Політична психологія

ЗМІСТ

1. Дайте характеристику основних шкіл і концепцій сучасної політичної психології

2. Проведіть психологічний аналіз проблеми політичного партнерства

3. Виділите психологічні ознаки політичної боротьби й насильства

4. Виділите психологічні закономірності функціонування й взаємодії владних структур і суспільних об'єднань

5. Системно представте про охарактеризуйте сучасні типи, класи й види психотехнологій політичних компаній

6. Виділите психологічні характеристики ефективної політичної реклами, агітації й пропаганди

Список використаної літератури

1. ДАЙТЕ ХАРАКТЕРИСТИКУ ОСНОВНИХ ШКІЛ І КОНЦЕПЦІЙ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Політичної психології школи - напрямку політичної психології, що включають політичний біхевіоризм, політичний психоаналіз, політичний когнітивізм. Політичний біхевіоризм (біхевіоралізм) - плин у західної, по перевазі американської політичної психології, пов'язане з вивченням політичного поводження (behavior). Політичний біхевіоризм - це, по-перше, наукова орієнтація або установка на збір, аналіз і інтерпретацію фактів по канонах природничо-наукового дослідження. У політології політичний біхевіоризм (або поведінковий підхід) пов'язаний з використанням таких дослідницьких методів, як репрезентативні опитування й мультифакторний аналіз. По-друге, політичний біхевіоризм - це дослідження, у фокусі якого перебуває поводження індивіда в політику, на відміну від інших підходів, орієнтованих на політичні інститути або процеси. По-третє, політичний біхевіоризм розглядає політику як частина більше широкого соціального й культурного контексту. Основна ідея класичного біхевіоризму (прямо запозичена політологією із психології) цей прямий вплив середовища на поводження індивіда. Політичне поводження, на думку політологів цієї школи, підкоряється старій формулі біхевіористів: S - R (стимул - реакція). Наприклад, бажаючи зрозуміти феномен політичного відчуження, політичні біхевіористи пропонують формулу: прості соціальні умови - політичне поводження. Дослідникам залишається "замірити" перший і другий показники й знайти кореляцію між ними. При цьому підході значення ситуаційних факторів явно превалює над внутрішньою активністю індивіда. Радикальні різновиди біхевіоризму використають формулу "стимул - реакція" насамперед для контролю над поводженням індивіда або, по їхній термінології, для "модифікації поводження". Провідний теоретик цього напрямку американський психолог Б. Скіннер формулює цю думку із граничною ясністю: "Помилково думати, що проблема полягає в тім, як звільнити людей. Вона полягає в тому, щоб поліпшити контроль над ними". Аргументи Скіннера послужили "науковою" основою, що виправдує програми насильницького контролю над поводженням громадян самими варварськими засобами, включаючи генну інженерію, аверсивну терапію й електрошок. Крайності радикального політичного біхевіоризму як політичного, так і методологічної властивості не розділялися багатьма дослідниками. Наприклад, представники школи соціального вчення зм'якшили тверду модель поводження, включивши в неї ряд проміжних змінних (установки, думки й навіть особистість у цілому). Кроком уперед було й включення в аналіз політичного поводження його змістовних компонентів, цінностей, які засвоює індивід у процесі одержання життєвого досвіду. Реакцією на ігнорування політичними біхевіористами й функціоналістами внутрішнього миру людини було висування на перший план концепцій антипозитивістського напрямку. У європейській політичній психології цей поворот ішов під впливом ідей феноменологів, екзистенціалістів і інших теоретичних шкіл, що поставили під сумнів позитивістські трактування проблеми особистості. У США й Великобританії критика позитивістських концепцій ішла не стільки від теоретиків, скільки від практиків, нуждавшихся в більше ефективних моделях керування поводженням людини. Будучи розчарованими методами впливу безпосередньо на поводження, ці фахівці звернулися до вивчення свідомості (когнитивизм і гуманістична психологія) і несвідомих структур психіки (психоаналіз). Когнитивистский напрямок політичної психології насамперед досліджує процес політичного мислення. Відповідно до загальних поглядів психологів цієї школи, вибір моделі політичного поводження опосередуеться тими поглядами й цінностями, які становлять зміст свідомості людини. Одні дослідники при цьому основну увагу приділяють процесу становлення політичної свідомості, інших більше цікавить його структура.

В останні два десятиліття акцент у дослідженнях був зроблений не стільки на динаміку формування політичного мислення в дитячому віці, скільки на тім, чим керується доросла людина, роблячи свій політичний вибір. Так, англійський політичний психолог Х. Хіммельвайт запропонувала "споживчу модель", у якій вона проводить аналогію між ухваленням політичного рішення й рішенням покупця про вибір того або іншого товару. Виборець, що віддає свій голос, шукає максимальної відповідності або найменшого не співвіднесення між набором установок і партійних програм. Звичка до голосування за певну партію подібна із прихильністю до певного магазина або фірми, а вплив референтних груп нагадує те, як спосіб життя наших друзів або колег направляє наші пристрасті.

Роботи когнитивистов показали, що в країнах зі стабільною політичною системою, де у виборців дійсно їсти звичка голосувати за певну партію, політичну свідомість громадян заповнюється певними "пакетами ідей". На рівні індивідуальної психології ідеологія, що стала частиною свідомості людини, з'являється у вигляді зв'язування ідей. Так, установки англійців з питань атомної зброї корелювали з їхнім відношенням до націоналізації суспільного транспорту й системи охорони здоров'я, імміграції й страті. Два інших політичних психологи П. Данливи й П. Сондерс використали "споживчу модель" для опису нового суспільного розшарування, що виникає в сучасному постіндустріальному суспільстві не по лінії виробничих відносин, а по лінії споживання товарів і послуг. Політична свідомість англійців, наприклад, визначається сьогодні не тільки й не стільки розміром їхнього доходу, скільки тем, чи мають вони будинок у власності або знімають його, їздять на власному автомобілі або користуються міським транспортом, роблять покупки в престижних магазинах або на товкучці. Ці суб'єктивні лінії є не менш важливими для політичного вибору виборця, чим об'єктивна класова приналежність або рівень доходів. Серед антипозитивістських ориєнтацій важливе місце належить представникам гуманістичної психології, що виступає за облік емоційно-мотиваційної сфери особистості при аналізі політики. Великий вплив на політичних психологів даної школи зробили ідеї А. Маслоу про ієрархії потреб і ненаправлена психотерапія К. Роджерса. Їхньої ідеї були реакцією на біхевіористське трактування особистості як пасивного об'єкта впливу середовища й підкреслювали самостійну цінність активності особистості. Рушійною силою особистісного розвитку виступають потреби. Політичні психологи виходили з того, що найважливішим мотивом політичної участі є не проста вигода або політична угода, а глибинні потреби особистості, що утворять основу її переконань. Ці базові потреби служать, у свою чергу, фундаментом властиво політичних установок.

"Гормична" концепція (у психології) -- висунута англо-американським психологом В. Мак-Дугаллом, відповідно до якого рушійною силою індивідуального й соціального поводження є особлива природжена (інстинктивна) енергія ("горме"), що визначає характер сприйняття об'єктів, що створює емоційне порушення й напрямна розумові й тілесні дії організму до мети. Кожному інстинкту відповідає емоція (наприклад, інстинкту втечі емоція страху), що з короткочасного стану перетворюється в почуття як стійку й організовану систему диспозицій - нахилів до дії. У роботах "Соціальна психологія" (1908) і "Груповий розум" (1920) Мак-Дугалл намагався пояснити соціальні й психічні процеси споконвічно закладеним у глибинах психофізичної організації індивіда прагненням до мети.

Деятельністного опосередкування міжособистісних відносин концепція -- спеціальна соціально-психологічна концепція, що розглядає міжособистісні відносини в будь-який досить розвитий групі як опосередковані змістом і цінностями діяльності. Розроблена А.В. Петровським і спочатку була названа "стратометричеською концепцією". Деятельністне опосередкування розуміється як системостворюючу ознаку групи, що визначає її найважливіші соціально-психологічні характеристики. Здійснюючи свою мету в конкретному предметі діяльності, група тим самим змінює себе, удосконалює свою структуру й перетворить систему міжособистісних відносин. Характер і спрямованість цих змін залежать в остаточному підсумку від конкретного змісту діяльності і її цінностей, які черпаються з більше широкої соціальної спільності. Звертання до опосередкування міжособистісних відносин спільною діяльністю дозволило зрозуміти характер групової диференціації й інтеграції; побудувати типологію груп і виявити особливості груп вищого рівня розвитку, показавши їх принципові якісні відмінності (з використанням кількісних індексів) від інших малих груп; орієнтувати психолога-практика на з'ясування значимих параметрів групового розвитку, сприяючи тим самим рішенню завдань діагностики групи й прогнозування результатів її діяльності; побачити складний, багаторівневий характер структури міжособистісних відносин і необхідність обліку віднесеності виявлених у дослідженні явищ до конкретного рівня (страті) групових процесів; охарактеризувати групу високого рівня соціально-психологічного розвитку як спільність, де індивід одержує найбільш сприятливі можливості для задоволення своєї потреби бути повноцінною особистістю й розвитку відповідних здатностей. У ході експериментальної розробки був уведений у науковий оборот ряд понять, що позначають певні соціально-психологічні явища, а також запропоновані конкретні методики, за допомогою яких виявляються параметри групи й особистості в групі, що відбивають ці явища.

Диспозиціонна концепція (лат. dispositio -- розташування) -- концепція, що характеризує соціальне поводження особистості залежно від станів її готовності до певного способу дій. Д. к. зв'язує готовність особистості до поводження в даній соціальній ситуації із соціальними умовами попередньої діяльності, у яких формується стійка схильність до реалізації певних потреб суб'єкта у відповідних умовах. Д. к. запропонована В.А. Ядовим. Вона розглядає диспозиції особистості як ієрархічно організовану систему, вершину якої утворять загальна спрямованість інтересів і система ціннісних ориєнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов, середні рівні - система узагальнених соціальних установок на різноманітні соціальні об'єкти й ситуації, а нижній - ситуативні соціальні установки як готовність до оцінки й дії в конкретні ("мікросоціальних") умовах діяльності. Вищі диспозиції найбільш стійкі, що відповідає більше високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості, вони активно впливають на диспозиції нижележачих рівнів. Однак ситуативні соціальні установки, на відміну від узагальнених, мають відносну самостійність, що забезпечує адаптацію особистості до мінливих умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її вищих генеральних диспозицій. Останні регулюють загальну спрямованість соціального поводження особистості, а диспозиції інших рівнів - поводження в тій або іншій сфері діяльності, спрямованість учинків у відношенні певних соціальних об'єктів і ситуацій. У принципі роль провідної диспозиції приймає на себе та (або ті), що найбільше повно відповідає даним умовам і меті діяльності в даному "масштабі". Д. к. дозволяє встановити зв'язку між соціологічними, соціально-психологічними й загальпсихологічними підходами до вивчення соціального поводження особистості.

Імпліцітна теорія особистості (англ. implicit -- невиражене явно) (синоніми "наївна концепція особистості", "теорія особистості здорового глузду") -- 1) у широкому змісті слова -- сукупність неявних подань людини або групи людей про структуру й механізми функціонування особистісних утворень; 2) у вузькому змісті слова -- неявні подання про зв'язки між особистісними рисами. И. т.о. дозволяет сформувати цілісне враження про іншу людину на підставі часткової, іноді уривчастої інформації про його особистісні особливості. И. т.о. описує такі властивості особистісних рис, як ієрархічність (центральність), дифференціюваність ("когнітивна складність"), ступінь реалістичності (адекватності), стійкість. У дослідженнях змісту й структури І. т.о.широко використаються методи психосемантики. Особливий вплив на розвиток проблематики І. т.о. оказала теорія особистісних конструктів Дж. Келлі.

Відносин особистості концепція -- сукупність теоретичних подань, згідно яким психологічним ядром особистості є індивідуальна система її суб'єктивно-оцінних, свідомих-виборчих відносин до дійсності, що представляє собою інтеріоризованний досвід взаємин з іншими людьми в умовах соціального оточення. Система відносин визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер поведінкових реакцій на зовнішні впливи. Всі складової психічної організації людини - від самих нижчих до вищих її підструктур - зв'язуються так чи інакше з відносинами, причому функціональні можливості людини в організації діяльності можуть бути визначені лише на рівні активно позитивного відношення до її завдання. Позитивний або негативний досвід взаємин з людьми однозначно формує й відповідну систему внутрішніх відносин особистості. О. л. к., висунута вперше А.Ф. Лазурським, була розроблена В.Н. Мясищевим і одержала подальший розвиток у роботах вітчизняних психологів. Основні положення О. л. к. конкретизуються в патогенетической концепції неврозів і психотерапевтичній практиці.

2. ПРОВЕДІТЬ ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ПАРТНЕРСТВА

Психологічний зміст феномена оппозиционарності визначається наступними ознаками: соціально-політичною активністю або пасивністю, інтересом до політики або байдужністю до неї, здатністю бути суб'єктом політичних відносин або бути її пасивним об'єктом, конформностю або прагненням незалежно від позиції влади виражати й відстоювати власну програму.

Найважливішим соціально-психологічним джерелом оппозиционарності є інтерес людини або політичного об'єднання до соціально-політичної сфери, забуття, хоча б на час, власних індивідуальних проблем в ім'я загальних цінностей, цілей і інтересів.
Не менш важливою психологічною основою оппозиционарності є споконвічне прагнення суб'єкта політики до цілеспрямованої активності. Його природа, насамперед конкретної людини не дозволяє задовольнятися вже досягнутим, почивати на лаврах, добутих своєю власною діяльністю або культурно-історичним минулим. Не завжди джерело активності - зміна гармонії відносин із зовнішнім середовищем, що породжує порушення внутрішньої психологічної рівноваги.

Концепція активності як прагнення придбати втрачену рівновагу не пояснює прагнення до розвитку, до творчого освоєння й перетворення соціально-політичного буття. Це знаходить яскраве підтвердження в розгляді психологічних джерел оппозиционарності, що не виникає без внутрішньої, що самопороджується активності людини, що протестує проти ролі пасивного виконавця чужої волі. Навіть у тому випадку, коли суб'єкт політики змушений тільки підкорятися, він завжди здатний виробити своє відношення до що відбувається й через це відношення, хоча б у психологічному відношенні, перебороти соціальну об'єктність, що нав'язує йому.

Оппозиционарність це характеристика особистості або політичного об'єднання в її культурно-політичному континуумі. Психологічною основою оппозиционарності є певна соціально-політична, у тому числі й індивідуально-професійній зрілості. Суб'єкт політики тільки тоді є таким, коли не тільки виконує соціальні ролі, але трансцендирує за їхні межі, не тільки пасивно засвоює соціально-політичні цінності, але активно вибирає найбільш підходящі для нього й створює нові. Політично зрілий суб'єкт політики усвідомлює, що його життя й умови існування політичного об'єднання, з якими він себе ідентифікує, прямо залежать від соціально-політичних умов.

Таке розуміння спонукує його виробляти особливе відношення до соціально-політичного середовища. Атрибутом суб'єктного відношення є оппозиционарна орієнтація як передумова діяльності, спрямованої на зміну, поліпшення, розвиток умов соціально-політичного середовища існування незалежно від ступеня її збігу з офіційно проведеною політикою.

Порушення внутрішньої рівноваги, дефіцит потреб, що усвідомлюється суб'єктом політики, проявляється в нього в розумінні факту порушення власних інтересів, порушення зовнішньої рівноваги відносин із соціально-політичним середовищем, а також у розумінні порушення стійких макросоціальних групових відносин. Це породжує відчуття дискомфорту й прагнення його перебороти. Таким чином, втрата соціально-політичного гомеостаза є найважливішим чинником формування оппозиционарності.

Найважливішим джерелом оппозиционарності є прагнення мас бути не об'єктами, а суб'єктами соціально-політичної сфери, бажання конкретних людей брати участь у реальному політичному житті. Психологічна основа такого прагнення - бажання панувати. Багато психологів, філософи й політологи були переконані, що воля до влади є невід'ємною частиною людської особистості. Так, Ницше вважав, що все у світі, починаючи з електронів і закінчуючи людиною, прагне до влади, що він розумів як інтелектуальне, фізичне, моральне підпорядкування інших своїй волі. Це ж підтверджують інші психологічні концепції.

Бажання панувати не ставиться до вітальних потреб людини, оскільки людина не може жити без їжі, повітря, води, сну й т.д., але цілком може жити без володарювання. З іншого боку, навіть сама маленька дитина прагне до влади, спочатку над своїм тілом, потім над навколишніми предметами, буквально з моменту свого народження він намагається підкорити своїй волі оточуючих людей. Прагнення до влади формує особливе відношення до дійсності, при якому носій влади претендує на роль суб'єкта - перетворюючого початку, а маси, що підкоряються влади, погоджуються на роль об'єктів, засобів, цілей активних впливів правлячої еліти. У той же час вони прагнуть перебороти об'єктність, що нав'язує їм, і приймати більш-менш активну участь у процесі функціонування соціально-політичного організму, що знаходить своє вираження в оппозиционарної орієнтації й активності.

Оппозиционарність проявляється через суперечливу міжособистісну або соціальну взаємодію суб'єктів політики, у якому опозиція цілеспрямовано прагне до самореалізації й у соціально-психологічному плані презентується трьома нерозривними компонентами - спонукальним, когнітивним і регулятивним. Спонукальний компонент розглядається як мотиваційно-цільова детермінанта, що визначає характер активності опозиції в політичному процесі при досягненні висунутих цілей, частково або повністю не співпадаючих з офіційною політикою. Когнітивний компонент взаємодії реалізується у вигляді комунікативних і перцептивних процесів, а регулятивних - поведінкових і емоційних процесів. В умовах опозиційних відносин суб'єктів політики виникають важкі міжособистісні або групові ситуації, які розвертаються як процеси, що відбуваються відповідно до певних закономірностей.

Ці закономірності проявляються як певна залежність здійснення протидії опозиції офіційної влади, що характеризується активним залученням конкретних психологічних механізмів і дотриманням принципів, що визначають конструктивний або деструктивний характер взаємозв'язку опозиції й влади. Причому конструктивна взаємодія опозиції й влади можливо при досягненні сприятливих соціально-психологічних взаємин, відповідності професійної компетентності суб'єктів політики розв'язуваним завданням і забезпечення їхньої участі в реалізації конгруентних цілей і завдань.

Оппозиционарність як процес проявляється через взаємодії й впливи суб'єктів політики один на одного, через їхні відносини, діяльність і спілкування, обумовлені власними цілями й потребами, которые'могут бути реалізовані тільки в рамках загального проблемного поля.

Внутрішньою основою оппозиционарності є самовідношення й взаємини в рамках опозиційної структури, які включають мотиваційний (інтерес до іншого), комунікативний (довіра до іншого), перцептивний (образ іншого), поведінковий (установки й очікування певного поводження) і емоційний (емоційні реакції на інший) аспекти.

Зовнішні й внутрішні основи прояву оппозиционарності виражаються як актуальний стан системи цінностей опозиції, її відносин у політичній системі, як складна суб'єкт-суб'єктивна реальність, обмежена за часом і простором і представлена у свідомості, нормах, діях і поводженні опозиціонерів. Залежно від характеру відносин опозиції до влади виділяються конструктивні, деструктивні й нейтральні ситуації.

Показником адекватності сприйняття опозицією політичної ситуації служить точність прогнозу її розвитку. Найбільше часто не прогнозуються конфліктні ситуації, а найменш точно - предконфліктні. Точному прогнозу розвитку ситуації найчастіше заважають її швидкоплинність, відсутність інформації про можливі дії опонента й недооцінка важливості проблеми.

У якості однієї з основних закономірностей прояву оппозиционарності виступає її активна участь у комунікативних процесах взаємодії із владою й суспільством. При цьому проявляється така особливість, як розширення спектра застосовуваних моделей, алгоритмів і технологій, що забезпечують більше ефективний вплив на владу й мобільний зворотний зв'язок з різними інститутами суспільства. При цьому комунікація у важких ситуаціях характеризується зниженням гласності, відкритості й конструктивності у відносинах між ними; зростанням ролі ірраціональних компонентів (емоційних, а не усвідомлених способів взаємодії, невербальних засобів комунікації; посиленням критичності висловлень на адресу опонента; перевагою спонукальної інформації над що констатує, домінуванням феномена “слова” над феноменом “справа”, що руйнує впливом приваблюваних психотехнологій і ін.

З урахуванням характеристик сутнісних ознак оппозиционарності, основних закономірних сторін і механізмів її прояву в конкретних політичних ситуаціях представляється можливим визначення її як цілісного феномена, що має власну структуру.

Відповідно до цього визначається структура оппозиционарності і її складові частини. У неї доцільно включити взаємозалежні конструктивну й деструктивну частини.

3. ВИДІЛИТЕ ПСИХОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ Й НАСИЛЬСТВА

У системі державної інформаційної політики саме керування інформаційно-психологічною війною стане в найближчому майбутньому найважливішою категорією діяльності органів влади в особливих умовах. Слід також зазначити, що категорія керування інформаційно-психологічною війною даною публікацією вперше вводиться в понятійний апарат наукових досліджень по тематиці інформаційно-психологічної безпеки, психологічних війн і державної інформаційної політики.

У суспільній свідомості, у засобах масової комунікації присутня подання про психологічне насильство й психологічну шкоду як очевидних і розповсюджених явищах, фахівці психологічної допомоги й правоохоронних органів зіштовхуються із цими феноменами практично щодня, але останні дивним образом виявляються поза рамками системи строгих визначень і термінів. Виникає враження несвідомого уникнення чітких понять відносно психологічних форм агресії й насильства.

Визнання психологічної агресії (насильства, експлуатації боротьба й т.д.) тільки в окремих конкретних формах або сферах є непослідовним і що дезорієнтує. Необхідне виділення цих понять як самостійних узагальнюючих категорій і визначення їх у формулюваннях, абстрагованих від специфічних конкретних проявів. Багато важливих передумов для цього вже створені.

Одним з найпоширеніших заперечень проти узаконення поняття «психологічне насильство» служить твердження, що в силу нестрогості й неоднозначності багатьох психологічних термінів і концепцій існує небезпека зловживань таким інструментом по особистих, ідеологічних і політичних мотивах. Але якщо явище реально існує й приводить до реальних же негативних наслідків, вибір поводження ( чисуспільством, чи особистістю) виявляється досить обмеженим - або закривати ока на що відбувається й миритися зі зростаючою погрозою, або максимально використати хоч і недосконалі, але багато в чому все-таки ефективні контрзаходи.

Інформаційно-психологічна війна дозволяє впливати на об'єктивно закладені й що мають місцее протиріччя практично на всіх рівнях державного й суспільного устрою в будь-якій країні або регіоні з метою їхнього примусового прояву із заданим рівнем інтенсивності й у свідомо певному напрямку.

У цей час накопичений значний досвід наукових досліджень в області державної інформаційної політики, інформаційного протиборства й інформаційно-психологічних війн. Інформаційно-психологічна війна як фактор зовнішньої політики досліджується нарівні з дипломатичною, економічною й збройною боротьбою, розвиваючись разом з тим як самостійний напрямок дослідження. Початок вивченню поняття "інформаційна війна" поклало введення в 1990 р. у документи Міністерства оборони США терміна "information warfare", що широко ввійшов слідом за тим у наукові праці. У цілому, стосовно поняття інформаційної війни її дослідників можна розділити на три основні групи .

4. ВИДІЛИТЕ ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ Й ВЗАЄМОДІЇ ВЛАДНИХ СТРУКТУР І СУСПІЛЬНИХ ОБ'ЄДНАНЬ

Цицерон уважав, що "особа, що відає справами держави", повинне бути мудрим, справедливим, помірним і красномовним. Воно повинне, крім того, бути знаючим у вченнях про державу й володіти основами права, "без знання яких ніхто не може бути справедливий". На думку Цицерона керування державою є сполученням науки й мистецтва, що вимагає не тільки знань і чесноти, але й уміння практично застосовувати їх в інтересах спільної справи.

Н.Макіавеллі вважав, що політичний лідер, "отримавши владу з рук народу насамперед, повинен удержати за собою його розташування"1, оскільки правителям "важливіше всього мати прихильність народу, інакше в згубні для них хвилини в них не найдеться ніякої міцної опори"2. У яскравому по психологічних характеристиках добутку "Государ" Н.Макіавеллі писав: "... якщо государ цілком покладається на долю, він не може вистояти проти її ударів... люди діють по-різному, намагаючись досягти мети, багатства й слави: один - силою, іншої - протилежним способом, і кожного його спосіб може привести до мети.

Кардинальні зміни, що пройшли в останні роки в суспільно-політичному житті Росії, докорінно змінили принципи становлення, формування й функціонування парламентських лідерів. На зміну назначенчеству, перевазі особистої відданості прийшли критерії виборності, завоювання довіри й авторитету в мас.

Глибокі зміни відбулися й у сфері суспільної свідомості. Масова переоцінка ідеологій і цінностей змінила пріоритети особистісних властивостей і якостей, якими повинен володіти парламентський лідер. Істотно трансформувалося подання про роль і місце владних еліт у процесах соціально-економічного й політичного керування країною. Наповнилося новим змістом поняття «парламентський лідер».

В умовах корінних змін, що відбулися в російському суспільстві, почався динамічний процес звільнення свідомості від колишніх стереотипів сприйняття властивостей і характеристик парламентського лідерства. Все більшу роль у забезпеченні легітимності політичної влади, політичних керівників починає грати суспільно-психологічний фактор. Державна Дума, що з'явилася в результаті конкурсних виборів, заклала нову лідерську модель парламентаризму.

Розширення участі мас у політичному житті країни змінило характер взаємодії публічно-політичної влади й суспільства. Лідери депутатських об'єднань, представляючи інтереси свого електорату на засіданнях Державної Думи, повинні бути впевнені, що їхні дії будуть підтримані. Для цього вони повинні мати певні соціально-психологічні якості, вагомим авторитетом, уміти впливати на своїх прихильників за допомогою різноманітних психологічних методів.

Разом з тим, незважаючи на важливість і актуальність даної проблеми, дослідження парламентського лідерства в цей час здійснюється переважно з позицій політології, юриспруденції, соціології поза обліком психологічного фактора. Тим часом в основі психологічного підходу лежить прагнення зрозуміти сховані механізми мотивації політичної активності лідера.

Психологічні особливості відбивають внутрішню природу й сутність парламентського лідерства, його особлива якісна сталість. Отже, поза обліком аналізу психологічної складової, що робить істотний вплив на процес формування й функціонування парламентського лідерства, даний феномен не може бути розкритий всебічно.

Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлена як необхідністю рішення блоку проблем теоретико-методологічного характеру, так і насущною потребою практики осмислення специфіки психологічної домінанти парламентського лідерства, виробленню практичних рекомендацій. З одного боку, мова йде про розробку такого дослідницького підходу, що як у методологічному, так і в інструментальному плані був би спеціально орієнтований на вивчення соціально-психологічних особливостей лідерства в парламентській сфері. З іншого боку, розвиток теоретичних знань про парламентське лідерство, розширення дослідницьких можливостей у вивченні цього явища сприяло б подальшому розвитку в нашій країні політичної психології лідерства, зміцненню взаємозобов'язаних відносин депутат-виборець, цілеспрямованому формуванню на науковій основі нового типу парламентських лідерів.

Стан наукової розробленості проблеми. На формування сучасного психологічного знання про парламентське лідерство, як і на становлення політичної психології, у рамках якої ця проблема має самостійне звучання, вплинули багато праць із різних областей суспільствознавства.

Теоретичною основою дослідження парламентського лідерства, що є по своїй суті й функціям політичним, повинна бути не одна яка-небудь психолого-політологічна теорія, дослідницька модель, а сукупність взаємодоповнюючих психологічних підходів (ситуаційного, особистісного, мотиваційного, психоаналітичного й ін.), що дають найбільшу повноту якісних і кількісних психологічних характеристик досліджуваного явища.

Гіпотеза друга. Лідерський статус депутата, рівень його легітимності, ступінь володіння владними повноваженнями, насамперед, об'єктивно обумовлені індивідуальними особливостями суб'єкта лідерства, специфічними функціями, які він виконує.

Політичний лідер може й не бути парламентським лідером, у той час як парламентський лідер завжди ставиться до політичного типу лідерів у силу свого особливого статусу й прийнятого механізму обрання в Державну Думу, при цьому парламентськими лідерами, у першу чергу, є керівники депутатських об'єднань.

Ефективність дій парламентського лідера, з одного боку, залежить від того, наскільки його домагання на політичну першість забезпечуються відповідними установками депутатів і мас на «підпорядкування» впливу лідера, а з іншого боку, пов'язані з нормативно-вольовим впливом лідера на формування цих установок. Домінуючої в поводженні парламентського лідера виступає орієнтування на позитивну оцінку з боку суспільної думки, наслідком чого є підвищене прагнення до самопрезентації, націленість на сіюмиттевий ефект, викривальну критику, створення власного позитивного іміджу. Сучасний парламентський лідер має особливий менталітет, характером і типом поводження, які в ряді випадків обумовлені не сформульованими явно й не цілком усвідомлюваними в суспільстві колективними психологічними установками. для сучасного парламентського лідера необхідні як політичні якості (організатора, аналітика, законодавця, прогнозиста, ідеолога, оратора й ін.), так і психологічні (особлива воля, коммунікабельність, самовладання, швидка реакція, адаптивність, авторитет і ін.). Рівень відповідності між функціями, виконуваними парламентським лідером, і його особистими якостями відбиває ступінь ефективності лідерської діяльності.

5. СИСТЕМНО ПРЕДСТАВТЕ Й ОХАРАКТЕРИЗУЙТЕ СУЧАСНІ ТИПИ, КЛАСИ Й ВИДИ ПСИХОТЕХНОЛОГІЙ ПОЛІТИЧНИХ КОМПАНІЙ

Ми звикли, що психологія може допомагати вирішувати проблеми окремих людей. Але психологи можуть набагато більше. З настанням інформаційного століття, коли на свідомість людини обрушується потік різної важко перетравлюваної інформації й фактів, що перебріхують, (багато в чому через достаток і швидкість їхнього надходження), перевага в області формування суспільної свідомості одержує того, хто коштує в регулятора засувки й може дозувати цей водоспад. Але й це виявляється не найважливішим. Можна прорахувати схеми сприйняття цієї інформації й способи її обробки, нав'язавши рамки мислення. Звичайно це не піддається рефлексії, а здається споконвічно заданим, завжди властивим. Це пов'язане з відносною стійкістю вже, що сформувалася картини, миру, нам немає необхідності щораз заново витрачати час на звичні (завжди діючі) закони.

Використовуючи психологічні знання, можна впливати на сприйняття окремих кандидатів у президенти. Процес сприйняття починається з виділенням об'єкта з якогось простору. В одному досвіді людям з нормальним зором пропонувалося якийсь час носити окуляри, що спотворюють сприйманий простір, форми й розташування в ньому предметів аж до того, що окуляри оптично перевертали видимий для них мир. Звичайно відбувається адаптація, свідомість людини поступово навчається не зауважувати, коректувати оптичні перекручування, і людина починає бачити мир звичним для нього способом, як якби зорово сприйманий простір у дійсності оптично не було перекручено. Відновити щиру картину можна, знявши окуляри, але часто буває вже пізно.

Більшість зорових ілюзій пов'язане з перекручуванням предметів, представлених на незвичайному тлі. Цікаво, що практики відзначають, що на червоному тлі особливо чітко видні як білі, так і чорні фігури (і «перефарбовані» теж). Але можна брати тлом умови підприємницької діяльності, а можна вибрати й добробут народу. У реальних умовах існують усілякі накладення, певні категорії населення сприймають не всі картини, а тільки ті, які для них значимі (але із запропонованого списку). Дозувавши й організувавши тло сприйняття, можна формувати особливості мислення виборців, запропонувавши їм готовий набір суджень, направивши потік думок у певне, заздалегідь заготовлене русло. І не кожний зможе помітити й, тим більше, «зняти окуляри», це вимагає розвиненого самоконтролю й зусиль. А в області політичної інформації більшість із нас є споживачами. Тому, монополізувавши інформаційну складову життя суспільства, можна впливати на формування суспільної свідомості в потрібну сторону, нав'язавши шаблони мислення.

«Існує одна гідна кандидатура, який немає альтернатив», - звичний для нашого суспільства теза передвиборної кампанії. Раніше вибори на цьому й закінчувалися, зараз треба дотримувати придуманих норм демократії й допустити висування й інші кандидати. Тепер демократія закінчується на цьому етапі. Є претенденти, а представляти їх будуть від імені й від імені одного, єдиного.

Саме собою зрозуміло, що всі достоїнства головного кандидата станули б як дим, якби опоненти мали доступ до ЗМІ в такому ж обсязі. Тому робиться все можливе, щоб конкуренти не змогли прорвати інформаційну блокаду. За даними соціологічних досліджень, 85% населення одержує інформацію з телебачення, 30%- по радіо, 16% - з газет. Таким чином, телебаченню належить вирішальна роль, і основні зусилля нинішньої влади спрямовані саме на цю ділянку. Отут не допускається ніяких відступів від генеральної лінії, усе, що не співробітничає із владою, не працює в руслі її концепції, приречено на закриття - вуж занадто впливово TV, щоб допускати інші точки зору. Останні події на СТБ - тому свідчення.

Суперництво кандидатів зводиться до суперництва їхніх образів, іміджу в інформаційному просторі (от отут-те й з'являється можливість для реалізації різних технологій, у тому числі й психологічних). Оскільки «гідний» один, то інформація повинна йти, в основному, про нього, про інші розповісти комусь. Інших джерел інформації для широких верств населення ні, тому можна не церемонитися, показуючи й незначність «так званих претендентів». Відношення до об'єкта залежить від ступеня поінформованості про об'єкт, його складності й значимості серед інших. Але при прямому порівнянні аргументів може не вистачити (на всіх), тому передбачено:

- висування як можна більшого числа кандидатів;

- домінування інформації про головного кандидата.

При цьому необхідно відзначити наступні моменти в реалізації цього плану:

1. Відокремлення, виділення свого кандидата серед інших, але не пряме протиставлення, а порівняння з іншими. Простір кандидатів був структурований таким чином, щоб створити дві групи кандидатів - гарант стабільності й всіх інших суперників. Це дозволило поміняти підстави вибору. Замість вибору одного з усіх, нам пропонують вибирати між двома групами. І якщо ми раптом не вибрали «самого гідного», те із групи претендентів ми вже вибираємо за іншими критеріями. І в другому турі ми попадаємо в психологічну пастку. Психіка людини консервативна. По-перше, необхідне час, щоб поміняти підстави вибору, що може підкорятися поглядам, що не відповідають актуальному баченню ситуації. В- других, ми намагаємося виглядати послідовними у своїх учинках, що знову утрудняє швидку зміну поглядів. Основна маса виборців орієнтована голосувати не стільки «за» свого кандидата, скільки «проти» іншого - так званий протестний електорат. Тому в другому турі ми будемо вибирати не з можливих кандидатів, жертвуючи деякими переконаннями в ім'я головного, а відстоювати свій колишній вибір, голосуючи знову проти того ж. Замість розмови про відповідальність влади за правильність своїх дій і можливі коректування курсу, що було б при допуску в ефір на однакових правах декількох кандидатів, нам пропонувалося спочатку вибрати свій напрямок (вибираючи свого кандидата з однієї групи), а потім його прийде відстоювати в зіткненні з іншою групою, представленої одним кандидатом.

2. Велика кількість кандидатів привело до того, що вони вплутали в змагання один з одним, залишаючи за кадром досягнення нинішнього режиму, що йому на руку. Безліч кандидатів дозволило створити видимість об'єктивності для міжнародних спостерігачів і полегшити завдання «незалежним» засобам масової інформації - кандидатів на всіх вистачить, завжди найдеться, ким можна прикритися. При цьому про одному говорилося увесь час і доброзичливо, про деяких - нейтрально, але існує частина дуже «негативних» кандидатів, про їх - в основному негативно. Знову ж, видимість об'єктивності, наявність різних підходів до претендентів. Обов'язково звертати увагу на суперечливість позицій всіх інших кандидатів, безліч різних підходів, підкреслювати розбіжності реальних кандидатів, що можуть скласти конкуренцію в другому колі, підготовляючи ґрунт на майбутнє (формуючи підстави вибору й, відповідно, розколу електорату).

Головне завдання при такому стратегічному плані - це вивести в друге коло претендента, що не зможе об'єднати все суспільство. Тому ніяк не можна домогтися якого-небудь об'єднання претендентів у першому колі. Цим був викликаний град нападок на «канівську четвірку», щоб ні в кого й думки не виникло піти їхньому прикладу, тому що єдиний кандидат проти Кучми в першому турі - це крах всієї розпланованої кампанії. Головне ж щире досягнення «четвірки» полягає в тому, що була змінена спрямованість мислення в суспільній свідомості, кардинально змінений тло, на якому розвиваються події. Замість порівняння іміджу запропоноване порівняння ідей. За «канівської чертвіркою» споконвічно не вимальовувався один кандидат, тому необхідно було обговорювати їхні плани, те, що їх поєднує, конкретні дії й події.

Хотілося б оцінити майстерність і професіоналізм президентської команди. Не варто недооцінювати професіоналів. Усе, що намагається виявити паростки самостійності, тобто самовільності з їхнього погляду, що не вписується в їхню стратегію, підлягає негайному знищенню. Хоча багато хто бачать мета цієї команди - нав'язування окремих штампів мислення в масовій свідомості. Запобігти це важко, а результати в них виходять цілком пристойні. Про це свідчать і результати опитування, проведеного одним з їхніх провідників - каналом «1+1» у рамках програми ТСН, коли владою організація акцій протестів приписується штабам кандидатів, і цю точку зору підтримує 43% глядачів, що дозвонилися. Таким чином, в умовах тотального контролю засобів масової інформації, піддавши народ психологічному пресингу, владним структурам вдається нав'язати свої паттерни сприйняття. Помиляються ті, хто думає, що широкі верстви населення зможуть цьому протистояти. Грамотність і високоосвіченість окремих людей не рятує, коли ці люди не об'єднані. Перехідний етап, і не стільки в економіці, скільки в пошуку ціннісних орієнтирів, обмеження своїх духовних запитів приводить до політичної апатії, невмінню чітко виділити свої політичні орієнтири, і тому - прийняттю пануючої позиції. А вона присутня одна в пресі й в ефірі, інші просто не допускаються, інакше «полетить» весь розроблений сценарій. Альтернативи не повинні з'являтися, всі інші кандидати гірше, про їх і говорити нічого не треба, вони не заслуговують на увагу. Про чіткість виконання цього плану говорить і те, що командам претендентів так і не вдалося зробити імідж їхніх кандидатів пізнаваним в очах усього населення, а не окремих груп прихильників.

Відомо таке правило. Для того щоб інформація виглядала об'єктивної, у ній повинне бути присутнім не менш 40% негатива, тоді вона викликає більше довіри в порівнянні з іншої (!) інформацією. Але де в нас у країні ви можете побачити й почути іншу інформацію? Тому, навіть не сприймаючи образ, імідж головного претендента, поневолі думаєш у заданих рамках: «А кого вибирати? - вибирати не з кого (у буквальному значенні, тому що інших претендентів в ефірі не існує), як буде, так і буде, від мене нічого не залежить».

Поки все йде по їхньому сценарії. Починає готуватися другий етап президентських виборів і формуватися суспільну думку в потрібному напрямку. Кампанією передбачено, що не можна проводити паралелі, прямі порівняння, не можна поляризувати суспільство на «бідних- богатих» або по інших принципах. Тому що для перемоги над Кучмою в другому турі повинні об'єднатися прихильники різних поглядів і разом устати проти Кучми.

У сучасному світі політики використання останніх передвиборних технологічних розробок не завжди приводить до бажаного результату. Але й знання цих технологій не гарантує того, що можна ефективно протистояти їхній дії, якщо в суспільстві немає сили, здатної чинити опір. Будь-які вибори - це дзеркало стану суспільства, його об'єктивна самохарактеристика. Щоб рухатися в цьому світі, треба знати реальне положення речей, і для цього дзеркало не повинне бути кривим.

6. ВИДІЛИТЕ ПСИХОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЕФЕКТИВНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ РЕКЛАМИ, АГІТАЦІЇ Й ПРОПАГАНДИ

Для того, щоб ідеологія могла існувати, необхідна підтримка мільйонів людей , потрібні засоби й механізми поширення ідеологічних формул у народ. Соковнін пише об цьому так-"Певні ідеї, щоб існувати у вигляді ідеології, повинні бути сприйняті багатьма людьми. Вони повинні поширюватися серед людей." От той-те-тут-те й виходить на арену інформація. Насамперед "... ніяка інформація неможлива без певної мети. Той, хто думає інформувати без певної мети й вважає за можливе взаимовідносини такого характеру, тим самим уже проголосив мету,"- повідомляє F.Fatorello, і із цим важко не погодитися. Стосовно до пропаганди це може позначати те, що навіть сама нейтральна інформація носить у собі яку-небудь мету, але адже, говорячи словами P.Lianbuger'а,"... Інформація стає пропагандою, якщо особа, що публікує її, переслідує які-небудь мети." Виходить, будь-яка інформація є пропагандою. Спробуємо перевірити цю гіпотезу , використовуючи вже матеріали радянських дослідників.

В. І. Бровік і І. В. Попович пишуть: "...Інформація характеризує конкретний акт відбиття з боку його змісту, без обліку особливостей його як певного процесу. Якщо властивістю відбиття володіють всі види матерії, то властивості інформації властиві матерії лише на такому рівні її організації, на якому виникають процеси керування." Це може означати лише те, що людина одержуючи інформацію служить об'єктом керування, незалежно від її якісних, змістовних характеристик, але в такому випадку процеси керування виникають у соціальній інформації - а також у математичні й природньонаукових теоріях. Але різниця між соціальною й природньонауковими теоріями все-таки існує, вона в ідентичності інформації соціальної й значеннєвий. "Значеннєва інформація зі свого характеру є соціальної, тому що вона виникає в процесі спілкування людей і відбиває факти, події, явища..." У свою чергу, математична й інша інформації скоріше співвідносяться зі статистичним аспектом логічної інформації, що формально відокремлює їх від соціальної сфери. Із цього можна зробити висновок про ідентичність значеннєвої й політичної інформації, що є одним з видів социальної.

Таким чином, політична інформація існує тільки при наявності значеннєвого моменту в інформуванні, якщо ж в інформації присутні одні лише цифри, вона втрачає свій соціальний , а значить і політичний аспекти.

Кілька слів необхідно сказати про основні принципи політичної інформації" Умовно принципи політичної інформації можна розділити на дві групи. Першу з них становлять принципи, що визначають переважно характер змісту інформації, її спрямованість. Це - науковість, партійність, всесторонність інформування, його зв'язок з життям... Другу групу утворять принципи, що спричиняються вибір засобів, форм, методів інформації, її організаційну й методичну сторони. Це насамперед оперативність, популярність, дохідливість інформування й ін."

Тепер звернемося до принципів роботи політичної інформації. Загалом "...процес політичної інформації являє собою єдність двох зустрічних потоків інформації: зверху - униз і знизу - нагору." Вплив на суспільну думку - це те, що є першим з потоків,-"... відбувається, по-перше, шляхом прямого й безпосереднього впливу політичної інформації на суспільну думку; по-друге, шляхом опосередкованого впливу на ті явища й факти свідомості, психіку людей, які сприяють процесу формування суспільної думки як соціально психологічного феномена (потреби, інтереси, установки, ціннісні орієнтації й ін.)." Другий же потік, що йде знизу, працює за принципом зворотного зв'язка - після прийому інформації в реципієнта з'являються якісь емоції , відгуки, що надходять до інформатора.

Безумовно пропаганда не може обійтися без ідей, але з іншої сторони ідеологія, особливо в умовах ХХ століття ніяк не зуміє обійтися без пропаганди.

Звичайно ж існує й більше широке значення терміна "пропаганда" , що охоплює повністю всі можливі його відносини. " У самому широкому змісті під пропагандою мається на увазі особливий рід соціальної діяльності, основна функція якої складається в поширенні політичних, філософських, наукових, технічних знань, художніх цінностей і іншої інформації з метою формування певних поглядів, подань і емоційних станів, надання впливу на поводження людей." Якщо розглядати пропаганду під таким кутом , те безсумнівним стає факт володіння пропагандистськими можливостями будь-якого предмета, форми або образи, на це варто звернути увагу оскільки надалі нам оведеться звернутися до семантичної структури газети: до слів, фотографіям, малюнкам. Поки ж знову оборотний увага на сам термін " пропаганда".

"Слово "пропаганда" - історично обумовлена форма політичної й ідеологічної діяльності, що використається різними класами, партіями й державами для цілеспрямованого поширення своїх ідей, поглядів і цінностей , соціальне орієнтування й поводження індивідів і соціальних общностей," - пише Гуревич. Він вважає за необхідне для всебічного розкриття змісту пропаганди як теоретичного поняття представити точки зору різних авторів, і ми підемо за ним, оскільки без цього може виникнути деяка невизначеність при роботі із самим терміном.

При першому погляді на різні визначення пропаганди, які дають буржуазні дослідники, може здатися, що вони абсолютно тотожні. Загалом пропаганда розглядається як організоване переконання, звертання до свідомості індивіда, поширення певних ідей і подань

В американскої соціології втримується спроба розкрити природу пропаганди на основі виявлення її розходжень із іншими видами суспільної діяльності. Kris E. і Leites N. підкреслюють, що " утворення на відміну від пропаганди поширює результати пізнання, тобто такі подання, які не носять суперечливого характеру , однаково оцінюються різними групами людей. Якщо ж деякі подання, у тому числі й соціальному змісті, викликають різне відношення в тих або інших верств населення, можна все-таки думати, що це вже сфера пропаганди". На ці слова коштувало б звернути увагу виникає один спірний момент , що хотілося б дозволити. Проблема в тім, що американські соціологи ніколи, видимо не вчилися в радянських школах, особливо в 30-і роки, і ніколи не сприймали вага пропаганди на шкільній парті або в аудиторії. У суспільстві, де математика носить класовий характер навіть подання, що не носять суперечливого характеру, можуть носити пропагандистський відтінок. Продовживши цю дискусію звернемося до думки іншого фахівця. Lasswell H. визначає пропаганду як спробу вплинути на установку великої кількості людей по суперечливих питаннях. На думку американського політолога, нейтральне поширення поглядів не є пропагандою. Такої ж точки зору дотримується Davies I. Однак правомірно порушити питання, яке поширення поглядів можна вважати нейтральними, щоб відчути абстрактність такого підходу.

Зрозуміло, у цих визначеннях фіксуються певні грані пропагандистського процесу, але разом з тим утримується конкретна тенденція: замаскувати політичні цілі пропаганди, звести її до абстрактної освіти, комунікації або до акту символізації. При цьому пропаганда нерідко розуміється настільки широко, що містить у собі фактично все громадське життя. Так, англійський історик Thomson O., полемізуючи з Lasswell'ом пропонує наступне визначення: "До пропаганди ставляться будь-які засоби впровадження й передачі образів, ідей або інформації, які впливають на людське поводження, узяте з його активної або пасивної сторони. Сюди входять майже всі аспекти мистецтва й комунікації". Таким чином, для закордонних фахівців характерні дві основні точки зору: по-перше, подання про пропаганду як про вплив на установку великої кількості людей по " спірних питаннях ", при цьому не вважається пропагандою поширення нейтральних поглядів, друга позиція полягає в поданні пропаганди у вигляді будь-яких засобів впровадження й передачі інформації, що впливає на людське поводження.