Міф як одна з найважливіших форм культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міф як одна з найважливіших форм культури

Міф - це перш за все історично перша форма свідомості, відокремлена від практики, що має свій пізнавальний синкретизм. Міфи стали першою спробою об'єднати і пояснити різні явища природи і суспільства в той час, коли люди тільки починали пізнавати навколишній світ.

За допомогою міфу створювали загальний образ світу, в якому все мало місце, значення та пояснення. Минуле, теперішнє й майбутнє було міцно пов'язане між собою. Міфологічне мислення не відокремлювало суб'єкт і об'єкт, предмет і знак, речі та слова.

Головною задачею було підтримання соціальної і природної гармонії між поетичними образами, системами сприйняття та нормами поведінки.

Формування міфологічного мислення було обумовлене деякими причинами. По-перше, це була спроба максимально наблизити земний світ, який спочатку уявлявся чужим, безжалісним, загрозливим для існування людини. По-друге, нерозвинута практика. Суспільство існувало в рамках збирально-мисливського господарства. Людина ще погане розуміла властивості навколишніх предметів та явищ. Навколишня реальність не сприймалась спочатку в гармонійній, досконалій формі. З розвитком суспільства людина навчилась володіти не тільки зовнішньою, але й внутрішньою природою, розвиваючи силу волі, розум, почуття, перемагати силу інстинктів, втілюючи почуття краси в міфологічній оболонці.

До характеристики міфу треба віднести наступне:

антропологічність;

наявність своїх просторово-часових уявлень;

алегоризм та символізм;

власну істину, достовірність, закономірність та структуру;

інтерпретаційний та епістомологічний репертуар;

неможливість ототожнення до фантазій і казкового.

На відміну від філософії міф не є в якійсь мірі спекулятивною побудовою. Він може бути зрозумілий як форма дійсності, що суб'єктивно переживається, завжди реально існуючий для індивіда чи соціуму в конкретній історичній реальності.

Як деякі універсальні архетипи були ембріонами хронотопу первісної культури, так "ембріоном" первісної культури (і культури взагалі),була міфологія -- основний спосіб сприйняття, розуміння, пізнання й ментальної презентації світу, що оточував первісну людину в момент (історичний, певна річ, тобто доволі тривалий) формування міфологічної традиції.

Поняття "міф" грецького походження й означає "слово", "мова", "сказання". Міфологія сама була одночасно й результатом освоєння людиною світу, й тим інформаційним каналом, через який здійснювалося спілкування поколінь.

А.Ф. Лосев, видатний знавець античної міфології й філософії, вважав міф дологічним засобом відображення дійсності. Міфотворчість є найдавнішою формою, своєрідною символічною мовою, у термінах якої антична людина моделювала, класифікувала й інтерпретувала інформацію про світ, суспільство й себе. Втративши в перші століття нашої ери, в період пізньої античності, соціальну значимість, міф перетворюється на алегорію, казку, що збагачує фантазію творців, в обґрунтування культової практики -- в той час як власне міфологічна культура неухильно руйнується.

Міф був єдиною мовою-інтегратором культури, культурним текстом, що найліпшим чином передавав синкретичний характер культури й мислення архаїчної людини. Всі події своєї історії первісне суспільство сприймало як події міфологічні, відбитком або наслідком яких було сучасне йому життя, у якому вони постійно відтворювалися через специфічні ритуали й навіть буденне життя. Завдяки створенню циклічної моделі світу й часу утверджувалася думка про споконвічність і незмінність і навіть небажаність будь-яких змін у культурі. Опора на могутню міфологічну традицію стала головним засобом консервації культури й збереження її протягом довгих тисячоліть з майже невідчутними змінами. Найцікавішим є те, що навіть зараз, на порозі третього тисячоліття християнської ери , коли первісні суспільства отримали змогу використання більш оперативних механізмів культури, вони зовсім не поспішають покласти до свого арсеналу ці "дарунки данайців" від цивілізованих народів, покладаючись, як і далі, на силу вікової традиції й напівзнецінені міфи , вирвані з ритуального контексту, без якого в о н и втрачають свій сакральний зміст, і відмічені знаками деградації й розпаду, тобто перетворення міфу на звичайну казку, в якій міфологічний хронотоп виражається невизначено-казковими термінами: "з прадавніх давен", "чи довго, чи коротко", "у тридев'ятому царстві, у тридесятому государстві"...).

Але ментальність людини традиційної культури, таким чином, постійно "підгодовувалася" ЇЇ власноюсвященною ( не казковою) історією,що відбувалася в так званий " міфічний " , або "початковий" час ("перша доба " ) , в якій діяли далекі " предки " , простір якої був заповнений " пе ршопредметами" як праобразами всього того, що людина тепер бачить у навколишньому світі. У цьому сенсі м іф можна розглядати як звернений до минулого ідеал, складний комплекс взірцевих персонажів та взірцевих учинків, що згодом перетворився на ще одну вельми архстипну тему в міфології багатьох народів -- тему "золотого віку" людської історії, варіантом якої є біблейська розповідь про Едем -- райський сад.

Типологія міфів відбиває насамперед їхнє культурне призначення: збудувати картину світу й з'ясувати місце людини в цьому світі.

Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний ( причинний, пояснювальний ), що трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, культурних рис, соціальних об'єктів (розповіді про походження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарчої діяльності й т.п.).

Етіологічне семантичне забарвлення притаманне більшості міфів інших типів, серед яких чільне місце займають космогонічні міфи, що оповідають про походження космосу як цілісної системи, про його структуру (вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та небесного світів, пронизаних єдиним стрижнем -- світовим древом або світовою горою, та горизонтально-концентричну, що складається з вузького кола "домашнього" світу та безкраїх просторів "чужого", тобто неосвоєного культурою), про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення кордонів культурного світу.

Логічним продовженням і найчастіше вінцем будь-якого космогонічного міфу є міф антропогонічного типу, п рисвячений обставинам п оходження перших людей або першопредків племені чи роду, що можуть бути як зооморфними або рослиноподібним и тотемами, так і цілковито людськими істотами.

Слід зазначити, що космогонічні й антропогонічні міфи розподіля -ються на дві великі групи, з яких перша група -- міфів про народження або самовиникнення світу, -- очевидно, сформувалася раніше за міфи другої групи, представлені різноманітними, але дуже архетипними версіями творення світу з фігурою деміурга (майстра) у центрі сюжету.

Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними , причому часто персонажі астральної міфології в минулому виявляються тваринами або людьми, що згодом дали назву зіркам або сузір'ям (Великої Ведмедиці, Гончих Псів тощо). Різновидом астральних міфів є міфи лунарні й солярні, в яких

Сонце й Місяць виступають як брат і сестра (або чоловік і дружина) чи навпаки, демонструючи ще один архетип первісної свідомості й культури, як парне протиставлення, що в науці називається "бінарною опозицією" й розглядається як одна з найдавніших умов розвитку мислення.

Опозиція визначає багато особливостей міфологічної картини світу, що виявляє себе, наприклад, і в близнюкових міфах, героями яких є парні (бінарні) персонажі, що дуже нагадують один одного за своїми якостями й тому, як правило, після суперництва на початку перетворюються на нерозлучних друзів (прикладом може служити пара Гільгамеш-Енкіду зі знаменитого шумерського епосу : ці герої припинили двобій після того, як кожен знайшов у очах супротивника своє віддзеркалення.

Тотемічні міфи також побудовані на бінарному співставленні й принципі спорідненості. В основі ' ї х лежать уявлення про кревний зв ' язок на підставі спільного походження, про братерські відносини між певною групою людей і представниками тваринного, рідше -- рослинного світу ба навіть об'єктами неживої природи.

Есхатологічні міфи (від грецького слова eskhatos -- останній, кінцевий) є необхідною ланкою у циклі оповідей про історію да долю тутешнього світу, але йдеться в них не про народження, а про загибель, "смерть", "кінець світу" (всесвітній потоп у "Епосі про Гільгамеша", біблейській книзі Буття, у грецькому міфі про Девкаліона й Пірру та багатьох інших), руйнації усталеного порядку й поринання його у хаос, повернення до первісного стану безладдя. У формі "малої есхатології" міфи цього типу намагаються також пояснити феномен смерті людини, оскільки в "золотому" віці (див. вище) люди жили вічно й лише згодом втратили благо безсмертя (згадаймо принаймні біблейську історію про вигнання Адама і Єви з Едемського саду). Нерідко всесвітні катастрофи осмислюються як покарання людства вищими силами за переповнену ним "чашу гріхів" (Страшний суд). У багатьох випадках смерть розглядається не як остаточний кінець, а як радикальне оновлення, повне перетворення на щось якісно нове й одночасно схоже на давноминулу пору "золотого віку".

Календарні міфи відносяться до найбільш архаїчних пластів міфології й трактують зміну сезонів року як циклічний процес умирання й відродження природи (приміром, грецький міф про викрадення богині Кори (Персефони) владикою підземного царства Аїдом). Календарні міфи об'єднують у собі ознаки космогонії й есхатології, оскільки щороку повторюють і відтворюють повний вселенський цикл космічного буття (Новий рік, скажімо, завжди сприймається як символічне народження космосу).

Героїчні міфи -- дещо пізніше явище, що виникло на початковій стадії деградації міфу й тому близьке за змістом до народного епосу (наприклад, славетних скандинавських саг). Вони могли кристалізуватися навколо образу "культурного героя " міфу , концентруючи увагу не на його "культурницькому подвигу", а на всьому життєвому шляху, що перетворювався на ідеальну модель біографії. Сюжет таких міфів будується навколо біографії міфологічного героя, його чудесного народження, швидкого змужніння , великих подвигів і, звичайно ж, героїчної смерті. Мотивація вчинків героя не обов'язково прозора й легко зрозуміла, але в будь-якому разі вони є взірцем для наслідування.

Часто героїчні міфи через персоніфікацію подій суспільного життя в символічній формі передають інформацію про зрушення в різних сферах культури (так, подвиги Геракла, пов'язані з перемогами над звірами -- немейським левом, лернейською гідрою, ерімантським вепром, кері- нейською ланню та і н . -- можуть символізувати витіснення олімпійською релігією пережитків тотемістичних вірувань).

Міфологічна традиція людства настільки багата й різноманітна, що прикладів можна наводити безліч, але в рамках даного посібника зробити це неможливо, тому студентам пропонується доповнити список прикладів самостійно й поміркувати над тим, як міф і міфологічні уявлення виявляються в сучасній культурі).

Типологія персонажів міфології теж досить складна й розгалужена, тому наведемо тут лише найбільш розповсюджені типи міфологічних героїв.

Першопредки -- група персонажів, що уособлюють прабатьків ранніх людських співтовариств, які завдячують предкам своїм існуванням і відносяться до них з великою шаною. Ранні першопредки дуже часто фігурували в образі тотемних істот, пізніше набувають антропоморфного (людиноподібного) вигляду.

Культурні герої здобувають або вперше створюють для людини різні культурні чи побутові атрибути -- вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полювання, культурні рослини, технічні навички, різні види мистецтв, правила поведінки, закони тощо. Пізніше виникають образи героїв-деміургів (творців), що переборюють хаос і стають творцями світобудови й перших людей. Функції культурних героїв переходять згодом до богів, але й після цього залишаються персонажі, що завершують справу впорядкування світу, розпочату богами-деміургами, до того ж не завжди згідно з їхньої волею.

Духи -- міфологічні істоти, що постійно взаємодіють з людиною, допомагають їй у різних сферах діяльності й, виконуючи функції "двійник а " людини, наповнюють його життя позитивним, як правило, сенсом і вагомими подіями.

Боги й напівбоги -- могутні надприродні істоти, що створюють світ і людей і керують ними. Образи богів еволюціонують з розвитком релігійних уявлень від політеїзму (багатобожжя) до монотеїзму (єдинобожжя) в напрямі абсолютизації їхніх суттєвих ознак від надлюдської сили, вічної молодості, можливості одночасно перебувати в різних місцях, здатності творити чудеса й бачити майбутнє -- до всемогутності, безсмертя (точніше, вічності, спрямованої як у минуле, так і в майбутнє), всевладдя й всевідання.

Міфологією були просякнуті всі форми суспільної діяльності первісної людини, у тому числі й найдавніші форми мистецтва, багато свідчень про які не збереглося або збереглося в опосередкованому вигляді (особливо такі, що стосуються видовищних та ігрових форм мистецтва, танців, пісенної та музичної творчості) й можуть бути проаналізовані лише на основі пізніших форм художньої діяльності, що досі функціонують у так званих традиційних культурах, існуючих як релікти найдавніших епох (наприклад, культура аборигенів Австралії, бушменів південної Африки, деяких племен Центральної Африки, Південної Америки, Полінезії тощо). Ці етноси не можуть розглядатися як первісні в чистому вигляді, оскільки в своєму розвитку вони , як і решта, пройшли тривалий шлях і зазнали значного впливу з боку цивілізованих народів; але специфіка цього шляху зумовила наявність у їхньому сучасному стані культури реліктових елементів, що завдяки різним обставинам (умовам природного середовища, приміром) уникнули істотних змін і зберегли фундаментальні засади своєї традиційної культури. Але ми маємо ще одного досить надійного "свідка", одночасно промовистого й мовчазного -- це найдавніші форми образотворчої творчості: наскальні малюнки, скульптура, рельєфи, виконані нашими далекими предками багато тисячоліть тому назад; вони несуть у майбутнє безцінну інформацію стосовно характеру мислення й світогляду ранньої первісної людини, але цю інформацію треба вміти правильно читати.

Форми образотворчої діяльності, які людина нашої культури може сприймати як мистецтво, виникли близько 30 тисяч років тому, за доби пізнього, або верхнього палеоліту (100-10 тис. років тому) й мистецтвом у сучасному розумінні цього поняття зовсім не були. Трафаретні зображення людської руки, нанесені кінчиками пальців плетива ліній на вогкій глиняній поверхні (так звані " макароні " ) свідчили про перші спроби ідентифікації людини та її спілкування з навколишнім світом. Численні зображення звірів мали обрядово-виробничий характер і одночасно були об'єктами магічних дійств і тренувальних вправ (кидання списів у малюнок було, з одного боку, магічно-ігровою моделлю майбутнього полювання, а з іншого -- виробляло мисливські навички). Зображення могло виконувати функції сакрального тотема, до якого зверталися з проханням забезпечити успіх полювання, а потім з вибаченнями перед тотемом за вбивство звіра й підношеннями або жертвами. Маски, що так подобаються колекціонерам з цивілізованих країн і надихають багатьох сучасних митців, вироблялись для використання у специфічних ритуалах, у яких люди перетворювалися на образи вдягнутих ними масок і відтворювали події майбутнього полювання. Отже, контекст витворів первісного "мистецтва" міг бути яким завгодно, лише не естетичним, тобто пов'язаним із спогляданням прекрасного й повною відсутністю практичної зацікавленості, що, втім, зовсім не заважає нам милуватися пам'ятками художньої творчості первісної людини й дуже високо їх цінувати (нагадаймо, що поліхромний (багатокольоровий) живопис знаменитої печери Альтаміра в Іспанії певний час вважали фальсифікацією художників-імпресіоністів, настільки сучасним здавався він людям XIX ст.). Художники з епохи верхнього палеоліту вміли економними засобами, іноді декількома плавними лініями й кількома кольоровими плямами передати найсуттєвіше в кожній з тварин, які на першому етапі розвитку мистецтва були його головною темою. Незважаючи на відсутність понять про перспективу й композицію, зображення передають грацію фігур і динаміку руху -- це було продиктовано не лише прагненням якомога точніше передати реальність, а магічним світосприйняттям: художник вірив, що , я к щ о йому вдасться "схопити", тобто вірно передати, форму (образ) звіра, його общині пощастить схопити такого ж звіра в цілком реальному полюванні. Деякі об'єкти образотворчого мистецтва, можливо, в графічній формі передають зміст невідомих нам міфів ; наприклад, у знаменитій "Шахті змер цями " печери Ласко у Франції первісний художник намалював пораненого списом бізона, поруч з яким зображена жертва -- людина й загадковий жезл із верхівкою у вигляді птаха (можливо, символ душі, що залишає тіло).

Логіка подальшого розвитку первісної художньої творчості на перший погляд може здатися парадоксальною. Досягши високого для свого часу рівня технічної досконалості й художньої виразності з застосуванням задовго до постімпресіоністів таких технічних "спецефектів", як пуантилізм, первісна людина немовби "раптом розучилася" малювати в "реалістичній" манері. У фінальному палеоліті й мезоліті зображення стають схематичними, "абстракціоністськими", почасти настільки, що в них важко впізнати прообраз, а згодом і зовсім перетворюються на чисті знаки. Це покажчик не "зіпсованого смаку" або деградації художньої техніки, а переходу людського мислення на якісно новий ступінь вміння оперувати загальними поняттями, абстрактними символами, за якими стоїть не одиничний об'єкт, а цілий клас об'єктів.

Цей, без сумніву, грандіозний стрибок у розвитку мислення втілений в образотворчій діяльності первісної людини переходом від зображення до знака -- предка майбутніх систем писемності, цього найбільшого досягнення людського інтелекту. Відповідно до цієї тенденції мистецтво стає й більш "текстологічним": ускладнюється композиція малюнків, предметом зображення стають не окремі об'єкти, а сцени з композиційною динамікою, акцент переноситься зі стосунків по лінії "людина-звір" на стосунки між людьми або групами людей. Захопившись своїм відкриттям -- абстрактним мисленням, первісна людина на деякий час повністю позбулася своїх попередніх здобутків, оскільки культура на цьому етапі завдяки своєму синкретизмові створювала лише мононорми (від грецького слова monos -- "один") і не була спроможна зберегти свої неактуальні вже надбання у вигляді "альтернативного художнього стилю".

Наскальні зображення дають нам уявлення про ті елементи первісної культури, що не були пов'язані із власне живописним (точніше,графічним ) відтворенням окремих аспектів діяльності ранньої людини .Наприклад, у печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами -- це наче "кадр" магічного мисливського ритуального танцю , в якому динамічне відтворення сцен полювання підкорялося чіткому ритму, підтрима-ному й подвоєному ритмом музичного супроводу. Примітивні музичні інструменти, мабуть, лише відбивали такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танець мав театралізова-ний характер і відтворював сцени різноманітних трудових актів, найчастіше мисливських. Однак грою в чистому виді подібні "вистави" назвати не можна, оскільки пластичні дії були ритуалом, що мав впливати на майбутній трудовий акт, сприяти збільшенню кількості тварин тощо.

При цьому ритм видовища звичайно збігався з реальним ритмом трудового процесу. Як зазначив свого часу етнограф K. Бюхер у книзі "Праця

і ритм", на нижчих ступінях розвитку людини робота, музика й поезія являли собою щось єдине, але основним елементом цієї триєдності була передовсім праця.

Згодом "інсценізації" стали підлягати й ранні міфи . На перший план при цьому виступав оповідальний аспект, що став важливим фактором формування словесного мистецтва й видовищної культури. Інсценізація міфу зіграла значну роль у втраті ним священного змісту. Так, приміром, у міфах австралійського племені аранда, присвячених першопредкам, значна увага приділяється місцям, де мандрували аборигени, пояснюються особливості ландшафту. Переведений на "ігрову платформу" міф позбувається географічних описів місцевостей, у яких проходили мандрівки персонажів, а з ними й низки інших сюжетних подробиць.

Десакралізація міфу призводить до того , що нерідко на перший план у сценічному втіленні міфологічних сюжетів виходив не культурний герой або першопредок, а трікстер -- спритний ошуканець і хитрун. У цьому разі увага зосереджувалася на трюкові, що робив трікстер, а це було вже перетворенням міфу на казку. Згодом трікстер з усіма своїми атрибутами органічно перейшов у казкові тексти (типовим прикладом трікстера є Іванушка-дурник). Справжні ж міфологічні персонажі нездатніережити таку трансформацію, не втративши при цьому цілої низки своїх надприродних якостей.

міфологія синкретизм мислення первісний людина

Література

1.Касьянов Георгій Володимирович. Теорії нації та націоналізму: Монографія. -- К.: Либідь, 1999. 352 с.

2.Гетало Т.Є.Жеребятникова І.В.Пальм Н.Д.Українська і зарубіжна культура. Конспект лекцій.-- Харків.Вид.ХДЕУ,2002.-- 184с.

3.Баканурський А.Г. та інші.Культурологія.Навчальний посібник-К.:ВД «Професіонал»,2005.-208с.

Размещено на Allbest.ru