Природа політики

"ПРИРОДА ПОЛІТИКИ".

Розвиток політичної думки й уявлень про державу привів до виділення наук про політику та їх відокремлення від політичної філософії. Існує вислів: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то проте політика цікавиться людиною.

Проникнення політики у складний світ міжіндивідуальних та міжгрупових відносин - чітко виражена тенденція ускладнення світу людини. Ще на початку XX ст. політиці приписувалася роль нічного сторожа свободи й абсолютно вільної діяльності індивідів. У сучасних умовах немає людини, яка могла б сказати, що перебуває поза радіусом дії політики. Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати й одночасно поважати рішення політичної влади. Політика - необхідність і одночасно потреба сучасної людини: політика - дороговказ, орієнтир у вирішенні суспільних проблем, основа прийняття оптимальних рішень та обмеження непотрібних дій в усіх сферах громадського життя. Знання політики відповідає інтересам кожної людини, що прагне зрозуміти своє місце і роль у суспільстві, у світі, повніше, ефективніше задовольняти свої потреби у спільній життєдіяльності з іншими людьми, впливати на вибір цілей і засобів їх реалізації за допомогою державних органів. Не розуміти політику, свідомо відгороджуватися від неї - означає збіднювати соціальну сутність людини, займати деструктивні суспільні позиції.

Сутність, соціальна природа та принципи політики.

Політика (від грецьк. polis -- місто, держава і прикметник, politikos - все, що пов'язане з містом -- держава, громадянин та ін.) - організаційна і регулятивна сфера суспільства, яка є основною в системі інших соціальних сфер: економічній, правовій, культурній, релігійній тощо.

Коли ж появилась політика ?

Перші ростки політики і політичних дій необхідно шукати в первісних актах розподілу праці, які привели до формування і перших соціальних відмінностей у суспільстві.

Але вирішальним чинником на формування політики, виділення її в самостійну галузь людської діяльності вплинуло зародження приватної власності і класових відмінностей суспільства.

Завершенням процесу становлення політики необхідно вважати створення перших держав.

Політика - одне з найбільш поширених і багатозначних понять в усіх сучасних мовах світу. Відомий соціолог Макс Вебер відзначав, що поняття політика „має надзвичайно широкий зміст і охоплює усі види діяльності з самостійного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну політику чи політику держави, сільської громади, про політику правління, що керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розумної дружини, що прагне керувати своїм чоловіком". Під політикою розуміють також мистецтво можливого, а нерідко її характеризують як „брудну справу". Таке розмаїття повсякденних уявлень про політику пов'язане не тільки з недостатньо чіткими, обмеженими чи просто помилковими знаннями про неї різних людей, але насамперед зі складністю, багатогранністю, багатством виявів її як соціального явища. Наукові трактування терміна „політика" відрізняються від повсякденних уявлень строгою логічною аргументацією, узагальненістю і систематизацією, хоч і не виключають деякої суперечливості думок. Різні наукові визначення політики можна систематизувати і поділити на кілька груп, кожна з яких внутрішньо диференційована.

Групи визначень політики:

v соціологічні

v субстанціальні

v діяльнісні

v Соціологічні визначення політики, ґрунтуючись на соціологічному підході, характеризують її через наступні суспільні явища: економіку, соціальні групи, право, мораль, культуру, релігію. У відповідності з відображуваною сферою суспільства їх можна поділити на економічні, соціальні, правові, етичні (нормативні) тощо. Ще наприкінці XIX ст. американський політик Роберт Лафоллет стверджував, що політика - це економіка в дії. Економічне визначення політики, що найяскравіше подане в марксистській та інших концепціях економічного детермінізму, характеризує політику як надбудову над економічним базисом, як концентроване вираження економіки, її потреб та інтересів. У такому випадку політика розглядається як специфічна галузь громадського життя, що втрачає свою самостійність, зберігаючи лише відносну, обмежену автономію. Вона зумовлюється об'єктивними економічними законами, що не залежать від волі політичних суб'єктів.

Соціальні дефініції політики трактують політику як суперництво певних суспільних груп: класів і націй (К.  Маркс) чи зацікавлених груп (А. Бентлі, Д. Трумен) - з метою реалізації своїх інтересів за допомогою влади. Якщо марксистські трактування політики як боротьби між класами в сучасному світі багато в чому втратили свій вплив, то теорія зацікавлених груп одержала широке розповсюдження та розвиток, зокрема, в плюралістичних концепціях демократії, що трактують політику в сучасній демократичній державі як суперництво різних зацікавлених груп, що забезпечує баланс, рівновагу суспільних інтересів.

Правові концепції політики вважають політику, державу похідними від права і, насамперед, від природних прав людини, що лежать в основі публічного права, законів і діяльності держави. Яскравий приклад правової концепції політики - теорії суспільного договору, творцями яких є такі мислителі, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Жан Жак Руссо, Імануїл Кант. Суть цих теорій полягає в трактуванні політики і насамперед держави як спеціалізованого інституту з охорони властивих кожній людині від народження фундаментальних прав: на життя, волю, безпеку, власність та ін. У сучасній науковій літературі широко представлені і теорії політики, протилежні правовим концепціям. Деякі політологи розглядають право як породження політики, найважливіший засіб її реалізації, інструмент створення стабільного політичного порядку. Право безпосередньо створюється державою і основується на політичній волі та державній доцільності.

Правове трактування політики безпосередньо межує з її етичними (нормативними, ціннісними) дефініціями. Це яскраво виявляється в концепціях, що визнають позадержавне існування природного права у формі моральних принципів людського співтовариства. Нормативне розуміння політики важливий напрямок її соціологічного трактування. Нормативний підхід допускає розгляд політики, виходячи з ідеалів, цінностей, цілей і норм, що мають реалізуватися в процесі здійснення політики. У такому розумінні політика є видом діяльності, спрямованим на досягнення загального блага. Загальне благо включає такі цінності, як справедливість, мир, волю та ін., мета політики - служіння цьому загальному благу, норми політики - конкретні правила, закони, що ведуть до його досягнення.

v Субстанціальні визначення орієнтуються на розкриття тієї першооснови, з якої складається політика. Найпоширенішим з них є трактування політики як дій, спрямованих на владу: її створення (захоплення), утримання і використання (М. Вебер, Г. Лассуел, Р. Даль, Ж. Бордо та ін.). Політика, - писав Макс Вебер, - це „прагнення до участі у владі або до набуття впливу на розподіл влади, або між державами, або всередині держави між соціальними спільностями людей". „Владні" визначення політики відображають її суть, найважливішу якість, що її конституює; ці визначення конкретизуються і доповнюються інституціональними дефініціями. Інституціональні поняття характеризують політику через організації, інститути, де втілюється та матеріалізується влада, насамперед, через найважливіший інститут - державу. Політика в такому разі розглядається як участь у справах держави, напрямок еволюції держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави.

Якщо владні та інституціональні трактування політики вбачають її основу у владі і у спеціалізованих носіях-організаціях, то антропологічні визначення намагаються відшукати більш глибоке її джерело, що існує у природі людини. Звідси, політика - це форма цивілізованого спілкування людей на основі права, спосіб колективного існування людини.

Обґрунтування антропологічного розуміння політики дав ще Аристотель, який вважав, що людина - істота політична, істота колективна. Нормальне життя людини, задоволення її різноманітних потреб і здобуття щастя можливі тільки при спілкуванні з іншими людьми. Вищою, у порівнянні з сім'єю або селищем, формою такого спілкування і виступає політика, її перевага над передполітичним спілкуванням полягає в тому, що вона є спілкуванням у державі вільних і рівних людей за допомогою норм права, які втілюють справедливість, однакове ставлення до всіх громадян. Через політику, державу в спілкуванні людей досягається гармонія.

v Діяльнісні визначення. Вони характеризують політику як процес підготовки, прийняття і практичної реалізації обов'язкових для всього суспільства рішень. Така інтерпретація політики дозволяє проаналізувати найважливіші стадії її здійснення: визначення мети політики, прийняття рішень; організацію мас та мобілізацію ресурсів для реалізації мети; регулювання політичної діяльності; контроль за нею; аналіз отриманих результатів і визначення нової мети політики. Діяльнісна інтерпретація політики широко використовується, зокрема, у теорії політичних рішень, а також у телеологічних трактуваннях політики, у яких остання розглядається як діяльність, що спрямована на ефективне досягнення колективної мети. Патріарх американської соціології Т. Парсонс відзначав, що політикою є сукупність „способів організації визначених елементів тотальної системи відповідно до однієї з її фундаментальних функцій, а саме ефективної колективної дії по досягненню загальної мети".

Отже, узагальнюючи різні дефініції, політика - це соціальне явище, людська діяльність, що виражається у взаємодії між соціальними спільностями, класами, націями, народами, державами, партіями, громадянами та їхніми об'єднаннями на ґрунті політичної влади, реалізації певних цілей, з метою поліпшення умов життя людей, забезпечення суспільного і світового порядку.

Розглянуті вище трактування політики не вичерпують усього різноманіття її визначень. Таке багатство наукових характеристик зумовлене насамперед складністю політики, різноманітністю її змісту, властивостей і суспільних функцій.

Таке визначення дозволяє синтезувати найважливіші ознаки й аспекти політики.

По-перше, фіксується момент, що політика виражається, матеріалізується у діяльності політичних суб'єктів з метою викликати ті або інші політичні результати, наслідки. Так, внутрішня і зовнішня політика держави виявляються в основних напрямках її діяльності. Розробка і реалізація стратегічного політичного курсу країни немислимі без активної діяльності політичних партій, функціонування законодавчих, виконавчих та судових органів держави тощо. У політичній діяльності бере участь безліч суб'єктів, вона характеризується системністю і різноманіттям форм. Здійснюється політика на теоретичному і на практичному рівнях. Виняткове значення має питання ефективності політичної діяльності.

По-друге, на політичній арені діють політичні суб'єкти з різноманітними інтересами і цілями. Вони з об'єктивною необхідністю взаємодіють в ім'я досягнення головної політичної мети. Ця взаємодія може ґрунтуватися на принципах координації, субординації діяльності, політичної згоди і протиборства.

По-третє, глибинна, суттєва риса політики як суспільного явища - це її прямий або непрямий зв'язок з політичною владою. Тільки ця суттєва риса дозволяє відокремити політику від інших суспільних явищ. Політичну владу можна порівняти із силовим (магнітним) полем, навколо якого обертаються і взаємодіють численні політичні суб'єкти.

По-четверте, немає і не може бути безцільної політики. Політика зачіпає інтереси мільйонів людей, а тому є багатоцільовою. Одна з головних і довгострокових цілей соціальної політики - створення необхідних умов для поліпшення життя людини. Така політика завжди має підтримку в народі. Навпаки, політика, що веде до зубожіння більшості населення країни, порушує принцип соціальної справедливості, незмінне викликає незадоволення. Інша найважливіша і постійна мета політики - насамперед державної - це забезпечення в країні і світі належного порядку, безпеки і спокою. З метою забезпечення безпеки держави від зовнішніх зазіхань виникає воєнна політика як напрямок розвитку державної політики. Воєнна політика втілюється у воєнних доктринах, воєнній стратегії та у практиці військового будівництва.

У науковій літературі виділяються різні аспекти і складові частини політики. Один з найбільш широко розповсюджених поділів політики - розмежування форми, змісту. Форма політики - це її організаційна структура, інститути, що надають їй стійкості, стабільності, дозволяють регулювати політичну поведінку людей. Форма політики реально втілюється в державі, політичних партіях і групах інтересів (асоціаціях і рухах), а також у законах, політичних і правових нормах. Зміст політики виражається в її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень. Самостійними елементами політики є: політична свідомість, що включає внутрішній світ, менталітет, ціннісні орієнтації й установки індивідів, а також політичні погляди і теорії; нормативні ідеї програми і виборчі платформи політичних партій, цільові настанови груп інтересів, політико-правові норми; інститути влади та боротьби за неї; відносини владарювання - панування і підпорядкування, а також політичної боротьби і співробітництва. Якщо ж перераховувати конкретні складові частини політики, то потрібно назвати політичні погляди, ідеї, теорії, програми, ціннісні орієнтації, настанови, стереотипи, звичаї і традиції, зразки поведінки, суспільну думку, специфічну політичну мову, психологію людей, державу, партії, групи інтересів і рухів, закони, права людини та інші політичні і політико-правові норми, відносини влади і з приводу влади, політичних лідерів, еліти, угруповання тощо.

Розуміння соціальної природи політики дозволяє визначити її функції по наступним напрямкам:

Функція державного управління розвитком всіх сфер людського суспільства (економіка, соціальна, правова, духовна тощо). Суть цієї функція політики полягає в тому, що вона через призму інтересів держави, суспільства, різноманітних соціальних верств і навіть окремих особистостей визначає спрямованість і стратегію розвитку країни. Політика в руках держави служить засобом поєднання інтересів різних сил і прошарків суспільства, організуючого начала потенційних резервів і можливостей країни. Через політику держава ставить задачі соціальної діяльності інститутам влади.

Функція соціального прогнозування. Політика не обмежується рішенням поточних (тактичних) завдань, вона орієнтована на досягнення віддалених (стратегічних) цілей. Соціальне прогнозування внутрішньо притаманне політиці і багато в чому визначає її реалістичність, передбаченість, сприяє підвищенню соціальної ефективності у втіленні політичних ідей в життя.

Функція соціального регулювання. ЇЇ мета - встановлення і підтримка соціальних зв'язків між партіями, рухами, організаціями, суспільними класами, прошарками, групами, етнічними спільностями. Головний сенс цієї функції - діяльність по врегулюванню і узгодженню їх економічних, політичних, духовних і інших життєвих потреб з інтересами всього суспільства. Політичний вплив на суспільні відносини здійснюється з метою встановлення соціальної стійкості і політичної стабільності, збереженню миру і громадянської злагоди.

Функція влади. Влада - монопольне право нав'язувати волю і керування поведінкою громадян - є основним інструментом політики, гарантом її реалізації.

Функція духовно-ідеологічна. Ефективна реалізація політичних ідей і конкретних практичних програм неможлива без політичного виховання, формування політичної свідомості і політичної культури суспільства. Значення цієї функції особливо зростає в переломні етапи розвитку як окремих країн, так і світової спільноти в цілому.

Ефективність виконання функцій політики вирішальною мірою залежить від дотримання нею певних принципів політичної діяльності.

Визначальними принципами формування і здійснення політики є:

v Принцип наукового підходу і реалістичності. Науковість в політиці означає її організацію у відповідності до законів суспільного розвитку, і з врахуванням соціальних потреб і інтересів суспільства, реальних можливостей політики. Відома формула: „політика - це мистецтво можливого". Відрив політики від життєвих реалій, постановка завдань, які неможливо виконати, ведуть до компрометації і втрати довіри до її виконавців.

v Відповідність її цілей засобам реалізації. Політика, що реалізується неправильними засобами є неправильною політикою. Формула: „ціль виправдовує засоби" при її використанні в політиці може привести до катастрофічних наслідків. Показовим є приклад гітлеризму.

v Принцип гласності, відвертості в політиці. Забезпечує їй довіру і підтримку мас, розвиває політичну активність. Дотримання цього принципу є здійснення своєрідного суспільного контролю над діями владних політичних структур, забезпечує чесність політики, є реальною перепоною подвійним стандартам, демагогії, обману в її проведенні.

v Передбачуваність і неухильна послідовність в реалізації проголошених цілей. Наприклад: відповідність передвиборних обіцянок політиків їх діям після виборів у владних структурах.

v Принцип політичного плюралізму. Передбачає толерантне (терпиме) ставлення до опозиції: недопущення її придушення і встановлення монополії однієї політичної сили у визначенні політики держави. В політиці вимоги принципу плюралізму орієнтують на взаємодію політичних партій у формі суперництва політичних програм, забезпечення підтримки кращих зразків політичного устрою суспільства. Вкрай важливо бачити в опозиції не ворога, а політичного опонента з рівними правами на свої політичні ідеї і відстоювання їх цивілізованими засобами.

v Принцип поєднання національного досвіду і досвіду інших держав, врахування історичних традицій і менталітету свого народу. Це використання в зовнішній політиці України принципів: „розумної достатності оборони", ненападу, відмови від „образа ворога" тощо. Але слід застерегти від абсолютизації іноземного історичного досвіду, особливо сліпого копіювання іноземних моделей політики.

v Принцип взаємозв'язку політики, права і моралі. Право і мораль відіграють роль обмежувачів політики з метою неприпустимості дій, заборонених правом і нормами моралі. На жаль ще не викоренені погляди Макіавеллі і Ніцше на політику без меж і моралі, що наносить величезну шкоду суспільству.

v Принцип гнучкого реагування політики на умови, що змінюються, здатність до оновлення політичних ідей і політичних програм. Політика, нездатна до оновлення і саморозвитку, приречена на поразку. Оновлення політики повинно здійснюватись на основі її спадкоємності і критичної оцінки її успіхів і невдач у минулому.

Класифікація та тенденції розвитку політики в сучасних умовах. Специфіка воєнної політики.

Політика в сучасному суспільстві здійснюється по ряду магістральних напрямків, які забезпечують умови життєздатності, політичної стабільності і розвитку держави по шляху прогресу. Важливість кожного з напрямків дає підстави вважати їх самостійними лініями політики, що складають систему загальної політики держави. Дамо коротку характеристику цих напрямків.

Напрямки:

Економічна політика. Зв'язок економіки і політики має прояв перш за все в тому, що економічний устрій, відношення і характер виробництва, споживання і розподілу визначають сутність суспільно-політичного устрою держави. Політичний вплив держави на економіку починається з вироблення стратегії і програми економічного розвитку. У веденні держави знаходяться політико-владні важелі (плани, державні замовлення, встановлення рівня оподаткування тощо) впливу на структуру і обсяги виробництва, розвиток виробничих сил, спосіб розподілу виробленого продукту. Політика і економічна діяльність діалектично пов'язані поміж собою. Формула: політика - це концентрований вираз економіки вказує на пріоритет економіки перед політикою. Це вірне положення. Але складається чимало ситуацій, коли політика займає першість у відношенні до економіки, повинна мати вирішальний вплив на її розвиток, створювати сприятливі умови для розвитку виробничих сил.

Науково-технічна політика. Політичне керівництво науково-технічним прогресом обумовлене значним соціальним потенціалом впливу науково-технічної революції на всі сфери розвитку суспільства. Отже, науково-технічна політика - це сфера діяльності держави, пов'язана з її визначальним впливом на НТР з метою забезпечення розвитку всієї країни. Зосередження в руках держави єдиної науково-технічної політики дозволяє визначати необхідні для країни напрямки розвитку науки і техніки, створювати необхідну матеріально-технічну базу, забезпечувати фінансування і матеріальне забезпечення виконання науково-технічних програм, зокрема і підготовку кваліфікованих наукових кадрів.

Соціальна політика. Вона має державно-політичний і суспільний характер. Її головні напрямки і параметри розробляються з врахуванням потреб і інтересів як суспільства в цілому, так і його складових частин: соціальних класів, груп, прошарків, окремих регіонів тощо. В основу соціальної політики покладаються морально-правові принципи соціальної рівності і справедливості. Їх реалізація здійснюється всебічним впливом на забезпечення життєдіяльності всіх вікових, професійних і інших груп населення: гарантії соціального захисту громадян в сферах праці, освіти, житлового забезпечення, охорони здоров'я, заробітної плати, пенсійних виплат і інших видів грошової допомоги тощо.

Правова політика. Це царина законодавчої діяльності держави. Держава створює єдине правове поле для всієї країни, створює правову основу політичної системи, визначає форми державного устрою, правові межі, норми і правила політичної діяльності партій, суспільно-політичних рухів, різноманітні політичні і соціальні права громадян, їх свободи тощо. В зв'язку з цим правова політика завжди була і є найбільш політизованим напрямком в діяльності держави.

Валютно-фінансова політика. Сфера валютно-фінансових відносин завжди мала державно-політичний статус. Держава володіє монополією на створення єдиної національної валюти, її виготовлення, підтримку валютного курсу. Окрім емісії грошей, держава контролює всю сферу фінансових відносин, впливає через валютно-фінансові важелі на виробництво, розподіл і споживання національного продукту.

Національна політика. Цей напрямок державної політики спрямований на здійснення планомірного впливу на сферу міжнаціональних відносин, врахування цього фактору у зміцненні політичної стабільності суспільства. Зміст цієї політики пов'язаний із зміцненням дружніх відносин між різними націями, етносами, що населяють країну, попередженням ворожнечі між ними. Важливе місце в національній політиці відведено турботі про вільний розвиток кожного з народів, створення сприятливих умов для їх зближення. Держава через національну політику, зафіксовану в Конституціях, інших правових актах, забезпечує рівність прав громадян незалежно від їх національності, свободу вибору мови, доступу до культурних і духовних цінностей свого народу.

Екологічна політика. Її сутність полягає у визначенні заходів держави щодо підтримки оптимальної рівноваги відносин "людина-суспільство-природа". Справа в тому, що на планеті розгорнулася небувала екологічна криза, визвана не завжди контрольованою діяльністю людини (забруднення води, атмосфери, руйнування захисного озонового прошарку тощо). Звідціля виникла нагальна необхідність реалізації національних і міжнародних програм оздоровлення середовища проживання людини, руйнація котрого вже приймає незворотний характер. Не випадково, що в багатьох країнах світу розгорнулися масові екологічні рухи, які користуються активною підтримкою населення і істотно впливають на екологічну політику держави. Представники цих рухів все частіше вибираються в органи державної влади і місцевого самоуправління.

Культурно-духовна політика. Вона спрямовується державою на збереження і всебічний розвиток духовного здобутку країни. Держава виділяє на підтримку і розвиток цієї сфери необхідні матеріальні і фінансові ресурси, турбується про розвиток науки, освіти, культури, мистецтва тощо. Про надзвичайну важливість цієї сфери розвитку суспільства свідчить той факт, що вона останнім часом все активніше виводиться із системи ринкових відносин, цивілізовані країни переходять на безпосереднє державне фінансування розвитку культурно-духовного потенціалу своїх народів.

Демографічна політика. Цей порівняно молодий напрямок політики виник в зв'язку із зростаючою потребою суспільства в регулюванні складу населення - його чисельності, розподілу по віковим і соціальним групам тощо. Встановлення оптимального співвідношення працюючого і непрацюючого населення (пенсіонери, діти, інваліди) - нагальна проблема і України.

Релігійна політика. Проголошення більшості держав світськими і декларування принципу відокремлення держави від релігії зовсім не виключає необхідності існування цього напрямку політики. Проголошуючи свободу совісті і віросповідання, рівність всіх релігійних конфесій перед законом, держава разом з тим приймає необхідні заходи щодо здійснення релігійної діяльності в рамках закону. Держава має право і обмежує чи навіть забороняє ту релігійну діяльність, яка наносить шкоду громадянам і суспільству в цілому ("аум-сенрікьо" в Японії, "біле братство" в Україні і Росії тощо).

Зовнішня політика. Характер відносин між державами на світовій арені визначає стрижень зовнішньої політики будь-якої країни. Головні завдання зовнішньої політики - світом забезпечити мирні умови для своєї країни і в світі, розвивати економічні, наукові, культурні і інші зв'язки з зовнішнім світом. Важливими елементами зовнішньої політики є участь у діяльності міжнародних організацій, заходи щодо підвищення авторитету країни на міжнародній арені та ін.

Воєнна політика. Надійне забезпечення національної безпеки неможливе без створення необхідних силових структур захисту держави від можливої агресії інших країн. Воєнна політика держави представляє собою систему поглядів в сфері військового будівництва, шляхів і засобів зміцнення обороноздатності країни.

Держава є монополістом в розробці і здійсненні воєнної політики. Вона створює також відповідні органи і структури мобілізації необхідних ресурсів для надійного захисту суверенітету країни.

Як бачимо, політика органічно пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, визначає головні напрямки його розвитку, суспільного прогресу. Але розвиток суспільства визначає необхідність вдосколення і самої політики, підвищення її соціального значення.

Головні тенденції розвитку політики в сучасних умовах

Демократизація багатьох світових процесів не обійшла стороною і політику. Прояви демократизації політики багатоманітні, вона все більше виходить із вузьких коридорів влади; роздержавлення політики, як головний прояв її демократизації, означає поступову втрату абсолютної монополії держави на її проведення. Політика сьогодні стала справою політичних партій, суспільних рухів, різноманітних самодіяльних організацій населення.

Велике значення для демократизації політики має: зростаючий вплив на її визначення суспільної думки. Суспільна думка - це соціальна позиція різних прошарків населення, від політичних настроїв і активності котрих багато в чому залежать перспективи реалізації тої чи тої державної політики. Тому суспільна думка все більше стає своєрідною і дійовою формою суспільного контролю над політикою держави. Не випадково, що сьогодні у всіх цивілізованих країнах створюються структурні підрозділи по зв'язкам з суспільно-політичними силами, служби інформації населення про найважливіші політичні події, що робить політичну сферу більш відкритою і доступною для громадян. Розширюється соціальне представництво в політиці: в США на початку 80-х рр. Президентом країни був вибраний бувший актор Рейган, у 2003 році - губернатором штату Каліфорнія - актор Арнольд Шварценегер, Президентом Польщі - слюсар Валенса, Чехії - письменник Гавел, Болгарії - філософ Желев, у Росії - губернатором Алтайського Краю обрано актора Михайла Євдокимова, тощо.

Істотною тенденцією розвитку політики є: формування її нових напрямків. Підвищується її значення у вирішенні глобальних проблем людства, проблем молоді, національної безпеки тощо.

Розвиток цивілізованості суспільства визначив значний зворот політики до людини, її різноманітних потреб, іншими словами, визначив: стійку тенденцію гуманізації політики. Проголошення у ХХ сторіччі людини як найвищої соціальної цінності орієнтує політику, її гідності.

Тенденція повороту політики до людини рельєфно проявляється в міжнародних актах про права людини. Ними забороняються зазіхання на життя, честь і достоїнство людини з боку будь-яких владних структур. Відповідні права і свободи, їх недоторканість, безпека людини проголошуються і конституцією України найвищою соціальною цінністю.

Але поворот, звертання політики до людини має своїм наслідком і політизацію самої особистості. Політологи помітили, що в наші дні: значно підвищилась політична активність населення, політика стає внутрішньою потребою людини.

Гуманізація політики має прояви і в прийнятті низки міжнародних актів, що засуджують тероризм, расизм, фашизм і інші крайні прояви ідеології насильства над народами, людиною; орієнтація політики на загальнолюдські цінності - плодотворна і перспективна тенденція, вона повністю відповідає інтересам народів, кожної людини, узгоджується із світовими процесами інтернаціоналізації суспільства.

Важливою тенденцією розвитку політики є: постійне поповнення її арсеналу новими ідеями, поглядами, підходами у вирішенні політичних питань. У внутрішній політиці - це ідеї правової держави і соціальної держави. У зовнішній - ідеї верховенства загальнолюдських інтересів над національними, підхід до людства як цілісній, взаємопов'язаній світовій спільноти.

Виключно перспективною тенденцією розвитку політики є: зміцнення її зв'язку з правом і мораллю. Політика, право і мораль не просто йдуть поряд, а все більше зливаються, народжується новий феномен соціальної діяльності людей.

В цілому політика розвивається планомірно, цілеспрямовано, на науковій основі. Але наука дає в значній мірі ідеальну картину політики. Реальний її стан вимагає детального аналізу проблем, котрі ведуть до деформації політики.

Аналіз практичної політики показує, що вона ще далека від ідеалу. Політика ще залишається зручним прикриттям для деяких соціальних прошарків, груп в реалізації їх корисних, егоїстичних інтересів. Поєднання політики з демагогією, спекуляція на її нормативних цінностях, навмисне викривлення дійсних політичних намірів затверджують існування антигуманних моделей політичної діяльності, наносять відчутну шкоду інтересам і потребам мільйонів людей.

Що ж викликає найбільшу тривогу і непокоєння людей? Відмітимо найбільш істотні проблеми деформації політики.

Політичне життя більшості держав поки що характеризується значною нерівномірністю розвитку політичної свідомості і політичної культури різних соціальних груп населення, різним ступенем їх участі у політиці. Зверхполітизація окремих боків життя суспільства нерідко супроводжується зростанням політичної пасивності молоді, людей фізичної, а часто-густо і розумової праці. Це сприяє затвердженню у таких країнах політичних режимів, що не мають необхідної соціальної підтримки, достатньої легітимності. Сьогодні в Україні, як і в усіх республіках колишнього СРСР, різко скоротилося представництво в структурах органів влади всіх рівнів робітників, селян, молоді, жінок, що залишає їх поза необхідним соціальним захистом, сприяє зниженню життєвого рівня.

Помітною стає: недооцінка розвитку духовної сфери, що вкрай негативно позначається на суспільній моралі.

Негативний соціальний ефект має і: чисто популістські обіцянки багатьох політиків, виконання котрих неможливе або виконувати які вони і не збиралися. Має місце гра на почуттях і політичних симпатіях людей, вочевидь і: масований характер маніпуляції суспільною думкою. Одні і ті ж політичні угрупування можуть в одній аудиторії обіцяти людям блага капіталізму, в інших - створити умови комуністичного раю. Для виборців це обертається оманою і політичним розчаруванням.

Очищення внутрішньої політики, формування її на ґрунті сучасних нормативних розробок демократії, права, моралі - процес складний і довготривалий. Але іншого шляху становлення дійсно загальнонародної політики в природі не існує.

Специфіка воєнної політики

Актуальною політологічною проблемою є дослідження воєнної політики сучасних держав - спеціалізованої галузі теоретичної і організаційно-практичної діяльності суб'єктів загальної політики, виявлення її реальних, а не декларативних вимірів.

Політологічний рівень осмислення воєнної політики держави вимагає чіткого окреслення її суб'єкт-об'єктної основи, структури, факторів розвитку тощо. Найбільш відповідальним та складним етапом і компонентом воєнної політики є формування воєнно-політичних рішень і планів, визначення найбільш доцільного варіанту воєнно-політичної стратегії держави. Така стратегія повинна відповідати наявній воєнно-політичній обстановці, не суперечити воєнно-доктринальним ідеям та принципам. Саме на цьому етапі відкривається простір воєнно-політичного мистецтва, що полягає в умінні приводити у відповідність з воєнною політикою держави воєнну стратегію, оперативне мистецтво і тактику. Воєнно-політичні рішення і плани мають бути вивчені, усвідомлені і зрозумілі тим, кому належить їх виконувати. У певній своїй частині вони можуть бути предметом суспільної думки та об'єктом уваги засобів масової інформації. У будь-якому випадку воєнно-політичні рішення і плани слід розглядати як духовну мотивацію майбутньої життєдіяльності соціальних груп, залучених у їх виконання, вихідні принципи та ідеї виховної (патріотичної) роботи серед військовослужбовців і цивільного населення.

Воєнно-політологічні дослідження не можуть обійти увагою практичні дії відповідних структур, спрямовані на реалізацію воєнно-доктринальних ідей і конкретних планів. Основними напрямками воєнно-політичної практики суб'єктів воєнної політики, як правило, є керівництво воєнним будівництвом у цілому, керівництво та управління збройними силами, регулювання воєнно-політичних відносин з іншими державами, коаліціями держав, іншими арміями за допомогою засобів воєнної дипломатії і воєнного співробітництва, політичне керівництво збройною боротьбою, воєнними діями, миротворчими операціями та іншими видами воєнної практики мирного часу

Радикальні зміни у світі та в українському суспільстві гостро поставили питання створення або ж реорганізації (реформування) всіх державних структур, корекції внутрішньо та зовнішньополітичних завдань, воєнної політики у цілому. Відповідно, найбільш гострим і складним завданням України на сучасному етапі стало вирішення комплексу проблем військового будівництва взагалі і створення воєнної організації держави зокрема. Це обумовлено сукупністю нових геополітичних, регіональних, внутрішніх причин, у полі яких розгортається державотворчий процес.

Таким чином, специфіка воєнної політики полягає в тому, щоб відповісти на ряд питань, пов'язаних з соціальним призначенням, сутністю, структурою воєнної організації держави, особливостями її функціонування в різних історичних умовах: в умовах мирного часу, в умовах ескалації воєнних небезпек і загроз, в умовах війни, у повоєнний період.

Короткий аналіз політики як особливого соціального феномену, зроблений в лекції, дозволяє зробити такі висновки:

v політика - це специфічне соціальне явище, що охоплює все суспільство, всі сфери людської життєдіяльності;

v політика має високий соціальний статус і чинить вирішальний вплив на розвиток суспільства;

v політика, як прояв соціальної активності людей - це одночасно і форма їх соціальної відповідальності.

v політика породжується реальними соціальними відносинами суспільства, має об'єктивну природу, внутрішньо притаманна суспільству і грає визначальну роль у його розвитку;

v політика як наука і мистецтво управління державою, реалізується через особливий вид людської діяльності. Але суб'єктивна сторона політики не усуває необхідності пізнання і спирання на об'єктивні закони і принципи її функціонування;

v політика охоплює все суспільство, проводиться по численним напрямкам, що підкреслює складність і взаємозв'язок політичного впливу на всі сфери розвитку суспільства;

v знання політичної сфери суспільства і законів її функціонування, особливо воєнної політики, особливостей політичної участі воїнів, вироблення високої політичної культури - актуальна задача політичного виховання захисників України.

Навчальна література:

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. - 1- е видання. - Вінниця: НОВА КНИГА. - 2002.

3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: "Академія", 2000. (С. 72-83).

4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. - К.: КВГІ, 1998.

5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. - К.: "Кондор", 2003. (С. 69-80).

6. Закон України „Про основи національної безпеки України" / Відомості Верховної Ради. - №39. - 2003.