Двопартійна система і основні підходи щодо її визначення

Після президентських виборів 2009 року владу отримали демократи. Президентом США став Б. Обама.

У Сполучених Штатах Америки існує також багато інших політичних партій, але істотного впливу на політичне життя вони здійснити не можуть. Їм тяжко змагатися з провідними партіями у виборчій кампанії. (За всю історію існування двопартійної системи США більш 200 кандидатів «третіх» партій балотуватися на пост президента країни, але не змогли набрати більше 1 млн. голосів виборців). Але досить часто на штатному рівні, «треті» партії в США ставали впливовою політичною силою.

Важливим на сучасному етапі для двопартійної системи США є те, що партії перестали бути основною сполучною ланкою між виборцями і лідерами, обраними ними. Виборців більше цікавить особа кандидата, ніж політична партія від якої він виступає.

Це призвело до того, що Республіканська і Демократична партії мають досить близькі програмні позиції, їх характеризує помірність та центризм, а з цим і втрата ідейно-політичної ідентичності.

Порівнюючи двопартійність у США та Сполученому Королівстві на основі історичного розвитку можна виділити таку відмінність. У Сполучених Штатах двопартійності ніколи нічого серйозно не загрожувало; партії мало змінилися з часів суперництва Джефферсона - Гамільтона. У Сполученому Королівстві, навпаки, традиційне протистояння торі і віги, консерваторів і лібералів зазнало глибоку кризу на початку XX століття, коли зростання соціалістичних партій викликало трьохпартийну систему. Але тим не менш двопартійність знову повернулася, хоча й у формі витіснення ліберальної партії. На відміну від Сполучених Штатів Америки тут третя партія домоглася успіху, але успіх її полягав у тому, що вона зуміла стати другою, витіснивши одну.

Американська і англійська двопартійність протилежні також і в тому, що стосується структури партій. В Англії вона заснована на досить значній централізації, менш сильною у консерваторів, ніж у лейбористів. У Сполучених Штатах комітети досить незалежні один від одного; керівники та комітети округів пов'язані з комітетами графств; ці останні підкоряються владі лідерів і комітетів штату, але над штатами вже немає практично нікого, повноваження національних лідерів і комітетів вкрай слабкі. Цим США різко відрізняються від Сполученого Королівства, де центр розпоряджається фінансами партії і залишає за собою право затверджувати кандидатури, запропоновані місцевими комітетами. І нарешті нагадаємо, що американські партії не ґрунтуються на будь-якій ідеологічній або соціальній базі, що вони включають в себе абсолютно різнорідні елементи і доктрини і по суті являють собою машини для конкурентної боротьби за адміністративні та політичні посади та для висування кандидатів на попередні вибори, які нерідко мають більше значення, ніж справжні; британські ж партії, навпаки, більш близькі до класичного поняття політичної партії.

У своїй роботі М. Дюверже характеризував організацію американських партій як архаїчну за структурою, нехитру за функціями. У порівнянні з іншими європейськими демократіями, партії американського зразка представлялися йому надмірно стурбованими проблематикою виборів, слабо інтегрованими і у величезній мірі децентралізованими.

Американські партійні лідери, зазначав він, не виявляють зацікавленості у створенні в своїх партіях масового членства. Вони виявляють, як правило, більше інтересу до виборів на місцях і в штатах, ніж до політики на загальнонаціональному рівні. До такої поведінки, вказував він, здебільшого спонукає порівняно спрощена виборча система. У Сполучених Штатах існують одномандатні округи та система простої більшості на виборах в Конгрес і на президентських виборах, це змушує обидві основні партії боротися за голоси одних і тих же виборців. У президентських передвиборних кампаніях кандидати, апелюють до найбільш надійних своїм прихильників, тримаються знайомих проблем і традиційних тем. Дюверже М. Политические партии. - М., 2000. - С.116.

Що стосується Сполучених Штатів Америки, то починаючи з президентських виборів 1912 року найбільш відчутний виклик для двопартійної системи виходив не від «третіх» партій самих по собі, а від недовговічних груп послідовників, якими виявлялися ті чи інші відомі люди, коли вони після необхідних кроків щодо висунення себе в президенти організовували прихильників для ведення своїх передвиборчих кампаній. Як правило, ці псевдопартії обмежувалися лише президентською гонкою, не виставляючи кандидатів до конгресу або на виборні посади в штатах. Жодна з них після поразки свого кандидата не проіснувала довше одного-двох виборчих термінів. Більше 6% голосів на президентських виборах у ХХ ст. набирали п'ять незалежних кандидатів. Крім колишнього президента Т. Рузвельта, що зібрав у 1912 р. 27,4% голосів, в цей список входять сенатор Р. Лафоллетт від Вісконсіна з 16,6% голосів в 1924 р., губернатор Алабами Дж. Уоллес з 13,5% у 1968 році, конгресмен Дж. Андерсон від Іллінойсу з 6,6% в 1980 році і техаський мільярдер Росс Перо з 18,9% у 1992 р. З усіх п'яти випадків більше справжню політичну партію найбільше нагадував рух прогресистів Т. Рузвельта в 1912 році, який складалося головним чином з республіканців, надзвичайно незадоволених президентом У. Тафтом. Рухом було скликано з'їзд і офіційно висунуло Рузвельта в президенти, а губернатора Х. Джонсона - у віце-президенти. Своїх висуванців нова партія намітила і в палату представників, і на пости менш високого рангу, зареєструвавши їх за списками прогресивних республіканців і за іншими найменуваннями щонайменше в п'яти штатах. У палату представників, незважаючи на поразку Рузвельта, пройшли тринадцять прогресистів різних ідейно-політичних відтінків. 18. Молчанов С. Политические партии США на современном этапе. (Електронний ресурс). - Режим доступу: http://zhurnal.lib.ru/m/molchanow_s_m/uspoliticalpartiesatpresent.shtml

Навіть і потрапляючи у виборчі бюлетені, кандидати від третіх партій і незалежні наштовхуються на перешкоду у вигляді того способу визначення результатів виборів, згідно з яким «переможець отримує все» і на який Дюверже настільки давно вказав як на що має істотне значення для двопартійного панування в Сполучених Штат Америки. На виборах у Конгрес і до законодавчих зборів штатів відповідно до принципу: «одномандатний округ, проста більшість» - кожне з місць віддається кандидату, який набрав найбільшу кількість голосів. Майже незмінно перемагає демократ чи республіканець. Мало хто з незалежних кандидатів, виступаючи на президентських виборах, має ілюзії щодо можливої реальної перемоги. Зазвичай вони вступають в боротьбу заради всіляких інших міркувань: через участь заявити про якусь справу, або заради шкоди супернику, який представляє одну з основних партій, або заради задоволення власного марнославства.

Політолог Т. Лоуї характеризує Республіканську і Демократичну партії як партії, чия життєздатність ледь підтримується штучними засобами - такими, як проведення виборів за принципом "одномандатний округ - проста більшість"; закони, відповідно до яких в США висунутим від «третіх» партій і незалежним є закритий доступ до списків кандидатів на виборні посади; а також часткове фінансування президентських кампаній за рахунок американського платника податків. Без такого роду штучних засобів, заявляє він, негайно впала б і двопартійна система. Бьюэлл Э. Архаичны, но адпртивны: О политических партиях США (Сверяясь с "классическими" оценками). Полис, (Политические исследования) 1996 - №1, 3. - С.145-146.

Багато спостерігачів помічають занепад двох основних партій Сполучених Штатів. Але в цей же час в США немає впливу «третіх» партій. Отже, партійна система США у своєму розвитку пройшла ряд етапів, кожний з яких мав свої особливості. У Сполучених Штатах Америки є дві головні партій - Республіканська і Демократична партії, які мають найбільш широку підтримку виборців. Вони поперемінно приходять до влади. Одна партія біля влади, інша - в опозиції. Результат будь-яких виборів не викликає ніяких побоювань: президент, віце-президент, конгресмени, губернатори штатів обов'язково будуть представниками Республіканською або Демократичному партій. Подібну партійну систему можна віднести до двопартійної. Вона забезпечує стабільність і стійкість державного ладу США.

Вельми специфічна організаційна структура Республіканської і Демократичної партій. Вони не мають постійних політичних програм, постійного членства і партійних квитків, членські внески не стягуються.

У штатах існують дрібні політичні партії, діяльність яких не поширюється на всю країну. Серед невеликих політичних партій можна назвати Американську незалежну партію, Міжнародну партію зелених, Вільну партію, Соціал-демократичну партію, Соціалістичну трудову партію.

Показна демократія в США немислима без функціонування політичних партій. Вони формують волю народу, представляють його в показних органах. Конституція США не зачіпає правовий статус політичних партій. Проте процес правової інституціоналізації політичних партій в США, як і в інших державах, протікає.

Висновки

двопартійна система

У першому розділі ми розглянули теоретичні підходи до визначення поняття «двопартійна система». Отже двопартійною вважається система, в якій визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи.

Були розглянуті переваги і недоліки двопартійної системи. Все ж таки варто зазначити, що чистої двопартійної системи на сьогоднішній день немає. Адже поряд із двома головними партіями існує і багато малих, які також беруть участь у політичному житті країни.

Результати дослідження генези та структури партійної системи США дають підстави зробити висновки про глибоку інтеграцію партій в політичну систему цієї країни. Партії в цій системі виконують не лише вузьку функцію алітерації інтересів окремих соціальних груп і постачання владних кадрів, але й функцію адаптації владних інститутів до структурних змін у суспільстві. В часі, цей процес відбувається в три етапи: висунення рухів чи партій з новими гаслами, інтеграція цих рухів у рамки двопартійної системи, відновлення стану еластичної рівноваги. За більш ніж двохсотлітню історію партійна система США пройшла цілу низку таких історичних змін: від створення першої опозиційної партії, інтеграції фермерських рухів та фінансово-промислових угруповань, утворення антирабовласницької партії до інтеграції соціальних рухів різноманітного штибу в XX ст. В результаті більш детального історико-політичного аналізу визначено, що в процесі абсорбування вимог нових соціальних груп партійна система США здійснює ще й зворотну консервативну функцію, зберігаючи та відтворюючи політичну культуру, сформовану в попередні періоди її розвитку. Всі ці нашарування історичної еволюції партій відображені в сучасній парламентській структурі та процедурі їх діяльності. Не зважаючи на зовні складну та архаїчну форму організації й діяльності Республіканської та Демократичної партій в Конгресі, за суттю цей процес залишається досить ефективним. Поділ партій на президентську та парламентську фракції відображає систему стримувань та противаг, а розпач партійної фракції в Конгресі на відносно незалежні групи відповідає вимогам президентської форми правління та робить трикутник президентська фракція - фракції більшості в Конгресі -- фракції меншості в Конгресі одним з найважливіших та найбільш дієвих владних механізмів в політичній системі Сполучених Штатів.

Порівнюючи партійні системи США та Сполученого Королівства, можна виділити наступні положення:

політичні партії виникають в Сполученому Королівстві під впливом політичного конфлікту - боротьби за владу різних соціальних верств, який вилився у боротьбу між консерваторами та лібералами. У США, де не було епохи феодалізму, протистояння відбувалося між федералами, які хотіли централізації влади і нефедералами, які в свою чергу бажали зберегти незалежність деяких штатів. Другою проблемою в США було рабство.

існують відмінності у структурі партій, у Сполученому Королівстві, на відміну від США, вона заснована на досить значній централізації, менш сильною у консерваторів, ніж у лейбористів.

американські партії не ґрунтуються на будь-якій ідеологічній або соціальній базі, що вони включають в себе абсолютно різнорідні елементи і доктрини і по суті являють собою машини для конкурентної боротьби за посади та для висування кандидатів; британські ж партії, навпаки, більш близькі до класичного поняття політичної партії.

щодо впливу «третіх» партій, то в Сполученому Королівстві від є дуже сильним. І в деякий період під впливом «третіх» партій, традиційна двопартійна система цієї країни змінювалася на двох з половиною партійну, що ми можемо спостерігати і в даний час. У США найбільш відчутний виклик для двопартійної системи виходить не від «третіх» партій, а від недовговічних груп послідовників, якими виявляються ті чи інші відомі люди, коли вони після необхідних кроків щодо висунення себе в президенти організовують прихильників для ведення своїх передвиборчих кампаній.

Щодо можливості запровадження двопартійної системи в Україні то, варто зазначити, що це малоймовірно. Держава ще не готова до такого кроку, та й нема передумов для цього. Політичне суспільство в Україні не структуроване і тому запровадження двопартійності призведе до розколу суспільства. У нас немає партій, які були б ідеологічно чітко визначені, тому говорити, що конкурувати між собою можуть наприклад, демократи - республіканці, немає можливості. Також цьому не сприятиме змішана виборча система, яка є в Україні. Адже відомо, що двопартійність це феномен мажоритарної виборчої системи.

Список використаної літератури

1. Абрамов Ю.К. Американская партийная модель (основные характеристики) // США, экономика, политика, идеология, 1992, № 2.

2. Абрамов Ю.К., Зубок В. М. Партии и исполнительная власть в США (70-80-е годы). - М., 1990.

3. Бьюэлл Э. Архаичны, но адпртивны: О политических партиях США (Сверяясь с "классическими" оценками). Полис, (Политические исследования) 2008 - №1, 3

4. Голосов Г.В. Сравнительная политология. Санкт-Петербург: Борей-принт, 2010. - 366 с.

5. Дюверже М. Политические партии. - М., 2010.

6. Золотухин В.П. Двухпартийная система.-Государственный строй США М.,1976.

7. Куценко К.Е. Базовые подходы к анализу факторов формирования партийных систем. (Електронний ресурс). - Режим доступу: http://www.politex.info/content/view/473/30/

8. Маныкин А. С. История двухпартийной системы США (1789-1980). - М., 1981.

9. Молчанов С. Политические партии США на современном этапе. (Електронний ресурс). - Режим доступу: http://zhurnal.lib.ru/m/molchanow_s_m/uspoliticalpartiesatpresent.html.

10. Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія. Навчальний посібник. За ред. М. І. Обушного. Київ, 2009

11. Паламаренко М. В. Республіканська та демократична партії США наприкінці ХХ початку ХХІ століття. Львів, 2010.

12. Принципы функционирования двухпартийной системы США: история и современные тенденции (1918-1988). - М., 1988-1989.

13. Политические партии США в новейшее время. / Под ред. Н.В.Сивачева. - М., 1982.

14. Современные Соединенные Штаты Америки. Энциклопедический справочник / [под. ред. Э.А. Иванян]. - М.: Политиздат, 1988. - 542 с.

15. Согрин В. В. Двухпартийная система США: преемственность и обновление/ В. В. Согрин // Политические исследования. - 2003. - №3. - С.164-170.

16. Согрин В.В. Переосмысливая американскую демократию: гензис, этапы, современность / В.В. Согрин//США - Канада. - 2010. - №5. - С. 3-31.

17. Согрин В. Становление демократии. История политической системы США // Наука и жизнь, 1990.

18. Червонная С.А. Политическая система США: актуальные измерения/ [Червонная С.А., Васильев В.С. и др.] - М.: Наука, 2009. - 286 с.

19. Шведа Ю. Аренд Лійпхарт про партії та партійні системи // Студії політологічного центру “Генеза”, 1995, № 5.

20. Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова Політика, 1996, № 4- 5

21. Шведа Ю. Політичні партії: Енциклопедичний словник. - Львів:, 2009. - С.329.

22. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем - Львів: Тріада плюс, 2004. - С.505.

23. Aldrich J. H. Why Parties?: The Origin and Transformation of Political Parties in America. - Chicago: University Of Chicago Press, 1995. - 355 p.

24. Encyclopedya of the American Left. - Chicago, 1992. - 928 p.

25. Lebo M. 1., McGlynn A. J., Koger G. Strategic Party Government: Party Influence in Congress, 1789-2000 //American Journal of Political Science. - 2007. - No. 51 (3). - pp. 464-481.

26. Sartori G. Parties and party systems: a framework for analysis. ECPR, 2005.

Размещено на Allbest.ru