Європейський Союз і Україна

Ця трансформація є насамперед наслідком зміни статусу Представництва Європейської Комісії в Україні: після набуття чинності Лісабонським договором воно перетворилося на Представництво Європейського Союзу. Віднині саме воно є центром комунікації українських структур та інституцій з Європейським Союзом у Києві. Його повноваження, як і повноваження таких представництв в інших країнах, стали значно більшими. Представництво Європейського Союзу в Україні стає частиною Європейської служби зовнішньої дії. До неї переходять відповідні функції, що їх раніше виконувало.

Розділ 2. Євроінтеграційний курс України на 1991-2010 роки

2.1 Становлення незалежної України на міжнародній арені

Зовнішня політика держави, її зміст та вектор геополітичної орієнтації залежить від багатьох факторів: геополітичного статусу держави, типу політичного режиму, ідеологічної орієнтації правлячих політичних сил і опозиції, ступеня зрілості інститутів громадянського суспільства, а також рівня соціально-економічного розвитку. На сучасному етапі світового розвитку зовнішня політика держави має вирішальний вплив на процеси прискорення модернізації всіх суспільних систем (політичної, правової, економічної та культурної). Якщо зовнішня політика держави адекватно відображає глобальні тенденції світового розвитку і спрямована на інтеграцію країни у найрозвинутіші світові політичні й економічні структури (на сучасному етапі - це євроатлантичні), то така країна має перспективу наблизити політичні, правові, соціально-економічні та культурні стандарти до стандартів високорозвинутих країн.

Однак, коли внутрішня політика, яку проводить правляча еліта, значно відстає від рівня розв'язання суспільних проблем, універсальних міжнародних стандартів, то найпередовіші пріоритети зовнішньої політики будуть зведені нанівець. Сучасний розвиток посткомуністичних країн переконливо підтверджує цей факт. Країни колишнього соцтабору, які чітко заявили про наміри в найкоротші терміни інтегруватися в євроатлантичні структури (НАТО і ЄС) і успішно здійснюють внутрішню політику відповідно до задекларованих зовнішньополітичних пріоритетів, стали членами НАТО і найближчим часом стануть членами ЄС, і навпаки, країни (це передусім країни СНД), які не чітко визначилися з вектором геополітичної орієнтації, у зовнішній політиці дотримувалися так званої «багатовекторності», а у внутрішній політиці взяли курс на повільні, половинчасті, незбалансовані реформи, втратили історичний шанс стати у перспективі повноправними членами НАТО та ЄС.

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило геополітичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.

Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку. [26]

Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-культурного розвитку.

У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна «як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах».

Декларація про суверенітет стала не лише основою для подальшої розробки концепції зовнішньої політики молодої Української держави, а й визначила її принципові засади. Зокрема, проголошено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення має і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Все це засвідчує чіткий намір молодої республіки увійти в коло авторитетних, цивілізованих держав світу.

Щодо відносин із республіками СРСР, то, згідно з Декларацією, вони будуватимуться на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. У листопаді-грудні 1990 р. договори про економічну, політичну та культурну співпрацю на основі рівності та добросусідства були укладені Україною з Російською Федерацією та Білоруссю, а 1991 р. - із Казахстаном, Киргизстаном, Азербайджаном, Узбекистаном та іншими республіками. [26]

Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна надавала налагодженню контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ України та Республіки Польша було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин. Згідно з цією Декларацією, обидві країни прагнуть до утвердження добросусідських відносин і розвитку взаємовигідної співпраці, що відповідає їх національним інтересам і не спрямована проти третіх країн. Положення Декларації позначилися на розвитку укладених у 1991 р. українсько-польських міжурядових угодах про співпрацю молоді та молодіжні обміни, торгівлю й економічне співробітництво.

Успішно розвивались добросусідські відносини з Угорською Республікою. Ще в березні 1991 р. було підписано на найвищому рівні спільну українсько-угорську заяву, де проголошено намір двох держав сприяти розвитку торгівлі, здійсненню спільних технологічних, екологічних програм тощо. Ще одним кроком стало укладення в травні 1991 р. міжурядової угоди про торговельно-економічні зв'язки і науково-технічну співпрацю та Декларації про основні напрями співробітництва в гуманітарній сфері. У липні 1991 р. угоду про торговельно-економічні зв'язки та науково-технічну співпрацю було підписано також з Чеською і Словацькою Федеративною Республікою.

Важливе місце у діяльності на міжнародній арені Україна відводила участі в роботі Організації Об'єднаних Націй. Саме призначення ООН як центру узгодження дій держав у справі підтримки міжнародного миру та безпеки, сприяння економічному, соціальному і духовному прогресу народів цілком відповідало основним зовнішньополітичним пріоритетам України. Помітне за останні роки зростання ролі ООН у розвитку дружніх відносин між державами стосовно широкого кола міжнародних проблем, у мирному врегулюванні конфліктів вимагало активізації участі в її роботі. Особливу увагу було приділено питанням роззброєння, зміцнення міжнародної безпеки, захисту довкілля. Делегація України яскраво продемонструвала намір брати активну участь у налагодженні міждержавної політичної, економічної, культурної та науково-технічної співпраці.

Прийнятий Верховною Радою республіки 24 серпня 1991 р. Акт про незалежність України відкрив нову сторінку в історії української державності. Здійснились віковічні мрії та прагнення одного з найчисленніших народів Європи. Відтепер на території України почали діяти лише її Конституція та закони. Це змінило міжнародно-правовий статус країни і піднесло на якісно новий рівень відносини з іншими державами. Як повноправний член світового співтовариства Україна значно активізувала міжнародні контакти і розширила участь у роботі міжнародних організацій.

Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до Франції, США і Канади. Під час візитів політичні діячі та громадськість цих країн були ознайомлені з політичною й економічною ситуацією в республіці, її перспективами як незалежної держави, вихідними принципами української зовнішньої політики. Одночасно було закладено фундамент для встановлення взаємовигідних ділових зв'язків між підприємницькими колами західних країн і представниками українського промислового й агробізнесу.

Не можна, однак, не помітити, що прагнучи розширення контактів з новою українською державою, західний світ не поспішав з офіційним визнанням її незалежності та встановленням з нею нормальних дипломатичних відносин, як це трапилося стосовно колишніх прибалтійських радянських республік. Це можна пояснити і небажанням псувати відносини з керівництвом ще існуючого на той час СРСР, і тим, що, на відміну від України, законність входження держав Балтії до Союзу Захід ніколи не визнавав. Величезне значення мало також проведення у балтійських республіках плебісцитів, більшість учасників яких проголосували за вихід із складу СРСР. Тому питання про незалежність України винесли на перший в українській історії всенародний референдум. Саме народне волевиявлення повинно було поставити останню крапку в тривалому процесі становлення незалежної Української держави і продемонструвати всьому світові непоборне прагнення українців до самостійного економічного, політичного та духовного розвитку.

Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для створення незалежної Української держави, а отже, і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України в світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави.

Першою (2 грудня 1991) незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того самого дня Прем'єр-міністр Канади Б. Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу; 3 грудня Україну визнала Угорщина; 4 грудня - Литва й Латвія; 5 грудня - Росія, Болгарія, Словенія, а за ними - Естонія, Чехословаччина, Грузія та десятки інших країн. До кінця грудня 1991 р. Заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав світу, серед яких і США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія.

Найвизначальнішими стали останні дні 1991 p.: Україну визнали всі держави «Великої сімки», що засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. Станом на 27 січня 1992 р. Україну визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатичні відносини. [26]

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій; 30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер - Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 p., приєдналася до Північноатлантичної Ради зі співробітництва (з 1998 р. - Ради євроатлантичного партнерства).

Широкому визнанню самостійної Української держави сприяли її виважена внутрішня політика, що ґрунтувалася на принципах демократії, гуманізму та забезпеченості прав людини, а також її миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зміцнення безпеки у світі та розвиток міжнародної співпраці у всіх сферах. Ще 1 листопада 1991р. Верховна Рада республіки прийняла Декларацію прав національностей України, яка урочисто гарантувала всім народам, національним групам і громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободу релігійних переконань. Верховна Рада 5 грудня 1991р. виступила зі Зверненням до парламентів і народів світу, де зазначалось, що Українська держава буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, й іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатись до Гельсінкського Заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ.

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відноси стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці.

Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р., у День прав людини, Закону про дію на її території міжнародних договорів. У ньому зазначалось, що, прагнучи долучитись до системи правових відносин між державами та на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародної співпраці, Україна розглядає укладені та ратифіковані нею міжнародні договори як невід'ємну частину національного законодавства. Ці й інші акти молодої республіки засвідчили появу на політичній мапі світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва. Лише впродовж січня 1992 р. незалежну Україну визнали ще 37 держав Європи, Америки, Азії, Африки, а до кінця року їх кількість зросла до 132, зокрема 106 встановили з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. За цей же період було укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів і 88 міжурядових угод. Незалежна Україна стала повноправним членом світового товариства, важливим чинником системи міжнародних відносин. [25]

Цей період, окрім міжнародного визнання незалежної України, характеризувався активним процесом кристалізації її головних зовнішньополітичних інтересів і пріоритетів. Вони формувалися на засадах основоположних для нашої держави документів -Декларації про державний суверенітет, Акта про незалежність України. Однак повноцінну теоретичну основу зовнішньої політики України ще належало створити.

2.2 Європейська політика сусідства

Європейська політика сусідства (ЄПС) була розроблена у 2004 році з метою запобігання утворенню нових ліній розподілу між розширеним Європейським Союзом та нашими сусідами, натомість підвищуючи рівень добробуту, стабільності та безпеки в усіх країнах, на які вона поширюється. Таким чином, ЄПС також спрямована на досягнення стратегічних цілей, визначених у грудні 2003 року для Європейської стратегії безпеки.

Європейська політика сусідства (ЄПС) була вперше окреслена в Повідомленні Європейської Комісії «Про ширшу Європу» у березні 2003 року, після чого, у травні 2004 року було видано детальніше розроблений Стратегічний документ щодо Європейської політики сусідства. Цей документ чітко визначає, яким чином ЄС пропонує налагодити більш тісну співпрацю з відповідними країнами. У своїх звітах про хід виконання, що були складені у грудні 2006 року та у грудні 2007 року, Європейська Комісія запропонувала також шляхи подальшого розвитку політики. [21]

Європейська політика сусідства (ЄПС), European Neighbourhood Policy - політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Мароко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. На основі стратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дій визначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС.

Своїм сусідам Європейський Союз запропонував привілейовані відносини, що будуються на взаємних зобов'язаннях стосовно відданості спільним цінностям (демократія та права людини, верховенство права, належне державне управління, принципи ринкової економіки та сталий розвиток). ЄПС виходить за рамки існуючих відносин, пропонуючи глибші взаємини на політичному рівні та ширшу економічну інтеграцію. Бажаний рівень відносин безпосередньо залежатиме від того, наскільки країни поділяють згадані цінності. Відповідно до положень Угоди, ЄПС залишається відокремленою від процесу розширення, хоча для країн-сусідів вона і не визначає наперед, яким чином розвиватимуться їхні відносини з ЄС у майбутньому. Європейська політика сусідства застосовується до усіх сусідів ЄС, що мають спільні сухопутні або морські кордони з країнами-членами, а саме з такими країнами, як Алжир, Вірменія, Азербайджан, Бєларусь, Єгипет, Грузія, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдова, Марокко, Окупована Палестинська Територія, Сирія, Туніс та Україна. Хоча Росія також є сусідом ЄС, розвиток взаємин з цією країною здійснюється за програмою Стратегічного партнерства, яка охоплює чотири «спільні сфери». [29, с.3]

Центральним елементом Європейської політики сусідства є двосторонні Плани дій ЄПС, погоджені між ЄС та кожною окремою країною-партнером. Плани дій окреслюють програму діяльності з проведення політичних та економічних реформ з визначенням коротко - та середньострокових пріоритетів. Наразі відбувається реалізація Планів дій ЄПС (узгоджених у 2005 році з Ізраїлем, Йорданією, Молдовою, Марокко, Палестинською Автономією, Тунісом і Україною; у 2006 році з Вірменією, Азербайджаном і Грузією; та у 2007 році з Єгиптом та Ліваном). Алжир, який ратифікував Угоду про асоціацію з ЄС, вирішив поки що не обговорювати План дій.

Спільна підтримка та моніторинг виконання забезпечуються підкомітетами.

Зважаючи на те, що ЄПС будується на існуючих угодах між ЄС та відповідними країнами-партнерами (Угоди про партнерство та співробітництво або Угоди про асоціацію в рамках Євро-Середземноморського партнерства), ЄПС ще не почала «працювати» по відношенню до Білорусі, Лівії та Сирії, оскільки немає відповідних діючих угод з цими країнами. [25]

Для подальшого розвитку та поглиблення стосунків з нашими сусідами, розбудови спільної зони стабільності, безпеки та добробуту, ЄС та кожна країна-партнер ЄПС дійшли згоди щодо цілей реформування цілого ряду сфер в рамках певних «спільних» напрямів, таких як співробітництво з політичних та безпекових питань, економічні та торгівельні аспекти, мобільність, довкілля, інтеграція транспортних та енергетичних мереж, а також співробітництво в галузі науки та культури. ЄС надає фінансову та технічну допомогу для сприяння процесу досягнення згаданих цілей, підтримуючи, таким чином, власні зусилля країн-партнерів.

Багато механізмів і методів, передбачених Європейською політикою сусідства, подібні до тих, що використовуються для підтримки перехідних процесів в інших країнах, наприклад:

На початку діяльності Європейська Комісія підготувала Звіти по окремих країнах, в яких дається оцінка політичного та економічного становища, а також розглядаються інституційні та галузеві питання. Це робилося для того, щоб визначити, коли та яким чином можливо досягти поглиблення відносин з відповідною країною. У травні 2004 року були опубліковані Звіти по першим семи країнам ЄПС для впровадження в дію Угод з ЄС. Наступні п'ять Звітів були опубліковані у березні 2005 року по країнах, що мали бути включені до ЄПС (Південний Кавказ) або по країнах, угоди з якими набули чинності (Єгипет, Ліван). Звіти по країнах подаються на розгляд Ради, яка вирішує, чи слід переходити до наступної стадії розвитку відносин.

Наступною стадією була розробка Планів дій ЄПС з кожною країною. Ці документи обговорювалися та адаптувалися для кожної окремої країни, виходячи з її потреб та можливостей, а також з їхніх власних інтересів та інтересів ЄС. Вони спільно визначали план проведення політичних та економічних реформ з огляду на коротко - та середньострокові (від 3 до 5 років) пріоритети. Були охоплені такі аспекти, як політичний діалог та реформа, економічне та соціальне співробітництво і розвиток, торгівельні питання, ринкові та регуляторні реформи, співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ, різні галузі (транспорт, енергетика, інформаційне суспільство, захист довкілля, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи), а також гуманітарна сфера (контакти між людьми, громадянське суспільство, освіта, охорона здоров'я).

Виконання взаємних зобов'язань та досягнення цілей, що передбачені Планами дій, регулярно перевіряються в рамках діяльності підкомітетів у кожній країні, які опікуються відповідними галузями чи питаннями. 4 грудня 2006 р. Європейська Комісія видала перший періодичний звіт про хід виконання та про сфери, що потребують подальшого розвитку. Друга серія звітів про хід виконання ЄПС у 2007 році та документ, що містить висновки з вищезгаданих звітів та з галузевих звітів про хід виконання, були схвалені 3 квітня 2008 р.

Підтримка проведення реформ здійснюється у рамках фінансової та технічної допомоги, що надається у різних формах за фінансування з бюджету ЄК, включаючи механізми, які вже підтвердили свою ефективність в процесі підтримки реформ у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі, а також нові інструменти, такі як Інвестиційний інструмент сусідства (ІІС) та Інструмент реформи управління. [15, с.160]

У загальних Стратегічних документах для кожної країни на семирічний період, у Національних індикативних програмах на трьохрічний період і в детальних щорічних програмах визначені пріоритетні напрямки допомоги з боку ЄС, що надаватиметься в рамках функціонування всіх цих інструментів, а також країни, на які поширюватимуться ці інструменти, та інші діючи особи. Пріоритети, визначені у Планах дій та погоджені з органами влади відповідної країни, також стануть в нагоді для управління процесом підготовки програм допомоги, у тому числі для інших донорів та міжнародних фінансових організацій.

Мета політики сусідства - політична та економічна стабілізація, модернізація та демократизація країн-сусідів у Східній Європі та Середземноморському регіоні - навряд чи може бути забезпечена передбаченими засобами. Безумовно, модернізація і, особливо, демократизація потребують особливого підходу, ініціатива тут має належати конкретній країні партнеру ЄС. З боку ЄС доречно говорити лише про заохочення та сприяння. Загалом, ресурси і зусилля, які спрямовуються Союзом й поза ЄПС на досягнення зазначеної мети, є недостатніми.

Головне завдання Європейської Політики Сусідства (ENP) - взаємний інтерес ЄС і його сусідів з просування реформ, розвитку законодавства, забезпечення демократії, безпеки і стабільності.

Завдання Європейської політики сусідства полягає у тому, щоб поділитися перевагами розширення ЄС з країнами-сусідами у відношенні зміцнення стабільності, безпеки та добробуту усіх, на кого поширюється дія цієї політики. Її було розроблено з метою упередити появу нових ліній розмежування між розширеним ЄС та його сусідами та запропонувати їм можливість участі у різноманітних видах діяльності ЄС за допомогою більш інтенсивної співпраці у сфері політики, безпеки, економіки та культури. [13, с.30].

ЄПС розроблено з метою упередження появи нових ліній розмежування між розширеним ЄС та його сусідами і запропонувати їм можливість участі у різноманітних видах діяльності ЄС за допомогою більш інтенсивної співпраці у сфері політики, безпеки, економіки та культури.

ЄПС відрізняється від питання потенційного членства. У її рамках пропонуються привілейовані відносини з сусідніми країнами, які будуть розвиватися на засадах взаємного зобов'язання дотримуватися спільних цінностей, особливо у сферах верховенства права, належного державного управління, поваги до прав людини, включаючи права меншин, сприяння добросусідським відносинам, а також принципам ринкової економіки та стабільного розвитку. Рівень прагнень ЄС у його відносинах зі своїми сусідами залежатиме від міри, до якої вони поділяють ці цінності у дійсності.

Згідно із цим методом, пропонується разом із країнами-партнерами визначити комплекс пріоритетних завдань, виконання яких наблизить їх до Європейського Союзу. Ці пріоритетні завдання увійдуть до спільно погоджених Планів дій, що поширюватимуться на ключові сфери, у яких будуть здійснюватися відповідні конкретні заходи. Такими сферами є політичний діалог і реформа; торгівля та заходи, спрямовані на підготовку партнерів до поступової участі у внутрішньому ринку ЄС; правосуддя та внутрішні справи; енергетика, транспорт, інформаційне суспільство, охорона довкілля та дослідницько-інноваційна діяльність; а також соціальна політика та культурно-освітні контакти між людьми.

Стратегія «Європейська політика сусідства», схвалена 12 травня 2004 р., була запропонована усім країнам по периметру ЄС-27. Такий підхід виявився неприйнятним для країн з різними політичними, економічними, культурними особливостями, як і з кінцевими цілями розвитку відносин з ЄС. Зокрема, Росія відмовилась від участі в ЄПС. [16, с.10]

До недоліків Європейської політики сусідства належать:

– відсутність диференційованого підходу до учасників ЄПС;

– розгляд ЄПС як альтернативи процесу розширення;

– односторонній характер відносин у рамках ЄПС (переважна більшість положень Плану дій Україна - ЄС в рамках ЄПС містила зобов'язання України, а участь ЄС зводилася лише до фінансової і технічної допомоги);

– неадекватний вимір регіональної співпраці (проігноровано ГУАМ і Центральноєвропейську ініціативу, головну увагу приділено ОЧЕС);

– відмова від лібералізації візового режиму;

– затримка з початком переговорів щодо створення ЗВТ України та ЄС.

Європейський інструмент сусідства і партнерства (ЄІСП) - це набагато гнучкіший інструмент, спрямований на впровадження розробленої політики. Цей інструмент призначено для розв'язання питань сталого розвитку та наближення до методологій і стандартів ЄС - шляхом підтримки узгоджених пріоритетів, що містяться у Плані дій ЄПС (а також Стратегічне партнерство з Росією, яке раніше також реалізовувалось у рамках програми ТАСІС). Розмір фінансових ресурсів, що виділяються для окремих національних програм, залежить від потреб та поглинаючих можливостей відповідної країни, а також від обсягів проведення узгоджених реформ. Важливим аспектом ЄПС та програми стратегічного партнерства з Росією є помітне покращення транскордонного співробітництва з країнами, що розташовані вздовж сухопутних та морських зовнішніх кордонів ЄС.

Отже, ЄІСП підтримує транскордонні контакти та співробітництво між місцевими та регіональними діючими особами та громадянським суспільством. Впродовж 2007-2013 рр. 15 програм ЄІСП з транскордонного співробітництва, дія яких була спрямована на зовнішні кордони ЄС, одержали фінансову підтримку на суму 1,18 млрд. євро. Підхід Комісії до транскордонного співробітництва визначено в Стратегічному документі з транскордонного співробітництва ЄІСП. [17, с.105]

Нові форми технічної допомоги були поширені на партнерів ЄПС. Підтримка процесу наближення законодавчої бази, регуляторної конвергенції та розбудови інституційних можливостей надається через механізми, що вже підтвердили свою ефективність в країнах з перехідною економікою, які зараз є членами ЄС, тобто, через цільову експертну допомогу (Технічна допомога та інформаційний обмін - TAIEX), довгострокові твінінгові проекти з адміністраціями (національними, регіональними чи місцевими) країн-членів ЄС та участь у відповідних програмах Співтовариства та в діяльності її агенцій.

Ще одним новим інструментом є Інструмент реформи управління, індикативний щорічний бюджет якого складає 50 мільйонів євро. За допомогою цього Інструмента забезпечується додаткове сприяння країні чи країнам-партнерам, що досягли найбільших успіхів у виконанні пріоритетних завдань щодо реформи управління, прийнятих в їхніх Планів дій. У 2007 році, перші фінансові ресурси були виділені в рамках Інструменту реформи управління для Марокко та України. [15, с.160]

Наприкінці 2007 року був створений Інвестиційний інструмент сусідства, а в 2008 році він почав надавати позики країнам-партнерам ЄПС. Для цього Інструмента Комісія виділила 700 мільйонів євро (впродовж 2007-2013 рр.) і вже звернулася з проханням до країн-членів ЄС поступово забезпечити відповідність внескам Співтовариства з метою найефективнішого використання коштів. Цей Інструмент фінансуватиме проекти, що враховують спільні інтереси, головним чином, в енергетичній, природоохоронній та транспортній галузях.

2.3 Взаємовідносини України та ЄС 2004-2010 рр.

Влітку 2004 року Європейський Союз започаткував реалізацію зовнішньополітичної ініціативи - «Європейська політика сусідства», яка охопила східне та південне коло сусідніх з ЄС країн. Усвідомлення неадекватності ЄПС та жорстка позиція України щодо її неприйнятності (передусім через її позиціонування як альтернативи політиці розширення) сприяли тому, що всередині ЄС почалися пошуки шляхів визначення для України нового статусу в стосунках з ЄС, про що свідчить ініційована навесні 2008 року Польщею та Швецією зовнішньополітична ініціатива «Східне партнерство». Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 року в м. Прага (Чеська Республіка).

21 лютого 2005 року було підписано План дій Україна - ЄС, який став інструментом реалізації Європейської політики сусідства і визначав пріоритетні сфери двосторонньої співпраці з метою наближення України до ЄС.

У рамках Плану дій було запропоновано низку заходів, реалізація яких дозволить посилити зв'язки між Україною та ЄС. Також План дій визначає наступні пріоритети:

– посилення стабільності та ефективності функціонування інститутів; які гарантують демократію та верховенство права;

– забезпечення поваги до свободи слова та ЗМІ;

– розширення співпраці у сфері роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї, з питань спільної сусідської та регіональної безпеки, вирішення прикордонних питань;

– вдосконалення системи освіти та навчання, культурний діалог;

– започаткування конструктивного діалогу щодо спрощення візового режиму між Україною та ЄС;

– поступова ліквідація нетарифних бар'єрів та обмежень, які перешкоджають двосторонній торгівлі, боротьба з корупцією, покращення інвестиційного клімату та інше.

Пізніше було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво.

Угода про асоціацію - нова угода між Україною і Європейським Союзом, яку було розроблено на заміну Угоди про партнерство та співробітництво.

Переговори про укладення Угоди про асоціацію розпочато 5 березня 2007 року.

Цiлi Угоди про асоціацію:

– оновити спільні інституційні рамки співпраці України та ЄС;

– сприяти поглибленню стосунків у всіх сферах;

– посилити політичну асоціацію й економічну інтеграцію на основі взаємних прав та обов'язків.

16 червня 2009 року під час засідання Ради з питань співробітництва Україна - ЄС було схвалено Порядок денний асоціації Україна - ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію, який є новим практичним інструментом на заміну Плану дій Україна - ЄС для підготовки Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.

Нова Угода про асоціацію та Порядок денний асоціації повинні були сприяти подальшій політичній асоціації та економічній інтеграції України до ЄС шляхом запровадження та вдосконалення всестороннього співробітництва.

30 березня 2012 року в м. Брюссель (Королівство Бельгія) було парафовано Угоду про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Угода про спрощення оформлення віз набрала чинність 1 січня 2008 року. Документ встановлює спрощений механізм видачі віз українським громадянам консульськими установами держав-членів ЄС у рамках шенгенського законодавства. Ключовими елементами угоди є положення про перспективу запровадження взаємного безвізового режиму, безвізовий режим для власників дипломатичних паспортів, видачу багаторазових віз (строком від 1 до 5 років) широкому колу громадян України (журналістам, спортсменам, учасникам наукових, культурних і мистецьких заходів), видачу безкоштовних віз для низки категорій осіб.

З метою моніторингу виконання положень було створено Спільний візовий комітет (СВК) Україна - ЄС, засідання якого відбуваються двічі на рік у Києві та Брюсселі.

Метою засідань є моніторинг виконання Угоди та обговорення пропозицій щодо розширення категорій громадян України, які могли б скористуватися спрощеною візовою процедурою у рамках Угоди. Окремо обговорюються перспективи скасування візових зборів за оформлення шенгенських віз для усіх категорій громадян України в контексті поступової лібералізації візового режиму між Україною та ЄС.

Розділ про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ЗВТ) є невід'ємною складовою майбутньої Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

18 лютого 2008 року під час зустрічі Президента України В. Ющенка з Комісаром ЄК з питань торгівлі П. Мендельсоном відбулося офіційне започаткування переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом.

Положення про ЗВТ визначають правову базу для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, частково робочої сили між Україною та ЄС, а також для регуляторного наближення, спрямованого на поступове входження економіки України до спільного ринку ЄС.

23-25 квітня 2008 року в м. Брюссель відбувся другий раунд переговорів з питань створення зони вільної торгівлі Україна - ЄС. У ході другого раунду сторони погодили перелік напрямів, за якими буде підготовлено перші проекти текстів статей положень про ЗВТ, а також окреслили рамкове бачення глибини взаємних домовленостей. Акцент було зроблено на адаптації та наближенні українського законодавства до законодавства ЄС (acquis communautaire) у відповідних сферах.

7-11 липня 2008 року в м. Київ відбувся третій раунд переговорів щодо створення ЗВТ Україна - ЄС. Переговори базувалися на постатейному обговоренні таких розділів:

– торгівля товарами (інструменти торговельного захисту, тарифи, технічні бар'єри у торгівлі, санітарні та фітосанітарні питання, митні питання і сприяння торгівлі);

– сталий розвиток і торгівля;

– правила походження товарів;

– права інтелектуальної власності (у т.ч. географічні зазначення);

– торгівля послугами;

– державні закупівлі;

– конкуренція (державна допомога, антимонопольне законодавство).

20-24 жовтня 2008 року в м. Брюссель відбувся четвертий раунд переговорів щодо створення ЗВТ Україна - ЄС, на якому було продовжено узгодження проектів текстів розділів, відкритих на попередньому раунді.

Сторони також започаткували обговорення підходів щодо включення питання «Торгівельні відносини в енергетичній сфері» до положень щодо ЗВТ.

Відбулася перша презентація тарифних пропозицій з боку ЄС та України. Домовлено про продовження роботи за цим напрямом.

26-30 січня 2009 року в м. Київ відбувся п'ятий раунд переговорів щодо створення ЗВТ Україна - ЄС, на якому було продовжено узгодження проектів текстів розділів, відкритих на попередньому раунді.

Відповідно до узгодженого графіку 30 березня - 3 квітня 2009 року в м. Брюссель відбувся шостий раунд переговорів. За результатами переговорів було обговорено і досягнуто певного прогресу за такими напрямами: торгівля товарами, митні питання, захист прав інтелектуальної власності, сталий розвиток і торгівля, конкуренція (державна допомога, антимонопольне законодавство), санітарно- та фітосанітарні заходи, послуги. Відбулося перше обговорення проекту розділу «Торговельні відносини в енергетичній сфері» та презентація позиційного документа ЄС щодо питання врегулювання спорів у сфері енергетики.

Сьомий раунд переговорів щодо створення ЗВТ відбувся 30 червня - 3 липня 2009 року в м. Києв. Було продовжено обговорення таких проектів розділів щодо ЗВТ: інструменти торговельного захисту, права інтелектуальної власності (географічні зазначення), конкуренція - антимонопольне законодавство, послуги, торговельні відносини в енергетичній сфері, сталий розвиток і торгівля, державні закупівлі, митні питання - протидія шахрайству, торгівля товарами. Відбулося також перше обговорення розділу «Транспарентність».

Восьмий раунд переговорів щодо ЗВТ відбувся з 5 по 9 жовтня 2009 року в м. Брюссель. Під час раунду було детально обговорено тарифні пропозиції сторін щодо сільськогосподарських товарів та риби, вперше обговорено проект розділу/окремого додатку щодо врегулювання спорів. Було продовжено обговорення наступних проектів розділів щодо ЗВТ: торгівля товарами, конкуренція - антимонопольні заходи та державна допомога, послуги, права інтелектуальної власності, в т.ч. питання географічних зазначень, сталий розвиток і торгівля, державні закупівлі, митні питання - протидія шахрайству, транспарентність. Українською стороною було презентовано власне бачення низки принципових положень проекту розділу щодо санітарних та фітосанітарних заходів.

З метою прискорення переговорного процесу в міжраундовий період експертне обговорення окремих проектів розділів відбувається у форматі відео-конференцій.

Рамки співробітництва між ЄС та Україною у реалізації Європейської політики безпеки та оборони визначають угоди:

– «Про визначення загальної схеми участі України в операціях ЄС з врегулювання криз»

– «Про процедури безпеки, які стосуються обміну інформацією з обмеженим доступом» (підписані 13 червня 2005 р.).

Україна приєднується до заяв та позицій ЄС з регіональних та міжнародних проблем (станом липень 2009 р. Україна приєдналася до 90% заяв). Порушилося питання залучення України на етапі їх підготовки.

Схвалено Робочий план співробітництва між Збройними Силами України та Генеральним секретаріатом Ради ЄС у сфері Європейської політики безпеки та оборони.

16 жовтня 2008 започатковані перші неформальні зустрічі Міноборони України з Європейським оборонним агентством.

Україна бере участь у поліцейській місії ЄС у Боснії та Герцеговині (п'ять представника від МВС).

Опрацьовувалося питання участі України у військово-морській операції ЄС «Atalanta», яка була розпочата у грудні 2008 р. в рамках Європейської політики безпеки та оборони для боротьби з актами піратства біля узбережжя Сомалі.

Обсяг торгівлі товарами та послугами між Україною та ЄС за перший квартал 2009 року, під час всесвітньої економічної кризи, зменшився в порівнянні з аналогічним періодом 2008 на 55,2% та склав 6,32 млрд. дол. США, у тому числі:

– експорт - на 59,5% і склав 2,75 млрд. дол. США

– імпорт - на 52,3% і склав 3,57 млрд. дол. США

– від'ємне для України сальдо - 820 млн. дол. США.

Основними статтями українського експорту до ЄС були: чорні метали та вироби з них, енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки, руди, зернові культури, одяг текстильний, жири та олії тваринного або рослинного походження, деревина і вироби з деревини, електричні машини і устаткування.

Основними статтями імпорту в Україну з ЄС були: котли, машини, апарати і механічні пристрої, наземні транспортні засоби, крім залізничних, електричні машини і устаткування, фармацевтична продукція, полімерні матеріали, пластмаси, енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки, папір та картон.

Співробітництво між Україною та ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки здійснюється в рамках Плану дій Україна - ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки (План дій ЮСБ, затверджений у червні 2007 р.) та Плану-графіку його імплементації (затверджений у квітні 2008 р.).

Під час Спільного засідання Підкомітету № 6 Україна - ЄС «Юстиція, свобода та безпека» (12-13 травня 2009) було проведено чергову спільну оцінку стану виконання Плану-графіку.

Питання співпраці у сфері ЮВС обговорювалося під час засідання міністрів юстиції та внутрішніх справ у форматі Україна-Трійка ЄС (3 червня 2009).

Співробітництво України з ЄС у сфері енергетики здійснюється відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння щодо співробітництва в енергетичній галузі, підписаного 1 грудня 2005. Меморандум охоплює такі сфери:

– Ядерна безпека.

– Інтеграція ринків електроенергії та газу.

– Підвищення безпеки енергопостачання та транзиту вуглеводнів.

– Структурна реформа, підвищення стандартів із техніки безпеки та охорони довкілля у вугільній галузі.

– Енергоефективність.

З метою оцінки стану виконання Меморандуму сторонами щороку схвалюється відповідний звіт. Третій спільний звіт щодо імплементації Меморандуму було схвалено на Саміті Україна - ЄС у вересні 2008 р.

Співробітництво України і Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього природного середовища є важливим чинником у двосторонніх відносинах України і ЄС і здійснюється за кількома актуальними для обох сторін напрямками:

– Створення Регіонального екологічного центру Україною;

– Отримання бюджетної підтримки в сектор охорони довкілля;

– Співробітництво з Європейською агенцією довкілля;

– Зміна клімату.

Пріоритетними напрямками співробітництва України та ЄС у галузі транспорту є:

– розвиток транспортної інфраструктури України та її інтеграції до загальноєвропейської транспортної системи;

– підвищення рівня безпеки на транспорті та адаптація відповідного національного законодавства із залученням проекту ЄК TWINNING;

– модернізація та оновлення основних фондів і рухомого складу транспорту;

– створення Спільного авіаційного простору між Україною та ЄС.

Об'єктивна необхідність розробки та втілення регіональної політики Європейського Союзу в басейні Чорного моря з'явилася після прийняття до лав ЄС двох чорноморських держав - Болгарії та Румунії - у січні 2008 р.

11 квітня 2007 р. Європейська Комісія виступила з новою ініціативою співробітництва ЄС у Чорноморському регіоні під гаслом «наближуючи регіон до Європейського Союзу», що має назву «Чорноморська синергія» (Black Sea Synergy). По-перше, створення нового регіонального виміру має запобігти появі нових розподільчих ліній в Європі після вступу двох Чорноморських держав до ЄС. По-друге, цей дворівневий механізм має сприяти побудові ефективного колективного співробітництва в регіоні Чорного моря та стати додатковою формою двосторонньої співпраці Європейського Союзу з чорноморськими країнами, які не є членами Союзу (Україною, Грузією, Туреччиною, що є офіційним кандидатом на вступ до ЄС, та Російською Федерацією, що є стратегічним партнером Союзу). [22]

«Чорноморська синергія» має стати завершальною стадією процесу формування мережі вимірів співробітництва навколо так званих «європейських регіональних морів» (після «Барселонського процесу» (Євромед) у Середземноморському регіоні та «Північного виміру» ЄС, що діє навколо Балтійського моря). Найуспішнішим та найефективнішим виміром регіональної політики Європейського Союзу на цей момент небезпідставно можна вважати балтійську співпрацю в рамках «Північного виміру». Оскільки концепція регіонального співробітництва та політики ЄС в Чорноморському регіоні не є остаточно сформованою,

Ефективна регіональна співпраця з чорноморськими сусідами є стратегічним інтересом України. Як відомо, участь балтійських держав Латвії, Литви, Естонії та Польщі в «Північному вимірі» ЄС наблизила ці країни до вступу в Союз.

Проект «Підвищення прозорості переговорного процесу щодо нової посиленої угоди між Україною та ЄС» було розпочато у березні 2008 року.

Проект здійснювався Європейською програмою Міжнародного фонду «Відродження» у партнерстві з Делегацією України для участі у переговорах з ЄС щодо укладення нового базового договору між Україною та ЄС.

Нова посилена угода (новий базовий договір) між Україною та ЄС, після її підписання та набуття нею чинності, торкається усіх сфер суспільно-політичного та соціально-економічного життя в Україні. Незважаючи на важливість угоди для відносин між Україною та ЄС, а більш того, для модернізації України, інформація про очікування від угоди, її вплив на внутрішні перетворення в Україні та зміст переговорів була майже відсутня. З одного боку, відчувався брак відкритості органів державної влади і переговорної делегації, а з іншого боку, організації громадянського інтересу та групи інтересів мали низький рівень розуміння важливості угоди для них і були нездатними артикулювати свої очікування. Таким чином, проект мав на меті підвищення прозорості переговорного процесу між Україною та ЄС, що передбачав наступні завдання:

– Підвищення обізнаності переговорної делегації щодо очікувань експертів та груп інтересів щодо нової посиленої угоди (нового базового договору) та загалом щодо перспектив розвитку відносин між Україною та ЄС у різних сферах, що будуть охоплені угодою;

– Підвищення обізнаність експертів та представників груп інтересів щодо переговорного процесу та наслідків, що їх нова угода матиме для цих груп інтересів;

– Вдосконалення механізмів та змісту інформування громадськості щодо переговорного процесу з ЄС з боку органів державної влади;

– Вдосконалення шляхів змістовного та відкритого діалогу між членам переговорної делегації та представниками громадянського суспільства щодо перспектив розвитку відносин між Україною та ЄС у різних сферах у контексті переговорного процесу.

Завдяки великому інноваційному потенціалу, розвинутим ефективним механізмам його функціонування, налагодженій інституційній структурі ЄС є лідером світової економіки. У 2008 р. ВВП ЄС сягнув 19,2 трлн дол. (31% світового ВВП). Сьогодні ЄС є найбільшим експортером і другим найбільшим імпортером товарів у світі. За підсумками 2008 року ЄС - найбільший іноземний інвестор в українську економіку (майже 80% прямих іноземних інвестицій або 28,2 млрд. дол.) і другий найбільший торговий партнер України (31% обсягу зовнішньої торгівлі товарами, 34,3% імпорту та 27% експорту товарів). [22]

Передумовами для укладення якісно нової базової угоди між Україною та ЄС було:

– виникнення спільного кордону України з чотирма країнами ЄС (1389 км) внаслідок розширення ЄС на схід Європи протягом 2004-2007 років;

– формування нової концепції європейської безпеки, яка включає також стабілізацію географічного оточення ЄС;

– недосконалість ЄПС і Чорноморської синергії;

– пожвавлення перетворень в Україні після політичних подій 2004-2005 рр.

Позиція України щодо Угоди передбачала політичну асоціацію і економічну інтеграцію як крок у напрямі набуття повноправного членства в Європейському Союзі. У Стратегії євроінтеграції України, схваленій 1998 р., пріоритетом зовнішньої політики країни проголошено набуття асоційованого членства в ЄС. Відсутність такого статусу і членства в СОТ стали на перешкоді повноправній участі нашої держави в CEFTA - організації, яка слугувала «трампліном» для євроінтеграції країн Центральної Європи. Переговори між делегаціями України та ЄС велися за такими напрямами [22]:

– співпраця в галузі зовнішньої та безпекової політики;

– правосуддя, свобода і безпека;

– поглиблена зона вільної торгівлі;

– галузева співпраця.

Позиція ЄС щодо Угоди про асоціацію в економічній сфері містила положення про поглиблену економічну інтеграцію з перспективою доступу до внутрішнього ринку ЄС за допомогою ЗВТ+, яка передбачала вільний рух товарів і послуг, зменшення нетарифних обмежень і гармонізацію регуляторного середовища України згідно із стандартами ЄС; залучення України до низки галузевих і регіональних програм ЄС.

Угода про Асоціацію, як правило, укладається терміном на 3 або на 5-10 років, після чого асоційована країна зазвичай набуває статус кандидата до ЄС. Подібні угоди є інструментом підвищення рівня розвитку асоційованих країн, які відстають від норм ЄС, накладаючи на ЄС зобов'язання допомагати соціально-економічному розвиткові цих країн для наближення їх до моделі західноєвропейського зразка. Нова угода між Україною та ЄС повинна стимулювати проведення в Україні економічних реформ, зокрема, в галузі регуляторного середовища і лібералізації торгівлі. Обидві сторони погоджуються, що на даному етапі оптимальною формою співпраці у зовнішній торгівлі буде створення поглибленої зони вільної торгівлі.

Хоча Україна є лише 16-м за вагою партнером ЄС (1,3% зовнішньої торгівлі ЄС), Брюссель ретельно готувався до проведення переговорного процесу з нашою державою. Це підкреслювало важливість конкурентного потенціалу України, зокрема ймовірність певних збитків, які окремі галузі, підприємства та спільноти ЄС можуть зазнати внаслідок створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом.

Рoздiл 3. Єврoпeйський вeктoр iнтeгрaцiї укрaїни

3.1 Єврoiнтeгрaцiйний курс Укрaїни пiд чaс прeзидeнтa В. Янукoвичa

В Укрaїнi зa всi рoки нeзaлeжнoстi нe булo жoднoгo рeфeрeндуму з iнiцiaтиви грoмaдян, i прoйшoв всьoгo oдин кoнсультaцiйний рeфeрeндум зa iнiцiaтивoю уряду. Тoму тoй фaкт, щo пoки щe чинний склaд пaрлaмeнту в спiшнoму пoрядку прийняв, a прeзидeнт 27 листoпaдa пiдписaв нoвий зaкoн «Прo всeукрaїнський рeфeрeндум», нe зaлишaє сумнiвiв, щo цeй дoкумeнт, як i бiльшiсть iнших змiн в кoнституцiйнoму зaкoнoдaвствi, прийнятий для прoвeдeння aбсoлютнo кoнкрeтних рeфeрeндумiв з зaздaлeгiдь вiдoмим питaнь.

Вeликi змiни

Пoлoжeння зaкoну чiткo вкaзують нa тe, якими цi питaння будуть. Тaк, у стaттi 3 зaкoну «Прo всeукрaїнський рeфeрeндум» oкрeмo видiлeнi рeфeрeндуми щoдo змiни Кoнституцiї (кoнституцiйний рeфeрeндум) i тeритoрiї Укрaїни (рaтифiкaцiйний рeфeрeндум).

Сaмe нa цих типaх рeфeрeндумiв i булo aкцeнтoвaнo увaгу рoзрoбникiв дaнoгo нoрмaтивнoгo aкту. Зaкoнoдaвчий (нa якoму грoмaдяни мoжуть приймaти зaкoни) i зaгaльний (нa якoму мoжуть вирiшувaтися будь-якi питaння, крiм пoдaткiв, aмнiстiї тa фoрмувaння бюджeту) рeфeрeндуми oписaнi пoбiжнo. Зoвсiм нe згaдуються рeфeрeндуми прo дoстрoкoвe припинeння пoвнoвaжeнь прeзидeнтa тa Вeрхoвнoї рaди, прoцeдурa яких булa дeтaльнo oписaнa в пoпeрeдньoму зaкoнi прo рeфeрeндум. [19]

Бiльшe тoгo, нoвим зaкoнoм фaктичнo лiквiдoвaнo iнститут мiсцeвих рeфeрeндумiв. Тeпeр прoстo нeмoжливo iнiцiювaти рeфeрeндум з питaнь, щo нaлeжaть дo пoвнoвaжeнь тeритoрiaльних грoмaд, oскiльки в зaкoнi цeй тип рeфeрeндумiв нe пeрeдбaчeний. Зрoблeнo цe aбсoлютнo свiдoмo, aджe нa вiдмiну вiд пoпeрeдньoгo зaкoну, який нaзивaвся «Прo всeукрaїнський i мiсцeвий рeфeрeндуми», пoтoчний нaзивaється прoстo: «Прo всeукрaїнський рeфeрeндум». Тaким чинoм зaкoн oбмeжує кoнституцiйнi прaвa грoмaдян. Вiдпoвiднo дo стaттi 22 Кoнституцiї Укрaїни цe є пiдстaвoю для визнaння зaкoну нeкoнституцiйним i йoгo скaсувaння.