Особливостями релігійної свідомості є:

• тісний контроль релігійних інститутів над свідомістю віруючих;

• чітка продуманість ідеології.

Віра - це стан упевненості людей в істинність ідей за умови дефіциту точної інформації.

Релігійна віра - це віра в істинність релігійних уявлень, в об'єктивне існування істот, властивостей, перетворень, які складають наочний зміст релігійних образів, в релігійні авторитети батьків, вчителів, святих пророків, харизматиків, церковних ієрархів, служителів культу і так далі.

Структура релігійної свідомості включає релігійну ідеологію і релігійну психологію.

Релігійна ідеологія - це більш менш струнка система понять, ідей, концепції. Релігійна ідеологія знаходить свій вираз у формі учень, що фіксують основи релігійного світобачення.

Релігійна психологія - сукупність релігійних уявлень, потреб, стереотипів, установок, відчуттів, звичок і традицій, пов'язаних з певною релігійною ідеєю, яка притаманна всій масі віруючих. Вона формується під впливом безпосередніх умов життя і релігійної ідеології.

3. Психологічні типи релігійних людей

Типологія світоглядних груп людей на підставі їх відношення до релігії і атеїзму:

• Глибоко віруючі - віра в основному реалізується в поведінці.

• Віруючі - віра слабо реалізується в поведінці.

• Що коливаються - наявність коливань між вірою і невірою. Можливі окремі елементи релігійної поведінки.

• Індеферентні до релігії люди - релігійна віра відсутня, хоча не виключені окремі її прояви.

• Пасивні атеїсти - атеїстичні переконання є, але не завжди є усвідомленими. Релігійна поведінка повністю відсутня, проте атеїстичні переконання слабо реалізуються в поведінці.

• Активні атеїсти - наявність глибоких атеїстичних переконань. Атеїстичні переконання реалізуються в поведінці.

3.1 Типологія релігійних осіб

• Містик - тип віруючого, який прагне відвернутися від навколишнього світу і його впливу.

• Пророк - особа, що має нерегулярний, але інтенсивний релігійний досвід.

• Священнослужитель - посередник між людиною і божеством. Його основна функція в тому, щоб правильно відтворювати порядок богослужіння за релігійними канонами. Священнослужитель набуває свого авторитету в релігійній організації завдяки спеціальній освіті і підготовці.

• Реформатор - особа, що знаходиться в рамках тієї або іншої релігійної традиції, яка прагне перетворити цю традицію відповідно до власного релігійного досвіду.

• Чернець - член релігійного ордену, що віддалився від світського життя в особливе відокремлене або вже освячене релігією місце, щоб вести традиційно-релігійний спосіб життя і дотримуватися високих моральних і зразкових вимог.

• Чернець відлюдник - людина, для якої необхідне відокремлене мешкання в диких, безлюдних місцях з суворою природою, щоб добитися очищення душі і інтенсивного релігійного досвіду.

• Святий - особа, що утілює в очах релігійного суспільства ідеал досконалості в тій або іншій його формі.

• Теолог - тип інтелектуала-теоретика, завдання якого полягає в тому, щоб виразити вірування даної релігійної спільності в концептуально-раціональній формі.

• Основоположник релігії - фігура, яка по своєму масштабу набагато перевершує решту всіх типів релігійних осіб. Його релігійний досвід настільки унікальний і інтенсивний, що він стає основою нової релігії. Багатообразні форми соціальної поведінки людини засновані на спостереженні за іншими індивідами його співтовариства, які служать моделлю для наслідування.

4. Характеристика основних релігій

4.1 Зороастрізм

Близькою до природи залишається найстаріша з нових релігій - зороастрізм. Вона спирається на міфологічні і астрологічні, натурфилософські і цілком матеріальні поняття чотирьох стихій - цегли всесвіту і одночасно його духовних елементів. Згідно Геродоту, перси ототожнювали бога з Небом, і шанували Сонце, Місяць, Землю, Вогонь, Воду і Вітер. Вони не будували храмів, не споруджували вівтарів і не покланялися статуям, мислячи божество розчиненим в природі і одночасно чисто духовним.

Якщо вірити Геродоту, здійснюючи молитву і приносячи жертву, перси ніколи не молилися за себе особисто, але завжди за царя і весь народ, зараховувавши себе до нього. Над усе вони ставили чесність, і це - яскрава якість даного архетипу.

Згідно зороастризму, цей світ був створений духом зла Аріманом, який при творінні випередив свого доброго брата Ахурамазду, а потім спокусив створену їм першу пару людей, подібну до Адама і Єви. Тому світ приречений на загибель: і через 9 тисяч років (число 9, що з'явилося пізніше в свідомості і міфах людей, означає немислимо довгий термін) Ахурамазда отримає перемогу над Аріманом і створить новий Всесвіт. Поки ж, щоб якось виправити зло світу, до людей прийшов пророк Заратуштра, який дав їм етичні закони, навчив активно брати участь в світовій боротьбі добра і зла.

Заратуштра учив протистояти злу за допомогою «благих думок, благих слів і благих справ», причому акцент тут ставився на останньому. Мається на увазі, що людина дійсно постійно стикається із злом, бачить його усюди і має енергію боротися з ним. Приділяючи увагу дії, Заратуштра ідеалізував «праведну» господарську діяльність землеробів, протиставляючи її кочевничеству скотарів, що загрожували набігами мирним поселенням.

Дуалізм добра і зла залишається стрижнем будь-якої віри, по-різному заломлюючись в різних релігіях. У індуїзмі він формує протистояння двох сил миру: девов (світлих, зовнішніх, небесних сил) і асурів (темних, внутрішніх). У іудаїзмі він залишається завуальованою таємницею, на якій грунтується все. У християнстві - стає єрессю маніхейства: поверненням до минулого, грубішому уявленню про світ, в порівнянні з досягненнями розвиненого інтелекту. Зате войовничий іслам, що змінює зороастризм на його території, робить метою боротьбу із злом зовнішнього світу, битвою доводячи правоту добра. В той же час зло внутрішнє, практично не усунене в іудаїзмі і християнстві, розсівається як дим страшних джинів при дотику до нього чарівним мечем (архетипічним аналогом думки) - або просто рукою (аналог практичного розуму того, що володіє світом). Звернемо лише увагу на те, що в іранській міфології перевернуто протистояння девов і асурів: небесні деви - злі духи, а з внутрішньої енергії асурів виникає Ахурамазда як головний борець із злом.

Але будь-яка війна кінчається миром. І якщо шукати релігію, яка не ставить акценту на протиборстві добра і зла, але нівелює її, слідує звернутися навіть не до віри як до такої, а до найстародавнішої з релігійних філософій, де рух думки вперше підвівся над релігійними відчуттями. Розум шукає і знаходить гармонію між полярностями світу у філософії даосизму.

4.2 Даосизм

Ті, хто прагне оволодіти світом і управляти їм, - не спіткали його. Бо світ є духовна судина і не підкоряється силі. («Дао дэ цзин», 29)

Філософія даосизму відображає національний характер Китаю. Архетипічеські риси, що ставлять яскравий акцент на культурному житті і естетиці людства, дозволяють нам краще зрозуміти даосизм як шлях гармонії рівноваги. Філософія Дао припускає природне злиття людини з природою, і її шлях - діяння без боротьби: слідування ритмам Космосу без напруги, що приносить страждання душі, - обіцяє відчуття небесної гармонії вже на Землі.

Чому в Китаї народилася така релігія, і в якому сенсі філософія Дао залишається актуальною для нас?

Стародавня цивілізація Китаю обмежила себе Великою стіною від диких племен кочівників і життя по стихійних законах природи: по законах боротьби сторін, що протистоять. Межі культури вводили в рамки інстинкти людини і стримували пряме зіткнення ворожих інтересів. Їх метою було знищити ворожнечу і зробити еволюційний шлях якомога м'якшим і поступовим. Цьому і служить філософія даосизму.

Діяння без боротьби припускає, що людина, існування якої захищене від дикої стихії рамками цивілізованого світу, не протистоїть тим силам, які впливають на неї: ні думкою, ні самою своєю натурою. Тим самим вона не збільшує зло ворожнечі, але, навпаки, як, не помічаючи його, позбавляє його зброї. Вона не живить його своєю життєвою енергією, необхідною для того, що б воно існувало. Така філософія була б неможлива в умовах боротьби за життя, де зло існує незалежно від людини, але в суспільстві, яке контролює розум, гармонія Дао стало закономірним ідеалом. Культура людського суспільства утілює вищий закон небес, і людина, будучи її творцем, відображає цей закон своїми думками і діями.

Даос, слідуючи мінливому процесу життя, не дотримується ідеологічних принципів - щоб кожного разу знайти нову істину моменту, яка і з'явиться віддзеркаленням вищого космічного закону. Мета даосизму - не допустити їх протистояння із самого початку. Будь-який принцип ідеології, хай він декларує добро, насправді виявляється відхід від початкової гармонії: «Небо і земля не володіють людинолюбством і надають всім істотам можливість жити власним життям.Коли відішли від Дао, з'явилися справедливість і людинолюбство. Коли шість родичів в розбраті, з'являються синова шанобливість і батьківська любов. Коли в державі панує безлад, з'являються вірні слуги». Тому досконаломудрий Даос не ратує ні за справедливість, ні за людинолюбство: він поводиться подібно до початкової природи, і в цьому більше істини, чим в культурних встановленнях людства.

Контраст природи і культури - одна з архетипічеських ідей, яку людство усвідомило раніше, ніж з'явилася релігійна філософія. У стародавніх міфах часто зустрічаються два творці, що йдуть рука об руку: початковий, природний деміург - і творець культури. Такі індійські Варуна і Мітра: перший - творець неба і земної природи, бог думки і слова, що творить, другий - творець законів людського суспільства, бог договору. Їх архетипічна відмінність виражена в тезі: « Те, що відноситься до договору, не відноситься до дійсної мови». Культурні норми життя відхиляються від істини, і в цьому - головна проблема штучного миру, створеного руками і розумом людини. Її рішення - в поверненні гармонії природи. Цю ідею розвиває даосизм. Гармонія досягається відмовою від жорстких правил: «Ритуал - початок смути».

Гармонія даосизму тримається на взаємному доповненні полярностей. І китайська філософія вперше в історії яскраво формулює принцип додатковості - який сьогодні використовують фізика і математика, оскільки на ньому і справді будується всесвіт. У ньому поміщена нескороминуща мудрість, але в побуті ми рідко пам'ятаємо про нього, тому і народжується філософія, щоб допомогти нам усвідомити його: «Коли в Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з'являється і потворне. Коли всі дізнаються, що добре є добром, з'являється і зло. Тому буття і небуття породжують один одного, важке і легке створюють один одного, довге і коротке взаємно співвідносяться, високе і низьке взаємно визначаються, звуки, зливаючись, приходять в гармонію. Тому досконаломудрий, здійснюючи справи, віддає перевагу недіянню; здійснюючи учення, не удається до слів; викликаючи зміну речей, не здійснює їх сам; створюючи, не володіє; приводячи в рух, не докладає до цього зусиль; успішно завершуючи, не гордиться».

Людське сприйняття теж засноване на єдності протилежностей:

«У стражданні серцю часто відкривається утіха. А коли раптом буде здаватись, що ти зловив істину, тут же стає гірко, що не зміг її утримати».

«Коли думки розкидані, треба знати, як зібрати їх воєдино. Коли думки зійшлися в одній крапці, треба знати, як їх розсіяти. Якщо не уміти цього, навіть якщо здолати помраченність, в серці поселиться неспокій».

«Спокій серед спокою - не дійсний спокій. Лише коли знайдеш спокій в русі, зрозумієш, чим живе серце. Веселість серед веселості - не дійсна радість. Лише коли наздоженеш радість в печалі, зрозумієш, чим живе серце».

І сама істина народжується лише в доповненні полярностей:

«Біди і радощі притираються один до одного. Коли вони притруться один до одного без залишку, народиться щастя».

Таке щастя буде непорушним. Сумніви і віра один одного поправляють. Коли вони повністю поправлять один одного, з'явиться знання. Таке знання буде повним.

Це звернення від себе до іншого - життя не ради «я», але ради «ти». Це - один з перших принципів культурного існування, яке припускає постановку інтересів суспільства вище особистих. Принцип колективних інтересів був властивий людині з тих самих пір, як вона стала людиною: про нього свідчить навіть спосіб життя неандертальців. Філософія даосизму абсолютизує його, поширюючи не тільки на людей, але навіть і на природу: «Небо і земля довговічні, тому що вони існують не для себе. От чому вони можуть бути довговічними. Тому досконаломудрий ставить себе позаду інших, завдяки чому він виявляється попереду. Він нехтує своїм життям, і тим самим його життя зберігається».

У своїй основі єдність протилежностей має образ небуття, супутнього буттю: порожнечі, з якої народжується все. Архетипічеськи, це образ вільного простору, необхідного для того, щоб виник всесвіт. «Тридцять спиць об'єднуються в маточині колеса, але тільки центральна дірка (буквально, «їх небуття») робить їх корисними. Виліпи з глини судину, але тільки простір усередині нього зробить його придатним. Прорубай двері і вікна в стінах кімнати, тільки порожнечі зроблять її зручною. Тому достоїнства виникають з того, що є; корисність же виникає з того, чого немає». Даосизм учить сприйняттю «того, чого немає» разом з тим, що існує. У порожнечі знаходиться те, що складає єдність всіх полярностей: Дао, невловиме, як саме життя. «Дао, що може бути виражено словам, не є постійне Дао. Ім'я, що може бути названо, не є постійне ім'я. Безіменне є початок Неба і Землі».

Звичайно, в будь-якій релігії ми знайдемо думку про те, що виразити істину не просто і Бог невизначний. Але даосизм, мабуть, найкатегоричніше натякає на те, що не варто і намагатися висловлювати думки про абсолютне, це лише відводить нас від нього: «Той, хто знає, не говорить. Той, хто говорить, не знає». Подібно до того, як коливаються чаші вагів в ситуації різного вантажу, міняється відношення людини до всесвіту - поєднуючи слова в нових фразах, з іншим сенсом і поглядом на речі.

Даосизм підводить нас над всесвітом, в найбуденнішому житті примушуючи осягнути крихку і піднесену, божественну гармонію моменту і довіритися їй, не забуваючи про все останнє.

Та все ж той утопічний прекрасний всесвіт, що творять даоси, не близький наший культурі. Якщо поглянути на нього ближче, у багатьох він викличе лише подив: «Ніхто не править тією країною: кожен живе там по своєму власному звичаю. Радість життя невідома там, так само як і страх смерті: тому там і немає передчасної смерті. Самозречення невідоме там, так само як і розлучення: тому там немає ні любові, ні ненависті. Ніхто там не користується привілеями, ніхто не прибуває в немилості. Вони входять у воду і не тонуть, проходять через вогонь і не згорають. Вони підіймаються в повітря, як інші ходять по землі. Вони відпочивають у просторі, як у своїх ліжках. Хмари і тумани не застилають їхнього погляду, удари грому не заглушають їх слуху. Ні краса, ні потворність не чіпають їх серця». Такий опис духовного Центру всесвіту, що відкрився уві сні досконаломудрому китайському цареві. Там панує повна рівновага, мир і гармонія, що уподібнює людей богам, але чи захоче летіти туди наш бунтівний дух?

Тому в наших умовах розслаблення даоса легко обернеться лінню, піднесеність - снобізмом, а недіяння - бездіяльністю. Щоб слідувати східній філософії, людина повинна подолати свій природний стереотип і соціальні звички; і створити особливі, безпечні умови існування, захистивши себе від різких перепадів життєвих стихій і грубості суворої півночі. А тому, лише навчившись боротися досконало, житель наший території зможе слідувати філософії «діяння без боротьби», і «не маючи зброї, не показувати її»: як згідно Лао Цзи, повинні поводитися громадяни ідеального суспільства. Це буде втіленням китайської гармонії полярностей - тільки більш далеко віддалених один від одного, чим крайнощі в житті стародавнього Китаю.

4.3 Конфуціанство

Воля рухає життєвою енергією Освіта робить людину людиною

Проте деколи несподіванки стихії все ж таки проникають в життя Сходу, примушуючи і теплий південь боротися за своє існування. А практикувати недіяння в ситуації зовнішньої дисгармонії доступно лише вибраним.

І в Китаї, декілька на противагу даосизму, набула поширення конфуціанська філософія, метою якої було дати практичну орієнтацію людини в житті. Подібно до християнства, конфуціанство міцно увійшло до життя, як суспільний світогляд і релігія через декілька століть після смерті свого творця і успішно існувало дві тисячі років: ще в початку ХХ століття в Китаї для вступу до державної посади, потрібно було скласти іспити по ученню Конфуція. Конфуціанство отримало розповсюдження в Кореї і Японії.

«Якщо в людині природне перемагає культуру, він стає дикуном, якщо ж культура - природне, то ученим-книжником. Тільки коли культура і природність в людині врівноважують один одного, він стає благородним чоловіком», - пише Конфуцій. В процесі праці потреби природної сутності людини, приховувані гармонією недіяння, наочно дають про себе знати, і їх починає враховувати і філософія: так, конфуціанський філософ Мен-цзи закликає не перевищувати природних можливостей.

Порівнюючи даосизм і конфуціанство, ми можемо сказати, що в обох цих ученнях виражено прагнення підпорядкувати собі природу і себе - вищим законам природи, жити і діяти в соціальній гармонії, ставлячи її вище за особисті переваги.

Конфуціанство підпорядковує людину діяльності в благо суспільства, очищаючи даосизм від можливих зловживань, які може викликати як слідування своєму єству, так і абстрагування від нього. Конфуціанство визначає ту міру, в якій поєднуються між собою природність і культура на основі критерію діяльності.

Даосизм, прагнучи до безсмертя і просто продовження природного існування в штучних умовах суспільства, що обмежують життя, цікавиться питанням збереження життєвої енергії.

У конфуціанстві на перше місце виходить поняття волі. «Воля - головне, а життєва енергія - другорядне. Зміцнення волі упорядковує життєву енергію, оскільки коли воля сконцентрована воєдино, вона рухає життєвою енергією, коли життєва енергія сконцентрована воєдино, вона рухає волею». (Конфуцій). Завдання вдосконалення конфуціанці бачили в активізації матеріальної енергії ци.

Напруга волі актуальна і тому, що дія, щоб вона носила релігійний конфуціанський сенс (чи ритуал), повинна бути неформальною. «Якщо я не беру участь в жертвопринесенні всіма своїми відчуттями, я немов і не приношу жертву взагалі», - говорить Конфуцій.

Коли дія виходить на перший план, вона часто стає механічною. Духовне завдання - уміння емоційно включитися в справу, відчути його піднесений, сакральний сенс. Для даоса психіка постійно спокійна, для конфуціанця вона напружується для звершення, і тому повинна розслаблятися. І конфуціанство приводить актуальне ділення на будні і свята. «Не можна тримати лук постійно натягнутим, не розслаблюючи його, як і не можна тримати постійно розслабленим, не натягуючи» (історична аналогія цієї ідеї у зв'язку зі святами - містеріями, що відзначають початок і закінчення робіт землеробського циклу).

Головною ідеєю конфуціанства стає виховання і навчання. Конфуцій вперше в історії Китаю створив приватну школу, почавши масове розповсюдження письменності: вона була загальнодоступною, і він мав понад три тисячі учнів.

«Перше місце займають ті, які володіють природженими знаннями, друге ті, які набувають знань в ході навчання, третє - ті які вчаться насилу; на найнижчому ступені знаходяться ті, які бояться труднощів, не вчаться зовсім». Приблизно таке ж відношення до школярів і в наші дні.

На західному світі практичну роль конфуціанства виконує протестантизм, що виник на противагу утопічній красі убрання і ідей християнства, в тепличних умовах розвитку культури.

Але роль протестантизму залишається допоміжною по відношенню до християнства, подібно до того, як і світогляд конфуціанства виконав службову роль по відношенню до даосизму, що не втратив актуальність для світової культури.

Він дожив до наших днів як універсальне вчення про гармонію, що показує, наскільки досконалим і піднесеним може бути повсякденне існування, і наскільки витонченою і красивою - релігія.

Взаимодоповнюючий характер даосизму і конфуціанства виявився і історично. У III-IV століттях нашої ери виникло «темне учення» сюань-сюэ, що прагнуло сумістити даоские принципи з практикою адміністративної діяльності: державної служби і внутрішньої свободи душі. Активне служіння конфуціанським принципам там вважалося якнайкращим перетворенням даоского учення.

4.4 Індуїзм

Сам себе спонукай, сам себе перевір. Бо ти сам собі пан, ти сам собі шлях (Дхаммапада, XXV: 379-380)

На грунті багатоликого індуїзму, в умовах національного характеру Індії, що доноситься до сучасності різні історичні пласти розвитку духовності, виникла друга після даосизму східна релігія, значуща по раціональній глибині філософської думки, буддизм. Плоть від плоті індуїзму, буддизм увібрав в себе його легенди і основи його світогляду: ключову ідею про перевтілення, багатократне народження людини і миру. Якщо в іудаїзмі розвиток світу і його смерть - гра богів, то буддизм, для якого те, що теж все відбувається є лише нескінченна ілюзія, відтіняє глибокий філософський сенс цієї гри, переводячи зовнішній прояв образів богів у внутрішні якості індивідуальної душі.

Але, заперечуючи багато істотних рис індійської культури (систему каст, ритуали поклоніння численним богам), буддизм виконав протестантську роль по відношенню до індуїзму. Така роль виявилася навіть дуже радикальною по відношенню до індуїзму, не випадково він зник зі своєї території.

Знаходячи раціональне забарвлення, буддизм втрачає природну яскравість і барвистість сонячної Індії - характеристики пантеїстичного світогляду. Набуваючи рис світогляду і радикально відкидаючи колишні міфологічні образи і традиції, буддизм доходить до абсурду, заперечуючи душу: поняття, ключове для будь-якої релігії.

У цьому сенсі буддійське світосприймання можна назвати початком і кінцем релігії. Людина стає релігійною, коли вона вперше відчуває в собі незалежний від її розуму живий рух її внутрішнього світу - свою безсмертну душу. Коли вона здатна заперечувати її - рамки однієї віри стають їй тісні: вона шукає знання точної науки, що в історії людства виникає на пізнішій стадії, ніж релігія.

Буддизм ставить самий значущий акцент на внутрішньому світі людини. У відмінності від даосизму, буддизм затверджує незалежність миру душі від зовнішнього світу. Все, до чого можуть доторкнутися наші розум і відчуття, - і все те, що насправді формує вміст образів нашої душі, її внутрішнє багатство, - надбання миру зовнішнього, за межами якого залишається лише небуття - шуньята, порожнеча. І тому істина не може бути названа ніяк, але щоб її якось позначити, вона називається порожнечею. Тому і нірвана не може мислитися інакше, ніж небуття. Дійсна душа людини - тієї ж природи, божественної природи небуття. А індивідуальне «я» - приналежність мінливого миру, а тому воно служить причиною відходу від загальної помилки і страждання. І тому буддизм розглядає суб'єктивність як порожню і нереальну - для того, що б осягнути дійсний рух душі, що пам'ятає себе. Буддизм розглядає мир як це внутрішній рух єдиної світової душі, в який залучені всі істоти: як психологічний процес дії дхарм (незмінних законів). «Я» і «світ» - лише швидкопроходящі комбінації дхарм, що нагадує нам ідею про ефемерність всього сущого. Буддизм говорить, що коли людина пізнає речі в істиному єстві, вона не почне стверджувати, що вони не існують. Ефемерність і переходящесть подій світу уподібнюється її сну, по відношенню до цього отримання незмінної внутрішньої істини душі мислиться пробудженням.

Сумніви буддизму в очевидному і концепція ілюзорності буття безпосередньо служить боротьбі з формалізмом сучасного суспільства - невипадково дзен-буддизм підхопило покоління хіппі.

4.6 Іудаїзм