Монастирське життя і чернечі ордени

Важливою відмінністю конвентів як домініканці, так і францисканці від існуючих раніше монастирів була їх відкритість місту і церкві. Ці конвенти часто слугували тимчасовим пристанищем братів, які ходили проповідувати Євангеліє на людяних перехрестях, ринкових площах чи відправлялися у віддалені країни[19,с.46].

Таким чином, жебруючі ордени намагалися внести дух християнства туди, де його не вистачало, закликали людей любити Бога та ближнього і не забувати, що у матеріальному багатстві немає нічого святого, і своїм власним прикладом показували можливість життя без матеріального достатку.

2.3 ОРДЕНИ, ЗАСНОВАНІ У XIII - XVI ст

Крім вищезгаданих орденів, утворювались і діяли ще багато нових. Найпопулярнішими з них були такі, як орден єзууїтів, або “Товариство Ісуса”,, августинці та багато інших.

Єзуїти, або “Товариство Ісуса” було створене іспаааанським дворянином Ігнасіо Лойолою. Діяльність Лойоли почалася в Парижі 1534р. і завершилася в Римі в 1539 - 1540рр. створенням Societas jesu (Товариство Ісуса)[9,с.151].

Метою товариства стало поширення віри та церковного авторитету через міссіонерство, благодійність, освіту, проповідь. Члени “Товариства Ісуса” відрізнялися безумовною покорою папі Римському. Католицька церква використала новий орден у боротьбі з протестанською Реформацією та православ'ям. Орден єзуїтів створив міцну систему теологічно - апологетичної, культурно - освітньої та організаційної підтримки католицизму. Єзуїти реформували систему католицької освіти. Відкривши мережу духовних семінарій, колегій та академій по всій Європі, вони навчали і виховували духовенство для країн, яким загрожувала Реформація або “схизма” ( так називали православ'я). Займалися благодійністю, міссіонерством та проповідництвом. Єзуїтам справді вдалося зупинити поширення протестантизму в Німеччині та в східноєвропейських землях, подекуди навіть відновити католицтво. Це виразно демонструє приклад Польщі [7,с.344].

Члени ордену брали активну участь у політичному житті Європи, не цураючись навіть політичної інтриги - в інтересах Святого Престолу, а також у власних інтересах.

Кравченко А. у своїй статті констатує такі факти, що “…єзуїти фактично контролювали величезні колонії Іспанії та Португалії в Південній Америці. У XVIIст. Вони створили власну державу в Парагваї, яка існувала понад 150 років [16, с.312]”.

Ефективність діяльності єзуїтів підвищувалася міцною ієрархічною організацією. Члени ордену поділялись на шість категорій: новіціїв, школярів, духовних коад'юторів, префектів трьох обітниць та префектів чотирьох обітниць [11, с.175].

Орден був поділений на провінції, очолювані провінціалами. Провінціали затвердили численні посади в межах провінції. Монастирі єзуїтів очолювали суперіали, або препозити. Начолі товариства стояв генерал, довічно обраний генеральною конгрегацією ордену. Представниииики основних провінцій - асистенти - складали таємну раду при генералові.

Своєрідний моральний кодекс єзуїтів вимагав абсолютної дисципліни, покори та самопожертви. Діяння “в ім'я Церкви та Бога” підкорялись принципові “мета виправдовує засоби”. Підпорядковані безпосередньо лише Римським папам, керовані генералами, єзуїти стали могутньою ідеологічною, культурною, полічною силою. У XVII-XVIIIст. Вони перетворились на монополістів освіти та виховання, учасників публічної та таємної політики в багатьох країнах.

Орден називали “церквою в Церкві [7, с.206]”. Побоюючись зростаючої могутності ордену, під тиском королів Португалії, Іспанії та Франції, папа Климент XIV у 1773р. розпустив Товариство Ісуса. Воно було відновлене лише в 1814р. постановою папи Пія VII.

Орден єзуїтів досі є наймогутнішим католицьким чернечим орденом, який активно впливає на різні сфери діяльності церкви. Він складається з дев'яти асистенцій, які охоплюють різні регіони світу й підкоряються Генеральній раді на чолі з генералом ордену. Товариство Ісуса нині налічує 35тис. членів. Єзуїти видають понад одну тисячу газет та часописів 50 мовами світу загальним накладом 150 млн. примірників, мають 33 власні університети та 200 шкіл різного типу [14,с.89].

Орден піаристів, або піар був створений на початку XVIIст. для роботи для роботи у слов'янських країнах Східної Європи, найбільш відомий у Польсько-Литовській державі. Основна діяльність - безплатне навчання та виховання молоді в католицькому дусі.

Августинці виникли в середині XIII ст. в Італії. Статутом ордену стало так зване “Правило” св.Августина (авторство Августина не доведено), звідси й назва ордену.З XVIст. Отримали офіційний статус ордену злидарюючих ченців. В Європі орден поширював свою діяльність на Італію, Іспанію, Португалію, Німеччину. Проводив міссіонерську діяльність у Центральній та Південній Америці, в Китаї, Японії, Індії, на Філіпінах. Сьогодні не є численним, налічує кілька тисяч членів. Монахом - августинцем був провідний діяч Європейської Реформації XVI ст. Мартін Лютер[12,с.263].

В XІІст. широкого розмаху досягнув рух регулярних каноників - служителів соборних та прихідських церков міст, що жили особливими общинами - канонікатами, у відповідності з визначеним уставом. На початку XIIст. Відбувається розмежування регулярних канонників з чернецтвом. В якості уставу канонники вибрали не правило св. Бенедикта, а устав св. Августина. Тому їх і стали називати августинцями. Цей устав приймали практично усі нові духовні ордени, включаючи чернечі, які виникли в XII-XIIIст. “В основі уставу особлива містична категорія християнського віровчення - любов. Найвища любов до Бога вимагала жертовної любові до ближнього, яка насамперед виражалась в активній проповідницькій діяльності у світі, [22с.198]”, - стверджується у одному з посібників.

Августинці та інші ордени, які прийняли устав св. Августина, почували свою відповідальність за порятунок усіх християнських душ і тому їм був чужий ідеал чернечого усамітнення в ім'я свого спасіння, характерний для бенедиктинства.

Отож, ми бачимо,що XIII-XVIст. Продовжували засновуватись нові чернечі ордени, але створені раніше не втрачали своєї популярності і продовжували функціонувати.

2.4 Військово - чернечі ордени

Виникнення цих орденів зі своєрідною, воєнізованою організацією було виникнене прагненням Католицької церкви залучити до служіння військовий стан - рицарство. Найближчим приводом стали хрестові походи ХІ - ХІІст. Проти єретиків - альбігойців та до Палестини - проти “невірних, за визволення Гробу Господнього [14,с.102]”. Організаційні структури цих орденів мали монархічно - авторитарний характер, члени їх підкорялися суворій військовій дисципліні, ними керували великі магістри або гросмейстери. Участь у перерозподілі воєнної здобичі употужнювала ці ордени економічно, вони виступали великими феодальними власниками. Це були могутні військово - політичні формування на службі церкві, які часом виборювали власні економічні й політичні інтереси. Найбільш відомими серед них є ордени іоанітів і тамплієрів.

Заснування ордену іоанітів, або госпітальєрів відносять до 1118р., коли іоаніти - члени заснованого в 1048р. братства притулку та шпиталю ім. Св. Іоана Хрестителя прийняли на себе обітницю збройного захисту прочан на Святу Землю. Папа Інокентій ІІ затвердив орден після 1130р.. Іоаніти, або госпітальєри, поділялись на рицарів, священників та службових братів ; на чолі ордену стояв гросмейстер[2,с.4].

Госпітальєри брали участь у війнах з мусульманами, захищаючи християнське королівство в Палестині. Після завоювання Єрусалиму турками в 1187р. госпітальєри переселилися на острів Кіпр, а потім на острів Родос ( з 1309 до 1522 рр. ), нарешті на острів Мальту, який орден отримав у феодальну власність від короля Карла V в 1530р. Іоаніти деякий час називалися родосськими рицярями, а остання їхня назва, під якою вони відомі й сьогодні, - Мальтійський орден.

Тепер цей орден утратив військовий характер.

Він є скоріше релігійно - політичною та благодійною організацією. Представництва, осередки Мальтійського ордену існували й існують у багатьох країнах світу. Діяльність ордену активізувалась після Другої світової війни. Членами ордену були і є багато політиків, бізнесменів, діячів культури. Елітарний за членством орден здійснює благодійні акції, проголошуючи благодійність та розвиток культури й духовності своєю головною метою. Мальтійський орден виборов собі статус суверенної держави, його представництва в ряді країн є екстеріторіальними, подібно до посольств[21,с.8].

Орден тамплієрів, або рицарів храму ( від фр. Temple - храм ) був заснований у 1119р. в Єрусалимі дев'ятьма французькими рицарями на чолі з Гуго де Пайєном, дворянином із Шампанії. Офіційна його назва - “Таємне рицарство Христове і храму Соломона”[3,с.45].

Головною резиденцією ордену в Єрусалимі була колишня мечеть аль - Акса, величезна будівля XІст., яку підтримували 280 масивних колон. За переказом, на тому ж місці знаходився храм царя Соломона ( з фр. Храм - “тампль”). В 1127р. рицарі Храму повернулись в Європу, а в 1128р. на церковному соборі був прийнятий устав ордену Тамплієрів. Хуго де Пейнс отримав титул великого магістра.

Метою ордену було “по можливості піклуватися про дороги та шляхи, а особливо про охорону паломників [7,с.25]”. Його члени підкорялись суворій дисципліні. Устав ордену підтвердив, що кожний не діє згідно з власним бажанням, а піклується про те, щоб підкоритись наказу.

Рицарі Храму повинні були бути постійно готовими до воєнних дій. Обітниця бідності - основна для тамплієрів. Параграф 2 уставу говорив про те, що двоє братів - храмовників повинні їсти з однієї тарілки. Кожний, хто вступав у орден приносив у дар своє майно.

Тамплієрам були заборонені будь - які розваги, гра в кості, соколине полювання, різні видовища. Засуджувались сміх, спів. Рицарі Храму не могли одружуватись.

Офіційним символом ордену стало зображення двох рицарів, які скакали на одному коні. Храмовникі носили білий плащ з нашитим на нього червоним восьмикінцевим хрестом[2,с.27].

Правдами і неправдами зосередивши у своїх руках неймовірні багацтва, тамплієри зайнялись банківськими справами і давали грошові позикі під відсотки, у тому числі збіднілим королям. Філіали ордену по всій Європі і на Близькому Сході кредитували купців, які поступово потрапляли в залежність від храмовників. Так, “бідні рицарі Христові” стали найбільшими банкірами своєї епохи. У тамплієрів була складна система бізнесу. Вони ввели в оббіг банківські чеки та векселі.

Володіючи величезними багацтвами, орден перетворився у впливову силу міжнародного значення. В Європі, Палестині та Сирії тамплієри виступали як посередники, третейські судді, і нерідко королі визнавали їхній авторитет. Коли у 1252р. англійський король Генріх ІІІ відважився погрожувати ордену конфіскацією земельних володінь, великий магістр відповів йому: “Поки ви творите справедливість, ви будете праві. Якщо ж ви порушуєте наші права, то можете не залишитись королем [2, с.6]”. І це була не проста погроза. Орден міг це зробити ! Рицарями - храмовниками було багато впливових людей в королівстві, а воля сеньора була для них менш священною, ніж клятва вірності ордену.

Внаслідок своїх контактів з мусульманською та іудейською культурами тамплієри володіли передовою технікою свого часу. Орден не скупивсь, виділяючи кошти на розвиток геодезії, картографії, будівництво доріг і мореплавство. Він керував своїми портами та верф'ями, власним флотом, кораблі якого були оснащені небаченою в ті далекі часи диковинкою - магнітним компасом.

Одним із напрямів діяльності храмовників був догляд за хворими і пораненими. Рицарі ордену майстерно виготовляли ліки, беручи за основу трави. Лікарі, в першу чергу хірурги, застосовували найновіші в ті часи методи санітарії та гігієни, використовуючи навіть антибіотики у вигляді екстрактів з різних сумчастих грибів[4,с.86].

В 1128 році папа Гонорій ІІ затвердив статут ордену. Відомо, що писаний статут для храмовників написав сам Бернар Клервоський. Устрій ордену був схожий на устрій госпітальерів. Тамплієри поділялися на три групи: рицарів, які воювали, сержантів, що прислуговували лицірям, та капиланів, котрі правили релігійну службу. Орлен керувався магістратом.

Ознакою тамплієрів були білі плащі з червоним хрестом. Рицарі-тамплієри, як і іоаніти, виконували поліційні та армійські функції в христіанських колоніях на Близькому Сході. Під час хрестових походів орен набув чи малого авторитету, отримав великі пожертви та воєну здобич. Після поразки хрестових походів тамплієри пересилилися до Європи(1291р.). Їхнім осередком стала Франція-Париж. А також південа провінція Прованс. Проте вони мали величезні маєтки в усій Європі та були найбільшими на ті часи банкірами й лихварями[26,с.128].

Французський король Філіпп Красивий, побоюючись впливу ордену та прагнучм відібрати його величезні багатства, розпочав терор проти тамплієрів. Їх звинуватили в маніхейський єресі, підділи суду інквізиції, їхня військова організація була знищена, а майно конфісковане. В 1312р. папа Климен V, залежний тоді від Філіппа, офіційно оголосив орлен тамплієрів еретичним та остаточно ліквідованим.

Багатство і могутність ордену почали викликати занепокоєння у папи і європейських королів. Простолюдинам була незрозуміла таємничість, якою оточували себе рицарі Хреста: обряд посвячена, секретні церемонії.

На початку ХІV ст. у французського короля Філіппа ІV Красивого визріло бажання очистити Францію від тамплієрів, які і по відношенню до нього, на чиій землі вони розошлись і влаштувались, вели себе незалежно і високомірно.Крім того, Філіпп був прекрасно обізнаний, на суількі багаті храмовники. Він заборгував їм гроші, багато грошей, і не зміг би розрахуватись до кінця своїх днів[14,с.79].

Філіпп пішов на хитрість. Він послав Великому магісту прохання зробити йому честь і прийняти його, короля Франції, до ордену. Великий магістр Жак де Моле відмовив. Тоді король залишив список звинувачень і з дозволу папи розпочав слідство. 13 жовтня 1307р. всі члени ордену були заарештовані, будинки і замки поставлені під нагляд королівських властей, а вся їхня нерухомість конфаксована. Хоч філіпп і використав моментнежданості, але не досягнув своєї головної мети-скарбів та документів ордену король не отримав. Як стверджують, в одну із ночей перед хвилею арештів сеарби були вивезені з Парижу і доставлені в порт Ла-Рошель, де повантажені на 18галер, які відбули у південому напрямку.

У Франції слідства, дипити і процеси над топлієрами тривали довго. В 1312р. орден був розпущений[28,с.206].

18 березня 1314р. Жака де Моле і пріора Нормандії в папирових колпаках еретиків спалили на Еврейському острові напроти королівського палацу, з вікна якого Філіпп Красивий і дав сигнал палачу. В останій момент над зацікавленим натовпом прозвучав голос Великого магістра:

-Папа Климент! Король Філіпп! Не пройде і рік, як я покличу Вас на суд Божий!

Через два тижні кривавого поносу в жахливих сударах папа помер, а в листопаді того ж рку Філіпп Красивий вмер від невідомої хвороби-легенди стверджують, що тамплієри були майстрами у виготовленні сильнодіючих ядів [15,с.56].

Крім того групи іоанітів та храмовників, що переселилися з Палистини на північ та схід Європи, у ХІІ ст. заснували такі військчернечі ордени, як Тевтонський та Лівонський. Ці орлени широко відоми своєю участю в німецький колонізації балтійських та слов'янських земель та покатоліченні місцевого населення.

Прочани прибували у Святу землю морем з Європи двічі на рік: перед Великоднем та в кінці літа. Програма мінімум складалася з моління в церкві Гробу Господнього й купання в Йордані, а як сувенір на батьківщину привозили пальмову гілку [21,с.8].

1113 року в Палестину здійснив паломництво руський ігумен Даниїл. Оскільки мандрувати самому було небезпечно, він приєднався до почту короля Бодуена, який саме тоді вирушив у похід на Дамаск. Даниїл залишив спогади про свою мандрівку.

Асасини здійснювали, як ми сказали б сьогодні, терористичні акти поодинці; розбійницькі ж ватаги, військові загони прикордонних мусульманських князьків діяли гуртом. Боронячись, християнські володарі могли розраховувати лише на кількасот кінних рицарів -- васалів та субвасалів. Міські гарнізони складалися звичайно з 30--80 рицарів. «Загальна мобілізація» всіх хрестоносних держав збирала близько 2 тисяч важкоозброєних кіннотників і 20 тисяч легкоозброєних піших стрільців. Але «франків» (місцева назва європейців) у Палестині було не так уже й багато, на кінець XII ст. їх залишилось лише 100 -- 120 тисяч. Додатково до васалів християнські государі вербували найманців з числа прочан. Утримання одного рицаря-пілігрима коштувало досить дорого, 400 -- 500 безантів на рік, а це було більше, ніж прибуток від середнього лева з двох поселень. Поза тим постійно діюча служба безпеки була потрібна [24,с.92].

Жерар з товаришами, засновниками першого в Єрусалимі госпіталю на території бенедиктинського монастиря, невдовзі побудували «на відстані каменя, кинутого від церкви св. Гробу» інший монастир з відділенням для хворих. Новий монастир освятили на честь блаженного Іоанна Елеймона, александрійського патріарха УП століття. Перший християнський монарх Єрусалима Годфрид Бульйонський доручив Жерарові налагодити в монастирі лікування поранених і хворих хрестоносців. Четверо рицарів погодились допомагати йому. Вони дали чернечі обітниці бідності, послуху й цноти і вбрались у чорні суконні плащі бенедиктинців з нашитим на грудях білим восьмиконечним хрестом (бо саме вісім благ чекали на праведників у раю). Незабаром у назві госпіталю грецький святий поступився місцем Іоаннові Хрестителю. На початку 1113 року спеціальною буллою папи Пасхалія II рицарі-монахи були визнані як «Орден вершників-госпітальєрів св. Іоанна Єрусалимського». Відтоді їхні мантії стали червоними, нашиті ж на них хрести залишились білими.

Тамплієри, навпаки, носили білі мантії з червоним хрестом. Це право надав їм папа Євгеній ПІ під час першого засідання великого капітулу ордену в Парижі 1147 року. А заснували цей орден 1119 року дев'ятеро хрестоносців на чолі з Гуго де Пайєном, небагатим уродженцем Шампані [14,с.142].

Все, що відомо нині про тамплієрів, поділяється на дві нерівні частини. Більшість фактів характеризує зовнішній бік їх діяльності -- поведінку, політику тощо, і це не стільки факти, скільки їх інтерпретація тими, хто мав з тамплієрами справу. І зовсім небагато інформації залишилось про суть та причини саме такої поведінки й політики. Про цей бік буття тамплієрів знали лише втаємничені.

Повна назва ордену -- «Бідні рицарі Христа й Соломонового храму». Французькою мовою «храм»'-- «temple», звідси «tern-pliers». Головна резиденція ордену знаходилася з південного боку палацу єрусалимських королів, там, де він змикається з церквою Святого Гробу. Раніше церква була мечеттю аль-Акса, араби звели її на місці, де, харитативна діяльність відійшла на задній план. Вже за другого великого магістра Рай-мунда де П'юї орден став переважно військово-рицарським об'єднанням; звідси й слово «вершники» в назві.

Казарми рицарів обох орденів були мало не в кожному місті. Башти їхніх фортець височіли в усіх стратегічно важливих пунктах хрестоносних держав від Едеси до Синаю. Однією з кращих була цитадель гос-пітальєрів Крак де Шевальє на відрогах Лівану площею два з половиною гектара. Вона була оперезана подвійними стінами циклопічної кладки (руїни їх збереглися донині) й убезпечена видовбаним у скелі ровом. Тут міг поміститися двохтисячний гарнізон. З 1110 по 1271 рік Крак де Шевальє 13 разів облягали сарацини, і 12 разів фортеця витримувала облогу [3,с.28].

Цитадель Маргат, передана госпітальєрам 1186 року, була ще більшою. Вона розмістилась на 4 гектарах, мала підземне водосховище і стільки запасів, що гарнізон міг витримати п'ятирічну облогу- Маргат піддалась лише 1285 року: підривники султана Калауна здійснили підкоп під її головну башту.

Коли 1128 року на соборі у Труа затверджувався перший статут тамплієрів, його керівник, ідеолог другого хрестового походу Бернар Клервоський склав панегірик «На славу нового воїнства». Тамплієри -- ченці за духом, бійці за зброєю, писав автор. Світський рицар випещений, розчепурений, марнославний; тамплієра же не обходить зовнішнє, показне: він діяльно служить Богу. Тамплієри згуртовані й дисципліновані, діють не за власним розсудом, але згідно з наказом.

Ще 1150 року тамплієрам як «найхоробрішим та найдосвідченішим у воїнській справі» було віддано в Палестині фортецю Газа, двома роками пізніше -- Тортозу в Тріполі, згодом -- цитаделі Торон де Шевальє, Бет Жибелін. Вони як ударний загін 1151 року брали участь у штурмі Аскалона і майже всі загинули [2,с.7].

Воїнська мужність орденських рицарів незаперечна, хоча й вони, бувало, зазнавали поразок. Під час третього хрестового походу один з його учасників, англійський король Річард Левове Серце продав тамплієрам за 100 тисяч безантів відвойований ним у Візантії острів Кипр. Роком пізніше там спалахнуло найбільше за всю історію хрес-тоносного руху повстання місцевих жителів. З його придушенням тамплієри не впорались і продали це володіння єрусалимському королю Гі де Лузиньяну.

Військовим цілям хрестоносців мала служити передусім ієрархічна побудова духовно-рицарських орденів. Вони були суворо централізовані. На чолі ордену стояв великий магістр (у тевтонів -- гросмейстер). Далі йшли провінціали, бальї, пресептори, командори тощо. Начальники всіх рангів складали раду -- генеральний капітул. Великого магістра обирала колегія виборців, і він обіймав свою посаду пожиттєво. В ордені панувала сувора військова дисципліна; кожен рицар беззаперечно підкорявся вищому за званням. Це надавало орденським загонам силу пущеної вправною рукою стріли. Можливо, саме заради такого ефекту рицарі й складали чернечі обітниці послуху, цноти та бідності [6,с.38].

Щоправда, бідність тамплієрів виглядала своєрідно. Якщо один з параграфів їхнього статуту наказував двом рицарям їсти з однієї миски, то інший вимагав від кожного мати трьох коней. Заборонялось полювати з соколами, грати в кості, співати світських пісень, гучно сміятись, вести зайві розмови. Порушники карались і штрафувались (регламентації різного роду покарань відводилось 40 параграфів статуту).

Найчастіше, звичайно, порушувалась обітниця цноти. Тамплієри, зокрема, розуміли її двозначне. Заборона брати шлюб визнавалась ними беззаперечно, що ж до позашлюбних зв'язків із жінками, то, казали вони, «захисники Соломонового храму можуть дозволити собі втіхи, оспівані цим мудрим царем».

Рицар, вступаючи до ордену, зрікався прав на пристрасті та власну волю, на сім'ю й дітей, на маєток і місце у світському суспільстві. Але натомість він ставав членом могутньої корпорації з цілями глобального масштабу. І якщо в майбутньому ордени, особливо храмовників, набули величезного значення і впливу, це пояснюється не в останню чергу додержанням рицарями своїх обітниць. Як-то кажуть, спочатку вони працювали на свою славу, а згодом слава почала працювати на них.

Духовно-рицарські ордени підкорялися лише Риму, обминаючи місцеву як світську так і церковну владу. Вони не платили десятини, ні інших податків, навпаки -- церковні ієрархи, з папою включно, щороку давали їм «дотації». Ніхто не мав права вн. магати від братів васальної присяги. Жодед монарх не міг втручатися в їхні справи -- щ судити, ні віднімати здобич, ні секвеструати (заборонити право) володіння. Привілеї тамплієрів було зафіксовано 1139 року в спеціальній буллі папи Інокентія II, і всі його наступники їх підтверджували. Приблизно такі ж права дістали 1154 року госпітальєри, а згодом тевтони [24,с.70].

Ці привілеї на ті часи були настільки щедрі, що самі по собі викликали заздрість. Тим більше, що ордени зловживали ними. Наприклад, капелани госпітальєрів відправляли релігійні обряди навіть у містах, що перебували під інтердиктом, тобто в стані відлучення від церкви. Посварившись з єрусалимським патріархом Фуше Ангулемським, ті ж госпітальєри під час його проповідей у церкві Гробу дзвонили в усі свої дзвони, аби його заглушити, а якось навіть здійснили напад на цей храм.

Військова діяльність храмовників та госпітальєрів спочатку не сягала за межі Святої землі, проте нові інтереси з часом вернули їх на європейський континент. З плином часу рицарі стали не тільки зустрічати, а й перевозити прочан з європейських портів, а згодом самі почали будувати судна. Врешті-решт їм було заборонено перевозити більше 1500 прочан і будувати більше двох суден на рік.

Госпітальєри спеціалізувались на придбанні нерухомого майна. Вже за кількадесят років після створення орден володів сотнями поселень, виноградниками, млинами, земельними угіддями на Сході й Заході. До орденських маєтків належали десятки тисяч кріпаків.

Тамплієри ж віддавали перевагу грошовим операціям. Невдовзі орден став мовби міжнародним банком з відділеннями в усіх столицях Європи й на Близькому Сході. Коли під час підготовки до другого хрестового походу королю Франції відмовили генуезькі та пізанські банкіри, він звернувся до великого магістра тамплієрів Ебрара де Барра, і той надіслав необхідну суму. Навіть папи були їхніми клієнтами. Тамплієри давали гроші в борг під заставу землі й цінностей, брали на зберігання золото, здійснювали операції з дарчими грамотами й заповітами. Діючи на одній території, госпітальєри і храмовники часто конкурували, а іноді - навіть ворогували між собою.

Папа Григорій IX докоряв рицарям за те, що вони не захищають Святу землю, виконуючи тим свій, обов'язок, а тільки цьому заважають, вчиняючи чвари через який-небудь млин. Один тогочасний автор писав про обидва ордени, до вони терпіти не можуть один одного. Причина цього -- жадоба до земних благ. Що набуває один орден, викликає заздрість у другого. Кожен окремий член ордену, за їх словами, відмовився від будь-якого власного майна, зате вони хочуть мати все для всіх».

Судді тамплієрів були небезсторонні, бо заздрісні й корисливі, їх прокурори -- ортодоксальні інквізитори. Адвокатів у суді інквізиції не водилося. Якби ж такий сміливець і знайшовся -- однаково тамплієрів міг захищати лише той, хто знався на таємній науці. Однак завіса над езотеричними (таємними) знаннями відхилилася для загалу тільки останніми роками.

Але.якби в них з'явився обізнаний адвокат, спочатку він міг би зацитувати віршований роман німецького поета Вольфрама фон Ешенбаха «Парсифаль», закінчений 1210 року, тобто задовго до процесу. Дія роману відбувається в Європі, на Сході та 'в ідеальному просторі. Герой -- рицар Парси-фаль на шляху самовдосконалення шукає королівство святого Грааля. Грааль -- поширений за Середньовіччя символ небесного блаженства у вигляді або каменя, який впав на землю ще за часів царя Соломона, або чаші з кров'ю Ісуса Христа -- чаші причастя. Королівство Грааля -- не конкретне місце з географічними координатами. Воно всюди, де сповідують доброту й справедливість, скромність і, мужність -- душевні риси, що їх і досі називають рицарськими чеснотами. Ці чесноти мають свою ієрархію. Парсифаль, не знаючи, що доброта й співчуття вищі за доблесть і мужність, на довгі роки видаляється з королівства. А охороняють Грааль (в Ешенбаха це --, камінь) «храмовники, чи тампліїри, рицарі Христової віри» [3,с.39].

У своїй фортеці в Газі храмовники зберігали, разом зі святим списом та іншими реліквіями, смарагдово-зелену прозору чашу на золотих ніжках у формі левових лап, здобуту при підкоренні Цезареї. Вони були впевнені, що то і є чаша Грааля з невидимою Христовою кров'ю і що вони покликані її зберігати.

Щоб втілити в життя свій таємний девіз «Будувати себе, будувати храм, будувати державу», тамплієри потребували влади, владу ж давало золото. Ось чому вони збирали скарби. Проте шляхетну мету заступили собою нешляхетні засоби її досягнення. Об цей поріг спіткалися всі, хто намагався збудувати на землі царство Боже. Певно, таке завдання взагалі не під силу жодним людським спільнотам, і будувати «царство Боже на Землі» спроможна лише кожна окрема людина у своїй душі...

Тамплієри були християнами, хоча зналися й на гнозисі, за яким Бог -- це Дух, що пробуває у всьому. Але тактики вони вчилися в асасинів з їх абсолютною зневагою до моральних засад. Потрапивши в полон, рицар у разі потреби міг зректися хреста. Зробити це йому було нелегко, тому й умовляв він себе заздалегідь, що розп'яття чи ікона -- шматок дерева, а Бог як жив, так і житиме в його душі [12,с.59].

Статуя, що видавалась слідчим інквізиції ідолом з котячою головою, якому нібито тамплієри поклонялись, мала назву Бафо-мет (після засудження тамплієрів інквізиція знищила всі зображення Бафомета); її призначенням було забезпечувати реалізацію їх устремлінь. Саме слово виникло як результат своєрідного кабалістичного прийому «нотарикон». Кожна літера у складі слова розвивається в самостійне слово, яке з цієї літери починається, або нові слова починаються з початкових літер слів у якійсь фразі. Так, латинська фраза «Templi omni-. um hominum pacis abbas» перекладається як «Абат храму миру всіх людей». Слово Варhomet, розшифроване кабалістичне (справа наліво), являє собою перші (а інколи дві-. три) літери слів з цієї фрази. Бафомет правив за символ упорядкування вольових імпульсів усіх ланок ієрархічного -ланцюга, тобто, за уявленням тамплієрів, служив для передання енергії кожного рицаря до «аббата». Певно, саме сконцентрована в Бафометі І енергія додала сил Жаку де Моле п смертю, перелилася у його прокляття воро гам ордену [2,с.27]...

Перейшовши до обвинувачення в содомії, адвокат скрушно похитав би головою. Ніде правди діти -- було, як і в багатьох Закритих чоловічих колективах. Отож «со-домітським» цей орден був не більше, ніж будь-який інший. Частіше обітниця цноти порушувалась через жінок. Літературний образ тамплієра створено у романі Вальтера Скотта «Айвенго» (Бріан де Буагільбер) і в романі нашого сучасника, польського письменника Ярослава Івашкевича. Обидва закохуються в єврейок, що, за статутом тамплієрів, -- майже смертний гріх...

Утім, тамплієри відзначались віротерпимістю. Цікаву історію щодо цього розповідає їхній сучасник Усам ібн Мункиз у «Книзі повчання». Буваючи в Єрусалимі, він, попри те, що був мусульманином, заходив помолитись в одну з каплиць церкви Гробу (колишню мечеть аль-Акса).

Те, що цей гріх пристав до тамплієрів, -- скоріш за все, результат їхньої невдалої, кажучи по-сучасному, кадрової політики. Бути рицарем духовного ордену швидко ста-лол Європі престижним і вигідним. Але 'першою і категоричною вимогою для претендента було благородне походження. Отож і зібралось в ордені гоноровите дворянство. Таких, як згадані вище тафури, без обітниці бідні й послушні, не прийняли б до ордену. Не прийняли б нікого з місцевих релігійних братств на території Палестини, що складалися з городян та ремісників одного етнічного походження. З орденами їх пов'язували васальні стосунки. На час перебування в Палестині до братств долучались земляки -- пілігрими й купці. Але благородними й знатними ці люди не були -- отож і не могли стати членами ордену [3,с.35].

І останнє питання щодо різниці в долях обох орденів. Рицарі-госпітальєри, на відміну від втаємничених у гнозис храмовників, займалися в основному практичною діяльністю. Вони в порівнянні з тамплієрами нагадують тих євангельських «бідних духом, що їм належить Царство Небесне». Тому, мабуть, орден Іоавна Єрусалимського існує й досі.

Висновки

Я, наскільки змогла, розказала про те, що таке монастир і його жителі, чим займалися монастирі в минулому, як зацікавлював віруючих і наскільки сильним був ідейний вплив чорного воїнства на маси.

Мможна було б поставити крапку, але збоку, тому що лише поверхнево розглянута тема викликає неймовірний інтерес.

Мова йде про те, що з монастирями прийнято пов'язувати початки будь-якої культури, чи то грамотність або книжність, чи то зодчество, музичне мистецтво, початок писаної відчизняної історії і навіть коло технічних знань.

Сучасна церква всіляко підкреслює свої заслуги в минулому, намагається довести, що їїдіяльність відігравала велику і благочинну роль у рзвитку культури, хоч з кожним днем доводити це сучасним богословам стаєвсе важче.

Тільки за три останніх десятиліття працею радянських вчених, в першу чергу дослідниками, істориками, археологами та спеціалістами інших областей відкрита як відкривають нвідому землю, як цілий материк, наповнений різноманітними багацтвами, тим, що ми називаєм духовною спадщиною і чого ми насправді до цих не знаємо. Велич культури минулого ще тільки відкривається нам.

Чому так вийшло ? Я спробую відповісти на це запитання, але спочатку повернімося до чернецтва і його ролі в духовній культурі. Вона насправді була великою, різносторонньою і важливою. Вона була неоднозначною і часто суперечливою.

Назавжди достатньо зняти релігійну маску з пам'ятіминулого, щоб виявити “їх релігійний земний зміст”, як це іноді намагаються зробити. Релігійна ідеологія господагювала протягом величезного періоду життя людства, і не тільки господарювала, але йбула єдиною можливою ідеологією. Можна було по-різному сприйймати мир: в первісному чи язичницькому страсі перед природою, у феодалььному чи у божому промислі, влаштувавшому світостворення на користь людині, але все це- світобачення релігійне. Можна було розійтись з трактуванням церкви в оцінці світу, суспільних і особистіх відносин, норм моралі і права і т.д., але ці розбіжності відбувалися в межах релігійного світогляду. Проривийної сфери - секуляризація культури - виявилися справою майбутнього, справою нового часу.

Становлення феодалізму вимагало нової ідеологічної бази. В середні віки ідеї православ'я - релігії єдино істинної, незіпсованої, - розумілись як патріотичні і підтримували народну самосвідомість в періоди прямої боротьби з іншими релігіями.

Поширення православ'я, що історично відбулося дуже швидко, справа, за яку і церковні і світські феодали взялись енергійно, не зупиняючись і перед вогнем і месчем, поставило низку завдань в масштабах всієї держави. Вимагалося всюди будувати церкви і оснащувати їх хоча б самим необхідним для організації культу: книгами, іконами і т.п.. Поставали і нові архітектурні завдання, і завдання використання можливостей мистецтва, літератури, музики в пропагуванні нового світобачення.

У всьому цьому варто було протистояти традиційним релігійним віруванням населення, протистояти цілісно, витісняючи склавшуся систему поглядів. Християнство було новим світобаченням, безсумнівно більш прогресивним. Цінності нового феодального світу санкціонувалися ім'ям нового християнського бога. Монастирі стали центром пропагування цих цінностей, базоюдуховного виховання. Чернецтво було єдиною групою феодального суспільства, яка отримала все необхідне для схожого способу діяльності: відпочинок, матеріальне забезпечення, інформованість про події, систему власних зв'язків, забезпечену єдністю церкви та її феодальним імунітетом.

В різних монастирях приймало постриг, жило, приїжджало і відїжджало духовенство різних країн і народів.

Усе було суперечливим і все підкріплювалося авторитетом отців і церкви, виводилось із Євангелія. Справжнє захоплення перед світобаченням, в центрі якого людина - найвищ творіння бога, - і раптом сама ця людина гріховна. Захоплення перед всемогутністю і милістю Бога і страх його гніву, неминучих жорстоких покарань. Життя бурлило але воно ж оголошувалось гріховним, і висувалась вимога аскетичного відлучення від нього, посту, безперервної боротьби з природніми потребами людини.

Монастир був звичним місцем творчої роботи письменника, історика, художника і т.п., літературні потреби задовільнялися в першу чергу через монастирі, де збирались майстри кожної справи. Тексти вимагали також редагування, переклад повинен був відповідати оригиналу, що було дуже важливо у зв'язку з загрозою різних єресей. Одним словом, доводилось вирішувати коло серйозних лінгвістичних завдань, а відповідно, історично та філологічно освітчуватися. Монастирі ставали школою. Необхідний навик кожної культури, непростий, а спочатку незвичний, зосереджувався в монастирі.

Я зупинилася досить детально на вищеописаних проблемах монастиря в средні віки з єдиною метою - підкреслити, що суть ролі чернецтва в просвіті цього періоду зводиться до того, що суто релігійні завдання в цей час не могли бути вирішені без вирішення завдань загальнокультурного характеру.

Так наприклад, поширюючи грамотність, церва мала на увазі свої практичні інтереси та інтереси панівних класів. Але грамотність - сила яку церковники не могли втримати під контролем. В грамотах відображене повсякденне життя і деталі побуту нижчих класів. Звичка читати, книжна культура були досить широко поширені серед цих верств населення.

У своїй роботи і не торкнулося багатьох сторін діяльності чернецтва у сфері культури, але і з огляду повинно бути зрозуміло, по-перше, що не в релігійній ідеології і не в провославному віровченні ховається суть процесів, які відбулись у житті суспільства, в розвитку його культури. По-друге, очевидно, що культура постійно виривалась з-під контролю церкви, всупала в притиріччя з офіційною догматикою.

Важливо ще раз підкреслити і те, що культурна діяльність монастирів-лише побічний продукт їхньої основної релігійної діяльності, засіб для досягнення релігійних цілей. Так, і тільки так розуміло своє завдання чернецтво.

В літературних пам'ятках минулого ми бачимо не стільки чернецтво, стільки його портрет, точніше, автопортрет, написаний пристрастно і лестно. Чернецтво вік за віком намагалось ще більше облагородити його, і, можливо, чим далі даль віків, тим більше виявляється в ній церква “істинних сподвижників та чудотворців”.

В значній мірі велич культури минулого нам доводиться відкривати зараз тому, що тільки секуляризована культура, позбавлена духовного контролю церкви, суспільна думка, наука, яка стояла на діалектико-матеріалістичних позиціях, дозволяють нам побачити справжнє багатство еультури минулого не в мізерній церковній його редакції, а в його справжньому вияві.

Нерозуміння культур, породжене вірою в боговідвертість християнства, відчуження культури минулого і сучасного, якщо та не утверджувала істин православ'я, виростали на впевненості в богоусталеності земних порядків, а значить в правоті своєї справи. Думка ця не тільки гальмувала розвиток культури, суспільний розвиток, але й завдавала прямого ущербу культурі.

Основне завдання чернецтва - це не творча участь в культурному розвитку, а намагання направити його в виключно релігійні рамки, ідеологічно контролювати культуру. Це завдання чернецтво і виконувало.

Чернецтва стояло на тому, що істини християнства - православ'я - це істини людства, і тільки вони вірні. Таким чином, все, що в духовній культурі суперечить християнському світорозумінню, не може бути корисним для людей, а тому повинне викорінитись.

Але справа не в зважуванні позитивних та негативних сторін чернечого або церковного впливів на культуру. Виділяти ті чи інші сторони - справа безнадійна. Але крім оцінок вкладу в культуру корисно подивитись на те, що в цю культуру могло увійти і не увійшло.

Церква поступово і часто дуже різкими заходами протистояла деяким видам мистецтва, окремі з них визнає лише частково. Низка мистецтв - скульптура, театр, музика, танець - повноправно і професійно входять в національні культури лише в Новий час. Справа не про секуляризацію окремих видів мистецтва, справа про допущенні цих видів мистецтва в цілому. Моє твердження ні в якому разі не варто розуміти буквально: усі названі види мистецтва існували і розвивались, але це відбувалось на рівні народного, фольклорного мистецтва.

Важко визначити роль церкви і чернецтва в становленні і розвитку світової культури, дійсно важко.

Ця тема потребує розгляду, ширшого, ніж ця дипломна робота. Я ж намагалася коротко розповісти про те, що чернецтво вважало своєю справжньою справою, заради чого створювало монастирі і складало про них легенди.

Чернецтво відіграло важливу роль як в релігії, так і в суспільному житті середньовічної Європи. В руках чернецтва знаходилась інквізиція, воно активно брало участь у організації та проведенні хрестових походів.

Сучасність можна найкраще зрозуміти у світі минулого, яке її формувало. Таємниці розлогого дуба приховуються в розрізі його стовбуру і в корінні. Тому я маю надію, що знайомство з цією роботою допоможе скласти більш повний образ монастирів та чернечих орденів, важлива роль яких у політичному та культурному житті християнського світу очевидна.

Використана література

1. Алов А.А. и другие. Мировые религии. - М.:ПРИОР,- 1998.-480С.

2.Арест С. Орден госпитальеров: [XIIв.] // Истрия. - 2002. - № 27-28.-с.1-7.

3. Арест С. Рыцари Храма: вечный сюжет для романа.// История.-2002. - № 17.

4. Герьев В. Западное монашество и папство. Москва, 1913.

5. Грекулов Е. Нравы русского духовенства. - Москва, 1929.

6. Даниил (игумин). Словянские монастыри на Афоне: Из истории монашества. // Православный вестник. - 1991. - № 9, № 12.

7. Історія християнства: Курс лекцій: Навчальний посібник. - К.:Либідь,1999. - 352С.

8. Ильин А. Иезуиты и их влияние на историю человечества. - Москва, 1905.

9. Инфессура С., Бурхарт И. Дневники. Документы по истории папства. XV-XVIвв. - М.:Огиз. - 1939. - 243С.

10. История средних веков: В 2т. / ред. М.А. Бойцов, Л.М. Брагина, С.П.Карпов и др. - М.:ИНФРА - М, 2000.

11. Калашников В.И. Загадки истории. Средние века: Занимательная история. - М.: Белый город, 2002.

12. Карсавин Л.П. Монашество в средние века. - Москва, 1992.

13. Карташкин А. Житие и загадочные деяния монаха Реймунда Луилия [XIIIв.]. // Наука и религия. - 1990. - №6, №7.

14. Керов В.Л. Народные восстания и еретические движения во Франции в конце XIII-начале XIVвека. - Москва, 1986.

15. Конспекты уроков для учителя истории. История средних веков. Часть 2, М.: Владос - Пресс, 2001.

16. Кравченко А. “Гора Афон, гора святая…” (О русском монашестве в Греции). // Вокруг света. - 1990-№ 10. - с.10 - 17.

17. Кривелев И.А. История религий: Очерки в двух томах. Т.1. - М.: Мысль, 1975. - 416С.

18.Ле - Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада. - Москва, 1992.

19. Лінч Дж. Середньовічна церква. - Київ, 1994.

20. Лозинский С.Г. История папства. - М.: Политиздат, 1986.

21. Логинова Р. Христові походи та духовно - рицарські ордени. // Людина і світ. - 1996. - № 8 - 9.

22. Папы и папство. Ян Веруш Ковальский. - М.: Изд. полит. л-ры, 1991.

23. Прошин Г. Черное воинство. - М.: Изд. полит. л-ры, 1985. - 320С.

24. Пругавин А.С. Монастырские тюрьмы в борьбе с сектанством ( к вопросу о веротерпимости). - Москва, 1906.

25. Релігієзнавчий словник. - Київ, 1996.

26. Рожков В. Очерки по истории римско-католической церкви. - Москва, 1994.

27. Святе письмо Старого і Нового Завіту. - USA, 1991.

28. Смирнова Е.Д., Сушкевич Л.П., Федосик В.А., Средневековый мир в терминах, именах і названиях. - Минск: Беларусь, 1999, - 384С.

29. Титлинов Б.В. Лекции по истории русской церкви. - Москва, 1986.

30. Томди А. Иезуиты. - Москва, 1955.

31. Средние века. Сборник. - М.: Изд. Акад. наук СССР, 1954.

Размещено на Allbest.ru