Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків



Рис. 2. Основні чинники детермінації девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку

Вчені виділяють такі вияви синдрому дефіциту уваги в молодших школярів:

· неспокійні рухи рук і ніг;

· невміння спокійно сидіти на місці;

· швидке відволікання на сторонні подразники;

· нетерплячість, невміння дочекатися своєї черги під час гри або в різних ситуаціях у колективі;

· невміння зосередитися: на питання така дитина відповідає, не дослухавши його до кінця;

· труднощі під час виконання запропонованих завдань;

· мінімальне зосередження уваги під час ігор або виконання завдань;

· швидка зміна однієї незакінченої справи на іншу; з) невміння гратися спокійно;

· балакучість;

· зважання іншим;

· нездатність слухати те, що дитині говорять;

· постійне розгублювання шкільного приладдя, іграшок;

· здатність до небезпечних дій.

Гіперактивні молодші школярі у колективі однолітків виділяються неуспішністю в навчальній діяльності і труднощами в спілкуванні з дітьми та дорослими.

На основі теоретичного аналізу результатів дослідження зазначеної проблеми можна виділити чинники впливу на девіантну поведінку учнів, які охоплюють як внутрішню, так і зовнішню сфери:

· біологічну (морфофізіологічні показники: ріст та вага тіла, нервово-м'язовий апарат, серцево-судинна система, внутрішньочеревний розвиток, порушення ендокринної системи);

· неврологічну (структурно-функціональна будова мозку, його вікова специфіка діяльності);

· етнічну (риси характеру; генетична спадковість: темперамент, захворювання, здібності; види поведінки, притаманні національній спільноті);

· психічну (рівень розвитку компонентів - когнітивного, мотиваційного, емоційно-вольового та поведінкового).

Зовнішні чинники складаються з трьох сфер:

· соціальної (рівень міжособистісних стосунків “дитина-батьки”, “дитина-вчитель”, “дитина-дитина”, “батьки-вчитель”);

· економічної (добробут сім'ї, ставлення до матеріальних цінностей);

· трудової (рівень сформованості працездатності та працелюбності).

Психологічні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що вступ дитини до школи, висунення нових вимог до неї призводить до розвитку в учнів дидактогеній (від грецького didaktikos - повчальний, genos - походження) - порушень психічної діяльності учня, викликаних неправильними виховними діями вчителя. Гримання, погрози та образи призводять до виникнення в дитини стану загальмованості - мимовільного захисту організму з метою недопущення продовження дії, руйнівної для психіки. Повторення таких стресових для школяра ситуацій закріплює зазначену реакцію на зауваження та різке звернення педагога. Поряд зі станом загальмованості в молодшого школяра формується звичка до відмови від розумових зусиль. Тому в неосвічених вчителів складається враження, що дитина розумово відстала.

В останні роки зростає кількість молодших школярів з порушеннями емоційно-вольової сфери. До них належать:

· негативізм - немотивований і нерозумний опір дитини впливу навколишніх людей;

· свавілля - дії молодшого школяра, що суперечать вимогам, порадам старших;

· неслухняність (витівки, пустування, проступки) - психічний стан, який полягає в протидії без видимих та чітких мотивів усім виховним нормам;

· агресія (у молодших школярів частіше зустрічається вербальна агресія) - вживання образливих, брутальних слів;

· інфантилізм - збереження рис характеру, притаманних дошкільному віку;

· конформність - повне беззаперечне психічне підкорення дорослим і ровесникам.

Особливої гостроти набула проблема збільшення молодших школярів із так званими педагогічними відхиленнями, зокрема педагогічною занедбаністю та шкільною дезадаптацією. Характерною для молодших школярів є рання стадія педагогічної занедбаності.

Дослідник Р. Овчарова в монографії, присвяченій проблемі педагогічної занедбаності молодших школярів, зазначає, що такі діти, як правило, соціально непристосовані, недовірливі, надміру образливі, мають занижену самооцінку. Їхня поведінка характеризується негативізмом, егоцентризмом, упертістю [47].

Педагогічно занедбані молодші школярі виділяються серед інших дітей нестійкістю уваги, швидким виснаженням, змінами настрою, відсутністю рішучості, низьким рівнем самостійності. Такі діти болісно переживають невдачі, важко адаптуються до нових умов. У стосунках із дорослими занедбані школярі сором'язливі, боязливі, вразливі до погроз. Вони легко втрачають контроль над поведінкою, їх постійно переслідує передчуття невдачі; діти завжди мають поганий настрій. Така дитина намагається компенсувати недостатність уваги до себе агресивністю, схильністю до ризикованих вчинків із метою привернути до себе увагу. У більшості випадків такі діти вважають себе нерозумними, поганими учнями, яких ніхто не любить і не поважає. Такі відчуття підвищують тривожність, знижують рівень домагань дітей.

Накопичення в дитини негативних емоцій призводить до порушення її душевної рівноваги, що виявляється в пригніченості, апатичності, плаксивості, дратівливості, немотивованих страхах, тривожності в одних дітей та розгальмуванні, підвищеній руховій активності, некерованості в інших. Такі стани молодшого школяра зумовлюють появу протидії педагогічним впливам - девіантної поведінки.

Сьогодні непокоїть збільшення соціально дезадаптованих дітей. Соціально дезадаптованою поведінка молодшого школяра стає в тому випадку, коли дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися щодо зразків поведінки та вимог педагога (який у даній ситуації уособлює для дитини соціум у цілому), тобто коли порушується процес соціалізації. Найчастіше в дітей молодшого шкільного віку формується початкова стадія соціальної дезадаптації - важковиховуваність.

За дослідженнями Н. Максимової, важковиховуваність молодших школярів зумовлена:

· несформованістю особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень та соціально схвалюваних навичок поведінки (психогенна шкільна дезадаптація);

· особливостями в розвитку психічної діяльності (акцентуації характеру, емоційна нестійкість);

· невмілими виховними діями батьків (ситуативна важковиховуваність).

Дослідження свідчать, що перші ознаки важковиховуваності з'являються в дітей ще в дошкільному віці. Тому закономірно, що, прийшовши до школи, така дитина відразу потрапляє в нерівні умови зі своїми однокласниками. За даними В. Оржеховської, виражені форми важковиховуваності спостерігаються в 6-8 % першокласників, а в третіх класах їх число зростає до 10-12%.

Соціальні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. Ми погоджуємося з думкою Р. Овчарової про те, що шкільна дезадаптація молодших школярів є наслідком тривалого, несприятливого для розвитку особистості стану дитини, який пов'язаний із недостатнім, суперечливим або негативним впливом на неї соціального мікросередовища (зовнішні обставини) у поєднанні з внутрішніми установками. У своїх працях дослідниця дала якісні характеристики середовища та можливі позиції в ньому молодшого школяра на всіх етапах його соціалізації (у сім'ї, школі). Несприятливими для розвитку особистості дитини є поєднання негативного ставлення до неї педагогів і батьків, авторитарного стилю навчання і виховання в сім'ї та школі із бездіяльністю (гіперзалежністю, нестійкістю, поступливістю) школяра або опором (гіпернезалежністю, негативізмом, упертістю, важковиховуваністю) виховним впливам.

Останнім часом у країні спостерігається зростання кількості безпритульних, соціально дезадаптованих, із виявами адиктивної та делінквентної поведінки дітей молодшого шкільного віку. За дослідженнями В. Оржеховської в Україні з 200 тисяч безпритульних неповнолітніх кожна п'ята дитина - учень початкових класів [64].

Соціальні кризи, деформація суспільної свідомості в Україні дали поштовх такому явищу, як соціальне сирітство молодших школярів. Варто зазначити, що на сьогоднішній день у країні не існує усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. У пресі, психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни, як “бездоглядні”, “бездомні”, “безпритульні”, “діти вулиці”, “діти, позбавлені батьківського піклування”.

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:

· дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;

· дітей, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань щодо них проводять більшу частину дня, а інколи й ночі на вулиці;

· дітей-вихованців інтернатів та притулків.

Результати досліджень феномена соціального сирітства, що провів Український інститут соціальних досліджень, досвід роботи притулків, соціальних служб для молоді з дітьми-сиротами дають підстави виділити групу “дітей вулиці” та детермінанти їх появи, до яких належать:

· безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання у зв'язку із втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї; діти, яких вигнали з дому батьки;

· бездоглядні діти - діти, які мають певне місце проживання, але змушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

· діти-втікачі з виховних установ - це діти, які зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

· діти-втікачі з зовні благополучних сімей - це діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями в психічному розвитку;

· діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - це діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з девіантною поведінкою.

Зазначимо, що в молодших школярів, які проживають у школах-інтернатах, переважають обмежені мотиви, які безпосередньо пов'язані зі щоденною діяльністю: із дотриманням розпорядку, правил поведінки, тоді як у дітей цього ж віку, які проживають у сім'ях, мотиви діяльності й спілкування значно різноманітніші. Така обмеженість мотиваційної сфери зумовлена перебуванням дітей в дитячих будинках та недостатнім спілкуванням з дорослими, що призводить до появи різних конфліктних ситуацій у системах “дитина-дорослий”, “дитина-колектив” і виявів девіантної поведінки [82].

Отже, причини актуалізації проблеми соціального сирітства, безпритульності молодших школярів можна об'єднати в декілька блоків:

· погіршення матеріального добробуту значної частини населення України. За даними Українського інституту соціальних досліджень, близько 70% сімей самоідентинфікують рівень свого матеріального добробуту “нижче середнього”;

· збільшення кількості дітей, які не бажають відвідувати школу;

· економічна експлуатація дитячої праці з боку дорослих, зокрема залучення до жебракування, злодійства, шахрайства тощо;

· зменшення відповідальності батьків за утримання та виховання дітей, послаблення виховної функції сім'ї; жорстоке поводження з дітьми в сім'ях;

· загострення протиріч і конфліктів між дітьми і батьками;

· послаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем проживання або навчання;

· пропаганда засобами масової інформації насильства та “легкого життя”.

Зазначимо, що явище соціального сирітства ще не достатньо вивчене, а в суспільстві не сформоване адекватне ставлення до нього.

Педагогічні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. У психолого-педагогічній теорії та практиці стосовно молодших школярів значної актуальності набув термін “шкільна дезадаптація” - відхилення, які виникають у поведінці дітей унаслідок впливів шкільного середовища. У практиці роботи школи шкільною дезадаптацією називають будь-які труднощі, відхилення, які виникають у дитини під час шкільного життя. Вчені, досліджуючи це відносно нове поняття в науці, намагаються виділити педагогічні чинники, які провокують появу шкільних відхилень у молодших школярів.

На думку В. Базарного, появі шкільної дезадаптації сприяють в першу чергу такі недоліки навчально-виховного процесу:

· звичне для школи сидіння за партами в неприродно напруженому стані. Дослідження довели, що за таких умов уже через 10-15 хвилин молодший школяр відчуває ті ж нервово-психічні навантаження, що й космонавти під час зльоту;

· відсутність у навчально-виховному процесі природних стимулів і переважання приміщень закритого типу, обмеження простору. За цих умов відбувається згасання процесів емоційно-чуттєвого сприйняття світу, пригнічення емоційного стану дітей;

· вербальний (словесно-інформаційний) принцип побудови навчального процесу, вивчення життя через “світ книг”. Таке сприймання інформації перешкоджає вільному розвитку дитини, реалізації природного потенціалу і призводить до втрати здатності мислити самостійно;

· поділ на частини матеріалу, що вивчається. Це негативно впливає на цілісне сприйняття і розуміння навколишнього світу;

· надмірне захоплення методиками інтелектуального розвитку. Світ почуттів і уявлень замінюється штучно створеним світом букв, цифр, позначок, що призводить до пригнічення уяви дитини [9].

У наукових працях М. Безрукого до негативних чинників шкільного середовища, які впливають на формування особистості молодшого школяра, віднесено стресову тактику авторитарної педагогіки; інтенсифікацію навчального процесу; невідповідність програм і технологій процесу навчання індивідуальним і віковим особливостям учнів; недостатнє розуміння педагогами проблеми розвитку дитини та охорони її здоров'я; педагогічну неосвіченість батьків.

У найбільш несприятливе становище потрапляють молодші школярі, які схильні до девіантних виявів у поведінці, так звані “діти ризику”. До педагогічних чинників, які детермінують появу шкільної дезадаптації в дітей ризику, належать:

· невідповідність шкільного розпорядку і санітарно-гігієнічних умов навчально-виховного процесу психофізіологічним особливостям дітей ризику;

· невідповідність темпів навчальної роботи на уроці можливостям дітей;

· екстенсивний характер шкільних навантажень;

· переважання негативного оцінкового стимулювання;

· конфліктні стосунки в сім'ї, що виникають унаслідок шкільних невдач дітей.

Отже, аналіз сутності шкільної дезадаптації свідчить, що джерелом її появи є шкільне середовище, вимоги, які воно ставить перед учнем та неможливість їх виконати без особистісних втрат. Тобто шкільна дезадаптація молодших школярів - це порушення (або неможливість створення) рівноваги, гармонійних відносин між дитиною і шкільним середовищем, внаслідок чого страждає дитина.

Досліджуючи проблему делінквентної поведінки молодших школярів, Л. Аувяерт виявив, що процес засвоєння правових норм дітьми складається з чотирьох компонентів: поінформованості про норми та розуміння їх змісту, ототожнення своєї поведінки із нормами, бажання дотримуватись норм, можливості реалізувати норму [5]. Отже, ціннісно-нормативні уявлення поєднують когнітивні (знання), афективні (відношення) та вольові поведінкові компоненти. При цьому делінквентна поведінка молодших школярів може детермінуватися недоліками системи внутрішньої регуляції.

За даними А. Махсми, вченими було виділено фактори ризику, які впливають на появу делінквентної поведінки у молодших школярів:

· недоліки сімейного виховання: жорстока дисципліна в сім'ї, суворе ставлення батьків до своїх дітей, невиконання батьківських обов'язків щодо виховання дітей. Так, 55% досліджуваних ним молодших школярів (дітей 8 років), які не отримали повноцінного сімейного виховання, згодом стали злочинцями;

· гіперактивність, яка є характерною для дітей 5-8 років, тісно пов'язана з делінквентною поведінкою і має тенденцію до виявів у підлітковому віці;

· прагнення прославитися. Ризик, на який ідуть діти віком 8-10 років, на думку батьків, впливає на кримінальну поведінку в дорослому віці. Так, 57% “зухвалих” дітей пізніше були засуджені;

· низький інтелектуальний розвиток. За дослідженнями британських учених, діти з коефіцієнтом розумового розвитку 88 балів при нормі 101 у майбутньому стали злочинцями-рецидивістами (скоїли понад чотири злочини);

· освіта. Неуспішність у школі, небажання вчитися є передумовою появи делінквентної поведінки;

· вплив ровесників. На думку вчених, дружні стосунки з ровесниками-правопорушниками призводять до формування в дитини протиправної поведінки;

· зловживання наркотиками та алкоголем.

· матеріально-побутові обмеження. Кількість правопорушень прямопропорційна соціальному класу та побутовим умовам дітей [37].

Як свідчать наукові результати, незначні відхилення в розвитку дитини педагоги досить часто взагалі не виявляють або невірно розуміють. Тому перехід до більш складних видів навчальної діяльності призводить до появи у неї значних труднощів. Лише своєчасне виявлення та вірне тлумачення відхилень, які виникають у дитини, сприятимуть проведенню ефективної корекційної роботи і вирішенню можливих навчально-виховних проблем.

Зазначимо, що корекційна робота з молодшими школярами передбачає тісну співпрацю вчителів та вихователів. Педагоги зазвичай недостатньо диференціюють причини неуспішності і недисциплінованості учнів, використовують застарілі засоби виховання, які не впливають на фактори детермінації девіантної поведінки учнів. Це призводить до подальшого розвитку негативних поведінкових відхилень.

На думку сучасних науковців, одним з основних чинників, що веде до появи тих чи інших відхилень у поведінці дитини, є недосконалість людських взамовідносин у першому в її житті колективі - сім'ї.

Недоліки шкільного та сімейного виховання, як правило, призводять до того, що окремі діти “випадають” із загальної системи виховного процесу, не сприймають належним чином виховний вплив педагогічного колективу, і, як наслідок, відстають у своєму інтелектуальному і моральному розвитку.

Як свідчать результати проведеного нами дослідження, чинниками детермінації девіантної поведінки у молодших школярів є слабкі педагогічні знання батьків, наявність непедагогічних дій і настанов, які навіть у благополучній сім'ї нерідко діють негативно на виховання дітей. До них належать:

переоцінювання батьками справжніх здібностей і сил дитини (“Моя дитина найкраща, найталановитіша за усіх”);

сімейне виховання базується на помилковій ідеї: дитинство повинно бути без труднощів та постійних обов'язків (“Устигне напрацюватися, встигне “намучитися”, коли виросте”);

надмірне прагнення дорослих все найкраще віддати дитині (“Нам, дорослим, необов'язково споживати фрукти, а дитині потрібні вітаміни”);

помилкова думка батьків про те, що виховувати дитину повинна, в першу чергу, школа (“Нам немає коли, тому що ми працюємо”);

неправильне ставлення до навчальної діяльності дитини (“Моя дитина розумна, але якщо вона погано вчиться, то у цьому винні вчителі”);

вина за аморальність, “білі плями” і недоліки у вихованні перекладаються на школу, неформальне середовище, оскільки “в сім'ї поганому не навчають”.

Як бачимо, причини антипедагогічних настанов полягають передусім у надмірній батьківській любові і відсутності у батьків елементарних психолого-педагогічних знань, бажання розібратись у складному і суперечливому світі дитини.

Ці типові помилки сімейного виховання доповнюються недоліками шкільного середовища:

прагнення подолати опір учня педагогічним тиском за допомогою погроз, покарань, скарг батькам;

поверхові знання вчителями особливостей школяра, прийняття складності і своєрідності його характеру за девіацію;

конфліктні відносини батьків або дитини із педагогами;

зловживання мовними методами впливу, невміння використовувати методи переконання, переучування, перебудови характеру та ін.

Криміногенні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. Згідно з результатами психолого-педагогічних та соціологічних досліджень сьогодні в Україні зростає кількість молодших школярів із виявами адиктивної поведінки (вживання алкоголю, тютюнопаління, проба наркотичних і токсичних речовин). Особливо непокоїть вживання алкоголю саме в цьому віці, коли відбувається інтенсивний розвиток організму, формування особистості дитини.

Індивідуально-психологічний рівень групує причини, пов'язані з особливостями психології дитини та власного досвіду. До них можна віднести: прагнення до самоствердження; неадекватна самооцінка; відсутність стійких соціально-позитивних інтересів; неповноцінний спосіб життя і відповідна схильність до його компенсації за рахунок штучної регуляції; наявність патогенних рис характеру: агресивності, впертості, надмірної чутливості, безвідповідальності, імпульсивності; психічні відхилення та хвороби: психопатії; акцентуації характеру: а) нестійкий тип - рівень найбільшого ризику, проявляється в неспроможності дитини до систематичної, наполегливої праці, що вимагає здатності до вольових зусиль, б) епілептоїдний тип - у дітей такого типу дуже швидко формується залежність від наркотичних речовин, в) конформний тип характеризується швидким призвичаєнням до наркотиків, г) астенічний тип - особливістю є вживання наркогенних речовин задля стимулювання настрою, д) шизоїдний тип - наркотики вживаються для покращення емоційного контакту, е) істероїдний тип характеризується стійкою установкою на вживання наркогенних речовин.

Мікросоціальний рівень групує причини, пов'язані з безпосереднім соціальним оточенням дитини:

· відсутність чи недостатність позитивних взаємостосунків із батьками;

· неправильна позиція дорослого у вихованні. За дослідженнями А. Капської, найбільш поширеними серед неправильних типів виховання в ситуаціях прояву адиктивної поведінки є: 1) домінуюча гіперпротекція, виховання з підвищеною моральною відповідальністю, виховання за типом кумира сім'ї, що формує в дітей почуття безвідповідальності, пасивності, інфантилізму, агресивності, роздратованості і т.д.; 2) відсутність педагогічних знань у батьків та надмірні покарання дітей. Надмірні покарання призводять до довготривалого психологічного дискомфорту, сприяють розвитку нещирості, замкнутості, хитрощів; 3) домінуюча безкарність дитини, що призводить до безвідповідальності за власні вчинки, інфантилізму, байдужості до себе й оточення; 4) сімейне неблагополуччя заважає наданню дітям дієвої допомоги в навчанні, обмежує їх можливості в контактах із іншими дітьми і т.д.;

· негативний статус у колективі однолітків;

· негативний вплив референтної групи, що має вирішальне значення у формуванні особистісних якостей у дітей молодшого шкільного віку.

Макросоціальний рівень об'єднує причини, пов'язані з різними негативними явищами, що відбуваються в суспільстві:

· відсутність необхідної інформації про наслідки зловживань наркогенними речовинами;

· соціальні кризові явища суспільства: різке зубожіння населення, втрата життєво важливих людських цінностей; комерціалізація усіх важливих сфер впливу на дитину, відсутність цілісної соціальної політики дитинства, правової і нормативної бази захисту дітей тощо.

Безперечним є той факт, що Україна потрапила у сферу дії міжнародного наркобізнесу, і це теж впливає на динаміку наркотизації суспільства.

Зазначимо, що формуванню наркоманії як хвороби сприяють три основні стани організму молодших школярів:

· Психічна залежність - хворобливий стан, коли настає потяг до безперервного або періодичного вживання наркотика з метою підняття або зняття психічного дискомфорту.

· Фізична залежність - перебудова організму у зв'язку з хронічним вживанням наркотика. Вона проявляється інтенсивним фізичним і психічним розладом - абстиненцією (від латинського abstinentia - “стримування”), коли людина перестає вживати наркотик. Зняття такого розладу можливе тільки вживанням більшої дози наркотика.

· Толерантність (від латинського tolerans - “терпіння”) - коли організм людини звикає до однієї дози наркотика і для одержання ефекту необхідно постійно збільшувати дозу препарату.

Відсутність відповідної корекційної роботи з дітьми молодшого шкільного віку призводить до появи в них делінквентної поведінки. Правопорушення, скоєні молодшими школярами, - це вчинки, що, як правило, не становлять значної суспільної небезпеки, характеризуються примітивністю способів їх вчинення, часто мають чітко виражену “дитячу мотивацію”. Але в цьому віці вони надзвичайно небезпечні тим, що в разі відсутності своєчасної виховної роботи з боку батьків, школи, громадськості, правоохоронних органів можуть набути систематичного характеру, сприяти поглибленню соціальної деформації особистості та перетворитись у кримінальну поведінку.

У процесі вивчення проблеми правопорушень неповнолітніх дослідники виділяють найбільш типові помилки сімейного виховання, що призводять до появи делінквентної поведінки в дітей молодшого шкільного віку:

· дефіцит позитивного спілкування батьків з дітьми,

· відсутність у дорослих стійких власних моральних установок,

· організація життя в сім'ї, яка не сприяє формуванню в дитини моральних звичок,

· незнання й нерозуміння батьками внутрішнього світу своєї дитини,

· недоброзичливе, грубе ставлення дорослих до дітей.

Сутність та шляхи корекції девіантної поведінки молодших школярів. Зазначений вище матеріал переконує в тому, що девіантна поведінка молодших школярів являє собою соціально-педагогічну проблему, яка вимагає свого послідовного й ефективного вирішення. Необхідність своєчасного виправлення відхилень у поведінці дітей усвідомлюється широкою громадськістю: вченими, педагогами, психологами, медиками, працівниками правоохоронних органів. Вони наголошують на тому, що корекція девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку є одним із пріоритетних завдань системи суспільного і сімейного виховання, передбачає внесення відповідних змін у свідомість і поведінку дітей.

Про це, зокрема, пише С. Гончаренко, підкреслюючи, що сьогодні особливої актуальності набувають питання перевиховання дітей та молоді, які виявляють девіантну поведінку. Адже, на думку вченого, перевиховання передбачає виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у вихованні людської особистості. Провідним механізмом перевиховання має бути переконання дією, тобто шляхом залучення вихованця до активної, значущої для нього і водночас суспільно корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоцінка цінностей, формування адекватної соціальної спрямованості й відповідних соціально прийнятих зразків поведінки [24].

Як зазначено в українському педагогічному словнику, термін “корекція” (від латинського correctio - “виправлення, поліпшення”) зустрічається, передусім, у спеціальній педагогіці й осмислюється як виправлення (часткове чи повне) вад психічного або фізичного розвитку в дітей, порушення тієї чи іншої психічної функції в дорослих. Конкретна мета й завдання корекції, а також методи і прийоми корекційної роботи визначаються в кожному випадку видом порушення розвитку та індивідуальними особливостями дитини. У спеціальних школах (для глухих, туговухих, з тяжкими розладами мови, сліпих, слабкозорих, розумово відсталих) відповідні дефекту корекційні заходи входять до змісту корекційно-виховної роботи.

Слушним є твердження Н. Палій про те, що корекційна робота розглядається лише в практиці психологічної служби в системі освіти та вікового психологічного консультування [67]. Це пояснюється тим, що традиційно корекція була і залишається прерогативою психології, медицини, дефектології.

Поняття педагогічної корекції вперше було використано в контексті відносно нового напряму наукової діяльності вчених - педагогічної реабілітації. Сутність корекційної роботи полягає в тому, що вона є різновидом експлікаційної допомоги (від латинського explikation - “роз'яснення, тлумачення”) вихованцю з боку вихователя у конкретній діяльності з метою її регулювання.

Важливим для нашого дослідження є визначення Ю. Ковалевською сутності корекції девіантної поведінки молодших школярів як безперервного процесу короткочасних впливів, спрямованих на виявлення, зменшення та подолання негативних відхилень у поведінці учнів.

Складність і багатогранність зазначеної проблеми вимагає залучення до її розв'язання фахівців у галузі не лише психології, дефектології, але й медицини, соціальної роботи, педагогіки, правоохоронної діяльності. Розуміння цього дозволило нам виділити необхідні шляхи забезпечення корекції девіантної поведінки молодших школярів.

Соціальне забезпечення корекції девіантної поведінки молодших школярів пов'язане зі створенням необхідних умов для життя, розвитку й формування особистості дитини в сім'ї, навчальних закладах інтернатного типу, мікрорайоні, де проживають діти. Одним із головних завдань правоохоронних органів є проведення корекційної роботи з учнями молодшого шкільного віку, які виявляють девіантну поведінку. Як зазначає С. Гончаренко, “іноді внаслідок бездоглядності й негативного впливу середовища педагогічна занедбаність в окремих підлітків набуває такого стійкого й антигромадського характеру, що створює загрозу для всього їхнього розвитку й може стати одним із джерел дитячої злочинності. У таких випадках виникає необхідність “примусового” перевиховання, яке здійснюється в закритих навчально-виховних закладах інтернатного типу, де поряд із загальними засобами і методами виховання використовуються спеціальні засоби педагогічного впливу і створюється особливий педагогічний режим” [24].

Особливе значення у корекційній роботі з молодшими школярами має педагогічне забезпечення цього процесу. Воно передбачає здійснення корекційно-виховної роботи в школі, позашкільних навчальних закладах, а також у дитячих громадських організаціях. Завдання педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки молодших школярів полягає у тому, щоб залучити дітей до тих видів діяльності, в яких вони можуть реалізувати свій життєвий і творчий потенціал, зміцнюючи роль найважливіших соціальних цінностей (моральних, правових, естетичних та ін.).

Шкільні гуртки спрямовані на задоволення пізнавальних інтересів учнів, розвиток їх інтелекту. У роботі гуртків учні беруть участь виключно на добровільних засадах. Щоб зацікавити учнів їх діяльністю, гурткам нерідко дають інтригуючи назви. Шкільні гуртки є позаурочними організаційними формами навчання. Їх завдання - поглиблення набутих на уроках знань,розвиток інтересів і здібностей дітей. Організовуючи роботу гуртків, педагог не повинен забувати про моральне, трудове, естетичне і фізичне виховання школярів, має дбати про високу організованість і дисципліну під час занять. Залучати до роботи гуртків якомога більше дітей. Забезпечувати активність і самостійність учнів під час занять. «Надзавдання» гуртка можна визначити як організацію привабливого спілкування, взаємної зацікавленості усіх його членів - педагогів і дітей.

Заняття у гуртках збуджують у дітей радість творчих знахідок, співучасті, співпереживання; дитина тут звільнена від усяких умовностей, обмежень стереотипів. У виконанні суспільно важливих справ формуються і розкриваються кращі сторони особистості дитини. Творчість і моральність невіддільні.

Отже, здійснений нами теоретичний аналіз дозволив зробити висновок про те, що девіантна поведінка молодших школярів може бути детермінована різними чинниками, серед яких значний негативний вплив можуть здійснювати біологічні, психологічні, соціальні, педагогічні та криміногенні явища і процеси. У сучасних умовах здійснення корекційної роботи з молодшими школярами потрібно прагнути до системного вирішення цієї проблеми, створюючи для цього відповідні умови. Поряд із медичним, психологічним, соціальним, правозахисним забезпеченням корекційної роботи з дітьми важливо здійснювати педагогічний вплив, залучаючи для цього можливості навчально-виховного процесу навчальних закладів, а також діяльності дитячих громадських організацій.

1.3 Організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

Успішне вирішення завдань корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків передбачає створення відповідних організаційно-педагогічних умов. У попередні роки було накопичено значний практичний досвід педагогічного забезпечення виховної діяльності шкільних гуртків. Водночас питання організації корекційної роботи в дитячих осередках ще не знайшли достатнього теоретичного осмислення й практичного вирішення.

Усвідомлюючи необхідність більш глибокого аналізу цього питання нами було визначено наступні завдання наукового пошуку:

1. Проаналізувати досвід теоретичного осмислення організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів.

2. Обґрунтувати організаційно-педагогічні умови, необхідні для корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Аналіз досвіду теоретичного осмислення організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів засвідчує, що вказана проблема привертала у різні часи увагу філософів, психологів, соціологів, педагогів. Значну увагу проблемі корекції відхилень у поведінці та вихованню дітей приділяли філософи. Так, Арістотель для запобігання та подолання відхилень у поведінці особистості рекомендував ураховувати індивідуальні якості (“задатки, які даються кожному від природи”) та вікові особливості дитини. На його думку, під час виховного процесу потрібно дотримуватися “середини”, тому що надлишок чи нестача чогось є небажаними [69]. Інші філософи (Платон, Демокріт) інтерпретували відхилення в поведінці як ставлення людини, що не сприймає цінностей, які втілюються суспільством у повсякденне життя. Девіантна поведінка розглядалася ними як форма протесту проти того, що пропонувала суспільна практика людині в системі її правових, моральних та економічних відносин.

Не менш важливими є погляди вчених, які вважали відхилення в поведінці виявом суто прагматичного ставлення людини до життя, соціального і природного середовища, цінностей культури. Підкреслювалося, що прагматизм, який призводить до знищення духовних принципів і цінностей, може зашкодити людині і суспільству та зумовити негативні явища.

Чимало суджень з проблеми корекції відхилень у поведінці дітей можна знайти в стародавніх документах часів Київської Русі. Літописи свідчать, що виховання дітей у той час було підпорядковане певній системі. У першу чергу дітей навчали основам моралі на позитивному прикладі дорослих, народній творчості (казки, прислів'я, приказки, ігри). Також у дітей виховували любов до праці, повагу до дорослих, чуйність та милосердя. Значна увага в ті часи приділялася дітям-сиротам та дітям з фізичними вадами, для яких було створено спеціальні притулки.

Важливими є думки Володимира Мономаха щодо профілактики та корекції відхилень у формуванні особистості, які він виклав у своїй праці “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”. Це насамперед - привчання дітей до праці, що є основним засобом запобігання лінощам, тактовне ставлення дорослих до дітей, гуманні стосунки між людьми. Серед основних методів виховання дітей Володимир Мономах надавав перевагу особистому позитивному прикладу старших. Тому в “Повчанні…” він постійно звертається до своєї біографії, розповідаючи про себе як державного діяча, учня, воїна, батька, вихователя [72]. Враховуючи схильність дітей, особливо молодших школярів, до наслідування, такий корекційний метод є ефективним і в наш час.

З XVIII ст. питання корекції девіантної поведінки дітей досліджуються М. Новіковим, Г. Сковородою, О. Радіщевим. У праці “О воспитании и наставлении детей” М. Новіков розкрив нерозривний звязок поведінки людини з рівнем її освіти, а також дав рекомендації щодо організації формування розумної поведінки дитини. Г. Сковорода вважав, що за своєю природою людина не зіпсована, добра, що “справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям” [76]. На думку вченого, до відхилень у поведінці призводять суспільні умови, неправильно поставлене виховання, неосвіченість. На формування особистості суттєвий вплив має правильне виховання, яке може дати “те, чого не дадуть ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож”. З погляду Г. Сковороди, у профілактиці та корекції негативних виявів у поведінці дітей значну роль повинні відігравати батьки, сімейне виховання. Дитину потрібно починати виховувати якомога раніше, максимально враховуючи її психофізіологічні особливості.

На думку О. Радіщева, умовою ефективного подолання відхилень у поведінці дітей є гармонійне поєднання з перших днів життя дитини правильно організованого виховання та спільних зусиль батьків, вчителів і всього суспільства в цілому. У контексті нашого дослідження важливою є думка про те, що тільки спільними зусиллями можна досягти позитивних результатів у процесі перевиховання дітей.

Чимало думок з питання корекції девіантної поведінки дітей висловили Я. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, Й. Гербарт, Й. Песталоцці. Вони зазначали, що формування особистості буде ефективним лише за умов опосередкованого впливу на поведінку дитини, тобто через організацію внутрішніх мотиваційних сил, що її визначають. Значну увагу проблемі відхилень у поведінці приділяв Я. Коменський. Він визнавав, що є діти, які важче піддаються виховним впливам, але їх можна і треба виховувати. Педагог порівнював їх із дірявою брудною посудиною, яка не тримає воду, але якщо її часто мити, то вона стане чистішою; так і у важковиховуваних дітей помякшиться характер, вони стануть здатними дотримуватися прийнятих у суспільстві норм і правил [46]. Цінною є розроблена Я. Коменським класифікація дітей, схильних до негативних виявів у поведінці. До цієї категорії дітей віднесено:

· дуже повільні, загальмовані діти;

· уперті, невгамовні, нестерпні діти, яких часто вважають безнадійними, але з яких можна виховати видатних людей;

· байдужі до всього, тупі, мляві діти;

· злі, вперті, тупі діти.

Зазначимо, що це одна із перших класифікацій дітей з девіантною поведінкою, розроблених у педагогіці.

У контексті нашого дослідження важливим є твердження Я. Коменського, що поганими чи добрими діти не народжуються, вони стають такими в результаті виховання, яке може бути правильним або неправильним. На його думку, починати виховувати дітей потрібно з раннього дитинства, оскільки з віком поведінкові прояви не піддаються формуванню [47]. З метою корекції негативних відхилень у поведінці педагог рекомендував оберігати дітей від будь-яких аморальних виявів: поганих “друзів”, непотрібних книг та ледарства. Оскільки діти стають важковиховуваними, переймаючи такий негативний досвід.

Водночас, важко погодитися з думкою Я. Коменського про те, що в існую-чому суспільстві є діти, безнадійні у вихованні. Він порівнював їх із сухим, викривленим деревом, яке треба викинути [47].

Чимало думок та пропозицій іншого вченого Ж.-Ж. Руссо щодо дітей з відхиленнями в поведінці не втратили своєї актуальності в сучасній корекційній роботі. Зокрема, це вимога природовідповідності виховання, обмеження покарань, необхідність урахування індивідуальних та вікових особливостей дитини. Педагог звертає увагу на те, що відхилення в поведінці дітей виникають до 12 років, тому саме в цей період потрібно якнайбільше уваги приділяти вихованню [47].

Суттєву увагу відхиленням у поведінці дітей приділяв Й. Гербарт. Він вважав, що профілактика відхилень полягає у створенні таких організаційно-педагогічних умов життєдіяльності дитини, за яких вона не могла б виявляти свої погані нахили, починаючи з перших кроків життя. Ця ідея є цікавою, але в її реалізації вчений припускався ряду помилок. Зокрема, у своїй праці “Загальна педагогіка, виведена з мети виховання” він підкреслював, що процес виховання немислимий без управління, тобто підтримання порядку, дисципліни. До засобів управління педагог відносив погрози, залякування, заборони. Й. Гербарт навіть розробив спеціальну систему покарань для дітей з відхиленнями у поведінці [20]. Цінною для нашого дослідження є думка вченого про те, що педагог для правильного виховання дітей із відхиленнями у поведінці повинен не лише мати емпіричний досвід, але й знати основи багатьох наук: психології, педагогіки, хімії, фізики і т.д., тобто бути всебічно розвиненою особистістю.

Важливою є пропозиція Й. Песталоцці, суть якої полягає у тому, щоб “під час виховання розвивати всі природні нахили і здібності дитини та починати цей процес з перших днів народження дитини” [71]. Для запобігання появи відхилень у поведінці він радив педагогам розвивати в дітей такі якості, як витримка, рішучість, уміння стримувати свої бажання, слухняність, чесність.

Суттєвий внесок у дослідження проблеми корекції відхилень у поведінці дитини зробив педагоги К.Ушинський. Він зауважував, що наука про виховання повинна спиратися на дані фізіології, анатомії, психології. У праці “Людина як предмет виховання” він обґрунтував думку про необхідність організації навчально-виховного процесу з урахуванням вікових, психологічних і біологічних особливостей людини. При цьому значну увагу педагог приділяв вихованню звички, підкреслюючи, що гарна звичка - це моральний внесок, покладений людиною у свою нервову систему. Цей внесок збільшується, і користуватися ним можна все життя. Водночас погана звичка - це несплачена позика з процентами, що постійно збільшується. Вона може паралізувати в людині всі найкращі починання та призвести до морального банкрутства [88]. К.Ушинський описав типологічні особливості школярів з відхиленнями в поведінці, їх характер і темперамент, проаналізував поведінку “нервових” і “лінивих” дітей та “з відхиленнями від нормального розвитку”.

В Україні плідно працював Я.Чепіга, який зробив чималий внесок у розробку проблеми корекції відхилень у поведінці дітей та їх морального виховання. Важливою є думка вченого про те, що лише після досконалого вивчення дитини можна починати її виховання. З метою корекції негативних відхилень у поведінці дітей він радив усувати від дитини все те, що може негативно відбитися на її моральному розвиткові, понівечити й знищити добрі задатки й нахили, обережно здійснювати процес виховання [68]. У своїх працях Я. Чепіга підкреслював виховну роль позитивного прикладу у формуванні особистості дитини, оскільки “гарні слова при поганому, брудному вчинкові не мають на дитину доброго впливу. І гарні слова можуть тоді навчити тільки лицемірства” [91].

Педагог зазначав, що на появу відхилень у поведінці дітей впливає негативна поведінка людей, які їх оточують. Він закликав батьків та дорослих бути завжди і в усьому високоморальним прикладом думок, звичок, поведінки, дій для своїх дітей. Засуджуючи покарання дітей у сім'ях, Я. Чепіга застерігав батьків від непослідовності й непомірності в застосуванні кари, наголошуючи, що кара рідко буває справедливою, і дитина після покарання не зрозуміє своєї провини. І тоді покарання призведе до появи негативних відхилень у поведінці неповнолітніх: жорстокості, брехні, помсти тощо.

Проблема педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки дітей активно досліджувалась і в ХХ столітті. Питанням корекції відхилень у поведінці дітей присвятили свої праці П. Бєльський, В. Бехтерєв, П. Блонський, Л. Виготський, В. Кащенко, Я. Корчак, А. Макаренко, С. Шацький, В. Сухомлинський. Педагог-гуманіст Я. Корчак стверджував, що важливим засобом корекції поведінкових відхилень у дітей є формування в них досвіду спілкування в соціумі, умінь зіставляти власну і громадську оцінку своїх вчинків. Характерною особливістю виховної системи педагога є глибоке пізнання індивідуальності кожної дитини в комплексі умов її повсякденної життєдіяльності в родині, школі, оточенні друзів, на прогулянках, у роботі. Кожна дитина, на думку Я. Корчака, має цілий світ “глибоко людських цінностей, гідностей, властивостей, прагнень, бажань”, який треба вивчати щодня і щохвилини [48].

Зазначимо, що вчений виявив явища внутрішнього життя та навколишнього світу дитини, які впливають на формування її особистості. До негативних чинників, що сприяють появі відхилень у поведінці, він відніс

· нерозуміння дитини дорослими;

· надто високі вимоги до дитини;

· насаджування поглядів та думок [49].

Я. Корчак відстоював право дитини на демонстрацію своїх переваг та приховування недоліків, оскільки “дитина з недоліком усвідомлює всю його складність, прагне позбутися його, але їй важко - безрезультатно, без керівника. Вона неодноразово розпочинає боротьбу із собою, і лише ряд поразок змушує її зізнатись у банкрутстві стосовно себе” [49].

Корекції відхилень у поведінці школярів сприяла створена Я. Корчаком організація спільного життя дорослих і дітей у Будинку сиріт та Нашому домі, а також побудова взаємостосунків між вихователями та вихованцями на нових, партнерських засадах. У цих закладах діяла відповідна виховна система (судова рада, Сейм, Товариський суд, плебісцити доброзичливості, опікунська комісія), кожний елемент якої був спрямований на розвиток певних якостей особистості, формування почуття обов'язку, відповідальності тощо. Важлива роль відводилася Товариському суду, діяльність якого Я.Корчак детально описав у своїй праці “Як любити дітей”.

Зазначимо, що, розглядаючи прості на вигляд справи, судді (діти) у першу чергу намагалися проаналізувати причини, що зумовили появу відхилень у поведінці неповнолітніх. На думку Я. Корчака, “діти часто краще від вихователя знають, хто і якою мірою не правий”. Тому Товариський суд є “мудрою психологічною грою, що спирається на знання дитячої психіки” [49]. З метою педагогічного забезпечення корекції відхилень у поведінці дітей він використовував специфічні виховні методи: індивідуальні заклади дитини з педагогом, списки, що фіксували ті чи інші поведінкові вияви, “пам'ятні листівки”, “письмове спілкування” тощо. Так, з метою викорінення поганих звичок у дитячих будинках застосовувалось укладання закладів з вихователем - своєрідних добровільних зобов'язань дітей щодо себе.

Важливими є розроблені Я. Корчаком психолого-педагогічні умови виховної й корекційної роботи педагогів, які сприяють корекції негативних відхилень у поведінці дітей. До них можна віднести:

· повагу до особистості дитини і сприяння її гармонійному розвитку;

· постійне всебічне вивчення дитини з метою правильного діагностування, прийняття обґрунтованих рішень та вибору найбільш адекватних форм і методів педагогічного впливу;

· опору на позитивне через актуалізацію внутрішніх можливостей особистості дитини та розвиток прагнення до подолання труднощів;

· побудову взаємостосунків у системі “педагог-дитина” на засадах партнерства, гуманізму і взаємовпливу;

· високу культуру поведінки, постійне самовдосконалення і саморозвиток.

Корекція девіантної поведінки особистості під час її формування є важливою проблемою і розв'язувати її потрібно в контексті державної політики. На думку В. Кащенка, психологи і педагоги мають справу з аномаліями, зумовленими не лише недоліками організму, а й неправильним способом життя, несприятливими соціальними умовами. Крім цього, відхилення в поведінці, ставленні до навколишнього середовища, сприйнятті соціальної інформації залежать від надмірного вияву тих чи інших особливостей організму або особистості [42].

Вченим сформулювано принципи роботи з “винятковими дітьми”, які залишаються актуальними під час організації корекційної роботи з дітьми з девіантною поведінкою в наші дні. Перший принцип - у процесі виховання заміна педагога, який веде за собою дитину, на саму дитину, яка визначатиме зміст та методи роботи вчителя і вихователя. Другий принцип - орієнтація на потенційну соціально-психологічну повноцінність особистості та повернення її у звичні умови існування. Третій - безперервне вивчення “винятковості” дитини під час корекційно-розвивальної роботи, що передбачає тісну взаємодію педагога і психолога.

Зазначимо, що педагог одним із перших розробив класифікацію методів корекції відхилень у поведінці неповнолітніх, які розділив на педагогічні та психотерапевтичні. До складу педагогічних методів автор відносить методи загально-педагогічного впливу, корекції через працю, корекції шляхом змістовної організації дитячого колективу [43].

У 30-ті роки ХХ ст. в Україні розвивався соціально-педагогічний напрямок корекційної роботи з дітьми з девіантною поведінкою. Значний внесок у розв'язання цієї проблеми зробив А. Макаренко. Він теоретично обґрунтував можливість перевиховання, а багаторічною практичною діяльністю підтвердив правильність своїх висновків. У своїй “Книзі для батьків” педагог визнав недоцільною ідею Я. Коменського щодо ізоляції дітей від усього поганого, стверджуючи, що “безглуздим і безнадійним є намагання деяких батьків відмежувати дитину від впливу життя і підмінити соціальне виховання індивідуальним домашнім дресируванням. Однак це скінчиться невдачею: або дитина вирветься з домашньої катівні, або ви виховаєте виродка”.

Появу дітей з негативними відхиленнями в поведінці, так званих “вуличних дітей”, педагог пояснював недоліками сімейного виховання: безвідповідальністю батьків, відсутністю в них почуття обов'язку за виховання своїх дітей. З метою корекції відхилень у поведінці дітей шкільного віку А. Макаренко радив використовувати методи, які є цінними для нашого дослідження: ознайомлення із близьким оточенням дитини (друзями, їх батьками), організацію та забезпечення змістовного дозвілля дітей, індивідуально підібраний розпорядок дня, наявність справжнього батьківського авторитету в сім'ї, свідому дисципліну, виховання кращих рис характеру особистості, позитивний приклад дорослих, виховання культурних навичок, залучення до трудової діяльності.

Найвищим критерієм суспільно значущої поведінки А. Макаренко вважав “вчинок наодинці”, коли дитина у своїй діяльності керується бажанням зробити добрий вчинок не для похвали, а для себе і своїх товаришів. На думку педагога, “ніяких природжених злочинців, ніяких природжених важких характерів немає, діти стають такими під час виховання у несприятливих соціальних умовах. Якщо змінити ці умови і застосувати правильні виховні засоби, то особистість дитини зміниться на краще”. При цьому зауважимо, що сучасними науковцями доведено наявність не лише соціальних, але й генетичних чинників появи девіантної поведінки в дітей.

Значний внесок у розв'язання проблеми педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки учнівської молоді зробив С. Шацький, виділивши соціальний інстинкт, сутність якого полягає в необхідності вчитися життю, пристосовуватися до нього, тобто засвоювати соціальні норми, соціальний досвід, включатися в процес соціалізації [93].

Зазначимо, що Л. Виготський стосовно девіантної поведінки вживав термін “ненормальна поведінка”. Він виділив такі форми означеної поведінки: короткочасні та випадкові (механічні помилки під час писання, сп'яніння і т.д.), довготривалі та стійкі стани (психози, неврози, деякі види психічних захворювань), постійні відхилення в поведінці [47].