Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретичні основи вивчення "я - концепції" та стилі поведінки в конфліктних ситуаціях
• 1.1 "Я - концепція" та її роль в житті особистості
• 1.2 Особливості прояву самооцінки, як складової "Я-концепції" особистості
• 1.3 Керівник як суб'єкт виробничих відносин
• 1.4 Стилі поведінки керівника в конфліктних ситуаціях
• 1.5 Характеристика наслідків конфлікту та їх функціональне значення під час взаємодії в колективі
• Висновки до розділу 1
• Розділ 2. Емпіричне дослідження особливостей взаємозв`язку "я - концепції" та стилю поведінки у конфліктних ситуаціях
• 2.1 Організація та методи дослідження
• 2.2 Аналіз та інтерпретація отриманих в ході емпіричного дослідження результатів
• 2.3 Узагальнений аналіз даних емпіричного дослідження
• Висновки до розділу 2
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

"Я - концепція" особистості (образ Я) - є стійкою, більшою чи меншою мірою усвідомлюваною і пережитою системою уявлень особистості про саму себе, на основі якої вона будує свою поведінку. Це психічне утворення, яке не ототожнюється ні з якими психічними процесами, але існує в них, залишаючись автономним. Можна стверджувати, що ідея "Я-концепції" є одним з найважливіших психологічних відкриттів ХХ століття

Як інтегральне поняття, "Я - концепція" включає в себе цілу систему якостей, що характеризують особистість: самосвідомість, самооцінка, самоповага, самолюбство, самовпевненість, самостійність та ін. Вона пов'язана з процесами рефлексії, самоорганізації, саморегуляції, самовизначення, самореалізації, самоствердження, характеризує рівень домагань особистості.

Уявлення особистості про саму себе представляє результат діяльності її самосвідомості. Воно включає в себе, по-перше, усвідомлення своєї тотожності (його перші зачатки з'являються у немовляти, коли воно починає розрізняти відчуття, викликані зовнішніми предметами, а також власним тілом), по-друге, усвідомлення власного "Я" як активного, діяльного початку в собі, по-третє, усвідомлення своїх психічних властивостей і якостей і, по-четверте, певну сукупність соціально - моральних позицій.

"Образ Я" - не просто відображення (у формі подання або поняття) якихось своїх об'єктивних даних, а соціальна установка, відношення особистості до самої себе, що включає три взаємопов'язані компоненти: пізнавальний - знання себе, уявлення про свої якості і властивості; емоційний - самооцінка цих якостей і пов'язане з нею ставлення до себе (самоповага, самолюбство і тому подібні почуття); поведінковий - тобто практичне усвідомлення себе через свою поведінку. Таким чином, "Я" виявляється рефлексуючою, динамічною структурою в процесі розвитку особистості, що включає самосвідомість, почуття і вчинки особистості.

У психології проблемою "Я - концепції" і близькою науковою спрямованістю займалися Б.Г. Ананьєв, І.С. Кон, Д.А. Леонтьєв, В.В. Столін, А.А. Реан, С.Л. Рубінштейн та ін.

Актуальність теми даної дипломної роботи обумовлена тим, що "Я-концепція" є важливим чинником організації психіки та поведінки особистості.

Вона - як важливий регулятор поведінки особистості виконує наступні функції:

- служить джерелом очікування щодо власної поведінки і самого себе;

- визначає характер набуття нового досвіду і особливості його інтерпретації;

- здійснює регуляцію своєї соціальної поведінки;

- сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості;

- визначає, який стиль поведінки в конфліктній ситуації притаманний особистості.

Конфліктні ситуації трапляються у кожної людини практично кожного дня. Стреси, відсутність взаєморозуміння й бажання приймати до уваги інші точки зору є фундаментом для виникнення конфліктів та їх рушійною силою.

Дослідження особливостей взаємозв'язку "Я - концепції" та стилю поведінки в конфліктних ситуаціях набуває особливого значення в системі міжособистісних та міжгрупових соціальних стосунків людини. Соціальні стосунки передбачають існування різноманітних зв'язків людини з її соціальним оточенням, її уявлення про себе, про інших, уявлення про норми та моральні принципи, що існують у певному соціальному середовищі, її соціальні та поведінкові стереотипи, тощо.

Все вищевикладене обумовлює актуальність вивчення психологічних особливостей взаємозв'язку "Я - концепції" та стилю поведінки в конфліктних ситуаціях.

концепція конфліктна ситуація поведінка

Гіпотеза дослідження полягає у припущенні, що стиль, який обирає особистість під час конфлікту обумовлений особливостями самооцінки, як складової "Я-концепції".

Мета і завдання дослідження. Мета - вивчити взаємозв'язок між "Я-концепцією" та стилем поведінки у конфліктній ситуації.

Завдання дослідження:

1) провести теоретичний аналіз літератури по даній проблемі;

2) вивчити особливості "Я-концепції" у керівників;

3) вивчити стилі їх поведінки у конфліктних ситуаціях;

4) прослідкувати зв`язок між особливостями "Я-концепції" та стилем поведінки в конфліктній ситуації;

Об`єкт дослідження - особливості прояву самооцінки, як складової "Я-концепції" особистості.

Предмет дослідження - вплив рівня самооцінки, як складової "Я-концепції" на вибір стилю керівництва у вирішенні конфліктних ситуацій.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані нами результати теоретико-прикладного дослідження з обраної теми можна використовувати у процесі роботи практичного психолога в організації.

Методи дослідження: У роботі було використано методи опитування, спостереження, методи математичної статистики. А також підібрано батарею методик, яка включає: опитувальник "Стратегія поведінки в конфліктних ситуаціях" К. Томаса; методика "Діагностика міжособистісних відносин Т. Лірі; методика "Дослідження самооцінки особистості" С.А. Будассі; методика "Визначення стилю керівництва трудовим колективом" В.П. Захарова та В.Л. Журавльова.

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення "я - концепції" та стилі поведінки в конфліктних ситуаціях

1.1 "Я - концепція" та її роль в житті особистості

Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість - це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія - специфічний спосіб мислення, ще його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Проблемі самосвідомості присвячено чимало досліджень у психології. У роботах Б.Г. Ананьєва, Л.І. Божович, А.Н. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, І.І. Чеснокова, А.Г. Спіркіна в загальнотеоретичному і методологічному аспектах проаналізовано питання про становлення самосвідомості в контексті більш загальної проблеми розвитку особистості [1].

У С.Л. Рубінштейна процес становлення людської особистості включає в себе як невід'ємний компонент формування її свідомості та самосвідомості. Особистість як свідомий суб'єкт усвідомлює не тільки навколишнє, але і себе саму в своїх відносинах з оточуючими. Якщо можна звести особистість до її самосвідомості, до "Я", пише він, то не можна і відривати одне від іншого. Тому питання, яке постає в плані психологічного вивчення особистості, це питання про її самосвідомість, про особистість як "Я", яке в якості суб'єкта свідомо присвоює собі все, що робить людина, відносить до себе всі похідні від нього справи і вчинки і свідомо приймає на себе за них відповідальність як їх автора і творця. У розвитку особистості та її самосвідомості існує цілий ряд ступенів. В ряд зовнішніх подій життя особистості сюди включається все, що реально робить людину самостійним суб'єктом суспільного особистого життя, як-те: спочатку у дитини розвивається здатність до самообслуговування і, нарешті, у юнака, у дорослого, початок власної трудової діяльності, що робить його матеріально незалежним; кожна з цих зовнішніх подій має і свою внутрішню сторону; об'єктивна, зовнішня зміна взаємовідносин людини з оточуючими, відбиваючись в її свідомості, змінює і внутрішній, психічний стан людини, перебудовує її свідомість, її внутрішнє ставлення до людей, і до самої себе. Самосвідомість - не явна данність, притаманна людині, а продукт розвитку. У ході цього розвитку, в міру того, як людина набуває життєвий досвід, перед нею не тільки відкриваються все нові сторони буття, але і відбувається більш-менш глибоке переосмислення життя" [2].

А.Г. Спіркін дає наступне визначення: "Самосвідомість - це усвідомлення і оцінка людиною своїх дій та їх результатів, думок, почуттів, моральності та інтересів, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе і свого місця в житті. Самосвідомість - констатуюча ознака особистості, що формується разом із становленням останньої. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає істотою не тільки для інших, але і для себе". Основним значенням самосвідомості, на думку А.Г. Спіркіна, слід вважати просто свідомість нашого наявного буття, свідомість власного існування, свідомість самого себе, або свого "Я" [3].

Становлення "Я - концепції", у кінцевому підсумку обумовлене широким соціально - культурним контекстом, виникає в обставинах обміну діяльністю між людьми, у ході якого суб'єкт "дивиться, мов у дзеркало, в іншу людину" і в такий спосіб налагоджує, уточнює, корегує образи свого "Я". Це загальний паттерн чи конфігурація самосприйняття: концепція людини про те, якою вона є. "Я - концепція" - це прояв самосвідомості, динамічна система уявлень людини про себе, вона є результатом процесів самосвідомості особистості. Це важливий структурний елемент психологічного вигляду особистості; ідеальне уявлення індивіда про себе як про іншого, яке складається в спілкуванні і діяльності [4].

Розвиток самосвідомості людини нерозривно пов'язаний з процесом самопізнання як процесу наповнення самосвідомості змістом, що зв'язує людину з іншими людьми, з культурою і суспільством в цілому, процес, що відбувається всередині реального спілкування і завдяки йому, в рамках життєдіяльності суб'єкта і його специфічних діяльностей.

Феномени самопізнання стосуються питання про те, як відбувається самопізнання, в тому числі і того, що вже засвоєно або присвоєно, перетворене в "Я" суб'єкта і в його особистість, і які форми набувають результати цього процесу в самосвідомості [5].

Психологічна проблема "Я" виникає, як тільки ми задаємося питанням про те, до якої реальності відноситься все те, що ми знаємо про себе, і чи все, що ми знаємо про себе, відноситься до цієї реальності. "Як відбувається, що в одному я відкриваю своє "Я", а в іншому втрачаю його". Розбіжність "Я" і того, що являє суб'єкт як предмет його власного знання про себе, психологічно очевидно. Разом з тим психологія не здатна дати наукового пояснення цій розбіжності. Якщо проблема "Я" і ставиться в ній, то лише у формі констатації існування особливої інстанції всередині особистості. Відмовляючись від того, щоб приписувати цій інстанції субстанціональність, психологія закінчує тим, що зовсім обходить проблему, розчиняючи "Я" в структурі особистості. І все - таки вона залишається, виявляючи себе у вигляді закладеного в індивіді прагнення проникнути в потребу "актуалізації себе".

Таким чином, проблема самосвідомості особистості, усвідомлення "Я" залишається в психології невирішеною. Це проблема високого життєвого значення, що вінчає психологію особистості [6].

Особистість в її реальному бутті, в її самосвідомості є те, що людина, усвідомлюючи себе як суб'єкта, називає своїм "Я". "Я" - це особистість в цілому, в єдності всіх сторін буття, відображена в самосвідомості. До своєї особистості людина відносить своє тіло, оскільки опановує їм і органи стають першими знаряддями впливу на світ. До свого "Я" людина в ще більшій мірі, ніж своє тіло, відносить внутрішній психічний зміст. З психічної сфери людина відносить до свого "Я" переважно свої здібності і особливо свій характер і темперамент. Але в більш специфічному сенсі своєму, що відноситься до її "Я", людина визнає тільки те, що було нею пережито в специфічному сенсі цього слова, увійшовши в історію її внутрішнього життя. Ядром суб'єкта є "Я - концепція" особистості як уявлення про себе реальну та ідеальну та актуалізація своїх реальних і потенційних можливостей, самовдосконалення [7].

І.С. Кон прийшов до розуміння соціальної природи "Я" через вивчення проблеми "самості". Першим кроком у цьому напрямку було визнання, що поряд з природними, тілесними компонентами, до усвідомлення яких індивід приходить "зсередини, завдяки розвитку органічного самопочуття", "самість" включає соціальні компоненти, джерелом яких є його взаємодія з іншими людьми. Сталість "самості" найкраще виражається терміном "ідентичність", який має в науках про людину три головні модальності:

1) психофізіологічна ідентичність позначає єдність і спадкоємність фізіологічних і психічних процесів організму;

2) соціальна ідентичність позначає систему властивостей, завдяки яким особина стає соціальним індивідом, членом певного суспільства;

3) особиста ідентичність (або Его - ідентичність) позначає єдність і спадкоємність життєдіяльності, цілей, мотивів, смисложиттєвих установок особистості, яка усвідомлює себе як "самість" [8].

Найбільш послідовна рівнева концепція самосвідомості сформульована В.В. Століним. Він відносить самопізнання і самоставлення, виділені у самосвідомості іншими авторами, до "горизонтальної будови самосвідомості" і вводить поняття "вертикальної будови самосвідомості". У відповідності з трьома видами активності В.В. Столін назвав три рівні в розвитку самосвідомості: організменний, індивідуальний, особистісний. На рівні організму активність суб'єкта визначена системою організм - середовище, має насамперед руховий характер і викликається потребами в самозбереженні, нормальному функціонуванні, фізичному благополуччі. У надрах цієї активності формується "схема тіла" чи "Я - образ" організму - підсумок всіх процесів, що відображають стан внутрішніх органів, м'язів і активації організму в цілому. На рівні соціального індивіда активність людини підпорядкована приналежності до спільності. Вона регулюється нормами, правилами, звичаями, статутами і т. ін. "Я - образ" полегшує людині орієнтацію в системі цих активностей за рахунок формування в ній системи самоідентичності: статевої, вікової, соціально - психологічної (етнічної, модоутворення) і т. ін. На рівні особистості активність суб'єкта називається насамперед потребою в саморегуляції і основою "Я - образу" стає складова, яка диференціює, яка спрямована на виділення особистості з соціуму, і забезпечує її самоактуалізацію [9].

У Р. Бернса "Я-концепція" пов'язана з самооцінкою як сукупність установок "на себе" і є сумою всіх уявлень індивіда про самого себе. Це, на його думку, випливає з виділення описової та оціночної складових. Описову складову "Я-концепції" автор називає "образом Я" або картиною "Я". Він пише, що "Я-концепція" визначає не просто те, що собою являє індивід, а й те, що він про себе думає, як дивиться на своє діяльне начало і можливості розвитку в майбутньому. Описуючи юнацьку "Я-концепцію", Р. Бернс вказує на загальновідоме протиріччя: з одного боку, "Я-концепція" стає більш стійкою, з іншого боку,". зазнає певних змін, які обумовлені цілим рядом причин. По-перше, фізіологічні і психологічні зміни, пов'язані із статевим дозріванням, не можуть не впливати на сприйняття індивідом свого зовнішнього вигляду. По-друге, розвиток когнітивних і інтелектуальних можливостей призводить до ускладнення і диференціації "Я-концепції", зокрема до здатності розрізняти реальні та гіпотетичні можливості. Нарешті, по-третє, вимоги, які виходять від соціального середовища - батьків, вчителів, однолітків, - можуть виявитися взаємно суперечливими. Зміна ролей, необхідність прийняття важливих рішень, що стосуються професії, ціннісних орієнтацій, способу життя і т. ін, можуть викликати ролевий конфлікт і статусну невизначеність, що також накладає явний відбиток на "Я-концепцію" в пору юності" [10].

Традиційно виділяють когнітивну, оцінкову та поведінкову складові "Я - концепції". Когнітивна складова - це уявлення індивіда про самого себе, набір характеристик, якими, як йому здається, він володіє. Зазвичай людина вважає, що володіє певними характеристиками. Ці характеристики не можна вивести або звести до одного поточного моменту її життя - якщо людина вважає що вона "сильна", це не означає, що вона в даний момент піднімає тяжкість. Більше того, насправді ця людина об'єктивно може і не бути сильною. А може й бути. Набір переконань про самого себе і є когнітивна складова "Я - концепції".

Оцінкова складова - це те, як індивід оцінює ці характеристики, як до них ставиться. Індивід не тільки вважає, що володіє певними характеристиками, а й певним чином оцінює їх, ставиться до них. Йому може подобатися або не подобатися що він, наприклад, сильний. Важливу роль у формуванні цієї оцінки грають:

співвіднесення уявлень про себе з "ідеальним Я";

співвіднесення уявлень про себе з соціальними очікуваннями;

оцінка ефективності своєї діяльності з позиції своєї ідентичності.

Поведінкова складова - це те, як людина насправді чинить. Ким би людина себе ні вважала, вона не може ігнорувати те, як вона насправді поводиться, те що їй насправді вдається. Ця "об'єктивна" частина і є поведінкова складова "Я - концепції" [11].

Найбільш же поширеним є уявлення про структуру "образу - Я" як єдності когнітивного (образ своїх якостей, здібностей, зовнішності та ін), емоційного (самоповага, самоприниження і т. ін.) й оціночно - вольового (прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу та ін.) компонентів [12].

"Я-концепція" служить засобом забезпечення внутрішньої узгодженості. Ряд дослідників по теорії особи спираються на концепцію, згідно якої людина завжди йде по шляху досягнення максимальної внутрішньої узгодженості. Уявлення, відчуття або ідеї, вступаючи в суперечність з іншими уявленнями, відчуттями або ідеями індивіда, приводять до дисгармонії особи, до ситуації психологічного дискомфорту. Випробовуючи потребу в досягненні внутрішньої гармонії, людина готова робити різні дії, які сприяли б відновленню втраченої рівноваги [13].

Істотним чинником внутрішньої узгодженості є те, що індивід думає про самого себе і керується сприйняттям. Існують механізми, т. з. захисно-психологічні, які дозволяють утримувати "Я-концепцію" в урівноваженому стані. Прагнення захистити "Я-концепцію", захистити її від руйнівних дій є одним з основоположних мотивів будь-якої нормальної поведінки [14].

"Я-концепція" як інтерпретація досвіду - стійка тенденція будувати на основі власних уявлень про себе не тільки свою поведінку, але й сам досвід. Тому "Я концепція" сформувалася і виступає як активний початок, змінити її буває надзвичайно важко.

"Я-концепція" як сукупність очікувань полягає в тому, що вона визначає очікування індивіда, тобто його уявлення про те, що повинно відбутися. Люди, впевнені у власній значущості, чекають, що й інші будуть відноситись до них таким чином.

Завдяки розвитку та оформленню в структурі самосвідомості таких компонентів як "Я-ідеальне", "рефлексія", є не тільки опис рис своєї особи, але і вся сукупність їх оцінних характеристик та пов'язаних з ними переживань.

Таким чином, самосвідомість впливає на формування стилю поведінки і життєдіяльність особи, обумовлює динаміку і спрямовує розвиток суб'єкта [15].

1.2 Особливості прояву самооцінки, як складової "Я-концепції" особистості

Проблема сутності самооцінки нерозривно пов'язана з розумінням її природи й генезису. Як відзначає І.С. Кон, "вже психологи 19 століття чудово розуміли, що людина живе в суспільстві і залежить від нього". Але суспільство мислилося ними лише як умова, зовнішнє середовище розвитку особистості. Звідси виникала неможливість відповіді на питання, що спонукає людину до саморефлексії, які критерії її самооцінки і чому вона загострює увагу на одних аспектах власного досвіду за рахунок інших [16].

З'ясування того, що будь-який опис, фіксація тієї чи іншої якості містить у собі момент оцінки й порівняння, а конкретний зміст і значущість цих оцінок змінюється залежно від соціальних і психічних умов, спонукало психологів до розуміння їх соціальної природи. Однак проблема взаємозв'язку становлення "Я" і самооцінки з міжособовими відносинами по-різному вирішувалася в психологічних теоріях і дослідженнях.

Згідно з індивідуальною теорією особистості А. Адлера, все, що роблять люди, має на меті подолання почуття своєї неповноцінності. У дитинстві всі відчувають себе неповноцінними, що є наслідком невеликих фізичних розмірів і обмежених сил, і це спонукає якимсь чином компенсуватися. Комплекс поведінкової активності, спрямованої на подолання неповноцінності, А. Адлер називає стилем життя. Стиль життя міцно закріплюється у віці чотирьох-п'яти років і згодом не піддається тотальній корекції, людина тільки вдосконалює й розвиває основну структуру, закладену в ранньому дитинстві.

Ряд умов (неповноцінність органів, природжений фізичний дефект, надмірна опіка або нехтування з боку батьків) може призвести до того, що відчуття неповноцінності ляже в основу формування комплексу неповноцінності - перебільшеного почуття власної слабкості й неспроможності.

У цьому випадку людина стає підвищено тривожною, не відчуває себе в безпеці, у неї формується стиль життя, який А. Адлер назвав помилковим. Життя в цьому випадку пов'язане з почуттям постійної загрози самооцінці, і людина починає прагнути до особистої переваги. Накопичення успіху, престижу й похвал стає більш важливим, ніж конкретні досягнення. У випадках, коли захист самооцінки, що знаходиться під загрозою, загострюється, індивід може почати вірити в те, що він перевершує інших, і діяти відповідно до цього переконання або може прагнути до переваги, принижуючи інших [17].

У теорії А. Адлера підкреслюється, що надмірне почуття неповноцінності, невпевненості в собі є перешкодою для подальшого психологічного зростання, тобто руху від центрованості на собі та цілей особистої переваги до завдань конструктивного оволодіння середовищем шляхом розвитку здібності до кооперативної поведінки.

Як видно, в теорії А. Адлера була здійснена спроба пошуку шляхів впливу взаємовідносин між батьками й дитиною на розвиток ставлення дитини до себе, її емоційно-потребової сфери. Звернення до взаємовідносин із батьками і до емоційно-потребової сфери при розгляді умов, що визначають становлення самооцінки, характерно і для інших психологів постфрейдистського напряму, а також для вчених, що працювали в межах гуманістичної психології [18].

К. Хорні вирішальним чинником розвитку особистості вважає соціальні відносини між дитиною й батьками. Для дитини характерні дві потреби: потреба в задоволенні й потреба в безпеці. Потреба в задоволенні охоплює всі основні біологічні потреби, але не є основною у формуванні особистості. Головною для розвитку дитини є потреба в безпеці: потреба бути любимою, бажаною і захищеною від небезпеки або ворожого світу. Задоволення цієї потреби повністю залежить від батьків, бо їх тепло і любов до дитини є запорукою формування її здорової особистості. Якщо ж батьки демонстрували по відношенню до дитини нестійку поведінку, понадміру опікали її або віддавали перевагу іншим дітям, у дитини розвивається базальна ворожість, почуття обурення й образи. Ці почуття не можуть бути допущені у свідомість і витісняються, викликаючи базальну тривогу - почуття самотності, недостатньої безпеки, безпорадності перед обличчям потенційно небезпечного світу. Щоб подолати ці почуття, оптимізувати відношення до себе й міжособові стосунки, дитина вдається до різних захисних стратегій, які К. Хорні називає невротичними потребами [19].

Сучасні дослідження в межах психодинамічного напряму аналізують не процес реальної міжособової взаємодії, а його інтрапсихічну динаміку. Згідно з теоретичними уявленнями вчених цього напряму, емпатичні, люблячі батьки переживаються на певній стадії розвитку дитини як інтеріоризовані, функціонально визначені частини її "Я". Процес індивідуалізації дитини від батьків у цьому випадку результує в здоровий нарцисизм "Я", психічні структури якого представлені інтерналізованими аспектами значущих інших. Саме вони забезпечують емоційне самоприйняття і впевненість у собі. Батьківська неприязнь або умовне прийняття, навпаки, сприяють розвитку реально ослабленого й безпорадного "Я", що переховується під маскою нереалістичного грандіозного "Я", що демонструється. У цьому випадку реальне "Я" постійно відчуває потребу бути любимим і прийнятим, а позитивна самооцінка забезпечується шляхом спеціальних маневрів: уникнення спокус, приховання правди, передбачення обвинувачень зі спробою самовиправдання, раціоналізації, заміщення, перекладання відповідальності за свої вчинки на інших, зменшення почуття провини через знаходження недоліків в інших людях і т.п. Причому ці маневри стають одночасно і засобом інтрапсихічної регуляції та самозахисту, і засобом регуляції зовнішнього реального спілкування [20].

У гуманістичній теорії особистості А. Маслоу ключовим є поняття самоактуалізації. Потреба самоактуалізації, за А. Маслоу, є вершинною в ієрархії потреб. Вона може бути усвідомлена і може служити мотивом поведінки тільки в тому випадку, якщо будуть задоволені потреби більш низьких рівнів: фізіологічні потреби, потреби безпеки й захисту, потреби належності й любові, потреби самоповаги. І потреба самоактуалізації, і потреби більш низьких рівнів є природженими.

Потреба самоповаги може бути задоволена тільки в тому випадку, коли в достатній мірі задоволені потреби підтримки життя; потреби в організації, стабільності, в законі й порядку, в передбачуваності подій і у свободі від таких загрозливих сил, як хвороба, страх і хаос; потреби належності до групи, потреби любити й бути любимим. Якщо ж перестають задовольнятися потреби більш низького рівня, людина повертається на цей рівень і залишається там доти, доки ці потреби не будуть в достатній мірі задоволені.

Фрустрація потреби самоповаги призводить до почуття неповноцінності, слабкості, пасивності й залежності, до низької оцінки себе в порівнянні з іншими. На думку А. Маслоу, самоповага повинна будуватися не на думці інших, а на реалістичній оцінці своїх здібностей і досягнень [21].

У феноменологічній теорії К. Роджерса центральне місце займає поняття "Я-концепція", під яким розуміється організований, послідовний концептуальний гештальт, складений зі сприймань властивостей "Я", сприймань взаємовідносин "Я" з іншими людьми і з різними аспектами життя, а також цінностей, пов'язаних із цими сприйняттями.

Особливу увагу К. Роджерс приділяє тому, як оцінка індивіда іншими людьми впливає на розвиток позитивної або негативної "Я-концепції". В якості умов, важливих для розвитку Я-концепції, виділяються потреба в позитивній увазі, умови цінності і безумовне прийняття [22].

Потреба в позитивній увазі полягає в необхідності бути любимим і прийнятим іншими. Якщо діти, відчуваючи потребу в любові й схваленні, діють проти власних інтересів, це може приводити їх до уявлення про себе, як про створених для того, щоб задовольняти інших людей. У тому випадку, якщо дитина завжди відчуває себе прийнятою, навіть якщо якісь дії їй забороняються, вона не відчуває спонукання відторгати від себе непривабливі частини свого "Я".

Поведінку або відношення, яке заперечує деякий аспект "Я", К. Роджерс називає умовою цінності. Умова цінності означає, що діти отримують заохочення й любов батьків за поведінку, якої від них чекають. Умова цінності спричиняє шкоду розвитку особистості дитини, її уявленням про себе, оскільки дитина починає оцінювати себе тільки з точки зору тих дій, думок, почуттів, які отримують схвалення і підтримку оточуючих, тобто орієнтується на чужі стандарти, а не на свої власні.

Основою розвитку особистості, здатної до актуалізації, К. Роджерс вважає безумовне прийняття, яке передбачає, що людину приймають і поважають за те, яка вона є, без будь-яких застережень. При цьому батьки можуть виражати дитині своє несхвалення за певні вчинки на фоні загальної любові й поваги до її почуттів. За таких умов виховання у дитини виникає безумовне прийняття себе, що дозволяє розвивати свої власні цінності і будувати поведінку відповідно до своїх реальних переживань, незалежно від оцінок інших [23].

У роботах деяких психологів висловлюється ідея про зв'язок ставлення до себе і самооцінки з характером самосвідомості на різних рівнях. Наприклад, в роботі Е. Дікстейна таких рівнів, які одночасно є і стадіями, виділяється п'ять. На першому рівні міра самоповаги, самоцінності пов'язана з формуванням почуття автономності дитини, здатності досліджувати оточення, здатності викликати турботу про себе. На другому рівні у зв'язку з розвитком соціальної активності дитини мірою самоповаги стає ступінь успішності в певних діях і в порівнянні себе з іншими. На третьому рівні у зв'язку з формуванням здатності до самоспостереження мірою самоповаги стає ступінь досягнення "Я-ідеалу". Четвертий рівень - рівень "Я" як інтегрованого й інтегруючого цілого. Мірою самоповаги на цьому рівні буде ступінь, в якому індивід усвідомлює й приймає кожний з аспектів свого існування. На п'ятому рівні самосвідомість характеризується відкриттям відносності кордонів "Я", визнанням важливості руху уперед і змін, визнанням своєї обмеженості [24].

Концепція розвитку особистості, самосвідомості, ставлення до себе запропонована і фундатором его-психології Е. Еріксоном.

Е. Еріксон стрижнем особистості вважає "почуття Я" або ідентичність. Весь життєвий шлях людини поділяється ним на вісім стадій, кожна з яких наступає в певний для неї час і присвячена вирішенню специфічної задачі розвитку. Якщо задача чергової стадії вирішена задовільно, "Его" вбирає в себе новий позитивний компонент і це гарантує здоровий розвиток особистості надалі. Якщо ж задача залишається невирішеною, "Его" завдається шкода, в нього вбудовується негативний компонент [25].

Перша стадія, немовля, має своїм завданням вироблення почуття базової довіри до зовнішнього світу, розвиток якого залежить від якості материнської турботи. За умови ненадійності, неспроможності матері, її нехтування дитиною, в останньої формується психосоціальна установка страху, підозрілості, побоювань за своє благополуччя.

Друга стадія, раннє дитинство, формує у дитини почуття автономії й особистої цінності або сорому й сумнівів. В разі виховання у вигляді надмірної опіки або потурання дитина не має змоги переконатися у власних силах і можливостях, у неї виникає почуття сорому, під яким Е. Еріксон розуміє звернений на себе гнів, бажання власної невидимості, відчуття своєї нікчемності.

Третя стадія - вік гри. На цій стадії формується почуття ініціативи, прагнення до дії, а в разі негативного наслідку - почуття провини. Вияву ініціативи сприяє заохочення самостійних дій, визнання права на допитливість і творчість. Якщо ж батьки не дозволяють діяти самостійно, це викликає у дитини почуття провини, власної нікчемності.

У ході четвертої стадії (шкільний вік) формується або працьовитість, або неповноцінність. У межах даного періоду розвиваються здібності до логічного мислення, самодисципліни, до взаємодії з однолітками відповідно до передбачених правил. Найважливішими критеріями самооцінки стають у цей час ефективність і компетентність. Небезпека ж криється в можливості виникнення почуття неповноцінності або некомпетентності [26].

Поряд із домашнім оточенням на дитину тепер впливає школа. В разі відставання у навчанні може виникнути почуття неповноцінності, навіть якщо дитину заохочують батьки. Але якщо дитину постійно обмежували вдома, не давали можливості творче розвиватися, а в школі вона має справу з чуйним досвідченим учителем, це може допомогти розвитку працьовитості.

Задача п'ятої стадії, юності, зібрати воєдино всі знання про себе й інтегрувати їх в особисту ідентичність, що дає можливість відчувати свою унікальність і аутентичність. З'являється почуття ідентичності, цілісності "Я" або, навпаки, дифузної, розпливчатої ідентичності, рольової й особистісної невизначеності. У другому випадку виникає переживання своєї некорисності, пристосованості, деперсоналізації, відчуженості.

Шоста стадія - рання зрілість. З'являється потреба в інтимній психологічній близькості з іншою людиною. Головна небезпека на цій стадії полягає в зайвій поглиненості собою або в уникненні міжособових стосунків.

Основна проблема сьомої стадії, середньої зрілості, складається у виборі між продуктивністю й інертністю. Люди, яким не вдається стати продуктивними, тобто знайти себе в роботі, в турботі про інших, в передачі свого досвіду іншим і т. ін., поступово переходять у стан поглиненості собою, основним предметом турботи стають особисті потреби й зручності.

Восьма стадія - пізня зрілість, характеризується появою почуття задоволення, повноти життя або, навпаки, відчаю й розчарування [27].

У дослідженнях інтеракціоністського напрямку основна роль у формуванні самооцінки відводиться "іншому" як першоджерелу її розвитку. Ця ідея бере свій початок у теорії "дзеркального Я" соціолога Ч. Кулі, згідно з якою самооцінка, почуття гордості або приниження, входить як компонент до "ідеї Я" нарівні з уявленням про те, яким я здаюся іншій особі, і уявленням про те, як ця інша особа мене оцінює. Самооцінка формується вже в ранньому віці в ході взаємодії з іншими людьми. Під впливом сприятливих суджень оточуючих самооцінка підвищується, під впливом несприятливих - знижується. Сам індивід у цій теорії виглядає пасивним, він тільки відображає й підсумовує чужі оцінки, а взаємодія зводиться до обміну поглядами [28].

Дж. Мід, родоначальник інтеракціоністської орієнтації у психології стверджував, що самосвідомість - це процес, в основі якого лежить практична взаємодія індивіда з іншими людьми. Він вважав, що індивід пізнає себе з точок зору інших членів певної соціальної групи, які він засвоює в рамках суспільної діяльності. Оцінка себе в певній ролі залежить від того, наскільки індивід відповідає тим очікуванням, які пред'являють до нього інші. У концепції Дж. Міда "Я" виступає як похідне від групового "Ми". Причому зміст "Я" і самооцінки зумовлені вже не думками інших людей, а реальними взаємовідносинами з ними, спільною діяльністю [29].

Інший аспект проблеми самооцінки розглядається в роботах дослідників когнитивістської орієнтації. У межах даного напрямку робиться спроба пошуку відповідей на питання про структуру й функції специфічних пізнавальних процесів, завдяки яким формуються здібності передбачувати оцінки оточуючих, точно оцінювати себе і змінювати неадекватні уявлення про себе. З точки зору представників даного напрямку досліджень, саме систематично організоване, засноване на минулому досвіді й сприйнятті власної ефективності уявлення суб'єкта про себе генерує емоційні реакції, стани й почуття [30].

Аналіз зарубіжних теорій, у яких розглядається проблема породження й функціонування самооцінки, показує, що в цих дослідженнях спостерігається певне протиставлення основних чинників формування самооцінки: підкреслюється переважна роль у її розвитку або спілкування з оточуючими, або власної діяльності суб'єкта. Крім того, відмічається акцентування емоційної або когнітивної складової самооцінки.

У вітчизняній психології методологічною основою трактування особистості та самооцінки як її компонента є принципи розвитку, єдності свідомості й діяльності. Особистість розглядається в системі її реальних відносин, в конкретних соціальних ситуаціях, як суб'єкт практичної й теоретичної діяльності. У теоретичних і практичних дослідженнях вітчизняних авторів розробляються питання соціально-психологічної природи й етичної основи самооцінки, її структури й ролі в психічному житті особистості.

Основна ідея, на якій базуються теоретичні й експериментальні дослідження генезису самооцінки й особистості загалом, належить Л.С. Виготському.

На думку Л.С. Виготського, всі вищі психічні функції спочатку існують як соціальні відносини і лише потім стають психічними функціями особистості. "Всі вищі психічні функції суть інтеріорізовані відношення соціального порядку, основа соціальної структури особистості, їх склад, генетична структура, спосіб дії, одним словом, вся їх природа соціальна; навіть перетворюючись у психічні процеси, вона залишається квазі-соціальною. Людина віч-на-віч із собою зберігає функції спілкування".

Аналогічно іншим вищим психічним функціям самосвідомість проходить у своєму розвитку ряд рівнів. Основою для розвитку самосвідомості і самооцінки, як її стрижня, є сприйняття власних рухів і виникнення мовних формул для подальших дій. Самосвідомість виникає поступово, в міру того як людина за допомогою слова навчається розуміти саму себе. Розвиток самосвідомості знаходиться в залежності від розвитку мислення, від розвитку здібності до узагальнення. Завдяки відображенню об'єктивних зв'язків і, зокрема, самовідображенню людської практики в людському словесному мисленні, виникають і самосвідомість людини, і її можливість свідомо скеровувати свої дії [31].

До опису різних рівнів самосвідомості і специфіки пізнання й оцінок себе на цих рівнях вдається у своєму дослідженні і І.І. Чеснокова. Вона зазначає, що узагальнююча робота процесів самосвідомості проходить різні етапи і знаходиться на різних рівнях розвитку в ході становлення самої особистості.

Самооцінка розглядається I.I. Чесноковою як єдність раціонального й емоційного компонентів. У раціональному компоненті відбиваються знання особистістю відповідних її особливостей, а в емоційному - ставлення до них. Кожен з компонентів самооцінки має свою лінію розвитку.

Раціональний компонент самооцінки у своєму розвитку йде від пізнання зовнішнього світу, інших людей, їх взаємовідносин і власних відносин з іншими. Накопичення знань про себе здійснюється за тими ж законами, за якими пізнається і навколишній світ. На початкових етапах розвитку знань про себе усвідомлюється лише зовнішній, видимий бік власних дій і вчинків. Пізніше здійснюється перехід на вищий рівень самопізнання, коли стає можливим усвідомлення глибинних механізмів діяльності й поведінки [32].

Пізнаючи особливості інших людей, свої зовнішні вияви в діяльності й поведінці, ставлення до себе інших, людина починає співвідносити ці окремі аспекти пізнання і, внаслідок порівняльно-оцінної роботи, складає оцінку самої себе загалом. Самооцінка виступає як своєрідний підсумок самопізнання і відображає його рівень. Недосконалим формам самопізнання відповідають недосконалі форми самооцінки: її критерії або відсутні, або діють у вузькій ситуації, не співвідносяться між собою.

Саме раціональному компоненту належить провідна роль у процесі становлення єдиної самооцінки особистості, яка формується на основі самооцінки окремих її сторін. Можливості самоаналізу, які розвиваються, сприяють введенню недостатньо усвідомлених результатів самооцінки у сферу свідомого. Через раціональний компонент самооцінки здійснюється узагальнення найбільш значущих для особистості окремих самооцінок, їх синтез і вироблення цінностей самооцінки [33].

Таким чином, досліджуючи проблему структури й генезису самооцінки, І.І. Чеснокова провідну роль у цьому процесі відводить розвитку раціонального компонента.

Дослідженням питань, що стосуються генезису самооцінки займалася і М.І. Лісіна. Основною ідеєю її концепції є затвердження первинності відносин з іншими людьми, діяльності спілкування для внутрішнього життя дитини і для її розвитку.

Одним із продуктів спілкування є афективно-когнітивний образ самого себе. Когнітивний компонент образу себе - це уявлення або знання про себе.

Розглядаючи питання про співвідношення загальної й конкретної самооцінки, М.І. Лісіна вказує, що загальна самооцінка народжується, існує й функціонує в центральному утворенні образу себе. Крім центра в образі себе є і периферія, куди приходять нові відомості людини про себе, результати її конкретних самооцінок. Ці нові відомості переломлюються крізь призму центрального утворення й обростають афективними компонентами. Вплив афективних компонентів може спричинити викривлення самооцінки - її заниження або завищення [34].

Але не тільки загальна самооцінка впливає на конкретну, йде вплив і в зворотному напрямі. Завдяки конкретним самооцінкам, загальна самооцінка постійно модифікується й корегується. Становлення й розвиток образу себе М.І. Лісіна пов'язує з впливом двох чинників: досвіду індивідуальної діяльності й досвіду спілкування з оточуючими людьми - дорослими й однолітками. При цьому найважливіша функція індивідуального досвіду полягає в забезпеченні когнітивної частини образу себе конкретними даними про себе, а досвід спілкування складає в основному матеріал для побудови його афективної частини, яку М.І. Лісіна співвідносить з самооцінками.

Недолік концепції М.І. Лісіної бачиться нам у тому, що вона обмежує самооцінку її афективною складовою. Однак, незважаючи на цей недолік, дана концепція вносить істотно нове розуміння в проблему становлення самооцінки.

У більшості робіт, присвячених генезису самооцінки, затверджується той факт, що самооцінка починає складатися на рубежі раннього й дошкільного віку в процесі розвитку конкретних видів діяльності і поступово удосконалюється в напрямі все більшої адекватності й реалістичності. М.І. Лісіна ж висловлює думку, що факти, які охоплюються терміном "самооцінка", є породженням двох різних за природою психологічних утворень: загальної самооцінки і конкретної самооцінки. Конкретна самооцінка у своєму походженні пов'язана з розвитком конкретних видів діяльності, в той час як загальна самооцінка виникає в перші місяці життя в процесі спілкування дитини з дорослими. Загальна самооцінка не залежить від успіхів або невдач конкретних дій немовляти, а є відчуттям своєї безумовної цінності, яке лягає в основу особистості, що формується, складаючи її центральне ядро [35].

Я - образ у свідомості особистості висвітлюється увагою інших при чому йому здається, що інші постійно оцінюють його критично. Образ Я людини оформлений почуттями, а самооцінка фіксована на своїй унікальності, включає такі емоційно значимі характеристики, як любов, ненависть, чуттєвість та жорстокість. Цим можна пояснити поведінку, якою реагує на увагу до себе, агресією або сором'язливістю.

Розрізняють такі види реакцій:

1. Реакція відмови від контактів, ігор, їжі частіше виникає у дітей, раптово відірваних від матері, сім'ї, звичного місця проживання. Але це реакція також спостерігалася у інфантильних особистостей, коли їх насильно відривають від звичної діяльності, колективу тощо. У конформних особистостей подібна реакція, але в пом'якшеному вигляді, виявлялася при кардинальній ломці стереотипу життя.

2. Реакція опозиції може бути викликана надмірними претензіями до людини, непосильним для нього навантаженням - вимогами бездоганно виконувати свої обов'язки, проявляти успіхи в яких-небудь міроприємствах. Реакція опозиції може зберігатися, якщо вона зміцнилася в дитинстві. Рідше в пубертатному періоді вона вперше виявляється. Останнє звичайно трапляється на фоні формування характеру особистості. В цих випадках реакція опозиції може адресуватися не тільки близькому оточенню, але й керівництву, колегам на роботі. Прояв реакції опозиції у вельми різноманітні - від постійної зміни місця роботи, уникнення виконувати завдання до морального шантажу та деструктивної поведінки - найчастіше несерйозних і демонстративних. При цьому такі дії мають на меті або позбавитися уваги, або привернути її до себе. З тією ж метою може бути девіантна поведінка в суспільних місцях.

3. Реакція імітації позначається в прагненні наслідувати в усьому певну особу або образ. Предметом імітації частіше стають найяскравіші представники з оточення, перспективні колеги, або кумири в їх професійній сфері. Приклад для наслідування зазвичай обирає не сам, він диктується тією референтною групою, до якої належить особистість.

Причиною серйозних порушень поведінки може служити антисоціальний "герой". Але на негативній реакції імітації з'являються відносно рідко. Йдеться не про наслідування негативним моделям поведінки, а про те, що весь модус поведінки будується за принципом протилежного від якогось зразка. Реакція негативної імітації теж може розглядатися, як форма протесту, але вона відрізняється від реакції опозиції - тут немає ні прагнення привернути до себе увагу, ні вимоги позбавити від труднощів. Ця реакція ближча до боротьби за самостійність, тісніше пов'язана з реакцією емансипації.

4. Реакція компенсації - бажання свою слабкість і нестійкість в одній області заповнити успіхами в іншій. Ці особливості розвитку є важливою характеристикою самосвідомості, і вони знаходять своє вираження у всіх сферах життя людини. У фізичній сфері це пов'язано з активізацією нейроендокринної системи, з фізичним зростанням, з дискоординованістю. Але є ще й "зверненість всередину", яка здійснюється через оцінку своєї фізичної досконалості або недоліків. Особистість усвідомлює своє тіло, відчуває його, як недосконале, пред'являє до нього масу вимог. Виникає оцінне відношення до своєї зовнішності, критичне відношення до тіла. А також "зверненість назовні" виявляється в прагненні до тілесної досконалості, до фізичного самовдосконалення, до поліпшення себе і свого зовнішнього вигляду (таблиця 1). І для чоловіків і для жінок характерне прагнення до ідеалу, який розуміється як втілення зовнішньої, фізичної досконалості.

Таблиця 1.

Область зміни	"Зверненість всередину"	"Зверненість назовні"
Інтелектуальна сфера (розвиток логічного мислення)	Встановлення логічних зв'язків та відносин, формування ширшої та зв'язної картини світу	Різке розширення сфери інтересів
Етична область	Оволодіння об'єктивними моральними нормами	Прийняття своєї індивідуальності, підвищене відчуття справедливості
Емоційна сфера	Переважають процеси збудження; емоції погано контролюються	Підвищений інтерес до інших, прагнення близького інтимного спілкування

Наприклад, Д. Марш у 1966 р. поділив "кризу ідентичності" на чотири рівні (статуси), форми або варіанти: "дифузну ідентичність", "вирішеність" наперед, "мораторій" та "зрілу ідентичність", які залежать від ступеня професійного та ідеологічного самовизначення молодої людини. "Дифузна ідентичність" означає, що індивід ще не зробив відповідального вибору і не вступив в період кризи. "Вирішеність" наперед означає, що індивід вже включився в "дорослу" систему відносин, але зробив це не самостійно, не пройшовши періоду кризи та випробування. "Мораторій" означає, що індивід знаходиться в процесі самовизначення, а "зріла ідентичність" - що криза завершена та індивід перейшов від пошуку себе до практичної самореалізації. Статуси ідентичності - це ніби етапи розвитку особи і разом з тим її типи. Людина з "дифузною ідентичністю" може вступити в стадію "мораторію" і потім перейти до "зрілої ідентичності". Але вона може також назавжди залишитися на рівні дифузії або піти по шляху "вирішеності" наперед, відмовившись від активного вибору і самовизначення. [36]

Зіставлення психологічної інтимності, глибини та взаємності міжособистісних відносин хлопців і дівчат (виділено три стилі спілкування - інтимні відносини, стереотипні відносини та стан ізоляції) з їх статусами ідентичності показало, що найбільша інтимність характерна для індивідів, які знаходяться на стадіях "мораторію" та "зрілої ідентичності", тоді як ті, кому властиві "вирішеність" наперед та "дифузна ідентичність", як правило, не виходять за межі стереотипних контактів. Істотно відрізняються ці групи і по своїх відносинах з близькими, друзями та коханими.

Потреба розібратися в своїй поведінці, оцінити її з точки зору відповідності або невідповідності зовнішнім вимогам реалізується в процесі самоаналізу. Звичайно самоаналіз, до якого звертається особистість, не є самоціллю та безпредметним "самокопанням". Він виникає, як реакція незадоволеності власними психологічними особливостями. Самоаналіз є одним з шляхів самопізнання, результат його фіксується в самооцінці підлітка.

Для самосвідомості в зрілому віці специфічне те, що в цьому віці вперше в розвитку особи - самопізнання, самоспостереження, самовідношення, саморегулювання поведінки та діяльності стають однією з необхідних потреб для адекватної самореалізації в різних сферах життя. Ступінь розвитку цієї потреби впливає на формування етичних якостей особи в процесі подальшого її становлення. В свою чергу потреба в самосвідомості стимулюється виникненням іншої найважливішої потреби - потреби в самовихованні, в цілеспрямованому прагненні змінити себе у зв'язку з усвідомленням власних психологічних невідповідностей зовнішнім вимогам, ідеалам, яким треба слідувати.

Оцінка своїх якостей відбувається не по абсолютному відношенню до якостей іншої людини, а з погляду усвідомлення ступеня своєї дорослості. Людина ніби виділяє для себе "еталон дорослості" - сприйняття та оцінка себе здійснюється через цей "еталон". Оскільки знайдений для себе "еталон дорослості" не завжди відповідає дійсним можливостям і не знаходить відповідних способів реалізації, неадекватна, нестійка самооцінка на певних етапах становлення може привести до того, що особистість переоцінює, або навпаки, недооцінює себе, а рівень її домагань часто не відповідає рівню фактичних досягнень. І якщо поведінка будується на такій неадекватній самооцінці, то конфлікт між особистістю та оточуючими стає неминучим [37].

1.3 Керівник як суб'єкт виробничих відносин

Життєздатність, конкурентоспроможність соціальної організації значною мірою залежать від інтелектуальної діяльності, управлінських здібностей, зрілості, таланту її керівника. Адже керівник - не лише функція, а й відповідний тип мислення, культура поведінки і взаємодія, а часто і стиль життя. У його компетенції - стратегічне планування, розроблення моделей майбутнього, розстановка і спрямування сил на досягнення цілей, аналіз і оцінювання результатів, формування і розвиток людського потенціалу.