Узбекистан і Азербайджан практично не брали участь в ньому. Молдова також поставила питання про доцільність участі в ГУАМ. Україна просто була не в змозі брати участь в цьому блоці через політичні та економічних проблем. Стало зрозумілим, що швидше за все ГУАМ буде ще певний час існувати формально, поки США і Євросоюз не зроблять зусилля або за його реанімації, або створення нової аналогічної організації, але вже з урахуванням наявного досвіду, з новою просторовою конфігурацією і новими функціями. В цілому, можна зазначити, що фактичний розвал ГУАМ став одним із значних успіхів російської зовнішньої політики по відношенню до нових незалежних держав.

Були спроби реанімації ГУАМ, викликані, перш за все, тими подіями в Грузії і в Україні, які прийнято називати «кольоровими революціями». Керівники України та Грузії спробували форсувати процеси з приводу ГУАМ і перетворити цю вже «загиблу» організацію в ефективний важіль у зовнішній політиці. Це було підтримано, але з деякою стриманістю, Молдовою та Азербайджаном. ЗМІ цих країн представляли діяльність ГУАМ у 2006-2007 роках новим етапом у зовнішній політиці. В дійсності, уважне спостереження за діяльністю ГУАМ, приводить до висновку про більш скромною результативності і, скоріше, декларативної суті наявних ініціатив.

Мабуть, незабаром з'ясуватися, що традиція незначних результатів цієї організації збережеться. Відзначається, що з настанням завершення діяльності адміністрації Дж.Буша, діяльність ГУАМ втрачає активність. Не виключено, що ні Держсекретаря США Кондолізу Райс, ні, тим більше, її асистента у справах Європи та Євразії Даніеля Фріда, не дуже цікавить доля ГУАМ. Проект ГУАМ виник при адміністрації Демократичної партії і буде цікаво спостерігати за тим, як поставиться до нього імовірно нова адміністрація США.

Представляє інтерес думка видного американського дослідника з проблем регіональної безпеки Глена Ховарда. Він зазначає, що, на жаль, такі блоки, як ГУАМ залишаються маргінальними і не дієвими, і якщо такі альянси, як НАТО і ЄС не дуже ефективні у вирішенні багатьох політичних проблем, то що можна очікувати від ГУАМ, якому присвячено багато часу при мінімумі отриманих результатів.

2. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ГУАМ

регіональна организація співпраця політична

Заключним етапом у процесі становлення організації ГУАМ став Ялтинський саміт (7 червня 2001 р.), проведений з ініціативи українського керівництва. В ході саміту за пропозицією Л. Кучми на перший план було висунуто обговорення «питань, пов'язаних з розвитком, ефективним функціонуванням і забезпеченням безпеки інфраструктури транспортних комунікацій, які проходять через території країн-учасниць ГУАМ, включаючи транспортний коридор Європа - Кавказ - Азія (TKACECA) ».

За підсумками саміту були підписані базові документи, що зводять групу країн ГУАМ в ранг регіональної міжнародної організації. Серед них слід відзначити Ялтинську хартію ГУАМ, Конвенцію з консульських питань; були визначені і основні напрями проекту Угоди про створення зони вільної торгівлі ГУАМ, а також подальші кроки в області формування цієї організації. Зокрема, передбачалося протягом 2001 - 2002 рр.. реалізувати затверджений міністрами закордонних справ у листопаді 2000 р. Перспективний план роботи ГУАМ, завершити підготовку Положення про Інформаційний офіс ГУАМ у Києві та розробити документ про статус, становище і мандат спостерігача в ГУАМ.

В цілому глави держав відзначили, що «Ялтинський Саміт заклав основи більш глибокого розвитку співробітництва країн-учасниць ГУАМ»; була досягнута домовленість про проведення наступного саміту також в Ялті в 2002 р. Це, безумовно, вказує на зацікавленість українського президента та МЗС в діяльності країни в складі організації.

У своїй промові за підсумками Саміту Л. Кучма відзначив наступні особливості діяльності формується організації та ролі України в її становленні та функціонуванні: «Вважаю, не буде перебільшенням вважати Ялтинський саміт етапною подією у становленні ГУАМ [...] Україні пропускає свої позиції крізь призму інтересів усіх країн -учасниць ГУАМ [...] ГУАМ - це країни, згуртовані спільною зацікавленістю в максимально ефективному використанні переваг свого географічного та геополітичного положення, ... кожна з яких надає величезного значення зміцненню свого суверенітету, захисту територіальної цілісності, забезпечення економічної безпеки ».

Передбачаючи можливі двозначні трактування своєї промови щодо Росії, Л. Кучма ще раз підкреслив, що «у факті створення ГУАМ та його діяльність не можна угледіти ні найменшої загрози будь-чиїм інтересам».

У висновку Л. Кучма ще раз акцентував увагу преси саме на економічній складовій ГУАМ, вважаючи її пріоритетною: «... я бачу головне завдання в посиленні економічної домінанти діяльності об'єднання». У зв'язку з цим він визначив три найближчі цілі як для України, так і для ГУАМ взагалі:

1) створення умов для поглиблення торговельно-економічного співробітництва - створення зони вільної торгівлі;

2) забезпечення максимальної віддачі від використання міжнародних транспортних коридорів («це головна єднальна нитка нашого об'єднання», - зазначив Л. Кучма)

3) забезпечення енергетичної безпеки країн ГУАМ.

Здавалося б, мають рацію ті експерти, які бачать, слідом за Л. Кучмою, основну мету ГУАМ саме в створенні транспортного нафтогазового коридору. Однак педалювання українським президентом цієї проблеми на тлі основних тем промов інших президентів, особливо Молдови та Азербайджану, свідчить про неоднозначну оцінку цілей ГУАМ вже в 2001 р. Так, президент Молдови В. Воронін заявив, що для нього важливі саме політичні дивіденди від ГУАМ, в зв'язку з чим він особливо відзначив недавні успіхи молдавської дипломатії - вступ Молдови до СОТ (8 травня 2001 р.) і приєднання до Пакту стабільності для Південно-Східної Європи (червень 2001 р.). Для Азербайджану, якому США гарантували здійснення доставки нафти до Європи в обхід Росії (траса Баку - Джейхан), тим більше була важлива політична складова проекту ГУАМ - підтримка інтересів США на Кавказі. В не меншому ступені це стосувалося позицій Е. Шеварднадзе (Грузія) та І. Каримова (Узбекистан): ці лідери ГУАМ своєю участю в цій організації прагнули знайти надійне підгрунтя для подальших переговорів з Росією, вони, обмежуючись лише участю у формуванні міжнародно-правової бази ГУАМ, намагалися визначити, хто їм більше запропонує - Росія чи США.

Результатом компромісу позицій Україна з одного боку, Молдови, Грузії, Азербайджану - з іншого, та Узбекистану - з третьої, стало прийняття ключового документа ГУАМ - так званої «Ялтинської Хартії» (7 червня 2001 р.). У ній потрібно було визначити баланс інтересів країн ГУАМ у зовнішньополітичному, економічному та географічному планах. Мова йде в першу чергу про те, що країни ГУАМ, з одного боку, орієнтуються на євроатлантичні структури (особливо - на політику США), з іншого боку, полягають у СНД, провідним гравцем якого є Росія. Цим і обумовлений той факт, що діловими, офіційними мовами ГУАМ були оголошені англійська та російська.

Основоположними документами ГУАМ були декларовані, перш за все - Статут ООН, потім - базові документи ОБСЄ (Гельсінський Заключний акт, Паризька Хартія для нової Європи, Хартія Європейської безпеки) і, нарешті, власне декларації ГУАМ (Страсбурзька, Вашингтонська і Нью-Йоркський меморандум).

Структурно ГУАМ копіює ОБСЄ: в п. 7 Хартії записано, що «рішення в рамках ГУАМ приймаються консенсусом» (як в рамках ОБСЄ, на противагу ООН); в п. 6 («Організаційна структура ГУАМ») також фігурують основні органи ОБСЄ, тільки під дещо зміненими назвами, але з аналогічними функціями. Так, вищим органом є щорічна зустріч Глав держав (п. 6. 1); для ОБСЄ - це саміт глав держав і урядів, що проводиться раз на 2 роки. Предмет ведення цих зустрічей глав ГУАМ аналогічний питань, що розглядаються на самітах ОБСЄ: там обговорюються основні напрямки політичного, економічного та гуманітарного співробітництва в рамках ГУАМ, питання створення спеціалізованих органів, узгоджуються позиції країн-учасниць. В якості Виконавчого органу ГУАМ визначені Засідання міністрів закордонних справ, що проводяться 2 рази на рік (п. 6. 2. Хартії); пізніше Засідання були перейменовані в Раду, тобто в РМЗС ГУАМ з 2002 р., аналогічний РМЗС ОБСЄ. Робочим органом ГУАМ став Комітет Національних Координаторів (КНК), що призначаються міністрами закордонних справ, по одному від кожної держави, в функції якого входить координація діяльності ГУАМ та підготовка зустрічей Глав держав та РМЗС (п. 6. 3). Схожими органами в структурі ОБСЄ були спочатку - КСДЛ, а потім - пострадянському.

Цілі співробітництва ГУАМ, заявлені в п. 1 Хартії, так само, в основному, збігаються з цілями ОБСЄ: це «сприяння соціально-економічному розвитку» країн регіону, «зміцнення і розширення торговельно-економічних зв'язків», «розвиток транспортно-комунікаційних магістралей» , «зміцнення регіональної безпеки», «взаємодія в рамках міжнародних організацій». Зауважимо, що всі країни ГУАМ на той момент перебували тільки в трьох міжнародних політичних організаціях - ООН, ОБСЄ та СНД. У цих же організаціях полягає і РФ. Але Росія не була запрошена в ГУАМ навіть в якості спостерігача, на відміну, скажімо, від США, Румунії, Ірану, Латвії, Польщі та інших країн, лідери та представники яких в різний час (протягом 2002 - 2005 рр..) Відвідували саміти ГУАМ .

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок про те, що група ГУАМ спочатку, ще в ході Страсбурзької зустрічі 1997 р. планувалося як якась альтернативна «міні-ОБСЄ», ОБСЄ без участі Росії, яка в той же час входила б в якості колективного члена і до складу «великої ОБСЄ», і до складу СНД в якості якогось «троянського коня», який проводить «під прикриттям» інтереси США, НАТО і, в якійсь мірі, ЄС на пострадянському просторі. Ця тактика, нагадаємо, раніше була не раз використана американським держдепом: під прикриттям «блакитних касок» ООН у військових конфліктах брали участь натовські або прямо американські «миротворчі контингенти», під прикриттям ОБСЄ та її органів, таких як «місія» в Косово або БДІПЛ в Україна здійснювалося втручання США у внутрішні справи ряду країн.

Для відсікання російських спроб впливу на ГУАМ в Хартії був передбачений пункт 5: «ГУАМ відкритий для нових учасників, які повною мірою підтверджують свою прихильність цілям і принципам ГУАМ, закріпленим ... в цій Хартії». Прихильність повинна бути виражена «повною мірою». Цей захід визначають держави-учасниці ГУАМ та їх союзники - США, НАТО, ЄС. А для того, щоб ні у кого з членів ГУАМ в подальшому не виникло бажання залучити до роботи організації Росію і був використаний механізм консенсуального прийняття рішень, запозичений з практики ОБСЄ. Таким чином, той же принцип консенсусу, який працює на Росію в ОБСЄ та Раді безпеки ООН, був використаний проти Росії в рамках ГУАМ під слушним приводом необхідності проходження міжнародно-правовим нормативам, прийнятим для такого роду організацій.

Отже, Ялтинський саміт ГУАМ (2001 р.) фактично завершив процес утворення нової субрегіональної міжнародної організації на пострадянському просторі - організації, заснованої всупереч інтересам Росії з формально декларованої метою будівництва нафтогазопроводів в обхід Росії. Всупереч думку ряду експертів, політична складова ГУАМ в дійсності домінувала над економічною ще з 1997 р., незважаючи на спроби Л. Кучми переключити увагу інших лідерів ГУАМ на проблеми економічної безпеки. Нарешті, звертає на себе увагу структура ГУАМ, закріплена в Ялтинській Хартії.

ГУАМ - це організація, побудована «за образом і подобою» ОБСЄ, заимствовавшая основні її структури, цілі, програмні документи, що діє в рамках ОБСЄ, але, на противагу останньої, спрямована на відстоювання інтересів третіх країн і організацій, а, значить, що діє проти РФ і не в інтересах народів країн ГУАМ.

ВИСНОВОК

Однією з головних особливостей країн-учасниць ГУАМ є те, що за радянських часів до складу цих республік з тих чи інших причин були включені території, думки населення яких з даного питання не враховувалося, і тому після розпаду СРСР в них виникла певна напруженість. До таких територій відносяться:

* Абхазія (з 1931) і Південна Осетія (з 1922) в Грузії

* Нагірно-Карабахська Республіка (з 1918) в Азербайджані

* Придністров'я (з 1940) в Молдавії

* Крим (з 1954) в Україну

У зв'язку з такою ситуацією фактично основний для організації є проблема врегулювання регіональних конфліктів - у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі.

Учасники зустрічі дійшли єдиного висновку: формат мирного процесу, в якому з початку 1990-х років домінує Росія, необхідно змінювати, підключаючи до нього нових учасників з боку США і Євросоюзу.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив: «Печерний підхід до їх [конфліктів] врегулювання не має перспективи. Ми повинні знайти цивілізовані механізми вирішення цих проблем ». При цьому президент Азербайджану не раз виявляв бажання вирішити конфлікт в Карабаху збройним шляхом.

Президент України Віктор Ющенко запропонував почати врегулювання конфліктів з Придністров'я. Його план «семи кроків» щодо придністровського врегулювання включає:

* створення в Придністров'ї умов для розвитку громадянського суспільства,

* проведення за міжнародними стандартами вільних багатопартійних парламентських виборів,

* розміщення в зоні конфлікту нового миротворчого контингенту з українським участю,

* міжнародні інспекції придністровських підприємств ВПК і

* моніторинг придністровської ділянки молдавсько-український кордони за допомогою сил спецміссіі ОБСЄ.

На думку Ющенка, врегулювання проблеми Придністров'я має здійснюватися через проведення «прямих і демократичних виборів» у Верховну раду ПМР.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Абашидзе А.Х., Эмин В.Г. Членство в международной организации. - Международные организации / Под ред. И.П. Блищенко. М., 2004.

2. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учебное пособие. М.: Маркетинг, 2007.

3. Балабанов И.Т., Балабанов А.И. Внешнеэкономические связи. - М.: Финансы и статистика, 2008.

4. Борко Ю. Новый этап углубления и расширения европейской интеграции: социальные аспекты //МО и МЭ.-2009.- № 6.

5. Гаджиев К.С. Геополитика. М., 2007.

6. Дробот Г.А. Роль международных организаций в мировой политике: основные теоретические подходы // Вестник Московского университета. Сер. 18. Социология и политология. 2009. № 1.

7. Клепацкий З.М. Западноевропейские международные организации / Пер. с польского. М., 2003.

8. Крылов Н.Б. Правотворческая деятельность международных организаций. М., 2008.

9. Лебедева М.М. Мировая политика. М., 2003.

10. Мухаев Р.Т. Политология: Учебник для студентов юридических и гуманитарных факультетов. М., 2009.

11. Политология в вопросах и ответах: Учебное пособие для вузов / Под ред. проф. Ю.Г. Волкова. М., 2008.

12. Сирота Н.М. Основы геополитики: Учебное пособие. СПб., 2001.

13. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. М., 2007.

14. Теория политики: Курс лекций: В 3 ч. / Авт.-сост. Н.А. Баранов, Г.А. Пикалов. СПб., 2008

Размещено на Allbest