Політичний імідж як психологічний чинник впливу на електоральну поведінку громадян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: Політичний імідж як психологічний чинник впливу на електоральну поведінку громадян

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ІМІДЖУ

1.1 Особливості політичного лідера

1.2 Психологічні характеристики політичних лідерів

1.3 Особливості впливу на електоральну поведінку громадян

РОЗДІЛ 2. ДІАГНОСТИКА ВПЛИВУ ПОЛІТИЧНОГО ІМІДЖА НА ЕЛЕКТОРАЛЬНУ ПОВЕДІНКУ ГРОМАДЯН

2.1 Методика та організація дослідження

2.2 Дослідження схильності до маніпулювання у особистостей

2.3 Визначення домінуючих факторів авторитарності у особистостей

2.4 Дослідження домінуючого типу відносин у особистостей

РОЗДІЛ 3. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ЕТАПІ ФОРМУВАЛЬНОГО ТА КОНТРОЛЬНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

3.1 Структура коригувально-розвивальної програми «Лідер»

3.2 Результати контрольного експериментального дослідження

3.3 Аналіз ефективності коригувально-розвивальної програми

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження обумовлюється практичною необхідністю вивчення такого феномену як політичний імідж як психологічний чинник та його вплив на електоральну поведінку громадян. Соціальна психологія, політична психологія, як і інші науки, які вивчають феномен політичного лідерства, намагаються знайти відповідь на питання, чому маси людей підпадають під чарівність тієї або іншої особистості, з якою вони пов'язують рішення власних проблем. Цікаво виявити, які саме особистісні та психологічні характеристики впливають на імідж лідера.

Проблему політичного іміджу досліджували наступні вітчизняні вчені: Е.В. Єгорова, А.І. Ковар, В.Г. Зазикін, Д.В. Ольшанський, Г.Г. Почепцов, В.М. Шепель та ін.

Окремим напрямом стає вивчення політичних суб'єктів в іміджі країни А.П. Панкрухін, О.А. Петрова та ін. Активно розробляються питання управління політичним іміджем і репутацією А.Ю. Трубецький.

Об'єкт дослідження - політичний імідж як психологічний чинник.

Предмет дослідження - політичний імідж як психологічний чинник впливу на електоральну поведінку громадян.

Мета дослідження - виявити вплив політичного іміджа лідера на електоральну поведінку громадян.

Гіпотеза дослідження - якщо досліджувані особистості схильні до авторитарності, то вони обиратимуть авторитарного політичного лідера.

Завдання дослідження:

1. провести теоретичне дослідження проблеми політичного іміджу як психологічного чинника впливу на електоральну поведінку громадян;

2. виявити схильність до маніпулювання у особистостей;

3. визначити домінуючі фактори авторитарності у особистостей;

4. дослідити домінуючий тип відносин у особистостей.

Методики дослідження:

1. Методика «Mac-scale» (Н. Макіавеллі) (див. Додаток А);

2. Методика «F-scale» (Т. Адорно) (див. Додаток Б);

3. Методика «Діагностика міжособистісних відносин» (Т. Лірі) (див. Додаток В).

Вибірка досліджуваних: у дослідження брали участь 25 жінок у віці 30-45 років та 25 чоловіків у віці 30-45 років всього 50 чоловік.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що виявлені особливості сприйняття політичного іміджу лідера впливає на електоральну поведінку громадян.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ІМІДЖУ

1.1 Особливості особистості політичного лідера

Феномен лідерства пов'язаний з такими поняттями, як вплив, повага, авторитет, статус. Особистість, яка має високий статус і авторитет є лідером.

Риси політичного лідера: ненаситне прагнення до влади. Використання інших цінностей та людей як засобів досягнення влади. Бажання влади тільки для себе, володіння технологіями влади.

Образ лідера в масовій свідомості виступає в ролі родового (символ батька), досконалість, непідвладність часу, всюдисущість), політичного (вождь), національного символу (втілення домінуючих в соціумі цінностей) та сексуального символу (залежність образа лідера від сексуальних моделей, які переважають у суспільстві).

З точки зору М. Вебера політичний лідер - це не просто людина, яка керує політичним процесами, здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією або рухом. Політичний лідер - це той, хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів.

З поняттям «політичний лідер» пов'язане поняття «політичне лідерство». Це механізм і конкретні способи реалізації влади. Політичне лідерство являє собою вищий рівень лідерства, оскільки воно відображає політичні процеси і відносини у вищих структурах влади, фіксує владні відносини між суб'єктом і об'єктом політики на вершині політичної піраміди. Для політичного лідера характерно особистісний вплив лідера на розум, волю, енергію, політичну активність громадян.

Політичне лідерство - поняття багатозначне. Три аспекти є визначальними: особистісні риси лідерів, інструменти здійснення ними влади та ситуації, з якими стикається лідер. Комбінація цих трьох аспектів багато в чому зумовлює становлення політичного лідера, ефективність і результативність його діяльності. Природні якості: сила характеру, воля, магнетизм особистості, рішучість, гіпнотичні здібності, тонка інтуїція.

Моральні якості політичних лідерів такі, як: благородство, чесність, вірність громадського обов'язку, турботу про людей, про суспільне благо і справедливості.

Професійні якості політичних лідерів дуже різноманітні: аналітичні здібності, вміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, аргументовано протистояти чужій думці, політична мудрість, компетентність, професіоналізм в прийнятті політичних рішень.

Політичний лідер - це завжди смілива, яскрава особистість. Дана особистість вміє завойовувати популярність завдяки не тільки комунікативним і ораторським здібностям, а й вмінню визначати інтереси людей.

Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому зумовлюються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією, середовищем (економічним і політичним), в якій їм доводиться діяти. Функції політичного лідера:

- аналітична функція, або функція постановки діагнозу. Тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалася, вивчення сукупності об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій;

- функція розробки програми дій. В її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;

- новаторська функція означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою суспільства. Для цього розробляються нові політичні програми та стратегічні плани суспільного розвитку, здійснюється оновлення та реорганізація політичних структур;

- комунікативна функція передбачає відображення всього спектру потреб та інтересів людей як у політичних маніфестах і програмах політичних лідерів, так і в практичній діяльності;

- організаторська функція випливає з новаторську і комунікативну функції. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень в життя. Щоб спрямувати і організувати дії мас, політичний лідер повинен володіти організаторськими якостями, умінням завойовувати довіру народу, будити його соціальну активність, надихати і вести за собою, об'єднуючи зусилля всіх верств суспільства. Організаторська функція включає також формування кадрів і згуртування прихильників реформ;

- координаційна функція є продовження організаторської і спрямована на координацію і узгодження дій всіх суб'єктів політичних перетворень - інститутів і установ влади, а також практичних виконавських рішень. Координаційна функція включає в себе кореляцію, координацію діяльності всіх гілок влади і владних інститутів: парламенту, суду, органів виконавчої влади;

- інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру та злагоди. Вона передбачає забезпечення життєздатності політичного союзу, єдності усіх політичних сил суспільства, згуртованості всіх його соціальних груп [13].

М. Вебер виділив традиційне лідерство, засноване на вірі у святість і незмінність традицій; харизматичне лідерство, що спирається на віру у виняткові здібності вождя, який володіє харизмою, посланий йому Богом; раціонально-легальне лідерство, засноване на вірі в законність існуючого порядку, обрання та ділової компетенції індивіда [13].

Згідно Е. Абашкиної та Е. Егорової-Гантман існують різні образи влади, до яких прагне політичний лідер у своїй зовнішньополітичній діяльності, виходячи зі свого сприйняття:

а) Особиста влада над іншими політичним лідером - суб'єктом міжнародних відносин. Образ-знання про особисту владу над іншим політичним лідером, виходячи з наявної інформації про те, як ця влада може здійснюватися, які кошти потрібні для її підтримки, які плюси і мінуси вона дає. Образ-значення особистої влади над іншими політичними лідерами, особистісний сенс цієї влади. Образ потрібного майбутнього стану цієї влади, бажаного політичним лідером, те, до чого він в кінцевому підсумку прагне. Образ-прогноз - наскільки ймовірно досягнення такої особистої влади над іншими політичними лідерами на міжнародній арені.

б) Влада держави на міжнародній арені. Прагнення до утвердження влади своєї держави над іншими політичними лідерами виходить з образу-знання держав - об'єктів, типу відносин між ними. Від адекватності цього образу-знання залежить продуктивність обраного зовнішньополітичного курсу. Образ потрібного майбутнього відображає одну з головних стратегічних цілей політичного лідера. Цей образ мотивує його зовнішньополітичний курс. Потреба політичного лідера в особистому контролі над подіями та людьми. Ця потреба - прояв базової людської потреби в контролі зовнішніх сил і подій, які впливають на життя.

Особистий контроль має два виміри: ступінь і сферу. Ступінь особистого контролю має пряме відношення до переконання людини в її здатності контролювати події та людей. Сфера контролю - широта області життєвого простору та діяльності, яку політичний лідер шукає для свого впливу. Чим ширше сфера особистого контролю, тим зазвичай менше його ступінь, оскільки у політичного лідера обмежені можливості і навички. Правильність і успішність вибору політичним лідером області для свого контролю залежить значною мірою від адекватності його Я-концепції та самооцінки. Потреба в контролі над міжнародними подіями, тісно пов'язана з потребою у владі.

Потреба в контролі над іншими політичними лідерами. Політичний лідер-суб'єкт сприйняття повинен визначити для себе ряд істотних характеристик політичного лідера-об'єкта сприйняття.

Потреба політичного лідера в досягненні. Виявляється в турботі про здійснення поведінки спрямованої на досягнення [1]. Згідно Дж. Аткінсону протилежною мотиваційною парадигмою є мотивація уникнення провалу. Потреба в афіліації, соціабельності відносини з іншими людьми [2].

Системи переконань розрізняються за своєю формою. Важливі параметри переконань: ступінь відкритості і ступінь складності системи переконань політичного лідера.

Система політичних переконань тісно пов'язана з мотивами. С. Уолкер виділив 2 основних типи політичних переконань (А і В) і кластер системи переконань типу DЕF. Для кластера системи переконань типів DEF провідною потребою буде потреба у владі і низька потреба в досягненні афіліації. А - сильна потреба в афіліації і низька - у владі і досягненні, переконання:

- конфлікт в міжнародних відносинах - ненормально;

- існує тимчасова гармонія інтересів;

- джерело конфліктів у людській природі;

В - переконання:

- конфлікт - явище тимчасове;

- джерело конфлікту - агресивні держави;

- необхідні силові методи.

Особливо впливові особистісні характеристики політичного лідера: домінування, екстраверсія, недовіра та макіавеллізм.

Стилі керівництва прийняття рішень: авторитарний, демократичний та «відсторонений».

Персональні характеристики лідера - особистісні якості та психологічні особливості особистості. Лідер повинен конструюватися як особа діяльна, активна. Образ діяльного лідера конструюється в очах публіки не тільки і не стільки реальними діями та ініціативами, але швидше за допомогою слів і промов. Вражаючі рішення, пропозиції та перспектива, запропоновані лідером в своїх виступах, сприятимуть його популярності більше, ніж неухильні, поступові і малопомітні дії. Соціальні характеристики - досить рухома частина іміджу лідера, тісно пов'язана з вимогами реальності. Символічні характеристики є вкрай стійким і незмінним компонентом, вони пов'язані з ідеологіями і культурними архетипами. Зовнішній вигляд має велике значення для формування образу впливу на електорат [2].

З точки зору Д.В. Ольшанського особистість політичного лідера є складним багатовимірним утворенням і складається з безлічі різних взаємозалежних структурних елементів. Не всі вони однаковою мірою відповідальні за політичну поведінку, проявляються в ньому. Виділяють найбільш впливові особистісні характеристики політичного лідера, які згруповані в шість блоків: уявлення політичного лідера про себе самого; потреби і мотиви, що впливають на політичну поведінку; система найважливіших політичних переконань; стиль прийняття політичних рішень; стиль міжособистісних відносин; стійкість до стресу [51].

Розглянемо Я-концепцію політичного лідера. Проблема компенсації реальних чи уявних дефектів особистості була поставлена ще соратником 3. Фрейда А. Адлером. Ця ідея отримала своє більш повний розвиток в роботах Г. Лассуелла згідно його концепції, людина для компенсації низької самооцінки прагне до влади як засобу такої компенсації. Самооцінка, будучи неадекватною, може стимулювати поведінку людини відносно політично релевантних цілей влади, досягнень, контролю та інших.

Увага Г. Лассуелла була прикута до розвитку уявлень людини про саму себе, ступеня розвитку і якості самооцінки та їх втіленню в політичній поведінці. Його гіпотеза полягала в тому, що деякі люди мають надзвичайно сильною потребою у владі чи інших особистісних цінностях, таких, як прихильність, повага, як в засобах компенсації травмованої або неадекватної самооцінки. Особисті цінності або потреби такого роду можуть бути розглянуті як «Его-мотив», оскільки вони частина «Его-системи» особистості. Політичний лідер у будь-якій ситуації веде себе відповідно до власної Я-концепції, його поведінка залежить від того, ким і як він себе усвідомлює, як він порівнює себе з тими, з ким він взаємодіє.

Розглянемо політико-психологічні типології. Відповідно до даної типології, в залежності від функції, яку виконує або прагне виконувати той чи інший політичний тип, розрізняються такі типи як «агітатор», «адміністратор» та «теоретик», а також їх різні комбінації. Г. Лассуелл розглядав напрямок руху несвідомих факторів в критичних ситуаціях розвитку кар'єри кожного з цих типів, а також їх роль у становленні певних політичних типів.

Основна функція «агітаторів» - поширення своєї агітації і спілкування з громадянами. Вони цінують риторику, вербальні формули, жести і часте, ритуалізованого повторення принципів. Вони живуть заради того, щоб бути поміченими, щоб провокувати і принижувати опонентів, а чисто адміністраторські функції викликають у них фрустрацію, це недисципліновані і часто сварливі політики з яскраво вираженим ентузіазмом, які збуджують публіку закликами, багаторазовими заклинаннями і, часом, навіть лайкою. Для них має цінність емоційний відгук аудиторії.

«Адміністратори», на відміну від «агітаторів», проектують свої афекти на менш віддалені і абстрактні об'єкти і фокусують увагу на маніпуляції певною групою, демонструючи неупереджений безособистісний інтерес до завдань організації. Їм чужі абстракції, так як вони не потребували них раніше, для вирішення своїх емоційних проблем. Їх не можна назвати безафективні, вони просто більш холоднокровні і афективно збалансовані.

Г. Лассуелл виділяв два підтипи «адміністраторів». Перший підтип характеризується вираженою енергією і уявою, що зовні наближає його до агітаторам. Однак у центрі його уваги знаходяться певні індивіди, вони переносять свої афекти на менш загальні об'єкти і не прагнуть «вивести із себе» велику кількість громадян. Вони прив'язані до свого оточення і намагаються координувати його дії. Нездатність до досягнення абстрактних об'єктів є наслідком надмірної зайнятості конкретними індивідами в колі сім'ї та труднощами у визначенні там ролі свого «Я». Другий підтип є надмірно педантичного і «совісного» лідера, чия любов до рутини і деталям, пристрасть до точності, одночасно, зберігають цілісність і розвивають відчуження оточення. «Адміністратори» цього типу не мали серйозних потрясінь в ході розвитку особистості, не мали над-репресованих емоцій, тому що або сублімувати їх, або виражали їх у колі сім'ї. Їх педантичність - не що інше, як спроба продемонструвати свою силу.

«Теоретиків» (експертів та ідеологів) залучають віддалені і високо раціоналізовані мети. На відміну від «агітатора», обирає для атаки близькі цілі, «теоретики» прагнуть до абстракції і грандіозності. Розгляд різних ідей часто є для «теоретиків» самоціллю, що кілька віддаляє їх від відомих. «Теоретики» абстракції необхідні для дозволу власних емоційних проблем. На відміну від «адміністраторів», теоретики страждають при відсутності афектів, так як пережили багато фрустрацій в процесі свого розвитку. Інтелектуалізація - відповідь теоретиків на власні колись невирішені емоційні проблеми.

Згідно Г. Лассуелл, на політичний розвиток впливає характер політика. Він виділяв два основних типи: «примусовий» і «драматизують», а також підтип - «неупереджений». Для індивіда з «примусовим» характером властиві жорсткі відносини, одноманітність, монотонність самопрезентації, десуб'єктивізація ситуації, заперечення новизни та інші якості «бюрократа»-адміністратора. «Драматизують» характер, з його схильностями до самомилування, провокацій, являє собою повну протилежність «примусового» характеру і є основою для розвитку «агітатора» як політичного типу [63].

Іншої точки зору дотримується Д. Рисман у своїй типології політичних лідерів, він розрізняє три типи суспільств і, відповідно, три типи соціальних характерів. Трьом соціальних характерів відповідають три типи політичних особистостей. Традиційною спрямованості суспільства відповідає «байдужий тип» - людина, у якої або немає ніякого відношення до політики, або його низька мобільність, відсутність орієнтації, або щось ще змушує остерігатися політики як такої. Типовий погляд «байдужих»: політикою повинен займатися хтось інший. Вони не прагнуть до влади, не відчувають особистої відповідальності за політику і рідко переживають відчуття провини або фрустрації через політику. Ці люди зберегли імунітет, свого роду невинність в політиці.

«Моралізатор» («всередину-спрямований характер») - лідер, який порушує загальноприйняті правила придушення емоцій. Його поведінка характеризується сильними афектами і низькою компетенцією. Це або ідеаліст зі схильністю до самовдосконалення, що прагне до досконалості і людей, і інститутів, або ж песиміст, спрямований не на досягнення кращого, але на запобігання гіршого. Д. Рисман розрізняв два типи «моралізаторів»: «обурених» і «ентузіастів». В обох випадках політичні емоції переважують політичний розум, проте емоції «обуреного» набагато похмурішим «ентузіаста». Надмірний ентузіазм «моралізатора» перешкоджає ефективній роботі, а надто сильні емоції - правильного сприйняття ситуації, що призводить до зашореному («тунельного») баченню світу.

«Внутрішній спостерігач» або контролююча свої емоції людина, що використовує політику для розваги і вигоди. Його не цікавлять певні питання і цілі. Він більше зайнятий маніпулюванням інших. Типова для нього точка зору: «якщо я нічого не можу зробити для зміни політики, мені залишається тільки розуміти її». Це реаліст, який прагне бути «всередині політики» і, раз він не може змінити політиків, він маніпулює ними. При цьому він намагається бути схожим на них, так як не хоче, щоб його брали за погано поінформованого політичного ізгоя.

Дані типи є «нормальними» типами, чий характер пристосовується до соціальних вимог, тобто, характер і суспільство перебувають у гармонії. Проте, існують і відхилення характеру (але не поведінки) від соціальних вимог. По-перше, це «анемічний» (погано пристосований) характер і, по-друге, «автономний» характер. «Автономна людина» вільна сам вибирати свої політичні уподобання, тому що його свідомість не детерміновано нічиїми поглядами і не визначається культурою. Такі люди можуть підпорядковуватися нормам поведінки у суспільстві (як і «аномічний» тип), однак вільні у рішенні про необхідність такого підпорядкування. Згідно Д. Рісману, «автономний характер» - ідеал, який, на жаль, практично недосяжний [75].

Д.М. Берні як критерій своєї типології лідерства брав взаємини лідерів і ведених, тобто, людей з різним владним потенціалом і різною мотивацією. Він розрізняв два типи такої взаємодії і, відповідно, два типи лідерства: «трансформаційне» і «трансдієве».

«Трансформаційне лідерство» має місце у випадку, коли індивіди в процесі взаємодії як би піднімають один одного на більш високий мотиваційний рівень, що відбивається як в поведінці, так і в етичних очікуваннях і лідера, і ведених. Це - динамічний лідерство, в ході якого лідер формує мотиви, цінності і цілі ведених. Вони ж, у свою чергу, починають діяти активніше і ефективніше. Лідери виконують освітню функцію, формуючи і змінюючи мотиви, цінності і цілі підлеглих. Процес такого «трансформаційного лідерства» припускає, що, незалежно від можливого первісного відмінності інтересів, індивіди реально чи потенційно об'єднуються для досягнення якоїсь вищої мети, реалізація якої вимагає серйозної зміни та інтересів, та поведінки як лідера, так і відомих.

Д.М. Берні розрізняв наступні види трансформаційного лідерства:

а) інтелектуальний - своєрідний аналітико-нормативний відповідь на нагальні потреби суспільства. Це лідерство може генеруватися тільки всередині суспільства, каталізатором ж, який конвертує узагальнені потреби в специфічні інтелектуальні ідеали, є конфлікт;

б) реформаторський - лідерство одночасно «трансдієве» за процесом та результатом і «трансформаційне» за духом. Це досить невдячна лідерство, так як типові реформатори, в цілому, звичайно приймають існуючі соціально-політичні структури і відштовхуються від них, що веде до компромісного і інерційному реформування вже існуючих інститутів. В кінцевому підсумку, в принципі, «корінні зміни відбуваються політиками, чиї політичні амбіції перекривають реформами»;

в) революційний - абсолютна відданість справі, сильне почуття покликання, звернення до потреб і очікувань мас, драматичний конфлікт, ідеал перебудови суспільства в лідерському варіанті, «чорно-біле» бачення світу. Для революції необхідний «пророк» а також інституційна підтримка та колективне лідерство;

г) героїчне (харизматичне) за М. Вебером. Це лідерство відрізняється вірою в особистість лідера незалежно від його якостей, досвіду і конкретних поглядів. Для нього типова упевненістю у здатності лідера долати перешкоди і вирішувати кризи, готовність делегувати йому владу в кризовий час; пряма масова підтримка і відсутність конфлікту між лідером і відомими. Люди проектують свої емоції, агресивність, страхи і надії на соціальний об'єкт в пошуках хоча б символічного дозволу своїх проблем. Індивідам потрібен лідер для ідентифікації з будь-ким більш могутнім, ніж вони, а лідеру потрібні ведені для задоволення своїх особистих мотивів. Саме герої символізують ідеї і персоніфікують руху.

«Героїчний лідерство» зазвичай виникає в кризові часи, коли на тлі масового політико-психологічного відчуження та соціальної атомізації перестають, розпадаючись, функціонувати інституційні механізми вирішення конфліктів, влада втрачає свою колишню легітимність, а колишні традиції різко слабшають.

«Трансдієве» лідерство виникає у випадку, коли одна людина проявляє ініціативу в контактах з іншими з метою обміну цінностями (економічними, політичними, психологічними і т. д.) [68].

Д.М. Берні розглядав кілька типів подібного лідерства:

а) лідерство думок, цілями якого є мобілізація думок через звернення до бажань і потреб громадян, агрегація цих думок і їх вираження на виборах;

б) групове лідерство, що здійснюється одночасно в інтересах і лідера, і групи. У цих випадках лідер допомагає групі так усвідомити свої потреби, формує очікування і формулює вимоги, що стає лідером навіть не конкретної малої групи, а цілої групи інтересів;

в) партійне лідерство, при якому лідер прагне мобілізувати певні соціальні, економічні та психологічні ресурси для задоволення вимог своїх ведених. Таке лідерство є «трансдієве», але в ньому закладений і серйозний «трансформаційний» потенціал;

г) законодавче лідерство, яке виконує функції своєрідного моніторингу, «ініціативи трансдій», розв'язання суперечностей.

Д.М. Берні виділяє наступні ролі «законодавчого типу лідера»:

- ідеолог - виступає за доктрини, які можуть бути широко підтримані в конкретному, визначеному окрузі, або ж будь-яким конкретним меншістю електорату;

- трибун - розглядає себе як представника мешканців свого округу, або ж всього населення, і «сполучної ланки» між урядовими діями і очікуваннями громадян;

- кар'єрист - розглядає свою кар'єру в законодавчому органі як самоцінність і як сходинку до більш високого посту;

- парламентарій - виконує одну або відразу обидві наступні ролі: а) спеціаліст (експерт в області парламентських процедур) і б) інституціоналіст (прагне до збереження парламентського інституту в цілому);

- брокер - вважає, що він грає «необхідну роль посередника» між антагоністичними законодавцями, балансуючи інтереси всіх сторін, угамовуючи конфлікт і створюючи «законодавче єдність»;

- вірнопідданий - довірена особа сильної партії;

- генералізатори (стратеги) - працюють над широкою програмою, зазвичай партійної;

- фахівці з політики - концентрують свою увагу зазвичай на одній проблемі;

д) виконавче лідерство - виділяється в самостійний тип, так як не має надійної політичної та інституційної підтримки, а залежить, в основному, від особистості лідера (його таланту, характеру, престижу) і бюрократичних ресурсів (кадри і бюджет). Якщо партійні лідери можуть мобілізувати широку політичну підтримку і активізувати політичні настрої на користь партії, то парламентські лідери можуть спиратися на парламент і свої округи, а в арсеналі інструментів виконавчих лідерів - звернення до громадської думки при неможливості його формування, активізації та спрямування в потрібне русло. Виконавче лідерство необхідно в кризових ситуаціях, тому що воно найбільш ефективно при досягненні короткострокових і конкретних цілей [68].

Таким чином, політичний лідер - це не просто людина, яка керує політичним процесами, здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією або рухом. Політичне лідерство - поняття багатозначне. Три аспекти є визначальними: особистісні риси лідерів, інструменти здійснення ними влади та ситуації, з якими стикається лідер. Функції, виконувані політичними лідерами: аналітична функція, функція розробки програми дій, новаторська функція, комунікативна функція, організаторська функція, координаційна функція, інтегративна функція.

1.2 Психологічні характеристики політичних лідерів

Згідно Л.В. Шалагінової політична харизма - одна з ті категорій, дискусії про яку йдуть практично постійно. У них можна зустріти і «за» і «проти». Одні вчені говорять про неадекватність і недоцільність використання цього поняття, інші широко використовую його в дослідженнях сучасних політичних процесів.

Діапазон якостей, що входять в поняття «харизма», досить широкий. Відповідь на питання про того, кого можна вважати харизматичною особою, багато в чому залежить від суб'єктивного сприйняття. Харизматик завжди знаходиться в центрі уваги, він підкорює серця, що оточують як заворожені слухають кожне вимовлене ним слово, вгадують по очах кожне його бажання, його співробітники заради нього досягають вражаючого успіху. Він випромінює упевненість і оптимізм, віру, натхнення, і це знаходить відгук у оточення. Харизматична особа запрограмована на досягнення успіху - уявний настрій на досягнення успіху стає звичкою.

До харизматичних якостей відносяться:

1) особиста магнетично приваблива сила;

2) натхнення, яке відчутне від виконання життєвого завдання;

3) ототожнення себе з виконуваною роботою (це справляє враження, що людина знаходиться на своєму місці);

4) розкриття власних здібностей;

5) упевненість у своїх силах і душевна рівновага;

6) уміння зосереджувати свою увагу на найголовнішому;

7) комунікабельність і уміння встановлювати довготривалі і інші міжособисті стосунки;

8) уміння мотивувати себе і інших;

9) здатність знаходити правильний підхід;

10) уміння ставити перед собою і іншими чіткі цілі;

11) чарівливість;

12) активність і енергійність, уміння приймати рішення;

13) уміння служити зразком для наслідування;

14) позитивне сприйняття життя [77].

М. Вебер ввів поняття «харизма», а також виділив три типи легітимності влади: основаної на традиціях, на праві (легально-раціональна) та на харизмі. Взаємовідносини між політичним лідером і людьми носять емоційно-містичний характер. Від мас потрібно повна особиста відданість вождю, який виконує «історичну місію». Зміна при владі такого лідера пов'язана з великими труднощами, бо вона не може здійснюватися відповідно до вкоріненими традиціями або діючими юридичними нормами. Зазвичай починається запекла боротьба за владу, що веде до нестійкості політичної системи. Харизматичний тип лідера історично зустрічається в самих різних політичних системах [14]. Згідно теорії Хауса виділяють дві головні складові харизми. По-перше, це віддаленість від підлеглих (вплив зростає пропорційно дистанції). По-друге, наявність чогось незвичайного, що породжує емоційне збудження послідовників.

Послідовники вважають:

1) ідеї лідера правильними;

2) беззастережно приймають лідера;

3) відчувають до нього прихильність, довіру;

4) емоційно залучені у виконання місії організації;

5) ставлять перед собою високі цілі;

6) вважають, що можуть внести вклад в успіх організації.

Виділяють три види харизми:

- харизма як символічне рішення внутрішніх проблем;

- харизма як захист від чужої влади через агресію;

- харизма як приписування лідеру атрибутів, що сприяють задоволенню своїх інтересів [74].

Згідно Шилзу харизматичний лідер - це «посланець бога, втілення долі», свою законність вбачає звише; має потужний динамічний потенціал для соціальних змін, слідкує за субординацією; вимогливий і автократичний; тримає дистанцію: через екстраординарні дії демонструє надприродні можливості; догматичний; фанатичний до власних проектів; не терпить критики; згуртовує прибічників, які створюють феномени «групової думки». Він має інтенсивне суб'єктивне відчуття власної харизматичності і йому це приписують інші [74].

Спроба операціоналізувати поняття «харизма» належить Уілнер. Вона виділила такі компоненти цього явища: імідж лідера (прибічники вірять в надякості лідера); згода (прибічники вірять ідеям лідера тому, що він їх висловив); згуртованість (прибічники вірять лідеру тому, що він дав команду); емоції (прибічники віддані і довіряють лідеру).

Потреба в харизматичному лідері виникає тоді, коли:

- людям необхідно почуття безпеки, яку може забезпечити людина, що бере справу в свої руки;

- люди компенсують свої невдачі емоційною ідентифікацією з лідером;

- люди прагнуть уникнути відповідальності.

Проблема харизматичної влади полягає у необхідності підтверджувати харизму; у наступниках (чи може соратник також бути надлюдиною); у якісній пропаганді [74].

З точки зору Д.В. Ольшанського феномен лідерства - це безумовно одна з найбільш яскравих, і тому помітних і провідних проблем у політичній психології. Вивчення феномена лідерства дозволяє розглядати названі компоненти у єдності і взаємовпливі [52].

Пізні представники «героїчної» теорії (Т. Карлайл, Е.Е. Дженнінгс, Дж. Дауд та ін.) розглядали героїв для виділення якостей, «що передаються по спадщину» і «сприяють заманювання мас». Виникла слідом за розвитком «героїчної» «теорії рис» намагалася дати відповідь на питання, якими ж рисами повинен володіти лідер як особливий тип діяльності. Прихильники цієї теорії (Л.Л. Бернард, В.В. Бінхам, О. Тед, С.Є. Кілбоурн та ін.) вважали, що лідером людини роблять певні психологічні якості і властивості («риси»). Лідер розглядалося через призму ряду факторів: «здібності» - розумові, вербальні; «досягнення» - освіту і спорт; «відповідальність» - залежність, ініціатива, завзятість, бажання; «участь» - активність, кооперація; «статус» - соціально-економічне становище, популярність та «ситуативні риси» особистості.

Основні якості, необхідні лідеру в межах цього підходу:

- сильне прагнення до відповідальності і завершенню справи;

- енергія і наполегливість у досягненні мети; ризикованість і оригінальність у вирішенні проблем;

- ініціативність;

- самовпевненість;

- здатність впливати на поведінку оточуючих, структурувати соціальні взаємини;

- бажання взяти «на себе» всі наслідки дій та рішень;

- здатність протистояти фрустрації і розпаду групи [22].

З точки зору Ж. Блондель лідерство пов'язане з багатьма аспектами особистості. Лідери відбираються з найбільш енергійних і розумних, з тих, хто хоче досягти найбільших результатів; хто чітко орієнтований на досягнення своїх цілей; з тих, хто здатний спілкуватися з іншими; з тих, хто як вказував Стогдилл, володіє здатністю структурувати системи соціальної взаємодії в ім'я близької мети. Хороша освіта має позитивну зв'язок з інтелектом, що вона може, в свою чергу, привести до появи почуття переваги, яке перетворюється в бажання панувати. На цій підставі лідери з'являються швидше серед осіб з хорошою освітою, і з них виходить більше ефективних лідерів.

Стогдилл зазначає, що лідерство є зв'язок, який існує між людьми в якійсь соціальній ситуації, і що люди, які є лідерами в одній ситуації, не обов'язково ними будуть в інших ситуаціях. Лідери повинні знати, чого хочуть послідовники, коли вони хочуть цього, і що заважає їм досягти того, чого вони хочуть. Ті хто здатний відчувати, чого хочуть послідовники, мають набагато більше шансів бути лідерами.

По-перше, лідери розглядають і аналізують проблеми, що стоять на порядку денному, по-друге, лідери виробляють вирішення цих проблем, по-третє, знайдене ними вирішення проблеми стає офіційним, по-четверте, вони «продають» ці рішення суспільним групам. Кожен з цих видів діяльності передбачає різні особистісні якості лідера. На перших стадіях - аналіз проблем і вироблення можливих рішень, для цього лідери повинні вміти відрізняти важливе від несуттєвого, зважити альтернативи, передбачити можливі виходи з положення. На перших двох етапах, саме потрібне властивість - інтелект. На подальших стадіях (прийняття рішень) лідер повинен бути готовий зупинити в якийсь момент аналіз альтернатив і вибрати одну з пропозицій. Рішення не повинні прийматися дуже швидко, поки проблема ще адекватно не проаналізована, але й не повинні занадто довго відкладатися: дії слід робити з урахуванням даної проблеми; інші проблеми також потрібно аналізувати. Лідер повинен володіти емоційною здатністю зупиняти дискусію і займати позицію. Мотивація до результату - це в даному випадку головне з необхідних якостей.

Лідери, поступово стають краще оснащеними в підході до проблем, з якими вони стикаються, їх психологічні якості загострюються і вони використовують їх більш адекватно. Якщо у лідерів відсутні певні якості, необхідні в даній ситуації, то, по-перше, неадекватність лідерів ситуації стає помітною. По-друге, «тренованість» у справі аналізу або цільової орієнтації досягає піку. Будучи все більш впевненими в собі, у своїх судженнях і в своїй здатності «забезпечити результат», лідери починають здійснювати все більше помилок. З іншого боку, вони починають уникати (свідомо чи несвідомо) проблем, які, на їх погляд, важко вирішувані, в результаті чого напруженість в суспільстві наростає. Крім того, реакція лідерів на події стає все більш «рутинної», нові проблеми більш не дають приводів для «самонавчання». «Рутинізація» реакції лідерів частково пов'язана з «витоком енергії» лідерів. Якими б великими не були початкові запаси енергії, вони не нескінченні і не можуть бути відновлені до колишнього рівня. Лідери з чіткою цільовою орієнтацією набагато швидше видихаються, так досягається фаза «плато» ознаки фізичного занепаду.

Важливі демографічні характеристики лідера: відносини з батьками та іншими членами сім'ї впливають на широке коло особистісних властивостей на інтелект, потребу в популярності, мотивацію до досягнення результатів та ін. [10].

Комплексне дослідження лідерської поведінки, почате в прикладних цілях в Держдепартаменті США в 1979 показало, що найбільш важливі риси сучасного політичного лідера - це неформальні організаторські навички, уникнення бюрократичних підходів, терпимість до фрустрації, прямота суджень, здатність вислухати чужу думку, енергійність, ресурс розвитку і гумор. Забавно, що інтелектуальні здібності не вважаються вирішальними для лідера.

Основне положення теорій середовища свідчить: лідерство є функцією оточення, тобто певного часу, місця і обставин, у тому числі культурних. Ця теорія повністю ігнорувала індивідуальні відмінності людей, приписуючи їх вимогам середовища. Так, за Е.С. Богардуса, тип лідерства в групі залежить від природи групи і проблем, які їй належить вирішувати [11].

В.Є. Хоккінг припустив, що лідерство - функція групи, яка передається лідеру, тільки коли група бажає слідувати висунутої їм програмі. Х.С. Персон висунув дві гіпотези:

- кожна ситуація визначає як якості лідера, так і самого лідера;

- якості індивіда, які визначаються ситуацією як лідерські якості, є результатом попередніх лідерських ситуацій.

Група особистісно-ситуативних теорій є симбіозом двох попередніх: в її межах одночасно розглядаються і психологічні риси лідера, і умови, в яких відбувається процес лідерства. Так, на думку С.М. Казі, лідерство генерується трьома факторами: особистісними якостями, групою послідовників і подією [16].

P.M. Стогділ і С.М. Шартл запропонували описувати лідерство через такі поняття як «статус», «взаємодія», «свідомість» і «поведінка» індивідів по відношенню до інших членів організованої групи. В межах цієї теорії лідерство розглядається як система відносин людей, а не як характеристика ізольованого індивіда.

Теорії взаємодії-очікування, відповідно до поглядів представників цієї теорії - Дж.С. Хоманса і Дж.К. Хемфілда, теорія лідерства повинна розглядати три основні змінні: дія, взаємодія і настрій. Це передбачає, що посилення взаємодії та участь у спільній діяльності пов'язано з посиленням почуття взаємної симпатії, і з внесенням більшої визначеності в групові норми. Лідер у цій теорії визначається як ініціатор взаємодії [48].

Відповідно до теорії «цільового поведінки» (М.Г. Еванс), ступінь прояву уваги лідером визначає усвідомлення послідовниками майбутнього заохочення, а ступінь ініціювання структури лідером визначає усвідомлення підлеглими того, яке саме поведінка буде заохочено [48]. Р. Лікерт вважав, що лідерство - процес відносний, і лідер повинен брати до уваги очікування, цінності, міжособистісні навички підлеглих. Лідер повинен дати підлеглим зрозуміти, що організаційний процес спрямований на їх користь, тому що забезпечує їм свободу для відповідального та ініціативного прийняття рішень [48].

У сучасній науці існує безліч спроб виділити якісь типи і побудувати будь типології лідерства. Спочатку коротко розглянемо основні типології першої половини XX століття, так як саме вони заклали основу для сучасних класифікацій як лідерів, так і стилів лідерства, так і всього феномена лідерства в цілому, а потім зупинимося на політико-психологічних типологіях [48].

Одним з перших Е.С. Богардус виділив такі типи:

- автократичний (в сильній організації),

- демократичний (представник інтересів групи),

- виконавчий (в змозі виконати будь-яку роботу),

- рефлексивно-інтелектуальний (нездатний керувати великою групою) [8].

Ф.С. Бартлетт класифікував лідерів дещо по-іншому:

- інституційний тип (лідер внаслідок престижу займаної позиції),

- домінуючий (отримує і зберігає свою позицію за допомогою сили та впливу), переконує (впливає на настрої підлеглих і спонукає їх до дій) [8].

В. Белл, Р.Дж. Хілл і С.В. Міллз розглядали такі типи лідерів:

1) «формальний» (на офіційних постах);

2) «відомий» (вважається впливовим в суспільстві);

3) «впливовий» (реально робить вплив);

4) «громадський» (активно бере участь в самодіяльних організаціях) [8].

Отже, серед ранніх теорій політичного лідерства особливе місце займають теорії «героїв» і «теорії рис». Навпаки, теорії середовища фокусуються на ролі соціального оточення в ефективному лідерстві. Особистісно-ситуаційні теорії намагаються поєднати якості лідера з конкретними особливостями оточення. Теорії взаємодії-очікування спираються на настрої лідера. «Гуманістичні» теорії апелюють до внутрішніх потреб лідера і ведених. Теорії обміну трактують лідерство як ринкові стосунки, в яких кожна сторона переслідує свою вигоду.

Г. Лебон виділяє наступні засоби дій вожаків: твердження, повтор, зараження.

Вплив твердження на натовп пояснюється в тому, що часто повторювана ідея врешті-решт врізається в найглибші області несвідомого, де саме і виробляються мотиви вчинків. Після того, як яке-небудь твердження повторювалося вже достатнє число разів, і повторення було одноголосним, утворюється те, що називається течією і виступає могутній чинник - зараження. Поява зараження не вимагає одночасної присутності декількох індивідів в одному і тому ж місці; воно може проявляти свою дію і на відстані, під впливом відомих подій, орієнтуючих напрям думок у відомому сенсі і що надають йому спеціальне забарвлення, що відповідає натовпу. Наслідування, якому приписується така велика роль в соціальних явищах, по суті складає лише один з проявів зараження.

Г. Лебон розглядає чарівливість як основний чинник успіху вожака. Ідеї, поширювані шляхом твердження, повторення і зараження, зобов'язані своєю могутністю головним чином таємничій силі, яку вони набувають - чарівливості.

Чарівливість - це рід панування якої-небудь ідеї або якої-небудь справи над розумом індивіда. Це панування паралізує усі критичні здібності індивіда і наповнює його душу здивуванням і повагою. Викликане почуття нез'ясовне, як і усі почуття, але, ймовірно, воно належить до того ж порядку, до якого належить чарівність, що опановує замагнитизированним суб'єктом. Чарівливість складає наймогутнішу причину всякого панування. Різні види чарівливості можна, проте, підрозділити на дві головні категорії: чарівливість придбана і чарівливість особиста. Придбана чарівливість - та, яка набувається ім'ям, багатством, репутацією; вона може абсолютно не залежати від особистої чарівливості. Особиста ж чарівливість носить більш індивідуальний характер і може існувати одночасно з репутацією, славою і багатством, але може обходитися і без них. Придбана або штучна чарівливість значно більше поширена. Вплив титулів, орденів і мундирів на натовп зустрічається в усіх країнах.

Особиста чарівливість відрізняється від штучної або придбаної чарівливості і не залежить ні від титулу, ні від влади; воно складає надбання лише небагатьох осіб і повідомляє їх якась магнетична чарівність, що діє на оточенні, незважаючи навіть на існування між ними рівності в соціальному відношенні і на те, що вони не мають ніяких звичайних засобів для затвердження свого панування. Вони вселяють свої ідеї, почуття тим, хто їх оточує, і ті їм підкорюються [44].

Таким чином, феномен лідерства є особливою проблемою в політичній психології. Політико-психологічні типології лідерства відрізняються значною різноманітністю. Сучасні підходи до проблеми лідерства відрізняються інтегративністю, прагненням до узагальнень і спробами врахувати безліч компонентів лідерства, включаючи особливості лідера, характеристики відомих ним людей, а також стилі і умови їх взаємодії.

політичний імідж електоральний маніпулювання

1.3 Особливості впливу на електоральну поведінку громадян

Поняття «влада» розглядається з різних точок зору, а саме: як будь-яка, закріплена суспільними відносинами можливість наполягати на своєму, навіть при наявності опору, незалежно від того, в чому ця можливість виражається (М. Вебер), як відношення сили впливу до сили опору (К. Левін), як вплив А на поведінку В (Х. Хекхаузен), як вплив політичного лідера на іншого; сила влади - максимальна потенційна здатність лідера впливати на іншу людину в деякій заданій системі (Б. Рейвін).

Б. Рейвін виділяє 5 джерел влади:

- нагороджувальна (переконання іншого, що носій влади здатний нагородити);

- примусова (переконання, що здатний покарати);

- законна (переконання, що має законне право);

- референтна (заснована на ідентифікації іншої людини з політичним лідером);

- експертна (переконання в тому, що лідер - авторитет, експерт) [6].

З точки зору Х. Хекхаузена для успішного впливу на мотиваційну основу іншої людини влада повинна мати у своєму розпорядженні певні ресурси, тобто підкріплення, за допомогою яких вона зможе забезпечити задоволення відповідних мотивів іншого, затримати це задоволення або запобігти йому. Такі ресурси, особливі для кожного мотиву, Х. Хекхаузен назвав джерелами влади.

Влада винагороди. Її сила визначається очікуванням (В) того, якою мірою (А) в змозі задовольнити один з його (В) мотивів і наскільки (А) поставить це задоволення в залежність від бажаного для нього поведінки (В).

Влада примусу, або покарання. Її сила визначається очікуванням (В), по-перше, в тій мірі, в якій (А) здатний покарати його за небажані дії для (А) фрустрацією того чи іншого мотиву, і, по-друге, того, наскільки (А) буде незадоволений мотивом залежним від небажаної поведінки (В). Примус тут полягає в тому, що простір можливих дій у результаті загрози покарання звужується. Нормативна влада. Мова йде про інтеріорізовані у нормах, згідно з якими (А) має право контролювати дотримання певних правил поведінки і в разі необхідності наполягати на них.

Влада еталона. Заснована на ідентифікації (В) з (А) і бажанні (В) бути схожим на (А).

Влада знавця. Її сила залежить від величини приписуваних (А) з боку (В) особливих знань, інтуїції або навичок, які відносяться до сфери тієї поведінки, про яку йде мова.

Інформаційна влада. Має місце в тих випадках, коли (А) володіє інформацією, здатною змусити (В) побачити наслідки своєї поведінки в новому світлі [51].

Г. Мюррей, дав наступне визначення мотиву влади, назвавши цей мотив потребою в домінуванні [74].

Наступне визначення належить Вероффу, який розробив методику вимірювання мотиву влади. Під мотивацією влади мається на увазі диспозиція, спрямовуюча поведінку на досягнення того задоволення, яке доставляє контроль над засобами здійснення впливу на інших людей [78].

Юліман перейменував вимірюваний конструкт з «потреби у владі» в «потреба у впливі». На першому плані тут стоять дії влади, що розуміються як енергійне, що створює взаємні погрози взаємодію, не допускає ніякого страху і вимагає мужності від обох сторін [78].

Політична діяльність включає три аспекти:

- спосіб за допомогою якого люди розуміють соціальні питання та розпоряджаються ними, особливо за умови обмежених ресурсів;

- принципи, які лежать в основі цього;

- засоби, шляхом яких окремі особи чи групи осіб дістають та утримують більший контроль над ситуацією, стосовно інших.

Функції політичної діяльності:

- політичне забезпечення державної цілісності та основ державності;

- розвитку демократизму як умови життєдіяльності цивілізованого суспільства;

- формування політичної культури людей;

- сприяння економічному розвитку та упорядкуванню;

- гуманізація всіх сфер суспільства;

- ідеологічна.

Розглянемо поняття «масова свідомість». Масова свідомість є надіндивідуальною і надгруповою за змістом, але індивідуальною за формою функціонування свідомістю. В основі масової свідомості лежить яскраве емоційне переживання деякої соціально-політичної проблеми, яка викликає потребу в діях.

До якостей масової свідомості відносяться: стійкість, захоплення, суперечливість, керованість, рівень розвитку, сила виразу, експресивність.

Суспільна (громадська) думка - це форма виразу масової свідомості, яка включає приховане чи явне відношення тої чи іншої спільноти чи сукупності спільнот до подій, явищ, проблем. Громадська думка виконує експресивну, контрольну, консультативну та директивну функції [78].

Згідно Ю.С. Колесникова дослідження електорату включає чотири основні функції: Інформаційна функція спрямована на забезпечення замовника достовірними відомостями про всі сторони електоральної ситуації. Коригуюча функція націлена на вивчення ефективності здійснюваної виборчої кампанії, внесення в неї коректив і додаткових заходів. Прогнозна функція дозволяє оцінити реальні шанси учасників передвиборної боротьби. Пропагандистська функція покликана ознайомити електорат з результатами роботи соціологів [39].

У вітчизняній літературі досліджували феномен політичного лідерства і переважно орієнтовані на вивчення іміджу політиків: Е.В. Єгорова, В.Г. Зазикин, А.І. Ковар, Д.В. Ольшанский, Г.Г. Почепцов, В.М. Шепель та ін.

Окремим напрямом стає вивчення політичних суб'єктів в іміджі країни А.П. Панкрухін, О.А. Петрова та ін.). Активно розробляються питання управління політичним іміджем і репутацією (А.Ю. Трубецький).

З точки зору А.Ю. Трубецького імідж виникає тільки тоді, коли суб'єкт політики стає «публічним». Для виникнення іміджу депутата потрібний хоч би один член суспільства. Будь-який імідж відрізняється певною мірою абстрактності, схемній і спрощеності в порівнянні з його носієм. Імідж динамічний, він оперативно відгукуватися на економічні, політичні, соціальні і інші ситуації, які роблять вплив на «неусвідомлені» вимоги суб'єктів сприйняття. У сучасній науці виділяють різні типи іміджів. Залежно від критерію, що лежить в основі класифікації іміджі ділять:

1) за об'єктом (персональний і кооперативний);

2) за співвідношенням з іншими об'єктами (одиничний - множинний);

3) за змістом (простий-складний);

4) за оригінальністю характеристик (оригінально-типовий);

5) за контекстом іміджирування (особистий, професійний, політичний);

6) за статтю (чоловічий - жіночий);

7) за віком (молодіжно-зрілий);

8) за соціальною категорією (імідж політика, бізнесмена, поп-зірки);

9) за тривалістю існування(загальний - ситуативний);

10) за параметрами прояву (середовий, габаритарний, матеріалізований, вербальний, кінетичний та ін.) [72].

Головними функціями іміджу є: екзистенціональна (буттєва представленість суб'єкта політики у свідомості інших людей); соціокультурна (ідентифікації з певними категоріями поля іміджів); об'єктивування внутрішніх характеристик носія іміджу(фізичних і психічних); аттитюдна (що формує установку).