Історія проведення Вселенських Соборів

Собор затвердив також тридцять правил, що стосувалися церковного управління і церковного благочиння Там же. - С.52-61.. Підтвердив постановлення як трьох попередніх Вселенських соборів, так і помісних - Анкірського, Неокесарійського, Гангроського, Антіохійського і Лаодикійського, що скликалися в IV ст.. Далекоглядні наслідки мало постановлення Собору в Халкідоні відносно ролі константинопольської єпископської кафедри. Ця роль постійно зростала, права ієрарха поступово розширялися внаслідок того, що Константинополь був столицею імперії, завдяки значній підтримці кафедри імператорською владою.

Рим не був зацікавлений в зростанні впливу константинопольської кафедри, проте до певного часу вона не давала приводу для занепокоєння. Навпаки, константинопольські єпископи часто вдавалися до допомоги Риму. Становище змінилося на Халкідонському соборі, який прийняв постанову переваги константинопольської кафедри, точніше, про рівність прав константинопольського єпископа з римським. Східна церква, в цілому, вже займала де факто, тільки того, що мало в дійсності, в повсякденному церковному житті. Отже, на п'ятнадцятому засіданні Собору був прийнятий славнозвісний двадцять восьмий канон Правило 28. Каноны или книга правил святых апостолов, святых соборов вселенских и помесных, и святых отец. - Издание Братства преп. Иова Почаевського в Монреале, Канада, Русской Православной Зарубежной Церкви, 1974. - С.59.. Питання про рівність прав двох кафедр (а відповідно і двох церков) мав велике значення для розвитку взаємовідносин цих церков у майбутньому. Дізнавшись про постанову, папські легати опротестували його, заперечуючи проти проголошення нового правила про особливі привілеї єпископа столиці імперії. Проте східний єпископат сам погіршив становище: абсолютно неправомірно пленум східних єпископів направив урочистий лист папі Льву з проханням затвердити опротестоване його легатами двадцять восьме правило. Та й сам імператор не поспішав з актом затвердження всіх рішень Собору. Папа, звісно ж, підтримав протест легатів. Не отримавши затвердження, імператор Маркіян все-таки виявився змушеним 7 лютого 452 р. затвердити всі постанови Халкідонського собору Керов В.Л. Вселенские соборы и разделение церквей: Лекции. - М.: Изд-во РУДН, 1998. - С.32.. Після цього і папа затвердив їх, промовчавши про двадцять восьме правило, ніби його і не існувало. Проте пізніше, не тільки мовчки, але й офіційно, соборно сила двадцять восьмого правила була Римом визнана, і було визнано першість константинопольського патріарха після римського єпископа (папи).

Після собору імператор видав суворі закони щодо монофізитів. Наказано було всім приймати вчення, певне Халкідонським собором; монофізитів засилати в ув'язнення або виганяти; твори їх спалювати, а за поширення їх стратити. І пр. Діоскор і Євтихій заслані були у віддалені провінції. Халкідонським собором не був покладений кінець христологічним дискусіям, проте його віровизначення протягом століть залишалося основою східного православ'я. Розкладання Візантійської імперії вже починалося, і сепаратистські прагнення, найбільш сильні на околицях імперії і мали собі основу в національності, проте згідно духу часу силкувалися знайти собі вираз і виправдання в догматичному розбіжності.

Отже, прийняття і затвердження двадцять восьмого правила Халкідонського собору, в угоду імператорському двору, було не обдуманим і стало першим кроком до пізнішого розділення церков. Прийняття нового христологічного віровчення про два єства в Ісусі Христі носило компромісний характер, проте не було прийнято монофізитами. Аж до наших днів вірність монофізитським навчання зберегли Вірменська, Коптська (Єгипетська), Ефіопська, Сиро-Яковітская і Малабарська (Індійська) церкви.

III розділ. Догматичні та канонічні рішення останніх трьох соборів

Багаточисленні спроби, які робив імператор Юстиніан І з метою повернення монофізитів у лоно православ'я, не увінчалися успіхом. Більше того, іноді під впливом монофізитської партії, особливо близької до його дружини Феодори, він діяв у збиток православ'ю. Так, в 533 р. під впливом Феодори імператор зробив поступку монофізитам, допустив до константинопольської церкви додаток до трисвятої пісні: «розпнийся за ни» Керов В.Л.Вказана праця. - С.36.

. Пізніше цей додаток був вилучений, але залишився, наприклад, в армянській церкві.

Юстиніан плекав ілюзію, що з допомогою тактичних і зовнішніх поступок монофізитам він зможе возз'єднати їх з церквою. Не допоміг в боротьбі з монофізитами і візит папи Агапія І. У імператора і папи виникла суперечка через те, що папа вимагав від імператора покінчити з цим лжевченням, та той відмовився. Але Агапію так і не вдалося дочекатися вирішення цього животрепетного питання. Вражений раптовою хворобою, він тут же, в Константинополі, передчасно помер. А Юстиніан з Феодорою продовжували у ледь прикритій формі, лінію на підтримку монофізитів. Враховуючи негативні, для імператорської влади, відголоси виступів покійного папи Агапія проти монофізитів, Феодора вирішила привести на папський престол свого ставленика. По приказу Феодори папський престол зайняв Вигілій (536-537), але римські прелати не хотіли визнати його владу, навіть після визнання він не мав авторитету. Коли по приказу імператора в листопаді 545 р. він відправився в Константинополь, військовому загону прийшлося захищати його при посадці на галеру від наруги зі сторони місцевого населення. Та й після прибуття до східної столиці в 546 р., папа так і не зміг виправдати довіру імператора. Він виявився неспроможним виробити компромісну теологічну формулу, здатну примирити різні течії в середині християнства. Вигілій пробув в Константинополі майже сім років, але повністю марно, так і не виконавши плани Юстиніана. Відчуваючи, мабуть, свою слабкість в богословських питаннях, Вигілій навіть не з'явився в Константинополь в 553 р. на П'ятий Вселенський Собор, скликаний Юстиніаном, хоч і пояснив свою позицію певними причинами.

В ці роки починав діяти Кодекс Юстиніана, прийнятий в 534 р. в ньому недвозначно проводилася ідея про повне підпорядкування імператорській владі всієї церковної ієрархії, включаючи римського папу. Більше того, Юстиніан видав спеціальний закон, згідно якому обрання папи повинне затверджуватися імператором при умові отримання відповідної плати.

Собор був скликаний для рішення про правовірність трьох давно померлих єпископів: Феодора Монсуетського, Феодорита Кірського та Іви Едеського, які ще в часи Третього Вселенського собору в своїх писаннях виражали несторіанські думки. Так як Халкідонський собор, засудив монофізитів та аріан, і не засудив цих єпископів, тому щоб відняти у євтихіан привод до звинувачення в потурання аріанам і розташувати єретичну партію до наслідування Халкідонського Собору, Юстиніан в 554 р. видав указ, в якому засуджував в окремих «главах» вище згаданих єпископів. Для вирішення цього спору і був скликаний V Вселенський Собор.

На цьому Соборі було присутньо 165 єпископів. Собор відкрився під головуванням Євтихія, патріарха Константинопольського, який з патріархами Александрійським і Антіохійським, сам верховодив депутаціями, що відправлялися до Вигілія. Згідно імператорському едикту, справа про «Три Глави» була ретельно розглянута протягом восьми засідань, з 4 травня до 2 червня 553 р. Після всього, прокляття було виголошено на самого Феодора Монсуетського і його вчення. Але відносно Феодорита та Іви засудження обмежилося тільки деякими їх творами, а їх лиця очищалися від анафеми Карташев А.В. Вказана праця. - С. 207..

Після закінчення Собора серед церковних ієрархів розгорнулась боротьба навколо питання визнання його рішень. Поряд з тим, хто підтримав ці рішення, було багато єпископів, які зволіли бути висланні, а ніж прийняти їх. Папа Вигілій довго вагався, судячи з усього, під впливом оточуючих його західних єпископів. В кінцевому результаті Вигілій вважав за благо визнати V Собор і підписати його рішення.

В західних церквах процес визнання V Вселенського собору, хоч і розтягнулося в часі, однак на кінець VI ст., при папі Григорії І Великому закінчився. По іншому перебігали події на Сході. Тут багато чисельні монофізити почали об'єднуватися в самостійні церкви.

Тим не менш, остаточне догматичне і канонічне розмежування з «нехалкідонітамі» (несторіанамі і монофізитами) не вирішувало політичної проблеми розколу візантійського суспільства. Той факт, що схід імперії залишався переважно монофізитським всерйоз хвилювало імператорську владу, оскільки саме ці території довгі роки були театром військових дій в боротьбі між Візантією і Сасаніський Іраном. Крім того, починаючи з VI ст. неухильно зростала питома вага вихідців зі східних провінцій (в першу чергу - вірмен) у візантійській армії, що також змушувало владу шукати компроміс з монофізитами.

Ця проблема була переведена в площину реальної політики з приходом до влади імператора Іраклія (610 - 641), який вважав розгром Ірану своєю головною життєвою метою. У 610 р. він видає едикт про віру, де вперше сказано про необхідність унії з монофізитами, а до 617 р. Іраклію вдається залучити на свій бік патріарха константинопольського Сергія і папу римського Гонорія. Зав'язується жваве листування з главами монофізитських церков, в ході якої поступово виробляється догматична основа майбутньої унії: визнавалося, що Ісус Христос володіє двома природами (божественної і людської), але однією волею. За цим словам прихильників компромісу між православ'ям і монофізитством стали називати монофелітами Булгаков С.В. Вказана праця. - С. 1746..

У якійсь мірі церковна політика Іраклія виправдала себе: йому вдалося привернути на свій бік певну частину монофізитів, в першу чергу - з офіцерського корпусу візантійської армії, що дозволило в 627 р. завдати Ірану нищівної поразки. У той же час більшість монофізитів так і не приєдналися до унії з офіційною церквою. Це дало привід супротивникам компромісу з боку православної ієрархії поставити під сумнів доцільність самої унії, тим паче, що після перемоги над Іраном її політична необхідність вже зовсім не здавалася настільки очевидною.

Політична короткозорість цієї позиції виявилася вже через 5 років після розгрому Ірану, коли Візантія стала жертвою арабської експансії. Ненависть монофізитів до «мелькитів» була настільки велика, що в арабів-мусульман вони бачили менше зло і готові були здавати їм міста без будь-якого опору. У підсумку, у короткий термін Візантія втратила майже всі свої володіння у Північній Африці і на Близькому Сході, а до кінця VII ст. араби стали здійснювати набіги і на Малу Азію. У свою чергу, це дало підставу противникам унії говорити про підступність монофізитів і вимагати остаточного догматичного засудження монофелітства. Це рішення прийняв VI вселенський собор, який відбувався в Константинополі з листопада 680 по вересень 681 рр.. Керов В.Л. Вказана праця. - С. 56.

Перед відкриттям Собору імператор вирішив, що було б корисно оголосити його Вселенським. Тому, коли Собор, почав свою роботу і проголосив себе Вселенським, імператор був більш ніж задоволений. Назву Трульського він дістав по назві особливого залу з куполами в імператорському палаці. Надаючи Собору велике значення, імператор, оточений своїми сановниками головував на ньому до дванадцятого засідання. Всього до закінчення Собору (16 вересня 681 р.) відбулося 18 засідань, на останньому із них головував імператор.

Постійно збільшувалося число учасників і до кінця достигло 174 чоловік. В постанові VI Вселенського Собору скоріш за все повторені віровизначення Нікейського, Константинопольського і в головній частині Халкідонського Вселенських Соборів, а також доповнення із оросу V Собору. І, нарешті, в постановах Шостого Собору було включено нове віровизначення Догмат Шестого Вселенского Собора, Константинопольского. Каноны или книга правил - С.15..

П'ять екземплярів ороса, підписаних імператором, були відправлені п'яти патріаршим престолам і особливий лист від Собору - папі Агафону. Однак, доки папські легати збиралися виїхати з Константинополя, прийшов нове повідомлення про смерть папи Агафона і імператор написав нового листа його наступнику Льву II. Відразу ж після закінчення Собору імператор Константин видав едикт, згідно якого постанови Собору ставали державними законами. Важно підкреслити, точки зору взаємовідносин між Східною і Західною церквами, що в едикті перераховуються єретики, починаючи від Симона Волхва, серед яких згадується і папа Гонорій. Папа Лев II направив до імператора відповідного листа, в якому підтвердив постанови VI Вселенського Собору і проголосив анафему єретикам від Арія до Гонорія.

Продовженням VI Вселенського Собору історики Східної церкви вважають скликаний у Константинополі імператором Юстиніаном II так званий п'ято-шостий або Трульський собор, що відбувся 691-692 рр., в тому ж залі, що й попередній Шостий Вселенський Собор. В роботі собору брали участь візантійські єпископи, східні патріархи і апокрісарії папи, всього 224 єпископа. Цей Собор називають по-різному: Трульським, п'ято-шостим або просто шостим. Справа, у всякому випадку, не в тому, що він вважався іншим собором, він був скликаний для доповнення до V і VI соборів. І відповідно, він розглядав свою діяльність, як продовження діяльності цих Соборів, ототожнюючись з ними, звісно, не історично, а юридично Булгаков С.Г. Вказана праця. - С. 1751.. Він був призваний врегулювати церковно-православні відносини не тільки в Східній, але і в Західній церкві, підняти християнську мораль і знищити залишки язичницьких звичаїв. Собор доповнив також визначення V і VI Соборів і знову підтвердив догматичні визначення VI Собору про дві волі в Ісусі Христі.

Багато із 102 канонів пято-шостого Трульського Собору були полемічно направлені проти Римської церкви або взагалі були їй чужі Каноны или книга правил. - С. 62-97..

Практично монофелітство було розгромлено. Проте, у монофелітів, що залишилися виникла певна надія на відродження. Вона була пов'язана зі спробами їх використання імператором Філіппіком Варданом. Але відроджена єресь була подавлена після скинення Філіппіка. Невелика група монофелітів зберіглася в Сирії.

Засудження монофелітів не призвело до церковного і громадського миру у візантійському суспільстві. Навпаки, на рубежі VII-VIII століть ідейна боротьба, в якій тісно перепліталися релігійні і суто мирські мотиви, призвела до різкої дестабілізації внутрішньополітичного становища в імперії. З 695 р. починається період палацових переворотів, внаслідок яких на престолі опинялися імператори, то підтверджували рішення VI собору, то, навпаки, прагнули реанімувати монофелітство. Ця розруха призвела до різкого погіршення зовнішньополітичного становища. На початку VIII ст. араби вели бойові дії вже на території Малої Азії, а в 717-718 рр. вони навіть обложили візантійську столицю. У цих умовах військова знать, гостріше від інших усвідомлювана навислу загрозу, зробила черговий переворот і привела до влади свого ставленика Лева III Ісавра (717-741). Йому вдалося зняти облогу Константинополя, але для того, щоб очистити від арабів Малу Азію, Льву III знадобилося ще цілих 12 років.

За свідченням «бревіарій» («Короткої історії») патріарха Никифора, влітку 726 р., в самий розпал війни з арабами в Критському морі відбулося потужне виверження вулкану, в результаті якого утворився новий острів. Лев III побачив у цьому стихійному лиху знак Божого гніву, викликаного гріхом ідолопоклонства. Той час імператор скликав Таємну раду, на якій оголосив про початок боротьби з шануванням ікон. Даним рішенням було покладено початок іконоборческій політиці імператорів Ісаврійской династії Булгаков С.Г. Вказана праця. - С. 1751..

Іконоборчеська діяльність імператора Льва III викликала незадоволення на Заході, у римського престолу. Опір папського престолу єретичній політиці належить до числа подій історично достовірних. Позиція папства плюс податковий режим імператорської влади посилювали незадоволення італійський провінцій візантійським режимом, вели до його послаблення.

Імператор Лев III помер в червні 741 р. Він досягнув лише того, що ікони були виведені із церковного вжитку, проте завадити їм поклонятися в домашніх умовах він не міг, навіть при всій своїй жорстокості. Православна церква прокляла його.

Ще з більшою силою здійснював іконоборчеську політику син Льва Константин V Копронім. Як свідчать джерела, саме він відмовив папі Стефану II в допомозі проти лангобардів, змусивши його звернутися до Піпіна Короткого. Захвачений єретичними ідеями, Константин кинув на призволяще Італію і став готуватися до іконоборського собору. Скликаний він був в 754 р. на другому березі Босфору, недалеко від Халкідону. Так званий, іконоборський собор, планувався імператором як Вселенський, в дійсності ж таким не став. На ньому не були представлені ні Рим, ні Александрія, ні Антіохія, ні Єрусалим. В його роботі взяло участь 338 єпископів.

Тим не менше собор, в свою чергу, проголосив анафему захисникам ікон, а імператора Константина було проголошено 13 апостолом. Але не варто думати, що собор 754 р. проходив у спокійній обстановці. Прихильники православ'я чинили лютий опір. Вони показували в своїх промовах на те, що в іконі вони бачать «не тільки історичну подобу Христа в людській його подобі, але почасти і відображення слави Його Божества» Керов В.Л. Вказана праця. - С. 56..

Головною опозиційною силою, що виступала проти імператора-іконоборця, були монахи. І саме проти них і були направлені сили імператорського гніву. Норовливих монахів сікли, калічили, просто знищували. В той же час Константин не забував і про матеріальні сторони корони. Закриття монастирів та конфіскація монастирських земель і іншого майна перейшло в масове явище. Але таким воно було лише на території Константинопольського патріархату. Інші східні патріархи - Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський рішуче спротивилися іконоборському руху. Ці патріархи повідомили (в 767 р.) римському престолу про підтримку його позицій, засуджуючих іконоборство.

У Візантії боротьба навколо ікон була тісно зв'язаною з боротьбою за престол. Партії іконоборців і іконошанувальників протистояли одна одній в політичному плані. Жорстокість Константина V Копроніма, підкреслює Карташев А.В., не знищила моральні сили іконошанувальників, які пішли «в катакомби» Карташев А.В. вказана праця. - С. 468..

В кінцевому результаті фортуна схилилася на бік іконошанувальників. їх сторонницею стала дружина сина Константина V і його спадкоємця Льва IV, названого Хазаром, Ірина - афінянка. Після смерті чоловіка Ірина стала регентшою при сині Константині VI. Відразу ж посилилися позиції іконошанувальників. Убезпечивши трон від бунтівників-іконоборців, Ірина вирішила нанести удар по іконоборцям в середині самої церкви. З цією метою вона почала вести підготовку до скликання VII Вселенського Собора.

Собор був відкритий в серпні 786 р. в Константинополі. Проте втручання військових, які підтримували іконоборців, зірвало роботу собору. Перегрупувавши

військові сили, ввівши в столицю вірні їй війська, Ірина все-таки змогла здійснити свої плани і домоглася відновлення роботи Собору в 787 р. в Нікеї. Папа Андріан І підтримав і вислав в якості легатів двох пресвітерів. Собор був відкритий 24 вересня і вже 23 жовтня завершив свою діяльність. Дбаючи про те, щоб кількість його членів була не меншою 338 чоловік, що брали участь в іконоборському соборі 754 р., організатори Вселенського собору запросили на нього 350 чоловік. Головував на Соборі патріарх константинопольський Тарасій. За час проведення собору відбулося 7 засідань. Іконовшанування затверджено на основі Святого Писання Догмат Седьмого Вселенского Собора, Никейского. Каноны или книга правил - С. 16.. При чому Собор не залишив без уваги і чудеса, які робили ікони. Багато присутніх підтвердили, що були очевидцями даних чудес. Було піддано анафемі іконоборців і всіх, хто відкидав древні «преданія» Церкви. Собор склав догматичне визначення про іконопочитання і постановив, щоб іконами надавали не богопоклонення, але шанобливе поклоніння. Більш того, Собор виклав 22 канона відносно різних потреб церковної дисципліни Там же. - С.98-108..

Все зібрання відправилося потім до Константинополя, згідно імператорського указу, де 22 жовтня мало урочисте засідання, в присутності імператора та імператриці. Вона в свою чергу, скріпила своїм підписом рішення Собору. Після постанови Собору, його рішення були розіслані через окружні грамоти патріарха Тарасія, як голови, до всіх патріархів. Втім, люди були ще так вражені і розчаровані, що авторитет цього Собору довго ще не визнавався. Та коли імператриця Феодора, імператриця за свого сина Михаїла III, по стопам Ірини постала знову за православне поклоніння іконам, новий Вселенський Собор не був потрібний. На соборі в Константинополі 842 р. під головуванням православного патріарха Мефодія, підтверджено святість VII Вселенського Собору і в його честь установлено свято Торжество Православ'я, яке святкується в першу неділю Великого Поста, в «Неділю Православ'я» Хома І.о. Вказана праця. - С. 90.. Однак, незважаючи на всю догматичну значимість засудження іконоборства, собор 843 р. вже ні формально, ні по суті не був вселенським. На ньому не була представлена Західна церква, що пояснювалося не тільки і не стільки поспішністю скликання собору, скільки глибиною протиріч, назрілих до цього часу у відносинах між Константинополем і Римом. Церковна єдність християнського світу ставало все більш примарним.

Отже, все це ще сильніше віддалило східну і західну церкви. Коли ж, нарешті, на VII Вселенському соборі у Нікеї (останньому спільному соборі, який визнають обидві церкви) у 787 р. було відновлено шанування ікон, виявилося, що віддаль між обома церквами дуже значна.

Висновки

«Верую во едину Святую Соборную и Апостольськую Церковь» - ці слова Нікеє-Царгорогордського Символу віри виражають один із основних догматів православного християнського віровчення. Само собою зрозуміло, що єдина Церква не має бути розділена. Сам термін «розкол церкви» носить в собі умовно-історичний, а не богословсько-догматичний характер. Проте, протягом всієї історії Церкви в ній часом з'являлися єретики, розкольники: Арій, Македоній, Несторій, Север, Діоскор, Євтихій - і всі вони були відлучені від Церкви і піддані анафемі.

Довгий час існувала єдина апостольська католицька (від грец. вселенська, всесвітня) ортодоксальна (від грец. православна, та, що правильно славить Бога) церква, діячі якої прийняли символ віри і виробили правила і норми церковного життя, які були прийняті на Вселенських соборах. Рішення перших семи Вселенських соборів визнаються як православними так і католиками і залишаються основою християнського вчення донині. Натхненні Господом Отці церкви, а також окремі світські правителі, в непростих умовах боротьби з противниками постулатів віри відстояли її чистоту та ортодоксальність. Сучасна історична наука, вільна від атеїстичної догматики, дозволяє відтворити яскраву картину перших семи Вселенських церковних соборів. У ХУШ-ХІХ ст. перебіг цих подій знала кожна освічена людина, у XX ст. - вже переважно тільки фахівці з теологічною освітою. У XXI ст., яке повинно завершитися відродженням єдиної апостольської католицької (вселенської) ортодоксальної (православної) церкви, це потрібно знати кожному християнинові.

По-перше, Собори скликалися по різних причинах. Проте більшість з них скликалася через ту чи іншу єресь - аріанство, македоніанство, монофізицтва, монофелітство та інші. Також причинами були розбіжності у святкуваннях окремих свят, наприклад Пасхи.

По-друге, діяльність Вселенських Соборів протікала по різному. Одні Собори приймали рішення майже одноголосно, інші - проходили дуже дискусійно, доходило навіть до взаємного виклаття між учасниками одного Собору. На усіх Соборах був присутній або сам імператор, або його представники. Також папа, якщо не зміг бути сам присутнім на Соборі висилав туди своїх легатів. Собори приймали багато канонів, що стосувалися церковного управління і церковної діяльності.

По-третє, протиріччя, що виникали між учасниками Собору стосувалися здебільшого підтримання або не підтримання тої чи іншої єресі, визнання Діви Марії «Христородицею» замість «Богородиці».

По-четверте, суть дискусій навколо тринітарних і христологічних питань стосувалися найбільше Святої Тройці, а саме визначення божества Св. Духа.

По-п'яте, сім Вселенських Соборів у своїх догматичних визначеннях являють поступовий розвиток основного християнського віровчення, що стосувалося сутності лиця Богочоловіка, на якому держиться все християнство. І Собор затвердив божественну єдиносутність Ісуса Христа вічному і безпредільному Богу Отцю, чому суперечило вчення Арія. ІІ Собор, окрім єресі, що відкидала єдиносутність Святої Тройці відносно Святого Духа, поразив зародок монофізитства в Апполінарія, який через нерозумність, відкидав людську сутність в Ісусі Христі. ІІІ Собор подавив вчення Несторія, що загрожувала роздвоєнням лиця Богочоловіка. IV наніс удар по монофізитству. V Собор мав ціллю закінчити цю боротьбу, обмежив сповідання двох сутностей від непорозумінь, підтриманих авторитетом «Трьох Глав». VI продовжував засудження монофізитства, що дав розвиток новій єресі - монофелітству. Нарешті, VІІ Собор в іконоборстві знищив останні залишки тої ж монофізитської омани, якій занадто віддавались догматичні софізми противників ікон, що піднімали людськість Ісуса до неможливості бути намальованим.

По-шосте, головні догмати і канони, що приймалися Соборами, стосувалися важливий питань. На І Соборі був прийнятий символ віри; на ІІ - він був доповнений і дістав назву Нікеє - Царгородський. На ІV Соборі прийняли догмат про дві природи в одному лиці Ісуса Христа. VІ Собор затвердив догмат про дві волі в Ісусі Христі. Нарешті VІІ Собор прийняв і затвердив догмат про іконо вшанування. Всі ці догмати шануються православною Церквою в незмінному стані до сьогоднішнього дня.

Та все далі віддаль між Церквами зростала і ставала все більшою. Почали з'являтися відмінності у церковному житті і богослужінні. На Заході було інше богослужіння, інша церковна мова, з'явилося вчення про чистилище, доповнене тезами про накопичення благодаті праведниками, розвинулося шанування Богоматері та святих сподвижників. Окрім того, Константинопольські та інші східні патріархи повністю потрапили під владу імператора, тоді як папи в особі франкських королів отримали надійних захисників, а діставши частину Равенського екзархату і утворивши власний лен навколо Риму - можливість для проведення власної незалежної політики. Хоча Церква і далі скрізь потребувала підтримки і захисту держави.

Наступні IX та X століття були періодом загострення протиріч між обома частинами церкви, які в більшості випадків мали політичне підґрунтя. Ці протиріччя переросли у конфронтацію за константинопольського патріарха Фотія і привели до розколу церков 15 липня 1054 року за патріарха Михаїла Керулярія. Після розколу 1054 року Апостольська Церква розділилася на католицьку (західну) і православну (східну). З того часу кожна йде своїм шляхом розвитку.

Размещено на Allbest.ru