Соціологія - наука про суспільство

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса соціологічної думки в Україні -- тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.

Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850-1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для взаємодії з навколишньою природою. Зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовияву талантів.

С. Подолинський значну увагу приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки висловлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841--1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям. Драгоманов обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього він наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювалося самодержавством парламентської більшості, залишаючи недоторканною і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління.

М. Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідей Драгоманова про федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії. Але концепція Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції, справила позитивне враження і на Європу. Зокрема, її підтримував Е. Бернштейн.

М. Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними.

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851-1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання - розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834-1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866-1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської держави, історія, що сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. - до князівства Московського, де була започаткована історія Московського царства, згодом імперії. З історії українсько-руських і білоруських земель, які лишилися за межами Московського царства, часом бралися найважливіші епізоди (держава Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала генеалогічну ідею - довести право московської династії князів, а потім царів, тримати під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений на історію народу, суспільства, культури, дана концепція була реалізована в працях з історії великоросійського народу, активно використовувалася для обґрунтування ідеї Москви як «третього Риму».

М. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-руською народністю. Володимиро-Московська держава -то витвір іншої, великоруської народності. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський (XIII ст.), потім -литовсько-польський (XIV-XVI ст.). Володимиро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня, і відносини її з Київською можна було б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави з її гальськими провінціями. Тому це не можна розглядати як спадкоємність двох періодів у політичному і культурному житті Франції. Запропонований Грушевським підхід дає змогу послідовно представляти історію великоросійської, українсько-руської і білоруської народностей, а не заступати історію східного слов'янства історією великоруського народу; не ігнорувати історію білоруської та українсько-руської народностей або поєднувати її з великоруською. Він наполягав на необхідності усунення еклектичного характеру «руської історії», припинення зшивання докупи епізодів з історії різних народностей, розгляду історії кожної народності в «її генетичному приємстві від початків аж до нині».

Під час вимушеної еміграції (1919--1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX -- початку XX ст. Іван Франко (1856-- 1916), який, аналізуючи «ґенезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865--1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Виробництво засобів до життя -- нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль в їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882-- 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою -- класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зараховував робітників, технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк не унеможливлює взаємної критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного правопорядку, вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом, консервативними цінностями.

Демократію В. Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі, внаслідок чого держава перетворюється на інструмент реалізації приватних інтересів певних соціальних груп, що спричиняє її руйнацію. Цю тезу він ілюстрував подіями в Римській республіці часів занепаду, Франції Третьої республіки, Речі Посполитій.

Малопродуктивна, за словами В. Липинського, й охлократія, яку встановлюють «войовники-непродуценти». В ній неможливий жодний вияв свободи та самодіяльності громадян, а суспільство мало чим відрізняється від військово-бюрократичного ордену. Саме таким він вважав цезаристично-бонапартистські держави, революційні режими, очолювані монархами-самодержцями. Справжнім джерелом влади, на його думку, є мілітарна, економічна, інтелектуальна сили.

У націотворчих процесах В. Липинський теж відводив особливу роль провідній верстві як основі й керманичу нації, оскільки вона володіє матеріальною силою, моральним авторитетом, волею до влади, здоровим консерватизмом. Запорукою існування й розвитку нації він вважав національну державу: «без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадянського життя». Де речі, поняття «нація», за Липинським, охоплює всіх мешканців, громадян держави.

Соціологічні погляди В. Липинського справили відчутний вплив як на тогочасну, так і на подальшу суспільно-політичну практику на певних етапах історичного розвитку України.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882-1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства -- аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX - на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

Таким чином, усім національним соціологіям за часів їх становлення була притаманна проблема визначення свого предмета або демаркації з сусідніми дисциплінами. Для України вона виглядатиме як проблема виділення з суспільно-політичної публіцистики. Це спричинило швидке поширення серед гуманітаріїв і громадських діячів України інтересу до ідей, поглядів та теорій провідних соціологів Європи, насамперед Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, В. Парето та інших. А діалектична єдність універсальних та національних елементів, що сформувалася в ці часи, стала передумовою її подальшої наукової продуктивності.



Розвиток вітчизняної соціології у XX ст.

Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. - у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918-1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше - марксист С. Семківський. Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921р. - до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

М. Грушевський і його соратники видали низку соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін.

Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинського (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Основні питання марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології.

Так, у 20-ті роки в Україні певні позиції займало фрейдистське вчення. Відомий фізіолог, професор А. Зелений, досліджуючи біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління розробляв Всеукраїнський інститут праці (Харків). Тут були започатковані дослідження організації виробництва, підготовки кадрів, стимулювання і нормування праці.

Ці дослідження засвідчили, наприклад, що одним із способів ухилення адміністрації від виконання рішень є перекладання своїх обов'язків на «творчу активність мас», що дріб'язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію, що подовжує термін виконання завдання. У цьому інституті існував психологічний відділ, де застосовували тести професійного відбору та професійної орієнтації.

Учені цієї установи займалися соціальною інженерією, під якою розуміли насамперед діяльність щодо вдосконалення організації виробництва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого місця, поліпшення умов праці робітників. Зокрема, застосовувалися так звані оперограми - креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для нього часу. Оперограма становила собою модель, сконструйовану на основі інженерного розрахунку. Відповідно визначали штат працівників, складали інструкції виконавцям, замовлення на обладнання, визначали мету і завдання діяльності людей.

З кінця 20-х років на теорію та практику соціологічної (практично «марксистсько-ленінської») науки починають впливати сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціологію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напряму не ризикували. У цей час, правда, інколи висловлювалися сумніви щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші неугодні йому науки - генетику, психологію, кібернетику та ін. Теоретичне обґрунтування цього містить розділ «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядати тільки на філософському та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя було накладено сувору заборону. Соціологію було оголошено псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності не вписувалися у сталінське волюнтаристське управління суспільством. Наукова соціологія була ворожою соціальній апологетиці. Офіційні, здебільшого «валові» економічні показники з року в рік демонстрували «зростання» добробуту людей, а соціальні, які відображали реальне задоволення потреб людей, демонстрували протилежне - зниження їх достатку, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була возведена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою».

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватизму в науці про суспільство. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука - ні. У науковому обігу побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями.

Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися на опір деяких філософів, які взяли на озброєння концепцію 30-х років, ототожнювали соціологію з історичним матеріалізмом, розглядали її як органічну частину системи філософського знання. Відповідно соціологія була оголошена філософською наукою (складовою філософії), а конкретні соціологічні дослідження виводилися за межі соціологічного знання як не сумісні зі специфікою філософського пізнання світу. їх трактували як спробу привнести у філософію елементи позитивізму («буржуазної науки»). Ініціаторів конкретних соціологічних досліджень постійно піддавали критиці, їм відводили роль «збирачів фактів». Нерідко соціологічним дослідженням відводилась обслуговуюча роль, згідно з якою БОНИ повинні були «ілюструвати» досягнення соціального розвитку країни, приховуючи відомості щодо потворних його рис. Саме тому праці «застійних» років були здебільшого тенденційними, однобокими.

Значний масив соціальної інформації, який становив неабияку наукову цінність і міг бути використаний для вирішення багатьох соціальних проблем, був ігнорованим. Владні структури не брали до уваги тривожних сигналів соціологів щодо погіршення екологічного стану, наростання відчуження влади від народу, негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах тощо. Нерідко ініціаторів досліджень піддавали партійним, адміністративним покаранням. Багато наукових понять («екологія», «відчуження», «соціальна статистика», «соціальна динаміка», «соціологія релігії» та ін.) навіть у період «відлиги» було заборонено. їх використання могло стати приводом до ярликування вченого як послідовника та пропагандиста «реакційної буржуазної соціології». Але, незважаючи на всі ці обставини, соціологічні дослідження розвивалися, поступово розширюючи сферу теоретичного соціологічного знання.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ - сектор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. почав працювати Інститут конкретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий журнал «Социологические исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю - відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України - почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Досвід соціологічної служби Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках поширювався через періодичні видання, знайшов своє відображення у повісті письменника Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь, 1980).

Соціологічний підрозділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту економіки АН України, помітно збагатили промислову соціологію та соціологію праці в Україні.Широкий спектр соціальних проблем шлюбу і сім'ї був типізований у праці Л. Харчева «Шлюб і сім'я в СРСР» (1965). У 1966 р. випущено двотомник «Соціологія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпіричних досліджень різних сфер суспільства, а також досліджень із загальної соціологічної теорії, різноманітних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери (праці, побуту тощо). Водночас у Великобританії були опубліковані два томи вибраних праць радянських соціологів під назвами «Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». У деяких університетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології. Для аспірантів і студентів підготовлені перші навчальні посібники («Робоча книга соціолога», 1976; «Теорія і практика соціологічних досліджень в СРСР», 1979 та ін.).Але марксистська ідеологія не збиралася відводити соціології належне їй місце. За розквіту адміністративно-командної системи (кінець 60-х - середина 80-х років) відбувся ще один наступ на неї. ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю. Левади. Колектив Інституту соціологічних досліджень звинувачено у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і поглядів». Було перекроєно кадровий склад інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла принципово нова для радянської системи інституція - Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що став безперечним лідером у масових опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.



ЛЕКЦІЯ 3

Тема 4. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура

Тема лекції: Суспільство як соціальна система

Мета заняття:

Навчальна: надати студентам знання щодо суспільства як соціальної системи, еволюції та основних теорій його походження, основних типів суспільства; визначити поняття цивілізації, соціальних змін, соціального розвитку та модернізації; основних елементів соціальної структури; поняття соціальної стратифікації та її основних видів, поняття соціального статусу.

Розвиваюча: розвивати уміння пояснювати зміст понять „суспільство як соціальна система”, розкривати відмінності між термінами „суспільство”, „держава”, „країна”; аналізувати погляди зарубіжних і вітчизняних соціологів на сутність, основні засади функціонування і розвитку суспільства як соціального феномена; характеризувати процеси трансформації сучасного українського суспільства, джерела і види соціальних змін.

Виховна: виховувати почуття гордості за національну науку, почуття причетності до розвитку українського суспільства та патріотизму

План

1. Поняття суспільства, його основні типи

2. Розвиток суспільства, основні тенденції розвитку суспільства

3. Сутність та основні елементи соціальної структури суспільства

4. Соціальна стратифікація: поняття та види.



Питання для самостійної роботи

1. Основні теорії пояснення процесу соціальних змін ( О. Конт, Г. Спенсер, Т. Парсонс, О. Шпенглер, А. Тойнбі, Р. Мертон, К. Маркс, Мао Цзедун, Р. Дарендорф та ін.)

2. Особливості соціально-демографічної ситуації в Україні.

3. Зміни соціально-класової структури в умовах переходу до нових соціально-економічних умов

4. Розвиток соціально-демографічних процесів в сучасному світі.

5. Етносоціологія

Рекомендована література:

1. Піча В.М. Соціологія: Підручник / В.М. Піча. - Львів: Магнолія Плюс, 2004. - с. 62-107

2. Піча В.М. Соціологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.М. Піча. - К.: Каравела, 2000. - с. 69-113

3. Черниш Н.О. Соціологія: Курс лекцій / Н. О. Черниш. - Львів: Кальварія, 1996. - Вип. 3

4. Юрій М.Ф. Соціологія / М.Ф. Юрій. - К.: Дакор, 2005. - с. 137-200; 257-342

Ключові поняття та терміни

Протосуспільство, традиційне суспільство, індустріальне суспільство, соціальні зміни, соціальний розвиток, структурні зміни, процесуальні соціальні зміни, функціональні соціальні зміни, мотиваційні соціальні зміни, цивілізація, еволюційні та революційні зміни, фактори соціальних змін, теорії соціальних змін, модернізація, соціальна система, писемне, дописемне, складне та просте суспільство. Соціальна структура, закрита та відкрита системи соціальної стратифікації, соціальна мобільність, соціальний простір, соціальний статус, соціальна роль, соціальна група, соціальна спільнота, соціальний інститут, соціальна організація, соціальний клас, вищий клас, середній клас, нижчий клас, маргінали.

1. Поняття суспільства, його основні типи

„Суспільство” є буденним поняттям, зміст якого більшість людей ніколи і не намагається сформулювати. Воно оточує нас постійно. Інтуїція ї приводу суспільства підказує нам три узагальнених уявлення:

1) суспільство - це люди (тобто це не одна людина);

2) ці люди чимось об'єднані, що дає змогу відрізняти „наших” від „ненаших”;

3) для людини суспільство є необхідним (і вигідним).

Протосуспільство - це найдавніший тип суспільства, в основі якого лежить полювання і збирання як спосіб здобування засобів існування. Це суспільство первісних мисливців та збирачів. В людській історії його називають періодом людського стада.

Суспільство - особливий, надзвичайно складний тип організації суспільного життя. Воно включає в себе всю багатоманітність стійких соціальних взаємодій, всі інститути та спільноти, що локалізовані в рамках конкретно-територіальних кордонів. Йому властиві такі механізми саморегуляції, які дозволяють йому підтримувати свою цілісність, впорядковувати відносини між інститутами та спільнотами, інтегрувати соціальні новоутворення та підкоряти своїй логіці поведінку основної маси населення.

Основні ознаки суспільства

· спільна територія;

· універсальність;

· інтегративність;

· автономність;

· саморегуляція, саморозвиток..

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільство - найбільше об'єднання людей з усталеними зв'язками між ними, різноманітною взаємодією спільною територією історією та культурою.

Країна - відокремлена територія незалежного проживання даного суспільства зі своїми кордонами і суспільним устроєм.

Держава - політична організація даного суспільства (країни) з певним режимом влади і органами управління.

Історію людства можна класифікувати через обмежену кількість базових типів суспільств. Існує декілька підходів до їх типологізації.

Типологізація суспільств - це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

Так, за наявністю писемності виділяють такі типи суспільства:

· дописьменні;

· письменні.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Типологізація суспільств

Прості і складні суспільства

Прості	Складні
- кровно-родові зв'язки; - родоплеменна організація суспільства; - не має майнової диференціації в суспільстві; - не має класів і держави виникло - 50 -40 тис. рр. тому	- широкі і різноманітні зв'язки між людьми; - соціальне розшарування (класи, верстви, заможні-незаможні, ті, що управляють і ті , ким управляють...); - багаторівневе управління суспільством через державу виникло - 10 -6 тис. рр. тому

Індустріалізм як спосіб виробництва з'явився в Англії приблизно 250 р. тому і відтоді поширився на всі країни світу, адсорбуючи та руйнуючи всі інші типи суспільств.



Доіндустриальне та індустріальне суспільство

	Доіндустріальне суспільство	Індустріальне суспільство
1. Період виникнення	- 6 тис. р тому	- 250 рр. тому
2. Ключова сфера економіки	Сільське господарство	Промисловість
3. Провідну роль в суспільстві відіграють	Церква і армія	Промислово-фінансові корпорації
4. Соціальна структура	Відносно проста: декілька статусів і ролей, декілька (окрім сім'ї) розвинутих інститутів	Складна: розмаїття статусів і соціальних ролей, багато розвинутих інститутів, таких як освіта, наука тощо
5. Статуси	В основному приписні	Зберігається частина приписних, але зростає кількість і роль набутих
6. Соціальні групи	Переважно первинні (персоналізовані, з тісними зв'язками)	Переважно вторинні (не персоналізовані, анонімні)
7. Розмір територіальних спільнот	Невеликі територіальні спільноти (села)	Великі територіальні спільноти (міста, урбаністичні агломерації)
8. Розподіл праці	Відносно невелика кількість критеріїв розподілу праці, в основному тих, на статевих або вікових параметрах	Більш досконала система розподілу праці, що базується на численних параметрах
9. Цінності	Традиційно орієнтовані, релігійні	Зорієнтовані на майбутнє, світські
10. Культура	Гомогенна: більшість людей поділяють спільні норми та цінності, обмежене коло субкультур	Гетерогенна: численні субкультури дотримуються різноманітних норм та цінностей
11. Технологія	Примітивна, ґрунтується, в основному, на м'язовій силі людей і тварин	Розвинута, ґрунтується, в основному, на енергії машин та механізмів
12. Соціальні зміни	Повільні	Швидкі
13. Система управління	Примітивна - спадкова влада, правління старійшин	Складно - функціонують інститути управління, спеціальні органи управління

Основні риси постіндустріального (інформаційного) суспільства:

- Технічний базис - інформаційний;

- Основа добробуту суспільства - знання;

- Провідна галузь - сервіс (послуги);

- Масовий клас - менеджери;

- Принцип управління - узгодження;

- Соціальна структура - функціональна, сотова;

- Політичний режим - демократичний;

- Ідеологія - гуманізм;

- Релігія - дрібні конфесії.

2. Розвиток суспільства, основні тенденції розвитку суспільства

Поняття „соціальні зміни” потрібно відрізняти від поняття „соціальний розвиток”. Поняття „соціальний розвиток” характеризує лише певний вид соціальних змін, які мають спрямованість на покращення, ускладнення, вдосконалення і т. д. Однак існує багато інших соціальних змін, які неможливо визнати змінами, спрямованими на покращення або удосконалення, наприклад, виникнення, становлення, зникнення, занепад, перехідний період, перехідний стан і т. д.

Соціальні зміни - зміни соціальних систем, соціальної стратифікації, соціальних спільнот, соціальних процесів, соціальних організацій, їх взаємодій. Коли розглядаємо соціальні зміни у соціологічному змісті, маємо на увазі не будь-які зміни, що відбуваються у будь-якій сфері - економічній, політичній, технологічній, а лише зміни в тій сфері, яка є предметом соціології.

Види соціальних змін

Структурні
Процесуальні
Мотиваційні
Функціональні



На процес соціальних змін впливають наступні фактори:

1) Природне оточення;

2) Демографічні зміни;

3) Ідеї;

4) Події;

5) Людські;

6) Технологія.

Процес соціальних змін в сучасному світі відбувається під могутнім впливом складних та неоднозначних процесів глобалізації.

Глобалізація - багатосторонній процес взаємного поєднання структур, культур, суб'єктів у світовому масштабі, розмивання географічних меж соціокультурних норм, інтенсифікація соціальних відносин у світовому масштабі та посилення взаємозалежності суб'єктів.

Процес соціальних змін, що відбувається впродовж періоду переходу суспільства від до індустріалізованої до індустріалізованої форми життя, носить назву модернізації.

Модернізація - це перехід від однієї якості суспільства до іншої, спроба кожного окремого суспільства пристосуватися до сучасних вимог, відмова від старих форм життєдіяльності та пошуки нових.

Види модернізаціі

- Органічна модернізація;

- Неорганічна модернізація.

3. Сутність та основні елементи соціальної структури суспільства

СТРУКТУРА - (от лат. structura -побудова, розташування, порядок) - англ. structure; нім. Struktur. Розташування і зв'язок частин, що складають ціле, внутрішня побудова чого-небудь. Структури можна розрізняти: за сферою існування - матеріальні (фізичні, біологічні, хімічні) і ідеальні (психічні, пізнавальні, логічні); за характером зв'язку - порядкові, композиційні, топологічні; за направленістю - субстанційні та функціональні; за різноманітністю зв'язків - прості і складні.

Соціальна структура суспільства - це сукупність його елементів і взаємозв'язків між ними.

Елементи соціальної структури

· Статуси і ролі

· Індивіди (люди)

· Соціальні групи і спільноти

· Соціальні інститути, організації

· Соціальні взаємодії

· Соціальні відносини

· Соціальні функції

Соціальний статус - позиція особистості, групи в межах соціальної системи, пов'язана із виконанням певних функцій, наявністю визначених суспільством моделей поведінки - соціальних ролей.

Соціальні відносини зв'язують між собою статуси, але реалізуються ці відносини через людей - носіїв статусів. Людина дивиться на світ і ставиться до інших людей відповідно до свого статусу. Чим більше розповсюджений статус в суспільстві, тим нижче його ранг (це місце в ієрархії статусів і соціальних груп).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна роль є динамічною характеристикою статусу, це модель поведінки, орієнтованої на даний статус, та виховання прав і обов'язків, які приписані конкретному статусу. Але приписані правила поведінки - соціальні норми характеризують не статус, а саме роль. Роль має справу не з соціальними відносинами (як статус), а з соціальною взаємодією.

Між статусом і роллю є проміжна ланка - очікування людей (еспектації). Тільки така поведінка, яка відповідає очікуванням тих, хто функціонально пов'язаний з даним статусом, називається роль.

Умови соціальної ролі:

· очікування членів групи, функціонально пов'язаних з даним статусом;

· соціальні норми, які фіксують коло вимог до виконання цієї ролі.

Статус віддзеркалює схожість людей, а роль - їх відмінність.

Як висхідна підсистема в соціальній структурі людських відносин виступає соціальна група, яка виконує роль проміжної ланки в системі „суспільство - група - особистість”.

Соціальна група - це певна сукупність людей, які мають загальні природні і соціальні ознаки і об'єднані спільними інтересами, цінностями, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами.

Типи соціальних груп

1. За характером взаємодії людей :

- нестійкі групи;

- групи середньої усталеності;

- усталені групи.

2. За розмірами:

- великі соціальні групи;

- середні соціальні групи;

- малі соціальні групи (основоположником вчення про малі групи вважають англійського соціолога Ч. Кулі , який на початку ХХ ст. ввів поняття „первинна група”).

3. За характером організації:

- формальна група;

- неформальна

4. За змістом:

- соціально-класові;

- соціально-етнічні;

- соціально-демографічні;

- соціально-професійні, або корпоративні;

- соціально-територіальні.

Соціальні спільноти - це емпірично фіксовані, реально існуючі об'єднання індивідів, які є відносною цілісністю, що може виступати як об'єкт соціального впливу; володіє емерджентними властивостями, тобто знову виникає в результаті об'єднання за певними характеристиками, не завжди притаманними окремим індивідам.

Показники соціальної спільноти як цілісності є:

1. умови життєдіяльності;

2. спільні інтереси взаємодіючих індивідуумів;

3. прихильність конкретних соціальних інститутів і цінностей;

4. соціально-професійні характеристики індивідів, об'єднаних у спільність;

5. належність до історично складених територіальних утворень.

В соціологічній культурі при аналізі соціальної структури суспільства вживається поняття „соціум” (від лат. socium - загальні, спільні) - це невеликі усталені і відносно відокремлені соціальні спільноти, етнічні, класові, територіальні і навіть ті чи інші суспільства в цілому, а також соціальне оточення людей.

Соціальний інститут - певна сукупність установ, які відповідають соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних норм і культурних зразків, які визначають сталі форми соціальної поведінки і дії; система поведінки у відповідності з цими нормами.

Складові елементи соціального інституту

- своя мета, коло питань, що охоплюються його діяльністю;

- певне коло функцій, передбачених для розв'язання цих проблем;

- система соціальних ролей;

- наявність засобів і установ, за допомогою яких досягаються цілі інституту;

- наявність певних санкцій як стосовно осіб, що виконують інституціалізовані функції, так і стосовно осіб, що є об'єктом цих санкцій.

Типи соціальних інститутів за сферою дії і функціями

- реляційні;

- релятивні;

- інтегративні;

Інституціоналізація - це процес, коли суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальне, а не як приватне, і для її реалізації в суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, готуються кадри, виділяються ресурси.

Лексії - соціальні потреби, що породжують процес інституціоналізації.

Види соціальних інститутів та їхня характеристика

Існує 5 основних соціальних інститутів:

1. Продовження роду - соціальний інститут сім'ї і шлюбу;

2. Потреба безпеки та соціального порядку - політичні інститути;

3.Потреба добування засобів для існування - економічні інститути;

4. Потреба в передаванні знань, соціалізації нового покоління, підготування кадрів - інститут освіти (наука, культура);

5. Потреба вирішення духовних проблем та СЕНСУ ЖИТТЯ - інститут релігії.

Функції соціальних інститутів

1. Впорядкування діяльності різних людей шляхом зведення їх до передбаченої соціальної ролі;

2. Сприяння соціалізації індивідів

3. Соціальне управління та контроль.

Соціальна організація - елемент соціальної структури суспільства; вид діяльності якої-небудь групи; сутність внутрішньої упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

Параметри соціальної структури (за Р. Блау)

Номінальні параметри	Рангові параметри
- стать - раса - етнічна незалежність - віросповідання - місце проживання - сфера діяльності - політична орієнтація - мова - влада	- освіта - дохід (заробітна плата) - багатство (спадщіна або нагромадження) - походження - вік - адміністративна посада - інтелігентність - престиж

Види соціальної мобільності

1. Горизонтальна: територіальна, релігійна, сімейна, політична тощо;

2. Вертикальна:

а) індивідуальна: висхідна і низхідна;

б) групова: висхідна і низхідна (економічна

4. Соціальна стратифікація: поняття та види

Для людського суспільства на всіх етапах його розвитку була характерна нерівність. Структуровані нерівності між різними групами людей соціологи називають стратифікацією.

Для більш точного визначення цього поняття можна привести слова Питирима Сорокіна:

«Соціальна стратифікація - це диференціація деякої даної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих шарів. Її основа і сутність - у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язку, наявності і відсутності соціальних цінностей, влади і впливи серед членів того чи іншого співтовариства. Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Однак все їхнє різноманіття може бути зведене до трьох основних форм: економічна, політична і професійна стратифікації. Як правило, усі вони тісно переплетені. Соціальна стратифікація - це постійна характеристика будь-якого організованого суспільства».