Виборча система України

ПЛАН

ВСТУП

1. Партійні системи: основні типи та особливості

2. Ознаки та різновиди виборчих систем

3. Еволюція виборчої системи в Україні

4. Участь політичних партій у виборчих процесах нашої держави

5. Проблема трансформації партійної та виборчої систем України

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТОК А

ДОДАТОК Б

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день Україна перебуває в розпалі не тільки економічної, але й політичної кризи, де друга, є стимулятором першої. Вважаючи стабільне функціонування всіх гілок влади одним з головних критеріїв ефективного управління державою слід зазначити, що ключові проблеми невідповідності даного критерію до українських реалій обертаються навколо функціонування українського парламенту. Опираючись на представницький статус та виборність цього органу, слід зробити висновок, що виборча система - це той фактор, який має створювати певне підґрунтя для визначення подальшого характеру функціонування парламенту (а відповідно і характеру його взаємодії з іншими органами системи управління). Враховуючи сучасне деструктивне положення українського парламенту в системі державних органів України, слід зазначити, що модернізація виборчої системи є одним з найактуальніших проблем реформування українського законодавства, яке б зіграло важливу роль в стабілізації політичного життя країни. В умовах трансформації суспільства виникають різні, часто непередбачувані явища - від конфронтації до глобальних зрушень у характері функціонування партійних систем, у зв'язку з чим значно зростає вплив на суспільство партійної системи як консолідуючої структури. В Україні ж, попри процес утворення окремих партій, відбувалося створення системи багатопартійності, яка є невід'ємним елементом демократичної політичної системи.

Тема розвитку партійної системи в Україні особливо актуальна на сучасному етапі трансформаційних перетворень у нашій країні, адже відомо, що становлення багатопартійної системи, розміщення партій та різні конфігурації їх об'єднань на політичному ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного правового регулювання і громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження передумов і особливостей формування та трансформації партійної системи України

При дослідженні даної проблематики ми використовували праці таких зарубіжних і вітчизняних дослідників, як М. Дюверже, М. Примуш, В. Литвин, В. Степаненко, М. Рогозін, О. Бойко Дмитренко М.А., Варія М., Заєць Н., Тодина О.Ю та інших.

Мета нашого дослідження полягає у визначенні основних сильних і слабких сторін нинішньої партійної та виборчої систем України.

Для досягнення поставленої мети необхідне послідовне виконання таких завдань:

- дати характеристику основних типів партійних систем;

- проаналізувати діяльність політичних партій в Україні;

- охарактеризувати види виборчих систем;

- дослідити еволюцію виборчої системи в Україні;

- розглянути сучасний стан виборчої системи в Україні.

Практичне завдання роботи. Сформульовані висновки можуть бути використані студентами при підготовці до практичних занять з курсу „політологія”.

1. Партійні системи: основні типи та особливості

Політична партія - це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси. Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі - економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

* помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

* поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

* атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

* Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.

* Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

* системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

* система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

* система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність [18, с. 121].

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

* призволить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

* надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

* сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б "працювали" тільки на ці партії [15].

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система.

2. Ознаки та різновиди виборчих систем

Термін «виборча система» в науці використовується у двох значеннях - широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування.

В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають науковці, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво [17].

Розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна). [табл. 2.1].

Таблиця 2.1 - Види виборчих систем

Мажоритарна виборча система - це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій. Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості.

При мажоритарній системі відносної (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, про голосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

* система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);

* альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1,2,3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддасться найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту.

Пропорційна виборча система - це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 49 країнах світу, в тому числі у 25 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Росія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті[5, с.91].

Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайний список кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів - це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий - це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку). Крім того, існують пропорційні виборчі системи, де виборець, хоча і голосує за список в цілому, проте визначає, якому з кандидатів у середині списку він надає перевагу (відкритий список). Пропорційна виборча система закритих списків такої можливості виборцю не надає, розподіл місць у виборчому списку здійснюють партії на власний розсуд. Види пропорційних змішаних систем подані на рис. 2.1

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

* забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

* скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

* дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);

* стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Рис. 2.1 - Види пропорційних змішаних систем

Але у цієї системи є слабкі сторони:

* слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;

* залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

* породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою як наслідок негативно впливає на стабільність роботи останнього;

* сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

* потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються знайти компроміс між двома системами виборів і використовують різні варіанти змішаної системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної систем.

В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних взаємовідносин.

Західний політалог Р. Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

* пропорційне представництво сприяє прояву збоку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;

* у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;

* партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персонали лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації [10].

Французький політолог М. Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М. Дюверже"'. Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому проявляється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися із однією з партій - "фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою Помічена М. Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення [15].

Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажоритарної і виборчих систем. У Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки - у Литві, Грузії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша - за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша - за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.

На думку М. Томенка, "змішана система дещо привабливіша для простого виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків посилює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби.[10, с.144] Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своєму одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загальноукраїнського політику. Крім того, у варіанті змішаної системи зменшується роль суб'єктивних факторів на рішення виборців.

3. Еволюція виборчої системи в Україні

Особливістю України можна вважати часту зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України та Президента України регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнювало практику застосування закону під час виборчого процесу. З іншого - такі постійні зміни були викликані швидким суспільно-політичним розвитком українського суспільства, бурхливим проявом якого стали драматичні події Помаранчевої революції кінця 2004 року. За останні роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання виборчих механізмів і процедур, а й власне виборчої системи, стали настійні намагання змінити конституційні засади стосунків між законодавчою та виконавчою владою у державі, змістити центр тяжіння у змішаній (президентсько-парламентській) формі державного правління в Україні, зафіксованій Конституцією 1996 року, у бік парламенту (ці процеси отримали не зовсім адекватну назву «політичної реформи»).

Проте для розуміння шляху еволюції виборчої системи та пов'язаних із цим механізмів реалізації основних принципів виборчого права необхідно оглянути весь шлях розвитку інституту демократичних виборів у сучасній Україні, нехай короткий за історичним виміром, однак надзвичайно ємний за своїм змістом і суспільними наслідками.

Новітній виборчий досвід українського суспільства на загальнонаціональному рівні включає в себе вибори народних депутатів СРСР 1989 року, вибори Верховної Ради України 1990, 1994, 1998 та 2002, 2006, 2007 років, президентські вибори 1991, 1994, 1999 та 2004 років. Відповідне виборче законодавство ілюструє поступовий, хоч і нерівномірний шлях українського народу до демократії, еволюцію ступеня законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї виборчої системи до іншої.

Хоча вибори 1989 року проводилися ще не Україною, а іншою державою - СРСР, відповідний виборчий закон 1988 року заслуговує на розгляд, оскільки яскраво характеризує стартові позиції, з яких почалися процеси демократизації в Україні. Підкреслимо, що це були перші після встановлення тоталітарного радянського режиму альтернативні вибори; водночас деякі їх особливості не дають можливості кваліфікувати їх як справжні.

Безпрецедентною особливістю союзного виборчого закону 1988 року було запровадження інституту «народних депутатів від громадських організацій», які становили третину (750 осіб) від загальної кількості народних депутатів СРСР і обиралися не шляхом голосування на виборчих дільницях, а «на з'їздах, конференціях або пленумах загальносоюзних органів» цих організацій. Отже, замість зрозумілого процесу номінації кандидатів керівні органи деяких організацій отримували право призначення депутатів без звернення до виборців. Зрозуміло, що цей інститут порушував цілу низку загальновизнаних принципів виборчого права.

По-перше, цей анахронічний аналог «куріального» представництва призводив до того, що навіть формально виборці - члени керівних органів громадських організацій - мали не два голоси, як основна маса виборців (у т.зв. територіальному і національно-територіальному виборчих округах), а три чи навіть більше; тому про рівність виборів не могло бути й мови.

По-друге, спосіб обрання цих депутатів суперечив принципу загальності. Обрання депутатів «від громадських організацій» не всіма членами цих організацій, а лише їх керівними органами, порушувало загальність їх виборів навіть у межах цих «курій» і фактично було непрямим (ступеневим).

Іншою унікальною особливістю виборчого закону 1988 року стало те, що висунення кандидатів суб'єктами виборчого права не мало своїм наслідком їх автоматичної реєстрації виборчими комісіями. Фільтром між номінацією та реєстрацією став інститут «окружних передвиборних зборів» з абсолютно довільним складом («не менше половини учасників зборів повинні становити виборці даного округу»),

Поняття виборчої системи мало сенс лише стосовно виборів «народних депутатів від округів» (а не від громадських організацій). Ця система мала дві складові: перша - стосовно критерію обрання депутатів; друга -стосовно участі виборців у голосуванні. Щодо першої складової, вибори проводилися за мажоритарною системою в одномандатних округах у двох турах: у першому - для обрання була необхідна абсолютна більшість, у другому, в якому брали участь тільки два кандидати, - відносна. За наявності тільки двох кандидатів у першому турі і відсутності серед них переможця другий тур не проводився, і призначалися повторні вибори з новим висуванням кандидатів. Подібна виборча система традиційно застосовується на виборах президента Французької Республіки; вона досі використовується на виборах Президента України.

Друга складова цієї виборчої системи передбачала поріг участі виборців у голосуванні: вибори вважалися такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини виборців округу.

Перелічені особливості значною мірою ґрунтувалися на розумінні ідеї представництва, характерному для радянської ідеології: імперативний характер мандата (депутат - представник округу, а не всього народу), інститут наказів виборців, які зобов'язували депутата домагатися певних конкретних результатів; можливість відкликання депутата[15].

Виборчий закон СРСР 1988 року відобразив глибокі внутрішні суспільно-політичні суперечності епохи «гласності і перебудови»; водночас він заклав першооснови альтернативних (хоча й дуже обмежених) виборів і став вихідним пунктом еволюції виборчого законодавства України, а його застосування - джерелом перших навичок практичної участі громадян в альтернативних виборах.

Закон УРСР 1989 року про вибори народних депутатів УРСР відображає певний поступ у розумінні суті демократії порівняно із союзним законом 1988 року: в законі 1989 року відсутні інститути «депутатів від громадських організацій» та «окружних передвиборних зборів», а також передбачено прямі вибори складу Верховної Ради. Тим самим у першому, власне, українському виборчому законі були усунуті найбільш кричущі порушення принципів загальних, рівних, прямих та вільних виборів. Водночас питання модифікації виборчої системи навіть не дискутувалося; вона була тією ж, що й у союзному законі 1988 року.

Зміни у виборчій системі, передбачені законом 1993 року, мали просто катастрофічні наслідки для формування парламенту України. По-перше, незмінною залишилася друга складова виборчої системи 1990 року: був збережений 50-відсотковий поріг участі виборців для визнання виборів «такими, що відбулися». По-друге, перша складова (власне виборча система) - двотурова мажоритарна система абсолютної більшості - була доведена до абсурду в її найбільш послідовному, а тому найменш практичному варіанті: обраним в одномандатному виборчому окрузі вважався кандидат, який отримував абсолютну більшість голосів, у тому числі і в другому турі. Крім того, кандидат, не обраний в окрузі, втрачав право балотуватися на повторних виборах. Унаслідок застосування такої виборчої системи Верховна Рада України другого скликання розпочала роботу, маючи лише трохи більше від двох третин свого конституційного складу, і до кінця скликання жодного дня не працювала в повному складі. За даними А. Ткачука [5], у сімдесят одному окрузі з тих, де не було обрано депутата, кандидат-переможець набирав понад 47% голосів (а де-не-де і 49,7%, однак менше від 50%!); декілька десятків округів показали нижчий результат. Технологічна можливість такого підсумку була спричинена допущенням голосування не лише за одного з кандидатів, а й «проти всіх». Отже, воля невеликої кількості виборців (часом менше, ніж 10%), які проголосували в другому турі проти обох кандидатів, виявилася вирішальною. Проведення повторних виборів за участю менш популярних кандидатів спричинило наростання апатії виборців, що призводило до низької явки виборців. У результаті декілька округів так і не отримали свого представництва протягом усього скликання Верховної Ради України. Певний переляк від такого досвіду досі залишає слід у Конституції України: Верховна Рада України вважається повноважною, якщо обрано не менше двох третин від її конституційного складу (частина друга статті 82), хоча застосовувана сьогодні виборча система виключає таку можливість.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливим етапом у розвитку і становленні українського виборчого законодавства. Розділ III Конституції, спеціально присвячений регулюванню питань виборів та \ референдумів, закріплює основні принципи виборчого права як невід'ємну вимогу до всіх виборів, які І проводяться в Україні.

Водночас не слід ігнорувати і роль першого критерію вибору системи - критерію доцільності. Застосування пропорційної системи повинно було забезпечити структурування політичного спектра України; застосування єдиного округу і єдиного списку мало на меті стимулювати розвиток загальнонаціональних (а не регіональних) партій, а також сприяти уніфікації українського суспільства (послабленню міжрегіональних відмінностей, все ще глибоких внаслідок складної історичної долі різних українських земель), що відповідало унітарному характерові Української держави.

Мажоритарна складова виборчої системи базувалася на так званій вестмінстерській моделі (система відносної j більшості), яку ще називають «перший отримує мандат» (first past the post). Такий підхід спрощував виборчий 1 процес, даючи змогу провести результативні вибори в один тур; без сумніву, він був прийнятий не без урахування досвіду 1994 року. Водночас суто механічне поєднання двох виборчих механізмів виявило певні суперечності. За пропорційною ; складовою обиралися кандидати від політичних партій та їх блоків; за мажоритарною складовою переважну кількість місць отримали формально «незалежні» кандидати, які по суті були представниками так званої партії влади - неформальної спільноти прихильників консервації правлячого режиму, який уже проявляв суттєві риси : авторитаризму. Тому однієї з основних цілей - політичного структурування самого парламенту - змішана виборча система не досягла: результати виборів у мажоритарних округах кардинально деформували підсумки голосування щодо політичних партій і блоків.

Саме це стало причиною намагань напередодні виборів 2002 року змінити виборчу систему, яка застосовувалась на парламентських виборах. Верховна Рада України 2001 року ухвалила закон, який базувався на застосуванні лише пропорційної системи. Проте ці спроби зіштовхнулися з жорсткою протидією, насамперед - з боку тодішнього Президента України. Шість разів Верховна Рада України приймала закон, і шість разів він повертався і до парламенту з «вето» Президента. В результаті компромісу була збережена змішана виборча система зразка 1998 року.

Перехід від мажоритарної виборчої системи до системи змішаної, а від неї - до пропорційної із закритими списками, перетворив українські вибори на голосування за партійними етикетками. Зовні все виглядає так, ніби політична реформа 2004 року запровадила універсальний лозунг: голосуйте за партію - партія владнає все. Останнє призвело не тільки до надмірного політичного впливу центру на місцях. Нерідко імідж молодих партій дискредитується недосвідченістю або малою чисельністю їх провінційних еліт. Це, в свою чергу, провокує у виборців підозру в тому, що й на загальнонаціональному рівні партія є неперспективною.

Голосування виключно за партійними списками на місцевому рівні вимагає, щоб виборці розумілися на нюансах політичної гри. Проте саме такого розуміння в сучасній Україні, за винятком столиці, поки що бракує. Таким чином, пропорційна система вимагає пристойної політичної освіти в провінції. Освіта ж вимагає добробуту, якого людям поки що бракує в українських селах та містечках.

Невміння пересічних виборців розібратися у процесах, які протікають за партійними лаштунками, уже призвело до того, що в Україні почала відроджуватись цензова демократія. Віднедавна державне управління і місцеве самоврядування все більшою мірою нагадує правління власників від імені власників та в інтересах власників.

Політичні еліти України демонструють невисоку готовність до розуміння того, що в стратегії розвитку країни може існувати декілька рівноцінних варіантів. Тобто політики сприймають мозаїчність українського суспільства у якості, що не призначається для практичного застосування. Багато з них продовжує сповідувати ксенофобію в стилі радянських часів. Саме в радянських історичних нашаруваннях бере свій початок імперативний мандат, закриті для загалу виборчі списки, ідеологічна непоступливість у поєднанні із здатністю до шантажистського голосування. Ваги заслуговує також криза пасивного виборчого права, започаткована конституційними змінами в грудні 2004 року. Запровадивши пропорційну виборчу систему, політична реформа підірвала пасивне виборче право як конституційну гарантію політичної свободи народу.

Кількість депутатських місць є обмеженою, проте це не повинно впливати на можливість українських громадян брати участь у виборах в якості кандидатів. На основі статті 38 Основного Закону „громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування"[1, с.4].

Насправді в оновленій виборчій системі України саме вільного доступу громадян до пасивного виборчого права більше не існує. Парадокс, але в Україні склалася ситуація, коли обиратися на пост Президента можна через грошову заставу і самовисування, а стати кандидатом у депутати районної ради можна лише через включення у партійний список. Чинна редакція Закону про вибори до Верховної Ради була розроблена спеціально для парламентських виборів 2006 року. В той час творці законопроекту ставили собі на меті подолання недоліків попереднього закону, який не передбачав, як вони вважали, достатніх юридичних гарантій захисту від фальсифікацій та забезпечення прозорості народного волевиявлення.

За результатами виборчої кампанії 2006 року сформовано новий склад українського парламенту, а також депутатський корпус місцевих рад, визначено міських, сільських і селищних голів майже у всіх населених пунктах держави. Ключовим актором політичного життя в цій трансформованій політичній системі виступає Верховна Рада України, наділена значними повноваженнями і важелями впливу на виконавчу владу. Парламент, на який покладено такі значні завдання і для якого передбачено безпрецедентні в історії незалежної України повноваження, був сформований в умовах гострої політичної боротьби, його склад відбиває непросту динаміку суспільних настроїв, політичних союзів, стрімкий перерозподіл електоральних ніш, суперечливі колізії становлення політичної еліти і громадянського суспільства в Україні. Виборча кампанія-2006 була завершальним етапом великого політичного циклу трансформаційних процесів. Це були перші вибори, проведені за пропорційним виборчим законодавством. Ця обставина спонукала і суб'єктів виборчого процесу, і виборців, і групи впливу робити свій вибір і приймати необхідні рішення (зокрема щодо формування виборчого списку, ідеології, тактики і стратегії виборчої боротьби), виходячи переважно з брендових і корпоративних технологій. Вибори-2006 мали би конструктивно завершити кризову ситуацію попередніх років і водночас, відповідно до нових норм Конституції «породити» нового суб'єкта політичної відповідальності в особі парламентської коаліції та сформованого нею Кабінету Міністрів. Значення цього вибору посилювалося тією обставиною, що наступний період до президентських виборів-2009 - мав усі підстави розглядатися як період стабільності й соціально-економічного розвитку що, нажаль, не виправдалось на практиці (позачергові вибори 2007р.). І якщо робити висновки щодо практичної оцінки трансформованої виборчої системи по аргументах «За» і «Проти» застосування пропорційної виборчої системи, позитивний ефект цього варіанту пропорційної виборчої системи виявився обмеженим, а ось її недоліки (особливо на місцевих виборах) проявились достатньо очевидно. Але попри негативні наслідки нової виборчої системи, політики не поспішають ставити питання про її корекцію. Врешті решт, про врегулювання проблемних питань виборчого законодавства народні депутати згадують лише з наближенням нових виборів. Але остаточний вирок виносити ще зарано, позитивні наслідки нової виборчої системи можуть проявитись пізніше, зокрема на наступних виборах. Проте уже сьогодні очевидно, що питання корекції, оптимізації виборчої системи є актуальними, і з ними не можна зволікати, чекаючи наближення чергових виборів. Процес оптимізації виборчого законозавства в Україні треба довести до логічного і системного завершення.

4. Участь політичних партій у виборчих процесах нашої держави

До 1990 року в Радянському Союзі єдиною „керівною і спрямовуючою політичною силою” була КПРС. Існування будь-яких інших партій де-факто унеможливлювалося. Статус Компартії України (як частини КПРС) змінився лише у травні 1990 року, коли Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення викласти Статті 6 і 7 Конституції УРСР в новій редакції. Тоді Стаття 6 набула такого вигляду: „Компартія України, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні громадські організації та масові рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у розробці політики Української РСР, в управлінні державними й громадськими справами”. Безумовно, це позбавило КПРС політичної монополії, легалізувало та інтенсифікувало процес утворення нових політичних структур.

Проте відлік української багатопартійності потрібно вести не з травня 1990 року. Цей процес розпочався ще до скасування одіозної Статті Основного Закону УРСР. М. Примуш вважає, що першим етапом формування багатопартійності в Україні був тридцятирічній період - від хрущовської до горбачовської відлиги, коли виникали і формувалися (переважно нелегально) політичні об'єднання і рухи. На його думку, саме вони пізніше й ставали підґрунтям новостворюваних політичних партій [16].

Однак, не всі дослідники погоджуються з М. Примушем. Так, О. Бойко впевнений, що лише влітку 1988 року, після того, як несанкціоновані мітинги у Львові дістали масову підтримку, виникла тільки ідея створення масової суспільно-політичної організації республіканського масштабу. Відповідно, формування багатопартійності розпочалося не раніше 1988 - 1989 років [6]. О. Вишняк та І. Шевель початок політичної структуризації суспільства теж відносять до кінця 1980-х років [9]. І якщо 1989 року організованим силам партійно-державного апарату протистояли „незалежні” особистості, популярність яких визначалась значними досягненнями в неполітичній професійній діяльності, незалежною позицією і програмою, то уже 1990 року авторитет і успіх на виборах незалежних кандидатів, особливо маловідомих, в значній мірі залежав від підтримки їх опозиційними демократичними політичними силами (Народний рух України, Українська гельсінська спілка, „Зелений світ”). Більше того, частка голосів, яку набирали маловідомі тоді виборцям представники демократичних сил в округах великих міст, часто залежала не від їх особистого рейтингу, а від популярності організацій, які їх підтримували. Результати виборів 1990 року підтверджують цю тезу. Попри те, що 85 % депутатів Верховної Ради були членами КПРС (на 16,5 % більше, ніж у попереднє скликання), позиції КПРС у ряді регіонів похитнулися. Понад дві третини місць у Львівській обласній раді посіли активісти НРУ, УГС, СНУМу. Опозиція (НРУ, УГС, „Зелений світ”) завоювала майже 40 % мандатів у Київській міській раді, близько 65 % у Харківській обласній і міській радах. Тобто, вибори продемонстрували, що поляризація й розмежування політичних сил здебільшого завершилися, лінії та кінцеві цілі визначилися, а відтак розпочалася боротьба за принципом „хто кого” [23].

Отже, перший етап формування політичних партій можна окреслити такими часовими межами: 1989 - 1991 роки. Він розпочинається зі створення Народного руху України (НРУ) та Української республіканської партії (УРП) і завершується перетворенням НРУ з народного фронту на партію та реєстрацією (забороненої у серпні 1991 року) Комуністичної партії України.

Аналіз умов створення альтернативних КПУ політичних партій дозволяє зробити висновок, що протягом короткого, але бурхливого історичного періоду між першими демократичними виборами народних депутатів у березні 1989 року і забороною діяльності Компартії у серпні 1991 року в республіці фактично існувала квазідвопартійна система. КПУ активно опонували НРУ та інші громадські організації національно-демократичного спрямування, котрі й стали базою для створення політичної опозиції у Верховній Раді. Багато партій народжувалися як анти-КПРС, як альтернатива Компартії, а їх лідери визначали усунення КПРС з арени політичної діяльності своєю головною метою. Це, а також те, що соціально-політичні проблеми загострювались і активно дискутувалися не стільки широкими народними масами, скільки групами політиків, які вийшли на політичну арену і набули популярності на фоні абсурдної внутрішньої і зовнішньої політики радянського керівництва, були домінуючими особливостями першого періоду розвитку партійної системи України.

Другий етап становлення партійної системи можна датувати 1992 - 1998 роками. Як у жовтні 1992 року, так і у вересні 1993 року жодна політична партія не була готова взяти на себе політичну відповідальність за здійснення реформ та запропонувати свою кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра. Вибори 1994 року продемонстрували, що українські партії не готові до проведення широкомасштабних виборчих кампаній. З 14 партій, представлених на той час в парламенті, лише 6 (КПУ, НРУ, СПУ, УРП, КУН, ПТ) офіційно висунули своїх кандидатів. Показовими були і результати виборів до місцевих рад. Лише найбільші і найорганізованіші партії (КПУ, СелПУ, НРУ, УРП, СПУ, КУН, ДемПУ) змогли на цьому рівні висунути і провести до них своїх кандидатів. Серед депутатів місцевих рад - членів партій 52 % входили в КПУ, 13 % - в НРУ, 12 % - в СелПУ, 6 % - в УРП, 5 % - в СПУ, 4 % - в КУН, 2 % - в ДемПУ. При цьому варто зазначити, що частка партійних депутатів у місцевих радах не перевищувала 4,7 % [17, с. 76]. В результаті політичні партії як суб'єкти політичного процесу були виключені з системи прийняття управлінських рішень, а їх вплив на формування державної політики було зведено до мінімуму.

право Президента призначати міністрів, їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади та їх заступників взагалі дозволяло главі держави контролювати, і, за бажанням, домінувати у процесі прийняття урядом політичних рішень. Можливо, саме тому в середині 1990-х років в умах політиків почала панувати ідея „непартійного уряду”, згідно з якою Кабмін повинен виконувати винятково господарські функції. Ця ідея набула свого вираження в Конституції України, прийнятій 1996 року.

На відміну від західної політичної системи, де прямо припускається партійне керівництво державою в період між виборами, українська Конституція ізолювала партії від процедури формування уряду. Основний Закон, який закріпив президентсько-парламентську форму правління, не сприяв посиленню партійного впливу на політичні процеси. Окрім цього, те, що партії, представлені в парламенті, не мали ефективних механізмів впливу на „велику політику”, заважало трансформації їх у авторитетних і політично відповідальних акторів.

Потрібно мати на увазі й те, що ідеологічність тогочасних партій мала здебільш ефемерний характер, оскільки партійна ідеологія, за винятком комуністичної, не віддзеркалювала реальних інтересів соціальних груп. Партії були нестійкими, уразливими, оскільки не мали соціальної бази. Засобом подолання такого становища став перехід до так званих „партій одного лідера”. Вони виявилися більш стабільними і краще пристосованими до українських умов, бо відповідали авторитарним очікуванням соціуму.

Основним здобутком цього періоду стало прийняття 1997 року нового Закону „Про вибори народних депутатів України”, котрий вводив змішану виборчу систему. Відповідно до нього, 225 депутатів парламенту обиралися в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, а 225 - у загальнонаціональному багатомандатному окрузі за пропорційним принципом. Право висувати списки кандидатів одержали політичні партії і блоки. „Розведення” мажоритарних і пропорційних виборів призвело до того, що розміри одномандатних округів збільшилися удвічі. Очевидно, що в таких умовах на перемогу могли розраховувати переважно ті кандидати, які або спиралися на добре організовані партії, або мали у своєму розпорядженні значний адміністративний і фінансовий ресурс. Сприяло великим партіям і рішення про проведення пропорційного голосування по єдиному виборчому округу, що збігався з територією країни. А встановлення чотиривідсоткового виборчого порога робило шанси малих партій на входження до нового складу парламенту майже примарними.

Безумовно, вибори до парламенту на змішаній основі стали досить потужним стимулом для розвитку партійної системи. Хоча цей розвиток набув дещо спотворених форм. Наприкінці 1990-х років, скориставшись тим, що у партій існував дефіцит фінансових ресурсів, на політичну арену України вийшли так звані фінансово-промислові групи (ФПГ).

ФПГ - це сукупність юридичних осіб, що діють як основні і дочірні товариства, котрі повністю або частково об'єднують свої матеріальні чи нематеріальні активи на основі договору. Як правило, ФПГ створюються з метою економічної чи технологічної інтеграції для реалізації інвестиційних проектів та інших програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності і розширення ринку товарів і послуг. Це елітні утворення, до складу яких входять люди, що володіють потужними фінансовими можливостями. ФПГ можуть бути регіональними, галузевими, номенклатурними угрупованнями. Характерною особливістю українських ФПГ було те, що їх лідери намагалися брати активну участь у політичному процесі. Основна мета цього - розширення політичного впливу. Успішне виконання такого завдання давало змогу нарощувати фінансові ресурси [18, с. 120].

Найвпливовішими в Україні наприкінці 1990-х років були групи Г. Суркіса - В. Медведчука, І. Бакая, О. Ткаченка, В. Рабиновича, а також „дніпропетровська”, „донецька”, „харківська”, „галицька” територіальні групи. Вони поділили між собою найрентабельніші галузі промисловості, контролювали найвпливовіші ЗМІ, істотно впливали на державну владу. В діяльності ФПГ, як правило, переважали дві парадигми: використання влади для набуття власності і „придбання” за власність легальних владних посад для убезпечення власного статусу. Партії (скажімо, „Громада”, та й інші) виконували роль „кишенькових” структур ФПГ.

Тенденції до зростання клановості політичних партій були зумовлені й об'єктивним станом розвитку політичної сфери суспільства в цілому. До них можна віднести такі:

1) соціально-економічна неструктурованість українського суспільства, а, отже, неструктурованість політичних інтересів виборців. До цього додався загрозливо низький рівень довіри громадян до влади та її інституцій в цілому і до політичних партій зокрема. За даними моніторингового дослідження тенденцій розвитку українського суспільства (1994 - 1997 рр.), цілком довіряли політичним партіям 0,8 % (1995 р.), 1,1 % (1996 р.), 0,5 % (1997 р.) опитаних громадян. А на запитання, чи є серед політичних партій і рухів, які існували на той час в Україні, такі, яким можна довірити владу, „так” відповіли 13,9 % (1994 р.), 8,7 % (1995 р.), 12,2 % (1996 р.), 11,3 % (1997 р.) опитаних громадян [18];

2) партії не мали розвинутої бази для легітимного рекрутування членів.

Але повернемося до виборів 1998 року. Як вони вплинули на становлення партійної системи?

За результатами підрахунку голосів, бар'єр у 4 % здолали 8 партій і виборчих блоків. У сумі вони набрали 65,79 % голосів. Відповідно до запропонованої Р. Майром класифікації партійної системи, якщо дві найбільші партії володіють більше, ніж 80 % мандатів, то це є система великих партій; якщо вони володіють 65 % мандатів - система середніх партій; якщо ж у них 42 % мандатів - система малих партій [17]. Очевидно, партійна система України, де дві найбільші партії - КПУ і НРУ - разом отримали 1998 року 37,55 % мандатів, належать до останнього типу, а саме до системи малих партій. Отже, можна констатувати, що якісних змін 1998 року у порівнянні з 1994 роком не сталося. Вибори до місцевих рад, які відбувалися одночасно з парламентськими, в черговий раз засвідчили слабкість організаційної структури українських партій. За результатами виборів частка партійних депутатів в цих органах влади склала 7,6 %.