Предмет соціологічного знання

2

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Методологічні аспекти вивчення дискусій щодо визначення предмету соціології 5

1.1 Робочі визначення предмету соціології 5

1.2 Структура і рівні соціологічного знання. Макросоціологія і мікросоціологія як дві теоретичні парадигми 9

Розділ 2. Теоретичні аспекти становлення дискусій щодо визначення предмету соціології 15

2.1 Предмет соціології: вихідні позиції 15

2.2 Предмет соціології в єдності з методологією 20

Висновки 34

Перелік використаних джерел 37

ВСТУП

Необхідність вивчення соціології визначається, перш за все, зростанням ролі і значення цієї науки в сучасних умовах. Це обумовлено лавою обставин, найважливіші з яких полягають в наступному.

По-перше, наша країна переживає період глибокого реформування всіх сторін життя суспільства. Важливі і швидкі соціально-політичні зміни відбуваються сьогодні в багатьох інших країнах у світовому масштабі. У цих умовах особливо актуально і практично значуще ретельне вивчення, а також використання тенденцій, закономірностей розвитку і функціонування суспільства як цілісного організму, механізму їх дії і взаємодії, що, як відомо, зв'язано, перш за все, з соціологією. Сьогодні не підлягає сумніву, що якби реформи, що проводяться у нас, були б науково (у тому числі і соціологічно) солідно обгрунтовані, а їх наслідки і хід серйозно сплановані і спрогнозовані, то результати могли б бути абсолютно іншими, куди менш хворобливими і пліднішими зі всіма витікаючими з цього наслідками.

Будь-яка сума знань людей про навколишній їх світ може називатися
наукою тільки у тому випадку, коли існує чітко певний предмет
дослідження, система знань, що стосуються цього предмету, а також
категоріальний апарат, що описує сутнісні основи даного предмету.

Більшість сучасних наук формували свій предмет і систему знань в результаті тривалого історичного періоду. На самому початку цього шляху ми стикаємося з думками і ідеями, що описують предмет науки виключно на рівні буденного знання. Проте надалі ці знання виступають як основи науки, паростки нових напрямів розвитку людській думці. «Соціологія - одна з наймолодших і змістовних наук про суспільство.» Прагнення зрозуміти, осмислити суспільство, виразити своє відношення до нього було властиве людству на всіх етапах його історії.

Мета дослідження:

- визначення необхідних понять предмету соціології, які дадуть змогу правильно зоорієнтуватися при дослідженні дискусій щодо визначення предмету науки соціології;

- введення в основну проблематику розуміння предмету соціології впродовж всієї історії.

Так, для досягнення першої мети доцільно запланувати такі завдання :

- дати визначення основних робочих понять предмету соціології;

- стисло охарактеризувати структуру і рівні соціологічного знання, макросоціологіяю і мікросоціологію як напрямки для дискусій в соціології.

Досягнення другої мети буде можливе, якщо виконати такі завдання :

- охарактеризувати дискусії ранньої теоретико-методологічної класики щодо визначення предмету соціології;

- розглянути розвиток соціологічних думок, де на протязі трьох етапів становлення соціології, її предмет розглядається в єдності з методологією.

Предмет дослідження : еволюція соціологічних думок щодо визначення предмету соціології.

Об'єкт дослідження : предмет соціології.

Методи дослідження : описовий, історичний, експериментальний.

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ДИСКУСІЙ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТУ СОЦІОЛОГІЇ

1.1 Робочі визначення предмету соціології

Найважливішими ознаками науковості будь-якої області знання служать: наочність, об'єктивність і застосування спеціальних методів отримання знання. Відповідно, наочність -- перша ознака, що відрізняє науку від інших способів пізнання; наприклад, від мистецтва. Вона означає, що біля даної дисципліни є своя, особлива наочна область, тобто сукупність істотних властивостей і ознак тих об'єктів, які входять в цю область та вивченням яких займається дана наука.

Якщо узяти два західних і два вітчизняні підручники як джерела робочих визначень предмету соціології, то мова піде про визначення, що не претендують на високу точність і повноту. Достатньо, якщо вони чітко відмежовують предмет соціології від інших соціальних наук. Почнемо з підручника по соціології для коледжів, тобто для передвузівської освіти. Американський професор Нейл Смелзер пише: «Соціологію можна визначити як наукове вивчення суспільства і соціальних стосунків»[27,41]. У англійського професора Ентоні Гидденса є дві ємкі формули: «Соціологія -- це вивчення суспільного життя людини, вивчення груп і суспільств»; «Соціологію можна визначити як систематичне вивчення людських суспільств, в якому особлива увага приділяється сучасним індустріальним системам» [6,45].

Приклад російського визначення візьмемо у в В.А.Ядова: «Соціологія -- це наука про становлення, розвиток, зміни і перетворення, про функціонування соціальних спільнот і форм їх самоорганізації: соціальних систем, соціальних структур і інститутів; це наука про соціальні зміни, що викликаються активністю соціального суб'єкта; наука про соціальні стосунки...; наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки» [28,12]. Другий приклад -- в підручнику за ред. С.О. Макеєвої: «Соціологія вивчає спільні принципи відтворення (функціонування) і зміни основних (простих і складних) форм соціальних взаємодій на основі широкого залучення емпіричних даних, фактів реального життя, виділяючи те, що повторюється, стійке в різних сферах суспільного життя»[24,32].

Ці робочі визначення предмету соціології розрізняються між собою і в той же час мають немало спільного. Особливо поважно, що всі вони характеризують предмет соціології у зв'язку з її методологією: західні автори коротко відзначають її науковість, українські автори дають докладнішу розшифровку структури соціологічного знання і способів його отримання. Множинність теорій і методологій, що існують в сучасній соціології, підвищує роль загальнонаукових її підстав. Відповідні характеристики можна так резюмувати: предмет соціології -- соціальна діяльність людини, соціальні стосунки і процеси, спільності і суспільства як цілісні системи, їх функції і структури; соціологія вивчає стани і динаміку свого предмету, спираючись на соціальні факти і емпіричні дані, що отримуються за допомогою соціологічних, а також інших наукових підходів і методів.

У першій, власне наочній частці цього визначення потрібно пояснити ключове слово, що часто вживається: соціальне. Перш за все, розрізняють два значення цього терміну: широке і вузьке. Соціальне в широкому сенсі - все, що стосується суспільства, синонім слова суспільне. Соціальне у вузькому, спеціальному соціологічному сенсі -- це взаємини між суб'єктами, що виникають в процесах їх дій і взаємодій з приводу їх статусів в соціальній середі - малих і великих групах, общностях і організаціях, суспільстві в цілому. Що таке статус? Статус -- це положення або позиція, яке займає суб'єкт, що діє, в тій або іншій групі, спільності, організації, суспільстві. Наприклад, в рамках лекційного курсу по спільній соціології реалізуються різні статуси: статус викладача, лектора і статус студентів, слухачів, активно або що пасивно сприймають лекцію. Ці статуси зафіксовані не просто на даній лекції, а в організації (вузі), членами якої є і лектор і студенти. Під час лекції ці статуси реалізуються як відповідні ролі, які і складають динамічний аспект статусів. Таким чином, взаємини між лектором і студентами, а також між студентами в лекційному залі -- це не лише взаємодії з приводу змісту дисципліни, що викладається, але і відношення з приводу статусів викладача і студентів в даному вузі. Крім того, тут же можуть бути стосунки і з приводу інших статусів: кожен індивід одночасно має безліч статусів, включений в їх мережу. Є формальні стосунки і статуси (викладач -- студент), є неформальні стосунки між студентами, як чоловіками і жінками, симпатичними і антипатичними один одному і так далі словом, існують різні стосунки і статуси, які переплітаються між собою[24,51].

Предмет науки - модель об'єкту, що вивчається, що створена науковим мисленням, детермінується, з одного боку, об'єктом науки, з іншої - умовами дослідження: науковими і практичними цілями, науковими знаннями і методами. Він відображає специфіку відповідної науки. Предмет соціології - це сукупність основних понять і проблем, за допомогою яких описується соціальна реальність, які виступають темами емпіричних досліджень, тобто за допомогою понять ми описуємо соціальну реальність, а проблеми указують на теми емпіричних досліджень.

Одні соціологи розглядують суспільство як структуровану систему, інші дають йому процесуальне трактування, одні глобалізують його межі, інші - локалізують, одні вивчають «факти», інші - «символи» і так далі. Таке різноголосся в основній дефініції науки і сумбурні (що перераховують) відповіді на питання: «Соціологія - це про що?» - створює у непідготовленого читача враження, що вона або «про все», або, навпаки, «про те, про се».

Ось деякі з найбільш авторитетних думок:

«...Можно назвати інститутом всі вірування, всі поведінки, встановлені групою. Соціологію тоді можна визначити як науку про інститути, їх генезис і функціонування» (Э. Дюркгейм) [11,21].

Соціологія, «будучи в найширшому сенсі слова обширною наукою про суспільство... може бути визначена як наука соціальних елементів і перших принципів» (Ф.Г. Гідденс) [6,13].

Предмет соціології «містить в собі безліч рухів... відношення індивідуума до суспільства, причини і форми утворення груп, протилежності класів і переходи від одного до іншого, розвиток стосунків між пануючими і підпорядкованими та багато ін питань» (Р. Зіммель) [12,14].

А ось як визначали предмет науки російські дослідники, що створили школу «суб'єктивної соціології»[2,75]:

«Соціологія - це наука, що досліджує форми правління, посилення і ослабіння солідарності між свідомими органічними особями» (П. Л. Лавров).

«Сама соціологія справедливо і дуже точно визначається як наука про культуру або, вірніше, про чинники культури в широкому сенсі слова» (Е.В. Де-Роберті).

«Соціологія має бути вченням про суспільство, подібно до того, як існує спільне учення про життя» (Н.І. Кареєв).

Соціологія - «наука про порядок і прогрес людських суспільств » (М.І. Ковалевський).

Сучасні учбово-наукові визначення предмету соціології звучать трохи інакше:

«Соціологія є наукою, яка вивчає життя і діяльність людей, що живуть в суспільстві собі подібних, і результати такої спільної діяльності» або

«Соціологія вивчає явища взаємодії людей один з одним, з одного боку, і явища, що виникають з цього процесу взаємодії, - з іншого» (П.А. Сорокин).

«Соціологія - це наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільнот, форм їх самоорганізації: соціальних систем, соціальних структур і інститутів. Це наука про соціальні зміни, що викликаються активністю соціального суб'єкта, - спільнот ; наука про соціальні стосунки як механізми взаємозв'язку і взаємодії між багатообразними соціальними спільнотами, між особою і спільнотами ; наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки» (В.А. Ядов).

«Соціологія, просто кажучи, це один із способів вивчення людей... Якщо коротко, соціологію можна визначити як наукове вивчення суспільства і соціальних стосунків» (Н. Смелзер).

«Соціологія - наука про соціальне життя людини, груп і суспільств » (Э. Гідденс).

Ми ж пропонуємо інше робоче визначення:

Соціологія - це пізнання асоційованих (спільних ) форм людської життєдіяльності, або соціальних організацій. Поняття організації охоплює характеристики структури, зв'язків, функціонування і відтворення стосунків, діяльності, колективної поведінки і спілкування, тобто системи, яка іменується «спільність», в її статичних і динамічних станах. А будь-яка «асоційована», або об'єднана з'єднана (групова), діяльність: навчання, керівництво, праця, секс - несе в собі соціальні, точніше, соціокультурні, якості. При цьому соціологія визначається не як «наука», а розглядується ширше - як процес пізнання, тобто поповнення відомостей про людське співіснування

1.2 Структура і рівні соціологічного знання. Макросоціологія і мікросоціологія як дві теоретичні парадигми

Як і багато інших наук, соціологія розвивалася в двох основних напрямах : фундаментальному і прикладному. Перший напрям включає проблеми соціально-філософського осмислення найбільш спільних питань розвитку і функціонування суспільства, місця місце-милі в нім людської особистості, гносеологічні проблемні питання соціології, проблеми побудови структур соціальних асоціацій, побудови математичних моделей соціальних спільнот і процесів, розробку методів вивчення соціальних процесів, явищ і так далі. На фундаментальному рівні здійснюються взаємозв'язки соціології з іншими науками і областями наукового знання: філософією, історією, культурологією, політологією, антропологією, психологією, економікою, космогонією і ін. Концепції, що висуваються соціологією на фундаментальному рівні, відрізняються високим ступенем абстракції; при цьому, як правило, не виділяються для вивчення такі конкретні соціальні одиниці, як соціальна група або соціальний процес. Такий рівень соціологічного знання прийнято називати загальносоціологічним, а теорії, що виникають на цьому рівні, - загальносоціологічними. Фундаментальні соціологічні теорії виникли з соціальної філософії і психології; вони грунтувалися на спостереженнях, висновках і узагальненнях різних сторін суспільного життя, які давали зведення про єдині для всіх соціальних структур закони поведінки людей[26,52].

Разом з тим в той же час очевидно, що соціологія як наука повинна грунтуватися на точних, конкретних даних про окремі соціальні факти, складових процес зміни і структуру суспільства. Ці дані збираються дослідниками за допомогою набору методів емпіричних досліджень (опитів, спостережень, вивчення документів, експериментів). Що стосується емпіричного рівня, то в соціології це збір багаточисельних фактів, відомостей, думок членів соціальних груп, особових даних, їх подальша обробка, а також узагальнення і формулювання первинних висновків щодо конкретних явищ соціальному життю. Сюди відносяться теоретичні узагальнення, отримані методом індукції. Загальносоціологічні теорії і емпіричні дослідження мають бути нерозривно зв'язані між собою. В той же час емпіричні дослідження, не зв'язані загальнотеоретичними виводами, не можуть пояснити природу більшості соціальних явищ.

У міру зростання вимог до практичного вирішення соціальних проблем сучасного суспільства виникла настійна необхідність у вивченні і поясненні соціальних явищ, що відбуваються в окремих областях життєдіяльності людей, в окремих соціальних спільнотах і соціальних інститутах. Різко збільшений рівень емпіричних досліджень вимагав універсального теоретичного апарату для пояснення результатів теоретичних досліджень. Проте фундаментальні дослідження в соціології не могли пристосувати свій теоретичний апарат для вивчення таких різних соціальних феноменів, як сім'я, держава, поведінка, що відхиляється, і так далі, через значні відмінності в природі цих об'єктів дослідження. У свою чергу в свою чергу фундаментальна наука відчувала значний дефіцит в емпіричній інформації, оскільки тому що емпіричні дослідження, як правило, проводилися у вузькопрактичних, утилітарних цілях і важко було зв'язати їх в єдину систему. В результаті стався розрив між фундаментальною соціологією і емпіричними дослідженнями. У практичній діяльності це відбилося, з одного боку, на створенні спекулятивних, не заснованих на достатньо широкій емпіричній базі теоретичних побудов, а з іншої - в появі таких напрямів отримання знання, як позитивізм і емпіризм, заперечливих необхідність загальносоціологічних, фундаментальних теорій[26,55].

Протистояння фундаментальних і емпіричних досліджень в значній мірі значною мірою гальмувало розвиток соціології, заважало кооперації учених і об'єднанню їх зусиль. Вихід з цього положення був знайдений в результаті формування ще одного рівня соціологічного знання - теорій середнього рівня. Такі теорії покликані узагальнювати і структурувати емпіричні дані в межах окремих областей соціологічного знання, таких, як вивчення сім'ї, поведінки, що відхиляється, конфлікту і так далі. Використовуючи в цілому ідеї і термінологію, запозичену з фундаментальних соціологічних теорій, теорії середнього рівня проте тим не менше формують систему специфічних понять і визначень, використовуваних тільки в даній області соціологічних досліджень.

Всі теорії середнього рівня можна умовно можна розділити на три групи: теорії соціальних інститутів (вивчаючі складні соціальні залежності і стосунки), теорії соціальних спільнот і теорії спеціалізованих соціальних процесів (вивчаючі соціальні зміни і процеси).

Проте, в даний час використання даних теорій середнього рівня для розвитку загальносоціологічних теорій пов'язане з певними труднощами, оскільки тому що соціологи, що займаються дослідженням різних сторін життя суспільства, використовують різні наукові підходи до вивчення проблем, що стоять перед ними (одні використовують концепції, що відносяться до області теорії конфліктів, інші - до області соціального обміну, і так далі). Це говорить про те, що фундаментальна соціологія ще не вирішила своїх проблем і не виробила єдиного, синтезованого підходу до вивчення суспільства.

Соціологія як наука сформувалася і в перші десятиліття свого існування розвивалася в Європі як макросоціологія, що претендує на розкриття глобальних законів. Але незабаром з'явилася так звана мікросоціологія, що відмовилася від філософствування про суспільство взагалі, зайнялася вивченням поведінки індивідів в різних соціальних умовах, мотивації їх вчинків, механізмів міжособових взаємодій і іншої конкретної проблематики. З тих пір розвиток соціології йшов по двох паралельних напрямках, які слабо корелювались один з одним.

Макросоціологія вивчає соціальні структури, спільності, великі соціальні групи, шари, системи і процеси, що в них відбуваються. Соціальна спільність, виступаюча об'єктом макросоціологічного аналізу, - це цивілізація і найбільш крупні її утворення. Макросоціологічний підхід не вимагає детального розгляду конкретних проблем і ситуацій, а націлений на їх комплексний обхват. Макросоціологічний підхід до явищ пов'язаний з суспільними світовими системами і їх взаємодією, з різними типами культур, з соціальними інститутами і суспільними структурами, з глобальними процесами[21,61].

Макросоціологія основна увага приділяє моделям поведінки, що допомагають зрозуміти суть будь-якого суспільства. У ній оперують поняттями: суспільство, культура, соціальний інститут, соціальна система і структура, глобальні соціальні процеси і ін.

Макросоціологи вважають, що суспільство первинне, а індивід - вторинний (він такий, яке суспільство, в якому він народився і сформувався). Предметом макросоціології є з'являються надіндивідуальні структури. Макросоціологія тяжіє до соціально-філософської традиції, є з'являється в основному теоретичною, наочно-орієнтованою. Але має і прикладну функцію: вдосконалення суспільства через його реформації, сприяння стабілізації, впорядкованості суспільного життя.

Макросоціологи оперували поняттями «суспільство », «соціальна система», «соціальна структура», «соціальний інститут», «цивілізація», «культура», «масові соціальні процеси» і тому подібне, тобто абстрактними категоріями. Мікросоціологи вважали за краще міркувати про стимули стимул-реакції поведінки людей і їх реакції, чинники, що зумовлюють їх конкретні вчинки, динаміку показників соціальної життєдіяльності індивідів, норму і патологію їх поведінки і тому подібне. Мікросоціологія вивчає повсюдну поведінку людей в їх міжособовій взаємодії.

Мікросоціологія приділяє велику увагу аналізу кількісної сторони психологічних стосунків людей, які визначаються соціометристами в термінах байдужості, симпатії (тяжіння) і антипатії (відштовхування).

Створення соціометрії з'явилося одним з найбільш значущих досягнень соціології як науки за весь період її існування. Впровадження кількісних методів в соціологію істотно перетворило її і дозволило здійснювати дослідження з небаченою раніше точністю, зіставною з дослідженнями в області природничонаукового знання. Одним з найбільш істотних наслідків створення мікросоціології стало зростання інтересу і можливостей соціальних досліджень у вивченні різноманітних проблем людського існування з використанням кількісних методів і сучасної комп'ютерної техніки.

Прийнято думати, що розвиток макросоціології привів до формування сучасної теоретичної соціології, а мікросоціології - емпіричній (прикладний) соціології. Така оцінка не позбавлена підстави, але не може бути визнана повною мірою достеменною. І у макросоціології, і в мікросоціології є як теоретичний, так і емпіричний рівень. Макросоціологи активно займалися емпіричними соціологічними дослідженнями, а мікросоціологи стали засновниками найважливіших соціологічних теорій[17,32].

Принципова відмінність макро- і мікросоціології поміщено ув'язнений в іншому - в різному розумінні призначення соціології, її наочної області і дослідницьких методів. Зближення, що тому відбувається нині, мікро- і макросоціології вельми значущо для сучасного розуміння її об'єкту, предмету і всіх інших атрибутів.

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ДИСКУСІЙ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТУ СОЦІОЛОГІЇ

2.1 Предмет соціології: вихідні позиції

Соціологія як спеціалізована область наукового знання виникла в середині XIX ст. ст., точніше - в 20-70-х роках цього століття. Цей перший етап її становлення втілюють О. Конт, Р. Спенсер, К. Маркс. Цей етап був названий ранньою теоретичною класикою в соціології.

Огюст Конт (1798-1857), став першим засновником соціології. По праву він дав ім'я цій науці, придумавши нове слово: соціологія (sociologie, від лат. societas + греч. logos). На першому етапі своєї творчості, на початку 20-х років XIX ст, О.Конт зрозумів, що колишнє суспільство, основу якого складали релігія і війни, знаходиться в кризі, вмирає. Замість нього народжується нове суспільство: наукове і індустріальне. Священиків замінюють учені, а військових - індустріали (підприємці, керівники, банкіри). Необхідна інтелектуальна реформа: синтез наук і формування позитивної політики.

Головним результатом цієї реформи і є соціологія. Разом з тим соціологія є найскладнішим відгалуженням в ієрархії позитивних наук і тому повинна спиратися на всі позитивні науки. Соціолог С. Фролов [18,40] визначає підхід О. Конта до вивчення суспільства як емпіризм в соціології. О. Конт вважав, що соціологія повинна розглядувати суспільство як організм, що володіє власною структурою, кожен елемент якої повинен досліджуватися з погляду корисності для суспільного блага. Він передбачав необхідність вивчення окремих соціальних фактів, їх зіставлення, узагальнення і перевірку, внаслідок чого будувалася мозаїчна картина окремих взаємозв'язаних фактів, що не вимагають теоретичного узагальнення.

За допомогою соціології Конт намагається здолати соціальні катаклізми свого часу і об'єднати обидва полюси - порядок і прогрес. Прогрес без порядку - це анархія, порядок без прогресу перетворюється на реакцію. У позитивній політиці порядок і прогрес - це дві нерозривні сторони одного і того ж принципу. Конт сприймає порядок і прогрес перш за все як два види суспільних закономірностей, які фіксують дві частки соціології - соціальна статика і соціальна динаміка.

Соціальна динаміка грунтується на певній послідовності етапів розвитку. Згідно згідно з законам розвитку суспільства, за Контом, мають місце три стадії політико-соціальних форм організації[14,4]: теологічна стадія - військове панування; метафізична стадія - феодальне панування; позитивна стадія - промислова цивілізація.

Ці стадії закономірно слідують одна за одною; тому нерівність між соціальними групами пов'язана з певним рівнем розвитку. Рівень розвитку суспільства визначається не матеріальними змінами, а духовно-етичними стосунками між людьми. Основний закон соціальної динаміки (“закон прогресу”) полягає в тому, що кожен підйом духу через загальний консенсус викликає відповідний відгук у всіх без виключення суспільних областях - мистецтві, політиці, промисловості. Дух скрізь грає керівну роль, утворюючи силовий центр соціальної еволюції.

Предмет соціології за О.Контом - суспільство в його цілісності, основу якої утворює загальна згода. Це згода, у свою чергу, спирається на єдність історії людства і самої природи людини. Ключем соціологічної концепції Конта служить формула: «раціональна координація основної лави різних подій, відповідна єдиному задуму».

Англійський філософ і вчений Герберт Спенсер (1820-1903) став ще одним засновником соціології. Спенсер бачив перед собою буржуазне суспільство, що склалося. Все глибше диференціюючись у міру зростання, воно зберігає цілісність завдяки новим соціальним інститутам, які стримують загострення суперечностей і удосконалюються, здійснюючи цю функцію. Він порівнював суспільство з жвавим організмом, де кожен орган пов'язаний з іншими і обумовлює його функціонування. Спенсер вважав, що, подібно до біологічних організмів, суспільства розвиваються від простих форм до складніших. В ході цього процесу вони пристосовуються до змінних умов зовнішньої середи. Таким чином “природний відбір” відбувається і в людському суспільстві. Процес адаптації сприяє подальшому ускладненню суспільного пристрою. Розвиваючись від простого, коли всі частки суспільства взаємозамінні, - до складного, коли частки не можуть замінити одна одну. В результаті частки (соціальні інститути) стають взаємозалежними. Всі вони функціонують на благо цілого, щоб існувало само суспільство. У суспільстві армія, економіка, медицина, релігія так само тісно зв'язані, і ніж більше відмінності між їх функціями (ролями), тим важче за одну частку замінити іншою. Таким чином, суспільство в цій теории -- это система часток, об'єднаних в єдине ціле. Щоб це ціле не розпадалося, необхідна сильна влада, контроль, суд, правоохрана[25,31].

Всі члени суспільства мають бути згодні слідувати єдиній системі цінностей. А якщо з'являються відхилення, то вони долаються самі або упроваджуються в суспільство. Основним законом соціального розвитку Спенсер рахував закон виживання найбільш пристосованих суспільств, а таким на його думку є суспільство, розділене на класи. Для соціального організму, як і для біологічного, характерне збільшення зв'язаності маси, зближення її часток. Суспільство спочатку знаходиться у ворожому йому оточенні, тому потрібна інтеграція часток і висока пристосовність. Він прийшов до висновку, що соціальні явища утворюють матеріал для науки і соціолог повинен неупереджено личити до аналізу соціальних явищ. Основне питання суспільного життя, на його думку, полягає в тому, наскільки кожен має бути підпорядкований всім, наскільки учений вільний від соціальних «пут» [25,37] в своєму шуканні істини. Вважається, що Г. Спенсер абсолютизував специфічність, дискретність суспільного організму, що приводило до методологічного індивідуалізму в соціологічному дослідженні.

Отже, за Г.Спенсером, предмет соціології - суспільство як соціальний організм, в якому диференціація поєднується з інтеграцією завдяки природній еволюції його соціальних інститутів.

Карл Маркс (1818-1883) на виникле буржуазне суспільство дивився з позицій капіталізму і доводив, що воно вже знаходиться в якнайглибшій кризі і народжує з себе нове, соціалістичне суспільство. Він різко критично відносився до соціологічних учень Конта і Спенсера як буржуазних. Вже до середини 40-х років він створив своє соціологічне учення, яке назвав матеріалістичним розумінням історії. Згідно цьому ученню, глибинною причиною розвитку суспільства служать не ідеї, а матеріальні продуктивні сили. На базі різних способів виробництва виникають різні суспільні формації, або типи суспільства. Безпосередньою рушійною силою історії є боротьба антагоністичних класів, яка повинна завершитися виникненням безкласового, комуністичного суспільства як вищої соціальної цілісності[15,40].

Теорія конфліктів сформувалася на основі ідей К. Маркса про класові конфлікти, які виникають у зв'язку з нерівністю в економічному стані. Він обгрунтував механізм виникнення і розвитку соціального конфлікту, нерівності, що відбувається в результаті, яка посилюється при домінуванні одних класів над іншими. Соціальні конфлікти він розглядував як явище, необхідне для суспільного розвитку і прогресу.

Отже, предмет марксистської соціології складає суспільство як органічна система, яка розвивається у напрямі цілісності через класову боротьбу і революції.

В українській і російській соціології період ранньої теоретичної класики зачався з середини 60-х років XIX століття, тобто з початком нової епохи в історії нашого суспільства (відміна кріпацтва, розвиток капіталізму, рання лібералізація), і тривав до 90-х років цього століття. На невеликому відрізку часу сформувалися і протиборствували декілька різних концепцій: гуманістично орієнтована «суб'єктивна школа» П.Л.Лаврова, Н.К.Михайловського; географічний детермінізм Л.І.Мечнікова; сцієнтистське («чисто науково») орієнтоване розуміння соціології як вчення про суспільство і його закони Н.І.Кареєва; соціал-демократична інтерпретація марксистської соціології Г.В.Плехановим[24,52].

Незалежно від цих концепцій, під тиском практичних завдань суспільного життя України, відбувалося накопичення значних масивів емпіричних даних, характеризуючий стан і динаміку соціально-економічної сфери суспільства. Основною ланкою створення достатньо показної сукупності даних стала земська статистика, яка велася з 1865 р. за програмою, розробленою ученими і практиками. Значний вклад у вирішення завдань репрезентативної вибірки вніс А.А.Чупров. Велику роль зіграв перший загальний перепис населення (1897 р.). З'явилися теоретично орієнтовані емпіричні дослідження.

Отже, засновники соціології сходилися в тому, що її предмет - суспільство як цілісна реальність, але розрізнялися в розумінні структури суспільства і його динаміки, особливо - його перспектив. В основі цих відмінностей лежали різні соціально-філософські підходи і ціннісно-політичні орієнтації. Емпіричні ж дані існували незалежно від соціологічної теорії. Правда, Конт обгрунтував застосовність в соціології загальнонаукових методів отримання емпіричних даних: спостереження, експерименту, порівняльно-історичного методу, але використовував лише наявні дані для ілюстрації своїх положень. Спенсер широко спирався на дані природознавства для соціологічних виводів, що отримуються методом логічної індукції. Досліди отримання емпіричних даних на основі соціологічної теорії зустрічаються у Маркса. Але в цілому класики ранньої теоретичної соціології не усвідомлювали це завдання як фундаментальне. Предмет соціології ще не мав адекватних методів емпіричного дослідження.

2.2 Предмет соціології в єдності з методологією

Другий етап розвитку соціології якраз і утворює рання теоретико-методологическая класика (від 80-х років XIX ст до першої світової війни). Його характеризує розробка методології соціологічних досліджень, тобто усвідомлення підходів до їх об'єкту і способів отримання емпіричних даних про нього, взаємне співвідношення теоретичною і методологічною компонент соціологічного знання, включаючи емпіричну його складову.

Важливий крок в цьому напрямі зробив один з родоначальників німецької професійної соціології Фердинанд Тьонніс (1855-1936). На різних етапах своєї наукової діяльності він займався аналізом соціальної статистики, провів обширні емпіричні дослідження умов життя низів м. Гамбурга, стану злочинності, тенденцій в області самогубств. В рамках своєї концепції соціології він, разом з теоретичною і прикладною соціологією, виділив емпіричну соціологію як описову дисципліну. Вона спирається на індуктивний метод і використовує поняття теоретичної соціології як спільні установки[19,80].

На думку Тьоніса, суспільство, соціальна дійсність, є з'являються продуктом людської волі. Предметом соціології, на його думку, і є з'являється людська воля як основний чинник в структурі соціуму. За головною концепцією Тьоніса суспільство має в собі різні стосунки і об'єднання людей і є з'являється таким чином продуктом людської волі. Індивідуальні вирази волі об'єднуються в колективну волю і тим самим в соціальну структуру. Тьоніс розрізняє «волю» двох типів: а) природну -- основа «гемейншафта » (спільноти) і б) раціональну -- основа «гезельшафта » (суспільства ). Перша характеризує традиційне суспільство, а друга -- індустріальне. Такі суспільства відрізняються одне від одного на основі домінуючих в них норм.

Гемейншафт характеризує традиційне суспільство, яке грунтується на тісних сімейних відношеннях, на нормах любові, взаєморозуміннях і захисту. Соціальні зв'язки базуються на спорідненості. Таку організацію сумісного життя можна назвати «природним» суспільством, що базується на «природній волі»[7,84].

Гезельшафт представлений в сучасному індустріальному суспільстві, яке базується на економічних, безособових і штучних стосунках, на нормах економічної цінності, праці, а також на зв'язках, які відносяться до суспільного класу і економічних угод. Це можна назвати діловою організацією, в якій переважає «раціональна воля».

Отже, за Тьонісом, предмет соціології утворюють всі види соціальності, спільності і суспільство; їх основу складають взаємодії людей, рухомих волею.

Вирішальне просування по шляху поєднання теоретичного і емпірико-методологічного компонентів соціологічного знання здійснив засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858-1917).

До ключових понять Дюркгейма відноситься поняття соціального факту. Під цим розуміється, наприклад, приналежність людей до різних груп, релігійних об'єднань і політичних партій; у цих групах людина знаходить свою соціальну реальність. Психічні факти є у власній свідомості індивіда, але соціальні факти відносяться до соціальної дійсності. На думку Дюркгейма, саме ці соціальні факти складають основний предмет дослідження соціології. Пізніше він назвав їх «інститутами» [11,83].

За Дюркгеймом будь-який соціальний інститут, наприклад сім'ю, шлюб або який-небудь звичай, можна розглядувати науково. Їх можна вивчати, описувати і порівнювати, оперуючи різними даними. Вивчення таких даних є з'являється науковим тільки тоді, коли їх (дані) можна упорядкувати за певною системою понять, виведеною з істотних ознак даних інститутів. Наприклад, дія, що спричиняє за собою покарання, є з'являється злочином. Злочин як соціальний інститут вивчається виходячи з його суспільного витоку і значущих зв'язків. Другий приклад : у суспільстві є спільності, засновані на кровному родстві. Кожну таку спільність Дюркгейм відносить до категоріального поняття «сім'я».

За головним припущенням Дюркгейма, колективна свідомість, «розчинена» в суспільстві, має самостійне існування. Соціальна сила грунтується на «колективному мисленні». Колективне, або спільне, свідомість означає сукупність тих вірувань і відчуттів, які розділяються середніми членами системи. Норми, що існують в спільності, засвоєні і усвідомлені, результатом чого являєтся уніфікація соціальної поведінки[2,115].

Колективність виражає нормативний характер суспільства. Згідно Дюркгейму, всі аспекти соціальної структури, зокрема інститути, базуються на нормативній системі суспільства. Отже, норми є, на його думку, ядром соціальної дійсності.

Цікавий погляд Дюркгейма на розподіл праці в суспільстві. За початковий пункт Дюркгейм вважає тут чисельність і щільність населення. Одночасно він відзначає відмінність в соціальній солідарності. При незначному розподілі праці спостерігається механічна солиідарність, а при сильно диференційованому розділу праці -- органічна солідарність, тобто кожен залежить від кожного більшою мірою, будучи зацікавлений в результатах праці іншого.

Цікаві зауваження Дюркгейма по приводу деяких приватних явищ і феноменів, наприклад, такого, як самогубство. За його спостереженнями, самогубства зустрічаються частіше серед тих груп, де соціальна згуртованість слабкіша, ніж серед груп з тіснішими соціальними зв'язками. При цьому важливу роль грає сімейний і релігійний статус.

Таким чином, для Дюркгейма предмет соціології є суспільство як об'єктивна сукупність інститутів, що визначають тип солідарності, вивчати який слід на основі соціальних фактів, що виявляються за допомогою об'єктивних методів. Об'єктивний метод в соціології передбачає існування соціальних фактів як способів дій, поширених у всьому суспільстві і примусових по відношенню до індивіда; їх можна виявити, спираючись на теоретично обгрунтовані способи отримання емпіричних даних. Дослідження Дюркгеймом типів і причин самогубства стало зразком теоретично орієнтованого емпіричного дослідження.

У творчості німецького соціолога Макса Вебера (1864-1920) проблеми методології придбали, по суті, значення для розуміння предмету соціології. За Вебером, головне завдання соціології полягає в тому, щоб зрозуміти внутрішні сенси своїх об'єктів (будь то суспільство, організація або індивід), їх значення для людей; це має бути не позитивістсько-описова, а розуміюча соціологія.

Вебер намагався розробити об'єктивну і вільну від цінностей соціологію, для чого детально і детально розглядував в своїй основній праці ціннісні системи і їх розвиток[2,150].

На думку Вебера, найосновнішим поняттям соціології є з'являється поняття соціальної дії. Це така дія, яка співвідноситься з поведінкою навколишніх людей і враховує їх поведінку. Вебер підкреслює, що тільки усвідомлення свідомості чужої дії допомагає нам зрозуміти її. Зміст дії диктується її сенсом. З погляду наукової соціології, сенс дії повинен розумітися дослідником, а не досліджуваним. Мова йде про методику «розуміння ».

Згідно згідно з Вебера, соціологія представляє собой науку, головним об'єктом якої є з'являється соціальна дія, її «хід» і її наслідки. Він підкреслював, що соціологія розробляє типізацію дій і подій, а також їх спільні закономірності. Ідеальні типи, якими оперує соціологія, допомагають визначити і впорядкувати причини дії.

Соціальна поведінка є: а) уніфікована поведінка, б) поведінка, детермінована навколишніми людьми[5,14].

Соціальне відношення -- широкий і багатозначний термін. Соціальними стосунками є з'являються, наприклад, любов і дружба. З іншого боку, економічний обмін, конкуренція і конфлікт також базуються на соціальному відношенні. По Веберу, соціальне відношення лежить і в основі влади, -- це ієрархічне соціальне відношення, а не властивість суб'єкта або суб'єктів.

Аналізуючи розвиток капіталізму, Вебер прийшов до висновку, що на економічну ситуацію роблять вплив релігійні цінності, в особливості протестантизм, і найбільшою мірою напрям кальвінізму. Адже в світі цінностей протестантизму домінують працьовитість, економічна діяльність, то ж в практиці капіталізму як соціально-економічної формації. Ця теорія протилежна теорії Маркса, згідно якої продуктивні сили і виробничі стосунки визначають все, навіть релігію.

Вебер висловив також деякі оцінки такому явищу, як бюрократизація суспільства. На його думку, вона є з'являється результатом раціоналізації соціальної діяльності.

Отже, для Вебера предмет соціології є цілісна сукупність сенсів соціальних дій, значень соціальних стосунків і їх структур для суб'єктів дій. Ці значення виявляються за допомогою процедур типізації емпіричної реальності (її зіставлення з ідеальними типами) і іншими способами. Дослідження Вебером ролі протестантизму і його етики в розвитку капіталізму продемонструвало високу продуктивність такого підходу.

Одночасно в німецькій соціології сформувався і крайній варіант методологізма: метод соціології як заміна її предмету, або формальна соціологія Георга Зіммеля (1858-1918). Він ввів в науковий ужиток поняття взаємодії, ролі і конфлікту.

Зіммель був противником позитивізму взагалі і як основи соціології зокрема. Тому його стали вважати за основоположника т.з. формальної соціології, в якій центральну роль грають логічні зв'язки і структури. Форми соціалізації, що залишаються незмінними з часом, були предметом його «чистої», формальної соціології. Різні форми соціалізації, як і общество в цілому, пронизані взаєминами людей[12,15].

Суспільство з сильно диференційованим розділом праці пропонує індивідам все більше можливостей бути членами різних соціальних спілок, на тлі на фоні чого можливість члена суспільства мати індивідуальне життя також зростає.

Зіммель вважається за один із засновників соціологічної теорії конфлікту і розробки понятия відчуження. Він включив в цю проблематику також такі поняття, як опозиція, конкуренція, ревнощі і заздрість.

На думку Зіммеля, ритм життя в сільській спільноті є з'являється сповільненим, плотські сприйняття стійкими, взаємини людей глибшими і емоційно направленими. Життя ж в крупному місті передбачає зовсім інший тип людини. В основі такого типу особи є форсурування нервової системи, обумовлене сильними і постійно зовнішніми подразниками. В умовах інтенсивного міського життя враження втрачають свою стійкість, регулярність і передбаченість. За Зіммелем, вони замінюються мінливими подразниками. З цієї причини особа створює для свого захисту щит, за допомогою якого вона зберігається єдиною в дійсності постійно змінних вражень. Розум домінує над емоціями. При цьому необхідно удаватися до маски зовнішньої байдужості, оскільки тому що людина не може реагувати на все без виключення.

Для Зіммеля сучасний спосіб життя - це нове етичне і естетичне розуміння світу. У своєму аналізі сучасного способу життя він розглядував феномен крупних міст, гроші і навіть моду, все це -- як складові соціальних стосунків.

Отже, за предмет соціології Зіммеля вважав чисті форми становлення соціального, або усуспільнення (Vergesellschaftung), що утворюються при взаємодії індивідів в будь-якій сфері суспільства. Це цілком реальні форми: панування, підпорядкування, суперництво і ін. Але, за Зіммелем, вивчення специфічного змісту цих форм - справа приватних суспільних наук. Соціологію ж вони повинні цікавити як такі, в чистому вигляді. Більш того, соціологія повинна зосередитися на процесі абстрагування чистих форм. Але це, по суті, справа не соціологічної, а філософської методології. Такий неминучий результат спроб звести предмет соціології до методології.

Третій етап розвитку соціології предстає як зріла теоретико-методологическая класика (від першої світової війни до 70-х років XX ст). На цьому етапі досягає своєї зрілості взаємозв'язок предмету і методології соціології. Це відбувається як унаслідок початку зрілої фази найбільш ліберальних суспільств (США, Англія), так і завдяки інтенсивному розвитку самих соціологічних теорій, методик, техніки і процедур емпіричних досліджень. Ключовими суб'єктами цього етапу стали американські, західноєвропейські і російські соціологи.

Із затвердженням радянської влади було насильницький перервано розвиток емпірично обгрунтованої соціології. Емпіричні дані тепер були зведені до офіційної статистики, а соціологічна теорія - до історичного матеріалізму. Лише з середини 50-х років XX ст. ст. радянським ученим було дозволено збирати емпіричні дані для підтвердження політики партії і уряду. Але вже в першій половині 60-х років з'являються декілька професійно виконаних емпіричних досліджень, орієнтованих на розробку фундаментальних проблем соціального розвитку радянського суспільства. Їх результати отримали віддзеркалення в книгах: «Шлюб і сім'я в СРСР» (1964, А.Г.Харчев), «Робочий клас і технічний прогрес» (1965, гол.ред. Г.В.Осипов), «Людина і його робота» (1967, гол. ред. А.Г.Здравомислов, В.А.Ядов) і багато інших. З'явилися навчальні посібники за методологією і методами соціологічних досліджень. Зачався зрілий теоретико-методологічний етап в розвитку російської та української соціології. Це було підтверджено активною участю її представників в VI (Франція, р. Евіан, 1966) і VII (Болгарія, м. Варна, 1970) конгресах Міжнародної соціологічної асоціації[24,117].

У цьому етапі можна виділити три форми.

Перша з них - фундаментально-теоретична спадкоємиця ранньої класики -- виходить від реально існуючого об'єкту і теоретично вичленяє предмет під чітким контролем розвиненої методології. Сюди перш за все відноситься російсько-американський соціолог Пітірім Сорокін (1889-1968). На крутому переломі російської історії і свого особистого життя П.Сорокін створив двотомну «Систему соціології» (1920 р.). Потім, на початку американського періоду своєї творчості, Сорокін розробив теорію і методологію виміру соціальної мобільності. Цей його досвід став зразком зрілої єдності предмету і методології соціологічної науки.

За основу соціологічного аналізу Сорокін вважав соціальну поведінку, соціальну взаємодію. Взаємодію індивідів він визначає як родову модель соціальної групи і суспільства в цілому. Соціальні групи діляться ним на організовані і неорганізовані, причому особлива увага приділяється аналізу ієрархічної структури організованої соціальної групи. Усередині груп існують страти (шари), що виділяються за економічними, політичними і професійними ознаками. Сорокін стверджував, що суспільство без розшарування і нерівності - міф. Мінятися можуть форми і пропорції розшарування, але суть його постійна. Стратифікація існує і в недемократичному суспільстві, і в товаристві “процвітаючої демократії”[22,35].

Разом і поряд з з стратифікацією Сорокін визнає наявність в суспільстві і соціальній мобільності два типи - вертикальний і горизонтальний. Соціальна мобільність означає перехід з однієї соціальної позиції в іншу, своєрідний “ліфт” для переміщення як усередині соціальної групи, так і між групами. Соціальна стратифікація і мобільність в суспільстві зумовлені тим, що люди не рівні за своми фізичними силами, розумовими здібностями, схильностями, смаками і так далі, а крім того, самим фактом їх спільної діяльності. Спільна діяльність з необхідністю вимагає організації, а організація немислима без керівників і підлеглих. Оскільки суспільство завжди стратифіковане, то йому властива нерівність, але ця нерівність має бути розумною.

Суспільство повинне прагнути до такого стану, при якому людина може розвивати свої здібності, і допомогти суспільству в цьому можуть наука і чуття мас, а не революції. У роботі “Соціологія революції” (1925) Сорокин називає революцію великою трагедією. Революція супроводиться насильством і жорстокістю, скороченням свободи, а не її приростом. Вона деформує соціальну структуру суспільства, погіршує економічний і культурний стан робочого класу. Єдиним способом поліпшення і реконструкції соціального життя можуть бути тільки реформи, що проводяться правовими і конституційними засобами. Кожній реформі повинне передувати наукове дослідження конкретних соціальних умов, і кожна реформа повинна заздалегідь “тестуватися” в малому соціальному масштабі[23,46].

Таким чином, за Сорокіним, предметом соціології є суспільство як реальна сукупність взаємодіючих людей, в якій положення (статус) соціального суб'єкта залежить від його дій в інститутах соціальної мобільності.

Класик американської соціології XX ст Талкотт Парсонс (1902-1979) довго розробляв свою «теорію соціальної дії», на яку зробили вплив ідеї Вебера, Зіммеля і Дюркгейма, і прагнув застосовувати її в різних галузях науки. Його теорія описує основи індивідуальної і соціальної дій, які Парсонс об'єднує в теоретично єдину систематичну рамку взаємодії. Він розробив модель соціальної системи, в якій суб'єкт дії поводиться координування відповідно до своїх індивідуальних потреб і очікувань, враховуючи при цьому потреби і очікування суб'єктів, що взаємодіють з ним.

Соціальна дія містить в собі: 1) суб'єкт дії (агент), 2) мета дії, 3) ситуацію дії, до якої відносяться умови і контрольовані суб'єктом засоби, 4) нормативна орієнтація суб'єкта, тобто вибір між тими засобами, які придатні по відношенню до мети в кожній даній ситуації. Згідно Парсонса, всі ці чотири структурні елементи необхідні для того, щоб взагалі раціонально описувати дію як такову[20,19].

За основною концепцією Парсонса, людська дія завжди утворює системи. Парсонс вважає, що соціальні науки можуть бути науковими лише в тій мірі, в якій вони враховують аналіз систем. Дія завжди взаємозв'язана з іншими діями і складає разом з ними ширшу сукупність дій. Наприклад, роль батька в сім'ї є тільки один елементом тієї сукупності дій, яка утворює сім'ю. Сім'я, у свою чергу в свою чергу, є з'являється часткою в широкій рамці спорідненості і так далі. Кожна дія можна р як комплекс одиниць дій, а також як елемент цілий.

У своїх теоретико-методологических дослідженнях Парсонс вважав, що предмет соціології складають системи соціальної дії, що специфічні для кожного суспільства і виявляються за допомогою структурно-функционального підходу. У цьому визначенні, що не належить самому Парсонсу, а отриманому з його характеристики власних досліджень, предмет соціології замикається на методологію структурно-функционального аналізу. А сама ця методологія спирається на початкове положення про таке співвідношення теорії і емпіричних фактів, в якому дійсна теорія відповідає фактам, а факт є твердження, що емпірично перевіряється, про явища в термінах концептуальної схеми. Концептуальна ж схема будувалася Парсонсом як максимально універсальна.

Багато в чому однодумець Т. Парсонса, Роберт Мертон, проте, звертав увагу на слабкості високо абстрактних теорій. Він віддавав перевагу теоріям середнього рівня або діапазону дії, де теоретико-методологические передумови чітко співвідносяться з емпіричними даними. Це він блискуче показав при аналізі соціальної обумовленості аномії. Мертон був одним з лідерів Колумбійської школи соціології, для якої якраз і став характерним щонайтісніший взаємозв'язок теоретичних, методологічних і емпіричних досліджень. Іншим її лідером був Поль Лазарсфельд (1901-1976), який вніс видатний вклад до комплексного використання кількісних і якісних методів досліджень, в розробку математичних методів аналізу емпіричних даних (латентний аналіз, вторинний аналіз, контент-аналіз і ін.). Високого рівня теоретико-методологической зрілості досягла також британська Школа соціальної антропології. Э. Вестермарк, А.Р. Редкліфф-Браун, Б.К. Маліновський продемонстрували винахідливість і віртуозну техніку отримання теоретико-методологически обгрунтованих даних про життя людей в примітивних суспільствах (на територіях британських колоній).