Взаємозв'язок психологічних захисних стратегій батьків і дитини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Психологічний захист як предмет дослідження психології особистості

1.1 Поняття психологічного захисту особистості

1.2 Сучасні наукові уявлення про захисні механізми особистості

1.2.1 Структурна теорія механізмів захисту Р. Плутчика

Розділ 2. Взаємозв'язок психологічних захисних стратегій батьків і дитини

2.1 Особливості розвитку дітей молодшого шкільного віку

2.2 Генезис механізмів психологічного захисту

2.3 Особливості психологічного захисту у дітей

2.4 Механізми психологічного захисту батьків як фактор формування психологічного захисту дитини

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Психологічний захист є одним із найсуперечливих властивостей в структурі особистості, оскільки одночасно сприяє як стабілізації особистості, так і її дезорганізації. Істотною стороною розуміння будь-якого особистісного феномена є уявлення про закони його формування в онтогенезі.

Проблема психологічних захистів в дитячої психології й психотерапії на сьогодні є однією з найбільш обговорюваних. Складність емпіричного вивчення виділеного феномена обумовлена його особливою специфікою. Захисні процеси сугубо індивідуальні, різноманітні й погано піддаються рефлексії. Крім того, спостереження за результатами функціонування психологічного захисту ускладнюються тим, що реальні стимули й реакції можуть бути відділені друг від друга в часі й просторі. Найбільш розгорнутим і повним на тепер є дослідження психологів Н.М. Никольської і Р.М. Грановської, що проводилося авторами на протязі ряду років з дітьми молодшого шкільного віку на базі загальноосвітніх шкіл [41].

Поняття «психологічні захисти» походить з психоаналізу й досі переважно розглядається в рамках загальної психології в психоаналітичній канві.

Психологічний захист - спеціальна регулятивна система стабілізації особистості, спрямована на усунення або зведення до мінімуму почуття тривоги, пов'язаного з усвідомленням конфлікту [44]. Психологічні захисти, за визначенням, виконують функції самозбереження (Е.Ериксон, Е.Т.Соколова, В.В.Миколаєва, Ф.В.Бассин, А.А.Реан, М.К.Бурлакова, В.Н.Волков та ін.) і, здійснюючи адаптивну перебудову сприйняття і оцінки, призводять до внутрішньої узгодженості, рівноваги й емоційної стійкості (И.Д.Стойков), підтримують цілісність самосвідомості (В.С.Роттенберг, В.В.Аршавский), без яких взагалі неможливо говорити про позитивний результат адаптаційного процесу. В той же час багато теоретиків бачать у психологічних захистах переважно фактор дезадаптации (К.Роджер, А.Маслоу, К.Хорни, В.В.Столин та ін.) [64]. Слід визначити те загальне, із чим погоджуються практично всі дослідники. Під психологічними механізмами захисту маються на увазі деякі специфічні перетворення, якими оперує індивід. Прийнято вважати, що захисними діями керує Я (Его). Отже, прояв дій механізмів психологічних захистів властиво дорослій людині. Коли ж мова йде про дитину, ми маємо справу з несформованим Я. Однак, з теоретичної точки зору, незрозуміло, чи завжди включення захисних механізмів вимагає опори на сформоване Я [59].

Актуальність даного дослідження визначена недостатньою теоретичною й експериментальною розробленістю питань, пов'язаних із впливом паттернів захисного реагування батьків на вироблення захисної стратегії дитини, а також із особливостями психологічного захисту дітей молодшого шкільного віку.

Установлення взаємозв'язку між характерними рисами психологічного захисту батьків і формуванням психологічного захисту дитини дає можливість раннього прогнозування ймовірних проблем в системі дитячо-батьківських відносин у конкретній родині, а також проблем, пов'язаних із соціальною адаптацією й психічним здоров'ям дитини.

Таким чином, проблему психологічного захисту без перебільшення можна вважати однієї з неопрацьованих у психології особистості тем, незважаючи на реальний практичний запит. Більшість згадуваннь, що зустрічаються в літературі, про цей процес є наслідком гіпотетичних міркувань авторів, а не результатом експериментальної перевірки.

Метою даної роботи є встановлення взаємозв'язку між психологічними стратегіями дитини й батьків.

Дана мета визначила постановку наступних задач:

1. Вивчення основних механізмів психологічного захисту особистості.

2. Вивчення особливостей психологічного захисту у дітей.

3. Виявлення взаємозв'язку захисних стратегій батьків і дитини.

Проблема, розглянута в дослідженні, - протиріччя між різними поглядами на онтогенез психологічного захисту особистості.

Об'єктом дослідження стали механізми психологічного захисту особистості

Предметом дослідження є взаємозв'язок психологічних захисних стратегій батьків і дитини.

Обсяг і структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, двох глав, висновків, бібліографії (усього 66 джерел). Загальний обсяг роботи 49 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАХИСТ ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Поняття психологічного захисту особистості

Поняття психологічного захисту було уведено в психологію відомим австрійським психологом Зиґмундом Фрейдом у 1894 році. У ранніх роботах Фрейд зазначав, що прототипом психологічного захисту є механізм витиснення, кінцевою метою якого є уникнення невдоволення, всіх негативних афектів, які супроводжують внутрішні психічні конфлікти між потягами несвідомого й тих структур, які відповідають за регуляцію поведінки особистості. Поряд з редукцією негативних афектів відбувається витиснення змісту цих афектів, тих реальних сцен, думок, уявлень, фантазій, які передували появі афектів.

Представниця другого ешелону психоаналітиків Анна Фрейд вже досить однозначно визначила той афект, що включає роботи захисних механізмів, - це страх, тривога. Концепція механізмів психологічних захистів представлена А.Фрейд, зокрема в її роботі «Психологія Я и захисні механізми». Вона вказала на три джерела тривоги:

По-перше, це - тривога, страх перед руйнівними й беззастережними домаганнями інстинктів несвідомого, які керуються тільки принципом задоволення (страх перед Воно).

По-друге, це - тривожні й нестерпні стани, викликані почуттям провини й сорому, що роз'їдають каяттями совісті (страх Я перед Понад-Я).

І, нарешті, по-третє, це - страх перед вимогами реальності (страх Я перед реальністю). А. Фрейд (слідом за своїм батьком З. Фрейдом) вважала, що захисний механізм ґрунтується на двох типах реакцій:

1. блокування вираження імпульсів у свідомому поводженні;

2. перекручування їх настільки, щоб споконвічна їхня інтенсивність помітно знизилася або відхилилася убік.

У цей час поняття психологічного захисту давно вийшло за рамки психоаналізу й “придбало істотне значення у всіх напрямках психології й психотерапії” [29, с.408].

У словнику [44] психологічний захист визначається як спеціальна регулятивна система стабілізації особистості, спрямована на усунення або зведення до мінімуму почуття тривоги, пов'язаного з усвідомленням конфлікту. Таке розуміння відбиває функціональне призначення - відсторонення сфери свідомості від негативних, що травмують особистість переживань, - але не прояснює змісту психологічного захисту. Частина авторів [24, 28] розглядає даний феномен так широко, що включає в нього будь-яке поводження, що усуває психологічний дискомфорт.

Найменше розбіжностей серед дослідників має розуміння мети психологічного захисту. Більшість із них схильне відносити цю мету до області внутріпсихічної адаптації (Ф.В. Березин) [9] і характеризувати її як подолання або запобігання дискомфортних когнітивних і афективних станів. Мова йде лише про ступінь цього дискомфорту (від почуття занепокоєння (В.А. Ташликов) до втрати цілісності свідомості (В.С. Роттенберг) [49]) і розстановці акцентів на когнітивних (Л. Фестингер, Х. Гжеголовська) або афективних (А. Фрейд, Р. Плутчик) [56, 66] аспектах захисту.

Значно більше складностей викликає намагання виявити сутнісні характеристики психологічного захисту, що неодноразово підкреслювалося в літературі [22, 49]. Ця проблема багато в чому обумовлена несвідомим характером актуалізації й функціонування захисних процесів.

Допускаючи умовність представленої нижче класифікації, зафіксовані в літературі визначення психологічного захисту можна розділити на дві категорії. У першій з них сутність даного психічного явища відбита в термінах діяльнісного підходу й розглядається як деяка форма активності:

безпосередні форми поведінки, прояву афективності, розумової діяльності, які працюють із метою захисту (Р.Л. Валлерстайн, цит. по [25]);

психічна діяльність, спрямована на спонтанне блокування наслідків психічної травми (Ф.В. Бассин [7]);

схеми психічних дій, які призводять до того або іншого ступеню й формі адаптованості особистості, розрішення фрустрованої ситуації й т.п. (А.А. Налчаджян [38]);

пасивно-оборонні форми реагування в патогенній життєвій ситуації (Р.А. Зачепицький [27]);

деякі спеціалізовані форми замісних дій (Р.М. Грановська [20]).

Друга група визначень відбиває сутнісний зміст психологічного захисту в термінах когнітивних теорій і бачить його в спеціалізованій обробці інформації:

способи переробки інформації в мозку, що блокують загрозливу інформацію (И.М. Тонконогий);

механізм адаптивної перебудови сприйняття й оцінки, що виступає у випадках, коли особистість не може адекватно оцінити почуття занепокоєння, викликане внутрішнім або зовнішнім конфліктом, і не може впоратися зі стресом (В.А. Ташликов);

послідовне перекручування когнітивної й афективної складової образу реальної ситуації з метою послаблення емоційної напруги (Л.Р. Гребенніков [22]);

способи репрезентації перекрученого змісту (В.Н. Цапкін, цит. по [25]).

Не менше складностей чекає на спробу дослідників визначити специфічний зміст психологічного захисту. Найбільш простий і перспективний спосіб вирішити це завдання знайшов своє відбиття в численних класифікаціях, що описують специфіку окремих механізмів захисту. При цьому класифікації відрізняються своєю повнотою (від єдиного механізму, описаного З. Фрейдом до 26 - у К. Перрі), структурованістю (поділом на основні, вторинні, протилежні й без такого), методом складання (на основі узагальнення емпіричного матеріалу (К. Перрі, Е. Т. Соколова), на основі попередньо вибудуваної теорії (Р. Плутчик, Ф. В. Березин)).

1.2 Сучасні наукові подання про захисні механізми особистості

Активне неприйняття психоаналізу, що мало місце протягом багатьох років у психології в СРСР, не дозволило дослідникам внести хоч деякий помітний внесок до розробки проблеми психологічного захисту. У роботах 50-х - 70-х років сам термін «захист» ретельно уникали або підмінювали термінами «психологічний бар'єр» [3, 39], «захисна реакція» [54], «змістовний бар'єр» [14], «компенсаторні механізми» [50] і т.п. Пізніше, багато дослідників погодились, що феномен захисних механізмів може й повинен бути предметом дійсно наукового вивчення [7, 28, 37, 38, 50]. При цьому деякі автори підкреслено дистанціюються від психоаналітичної парадигми, розглядаючи захист або в границях теорії установки (як реорганізацію системи установок) [6], або в межах теорії діяльності (як тимчасова відмова від діяльності) [49, 54] і т.п.

Серед радянських дослідників найбільший внесок до розробки проблеми психологічного захисту з позицій теорії установки вніс Ф.В.Бассин [7].

Згідно Ф. В. Бассину й, на думку деяких інших дослідників, -- Б.Ф. Зейгарник [28], А. А. Налчаджяна [38], Е. Т. Соколової [53], В. К. Мягер [37] і ін., - психологічний захист є нормальним, повсякденно працюючим механізмом людської свідомості. При цьому Ф.В.Бассин підкреслює величезне значення захисту щодо зняття різного роду напруг у житті. На його думку, захист здатний запобігти дезорганізації поведінки людини, що наступає не тільки при зіткненні свідомого й несвідомого, але й у випадку протиборства між цілком усвідомлюваними установками. Автор вважає, що основним у психологічному захисті є перебудова системи установок, спрямована на усунення надмірної емоційної напруги й запобігання дезорганізації поведінки.

Правда, такі дослідники як В.С.Роттенберг [49], Э.И.Кіршбаум [30], И.Д.Стойков [54] і ін., вважають психологічний захист однозначно непродуктивним, шкідливим засобом рішення внутрішньо-зовнішнього конфлікту. Серед учених цього напрямку популярна ідея про те, що захисні механізми обмежують оптимальний розвиток особистості, її так звану «власну активність», «активний пошук», тенденцію до «персонализации», «вихід на новий рівень регуляції й взаємодії з миром».

Однак такі автори, як В.К. Мягер [37], Б.В. Зейгарник [28], Е.Т.Соколова [53], Р.М. Грановська [20] пропонують розрізняти патологічний психологічний захист або неадекватні форми адаптації й «нормальну, профілактичну, що постійно існує в нашому повсякденному житті» [37, с. 11]. Так чи інакше, визначення значення психологічного захисту в індивідуальному розвитку й процесі соціально-психічної адаптації -- питання, від якого залежить і відношення до цього феномена в його реальних проявах. У цьому зв'язку позиція останньої групи авторів є найбільш адекватною завданню нашого дослідження.

Розглядаючи проблему опосередкування при аналізі компенсації почуття неповноцінності, Б.В. Зейгарник виділяє деструктивні й конструктивні заходи захисту. Перші пов`язують з неусвідомленістю їх суб'єктом, а другі -- з усвідомленим прийняттям і регуляцією. Матеріал патології показує: багато симптомів при неврозах, важких соматичних захворюваннях являють собою неусвідомлювані хворими міри захисту. Неусвідомлюваний і неконструктивний захист відзначається й у здорової людини в ситуації фрустрації. Такі симптоми як негативізм, аутизм часто є засобами прикриття порушеного спілкування.

Б.В. Зейгарник підкреслює, що проявляючись на рівні несвідомого, міри захисту нерідко приводять до деформації вчинків людини, порушенню гармонічних зв'язків між цілями поводження й обумовленої поводженням ситуацією. Свідомо поставлена мета й контроль за своїми діями на шляху до досягнення мети стають основними ланками опосередкованої поведінки.

Останнього десятиріччя термін «психологічний захист» часто вводиться до контексту всіляких, як наукових, так і науково-популярних праць по медичнії [29, 50], соціальнії [38], віковії й педагогічній психології [14, 20, 39], нейропсихології [27], педагогіці [19], юридичній психології [4] і т.д. В.М. Прошкіною [45] розпочата спроба систематизації типологій захисних механізмів у медичній психології (у клініці неврозів по Б.Д.Карвасарському; у дослідженнях стресу по В.А.Ташликову; у клініці алкоголізму по В.Е.Бехтелю) і в юридичній психології (по А.Р.Ратинову й Г.Х.Єфремовій). Незважаючи на актуальність, теоретичну й практичну значимість цих досліджень, вузька спеціалізація авторів залишає відкритим питання про системну й універсальну концепцію захисту.

Більш широко й однозначно в працях вітчизняних дослідників висвітлюється проблема, суміжна із проблемою захисту в аспекті її генезису, а саме проблема ранніх дитячо-батьківських відносин. У роботах В.В.Столина, А.Я.Варга, Е.Т.Соколової [53], В.И. Гарбузова, Г.В.Бурменскої, М.И.Буянова [17], В.В.Лебединського, Э.Г.Эйдеміллера й В.В.Юстецького та ін. ранні міжособистісні взаємодії дитини однозначно оцінюються як визначальний фактор його подальшого психічного розвитку й соціальної адаптації [48].

Можна виділити три щодо відособлених підходу до розгляду даної проблеми:

1) дослідження передумов, тобто ранніх дитячо-батьківських відносин, стереотипів батьківського поводження, реакцій дітей з врахуванням або без врахування особливостей їхнього темпераменту;

2) дослідження интрапсихичних утворень, що виступають наслідком цих відносин;

3) дослідження й типологізація особливостей характеру й поведінки підлітків і дорослих людей, іноді з посиланням на попередні аспекти проблеми, але, як правило, без конкретизації.

Деякі дослідники намагалися робити спроби синтезу цих підходів, основна увага, однак, акцентувалося на якому-небудь одному, рідше двох напрямках. Наприклад, у згадуваній монографії А.Фрейд увага автора зосереджена в основному на першій і другій позиціях [57]. Є.Єриксон, підкреслюючи роль соціокультурних змін умов існування індивіда в рішенні проблем позитивної ідентифікації й адаптації, не конкретизує свої погляди на интрапсихічні утворення, пов'язані із цими змінами [65]. Говорячи про визначальну роль «гетерономного» (тобто суперечному природному росту й розвитку) впливу батьків на дитину в актуалізації механізмів «втечі від волі» і адаптивних характерологических особливостях, Є.Фромм не розглядає специфіки цього впливу [62]. К.Леонгард у своїй широко відомій концепції акцентуацій особистості зосереджує увага в основному на поведінкових аспектах акцентуацій і тільки в описах деяких клінічних випадків аналізує їхні неприроджені детермінанти [33]. Р.Плутчик у цьому зв'язку також обмежується зауваженням про те, що «у процесі дорослішання кожний індивід зіштовхується з більшою розмаїтістю ситуацій, що викликають емоційні стани, вираження яких чреваті подальшим конфліктом і додатковою небезпекою. У результаті дитина розвиває захисні стратегії, що представляють із себе непрямі шляхи переживання емоційного конфлікту й впорання з ним» [66]. При цьому поза полем зору автора залишаються як типи обмеження експресії, так і типи захиснї поведінки. У числі дослідників, що розглядали в різних парадигмах психологічного знання проблему ранніх міжособистісних взаємодій суб'єкта і їхніх наслідків, можуть бути також названі Р.Берні, Д.Шектер, А.Адлер, К.Хорні, В.Байярд і Д.Байярд, Є.Берн та ін.

1.2.1 Структурна теорія механізмів захисту Р. Плутчика

Аналіз літературних джерел по проблемі психологічного захисту особистості дозволяє зробити висновок, що в цей час існує невелика кількість удалих спроб інтеграції значної частини теоретичного й емпіричного знання про захисні механізми в єдину концепцію. Однієї з них, найбільш релевантною завданню нашого дослідження, є «Структурна теорія захистів Его», розроблена доктором психології, професором Робертом Плутчиком зі співавторами в 1979 році [66]. Метод, використаний при її створенні, включає ряд теоретичних постулатів і емпіричних процедур. У ньому є спроба інтегрувати психоаналітичне розуміння природи захисних механізмів із психометричними техніками розробки тестів. Крім того, він увібрав у себе багато чого зі структурних моделей емоцій і діагнозів з метою забезпечення багатозначного контексту. Системність і універсальність теоретичної моделі обґрунтовують нашу спробу винести її за рамки інтрапсихічної сфери життєдіяльності суб'єкта й застосувати для рішення деяких проблем вікової й педагогічної психології.

Теоретична модель механізмів захисти була розроблена Р. Плутчиком у співавторстві з Г. Келлерманом і Х. Контом в 1979 році. Згодом він використав її як теоретичну й методологічну основу при розробці теста-опитувальника механізмів захисту «LIFE STYLE INDEX».

Пропонуючи оригінальну модель захисту, Р. Плутчик неодноразово підкреслює, що вона концептуально базується на загальній психоеволюційній теорії емоцій, розробленої їм же й описаної в ряді книг і наукових статей. Розглянемо більш докладно деякі вихідні моменти, положення й висновки структурної теорії захисту.

При розробці первісної моделі Р.Плутчик виходить, по-перше, з того, що захисні механізми співвідносяться з афективними станами й діагнозами. Наприклад, зв'язок між захисним механізмом заміщення й клінічним станом гніву або агресії проходить через всю соціально-психологічну літературу по пасивно-агресивній поведінці. Мається на увазі, що особистості із сильно вираженими рисами характеру, імовірно, мають тенденцію користуватися певними механізмами захисту як засобами упорання з різними життєвими проблемами. По-друге, модель має на увазі, що кожний з основних діагнозів, що описують реально існуючі психічні розлади особистості, пов'язаний з домінуючим захистом [57, с. 124].

По-третє, модель припускає існування малої кількості базисних захистів: різні переліки їх, пропоновані різними авторами, відбивають або ідеї накладення (різної назви тих самих явищ), або сполучення базисних захистів.

І останнє: модель Плутчика припускає, що існують деякі явні протилежності серед захисних механізмів. Конкретно відзначаються біполярність придушення й заміщення, реактивного утворення й компенсації, проекції й заперечення, інтелектуалізації й регресії. Правомірність цих положень переконливо доводиться підсумковими результатами багатьох емпіричних досліджень і психометричних процедур [57, с.134].

Р. Плутчик виділяє 8 захисних механізмів, що становлять сферу психологічного захисту. З них же були синтезовані загальні визначення кожного механізму. Кожне визначення використовується для позначення універсального змісту кожного захисту.

Заперечення - відсутність усвідомлення певних подій, елементів життєвого досвіду або почуттів, хворобливих у випадку їхнього усвідомлення.

Компенсація - інтенсивна спроба виправити або знайти підходящу заміну реальної або мнимої, фізичної або психологічної неспроможності.

Раціоналізація - знаходження правдоподібних причин для виправдання дій, викликаних подавленими, неприйнятними почуттями.

Регресія - повернення в стані стресу до ранніх або до більш незрілих паттернів поводження й задоволення.

Заміщення - вивільнення схованих емоцій, зазвичай гніву, на предметах, тваринах або людях, що сприймаються як менш небезпечні для індивіда, ніж ті, які дійсно викликали емоції.

Проекція - несвідоме відбиття власних емоційно неприйнятних думок, властивостей або бажань і приписування їх іншим людям.

Утворення реакції - попередження вираження неприйнятних бажань, особливо сексуальних або агресивних, шляхом розвитку або підкреслення протилежного відношення й поводження.

Придушення - виключення зі свідомості змісту й пов'язаних з ним емоцій, або досвіду й пов'язаних з ним емоцій [57, с. 45].

Ще один висновок був зроблений при аналізі рейтингів захисних механізмів, оціненими експертами - клініцистами по ступені їхньої примітивності. Клінічна література припускає, що різні захисні механізми представляють, до певної міри, різні рівні розвитку особистості або різні рівні примітивності. Рангові оцінки базисних захистів із цього погляду, виглядають у такий спосіб: заперечення; регресія; проекція; заміщення; придушення; утворення реакції; інтелектуалізація; компенсація. Виявилося, що психіатри прийшли до повної згоди із приводу того, що заперечення, регресія й проекція є дуже примітивні захисти, а інтелектуалізація й компенсація, навпроти, представляють більше високі рівні розвитку особистості [17, с.126].

Ґрунтуючись на викладеному матеріалі, Р.Плутчик пропонує 5 постулатів теоретичної моделі захисту.

Постулат 1. Специфічні захисти утворюються для впорання зі специфічними емоціями.

Постулат 2. Існують вісім основних механізмів захисту, які розвиваються для упорання з вісьма основними емоціями.

Постулат 3. Вісім основних захисних механізмів мають властивості, як подібності, так і полярності.

Постулат 4. Певні типи особистісних діагнозів мають у своїй основі характерні захисні стилі.

Постулат 5. Індивід може використати будь-яку комбінацію механізмів захисту.

Перший постулат дозволяє розкрити психологічну сутність процесу організації захисту в онтогенезі як конфлікту між первинною емоцією (сполученням емоцій) і емоцією страху (його соціалізованих форм). Ця позиція ілюструється в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1. Утворення механізмів захисту

Емоції Спонтанне Вияв	Результат	Страхи і його соціалізовані форми	Механізми захисту	Переоцінка стимулів
Страх	Знецінювання	Сором	Придушення	«Мені це незнайомо»
Гнів	Помста, покарання, знецінювання	Страх, сором	Заміщення	«От хто у всім винуватий»
Радість	Покарання, відкидання	Страх, сором	Реактивне утворення	«Всі, пов'язане із цим, огидно»
Сум	Результат відсутній. Відкидання	Страх, почуття Неповноцінності	Компенсація	«Зате я... Однаково я...»
Прийняття	Байдужість, відкидання	Почуття Неповноцінності	Заперечення	Оцінка відсутня
Відкидання	Відкидання	Страх самонеприйняття	Проекція	«Всі люди порочні»
Очікування	Знецінювання	Розгубленість, паніка, почуття провини	Интелектуалізація	«Всі люди порочні»
Подив	Знецінювання	Почуття провини, страх ініціативи	Регресія	«Ви зобов'язані мені допомогти»

У процесі дорослішання кожний індивід зіштовхується з більшою розмаїтістю ситуацій, що викликають такі емоційні стани, як гнів, страх, відраза, обурення або сум. Дуже часте вияв емоційного стану викликає подальший конфлікт і додаткову небезпеку. У результаті дитина розвиває захисні стратегії, що представляють із себе непрямі шляхи переживання емоційного конфлікту й впорання з ним [57].

Таким чином, переваги структурної теорії захисних механізмів Р. Плутчика складається з її універсальності, інтегративності й наочності запропонованої моделі. Як недоліки можна вказати недостатній опис аспектів генезису й функціонування механізмів психологічного захисту.

Опираючись на розглянуті вище аспекти генезису й функціонування механізмів захисту в їхньому причинно-тимчасовому взаємозв'язку, дамо короткі синтетичні характеристики кожному з восьми основних механізмів у порядку їх онтогенетичного розвитку. До цих характеристик включені також прояви функціонування механізмів захисту на інтерпсихічному рівні, такі як захисна поведінка в нормі, що відповідає акцентуації характеру, можливі девіації, діагностичні концепції, типи ролей у групі, можливі психосоматичні захворювання.

Заперечення -- найбільш ранній онтогенетично й найбільш примітивний механізм захисту. Заперечення розвивається з метою стримування емоції прийняття навколишніх, якщо вони демонструють емоційну індиферентність або відкидання. Це, у свою чергу, може привести до самонеприйняття. Заперечення має на увазі інфантильну підміну прийняття навколишньою увагою з їх боку, причому будь-які негативні аспекти цієї уваги блокуються на стадії сприйняття, а позитивні допускаються в систему. У результаті індивід одержує можливість безболісно виражати почуття прийняття миру й себе самого, але для цього він повинен постійно залучати до себе увага оточуючих доступними йому способами.

Особливості захисного поводження в нормі: егоцентризм, сугестивність і самосугестивність, товариськість, прагнення бути в центрі уваги, оптимізм, невимушеність, дружелюбність, уміння викликати довіру, упевнена манера триматися, прагнення до визнання, самовпевненість, хвастощі, жалість до себе, увічливість, готовність прислужити, афектована манера поводження, пафос, легка переносимость критики й відсутність самокритичності. До інших особливостей відносяться виражені артистичні й художні здібності, багата фантазія, схильність до розіграшів. Краща робота в сферах мистецтва й обслуговування.

Акцентуація: демонстративність.

Можливі девіації поводження: облудність, схильність до симуляції, необдуманість учинків, недорозвинення етичного комплексу, схильність до шахрайства, ексгібіціонізм, демонстративні спроби суїциду й самоушкодження.

Діагностична концепція: істерія.

Можливі психосоматичні розлади (по Ф. Александеру): конверсійно-истеричні реакції, паралічі, гіперкінези, порушення функції аналізаторів, ендокринні порушення.

Тип групової ролі (по Г. Келлерману): «роль романтика».

Проекція -- порівняно рано розвивається в онтогенезі для стримування почуття неприйняття себе й навколишніх як результату емоційного відкидання з їх боку. Проекція припускає приписування навколишніх різних негативних якостей як раціональну основу для їхнього неприйняття й самоприйняття на цьому тлі. Розрізняють атрибутивну проекцію (несвідоме відкидання власних негативних якостей і приписування їх навколишньої); раціоналістичну (усвідомлення в себе приписуваних якостей і проектування по формулі «всі так роблять»); комплементарну (інтерпретація своїх реальних або мнимих недоліків як достоїнств); асимілятивну (приписування недоліків по подібності, наприклад, батько -- дитина).

Особливості захисного поводження в нормі: гордість, самолюбство, егоїзм, мстивість, уразливість, загострене почуття несправедливості, зарозумілість, честолюбство, підозрілість, ревнивість, ворожість, упертість, незговірливість, нетерпимість до заперечень, тенденція до викриття оточуючих, пошук недоліків, замкнутість, песимізм, підвищена чутливість до критики й зауважень, вимогливість до себе й до інших, прагнення досягти високих показників у будь-якому виді діяльності.

Акцентуація: застряваємість.

Можливі девіації поводження: поводження, детерміноване надцінними або яскравими ідеями ревнощів, несправедливості, переслідування, винахідництва, власної ущербності або грандіозності. На цьому ґрунті можливі прояви ворожості, що доходять до насильницьких дій і вбивств. Рідше зустрічаються садистсько-мазохистський та іпохондричний симптомокомплекси, останній на базі недовіри до медицини й лікарів.

Діагностична концепція: параноя.

Психосоматичні розлади й захворювання: гіпертонічна хвороба, артрити, мігрень, діабет, гіпертиреоз.

Тип групової ролі: «роль перевіряючого».

Регресія -- розвивається в ранньому дитинстві для стримування почуттів невпевненості в собі й страху невдачі, пов'язаних із проявом ініціативи. Регресія припускає повернення до ексквізитної ситуації до більш незрілих онтогенетично паттернів поведінки й задоволення. Регресивна поведінка, як правило, заохочується дорослими, що мають установку на емоційний симбіоз і інфантилизацію дитини. У кластер регресії входить також механізм рухова активність, що припускає мимовільні дії для зняття напруги.

Особливості захисного поводження в нормі: слабохарактерність, відсутність глибоких інтересів, піддатливість впливу оточуючих, сугестивність, невміння доводити до кінця розпочату справу, легка зміна настрою, плаксивість, в ексквізитній ситуації підвищена сонливість і непомірний апетит, маніпулювання дрібними предметами, мимовільні дії (потирання рук, крутіння ґудзиків і т.п.), специфічна «дитяча» міміка й мова, схильність до містики й марновірств, загострена ностальгія, нестерпність самітності, потреба у стимуляції, контролі, підбадьоренні, розраді, пошук нових вражень, уміння легко встановлювати поверхневі контакти, імпульсивність.

Акцентуація (по П. Б. Ганнушкину): нестійкість.

Можливі девіації поводження: інфантилізм, дармоїдство, конформізм в антисоціальних групах, уживання алкоголю й наркотичних речовин.

Діагностична концепція: нестійка психопатія.

Можливі психосоматичні розлади: дані відсутні.

Тип групової ролі: «роль дитини».

Заміщення -- розвивається для стримування емоції гніву на більш сильного, старшого або значимого суб'єкта, що виступає як фрустратор, щоб уникнути відповідної агресії або відкидання. Індивід знімає напругу, обертаючи гнів і агресію на більш слабкого одушевленого або неживого об'єкта або на самого себе.

Заміщення має як активні, так і пасивні форми й може використовуватися індивідами незалежно від їхнього типу конфліктного реагування й соціальної адаптації.

Особливості захисного поводження в нормі: імпульсивність, дратівливість, вимогливість до оточуючих, брутальність, запальність, реакції протесту у відповідь на критику, нехарактерність почуття провини, захоплення «бойовими» видами спорту (бокс, боротьба, хокей і т.п.), перевага кінофільмів зі сценами насильства (бойовики, фільми жахів і т.п.); прихильність до будь-якої діяльності, пов'язаної з ризиком; виражена тенденція до домінування іноді сполучається с сентиментальністю; схильність до занять фізичною працею.

Акцентуація: збудливість (епилептоїдність).

Можливі девіації поводження: агресивність, некерованість, схильність до деструктивних і насильницьких дій, жорстокість, аморальність, бродяжництво, проституція, часто хронічний алкоголізм, самоушкодження й суїциди.

Діагностична концепція: епилептоїдність (по П. Б. Ганнушкіну); збудлива психопатія (по Н. М. Жарикову); агресивний діагноз (по Р. Плутчику).

Можливі психосоматичні захворювання (по Ф. Александеру): гіпертонічна хвороба, артрити, мігрень, діабет, гіпертиреоз; (по Е. Берну): виразка шлунка.

Тип групової ролі: «роль шукаючого козла відпущення».

Придушення -- розвивається для стримування емоції страху, прояви якої неприйнятні для позитивного самосприйняття й загрожують влученням в пряму залежність від агресора. Страх блокується за допомогою забування реального стимулу, а також всіх об'єктів, фактів і обставин, асоціативно пов'язаних з ним. У кластер придушення входять також близькі до нього механізми: ізоляція й інтроєкция (визначення надані в 1.2.). Ізоляція підрозділяється деякими авторами на дистанціювання, дереалізацію й деперсоналізацію, які можна коротко виразити формулами: «це було десь далеко й давно; якби не наяву; начебто не із мною». В інших джерелах ці ж терміни застосовуються для позначення патологічних розладів сприйняття.

Особливості захисного поводження в нормі: ретельне уникання ситуацій, які можуть стати проблемними й викликати страх (наприклад, польоти на літаку, публічні виступи й т.д.), нездатність відстояти свою позицію в суперечці, покірність, боязкість, безпам'ятність, острах нових знайомств; виражені тенденції до уникання й підпорядкування піддаються раціоналізації, а тривожність -- сверхкомпенсации у вигляді неприродно спокійного, повільного поводження, навмисної незворушності й т.п.

Акцентуація: тривожність (по К. Леонгарду); конформность (по П. Б. Ганнушкину).

Можливі девіації поведінки: іпохондрія, ірраціональний конформізм, іноді крайній консерватизм.

Можливі психосоматичні розлади й захворювання (по Е.Берну): непритомності, печія, втрата апетиту, виразкова хвороба 12-перстной кишки.

Діагностична концепція: пасивний діагноз (по Р. Плутчику).

Тип групової ролі: «роль невинного».

Інтелектуалізація -- розвивається в ранньому підлітковому віці для стримування емоції очікування або передбачення з остраху пережити розчарування. Утворення механізму прийнято співвідносити із фрустраціями, пов'язаними з невдачами в конкуренції з однолітками. Припускає довільну схематизацію й тлумачення подій для розвитку почуття суб'єктивного контролю над будь-якою ситуацією. У цей кластер входять також механізми: анулювання, сублімація й раціоналізація (визначення дані в 1.2.). Остання підрозділяється на раціоналізацію актуальну, що передбачає, для себе й для інших, постгіпнотичну й проективну; і має наступні способи: дискредитація мети, дискредитація жертви, перебільшення ролі обставин, твердження шкоди в благо, переоцінювання наявного й самодискредитація.

Особливості захисного поводження в нормі: старанність, відповідальність, сумлінність, самоконтроль, схильність до аналізу й самоаналізу, обґрунтованість, усвідомленість зобов'язань, любов до порядку, нехарактерність шкідливих звичок, передбачливість, дисциплінованість, індивідуалізм.

Акцентуація: психастенія (по П. Б. Ганнушкину), педантичність (по К. Леонгарду).

Можливі девіації поводження: нездатність прийняти рішення, підміна діяльності «рассуждательством», самообман і самовиправдання, виражена відтстороненність, цинізм; поводження, обумовлене різними фобіями, ритуальні й інші нав'язливі дії.

Діагностична концепція: нав'язливість.

Можливі психосоматичні розлади: болючі відчуття в області серця, вегетативні розлади, спазми стравоходу, поліурія, сексуальні розлади.

Тип групової ролі: «роль философа».

Реактивне утворення -- захисний механізм, розвиток якого пов'язують із остаточним засвоєнням індивідом «вищих соціальних цінностей» [56]. Реактивне утворення розвивається для стримування радості оволодіння певним об'єктом (наприклад, власним тілом) і можливості використання його певним чином (наприклад, для сексу або агресії). Механізм припускає вироблення й підкреслення в поведінці прямо протилежної установки.

Особливості захисного поводження в нормі: неприйняття всього, пов'язаного з функціонуванням організму й відносинами статі, виражається в різних формах і з різною інтенсивністю; уникання суспільних лазень, вбиралень, роздягалень і т.п., різке негативне відношення до «непристойних» розмов, жартів, кінофільмів еротичного характеру (а також зі сценами насильства), еротичної літератури; сильні переживання із приводу порушень «особистісного простору», випадкових зіткнень із іншими людьми (наприклад, у суспільному транспорті); підкреслене прагнення відповідати загальноприйнятим стандартам поводження, актуальність, заклопотаність «пристойним» зовнішнім виглядом, увічливість, люб'язність, респектабельність, безкорисливість, товариськість, як правило, підняте настрій. З інших особливостей; осуд флірту й ексгібіціонізму, помірність, іноді вегетаріанство, моралізування, бажання бути прикладом для навколишніх.

Акцентуації: сенситивность, екзальтованість.

Можливі девиації поводження: виражена завищена самооцінка, лицемірство, святенництво, крайній пуританізм.

Діагностична концепція: маніакальність.

Можливі психосоматичні захворювання (по Ф. Александеру): бронхіальна астма, виразкова хвороба, виразковий коліт.

Тип групової ролі: «роль пуританіна».

Компенсація -- онтогенетично самий пізній і когнитивно складний захисний механізм, що розвивається й використається, як правило, свідомо. Призначений для стримування почуття суму, горя із приводу реальної або мнимої втрати, втрати, недостачі, недоліку, неповноцінності. Компенсація припускає спробу виправлення або знаходження заміни цієї неповноцінності. У кластер компенсації входять також механізми: сверхкомпенсація, ідентифікація й фантазія, яку можна розуміти як компенсацію на ідеальному рівні.

Особливості захисної поведінки в нормі: поводження, обумовлене установкою на серйозну й методичну роботу над собою, знаходження й виправлення своїх недоліків, подолання труднощів, досягнення високих результатів у діяльності; серйозні заняття спортом, колекціонування, прагнення до оригінальності, схильність до спогадів, літературне творчість.

Акцентуація: дистимність.

Можливі девіації: агресивність, наркоманія, алкоголізм, сексуальні відхилення, клептоманія, бродяжництво, зухвалість, зарозумілість, амбіційність.

Діагностична концепція: депресивність.

Можливі психосоматичні розлади й захворювання: нервова анорексія, порушення сну, головні болі, атеросклероз.

Тип групової ролі: «роль об'єднуючого».

РОЗДІЛ 2. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗАХИСНИХ СТРАТЕГІЙ БАТЬКІВ І ДИТИНИ

2.1 Особливості розвитку дітей молодшого шкільного віку

Молодший шкільний вік охоплює період життя від 6 до 11 років і визначається найважливішою обставиною в житті дитини - вступом до школи. У цей час відбувається інтенсивний біологічний розвиток дитячого організму (центральних і вегетативної нервових систем, кісткової й м'язової систем, діяльності внутрішніх органів). В основі такої перебудови лежить виражене ендокринне зрушення - включаються в дію «нові» залози внутрішньої секреції й перестають діяти «старі». Хоча фізіологічна сутність цього кризу ще повністю не визначена, на думку ряду вчених приблизно у віці 7 років припиняється активна діяльність вилочкової залози, в результаті чого знімається гальмо з діяльності полових і ряду інших залоз внутрішньої секреції, наприклад, гіпофіза й кори надпочечників, що дає старт виробленню таких полових гормонів, як андрогени й естрогени. Така фізіологічна перебудова жадає від організму дитини великої напруги для мобілізації всіх резервів.

У цей період зростає рухливість нервових процесів, процеси порушення переважають, і це визначає такі характерні риси молодших школярів, як підвищену емоційну збудливість і непосидючість.

До 7 років морфологічно дозрівають лобові відділи великих півкуль головного мозку, що створює основу для більшої, ніж у дошкільнят, гармонії процесів порушення й гальмування, необхідної для розвитку цілеспрямованого довільного поводження. Оскільки м'язовий розвиток і способи керування їм не йдуть синхронно, то в дітей цього віку є особливості в організації руху. Розвиток великих м'язів випереджає розвиток дрібних, у зв'язку із чим діти краще виконують сильні й розгонисті рухи, ніж дрібні й потребуючі точності (наприклад, при писанні). У цілому для дітей залишається характерною підвищена стомлюваність і нервово-психічна ранимість. Це проявляється в тому, що їхня працездатність звичайно різко падає через 25- 30 хвилин після початку уроку й після другого уроку. Діти стомлюються у випадку відвідування групи продовженого дня, а також при підвищеній емоційній насиченості уроків і заходів.

Фізіологічні трансформації викликають великі зміни в психічному житті дитини. У центр психічного розвитку висувається формування довільності (планування, виконання програм дій і здійснення контролю). Відбувається вдосконалювання пізнавальних процесів (сприйняття, пам'яті, уваги), формування вищих психічних функцій (мови, читання), що дозволяє дитині молодшого шкільного віку робити вже більше складні, у порівнянні з дошкільником, розумові операції. При сприятливих умовах навчання й достатньому рівні розумового розвитку на цій основі виникають передумови до розвитку теоретичного мислення й свідомості. Під керівництвом вчителя діти починають засвоювати зміст основних форм людської культури (науки, мистецтва, моралі) і вчаться діяти відповідно до традицій і нових соціальних очікувань людей. Саме в цьому віці дитина вперше чітко починає усвідомлювати відносини між ним і навколишніми, розбиратися в суспільних мотивах поводження, моральних оцінках, значимості конфліктних ситуацій, тобто поступово вступає у свідому фазу формування особистості.

Із приходом до школи змінюється емоційна сфера дитини. З одного боку, у молодших школярів, особливо першокласників, у значній мірі зберігається характерна й для дошкільнят властивість бурхливо реагувати на окремі, що зачіпають їх, події й ситуації. Діти чутливі до впливів навколишніх умов життя, вразливі й емоційно чуйні. Вони сприймають насамперед ті об'єкти або властивості предметів, які викликають безпосередній емоційний відгук, емоційне відношення. Наочне, яскраве, живе сприймається найкраще. З іншого боку, надходження в школу породжує нові, специфічні емоційні переживання, тому що воля дошкільного віку переміняється залежністю й підпорядкуванням новим правилам життя. Ситуація шкільного життя вводить дитину до строго нормованого світу відносин, жадаючи від його організованості, відповідальності, дисциплінованості, гарній успішності. Посилюючи умови життя, нова соціальна ситуація в кожної дитини, що поступили в школу, підвищує психічну напруженість. Це відбивається й на здоров'я молодших школярів, і на їхній поведінці.

Вступ до школи - це така подія в житті дитини, у якій обов'язково заходять у суперечність два визначальні мотиви її поведінки: мотив бажання («хочу») і мотив повинності («треба»). Якщо мотив бажання завжди виходить від самої дитини, то мотив повинності частіше ініціюється дорослими. У книзі «Що стосується мене... Сумніви й переживання самих молодших школярів» ми постаралися простежити, як діти можуть вирішити цей конфлікт між «хочу» і «треба», які шляхи виходу із ситуації можуть обрати. По логіці, що не раз використалася в казках, цих шляхів може бути принаймні чотири: уперед, назад, ліворуч і праворуч.

Перший шлях, «треба», - це пряма дорога «уперед» у доросле життя з її нормами, вимогами й зобов'язаннями.

Другий шлях, «хочу»,- своєрідний відступ «назад», захисна регресія до ранніх дитячих форм поводження.

Третій шлях, «ліворуч», використають так звані «раціональні» діти, які всіма силами намагаються перетворити шкільну ситуацію таким чином, щоб у ній замість дорослих «треба» господарювали дитячі «хочу». Такі діти відкрито сумніваються в самому змісті дорослих норм і вимог, вічно щось пропонують, змінюють вихідні правила, протестують і швидко вимикаються з роботи, якщо за ними не пішли і їх не послухалися. Ці діти досить незручні дорослим, тому що завжди мають своя думка й схильні суперечити дорослим.

Четвертий шлях, «праворуч»,- самий для нас цікавий. Дитина, що вибирає цей шлях, всіма силами прагне відповідати всім тим «треба», які випливають із конкретної ситуації. Але його не зовсім задовольняє те, як у нього це виходить. У результаті він іде в себе й дуже глибоко все переживає. У нього виникають яскраві, емоційно зафарбовані стани. Його роздирають протиріччя між самими різними прагненнями, бажаннями й небажаннями. Дитина не може прийняти себе в ситуації й тому більш-менш усвідомлено прагне перетворити не зовнішній, а свій внутрішній психічний мир, хоч якось зняти внутрішнє напруження й дискомфорт, тобто захиститися за допомогою психологічних механізмів. І тут щось у нього виходить, а щось - ні. І якщо якісь переживання залишаться погано усвідомленими й невідпрацьованими, вони можуть перетворитися в психологічні комплекси, які ми часто спостерігаємо у дорослих людей.

Яку би стратегію не обрала дитина, нездатність відповідати новим нормам і вимогам дорослих неминуче змушує його сумніватися й переживати. Дитина, що вступила до школи, стає вкрай залежною від думок, оцінок і відносин оточуючих його людей. Усвідомлення критичних зауважень у свою адресу впливає на його самопочуття й приводить до зміни самооцінки. Якщо до школи деякі індивідуальні особливості дитини могли не заважати її природному розвитку, приймалися й ураховувалися дорослими людьми, то в школі відбувається стандартизація умов життя, у результаті чого емоційні й поведінкові відхилення особистісних властивостей стають особливо помітними. У першу чергу виявляють себе надзбудливість, підвищена чутливість, поганий самоконтроль, нерозуміння норм і правил дорослих. Усе більше росте залежність молодшого школяра не тільки від думки дорослих (батьків і вчителів), але й від думки однолітків. Це приводить до того, що він починає випробовувати страхи особливого роду: що його порахують смішним, боягузом, ошуканцем або слабовільним. Як відзначає А.І. Захаров, якщо в дошкільному віці переважають страхи, обумовлені інстинктом самозбереження, то в молодшому шкільному віці превалюють соціальні страхи як погроза благополуччю індивіда в контексті його відносин з оточуючими людьми.

У більшості випадків дитина пристосовує себе до нової життєвої ситуації, і в цьому йому допомагають різноманітні форми захисного поводження. У нових відносинах з дорослими й з однолітками дитина продовжує розвивати рефлексію на себе й інших. При цьому, домагаючись успіху або зазнаючи поразки, вона може, по образному вислову В. С. Мухіної, потрапити «у капкан супутніх негативних утворень», випробовуючи почуття переваги над іншими або заздрість. У той же час здатність, що розвивається, до ідентифікації з іншими допомагає зняти напір негативних утворень і розвити прийняті позитивні форми спілкування.

Таким чином, вступ до школи веде не тільки до формування потреби в пізнанні й визнанні, але й до розвитку почуття особистості. Дитина починає займати нове місце усередині сімейних відносин: він - учень, він - відповідальна людина, з ним радяться й уважаються. Засвоєння норм поводження, вироблених суспільством, дозволяє дитині поступово перетворити їх у своєї власної, внутрішні, вимоги до самого себе [41].

2.2 Генезис механізмів психологічного захисту

психологічний захист школяр особистість

Одним з геніальних відкриттів психодинамічної теорії було відкриття найважливішої ролі ранніх дитячих травм. Чим у більш ранньому віці дитина одержує психічну травму, тим більше глибокі шари особистості виявляються «деформованими» у дорослої людини. Соціальна ситуація й система відносин може породити в душі маленької дитини переживання, які залишать незгладимий слід на все життя, а іноді й знецінять її. Завдання самої ранньої стадії дорослішання, описаної Фрейдом, - встановити нормальні стосунки з першим у житті дитини «об'єктом» - материнськими грудьми, а через неї - з усім миром. Якщо дитина не кинута, якщо матір'ю рухає не ідея, а тонке почуття й інтуїція, дитина буде зрозуміла. Якщо такого розуміння не відбувається - формується одна з найважчих особистісних патологий - не формується базова довіра до миру. Виникає й зміцнює почуття, що мир неміцний, не зможе удержати мене, якщо я впаду. Таке відношення до миру супроводжує дорослу людину все життя. Неконструктивно вирішені завдання цього раннього віку приводять до того, що людина сприймає мир перекручено. Страх переповняє його. Людина не може тверезо сприймати мир, довіряти собі й людям, вона часто живе із сумнівом, що існує взагалі сама. Захист від страху в таких особистостей відбувається за допомогою потужних, так званих примітивних, захисних механізмів.

У віці від півтора до трьох років дитина вирішує не менш відповідальні життєві завдання. Наприклад, приходить час, і батьки починають привчати його до туалету, до контролю над собою, своїм організмом, поводженням і почуттями. Коли батьки суперечливі, дитина губиться: те його хвалять, коли він ходить до горщика, то голосно соромлять, коли він гордий приносить цей повний горщик у кімнату показати сидячим за столом гостям. Розгубленість і головне - сором, почуття, що описує не результати його діяльності, але його самого, - от що з'являється в цьому віці. Батьки, занадто фіксовані на формальних вимогах чистоти, що пред'являють до дитини не здійсненну для цього віку планку "довільності", просто педантичні особистості, домагаються того, що дитина починає боятися власної спонтанності й безпосередності. Дорослі, у яких все життя розписане, усе під контролем, люди, що не представляють собі життя без списку й систематизації й разом з тим не справляються із ситуацією авралу й будь-якими несподіванки, - це ті, ким як би керують їх власні маленькі "я", двох років від роду, осоромлені й присоромлені.

Дитина трьох-шести років зіштовхується з тим, що не всі його бажання можуть бути задоволені, а виходить, він повинен прийняти ідею обмежень. Дочка, наприклад, любить батька, але вийти заміж за нього не може, він уже одружений на її мамі. Інше найважливіше завдання - навчитися вирішувати конфлікти між «хочу» і «не можна». Ініціативність дитини бореться з почуттям провини - негативним відношенням до того, що вже зроблено. Коли перемагає ініціативність - дитина розвивається нормально, якщо провина - то, швидше за все, вона так і не навчиться довіряти собі й цінувати свої зусилля при рішенні завдання. Постійне знецінювання результатів праці дитини по типі «Ти міг би краще» як стиль батьківського виховання також приводить до формування готовності дискредитувати власні зусилля й результати своєї праці. Формується страх невдачі, що звучить так: «Не буду навіть пробувати, однаково не вийде». На цьому тлі формується сильна особистісна залежність від того, хто критикує. Основне питання цього віку: як багато я можу зробити? Якщо задовільна відповідь на нього не знайдений у п'ять років, все життя, що залишилося, людина буде несвідомо відповідати на нього, попадаючись на вудку « чине слабко тобі?».