Театр як механізм формування особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

3

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут соціології, психології та управління

Кафедра теорії та методогії соціології

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

на тему:

Театр як механізм формування особистості

Виконала студентка групи

Рабощук В.М.

Київ - 2010

Вступ

Актуальність теми роботи. Сучасний період трансформацій українського суспільства впливає на всі складові культурної сфери. Особливо яскраво ці процеси прослідковується у театрально-художній діяльності, яка вивела на перший план значимість соціальних факторів, обумовивши необхідність перегляду моральних цінностей. Це посилило необхідність дослідження мистецтва та впливу його на формування особистісті.

Мистецтво -- одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів. Мистецтво служить не тільки для розваги та відпочинку, але й формує світогляд, виступає як знання й просвіта, як формування цілісної особистості та як аналіз стану світу.

В свою чергу, видом мистецтва, в якому розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини є театр. Він займає особливе місце в системі формування цінностей.

Потреба в соціологічних вимірах театру обумовлена його особливістю, що пов'язана з безпосередньою його залежністю від соціальних умов, бо театр не лише включається всіма своїми елементами в соціум, а і розглядається як соціальний інститут. Особливу актуальність дослідженню феномену театрального дійства надає соціологічне обгрунтування впливу театру на формування системи духовних цінностей, становлення морально-естетичного ідеалу суспільства. Театр впливає на формування особистості: світогляду, моралі, на проблеми комунікаціі, виховання та ін.

Основи соціології театру в закладалися з давніх давен соціологічномислячими театральними критиками, котрі через синтетичність художніх засобів театру (використання різних видів мистецтва) аналізують соціологічну функцію театру в широкому соціокультурному контексті. Тому соціологія театру часто постає за враженням як найбільш «непрофесійна» соціологія, що сягає широкого культурного обрію, є культурно найбільш всебічною.

Театр є різновидом культурного дозвілля. Дозвілля є вагомим фактором соціалізації особистості, оскільки він охоплює фактори соціалізації, а також тим, що при проведенні вільного часу активно діють психологічні та соціально-педагогічні механізми соціалізації.

Аби зрозуміти природу перетворень, що відбуваються у сучасному театральному житті, необхідний комплексний підхід, побудований на методах, напрацьованих соціологічними дослідженнями.

Об'єктом дипломної роботи є театр як соціальний інститут.

Предметом дослідження система формування особистості театром.

Метою даної дипломної роботи є комплексне соціологічне дослідження соціального впливу театру на формування особистості.

Реалізація основної мети передбачає вирішення наступних завдань:

- Історіографія розвитку та вивчення досліджуваної проблематики;

- Розкрити проблеми соціальної природа та історичної обумовленості мистецтва та театра;

- Дослідити розвиток і структуру соціології театру;

- Дослідити вплив театру на формування особистості.

- Дослідити театр як комунікація

- Дослідити сутність та особливості вільного часу в контексті соціалізації особистості

- Дослідити місце театру в дозвіллі.

У ході дослідження було використано такі методи: аналітичний - у визначенні методологічних підходів до розгляду феномена театру як соціокультурного явища; для з'ясування закономірностей, що спричинюють його функціонування як соціального інституту; системний, який дозволив узагальнити художньо-естетичні параметри театральної діяльності та виявити її онтологічні характеристики; емпіричні та соціологічного спостереження (опитування, експертних оцінок, їх контент-аналізу тощо; теоретичний та прогностичний - для підведення підсумків дослідження й обґрунтування пропозицій щодо розв'язання тих завдань, що постали перед театром за сучасних умов.

Структура дипломної роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

Розділ 1. Соціальна природа та історична обумовленість мистецтва, історіографія розвитку та вивчення досліджуваної проблематики

театр соціологічний мистецтво особистість

1.1 Мистецтво як засіб формування особистості

Одним із засобів формування особистості є мистецтво. Воно разом з іншими суспільними інститутами і формами включає особистість в систему інтересів і потреб суспільства.

Соціальна значимість мистецтва визначається рівнем впливу на систему потреб, цінностей, цінністних орієнтацій, мотивацій особистості. Так , Л.С. Виготський відзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші і найособистіші складники нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю. [14].

Мистецтво як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо феномену, особливості взаємодії мистецтва як соціального інституту із суспільством).

Функціональний підхід розглядає основним елементом мистецтва цінності. На думку Т. Парсонса, мистецтво -- це відповідно організована, стабільна система цінностей. Конфліктологіний підхід. Аналізує мистецтво як динамічну, суперечливу систему, арену конфліктів, породжених соціальною нерівністю. Зокрема К. Маркс розглядає її як похідну економічних відносин.

Технологічний підхід. Розглядає мистецтво як технічно-цивілізаційне явище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальних та духовних цінностей. Був поширений у вітчизняній філософській та соціологічній літературі до середини 60-х років XX ст.

Діяльнісний підхід. В його основі ідея розвитку творчого начала мистецтва. Зосереджуючись на продукуванні нових цінностей, ідей, концепцій, особливостях їх поширення, виявляє не меншу увагу до особистості. Відповідно мистецтво вважає людським, особистісним виміром історії, процесом і засобом самовизначення розвитку та самореалізації людини. Ці процеси під час засвоєння мистецтва реалізуються як індивідуалізація особистості.

Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масового мистецтва, яке апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності воно помітно витіснить високе і народне мистецтво. Масове мистецтво є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, оскільки орієнтоване на цінності та норми переважної більшості. За сучасних умов зростає інтерес до традиційного народного мистецтва. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини. Але їм притаманні й інновації. Збереження традиційного національного мистецтва пов'язане з мораллю. Розглядаючи соціальну функцію мистецтва ми використали іінтерпритацію з двох напрямів. З одного боку, соціальна функція мистецтва безпосередньо пов'язана з суспільно-політичними процесами у державі, з іншого - вона потребує більш загальнотеоретичного осмислення і врахування специфіки природи мистецтва. Мистецтво виконує соціальну функцію, реалізуючи через систему художніх образів поставлене перед ним «соціальне замовлення».

Мистецтво як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції [29]:

- Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно - естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства.

- Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).

- Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу).

- Функція передбачення ("кассандрівське начало"). У даному випадку мова йде про використання інтуїції.

- Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування)

- Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку.

- Виховна ("формування цілісної особистості).

- Естетична ("формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси.

- Гедоністична ("функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення

Основою мистецтва, як і інших форм суспільного пізнання, є зв'язок:

Суб'єкт - об'єкт; Митець - дійсність;

Специфіку пізнання у мистецтві визначають суб'єктивний характер відображення, метафоричне ставлення до дійсності, активне використання емоційно-чуттєвого начала, що сприяє створенню художньої картини світу.

Сугестивна функція (навіювання) пов'язана з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку.

Сугестивна функція споріднена з виховною. Безперечно між ними існують певні спільні риси, проте ототожнювати сугестивну і виховну функції не можна у зв'язку з тим, що виховна орієнтована на сферу свідомого, тоді як сугестивна пов'язана з позасвідомим людської психіки.

Сугестивна функція мистецтва набуває особливо важливої ролі в напружені, важкі години випробування долі і життя народу.

У мистецтві надзавданням виховної функції є формування цілісної гармонійної особистості, використання різних механізмів впливу для досягнення цієї мети.

Аналізуючи феномен мистецтва, науковці підкреслювали його комунікативну перевагу над іншими формами суспільної свідомості. Загальномистецький зв'язок Митець - Аудиторія уможливлює саме комунікативна функція. Існують види мистецтва, в яких комунікативні можливості обмежені мовним бар'єром. Це передусім література, театр, кінематограф, тоді як архітектура, скульптура, живопис та хореографія «володіють» універсальним комунікативним кодом. Структурі проблеми функціональності пов'язана з функцією передбачення - «кассандрівським началом». У мистецтві функція передбачення виявляє себе як у прямій, так і в опосередкованій формах. Найяскравішим прикладом такого «прямого варіанта» є жанр фантастики в літературі і кінематографі. Логіку його еволюції можна простежити від творів Ж. Верна («Таємничий острів», «Двадцять тисяч льє під водою», «З Землі на Місяць») до романів С. Кінга; Опосередкований варіант» «кассандрівської функції» мистецтва репрезентовано, зокрема, в творах експресіоністичної орієнтації. Показовим щодо цього став образ «загубленого покоління» у творчості Е. М. Ремарка.

Художньо-концептуальна функція, (мистецтво як аналіз стану світу). Гегель вважав, що мистецтво підпорядковано філософії і релігії як нижча форма осягнення абсолютної ідеї, як менш досконала форма пізнання істини. Він писав: «...релігія, як всезагальна свідомість істини складає істотну передумову мистецтва...» Проте, твір мистецтва не є ілюстрацією до філософських або політичних ідей. Художник відбиває у свідомості власні спостереження й роздуми над життям, створюючи цілісну художню концепцію. Компенсаційна функція дає змогу людині у процесі сприймання художнього твору пережити ті почуття, яких вона була позбавлена в реальному житті. Естетична функція, (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних орієнтацій). Естетична функція нічим не замінила специфічна властивість мистецтва:

1) формувати естетичні смаки, здібності і потреби людини;

2) формувати ціннісні орієнтації людини у світі;

3) пробуджувати творчий, творче начало особистості, бажання і вміння творити за законами краси.

Естетична функція мистецтва забезпечує соціалізацію особистості, формує її соціально-творчу активність. Ця сутнісна функція пронизує і дублює вплив усіх форм суспільної свідомості на всі інші функції самого мистецтва. Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масового мистецтва, яке апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності воно помітно витіснить високе і народне мистецтво. Масове мистецтво є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, оскільки орієнтоване на цінності та норми переважної більшості. За сучасних умов всеж-таки зростає інтерес до традиційного народного мистецтва. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини. Але їм притаманні й інновації. Збереження традиційного національного мистецтва пов'язане з мораллю, але, крім позитивних, негативною її рисою може бути, наприклад, вендета (кривава помста), що збереглася як традиційна мораль. На початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль мистецтва в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей. З перших кроків життя людина опиняється під впливом домінуючих у суспільстві норм, цінностей, зразків поведінки, соціальних інститутів, за допомогою яких діє мистецтво. Суб'єктом дії мистецтва є особи, що пристосувалися до культурних зразків, цінностей і моделей, є носіями способу мислення та життя.

Завдяки мистецтву особистість пізнає духовні цінності суспільства, вони ж у свою чергу стають надбанням її власного досвіду. Тим самим мистецтво залучає суб'єкта сприйняття до світу художньої реальності, формує його світогляд. У формуванні світогляда, який ґрунтується на розумінні самоінності людської особистості, почуття власної гідності, національної самосвідомості, повазі до інших народів значну роль відіграють емоційні форми ставлення людини до навколишнього світу. Світогляд -- це не лише система «чистих», абстрактно-логічних знань. Це система поглядів на життя, природу і суспільство, яка є емоційно-забарвленою і, виражає життєву позицію соціального суб'єкта, концентрує в собі й органічно поєднує разом думки, почуття, прагнення, внутрішню готовність діяти.

Це підтверджує і структура світогляду, що складається з елементів:

- світорозуміння,

- світовідчуття,

- світоставлення,

- світосприймання.

Ці складові наведеної структури відтворюють емоційно-почуттєвиіі прошарок світогляду, який закріплює у свідомості людини знання, перетворюючи їх в особистіші переживання, стереотипи поведінки та відображає загальнокультурний зміст світоглядної свідомості, яка надана окремим індивідом.

Слід підкреслити, що впливові мистецтва властива відносна "невідчутність", точніше -- не негайний впливовий результат: коли людина опановує художні цінності, неможливо відчути віддачу відразу ж, оскільки нагромадження особою духовного потенціалу відбувається поступово.

Глибокими є "наслідки впливу" мистецтва, коли воно здатне схилити людину до рішучих вчинків і навіть змінити її життя, а по відношенню до суспільства -- викликати значні переміни в настроях, переконаннях і діях тих чи інших соціальних груп. Встановлення гармонії між запитами і потребами людини, з одного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого, значною мірою залежить від мистецтва. Науковцями доведено тісний зв'язок між прихильністю людини до мистецтва і сформованістю її ідейно-моральних позицій.

Мистецтво формує особистість, сприяє розвиткові творчого підходу до всіх явищ дійсності. Почуття прекрасного, піднесеного стає основним стимулятором діяльності людини. Моральна краса робить людину привабливою для інших людей, здатною впливати на їхні думки і поведінку сприяє розвиткові творчого підходу до всіх явищ дійсності. Мистецтво становить стрижень духовної культури, є колективною пам'яттю людства, яка здійснює зв'язок поколінь, різних народів, різних культур.

Мистецтво являється засобом формування особистості. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом засобів, через які реалізує свою діяльність та впливає на особистість. Мистецтво визначається як знання та просвіта, як аналіз стану світу, як повідомлення і спілкування, формування цілісної особистості, формування ціннісних орієнтацій.

Завдяки мистецтву особистість пізнає цінності суспільства, вони ж у свою чергу стають надбанням її власного досвіду. Тим самим мистецтво залучає суб'єкта сприйняття до світу художньої реальності, формує його світогляд.

1.2 Соціальна природа та історична обумовленість театру

Соціальний порядок підтримується різними механізмами, які діють у масштабах суспільства в цілому. Насамперед йдеться про соціальну структуру -- стійку сукупність соціальних суб'єктів у вигляді класів, прошарків, груп, категорій населення і правил їхньої взаємодії. Маються на увазі також соціальні інститути й організації, які обумовлюють, санкціонують і контролюють поведінку окремих або об'єднаних у формальні й неформальні спільноти індивідів. На макрорівні соціальної системи помітний вплив на перебіг суспільних процесів справляє культура, яка задає суспільству домінуючі ідеали й ціннісні ієрархії, а також надає легітимності ціннісним критеріям колективної й індивідуальної свідомості. Специфічним макромеханізмом є масова комунікація. Значною мірою саме вона забезпечує цілісність людської спільноти [41, с. 211].

Як відомо з особистого досвіду кожного, є різниця між зовнішністю людини та її особистісною сутністю, між намаганням здаватися кимось і справді бути кимось. Звичайно, людина може справляти враження дружньої прихильності до іншої і не бути їй другом. Проте в теоретичному аналізі Е. Гоффмана між справжнім другом і тим, хто лише грає таку роль, немає суттєвих відмінностей, оскільки обидва зайняті "виробленням враження" дружби [41, с. 309]. Синтетичним і узагальнюючим видом мистецтва є театр -- вид мистецтва, який акумулює драматургічний твір, тобто літературу, слово, пластичний рух, хореографію, музику, художнє оформления, світло та архітектурно-простороверішення сцени. Театр -- це колективна творчість, оскільки у спектаклі об'єднуються зусилля драматурга, режисера, акторів, композитора, художника. Дослідники роблять висновок про вплив соціально можливостей особистості на характер і реалізацію театральних потреб і разом з тим визначають зовнішні та внутрішні причини й передумови, які стримують реалізацію цих потреб або породжують «відчуження від театрального життя». Крім матеріальних та організаційно-побутових проблем, пов'язаних зі способом життя, до зовнішніх причин реципієнти відносять «відсутність інтересу до театру в колі свого спілкування. Суб'єктивними (особистісними) причинами найчастіше називаються втомленість після роботи та естетична непідготовленість.

Публіка театру розглядається на різних рівнях: то як «просторово-часова єдність», то як «театральна громадськість», то як «асистент» акторського ансамблю (Г. Адорно). Дослідники виділяють її публічну «форму» (соціологічна данність існування), «зміст» (аналіз психологічного результату її масового буття) та «смисл» (характер глядацької діяльності в театрі).

Суспільство ж має потребу в публіці, бо завдяки повноцінній театральній комунікації усвідомлюються міра досконалості й вади змісту і стилю спілкування та взаєморозуміння в суспільстві людей, відбувається емоційна і соціальна розрядка, зменшується соціальна напруженість, зростає згуртованість і солідарність публіки, що, в кінцевому підсумку, дає певні підстави німецьким дослідникам оцінювати театр як «засіб соціального контролю», формування соціальної толерантності. Однак дослідники не враховують зумовленості театрального сприйняття залежно від соціального становища глядачів, здатності театру за законами соціальної спільності не тільки об'єднувати, а й роз'єднувати публіку методом «розколювання» публіки Б. Брехта. Театральні дійства зародилися дуже давно, коли люди відтворювали побутову подію, фіксували їі у мистецькому еквіваленті. 3 часом театральне дійство розвивалось і збагачувалось, набирало усталених форм. На високий рівень його вивели стародавні греки, які ввели класичну триєдність, що стала нормативною та обов'язковою -- єдність дії, місця і часу. Це зумовлювалось абсолютною прагматикою, бо старогрецький театр не мав завіси, куліс, задника. Спектакль відбувався у природному середовищі, тому змінити час і місце дії було неможливо.

Соціологія театру розглядається як одна з розвинених галузевих соціологій мистецтва, яка зароджується в Україні на поч. ХХ ст. і набуває найбільш інтенсивного свого розвитку, зосереджуючись насамперед, на вивченні глядача, у 20-і р. ХХ ст. Цей період виділяється майже одночасним існуванням розгалуджень протосоціології театру та театральної соціології, які переростали у соціологію театру і характеризувалися зосередженістю на завданні формування нової театральної аудиторії у зв'язку з розвитком нового мистецтва. Соціологія театру в Україні сформувалася під визначальним впливом концепції Л.Курбаса, реалізованої не тільки театральним об'єднанням “Березіль”, але і в дослідженнях, які проводились у театрах Одеси, Дніпропетровська, Харкова. З'ясовано, що відбувається розширення тематики досліджень у межах всієї театральної системи, яка охоплювала сільського глядача і театральну самодіяльність, явище самодіяльної “теакритики”, ефективність втручання глядача в театральний процес. Соціотеатральні дослідження активно впливали на театральний процес. Соціологія театру інституалізується і досягає у 20-і р. високого рівня, хоч її досвід ще цілком не освоєний наукою і практикою досьогодні (А. Лягущенко). У 60-і р. поновлення соціологічних досліджень театру відбувається як шляхом соціологічної орієнтації у підготовці спеціалістів з організації, планування та управління театральною справою у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого (І. Безгін) та із допомогою спорадичного вивчення театральної публіки (Запоріжжя, Чернівці, Київ).

У 70-і р. соціологія театру інституціонально формується (секція соціологічних досліджень театру при Українському театральному товаристві, а з 1975 р. Рада з питань економіки, соціології і організації театру, лабораторія організації творчих процесів Міністерства культури України - І.А.Зазюн), складається емпірична основа її розвитку на базі досліджень глядача та наукової організації театрального процесу. У 80-і р. відбувається поворот досліджень до цілісного вивчення театрального життя в Україні, до їх зв'язку з практикою, вивчення динаміки соціокультурних змін в українському театрі. Вивчається роль театру в соціалізації молоді (С. Паламарчук). Завершується в основних рисах формування соціології театру як самостійної галузевої соціології, предметом якої постає нова театрально-художня реальність і її показники.

У 90-і р. за єдиною програмою продовжується порівняльне дослідження динаміки соціокультурних показників діяльності українських драматичних театрів, розпочате у 80-і р. (І. Безгін, В. Ковтуненко, О. Семашко). В ці роки Н.М. Корнієнко розкриває соціокультурне підгрунття постмодерністських тенденцій в українському театрі 80-90-х р. ХХ ст., продовжуються дослідження публіки та нового соціокультурного контексту. В ці роки завершується формування соціології театру.

Значною подією в театральному житті України стало проведення в березні--травні 1958 р. фестивалю "Перша українська театральна весна", участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання за право показу глядачам кращого доробку. Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958--1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік. У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п'єс. Схвалення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Веселка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін. Проте, як зазначалося на засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисера та інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю їх представників.

3 розвитком суспільства театральне мистецтво збагачувалось і ускладнювалось, віднаходилися нові жанри і види. До епохи Відродження переважали драма і народний театр, в епоху Ренесансу зародилась опера, яка з часом у Франції, Німеччині, пізніше в Росії стала дуже популярною [12, с.77].

1.3 Взаємодія соціології театру з театром як інститутом соціології

Інтерес до театру підвищується, відповідно підвищується і значущість театру як соціального інституту через здійснення властивих йому функцій.

Театр є соціальним інститутом, який має комплекс правил поведінки, принципів, культурних норм, охоплюють певну сукупність людей (глядачів), забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин. Театр як інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації особистості, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:

-- економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) -- забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

-- політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) -- пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;

-- культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) -- сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;

-- соціальні -- організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

Отже театр являється соціальним інститутот і разом культурним. Але за критерієм способу регулювання поведінки людей у межах інституту являється неформальним. На це вказує відсутність чіткої нормативної бази, тобто взаємини в межах театру як соціального інтитуту не закріплена формально. Є результатом творчості волевиявлення громадян. Соціальний контроль встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях.

Головні функції інституту:

-- регулятивна функція -- полягає у регулюванні за

допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин;

-- функція відтворення, безперервності суспільних відносин -- завдяки їй театр транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління;

інтегративна функція -- полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;

-- комунікативна функція -- спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок.

Перелічені функції притаманні кожному інституту. Крім них, соціальні інститути можуть виконувати конкретні, які притаманні саме цьому інституту як явні (формальні), так і латентні (неформальні). Явні функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. Та саме для театру характерні латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються.

Одна з найважливіших функцій театру - це пізнавальна функція. Завдяки ній здійснюється передача соціального досвіду від одного покоління до іншого, від одних країн і народів до інших.

Разом з пізнавальною функцією сценічного мистецтва правомірно існує і ряд інших (естетична, розважальна, комунікативна, така, що соціалізує, компенсаторна, ігрова, нормативна і багато інших), театр полифункционален, тому і займає таке важливе місце в житті суспільства.

Функція розваги включає орієнтацію на незвичність постановки, зустріну з улюбленими акторами, яскраве видовище постановки (музика, світло, декорації, костюми). Ця функція тісно переплітається з функцією комунікативної. Театр, видовище виросли з народного свята, обряду, яскравими моментами якого була активність всіх його учасників і колективність дійства. Так, в землеробських святах видовище поєднувалося з дією. Учасники того або іншого обряду - цього стихійного фольклорного театру - були одночасно і дійовими особами. Характерна і інша сторона традиційних фольклорних святкувань: колективність переживання, відчуття, дії. Звідси можна припустити, що саме ці традиційні фольклорні риси - потреба в емоційному спілкуванні всіх учасників - повинні позначитися в оцінці сьогоднішнього театру.

Співпадаючи в деяких відносинах з компенсаторною і розважальною функціями театру, ігрова функція робить вплив на багато сторін соціальної регуляції.

Приймаючи правила гри, глядач відволікається від насущних життєвих проблем і отримує компенсацію за нереалізовані устремління в соціально значущій діяльності. Гра як розвага виконує важливу функцію зниження рівня психологічної напруженості, що виникає через соціальне або політичне протистояння різних сил і партій.

Театр як інститут виконує виховні та культурні функції, які створені для забеспечення розвитку культури, передачі культурних цінностей. У свою чергу вони поділяються на соціокультурні, виховні ( механізми та засоби морально-етичної орієнтації, нормативно-санкціонуючі механізми регуляції поведінки).

Соціологія розглядає театр як послідовне поєднання мінідрам, адже кожна соціальна взаємодія -- це певний вид спектаклю з його власними правилами. Спектакль -- уся діяльність індивіда, яка відбувається протягом тривалого часу перед колом спостерігачів і впливає на них, а також зазнає зворотного впливу. Під час спектаклю індивід цілеспрямовано чи мимоволі використовує виражальні засоби стандартного виду -- особливе оточення, певну зовнішність і манеру поведінки, які формують "обличчя" спектаклю.

Отже, театр -- вид мистецтва, який акумулює драматургічний твір, тобто літературу, слово, пластичний рух, хореографію, музику, художнє оформления, світло та архітектурно-простороверішення сцени.

Зі всіх видів мистецтв саме театр як мистецтво, колективне за своєю природою, оскільки у спектаклі об'єднуються зусилля драматурга, режисера, акторів, композитора, художника, що імітує міжособові контакти, що привертає людей до співпереживання і співпраці, дає людині можливість якимсь чином злитися з іншою особою, встановити з нею глибші, тісніші і різноманітніші відносини. Так комунікативна функція театру відповідає за підтримку цілісності суспільства.

Комунікація значає повідомлення, передача, що виникло з потреб людей у суспільному житті. Це спілкування між індивідами, групами, елементами інституту, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, власними і чужими думками за допомогою символічних знаків, символів і, перш за все, мови, яку можна визначити, як систему комунікації. І система функціонує завдяки засобам масової комунікації. Це систематичне розповсюдження інформації через відповідні засоби.

З одного боку, мас-медіа виступає як «об'єктиватор» громадської думки, як елемент влади, соціального контролю. З іншого боку, масова комунікація враховує інформаційні, комунікативні, ціннісні потреби та інтереси аудиторії. Масова комунікація, таким чином, укорінюється у повсякденність, залучаючи суспільство до інформації, і виконує особливі функції у суспільному розвитку. Перш за все вона «засвідчує» образи соціальної структури, цінності соціального розшарування, культивує іміджі соціальних страт і статусів, здійснює соціокультурну структуризацію аудиторії, є невід'ємним елементом соціальної мобільності. Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою -- це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом -- це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

Інституціалізація -- процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.

2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) -- системи цінностей, соціальних норм і правил. Театр як соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інституту, а також всередині різних соціальних ролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Розглядаючи театр як інститут соціології, не можна не обійти й систему соціального контролю, що є одним із елементів механізму соціалізації. Театр виконує контролюючу, впливову, регулюючу функції, що зводиться до певного «соціального контролю»

Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.

Загальні цінності і норми, що формує театр, є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов'язує поведінку індивіда і соціальні інститути.

Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).

Соціальні приписи -- норми, що визначають соціальне становище індивіда. Вони служать реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам широкої спільноти, навіть усупереч інтересам окремих її членів. Поважне ставлення до них у суспільстві забезпечують різні чинники -- від виховання до санкцій.

Серед соціальних приписів фігурують: право, звичай, правила пристойності, мода, мораль. Що стосується театру, то він формує мораль. через внутрішні психологічні механізми. Норми моралі формуються з розвитком суспільства, висувають до особистості вищі вимоги, ніж правові. Сфера моралі ширша, ніж сфера права, а тривалість моральних санкцій довша, ніж правових. Мораль відіграє визначну роль у забезпеченні соціальної солідарності.

Соціалізуюча функція театру пов'язана з модою і престижем споживання театральної продукції. Подивитися модну постановку, «сходити» на відомого актора - завжди мало, продовжує мати і сьогодні статусне значення.

Підтриманню функціональності театру як соціального інституту сприяють:

-- наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;

-- інтеграція інституту театру в соціальну систему суспільства, що забезпечує йому підтримку самого суспільства;

-- можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

-- наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, то театр як соціальний інститут стане дисфункціональним, у його роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство.

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

-- невідповідність театру конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);

-- розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;

-- зниження авторитету театру в суспільстві;

-- персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис.

Театр як соціальний інститут має свою структуру та свої завдання. Театр сприяє засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізаціїї особистості. Виконує соціальну функцію як організовує добровільне об'єднання (глядачі), регулює соціальну поведінку людей, міжособистістні стосунки. Комунікативна функція театру дозволяє суспільству відноситися до театру як до особливої соціальної цінності, необхідної якщо не окремому індивідові, то суспільству в цілому.

Розділ 2. Театр як механізм формування особистості

2.1 Соціологічні виміри театру

Соціологія театру належить до найбільш соціальних і «соціологічних» різновидів галузевої соціології мистецтва і художньої культури, бо театр за своєю природою -- це певний аналог, художній зліпок суспільства і сягає глибин пізнання його мінливої сутності. Аналізуючи вплив театру на глядачів, перш за все потрібно виділити вплив на формування особистості.

Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє свої характерні риси: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, внутрішню духовну структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належать потреби та інтереси.

Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби -- внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог Абрахам-Харолд Маслоу виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на базові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (переважно матеріальних) до вищих (переважно духовних):

-- фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);

-- екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

-- соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

-- престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

-- духовні (у самовираженні через творчість).

Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створені суспільством). Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту (потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні -- продуктом суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності).

Отже театр задовольняє в людині, як соціологічній істоті, потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми та ін.

Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він також має об'єктивно-суб'єктивну природу і є усвідомленням потреб.

Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Існують два типи інтересів - соціальні та колективні. Перші характеризують особистість як таку, поза зв'язком з конкретним джерелом інформації. Але вступив в постійний зв'язок з джерелом, він стає споживачем та в цій якості проявляється через колективні (групові) інтереси.

Відношення глядача і джерела інформації (театром) постійно розвивається, змінюються, набувають нової форми, можуть перериватись та поновлюватись. Тому для відвідувачів театру цінністне значення набуває не тільки зміст інформації, але і його носія.

Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в з'ясуванні їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством -- з іншого. Зведення ж соціального підходу до функціонального і ототожнення їх збіднює розуміння функцій театру, які залежать не лише від потреб публіки, а й насамперед від естетичних характеристик, образної системи театральних спектаклів як об'єктивних можливостей. Не можна також зрозуміти і акт художньої комунікації без урахування об'єктивного соціального становища її суб'єктів, як і не слід радикально розводити естетичний рівень функціонування (установлення духовної художньої цінності театру, визначення його матеріалу, форми і змісту як вихідного масштабу подальшого вимірювання) і соціологічний (позаестетичні відносини, соціальний ефект дії мистецтва). Тому не можна вважати соціологічно значимими в театрі лише позаестетичні фактори, так як, зазначимо, насправді соціальна ефективність театру зумовлена його естетичними характеристиками, хоч і не зводиться до них.

Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті. З цієї точки зору театр формує соціальні цінності, які спрямовують як на діяльність, так і соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Також формує найважливіші компоненти структури особистості -- пам'ять, культура і діяльність. Накопичується систему знань , яку особистість засвоює в процесі перегляду театральної вистави. Вона є відображенням дійсності. Виступає впливом на формування сукупності соціальних норм і цінностей. Діяльність театру цілеспрямова на вплив суб'єкта на об'єкт. Історія соціологічних досліджень театру -- це історія насамперед зворотного зв'язку, який «сигналізує», як сприймається театральне видовище публікою і з яким ефектом та як впливає «соціальне» й «соціологічне» на художні здобутки театру. Не звертаючись до багатоманітної історії соціології театру в різних країнах і в історичному часі, зосередимо увагу на основних сучасних проблемах, відображених у західній соціолого-театральній науці, насамперед Німеччини [34, c. 55].

Європейська традиція соціологічного вивчення театру має свої особливості в кожній країні:

- англійська традиція пов'язана з ідеями ритуальності театру кембріджської культурантропології (В. Браун, Ф. Фергюсон);

- французька школа виділяє жанр соціально-історичного та філософсько-мистецтвознавчого опису соціального контексту функціонування театру (Г. Гурвич, І. Дювіньо);

- німецькому напрямку притаманний методолого-теоретичний аналіз на базі інтенсивного розвитку загальної теорії соціології театру в руслі традицій німецької соціальної філософії, хоч багатьом побудовам притаманне поєднання кількох напрямів (позитивізму, функціоналізму, інтеракціонізму і т. д.), певний еклектизм.

Упродовж семи десятиліть свого розвитку німецька соціологія театру пройшла традиційні для галузевої соціології етапи:

- на першому фіксується багатоманітність зв 'язків між театром і суспільством;

- на другому -- відбуваються якісні зрушення в установленні соціальної

- зумовленості театру за особливостями відображення їх у художніх творах, складається «соціологічна естетика театру» з намаганням, часто спрощеним, загально-соціальної постановки всього можливого спектру проблем;

- на третьому -- відмежовуючись від міжпредметного розмиваючого пограниччя, створювана «строга соціологія театру», розглядає театр в системі соціуму, в процесах взаємодії її суб'єктів між собою і з суспільством.

Виходячи з положень німецької формальної (аналітичної) школи соціології (Г. Зіммель, Л. фон Візе та ін.), театр розглядається дослідниками як форма колективної поведінки, масового спілкування, «комплекс міжлюдських взаємодій» з вихідною передумовою вивчення, насамперед, включення театру в соціальний контекст (А. Зільберман, X. Фюген та ін.). Вони виділяють, по-перше, аналіз концепції зумовленості здобутків театру соціальними реаліями, по-друге, концентрують основну увагу на вивченні впливу театральної діяльності на суспільство.

До соціології театру входять як її складові два рівні -- «соціальний» і «соціологічний», хоч провідним і за предметом, і за методом є соціологічний, а соціальний -- це тло і спосіб пояснення дії соціологічних механізмів. «Соціологічне» в мистецтві зводиться до того, що піддається методам емпіричного аналізу, тобто до аналізу поведінки людей, які споживають мистецтво в процесі його функціонування, а «соціальне» розуміється як відображення соціального контексту і суспільних проблем у внутрішньому змісті театру, у художній структурі.

Структурно німецька соціологія театру поділяється на:

- «професіональну» соціологію театру, в основі якої лежить розуміння театру як виробництва;

- специфічну соціологію театру, в якій базовою є проблема театру як інституту культурного посередництва.

Значна увага при такому підході приділяється ролі, статусу, функціям, соціально-психологічному вивченню акторського колективу та комунікативно-соціологічному аналізу публіки. Деякі дослідники особливо виділяють підрозділ соціології акторства. На їх думку, акторам притаманна подвійність соціального становища, яка породжується поєднанням позицій вільної творчої професії і функціонера соціальної культуріндустрії.

Що ж стосується соціальної ролі, то розглядаючи театр, Е. Гоффман в своїй моделі визначив особистість як соціальний актор творить своє життя. Він відповідальний та вільний суб'єкт свого життя, тому наскільки вдало воно складається, залежить і від його драматургійних здібностей. Е. Гоффман найчастіше називає ососбистість виконавцем (performer), оскільки той виконує певну роль і справляє своїми виражальними діями певне враження. Актор дає виставу перед публікою (або глядачами, аудиторією). У театральній моделі остання посідає центральне місце: по-перше, без публіки театр взагалі не існує; по-друге, вона має велику владу над результатом рольової гри, адже успіх театру визначається тим, схвалить чи не схвалить публіка спектакль, виконання і той образ ролі, який створив актор.

Виконання розглядається як активність певного учасника за певних обставин взаємодії, яка має на меті певним чином вплинути на інших учасників. Партія, або шаблон, -- це наперед визначений склад дій, які розгортаються в процесі виконання і можуть виконуватися актором за інших обставин. Соціальна роль -- приведення до дії прав і обов'язків, пов'язаних з певним статусом. Соціальна роль містить одну або кілька партій, і кожну з них виконавець може зіграти за низки обставин перед аудиторією одного і того самого типу.

Відомо, що в театрі спектакль завжди виконується театральною трупою. У повсякденному житті також часто не окремі індивіди виступають перед глядачами, а двоє і більше, тобто команда. Команда -- це будь-який набір індивідів, які кооперуються щодо постановки окремих повсякденних діяльностей. У цьому разі індивід діє не як самостійний і незалежний виконавець, а як член команди (сім'ї, компанії друзів, професійної групи, клубу, спортивної команди), виконуючи обов'язкову, приписану йому роль, дотримуючись лінії поведінки команди, а не власної. Усі ми граємо спеціалізовані, парні ролі в сім'ї (наприклад, батьків і дітей, брата і сестри, чоловіка і дружини), у колі друзів, серед сторонніх (водій і пасажир, покупець і продавець), на роботі, у школі тощо.

Кожний спектакль має просторове оформлення -- сцену, де виконавець і його партнери грають свої партії перед глядачами, і залаштунковий простір, де актори відпочивають і готують виставу [40, 312 с.].

Аналізує всі атрибути театру, знаходимо їх аналоги у повсякденному житті. Теорія пробуджує уяву, надає соціологічного змісту поняттям театрального лексикону, залучаючи їх до повсякденної мови людей.

Відзначим, що на всіх соціологічних рівнях формування особистості, театр виконує ролі, які впливаєть на особистість. Театр впливає на формування не тільки духовної структури: потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, а й на такі риси взаємодії з суспільством як самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини.

2.2 Театр як комунікація

Театр як мистецтво, колективне за своєю природою, що імітує міжособові контакти, привертає людей до співпереживання і співпраці, дає людині можливість якимсь чином злитися з іншою особою, встановити з нею глибші, тісніші і різноманітніші відносини.

Комунікація виникла з потреб індивідів у суспільному житті між людьми, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, думками - за допомогою мови чи інших знаків.

Комунікація - передавання інформації від однієї системи до інщої за допомогою сигналів чм спеціальних носіїв. Так у театрі використовується всі види комунікації:

- вербальна (передача інформації за допомогою усних чи друкованих слів акторів);

- візуальна (одна з «конкретно театральних», за допомогою образного ряду);

- орієнтована на сприйнятя за допомогою слуху (музична);

- невербальна (коли одержувач інформації інтерпретує міміку, жести, символи тощо;

- комбінована.

Комунікація - це двосторонній процес. З одного боку публіка, з іншого - актор. Серед публіки виділяють так звану «кадрову публіку», яка має усталені традиції і звичку постійного спілкування з театром, підкріплену з дитинства сімейними традиціями відвідування театру. Близька до цієї групи публіка «навколотеатрального» процесу, яка прямо або опосередковано його організовує (критики, театрознавці, меценати) [41].

Дедалі більша увага приділяється театру як засобу комунікації та соціалізації глядача, а сам театр все частіше розглядається як публічно-видовищна форма спілкування з культурою, у процесі якої зовнішня форма діалогізування глядача зі спектаклем наповнюється полілогічним, опосередкованим спілкуванням з драматургом, режисером, акторами, іншими глядачами на основі художнього співпереживання.

Вистава розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.