Проблема викорінення насильства в сім'ї є актуальною для нашої країни і кожного громадянина, оскільки її суть у порушенні прав людини і прав члена родини у сім'ї. Сім'я повинна бути "колискою демократії”, а не насильства, надавати безпеку, затишок, радість, наснагу до діяльності, життя, спілкування, що є можливим тільки за умови відсутності у ній насильства будь-яких видів і проявів. Причиною насильства в сім'ї багато дослідників називають гендерні стереотипи суспільства, оскільки громадська думка вимагає певної поведінки від чоловіка і жінки.

Останнім часом в Україні активізувалася робота з попередження насильства стосовно жінок як на державному рівні, так і зусиллями громадських організацій. В Україні відбуваються перші спроби запровадження й реалізації певних моделей роботи: превентивної, навчально-тренінгових програм, роботи з правоохоронними органами, організації притулків для жінок, кризових консультативних центрів (очних та заочних), центрів реінтеграції, груп взаємопідтримки чи самодопомоги, психотерапевтичних програм (індивідуальних та групових).

Однак дії різних установ та організацій доволі часто не скоординовані, спрямовуються переважно на реалізацію специфічних, суто відомчих завдань, що значно знижує ефективність роботи.

Ступінь наукової розробки загальних теорій насильства, особливо в контексті теорії конфлікту, достатньо висока. Накопичена багата теоретична спадщина, що обумовлює можливість дослідження різноманітних аспектів насильства.

Фундаментальні основи сучасних теорій насильства були закладені в дослідженнях Х. Арангурена, Г. Блумера, М. Вебера, Д. Галтунга, Л. Гумпловича, Р. Дарендорфа, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, Л. Козера, К. Маркса, Р. Мертона, Г. Москі, У. Самнера, Н. Смелзера, А. Смолла, П. Сорокіна, О. Шпенглера, Г. Тарда, З. Фройда, Е. Фромма та ін.

Різноманітні аспекти проблематики насильства в сім'ї розглянуті в працях зарубіжних (психологів: Л. Берковіца, Е. і П. Добаш, М. Страуса, Н. Блеклока, Е. Саттерленда, соціологів: Г. Паттерсона, Р. Коллінза та ін.), російських (А. Антонова, Л. Альперн, А. Бесєдіна, О. Кочемирівської, М. Мацковського, В. Тулякова, А. Харчева, І. Хозраткулової, Т. Шипунової та ін.) і українських (соціологів Ю. Галустян, А. Лисова, психологів О. Лясковська, Н. Максимова, І. Грабська, О. Шинкаренко та ін.) дослідників.

У педагогічній спадщині тема профілактики насильства в сім'ї частково представлена у роботах І. Трубавіної, Т. Алексєєнко, В. Захарченко, А. Ноур.

Аналізуючи дослідження по проблемі профілактики насильства в сім'ї, можна дійти висновку, що сьогодні відсутня чітка концепція соціальної профілактики насильства в сім'ї, несистематичною є соціальна робота в цьому напрямі, не є чітко визначеним зміст такої роботи, її методи та форми.

Актуальність проблеми, посилений інтерес учених до соціальної роботи з жінками, які стали жертвами насильства у сім'ї, та пошук нових технологій соціальної роботи з даною категорією клієнтів зумовили вибір теми нашого дослідження: "Технології соціальної роботи з жінками, які зазнали насильства”

Об'єкт дослідження - сімейне насильство над жінками як актуальна проблема соціальної роботи.

Предмет - технології соціальної роботи з жінками, які зазнали насильства у сім'ї.

Мета: теоретично проаналізувати основи проблеми сімейного насильства над жінками та визначити технологію соціальної роботи з жінками, які зазнали насильства у сім'ї.

В процесі дослідження були поставлені наступні завдання:

Для ефективного подолання сімейного насильства над жінками як явища, необхідно усвідомлювати історичні корені цього явища та механізм його відтворення у наступних поколіннях.

Одним із основних витоків домашнього насильства в сім'ї є пережитки патріархальної свідомості у сучасному суспільстві. У патріархальному суспільстві абсолютно домінуючою була постать чоловіка, який був зобов'язаний забезпечувати сім'ю всіма необхідними ресурсами для життя, а також захищати її від будь-якої зовнішньої небезпеки. При цьому жінки й діти були абсолютно безправними і повністю підпорядкованими чоловікові - голові сім'ї. Влада чоловіка підтримувалась за допомогою жорстокого насильства. Культурна традиція, підтримувана релігією, не просто виправдовувала насильство у сім'ї, а нерідко робила його обов'язковим елементом життя.

Ставлення до жінки у патріархальному суспільстві можна проілюструвати такою цитатою відомого російського історика: "Обращение мужьев с женами было таково: по обыкновению у мужа висела плеть, исключительно назначенная для жены и называлась дурак; за ничтожную вину муж таскал жену за волосы, раздевал донага, привязывал веревками и сек дураком до крови - это называлось учить жену; у многих мужьев вместо плети играли ту же роль розги, и жену секли как маленького ребенка, а у других, напротив, дубина - и жену били как скотину. Такого рода обращение не только не казалось предосудительным, но еще вменялось мужу в нравственную обязанность. Кто не бил жены, о том благочестивые люди говорили, что он дом свой не строит и о своей душе не радеет, и сам погублен будет и в сем веце и в будущем, и дом свой погубит" [11, с.148]

Не треба думати, що давні традиції насильства в сім'ї властиві тільки українській або російській історії. Джудіт Арматта у статті "Виключити співучасть закону у насильстві проти жінок в сім'ї" цитує повчання монаха Черубіно, написані у XVI сторіччі "Коли ви бачите, що ваша жінка робить помилку, не поспішайте ображати її та давати у гніві ляпаси. Суворо сваріть її, залякуйте її, тримайте у страху. А якщо все це не дає результатів. візьміть палку і гарненько її побийте, бо краще покарати тіло і виправити душу, ніж дати душі псуватись, а тіло лишити у спокої. Будьте готові бити її не в гніві, а спокійно з милосердя і турботи про її душу, так, щоб биття йшло їй і вам на користь”. Такі думки знаходили своє відбиття і в законах. Так у "Коментарях Блекстоуна” 1775 року з питань цивільного права написано: "Оскільки він (чоловік) є відповідальним за провини жінки, то розумно, що закон дає йому право стримувати її і карати фізично приблизно так, як він може карати своїх учнів або дітей" [10].

Патріархальний уклад життя можна було певною мірою виправдати існуючим на той час способом виробництва, для якого потрібна була велика фізична сила (полювання, обробка землі, випасання худоби), а також необхідністю самостійно із зброєю в руках захищати родину. З тих часів спосіб життя докорінним чином змінився, але суспільна думка, культурна традиція мають велику інерцію і зберігаються десятиріччями і століттями після того, як зникли об'єктивні причини їх виникнення. І в наш час ще розповсюджені погляди, успадковані від патріархального суспільства, які у суспільній свідомості нерідко виправдовують насильство в сім'ї. Досить згадати відомі прислів'я "Б'є - значить любить”, "Небита жінка - як коса неклепана" або поширену думку про те, що жінки самі провокують насильство над ними, не виконуючи законних вимог чоловіка. В основі цих поглядів лежить уявлення про другорядність жінки, її другосортність [1; 3; 2].

Незважаючи на те, що в усіх цивілізованих країнах вже багато десятиріч офіційно задекларована рівність чоловіка й жінки, уявлення про перевагу чоловіків над жінками, залежність жінки від чоловіка досі зберігаються. Все це створює у суспільстві атмосферу терпимості до насильства в сім'ї і не сприяє подоланню цього явища.

Укоріненість залишків патріархальних поглядів у суспільній свідомості є лише одним з факторів, що сприяють поширеності насильства в сім'ї. Розповсюдженість таких поглядів визначає ступінь терпимості суспільства до насильства в сім'ї, але не пояснює, чому конкретна людина стає схильною до вчинення насильства. В тому ж, що стосується окремої людини в першу чергу важливими є особистісні психологічні фактори. Зрозуміло, що схильність людини до насильства визначається величезною кількістю причин - біологічних, психологічних, соціальних, наприклад, рівнем різних гормонів, спадковістю, умовами виховання, тим фактом, піддавалась ця людина насильству чи ні тощо. Ця величезна кількість чинників формує у людини комплекс психологічних якостей, які сприяють вчиненню насильства, або навпаки, утримують від нього. Серед цих психологічних якостей важливо знайти такі, без яких насильство як звичний спосіб життя є практично неможливим [4; 5].

Людство багато тисячоліть живе в умовах, де насильство є майже повсякденним явищем, тому не дивно, що таке питання ставили перед собою ще мислителі давнини, наприклад, Аристотель і Тома Аквінський. Цьому ж питанню присвячені численні роботи сучасних психологів, психоаналітиків та психіатрів, які досліджують психологічні витоки насильства. Однією з найбільш яскравих і аргументованих праць у цьому напрямку є книга відомого американського психіатра Джеймса Джиллігена "Запобігання насильству”. Він присвятив більше 30 років вивченню проблеми насильства, створенню і оцінці програм запобігання насильству, працюючи з найбільш агресивними людьми американського суспільства - в'язнями американських тюрем [6].

Людина, яка виховувалась у сім'ї, де чиниться насильство, сама може стати схильною до насильства не тільки тому, що вона наслідує насильницькі моделі поведінки, але і тому, що насильство над нею вразило її гордість та почуття самоповаги, і, скоюючи в свою чергу насильство, вона прагне підвищити свій статус і відновити самоповагу. Це рівною мірою стосується і чоловіків і жінок. Жінки, які піддавалися насильству у дитинстві, або відчували себе ущемленими чи пригнобленими у своїй сім'ї, нерідко намагаються відновити самоповагу чи підвищити власний статус шляхом вчинення насильства, найчастіше психологічного, над іншими [22; 27].

Значною мірою панування чоловіків над жінками обумовлено біологічними відмінностями чоловіків і жінок, в першу чергу різними ролями у відтворенні нових поколінь. Але не тільки ці відмінності визначають різне становище чоловіків і жінок у суспільстві. Не менше значення мають ті традиції і звичаї, які складалися протягом всієї історії народу і несуть на собі печатку давніх умов існування людини. Стародавні умови існування давно пішли у минуле, але і досі сформовані тоді традиції і звичаї продовжують впливати на суспільство.

В усіх сферах сімейного і суспільного життя, в тому числі й тих, які прямо не пов'язані з народженням і годуванням дитини, існує певний розподіл ролей, який значна частина суспільства вважає природним і незмінним. Але при порівнянні суспільств, які існують в різних природних умовах, на різних ступенях соціально-економічного і політичного розвитку виявляються разючі відмінності у поглядах на розподіл таких ролей. Якщо, наприклад, в Європі у XIX столітті жінка вважалась "слабкою статтю” і мала обов'язки пов'язані переважно з домашнім господарством, то в цей же час в африканських туземних королівствах так само природними вважались жіночі загони особистої охорони правителів. Такі загони, за свідченням очевидців, відрізнялись особливою стійкістю і люттю. В наші дні нікого вже не дивує жінка на посту міністра оборони у якій-небудь із скандинавських країн, і, в той же час, у деяких мусульманських країнах існують обмеження для жінок навіть у таких сферах, як робота лікаря [10].

1.2 Гендерна нерівність як фактор насильства над жінками у сім'ї