Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства

1

План

Вступ 2

Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз. 8

1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів. 13

1.2 In persona Christi. 14

1.3 Апостольська свідомість. 15

1.4 Апостольська наступність. 16

1.5 Перетворення і підготовка в Старому Завіті. 19

1.6 Установлення священства Христом. 22

Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства. 26

2.1 Священство в первісній церкві. 26

2.2 Період Святих Батьків. 29

2.3Від середньовіччя до сучасності. 31

Розділ 3. Матерія, форма і наслідки Тайни Хіротонії. 36

3.1 Таємничий знак -- Матерія. 36

3.2 Форма Священства. 37

3.3 Служитель. 39

3.4 Реципієнт Священства. 41

3.5 Дія таїнства Буття реципієнта. 49

Розділ 4. Целібат -- «безшлюбність» духовенства: історія і сучасність. 49

4.1 Історія й богословське обґрунтування целібату католицького кліру. 51

4.2 Відношення до целібату в сучасності. 56

4.3 Обов'язкова безшлюбність духовенства -- аргументи католицької богословської школи. 62

Висновки 69

Список використаної літератури 75

Вступ

«Священство це таїнство, у якому через

рукоположення на вибраного сходить

Святий Дух і поставляє його здійснювати

таїнства й пасти стадо Христове»

(Катехізис католицької церкви).

Священство -- таїнство, завдяки якому місія, довірена Христом апостолам, продовжує здійснюватися в Церкві до закінчення віків: воно, таким чином, є таїнство апостольського служіння. Апостольське служіння має три рівня: єпископський, пресвітерський и дияконський.

Всі таїнства звичайно важливі, проте, усяке Таїнство має завжди конкретне звернення до якоїсь людини для її порятунку. У хрещенні або вінчанні, соборуванні або покаянні, щораз мається на увазі користь окремої людини, благодатний дарунок, що необхідний для її порятунку. Священство або хіротонія має за мету головним чином не освячення даної людини для її порятунку, а присвяту її для служіння Церкві, для служіння порятунку інших людей. Усяке таїнство відбувається Церквою, повнотою церковною, але на відміну від інших таїнств (крім Літургії, що є таїнство таїнств, і є таїнство Церкви) таїнство Хіротонії завжди сприймалося як особлива загально церковна справа.

Таїнство священства має виняткове значення. Священику від Бога через сходження Святого Духа дається влада "в'язати і розв'язувати", тобто така влада, якої не мав, не має і не буде мати ніхто із світських людей, навіть імператор, не кажучи про іновірців. Св. Силуян Афонський писав: "Священики носять у собі таку велику благодать, що коли б люди могли бачити славу цієї благодаті, то весь світ здивувався б, але Господь приховав її, щоб Його служителі не загордили, але спасались у смиренні..." У понятті "таїнства Священства" з'єднані три чинопослідування, кожне з яких є самостійним (чини висвячення в сан єпископа, священика, диякона). Так сформувалося духовенство (клір, причт) - особлива ієрархізована суспільна група (в певні часи - суспільний стан), представники якого проводять богослужіння в християнських церквах (Католицька, Православна, Вірменська, Лютеранська та ін.). Походження терміну "духовенство" випливає з положень Нового Завіту про нову людину, яка має Духа Христового, яка служить у Святому Дусі. Згідно з правилами Католицької Церкви до складу духовенства входять дві категорії осіб: священнослужителі трьох ступенів священства 1 ступінь - диякони; 2 - священики (ієреї); 3 - єпископи та церковнослужителі, які не мають священного сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т. д.). До таїнства священства допускаються тільки особи, щодо яких не може бути сумнівів. Тому кандидати в священство повинні вирізнятись глибокою і сильною вірою, високими моральними якостями, безперечною репутацією. Ці особи, по-перше повинні довести твердість своєї християнської віри. Також необхідна, тим хто приступає до таїнства і моральна чистота. Тому в правилах католицької церкви існує таке поняття, як целібат або безшлюбність духовенства. «Хоча шлюб не є чимось нечистим, що зневажає сан (5 і 51 Апп. пр.), однак, хто до шлюбу, в дівстві, з єднався з Христом і Його Церквою в таїнстві священства, для того було би дивно і не пристойно пов'язувати себе знову зі світом.

У Східних Православних церквах і в Католицьких Церквах східного обряду священики -- але не єпископи -- можуть бути одруженими. У латинському обряді бували випадки, коли висвячували одружених некатолицьких священнослужителів, які навернулися в католицтво. Але зазвичай священики латинського обряду повинні бути целібатними, неодруженими. Це правило переслідує почасти практичні цілі -- наприклад, воно звільняє священика від зобов'язань перед родиною, і в нього залишається більше часу для роботи в приходах, та й менше ризику, що парафіяни приревнують. Правило можна було б змінити, і дозволити священикам одружуватися, якби це було виправдано практичними перевагами. Целібат -- не самий істотний, не головний елемент священства; от у ченців -- інша справа.

Можливо, що за наполегливими спробами Заходу домогтися безшлюбності духівництва й за існуючим на Сході правилом, що говорить, що священики повинні утримуватися від подружнього спілкування із дружинами напередодні здійснення Євхаристії (яка відбувається на Сході не щодня) стоїть бажання зберегти значну дистанцію між фізичною близькістю й Євхаристією. Це зовсім не виходить, що сексуальні відносини -- щось "нечисте"; зрештою, Старий Заповіт і прославляє ці відносини, і тримає їх удалині від Храму. Сексуальні відносини -- благо, тому що вони говорять про благословення Божиє у цьому житті, у якому людство повинне плодитися й розмножуватися, але його не буде у вічному житті, де "не одружуються й не виходять заміж". З іншого боку, Євхаристія знаменує небесну трапезу, шлюбний бенкет Агнця, харчує нас на шляху до цієї мети.

Актуальність магістерського дослідження. Актуальність обраної теми обумовлена тим, що зміни, які відбулися в суспільній свідомості щодо релігії в цілому, безпосереднім чином стосуються і українського католицизму, яке є для країни чисельним релігійним відгалуженням. Людина має потребу в тому, щоб хтось керував нею, спонукував її наслідувати Христа. Щедріше всього це проводиться в таїнствах, особливо - в Євхаристії. Якщо інакше не можна, хрещення може зробити будь-хто, і воно буде дійсним; наречений і наречена самі роблять таїнство шлюбу. Але в інших таїнствах сила жертви Христової повідомляється нам через служіння єпископів і священиків, рукоположених для того, щоб керувати в Церкві. Інакше кажучи, таїнства передаються нам від Самого Христа, через апостолів, через спадкоємство священнослужителів, яке можна простежити від самого початку Церкви. Таїнство священства повертає нас до Христа й до тих, кого Він зібрав навколо Себе й послав у мир, наділивши владою. Таїнство Священства складний процес і вимагає серйозного переосмислення, комплексного і глибокого аналізу всіх факторів і тенденцій його здійснення.

Кілька слів стосовно целібату-безшлюбності католицького духовенства. Число священиків Католицької церкви в США зменшилося з 59 тис. в 1965 році до 43 тис. в 2005 році, незважаючи на те, що чисельність адептів католицизму виросла.

Нині 27% католицьких приходів у США не мають постійних священиків. Лоренс Янг\\Lawrence Young, автор книги "Переповнені Церкви й Порожні Вівтарі"\\Full Pews and Empty Altars, пророкує, що до 2015 року Католицька церква втратить ще 16 тис. священиків. Причин цього процесу багато. Традиційно в католицькі семінарії йшли молоді люди з патріархальних родин ірландських, італійських і польських емігрантів. Однак протягом останніх десятиліть ці родини випробували серйозні потрясіння: у них стало менше дітей, а рівень релігійності помітно знизився.

Ще одною проблемою є целібат - за останні десятиліття більше 30 тис. молодих людей відмовилися від церковної кар'єри через необхідність дотримувати обітниці безшлюбності. Нині 55% американських католиків виступають за те, щоб жінки одержали право ставати священиками (Ватикан категорично відкидає цю ідею), 63% католиків вважають за необхідне скасувати обітницю безшлюбності для священиків. Тому проблема целібату в наш час є дуже актуальною і потребує детального вивчення.

Стан наукової розробки проблеми. У вітчизняному та зарубіжному релігієзнавстві не бракує досліджень про становлення та суть церковних таїнств, однак досі таїнство священства та проблема целібату в католицькій церкві не ставали основою ґрунтовного й послідовного аналізу.

Найближче підходили до подібного аналізу такі дослідники, як Пол Хаффнер у роботі «Тайна таїнств», Томас Рауш у праці «Католицтво у третьому тисячолітті», а також інші дослідники, чиїми зусиллями було впорядковане догматичне богослов'я католицької церкви (наприклад Михайло Добош).

Мета і завдання дослідження. Головна мета цього дослідження - на основі аналізу становлення і тенденцій розвитку виявити історію виникнення, трансформацію та стан у сучасності таїнства священства, а також дослідити історію та сучасність однієї з особливостей католицького духовенства--стану целібату.

Для досягнення поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:

виявити особливості становлення таїнства священства, його походження;

показати основні тенденції історичного та богословського розвитку Тайни священства;

вивчити й оцінити суть матерії, форми та наслідків таїнства Священства;

з`ясувати причини виникнення та історичний розвиток целібату -- стану безшлюбності католицького духовенства.

проаналізувати ставлення католицького духовенства до проблеми целібату в сучасності.

Об'єктом магістерського дослідження є таїнство Священства та проблема целібату католицького духовенства.

Предмет магістерського дослідження - становлення, історичний та богословський розвиток, суть таїнства хіротонії, а також суть стану целібату духовенства, його виникнення, історію та сучасність.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В магістерському дослідженні були використані різноманітні наукові методи пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові й конкретнонаукові, теоретичні й емпіричні. Автор користувався методами систематизації й узагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом і синтезом, дотримувався принципів об`єктивності та історизму.

Дослідник, як неупереджений будь-якими апріорними конфесійними переконаннями, застосовував в своїй праці позаконфесійний підхід. Визнаючи самобутню цінність різних релігійних і культурних традицій, автор розглядав догмати католицької церкви насамперед під кутом зору об'єкту даного дослідження..

Наукова новизна дослідження. Робота є однією з перших спроб осмислити таїнство Священства та проблеми целібату католицького духовенства в окремому дослідженні. У дослідженні почато спробу показати історію зародження та розвиток таїнства хіротонії окремо від інших церковних таїнств, виявити проблеми, які зв'язані зі станом безшлюбності католицького кліру.

Теоретичне й практичне значення дослідження. Отримані результати дослідження в теоретичному плані важливі для глибшого розуміння суті церковного таїнства священства та целібату католицького духовенства. Матеріали й висновки магістерської роботи можуть бути використані в дослідницькій роботі, у процесі викладання теології та богослов'я, культурології, релігієзнавства, філософії релігії.

Структура магістерської роботи визначена поставленими завданнями дослідження й опирається на проблемно-історичний принцип дослідження матеріалу. Робота складається зі вступу, 4 розділів, висновку і бібліографії.

Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз

"Служіння рукоположенного священства, або службове священство, служить загальному священству вірних. Воно гарантує, що воістину Христос діє в таїнствах для Церкви силою Святого Духа. Місія порятунку, довірена Батьком Синові, потім довірена апостолам, а ними - їхнім спадкоємцям: вони приймають Духа від Ісуса, щоб діяти Його ім'ям і в Його Особі... Таким чином, священик є таємничим зв'язком, що з'єднує з тим, що говорили й робили апостоли, а через них - з тим, що говорив і робив Христос, джерело й основа таїнств... [єдине священство Христа] є присутнім у службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа... Через службове священство - особливо через єпископів і священиків - присутність Христа як Глави Церкви стає видимим серед віруючих". (Катехізис, 1120, 1545, 1549)

Роль священства в католицькій громаді помітно змінилася з часів П Ватиканського собору. До собору священик займав особливе, привілейоване місце в католицькій культурі. Розуміння сакральності духовенства, що походить від Середньовіччя, визначало священство винятково за допомогою ролі в євхаристичному богослужінні. Популярним було сприйняття священика як особи святої, наділеної сакраментальними силами, за допомогою яких він може служити святу жертву меси й «створювати» перетворення. Він персоніфікував «іншого Христа». Його роль чітко визначалася й охоронялася клерикальною культурою. Священик був людиною відособленою, відділеною від мирян одіянням і привілеями, поважною поведінкою, одностатевою освітньою системою, особливим місцем проживання, зрештою, латинською мовою, використовуваною в літургії. [3, 41-42]

В роки після собору, коли особливе значення надавалося розумінню церкви як святого народу Божого й було відновлено у своєму первозданному виді широке розуміння служіння, концепція сакраментальності священства була по більшій частині відкинута. Ганс Кюнг пішов так далеко, що навіть запропонував відмовитися від самого слова «священик», оскільки в Новому Завіті християнське духовенство не носить такої назви. [3, 42] Священство сприймалося на основі служіння й літургічних функцій, а не влади й авторитету. Багато в чому така зміна акцентів була важливою й позитивною в умовах одностороннього, «сакраментального» підходу до духовенства, який існував до собору. Священики споконвічно були вождями-служителями, покликаними до місії смиренного служіння, наслідування служінню Ісуса. Але із часу поширення богослов'я, яке описує всіх християн як служителів, природно виникло запитання: у чому ж складається унікальна відмінність саме священникової місії?

На початку 1990-х рр. виникла нова, «представницька» модель розуміння священства, заснована на ролі пресвітера в таємничому богослужінні. Церква як тіло Христове представляє Христа світу й робить Його присутність реальною, але заради цього «також необхідно Христу бути представленим за допомогою офіційних дій церкви як такої». [3, 43] Ця «представницька» роль належить єпископам і священикам, які через рукоположеня поставлені як офіційні служителі церкви й у такий спосіб здатні представляти Христа в її офіційних діях, а саме в таїнствах. У термінології, що була частиною традиції з перших століть християнства, єпископ або священик діє «в особі Христа» (inpersona Christi). [3, 44]

Тайна Священства -- це тайна Нового Заповіту, через яку деякі люди отримують владу і право завершувати Пресвяту Євхаристію, прощати гріхи і виконувати інші церковні чинності і в першу чергу уділяти віруючим Святі тайни. Це таїнство дає рукоположеним духовну владу й ласку належно виконувати прийнятий священичий уряд. Петро Трембеляс так окреслює таїнство Священства: «це Тайна, встановлена Ісусом Христом, що через положення рук єпископа з відповідною молитвою, дає Божу ласку…, щоб важно і мило Богові виконувати владу й чинності» священства. [30, 59-61]

Протестантські Церкви відкидають тайну Священства, як окреме таїнство, яке одержують деякі через руко положення. Для них усі хрещені є рівними між собою, і всі є дійсними Божими священиками. Пресвітеріани й баптисти заперечують, що між священиками та єпископами є дійсна різниця в священстві. Англікани признають, що єпископи уділяють тайну Священства, але не вважають, що це таїнство дає особливі переваги. Ліберальні протестанти та модерністи стверджують, що ієрархія в Церкві, це тільки церковна установа. Католики й православні вважають, що таїнство Священства -- це одна з тайн Нового Заповіту, яку люди одержують через руко положення єпископами.

Старий Заповіт, як знаємо, був прообразом і приготуванням до Нового Заповіту. Тож, не дивно, що Ісус Христос, маючи на увазі постійне жертвоприношення (повторення Його Хресної Жертви) у Пресвятої Євхаристії, в часі Літургії, для духовної поживи своїх вірних, установив св. Тайну Священства для тих, хто покликаний й вибраний сповнити цю роль посередників між Богом і людьми, і провадити народ до Бога, до неба.

Подібно, як усі інші святі тайни, так і тайна Священства має всі властивості Тайн: зовнішній знак, невидиму ласку й установлення Ісусом Христом. Таке установлення відбулося частково перед страстями, коли Христос на Тайній Вечері, дав Апостолам право здійсняти Євхаристію -- «Робіть це на мій спомин», -- а завершилося після Воскресіння, коли Христос дав їм право прощати гріхи і бути пастирями Його стада -- Церкви. Сам -- Вічний Священик, Христос дав Апостолам і їх наслідникам потрійну священичу владу: учити, провадити-рядити й освячувати. Як Учитель, Він сказав їм: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробіть моїми учнями всі народи... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мат. 28, 19-20).

Як Правитель (законодавець-суддя) Христос сказав до Петра: «Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти зв'яжеш на землі, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі (Мат. 16, 19).

Як Святитель, Христос дунув на Апостолів і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи -- відпустяться їм, кому ж затримаєте -- затримаються» (Ів. 20, 22-23).

Все це вказує, що Христос, як Спаситель світу й Засновник Церкви, передбачив й установив у ній окрему касту людей, які мали продовжувати Його діло Відкуплення: постійне жертвоприношення (Євхаристію), примирення людей з Богам (Покаяння), освячення (інші середники спасіння -- святі Тайни), і проповідування -- поширювання Його науки -- Євангелії. [30, 62]

Після Вознесіння Ісуса Христа на небо й після Зіслання Святого Духа, Апостоли зараз же почали сповняти у Церкві своє подвійне післаництво судовласті і священства. Вони навчали і провадили християнські громади, що множились дуже скоро; негайно вибирали собі помічників у тому уряді нових Єпископів і пресвітерів. Св. Лука в Діяннях Апостолів, св. Ап. Павло в Листі до Тимотея і до Тита, подають цікаві факти про ці перші дії Апостолів у заряді й обслуговуванні Церкви. Перш за все, вони вибрали нового Апостола Матія (Діян, 1, 21) замість зрадника Юди, а потім Степана та інших дияконів для харитативної діяльності, «і, помолившись, клали на них руки» (Діян, 6, 5-6).

Про вибір і рукоположення-свячення Ап. Павла і Варнави, св. Євангеліє від Луки так пише: «Тоді вони, попостивши і помолившись, поклали на них руки і відпустили» (Діян, 13, 3) та продовжує: «Вони настановили їм по церквах старших, після молитви і посту, передали їх Господові» (Діян, 14, 23).

Звичайно, у тих перших, апостольських часах, кандидати на священиків-пресвітерів (грецьк. презбітер старшина) були вибирані з посеред місцевої християнської громади (церкви), однак, щоб через такий вибір не попали в ряди священиків люди невідповідні, св. Ап. Павло радить Тимотеєві й Титові, яких він сам рукоположив: «Рук надто поквапне не клади ні на кого» (І Тим. 5, 22).

Вимоги до кандидата на священика були й остались по сьогодні ті самі, а саме: достатнє знання, добра моральна поведінка, чесний характер і добра воля посвятити себе на службу Господові. До Тита Ап. Павло пише: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я тобі заповідав» (Тит. 1, 5).

Плоди -- наслідки святої тайни Священства: тайна Священства приносить тому, хто її законно приймає, -- ласку Таїнственну, яка уможливлює йому сповняти свою роль -- покликання для добра Церкви. Врешті, тайна Священства, подібно як Хрещення і Миропомазання, витискає на душі рукоположеного незнищимий характер, печать -- відзнаку Христового священика.

Маючи на увазі всі ці ласки і зобов'язання, св. Ап. Павло заохочує Тимотея: «Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво, накладанням рук збору пресвітерів» (І Тим. 4, 14), -- через рукоположення. А всі ці ласки приходять тільки від Христа, через Христа, Який установив цю Тайну.

З уваги на своє високе вибрання, священики -- це «слуги Божі й завідувачі Тайн Божих» (І Кор. 4,1). Звідси й слова св. Івана Золотоустого про священичу гідність: «Священики одержали силу, якої Бог не дав Ангелам, ані Архангелам, бо не до них, а до священиків Нового Завіту сказав: «Усе, що зв'яжете на землі буде зв'язане на небі». [42, 15-17]

Ось, у чому криється велика гідність і відповідальність священиків: «Кожен бо архієрей, узятий зпоміж людей, настановляється для людей у справах Божих; Щоб приносив дари та жертви за гріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо й сам він неміччю охоплений... Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон». (Євр. 5, 14).

1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів

Ісус стверджує, що Він посланий Батьком і діє волею Самого Батька. Він є Син, Що одержав від Батька усяку владу на небі й на землі (Мф. 11, 27; 28, 18). Йому дане Божественне доручення - довіреної Йому владою вчити, зціляти від хвороб і прощати гріхи. Навчання Ісуса це навчання не Його, а того, хто Його послав; Ісус свідчить про те, що бачив (Ін 7, 16; 3, 11). Він і Батько створюють Єдине Ціле, Його власне Я не належить Йому; Він нічого не може творити Сам від Себе (Ін 17, 10.21; 5, 19_20.30), і все здійснює волею Батька, який Його послав.

Як Син посланий Батьком, так само й Він із самого початку Свого служіння покликав до Себе того, кого Сам хотів, і поставив з них дванадцять апостолів, «щоб з Ним були, і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від хвороб і виганяти бісів» (Мк 3, 13_5). Апостоли були послані продовжувати справу Ісуса Христа, розпочату Ним на землі (Ін 20, 21; Мф. 1, 40); Ісус поєднує їх справою, яку довірив Йому Батько, поєднує й зовнішнім чином, і по суті. Вони - свідки Воскресіння, і, оскільки Ісус обіцяв залишитися з ними до кінця часів, їхня місія повинна постійно тривати, «тому що Євангеліє, що повинне передаватися ними, є повсякчас для Церкви початок всього її життя. Таким чином, Апостоли були першими, хто був покликаний до участі в місії Христа. [3, 54]

Виконання цієї місії в єдності й відповідності з Божественним дорученням - це служіння Порятунку, про яке Й. Ратцингер пише в такий спосіб: «Дане служіння, у якому ми повністю віддаючи себе іншим, викладаємо те, що виходить не від нас, мовою Церкви називається таїнством. (...) Таїнство означає: я передаю те, що сам не можу дати; я роблю те, що від мене не залежить; я посланий і несу те, що Інший мені передав. Тому ніхто не може назватися священиком сам по собі, так само й ніяка громада не може призвати для цього служіння будь-кого зі своєї ініціативи»1. Таким чином, Ісус передав Свою місію Апостолам, довіривши їм продовжувати те, що було доручено Йому й прилучивши їх до Своєї влади. Отже, основа служіння Церкви - це людина і воля Ісуса Христа, що підтверджує й Другий Ватиканський Собор: «Христос Господь, щоб пасти й завжди збільшувати Народ Божий, встановив у Церкві Свій різні служіння, спрямовані на благо всього Тіла. Тому що служителі, які володіють священною владою, служать братам своїм, щоб всі приналежні до Народу Божого, вільно й організовано прагнучи до однієї й тієї ж мети, прийшли до порятунку» (LG 18).

1.2 In persona Christi

Ця концепція ґрунтується на ролі єпископа як глави помісної церкви. Як рукоположений предстоятель громади (або церкви) єпископ або священик діє in persona Christi у здійсненні таїнств церкви, особливо в євхаристії. У той же час єпископ або священик діє «від імені церкви» (in persona ecclesiae) завдяки своїй ролі предстоятеля літургічних зборів. Пресвітер може діяти in persona Christi у силу того, що він діє in persona ecclesiae, тіла Христова. Поза церквою священство не має ніякого значення.

Більшість єпархіальних або секулярних священиків виконує служіння слова, таїнств і пастирського окормлення в рамках помісної церкви, зазвичай очолюючи місцеву громаду віруючих, або прихід. Багато монашествуючих пресвітерів виконують священникове служіння переважно через його культовий вимір, зосереджений в основному на прославлянні Бога за допомогою літургії. Нерідко це більшою мірою пророча або керигматична місія, тому що в ній мається на увазі більш широкий спектр служіння слова: проведення духовних вправ, духовне керівництво, наставництво, літературна діяльність, а також присвята себе євангелізації й соціальній справедливості. [3, 59]

1.3 Апостольська свідомість

Після розгляду христологічного ґрунту священства, необхідно зрозуміти, що собою представляє апостольський період. Як Апостоли усвідомили своє покликання, які справи вони робили? Які плоди принесла справа Ісуса Христа й зішестя Святого Духа? Щодо цього визначальним є твердження Б. Маджоні: «Незважаючи на велику невизначеність, можна, у будь-якому разі, вказати два положення загального характеру, які вважаються безумовними. (...) Перше полягає в тому, що в новозавітний період не існувало ані однієї громади, що була б позбавлена всіх видів служіння. Це ж справедливо й для більш пізніх церковних громад. Друге положення полягає в тому, що мало місце різноманіття видів служіння, а також спостерігалися фрагментарність і стрибкуватість їхнього розвитку» [3, 61]. Він відзначає також, що питання, пов'язані з виникненням і здійсненням служіння, варто розглядати у двох аспектах. Перший аспект відбиває його вертикальне влаштування, відповідно до якого служителі завжди поставляються Духом Святим, діючим у церковній громаді. Другий аспект відбиває горизонтальне влаштування, по якому всі служителі поєднуються волею Христа й здійснюють продовження Його рятівних діянь. Звідси ясно, що головною метою дій служителя є актуалізація Події - постійної живої присутності Ісуса Христа. Ця Подія відбувається, оскільки покликаний до служіння чесно і по совісті діє в особі Христа, який його призвав, і тим самим відтворює Його присутність.

Особливий свідок - апостол Павло, що є присутнім у церковних громадах, заснованих ним владою Христа, особисто, а також за допомогою своїх Послань і посланників. Він бажає, щоб його приймали як служителя Христова й домобудівника таємниць Божих, наділеного владою для здійснення таких справ (1 Кор 4, 1.21; 5, 3-5). Разом з Павлом діють і інші брати, які посилаються на його владу (1 Кор 16, 10-2). Упевненість Апостола у Богу заснована на тому, що «здатність наша від Бога. Він дав нам здатність бути служителями Нового Завіту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а дух животворить» (2 Кор 3, 5-6). Апостол Павло співвідносить себе зі старозавітними служителями й, таким чином, вважає себе їхнім послідовником, однак він - служитель Нового Завіту, Завіту Ісуса Христа, який послав Духа Святого, що дав життя наше. Його служіння це служіння життя й святості, що веде до Слави Божої (2 Кор 3, 3-11). Павло показує, що стосовно членів церковної громади він має владу, яка виходить від Христа.

1.4 Апостольська наступність

За свідченням апостола Павла, його апостольство - це служіння особливого роду, а не просто знак християнського існування. Задамося тепер питанням про наступність і продовження апостольського служіння, а також про те, чи було воно безперервним, або його завдання було настільки винятковим і єдиним, що закінчилося разом з апостольським періодом. У цілому можна відзначити, що Божественна місія, довірена Христом Апостолам, протриває довіку (Мф 28, 20; LG 18, 20), оскільки для Церкви їхнє служіння є джерело життя й істини скрізь і за всіх часів. Із цих причин Апостоли подбали про своїх спадкоємців, хоча й не змогли передати своїм спадкоємцям усе, що властиво їм самим: наприклад, тільки Апостоли є безпосередніми свідками смерті й воскресіння Ісуса Христа, тільки вони одержують особисто від Нього священну силу й доручення проповідувати Євангеліє. Апостоли, заволодівши світлом й силою Святого Духа ввечері, у перший день паски, і в день П'ятидесятниці (Ін 20, 22; Деян 2, 1-4), через рукоположення передають деяким учням місію свого служіння й відповідальність за богослужіння в християнських громадах, за єдність і збереження щирого навчання. Далі необхідно розглянути вищезазначені моменти у всій їхній повноті й складності.

Насамперед, звернемося до того місця з Діянь святих Апостолів, у якому пресвітери апостольських і післяапостольских Церков призиваються, у руслі іудейської традиції, до виконання обов'язків охоронців пастви: «Отже слухайте собі й всім стадом, у якому Дух Святий поставив вас охоронцями, пасти Церкву Господа й Бога, яку він придбав Собі Кров'ю Своєю». [3, 64] Тут у наявності дія Духа Святого, Котрий роздає особливі дарунки: довіряє пресвітерам пастирське служіння, призиває й довіряє їм обов'язок охороняти й правління у відповідності зі значенням слова episcopos (охоронець). Для пресвітерів дане доручення означає участь у справі пастирів Христових. Пастир, Якому насправді належить череда, піклується про Свою паству (1 Петро 5, 4). Свідчення цієї турботи повинне мати велику ретельність тих, хто відповідає за громаду; останні ніколи не змішуються з паствою й не намагаються знову ототожнювати себе з нею. Ісус Христос уже доручив захищати й продовжувати Свою пастирську місію апостолові Петру (Ін 21, 15-9), багаторазово й невідступно призиваючи його до служіння. [3, 66] Це доручення, природно, поширюється й на інших Апостолів, які повинні виконувати свою місію й приводити людей у кошару Христову.

Воістину значним є той факт, що в Діяннях (20, 28) апостол Павло говорить взагалі про Церкву, у її загальності і єдності. Пресвітерам Ефеської Церкви було доручене служіння, що було ні чим іншим як участю в керуванні єдиною Церквою. Стосовно неї вони мають те ж служіння, або «дияконію», що й Павло; це служіння, що він прийняв від Ісуса, щоб проповідувати Євангеліє благодаті Божої (Діян 20, 24). Пресвітери повинні захищати паству від лютих вовків, які не щадять череди, вони повинні не допускати поширення в ній мінливих навчань (Діян 20, 29-31). Отже, загалом, можна стверджувати, що «зі смертю перших свідків і перших посланників Христа, разом з поступовим зникненням чудесного й безпосереднього дійства Духа Святого, властивого початковому періоду, на перший план виходить справа цих людей, вибраних Духом і поставлених в ієрархічному порядку, щоб керувати паствою Христовою в ім'я Господнє». [3, 66-67]

Подібне богословське бачення ми знаходимо в Першому Соборному Посланні апостола Петра (5, 1-5); на це вказує Р. Шнакенбург. [42, 14-16] Пресвітери повинні пасти череду Божу, подаючи приклад своїй пастві й уподібнюючись Пастиреначальнику Ісусу Христу, який дарує їм «нев'янучий вінець слави» (5, 4). Таким чином, пресвітери стають пастирями, і вони повинні виконувати відповідні обов'язки. Доручаючи паству пресвітерам, які вже виступають як пастирі, Петро, «Апостол Ісуса Христа» (1 Петро 1, 1), проголошує себе «сопастирем», тобто таким же пресвітером, як і інші (1 Петро 5, 1). Так служіння, установлене Апостолом, переноситься на пресвітерство; вони аналогічні один одному. І, нарешті, Послання показує апостольську наступність у дії: Петру, пастирю стада, успадковують пресвітери.

Апостол Павло володіє, зокрема, владою посилати на служіння, робити так, щоб апостольська влада й апостольське служіння зберігалися в громаді недоторканими й живими. Його учень Тимофій повною мірою й постійно готовий до виконання подібної місії. Щоб виконати її, він одержує благодать Божу; завдяки Павлу і його рукоположеню благодать Божа стає очевидним і загальним надбанням (1 Тим 4, 14; 2 Тим 1, 6). Таким чином, починається служіння учнів Павла, які продовжують місію Апостола. Їм дана влада вчити ( Тит 2, 15), дисциплінарна влада над пресвітерами, влада ставити по всіх містах пресвітерів і покладати руки, повідомляючи дарунок для виконання будь-якого церковного служіння (1 Тим 5, 19-22; Тит 1, 5).

Підводячи підсумки, Г. Шлиєр стверджує, що устрій Церкви Бога Живого, котра є стовп і твердження істини (1 Тим 3, 15), ґрунтується, у першу чергу, на служінні, на духовній владі осіб, наділених цією владою й осінених особливою благодаттю. [38, 271-272] Ці люди покликані до певного служіння - до вчителювання й керування і поставлені через рукоположеня. Апостоли служать Благій Звістці за покликанням й встановленню Ісуса Христа; це служіння триває й розвивається завдяки тому, що Апостоли передали духовний дарунок учням, а учні -- пресвітерам, місцевим єпископам. Таким чином, служіння починає передаватися через спадкоємство.

1.5 Перетворення і підготовка в Старому Завіті

Старий Завіт, описуючи життя боговибраного народу, говорить, що Бог уготовав Ізраїлю бути «царственим священством і народом святим» (Ісх 19:6, Іс 61:6). Ізраїль, народ-священик, був відділений і покликаний Богом із всіх племен і ввійшов у спілкування з Господом через Завіт. Однак у самому Ізраїлі Бог обрав одне із дванадцяти племен, плем'я Левія, для літургічного служіння; сам Господь зробився його спадщиною (Числ 1:48-53). У служінні левітів церква вбачає прообраз дияконату, відбитий у молитві присвяти в диякони:

«Всемогутній Боже,.. Ти дарував Церкві Твоїй, Тілу Христову, різноманітній в розходженні небесних дарунків і єдиній в різноманітті своїх членів, чудово з'єднаній Святим Духом, зростати й творитися в новий храм Твій. Для цього Ти встановив, щоб три ступені священства робили святе служіння в славу ім'я Твого, як уже від початку Ти обрав синів Левія для виконання служіння в першому ступені.»[37, 148]

У вибраному народі Божому деякі люди були спеціально покликані здійснювати священство й стали прообразом Христа, вічного Первосвященика. Священик Мелхіседек уособлює Христа-Первосвященика: «Мелхіседек, цар Салимський, виніс хліб і вино, - він був священик Бога Всевишнього» (Бут 14:18, Євр 7:1-10). Священникове служіння припускало жертвоприносини й керування народом Божим. Старозавітні первосвященики уособлюють єпископів Нового Завіту, як це виражено в молитві присвяті в єпископи:

«Боже й Отче Господа нашого Ісуса Христа. Ти дав Церкві Твоїй правила словом благодаті Твоєї, Ти від початку визначив рід праведних від Авраама, Ти поставив князів і священиків і не залишав святилище Твоє без служіння». [37, 148]

Мойсей в особливому обряді присвятив Аарона і його синів у священики Старого Закону (Ісх 29:1-30, Лев 8-10). Він також виділив сімдесят старійшин, з якими розділив дух премудрості, і вони допомагали йому управляти народом (Числ 11:24-25). У цих сослужителях церква бачить прообраз священства пресвітерів, як сказано в молитві чина присвяті в духовний сан:

«Господи, Отче Святий, поставивши Мойсея й Аарона для правління народом і його освячення, Ти обрав мужів наступного чина й достоїнства й прилучив для допомоги в їхніх справах. Ти в пустелі дарував сімдесятьом мужам, виконаним мудрості, дух, що був на Мойсеї, щоб вони допомагали йому й полегшили керування народом. Ти синам Аарона передав повноту служіння їхнього батька, щоб було досить гідних священиків за Законом». [36, молитва 186]

До царственого аспекту священства Христа можна віднести месіанський псалом:

Жезл сили Твоєї пошле Господь із Сіону:

пануй серед ворогів Твоїх.

У день сили Твоєї народ Твій готовий у благоліпності святині;

зі чрева раніше зоряниці подібно росі народження Твоє.

Клявся Господь і не покається:

Ти священик навік

по чині Мелхиседека (Пс 110 [109]:2-4).

Цей псалом - пророче нагадування про божественність Христа, що виражається в його співвічності Батькові: «Зі чрева раніше зоряниці подібно росі народження Твоє». Саме ця божественність, з'єднана з його людською природою, уможливлює священство Христа. У той же час царствений аспект священства ґрунтується на царственому елементі в природі людини, даному їй при створенні: «Ти створив людину по образу Своєму й довірив їй піклування про всесвіт, щоб служачи Тобі - Єдиному Творцеві - вона володарювала над всім утвором». [37, 149]

Деякі зі старозавітних пророків були священиками по особливому Божому промислу. Ісайя, ймовірно, мав видіння Господа в Храмі (Іс 6:1-9). Ієзекіїль теж був священиком (Ієз 1:3). Ієремія, як член родини священика (Ієр 1:1), прозрівав у прийдешньому, що Завіт Бога з Його народом буде ставати усе більш внутрішнім і духовним, і це повністю здійснилося в Новому й вічному Завіті з Богом, укладеним у Христі (Ієр 31:33). У Старому Завіті прообразами величної слави священства були жертвоприносини Мелхіседека й жертвопринесення Авраама, «батька нашої віри». Зокрема, ця слава описується в Книзі Премудрості Ісуса, сина Сирахова:

«Як величний був він серед народу, при виході із завіси храму! Як ранкова зірка серед хмар, як місяць повний в днях, як сонце, що сіяє над храмом Всевишнього, і як веселка, що сіяє у величних хмарах, як колір троянд у весняні дні, як лілії при джерелах вод, як вітка дивана в літні дні, як вогонь із ладаном у кадильниці, як кована золота посудина, прикрашена всякими дорогоцінними каменями, як маслина із плодами, і як кипарис, що піднімається до хмар. Коли він приймав чудовий одяг і наділявся в усе величну прикрасу, то, при сходженні до святого жертовника, висвітлював блиском окружність святилища» (Сир 50:5-12).

Прообраз незмінності священства, що походить від вічного союзу Христа й церкви, його містичної Нареченої, утримується вже в старозавітній Пісні Пісень: «Поклади мене, як печатку, на серце твоє» (Пісн 8:6). Однак, у порівнянні з реальністю, Старий Завіт подібний тіні: «Образи й тіні зникають перед новим обрядом». [36, молитва 189] Священство Старого Закону, хоча було «установлене для звіщення Слова Божого й для відновлення спілкування з Богом через жертви й молитви», все-таки залишається «нездатним зробити порятунок; воно повинне нескінченно повторювати жертвоприносини, не досягаючи остаточного освячення, що зробить тільки жертва Христа». [37, 150]

1.6 Установлення священства Христом

Священство Христа засноване на таємниці втілення. У своїй особі Христос поєднує Бога й Людину, що і є сутністю священникового служіння. Христос -- первосвященик трансцендентний і, одночасно, жалісливий (Євр 4:15-16; 5:1-10; 7:20-28; 8; 9). Рятівна сила, належить єдиному Богу й приходить від Нього, але все-таки «ми маємо не такого первосвященика, що не може співчувати нам у немощах наших, але котрий, подібно [нам], спокушений у всьому, крім гріха» (Євр 4:15). Отже, у Христі рятівна сила іде від його божественності, а здатність до порятунку людей відбувається насамперед від його людяності. За словами св. папи Григорія Великого: «якби не був Бог щирий, то не дарував нам спокути, а якби не була людина щирою, то не дав би нам приклада». [37, 151] Христос -- заступник Нового Завіту (Євр 8:6) і «єдиний посередник між Богом і людьми, людина Христос Ісус» (1 Тим 2:5). Центральна священникова дія Христа була зроблена в його жертвопринесенні на вівтарі Хреста, де він «одним приношенням назавжди зробив досконалими освячуваних» (Євр 10:14).

Все служіння Христа на цій землі було пророчим. Христос є «шлях, істина й життя», і ніхто не може прийти до Батька, крім як через Нього (Ін 14:6). Христос - це Істина, що прийшла виявити людству всю істину, правду про відносини Бога й людини. Христос розділяє життя самої Святої Трійці в силі Святого Духа, що продовжує пророчу дію Господа в Його Церкві: «Дух Святий, Якого пошле Батько в ім'я Моє, навчить вас всьому й нагадає вам усе, що Я говорив вам» (Ін 14:26).

Царственому характеру Христова священства властиві кілька аспектів. По-перше, Христос -- це Бог, Господь утворів, який «тримає все словом сили своєї» (Євр 1:3), і всі речі створені через нього (Ін 1:3). По-друге, його людська природа помазана Духом Святим на царство: «Тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше співучасників Твоїх. Всі одяги Твої як смирна і алой» (Пс 45:7-8 [44:8-9]). По-третє, Христос є Царем у своїй перемозі над гріхом і смертю. Але в битві проти сил смерті його царствена глава увінчується тернями:

Смерть і життя у двобої

Незрівнянному поборолися, Цар

життя розп'ятий

Живий і править![36, 495]

Ціль священникової дії Христа - священика, пророка й царя - у здійсненні плану Батька «в улаштуванні повноти часів, щоб все небесне й земне з'єднати під главою Христом» (Єф 1:10).

Існує близька аналогія між остаточним характером спокутної жертви Христа й незмінністю його священства. І те, і інше унікальне й неповторне. Але євхаристичне жертвопринесення церкви актуалізує жертву, принесену Христом на Голгофі. «Те ж саме ставиться до єдиного священства Христа: воно присутнє в службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа». [37, 152] Різні дії Христа в Новому Завіті вказують на заснування ним постійного таїнства священства, яке дозволяє вибраним людям розділяти його священство усередині церкви. Ці дії йдуть пліч-о-пліч із самого заснування церкви й глибоко з ним зв'язані. Установлення Петрова служіння обіцяне перед Великоднем і здійснено після Христова воскресіння (Мф 16:13-19, Ін 21:15-17). Папа, будучи спадкоємцем св. Петра, має у своєму розпорядженні особливу владу над таїнствами і їхніми служителями, що мається на увазі в його служінні «зв'язувати й вирішувати». Під час свого земного служіння Ісус Христос обрав дванадцять апостолів, провісниками яких були дванадцять племен народу Старого Завіту (Мк 3:13-19, Лк 6:12-16). Христос передав їм свою місію, щоб апостольське служіння безупинно тривало в церкві (Мф 10:1-16). Після свого воскресіння Христос дав апостолам наставляння проповідувати Благу звістку про порятунок усьому світу (Мф 28:16-20, Мк 16:14-18). Апостольське служіння є частиною самої природи Церкви, як зазначено в книзі Одкровення Іоанна, де описаний Новий Єрусалим, влаштований на новому небі й новій землі, причому «стіна міста має дванадцять основ, і на них імена дванадцяти Апостолів Агнця» (Откр 21:14).

Таким чином, апостольське служіння потрібно розглядати не просто як роль або функцію, але як реальність, споконвіку відбиту в самій природі церкви. Очевидно, апостоли одержали присвяту в первосвященики Нового Закону від Христа на Таємній вечері. У своїй священниковій молитві Христос повідомив священство своїм апостолам у наступних словах: «Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина. Як Ти послав Мене у світ [так] і Я послав їх у світ. І за них Я присвячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. Не про них же тільки молю, але й про віруючих у Мене по слову їхньому» (Ін 17:17-20).

Ця молитва має на увазі апостольське спадкоємство, у якому влада священства передавалася б через рукоположеня, щоб всі покоління чули Слово Боже й здійснювали Христові таїнства. Коли Христос встановив святу євхаристію, Він зробив щире жертвопринесення й дав апостолам наступне наставляння: «Це творіть в Мій спогад» (Лк 22:19). Щоб євхаристичне жертвопринесення постійно відновлялося, Христос дав своїм апостолам владу робити його, передавши їм повноту свого священства. Після воскресіння Христос наділив присвячених апостолів владою відпускати гріхи -- владою, що мала походження в його великодньому таїнстві, яке тільки здійснилося (Ін 20:22-23).

Разом з апостолами Христом були вибрані сімдесят два співробітника, які допомагали апостолам (Лк 10:1-20). У них церква бачить початок священства пресвітерів, які співробітничають із єпископами. І хоча Христос явно не згадав дияконів, вони є схованою частиною його домобудівництва в таїнстві священства. Все здійснення Христова священства було дияконією, тому що Він «не [для того] прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити й віддати душу Свою для спокути багатьох» (Мф 20:28). Цей уривок ілюструє як дияконію Христова служіння, так і священицький аспект приношення ним свого життя в жертву для спокути. Далі буде показано, що в розвитку таїнства священства присутні обидва аспекти - священицький і диякональний - у якості існуючих і діючих.

Таїнство священства має божественне встановлення, що означає, що Христос побажав установити це таїнство й дійсно його встановив. Божественне встановлення варто відрізняти від церковного, але не протиставляти йому. Церковне встановлення ставиться до структур і служінь, які згодом створила церква і які самі по собі не містяться в одкровенні. Так папство, єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, у той час як достоїнство кардиналів, прелатів, каноніків і нижчих чинів {minor orders) має церковне встановлення. Будучи встановленими церквою, вони можуть змінюватися, але це не значить, що вони не потрібні або що вони - чисто людський винахід. Дійсно, деякі встановлені церквою структури часто глибоко пов'язані з іншими, які самі по собі мають божественне походження. Приміром, кардинальське достоїнство тісно пов'язане з виборами папи, служіння якого завгодно Богові й установлене Христом. Інший приклад - чернецтво, що у цілому має божественне встановлення (Мф 19:20), хоча окремі чернечі ордена по божественному натхненню засновуються церквою. Чернецтво ніколи не вмре в церкві, хоча постійне існування конкретного чернечого ордена не гарантується.

Підсумовуючи, можна сказати, що майже у всіх релігіях є хтось, хто керує церемоніями й особливим чином здійснює поклоніння Божеству від імені народу; той, хто обирається для того, щоб бути посередником між Богом і народом. Такі служителі культу, хоча й спрощено, уособлюють Вічного Священика Ісуса Христа. Господь побажав, щоб його священство, через яке Він приніс жертву в спокуту роду людського, збереглося на землі й після його воскресіння й піднесення до Батька. Він розділив священство зі своїми найближчими послідовниками, апостолами, заповідаючи передавати це священникове достоїнство в рамках церкви.

Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства

Христос - одночасно й Священик і Жертва, Бог і Храм: Священик, через Якого ми примирені, Жертва, якою ми примирені, Храм, у якому ми примирені, Бог, з Яким ми примирені.

Св. Фульгенцій Руспійский.

2.1 Священство в первісній церкві

Назва «апостол» поступово поширилася за межі групи, що складалася із Дванадцяти. Матфій був вибраний, щоб зайняти місце, залишене Іудою, і був прилічений до дванадцяти апостолів (Діян 1:15-26). Іаков, який згадується в Посланні до Галатів, більше не ідентифікується з Іаковом Алфеєвим, але, скоріше, з кимсь, хто знав Ісуса і мав певну популярність у первісній церкві. Вважається, що він мав у своєму розпорядженні апостольську владу (Гал 1:19; 2:9). Титул «апостола» був привласнений також Павлу й Варнаві (Діян 14:4, 14). Розширене значення цього титулу видно з опису св. Павлом явищ Христа воскреслого: спочатку він «з'явився Кіфі, потім Дванадцятьом; потім з'явився більше ніж п'ятистам братії в один час, з яких більша частина донині в живих, а деякі й почили; потім з'явився Іакову, також всім апостолам; а після всіх з'явився й мені» (1 Кор 15:5-8). Поставляння в апостоли полягало у формальному введенні в цю посаду й складалося в покладанні рук і молитві, як видно в історії Павла й Варнави (Діян 13:3). Ті, хто був апостолом, але не значився серед Дванадцятьох, розділяли разом із Дванадцятьма єпископську владу, а також ту перевагу, що вони бачили Христа воскреслого й брали участь в основному досвіді первісної церкви. Однак бути одним із Дванадцятьох припускає щось більше: це означає присутність поруч із Господом Ісусом протягом усього часу його служіння й участь у досвіді великодньої таємниці (Діян 1:22). Св. Павло, зокрема, усвідомлював свою священицьку роль, яку він одержав і повинен був передавати далі: Бог «призначив мене бути священиком Ісуса Христа, і я повинен виконувати свій священицький обов'язок, несучи язичникам від Бога благовістя й тим самим робити їх бажаним приношенням, яке освячується Духом Святим» (Рим 15:16).

Очевидно, що апостоли розділяли з іншими таїнство священства, яким самі володіли у всій повноті. Менш зрозуміло, як вони передавали свою священицьку владу в первісній церкві. Не всі вчені згодні з тим, що особи, що позначалися в апостольську епоху словом «наглядачі» (греч. episcopos), дійсно були наділені повнотою священства. [37, 155] Проте зазвичай вважається, що принаймні Тимофій і Тит, яких св. Павло поставив над церквами Ефеса й Криту, мали єпископський сан. Титові дана була влада організовувати церкву на Криті й призначати старійшин (presbyteroi) у різних містах (Тит 1:5). Тимофію Павло нагадує про дарунок, отриманий ним при присвяті в єпископи: «Не незаради про дарування, що перебуває в тобі, що дане тобі по пророцтву з покладанням рук священства» (1 Тим 4:14). Можна вважати цей текст вказівкою на покладання рук як на центральний обряд присвяти, а також вказівкою на його колегіальний характер і на таємничу печатку, що накладається при цьому.

При виявленні другого чина таїнства священства ми зіштовхуємося із проблемою: грецькі новозавітні вираження «старійшина» (pmbytems) і «наглядач», або «керівний старійшина» (episcopos), у ранні часи не однозначно відповідали пізнім термінам «священик (пресвітер)» і «єпископ». [35, 46] Справді, у деяких фрагментах «наглядачі», ймовірно, ідентифікуються зі старійшинами (Тит 1:5, Діян 20:17,28). Однак не викликає сумнівів, що, як у середовищі іудеохристиян, так і серед язичників первісні християнські громади управлялися групою старійшин.

Ймовірно, старійшини були наділені достатньою повнотою священства, щоб передавати владу священства іншим старійшинам. У первісну епоху була необхідна висока концентрація осіб єпископського рангу, щоб забезпечити стрімке розширення церкви. Її поширення вимагало рукоположеня людей, які б проводили євхаристію. Ця стрімкість поширення церкви й відповідного поставляння підтверджується завбачливою вказівкою св. Павла Тимофію: «Рук ні на кого не покладай поспішно» (1 Тим 5:22).

Наглядачів і старійшин через покладання рук (1 Тим 5:22) призначали апостоли (Діян 14:23) або їхні представники (Тит 1:5), а їхня влада мала божественне встановлення (Діян 20:28). Групи старійшин поступово перетворилися в співтовариства, керовані єпископом і колегією священиків; система, що привела до монархічного єпископату, зложилася, ймовірно, близько 100 р. н.е. Можливо, мав місце якийсь проміжний розвиток, але це вже ставиться до області припущень.

Інакше кажучи, протягом порівняно короткого періоду люди, наділені єпископською владою, правочинно рукопологали священнослужителів другого рангу, наділяючи їх таємничим священством, що відповідає тому чинові священства, який відомий нам сьогодні.