імені Т.Г. Шевченка

Психологічний тип .

Було виділено наступні підходи:

І. Інтелектуально-процесуальний підхід

При цьому підході основою будь-якої діяльності творчого характеру вважається когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності.

ІІ. Мотиваційно-особистісний підхід

Основою творчості при цьому підході вважається формування певної мотивації та особистісних рис; процес творчості завжди передбачає реалізацію людиною власної індивідуальності (самоактуалізацію особистості).

ІІІ. Системний підхід

Цей підхід припускає визначення “зв'язків” (кореляцій) між творчістю та різнорідними психічними явищами (мислення, сприйняття, особистість та ін.), що передбачає подолання “однобічності” в дослідженнях феномену творчості, яка властива першим двом підходам.

1.2.1. Інтелектуально-процесуальний підхід (інтелектуалізація поняття творчості)

Інтелектуалізація поняття творчості має місце, коли вчений в своїх дослідженнях керується панівним впливом інтелекту на всі сфери діяльності людини.

Наш сучасник І.О.Матіюк вважає, що основою будь-якої діяльності творчого характеру є її когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності, тому що “будь-який акт творення містить в собі розумне начало, інтелектуальну програму та контрольоване інтелектом здійснення самого творчого процесу. Тим самим припускається інтелектуальна регуляція творчого процесу [44,с.7].

Вважаючи основою творчого процесу вироблення нових ідей, які продукує мозок, І.О.Матіюк спирається на слова видатного радянського психолога Л.С.Виготського: “Мозок є не лише органом, що зберігає і відтворює наш попередній досвід, а й органом, що комбінує, творчо переробляє і створює з елементів цього попереднього досвіду нові твердження і нову поведінку” [15,с.5].

Але Л.С.Виготський зовсім не ідеалізував роль інтелекту для творчості, в тій же монографії він пише: “…обидва фактори - інтелектуальний та емоційний - є в рівній ступені необхідними для акту творчості. Почуття, як і думки, спрямовують творчість людини” [15,с.16]. В своїх дослідженнях процесу творчості Л.С.Виготський використовував не інтелектуальний, а системний підхід, пов'язуючи творчість з інтелектуальними здібностями людини (здатність до уяви) та з афективним компонентом особистості (емоційний настрій, почуття).

Інший радянський психолог, дослідник проблем педагогічної психології В.В.Давидов пише, що “теоретичне мислення лежить в основі творчого відношення людини до дійсності” [23,с.300]. Іншими словами - творче відношення до дійсності передбачає задіяння мислення. Поняття творчості тут інтелектуалізовано, оскільки за основу береться мислення (інтелектуальний компонент), що надає можливість визначення особливого - творчого мислення.

Автор оригінальної теорії планомірно-поетапного формування розумових дій та понять - П.Я.Гальперин (1902-1988) довгі роки займався дослідженням проблеми розумових здібностей і творчого мислення. Процес вирішення творчих задач (за Гальпериним) виглядає наступним чином :

поверхове ознайомлення з умовами;

безпорядні проби;

багатократне повернення до відхилених способів;

рішення як інсайт, просвітління.

Таким чином вирішального значення набуває інтуїція, яка є “підсвідомим процесом та має почуттєву природу” [37,с.125].

О.Н.Лук надає інтуїції дуже великого значення, вважаючи її “секретом” творчості. Але він підкреслює, що творчість не є повністю підсвідомим процесом, та схематично виділив декілька етапів творчості:

попереднє накопичення матеріалу;

підсвідомий пошук асоціативних зв'язків;

критична оцінка отриманого результату.

Попередній та заключний етап здійснюється під контролем свідомості, другий етап (який є проміжним) є періодом підсвідомо-інтуїтивної роботи мислення. Цей другий етап являє собою лише один відсоток кропіткої праці усього процесу творчості, але без нього творчість є неповноцінною і навіть неможливою [39,с.60]. Але оскільки інтуїція мало піддається вольовій регуляції та має чуттєву природу, необхідним компонентом творчого процесу є свідома критична оцінка результатів за допомогою логічного мислення з метою перевірки істинності інтуїтивного рішення. О.Н.Лук проти протиставлення понять “мислення” та “творчість”, вважаючи їх нерозривно пов'язаними та значущими для процесу творчої діяльності.

Про єдність логічного та інтуїтивного зазначав Я.О.Пономарьов, який присвятив свою професійну діяльність психології творчості. Я.О.Пономарьов розробив уявлення про центральну ланку психологічного механізму творчості за допомогою зіставлення досліджень розвитку психологічного механізму внутрішнього плану дій (ВПД) з аналізом ходу вирішення творчих задач інтелектуально розвиненими піддослідними.

Вважаючи розвиток ВПД найважливішою особливістю психологічного механізму інтелекту людини, Я.О. Пономарьов експериментальним шляхом установив декілька етапів даного розвитку, які в процесі вирішення творчих задач трансформуються в структурні рівні її організації, що виступають як функціональні ступені вирішення творчих задач. У відповідності з такими положеннями центральна ланка психологічного механізму творчості характеризується єдністю логічного та інтуїтивного [23,с.219].

Фази функціонування психологічного механізму творчості (за О.Я.Пономарьовим):

логічний аналіз проблеми

(активність свідомості);

інтуїтивне рішення

(активність несвідомого);

вербалізація інтуїтивного рішення

(функція свідомості);

формалізація нового знання - формулювання логічного рішення

(функція свідомості).

Таким чином, Я.О.Пономарьов розглядає творчий процес в контексті інтелектуальної діяльності.

Часто дослідники вивчали не сам феномен творчості, а лише здатність до творчості, тобто творчість здібності, які вважалися, підкреслюючи провідне місце інтелекту в творчій діяльності, інтелектуальними творчими здібностями.

Б.П.Нікітін визначає творчі здібності як особливі якості розуму, такі, як спостережливість, уміння зіставляти, порівнювати, тощо [57,6].

В.Андрєєв виділяє складові компоненти поняття “творчі здібності”:

мотиваційний;

інтелектуально-логічний;

інтелектуально евристичний;

самоорганізаційний компонент.

Усі ці компоненти є тісно взаємопов'язаними, і в процесі творчої діяльності відіграють певну роль, але творчими, у вузькому значенні слова, В.Андрєєв вважає інтелектуально-евристичні здібності, які включають в себе: здібність генерувати ідеї, висувати гіпотези, фантазувати, асоціативно мислити, бачити суперечності [56,с.53]. Як бачимо, в даному випадку творчі здібності включають в себе інтелектуальні.

Інший варіант - коли творчі здібності вважаються складовою та невід'ємною частиною інтелектуальних здібностей. М.О.Холодна визначає структуру інтелектуальних здібностей наступним чином:

конвергентна здатність - інтелект у вузькому значенні (рівневі властивості, комбінаторні і процесуальні властивості);

креативність - загальна творча здібність (оригінальність, сприйнятливість, метафоричність);

навчаємість;

пізнавальні стилі (когнітивні, інтелектуальні, епістемологічні).

І.А.Барташнікова та О.О.Барташніков одним із найважливіших показників розвитку творчих здібностей вважають здатність людини ставити нові запитання і проблеми. Корені цієї здатності вбачаються в природній допитливості дитини і в тих ситуаціях спілкування й діяльності, в яких проходить її розвиток.

Здатність людини до постановки нових питань і проблем займає важливе місце в творчості. Н.Б.Шумакова вважає самостійну постановку питань та проблем важливою ланкою творчої активності людини.

“Немає питань, немає проблем - немає і подальших умов для розвитку творчого мислення” - пише Н.Б.Шумакова [99,с.70].

Питання , що містить в собі невідоме, передбачає породження, і є етапом, з якого починається розгортання процесу мислення. “Паростки творчості, які проявляються в дитячих питаннях, потребують бережливого догляду” - робить висновок Н.Б.Шумакова [99,с.71].

Питання є головним стимулом до пізнавальної та дослідницької активності, які О.М.Матюшкин вважає складовими початкових етапів розвитку творчості. Пізнавальний розвиток він трактує як творчий процес, внутрішнє джерело розвитку творчості вбачає в пізнавальних потребах. Пізнавальні потреби спонукають людину до творчої активності [75,с.153-154].

Наш сучасник і співвітчизник С.Д.Максименко вважає творчу активність основою творчих здібностей. Зробивши процес формування творчої активності (як одиниці творчих здібностей) предметом своїх досліджень, С.Д.Максименко використав експериментально-генетичний метод. Для вивчення ступеня сформованості творчих здібностей учнів була використана методика Д.Б.Богоявленської та визначення, за її прикладом, трьох основних рівнів інтелектуальної активності (стимульно-продуктивного, евристичного та креативного).

Як підсумок циклу проведених досліджень, С.Д.Максименко виділив фактори, які тісно пов'язані з інтелектуальною активністю - цілезаснування та самостійність суб'єкта в процесі вирішення проблемних завдань [41,с.106].

Майже в усіх вітчизняних дослідженнях проблематики творчості можна спостерігати два моменти:

по-перше - прагнення дослідників визначити “одиницю” творчості, або її першооснову;

по-друге - спроби пояснити процес протікання творчості, та виділити його загальні закономірності, що носить дещо утопічний характер, тому що суперечить невизначеності самого поняття творчості. Вже багато років відбувається вивчення феномену творчості, багато вчених б'ється над цією “загадкою”, але й досі немає загальноприйнятих характеристик творчості. Кожний дослідник, вчений вкладає в це поняття свій зміст, інколи навіть протилежний іншим поглядам. Причина такої “невизначеності” творчості, мабуть, криється в багатогранності цього феномену.

Для зарубіжних вчених інтелектуального напрямку в дослідженнях феномену творчості, характерними рисами є більша варіативність поглядів щодо області творчості.

Один із засновників гештальтпсихології, відомий німецький психолог Макс Вертгеймер розробив концепцію розвитку продуктивного творчого мислення при використанні активного пошуку способів цілісного бачення завдання. За даними М.Вертгеймера увесь продуктивний мисленнєвий процес є пронизаним творчою енергією. На першій стадії (коли виникає тема) з'являється почуття необхідності розпочати роботу, це почуття мобілізує творчі сили. Після усвідомлення проблеми всі сили спрямовуються на створення її образно-концептуальної моделі (тобто цілісного образу проблеми). Сама робота над вирішенням проблеми протікає неусвідомлено, на інтуїтивному рівні, її результатом є виникнення ідеї рішення (інсайт). Завершальною стадією є виконавча робота, яка також потребує задіяння творчих сил, хоча вже на іншому рівні. Таким чином М.Вертгеймер визначає, що нова думка (рішення проблемної ситуації) з'являється не у вигляді допустимого припущення, загального твердження або віри, а як “інтуїція” : знаходження та розгляд в структурированій фігурі внутрішнього зв'язку [14,с.10-12].

Дж.Гілфорд, один з “піонерів” вивчення загальних творчих здібностей, в результаті своїх факторно-аналітичних досліджень природи інтелекту розробив категорії дивергентного і конвергентного мислення. Конвергентне мислення приводить до єдиного правильного рішення, обумовленого даними фактами; дивергентне мислення є менш обмеженим заданими фактами, воно допускає зміну шляхів рішення проблеми і приводить до випадкових результатів і висновків [4,с.29].

Пізніше Дж.Гілфорд розвинув концепцію креативності, як універсальної пізнавальної творчої здібності, основою якої було визначено дивергентне мислення; виділені були наступні параметри креативності:

здатність до постановки проблем;

здатність до генерування великої кількості ідей;

гнучкість думки - здатність до продукування різноманітних ідей;

оригінальність - здатність відповідати на подразники нестандартно;

здатність вирішувати проблеми (здатність до аналізу і синтезу) [26,176].

П.Торранс, услід за Дж.Гілфордом, пояснює креативність в термінах мислення, розуміючи творче мислення як “процес відчування труднощів, проблем, нестачі інформації; побудови здогадів та формулювання гіпотез, що стосуються виявлених недоліків” [88,с.125].

Едвард де Боно розглядає проблему свідомого керування творчою діяльністю шляхом активізації здібностей до творчого мислення. Творчість Е.де Боно розуміє дуже широко, виділивши спеціальний термін - “латеральне мислення” (тобто нешаблонне мислення), яке є доступним для кожного, хто прагне до нових ідей. Творче мислення являє собою різновид латерального мислення, та потребує спеціальних здібностей, навіть таланту.

Е.де Боно визначає різницю між шаблонним і нешаблонним (латеральним) мисленням : при шаблонному мисленні логіка управляє розумом, тоді як при нешаблонному - логіка обслуговує розум.

Дж. І.Ніренберг здатністю до творчості уявляє здатність до творчого мислення, яке є складовою частиною людського інтелекту. Для ефективної творчої діяльності Ніренберг пропонує 4 основні прийоми мислення, які доступні будь-якій людині:

структурування;

упорядкування;

визначення співвідношень;

зміна точок зору.

Могутнім засобом творчості Дж.І.Ніренберг називає зміну точки зору,

вважаючи, що “точка зору - це двері у творчість, які можуть бути або відкритими, або закритими” [58,с.25].

Пізніше Дж.І.Ніренберг виділив додаткові прийоми стимулювання творчого мислення:

метод мозкового штурму (запропонований Осборном у 1941р.);

синектика (поєднання різних, на перший погляд незначних, елементів);

творче використання снобачень.

Дж.І.Ніренберг вважає міфом думку, що творчі здібності властиві лише геніям, підтримуючи вислів, що невміння людини використовувати природжені здібності до творчості є наслідком або байдужності, або боязкості показатися смішним, та є зрадою самого себе.

1.2.2. Мотиваційно-особистісний підхід

Мотиваційно-особистісному підходу властива тенденція до вивчення творчості (творчого мислення, творчої діяльності) в контексті творчої особистості - увага акцентується на особистості, яка володіє певною мотивацією та рисами. Сам процес творчості трактується як проекція внутрішніх особистісних процесів на зовнішню діяльність.

Тихомиров О.К. аналізував роль особистісного компоненту в творчій діяльності. Передбачалося вивчення тих новоутворень, які створюються в ході творчої діяльності :

цілі;

гіпотези;

операціональні та особистісні смисли;

вербальні та емоційні оцінки;

потреби та позиції особистості.

Особливо важливими для вивчення були визначені емоційні переживання суб'єкта в процесі творчості, але при цьому визнавалося, що емоційні переживання тісно пов'язані з пізнавальними потребами. В результаті формулювання такого положення експериментальні дослідження передбачали вивчення інтелектуальних емоцій [70,с.20].

В.Е.Чудновський та В.С.Юркевич, займаючись проблемами дитячої обдарованості, звернули увагу на різнохарактерність пізнавальних потреб у творчих та інтелектуально-обдарованих школярів.

Якщо пізнання творчих особистостей спрямоване перш за все на процес пізнання (тобто результативність не на першому місці), то пізнавальна потреба “інтелектуалів” спрямована на досягнення певного результату. А це підводить до думки, що творча особистість включається в пізнавальний процес з натхненням, яке супроводжується емоційними переживаннями, та цікавістю, яка мотивує особистість до самостійного пізнання, а не до нав'язаного (за оцінку, або за винагороду, наприклад).

Саме самостійність спонукає особистість до творчої діяльності та характеризує її як неконформну, не здатну (або не бажаючу) пристосовуватися, тому що звичайні норми та закони творча особистість не сприймає. Це несприймання обумовлено не моральними причинами ( хоча вони також можуть мати місце), а фізіологічними - творчі процеси за своєю природою не витримують ніяких обмежень [95,с.55].

О.О.Мелік-Пашаєв, дослідник художньо-творчих здібностей, приділяв велике значення унікальності та неповторності особистості художника, як виразника “ певного духовного змісту в адекватному творчому образі” [49,с.34].

Розглядаючи творця як особистість, О.О.Мелік-Пашаєв виділив декілька необхідних рівнів художньо-творчої особистості:

Перший рівень. Естетична позиція особистості (неповторність внутрішніх переживань творця, породжених в процесі життєдіяльності).

Другий рівень. Творче уявлення ( здатність до створення образів).

Третій рівень. Якості, які сприяють оволодінню засобами певного виду мистецтва ( сукупність спеціальних знань, умінь та навичок).

Можливо наведена схема не є ідеальним варіантом процесу становлення творчої особистості, але вона визнає дуже важливу для творчості характеристику - унікальність внутрішньо-особистісних переживань.

Про важливість вираження почуттєвих переживань зазначає О.Л.Яковлева. Її концепція творчості базується на можливості особистісного індивідуального самовираження через емоційність. Вона розрізняє дійсні почуттєві переживання та вираження почуттів, тому що вираження обумовлене стереотипами емоційного реагування, які прийняті в певному суспільстві. Але стереотипізація емоційного вираження суперечить вільному прояву емоцій, а творчість, як звісно, не сумісна з “неволею”. Саме неспівпадання між відчуттями та їх вираженням лежить в основі внутрішніх конфліктів. Постійне подавлення своїх істинних почуттів гальмує розвиток творчої особистості [105,с.38].

О.Л.Галін зазначає важливість для творчості стану внутрішньої цільності, тобто внутрішньої рівноваги між почуттями та міркуваннями. В його уявленнях про творчість почуття не відіграють вирішальної ролі та залежать від характерологічних особливостей особистості, які й обумовлюють творчий процес.

О.Л.Галін визначає творчість залежною від психічних станів людини (від “ стану душі”), та на основі певних психологічних особливостей різних людей виділяє оригінальні стадії творчого процесу :

Початок творчості - допитлива, зацікавлена людина, яка жадає вражень.

Аналіз явища - раціоналіст, який стримує свої емоції.

Почуття близькості рішення - людина в поганому настрої, в депресії, всім незадоволена та впадаюча у відчай.

Народження ідей - безрозсудна людина, нелогічна, необуздана та уникаюча контролю; виражає ірраціональний настрій.

Викладення ідеї, робота над твором - педант, старанно перевіряючий створене, уважний, контролюючий, вимогливий до самого себе редактор.

Життя ідеї - вольова людина, вміє відстоювати свої погляди, організатор, вперта та наполеглива людина [18,с.71].

Дуже легко зустріти людей, які представляють різні стадії творчості, але дуже тяжко - людину, здатну знаходитися в усіх зазначених станах. Тому мистецтво творчості - це мистецтво вільного та послідовного переходу від одного стану психіки до іншого, а це вимагає пластичності та гнучкості психічної діяльності людини .

Взагалі О.Л.Галін вважає вольову здатність людини до позитивних характерологічних змін творчим актом - “шлях корінного покращення характеру - це шлях творчості” [18,с.38]. Визначення такого положення приводить до представлення творчості під дещо іншим ракурсом, коли творчість супроводжує процес самотворення людської особистості, коли людина виступає творцем самого себе, робить своє життя унікальним і неповторним. Саме усвідомлення життя як творчого процесу самобудування дозволяє констатувати наявність життєтворчості, як вищої форми прояву творчої природи людини.

Вже немає ніяких сумнівів, що життя кожної людини є унікальним і неповторним. По-перше, це обумовлено ствердженням генетичної унікальності кожної людини - неможливим визнається існування двох генетично ідентичних (на 100 відсотків) особистостей. По-друге, різні життєві умови та обставини сприяють різному вибору життєвого шляху, та постійно змінюючись, спонукають особистість до життєтворчості.

В процесі життєтворчості особистість виступає як суб'єкт творчості, який прагне до самореалізації, самовизначення та самоактуалізації своєї індивідуальності.

Визначення прагнення особистості до самоактуалізації шляхом творчості з'явилося у вітчизняній психології нещодавно, у зв'язку з появою спроб розроблення концепції самотворчості [32; 69]. Досить довго (і навіть на сучасному етапі) розглядання творчості у зв'язку з людською сутністю та самовизначенням вважалося в нашій країні прерогативою філософів. Тому спрямованість досліджень на вивчення процесів самовизначення та самоактуалізації особистості через творчість , є більш характерною для західної психології, ніж вітчизняної.

Особливої уваги заслуговує психоаналітична теорія творчості. Вчення Зігмунда Фрейда містить положення, що несвідоме в історичному розвитку людини походить з досоціального періоду. Несвідоме містить у собі надзвичайно інтенсивні стимули лібідо. Саме це джерело енергії бере участь в соціальній творчості культури. Психоаналіз за предмет свого дослідження бере насамперед творчість художню і моральну.

Художня творчість , використовуючи символіку, дає людині насолоду. В цій діяльності головна роль відводиться фантазії. Зміст її роботи становлять витіснені сексуальні бажання. Адже їх мету легше перенести з реального світу в уявний. Навпаки, у потягів, пов'язаних з самим існуванням, як реальне, задоволення стає необхідним. Голод та спрагу, наприклад, не можна замінити ніякими фантазіями.

Несвідоме це та частина психічного життя, яка прагнучи безпосередньо до насолоди, не хоче пристосуватись до реального світу. В тих сферах, де в психіці спостерігається відхилення від дійсності, де фантазія може розправити свої крила, сферу застосування символіки несвідомого можна забезпечити [83,с.213].

Своєрідне тлумачення ролі несвідомого запропонував Карл Юнг - засновник аналітичної психології. Юнг вказав на архаїчні джерела несвідомого, заглибившись в ранні стадії історичного розвитку людства. “Колективне несвідоме” та “архетипи думки” передаються з покоління в покоління через наслідування структури мозку. В сновидіннях Юнг побачив сліди стародавнього міфологічного способу мислення.

Творчий процес, як його можна простежити, полягає в несвідомому оживленні архетипу. При появі його з глибин несвідомого митець робить можливим для кожної людини знайти “найглибші” джерела життя, які в інших випадках закрито для неї. В цьому, ніби, полягає соціальне значення мистецтва [83,с.215].

Альфред Адлер , засновник індивідуальної психології, вказує на творчу силу самості. Він зазначає, що ми творчо та активно відповідаємо на різноманітні впливи, які супроводжують наше життя. Ми не є інертними об'єктами, які пасивно сприймають дію зовнішніх сил; ми активно прагнемо до одних переживань та стараємося уникнути інших. Ми вибірково інтерпретуємо досвід, створюючи індивідуальну схему апперцепції, та формуємо різні паттерни по відношенню до світу.