Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.

71

Міністерство освіти і науки України

Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов

Кафедра вітчизняної та зарубіжної історії

«Рекомендовано до захисту»

Протокол №_____ від _________

Завідувач кафедри _____________

к. іст. н. Концур В.В. (підпис)

ВИПУСКНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 рр.

Виконавець:

студентка 510-а групи

факультету слов'янських

та германських мов

Земцова Анна Сергіївна

Науковий керівник:

доц., к. іст. н. Касперович П.М.

2009



ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………….............……3

1. Громадсько-політичні рухи Донбасу…………….............................................9

2. Національно-культурне життя українців Донбасу в 1989-2009 роках….....29

2.1 Відродження української школи та педагогіки…………………................29

2.2 Релігійні організації українців Донбасу………………………....................43

Висновки……………………………………………………………………........60

Список використаних джерел та літератури……..……….................................62

Додаток...................................................................................................................70



ВСТУП

90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, процес національного відродження розпочався з кінця 80-х-початку 90-х. Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури титульного етносу.

У національному складі населення Донбасу переважна більшість українців, чисельність яких становила 4216,5 тис. осіб, або 57,45% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України - на 5,1 відсоткових пункти [75].

Створення національних держав супроводжувалося процесом національної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу до етнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої держави можлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культури досягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій. Під національними ми розуміємо традиції українців як титульного етносу.

Складність та багатоаспектність проблеми відродження українців зумовлюють чималий інтерес до неї з боку науковців, оскільки етнічний ренесанс - складне та багатокомпонентне явище. З метою докладного, найбільш повного вивчення процесу етнокультурного відродження необхідно зробити його багаторівневий зріз, дослідити кожен із компонентів. Національне відродження торкається передусім духовної сфери життя суспільства, розпочинаючись з самопізнання, з ототожнення себе з представниками якогось окремого етносу і з усвідомлення необхідності краще знати історію свого народу, його мову, культуру, традиції, його місце серед інших народів світу. Одним з проявів етнічного відродження титульного етносу є створення та діяльність національно-культурних організацій, які об'єднують людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієї нації. Існування національно-культурних об'єднань дозволяє громадянам найбільш повно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, що за важких економічних умов держава не завжди може забезпечити. Національно-культурне відродження, природньо, не вичерпується функціонуванням різноманітних організацій та об'єднань. Але так як діяльність цих об'єднань, що роблять свій вагомий внесок у розвиток культури України, є складовою частиною процесу відродження, то ці організації також заслуговують на всебічне вивчення.

Міждисциплінарний характер проблеми передбачив іі комплексний історіографічний аналіз. Слід відзначити, що дослідниками вивчалися різні аспекти проблеми. З огляду на це наукову наукову літературу з проблеми, що досліджується, доцільно групувати за проблемним принципом.

До першої групи віднесені дослідження з історії громадсько-політичних рухів Донбасу. Історіографія проблеми діяльності громадських об'єднань у східних областях України у 80-ті-90-ті роки XX століття досить обмежена і в основному представлена працями В. Білецького [5, 6, 7, 8], Т.Болбат [9, 10,11, 12, 13], О.Л. Леонова [44], Т.В. Ерескова [23].

У роботах В. О. Влада [15], Т. Г. Давидовой [19], Ю. Т. Доценко [21, 22], Р.О. Іванченко [32, 33], Т.М. Машинської [46], В.В. Оліференка [7, 58], А. Д. Плевницької [60], М.О. Сагань [70], В. Г. Тихої [76, 77], В. О. Токаревої [78], В.Д. Шептухи [83] розглядаються питання становлення української національної школи на Донбасі у період незалежної України.

Останню групу складають дослідження з історії церковного розвитку на Донбасі. Суттєвими є ідеї почерпнуті з праць Н.В. Бєлікової [2, 3], Т.О. Белоконь [4], І. А. Козловського [36, 37, 38], Т.В. Костенка [41], А.А. Рощиної [49].

Окремі аспекти проблеми дослідженні протягом кілька років. Проте бракує цілісного, комплексного вивчення життя українців Донбасу. Роки, що минули з моменту набуття незалежності України, потребують осмислення, в тому числі в плані національної культури українців. У цьому плані зазначені вище роботи дослідників і діячів національної культури, освітян та науковців є цеглинами у підмурівок будівлі - національної історії України з докладною, широкою, розлогою подачею регіонального матеріалу, цікавого для широкого загалу громадян України і світового співтовариства націй.

Об'єктом дослідження є українці Донецької області.

Предметом дослідження є процес національно-культурного відродження українців Донбасу в 1989-2009 роках.

Географічні межі дослідження охоплюють регіон Донбас, до складу якого належать Донецька та Луганська області України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1989-2009 роки, оскільки на цей період припадає створення незалежної Української Держави, національний ренесанс українського етносу і виникнення та діяльність культурних організацій як прояв національно-культурного відродження.

Мета данної роботи - дослідити хід та зміст національно-культурного відродження українців Донбасу в 1989-2009 роках.

Для досягнення поставленої мети у дослідженні були вирішені наступні завдання:

вивчається історіографія та джерельна база проблеми;

відображається процес відродження українців в умовах становлення української державності на основі діяльності громадсько-політичних організацій українців Донбасу;

виявлено роль освіти у національно-культурному процесі;

аналізується релігійна ситуація на Донбасі.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що порушена проблема ще не знайшла глибокого висвітлення в сучасній історіографії. Автором здійснено комплексний аналіз стану і тенденцій процесу відродження українців Донбасу.

Практичне значення даної роботи полягає в можливості використання матеріалів і висновків для подальшої розробки проблем, пов'язаних з розвитком української нації у Донбасі, для підготовки узагальнюючих робіт з історії України, зокрема Донбасу; у вивченні та викладенні вітчизняної та регіональної історії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дипломної роботи знайшли своє відображення у доповідях на Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених ГДПІІМ (Горлівка, 2009 р.).

При написанні роботи автор дотримується таких загальноісторичних принципів як історизм, комплексність, а також принципу системного підходу.

Керуючись вказаними основоположними методологічними принципами, ми обрали найбільш дійові, на наш погляд, методи дослідження. До їх числа належать: порівняльно-історичний, хронологічний, структурно-системний, логіко-аналітичний метод та метод експертного аналізу.

Мета і завдання дослідження визначили його джерельну базу. У роботі були використані різноманітні джерела, котрі, на нашу думку, можна розподілити на групи за походженням та змістом наступним чином:

Першу групу джерел становлять документи законодавчо-нормативного характеру, що відбивають основні етапи становлення національно-культурного відродження українців Донбасу. Найвагомішим джерелом цієї групи є Конституція України 1996 р. До цієї групи також належать: Закони Української РСР «Про мови» 1989 року, Закон України «Про об'єднання громадян» 1992 року, Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйні організації» 1991 року, документи з'їздів народних депутатів СРСР [26, 27, 28, 34].

Наступна група джерел - статистичні матеріали, які мають велику цінність для нашого дослідження. З них почерпнуто інформацію про чисельність українських шкіл та громадських організацій у Донбасі, про кількість релігійних громад та їх процентне співвідношення. Були використані декілька статистичних збірок: статистичний щорічник Донецької області за 2005 рік, бюлетень «Релігійні організації в Україні», статистичний бюлетень «Громадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.» [75, 64, 65, 17].

Багато інформації було почерпнуто з періодичних видань. Насамперед це газети «Акцент», «Жизнь», «День», «Донбасс», «Донецкий кряж», «Донеччина», «Східний часопис», «Салон», журнал «Схід».

Аналіз всього комплексу історичних джерел підтверджує достатній рівень їх репрезентативності та дозволяє відтворити цілісну картину досліджуваної теми.

Структура дипломної роботи визначена її метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел, що налічує 84 найменувань.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначена її новизна, показана практична значущість роботи, окреслені географічні та хронологічні рамки дослідження, з'ясовані предмет та об'єкт дослідження, поставлена мета та завдання роботи, подана характеристика джерельної бази та історіографії дослідження.

У першому розділі - «Громадсько-політичні рухи Донбасу» - висвітлено пробудження національної свідомості населення Донбасу та зріст політичної ваги регіону на тлі країни, описуються умови, які призвели до збільшення кількості громадських об'єднань у Донбасі.

Другий розділ - «Національно-культурне життя українців Донбасу в 1989-2009 роках» - характеризує процес становлення української національної школи та церкви у Донбасі, з'ясовано значення стану освіти та релігії для відродження національно-культурних процесів.

У першому підрозділі - «Відродження української школи та педагогіки» - детально описано відкриття першої української школи на Донбасі, аналізуються труднощі, з якими стикнулися ініціатори її відкриття, проаналізовано сучасний стан української національної школи на Донбасі.

У другому підрозділі - «Релігійні організації українців Донбасу» - розглядаються ті зміни, що трапилися у сфері релігійних відносин у період перебудови та здобуття незалежності України, охарактеризовано розвиток релігійних громад Донбасу на сучасному етапі.

У висновках узагальнено результати дослідження.



1. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ ДОНБАСУ

Донбас як один із важливих промислових та політичних регіонів України відігравав та відіграє значну роль у формуванні громадсько-політичної ситуації у державі. Саме тут наприкінці 80-х-на початку 90-х років XX ст. розгорнувся потужний робітничий рух, було створено та відтворено низку впливових політичних та громадських організацій. Цей регіон є значним й з точки зору формування політичної еліти України. Треба зауважити, що громадсько-політичні рухи на Донеччині хоч і мають свою відому і яскраву специфіку, але разом з тим за переліком і назвами партій і організацій мало відрізняються від загальної всеукраїнської картини - відмінність у іншому - кількісному вимірі прихильників цих організацій, їх впливовості.

Протягом 1989 року на Донбасі, як в цілому й на Україні, йде активне становлення громадянських організацій, спрямованих в основному на вирішення національних проблем. Першою масовою громадсько-політичною організацією Донеччини стало Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка (ДТУМ), яке було утворено 14 січня 1989 року. 4 березня - Луганська обласна організація ТУМ. У 1991-1992 роках Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка мало близько 70 первинних осередки практично у всіх найбільших промислових містах області, 1500 фіксованих членів і стільки ж симпатиків, членами ДТУМ були понад 30 докторів і кандидатів наук, обласне керівництво і керівництво первинних організацій в основному науковці, вчителі, поети, активні кооператори, в шахтарських містечках - інженери-гірники. В шахтарськiй столицi - Донецьку було i залишається найбiльше активних та дiяльних осередкiв ДТУМ. Тут зосереджене iнтелектуальне ядро органiзацiї, її координуюча ланка - Правлiння. Тут дiяли заснованi членами ДТУМ фiрми «Вiдродження», «Травень», а нинi працює заснований за iнiцiативи ДТУМ УКЦентр. I все це можливе тiльки завдяки активнiй позицiї самих мешканців регіону. На початках Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка налiчувало до 30 первинних органiзацiй, якi функцiонували, зокрема, при iнститутах УкрНДIВЕ, IНФОВ НАН України, «Пiвдендiпрогаз», «Теплоенергоуправлiннi», обласнiй фiлармонiї, телерадiокомiтетi, Донецькому державному унiверситетi, Донецькому полiтехнiчному iнститутi, в рядi шкiл, училищ, були й територiальнi осередки [7, 8-9].

На думку Тетяни Болбат, кандидата історичних наук, доцента Донецького державного університету управління, важливим чинником у політичному пробудженні Східної України стали вибори народних депутатів СРСР, які відбулися 26 березня 1989 року і проходили на альтернативній основі. Третина депутатів за новим Законом «Про вибори» обиралася від громадських організацій. Для демократичних сил вибори стали важливим засобом впливу на маси, оскільки вперше у радянській історії постала можливість проводити зустрічі з виборцями, легально пропагувати свої погляди. Серед кандидатів в депутати, котрі не одержали необхідної кількості голосів, опинилися кілька партійних та господарських керівників різного рівня. Вибори об'єктивно висвітлили реальну розстановку сил у суспільстві, справжні настрої людей, зменшення авторитету Компартії та її провідників; сприяли стрімкій політизації мас, пробудженню інтересу до громадсько-політичного життя. Активну участь у виборах взяли представники національних організацій та рухівські активісти [12, 109].

У виборчій кампанії 1989 року виявився феномен масової підтримки тих, хто зазнав критики з боку офіційних структур, та тих, хто виступив з різкою критикою інституцій влади, їх провідних представників. На ставленні виборців до кандидатів (комуністів-керівників) позначилося незадоволеність повільними темпами вирішення соціальних питань. До того ж місцеві органи Компартії України тривалий час виступали як господарсько-розпорядчі інституції і тому не мали достатнього досвіду політичної діяльності [12, 109-110].

30 березня 1989 року створено Донецьке обласне відділення науково-просвітницького товариства «Меморіал». На установчій конференції була обрана Рада у складі 11 осіб та три співголови - О.Букалов, В.Дуленко, Б.Парсенюк. Були проголошені основні завдання товариства: увічнення пам'яті жертв політичних репресій, сприяння їх повної та гласної реабілітації, надання допомоги особам, які постраждали від репресій. 16 вересня члени товариства «Меморіал» провели свій перший траурний мітинг пам'яті жертв сталінських репресій, який відбувся у Донецьку на знайденому навесні 1989 року місці перезаховання загиблих від рук сталінських катів. У подальшому щорічні мітинги на Рутченківському полі стали однією з акцій, які були спрямовані на привертання уваги громадськості до проблем історичної пам'яті. 30 жовтня 1989 року у будівлі колишнього НКВС у Донецьку було проведено мітинг, присвячений Дню політв'язня. Члени Донецької обласної організації товариства «Меморіал» зібрали сотні документів та матеріалів, які свідчили про добу сталінізму. Представники товариства працювали у міській комісії з відновлення прав реабілітованих, у редакції книги «Реабілітовані історією» (у Донецькій області було реабілітовано 48 тисяч громадян, які були незаконно репресовані в роки радянської влади). Делегати від Донецької обласної організації були присутні на усіх конференціях Українського, Всесоюзного та Міжнародного товариства «Меморіал», на другій міжнародній конференції з прав людини, яка проходила у вересні 1990 року у Санкт-Петербурзі [12, 71].

22 квітня 1989 р. виникла Донецька обласна організація Української Гельсінської спілки, 20 серпня - Донецька крайова організація Народного Руху України, у вересні - Луганська організація асоціації «Зелений світ», восени 1989 року - Донецька міська організація «Демократичний Рух», 24 грудня - Луганська крайова організація Народного Руху України. Усі ці рухи не лише ставили за мету відродження української мови та культури, що було актуальним для русифікованого Донбасу, але вперше виступили в опозиції монопольній владі КПРС. З самого початку свого існування національно-демократичні організації регіону були нечисленними, організаційно розрізненими, чому у деякому ступені сприяли й суб'єктивні причини (наприклад, суперечності між керівництвом) [12, 110].

Донецька крайова (обласна) організація Народного Руху України постала 20 серпня 1990 року, і на її установчих зборах у місцевому університеті було 109 делегатів, які вже представляли більш широку і багату палітру - від робітника до малого підприємця. Делегати обрали Координаційну Раду і делегатів на республіканський з'їзд НРУ за перебудову, ухвалили Статут ДКО НРУ. За Статутом Донецька крайова організація Народного руху України за перебудову визначалася як «самодіяльне об'єднання громадян - активних прихильників програми всебічного оновлення політичної та економічної системи нашого суспільства, що діє згідно з Конституцією УРСР та СРСР. Організація співпрацює на рівноправних засадах та підтримує діяльність усіх громадських та політичних об'єднань і організацій, що сприяють перебудові радянського суспільства, проголошеній квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС» [6, 4].

До кінця року були створені міські осередки Руху у Донецьку, Димитрові, Горлівці, Єнакієвому, Червоноармійську, Маріуполі. Основою крайової організації НРУ стало обласне відділення Товариства української мови імені Тараса Шевченка (створене раніше 14 січня 1989 р.), тому і більшість активістів ДКО НРУ представляли його лідери: В.Білецький, І.Шутов, М.Тищенко, В.Тиха та інші [6, 4].

25 листопада 1989 року відбулася перша конференція Народного руху Луганщини (НРЛ) за перебудову, ще до створення обласної організації Народного руху України (грудень 1989 року). Спочатку його ініціатори планували стати складовою, але самостійною частиною НРУ, тому на зборах були присутні представники Руху. Однак згодом позиції цих двох «рухів» розійшлися. На наш погляд, с самого початку НРЛ створювався на противагу НРУ. Головна різниця між ними полягала у різних підходах щодо національного питання. Так, в окремому пункті Програми записано, що Народний рух Донбасу поділяє програму Народного руху України з питань демократизації суспільства, утвердження прав людини, соціальній справедливості, укріплення суверенітету республіки, екологічної безпеки, відродження національної культури, але не може згодитися з «декларативностью многих формулировок, однобоко митинговым характером деятельности, ... решительно отвергает явные и скрытые националистические идеи...» [12, 111].

15 липня 1989 р. в Донбасі розпочався шахтарський страйк, який 19 липня охопив 84 із 252 шахт України, у тому числі - 66 шахт Донецької області з участю 170,7 тис. осіб. Основними формами протесту страйкуючих були мітинги, присутність на центральній площі міста. Страйкуючі виступили із соціально-економічними вимогами: самодіяльність підприємств, покращення умов праці і побуту, підвищення заробітної плати, збільшення відпусток тощо. Страйк виявив кризу довіри шахтарів до влади, адміністрації та громадських організацій. Створив свої органи самоуправління - страйкоми різного рівню - шахтарі обрали до них неформальних лідерів, причому партійних та господарських керівників серед них було обмаль. 17 серпня 1989 р. у м. Горлівка у залі засідань виробничого об'єднання «Артемвугілля» почала роботу I установча конференція представників страйкомів шахт Східної України, м. Павлограду, Дніпропетровську та м. Гукова Ростовської області. На конференції була створена Регіональна Спілка страйкових комітетів Донбасу (РССКД), прийнято її Статут, обрано Координаційну Раду [12, 109].

Страйк, що почався лише виголошенням економічних вимог, швидко переріс в багатьох містах у політичний. На хвилі зростаючої політизації робітничого руху проходив у Донбасі страйк 1 листопада 1989 р., на якому висувались і політичні вимоги. Головні з них- включення до порядку денного Другого з'їзду народних депутатів СРСР питання про відміну 6 статті Конституції, яка закріплювала керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії в радянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення політичних партій та рухів, про заборону обіймати одночасно посади в партійних і радянських органах [61, 175].

На думку В.С. Білецького, професора Донецького національного технічного університету, голови Українського культурологічного центру, шеф-редактору аналітичного журналу «Схід», в ті роки існує одна апробована в ті роки формула, яка об'єднує ці два напрямки, - це ідея духовно і матеріально багатої нації - вона відсуває на задній план питання «соціалізм чи капіталізм?», не є ворожою для неукраїнців, і у висліді консолідує всіх громадян України. Схоже саме ця ідея спрацювала у 1991 році і промисловий Донбас виступив як найбільш консолідуюча і державотворча спільність, проголосувавши 1 грудня 1991 р. на рівні 93% за незалежність України. Причому саме шахтарі Донбасу стали чи не найактивнішими і вже цілком однозначно - найорганізованішими - опонентами радянського режиму і фундаторами нової української державності [5, 92].

Значний вплив на підсумки виборів 1990 року спричинила й Луганська асоціація виборців, створена 4 березня 1989 року. Основними завданнями асоціації було проголошено: подолання відчуження громадян від влади, підвищення рівня їх політичної культури, пробудження громадянської активності широких верств населення, підготовка та проведення на дійсно демократичних засадах виборів до республіканських та місцевих органів влади. Це була перша демократична громадсько-політична організація на Ворошиловгардщині, яка поставила за мету участь у виборчих кампаніях. На відміну від місцевих організацій КПУ вона не мала фіксованого членства, жорсткої організаційної структури. Згодом були створені й районні відділення асоціації. У січні 1990 року при асоціації були сформовані комітети з правових питань, культури, екології, соціально-економічних проблем та місцевого самоврядування, а також група захисту прав виборців. Асоціація відіграла значну роль як координаційний центр демократичних сил Ворошиловгадської області [12, 110].

Восени 1989 року у Донецьку почали діяти перші групи Інтернаціонального руху Донбасу. Ініціаторами створення цього громадського об'єднання була наукова інтелігенція, студентська та учнівська молодь. Головними завданнями визначались: послідовна боротьба проти будь-яких прояв націоналізму на ідеологічному, політичному та побутовому рівнях, а також захист національних прав людини. «Націоналізм» розумівся як «особое мировоззрение, трактующее нацию как высшую внеисторическую форму сообщества людей, … причем интересы нации считаются выше интересов классов и людей, эту нацию составляющих». Інтеррух був однією із перших громадських організацій на Сході України, яка поставила за мету запровадження в Україні «государственного двуязычия». У Маніфесті ІРД само поняття «державна мова» для поліетнічної держави визначалося як порушення прав людини, а тим більше надання такого статусу тільки однієї мові. За думкою авторів Маніфесту, із зникненням мови нація не гине, вона лише переходить на іншу мову [11, 75].

Таким чином, 1989 рік став визначним в історії Східної України - відбулося політичне пробудження регіону. Важливим чинником цього стала виборча кампанія 1989 р., яка активізувала створення тут нових політизованих громадських об'єднань: обласних організацій Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал», Луганської асоціації виборців, обласних організацій Народного руху України за перебудову тощо. Влітку 1989 р. розпочався перший страйк шахтарів, 17 серпня була створена Регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу (РССКД), відбувалася швидка політизація робітничого руху. Донбас став одним із значних політичних центрів України.

1990 рік увійшов в історію як рік народження багатопартійності. У березні 1990 року з'їзд народних депутатів СРСР відмінив 6 статтю Конституції, тобто визнав можливим існування багатопартійності. У країні починається створення плюралістичної партійної системи.

У січні 1990 року створена Луганська організація Української Гельсінської спілки, 21 вересня створена Луганська міська організація «Демплатформи в КПРС», 10 червня - Донецька обласна організація «Української робітничої партії» (УРП), 21 липня - Донецький міський клуб прибічників «Демплатформи», 16 серпня - Луганська обласна організація (з січня - Партії Демократичного Відродження України - ПДВУ), в грудні - Донецька обласна організація ПДВУ [12, 113].

У липні 1990 року створена перша Донецька обласна соціал-демократична організація - Об'єднаної Соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), з 1991 року - СДПУ [12, 113].

Протягом 1990 політичний спектр Донбасу розширився. Партії центристської спрямованості окрім ПДВУ та СДПУ представляли: Луганська організація Конституційно-демократичної партії СРСР (діяла до 1991 року), правий центр (кроме УРП) - створені у кінці 1991 року Донецька обласна організація Демократичної партії України (ДемПУ) та Донецька обласна організація Християнсько-Демократичної партії України (ХДПУ). На крайньо лівому фланзі восени 1990 року оформилися: Луганська міська організація Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків - ВКП(б), Луганська організація «Єдність» - за марксистсько-ленінські ідеали» [12, 114].

Продовжують формуватися і суспільно-політичні організації. 10 лютого 1990 року створений Союз трудящих Донбасу та Донецький міський союз виборців, який спричинили значний вплив на виборчу кампанію регіону 1990 року. Навесні 1990 року у Донецьку було створено регіональне відділення групи «Союз», 23 серпня у Луганську створено «Демократичний блок», 18 листопада - «Інтеррух Донбасу» [12, 114].

«Інтеррух Донбасу» був єдиною громадською організацією, що виступала за автономний статус Донецької області у 1991 році. 28 серпня 1991 р. Центральна Рада Інтерруху прийняла Заяву «Об общественно-политической ситуации», у якій виражалася «тревога в связи с тем, что Донбасс может стать ареной серьезных столкновений различных политических сил», и тому до 1 грудня 1991 р. Тут повинен бути пройти референдум про надання Донецькій області статусу автономії у складі УРСР. Після цього виступу на Інтеррух Донбасу обрушилася хвиля звинувачень у сепаратизмі. Його лидерові Д. Корнілову пришлося неодноразово заявляти, что автономія - це не нова держава, а лише перерозподіл повноважень між центральними й територіальними органами влади. На наш поляд, суперечки, що виникли, у значній мірі пояснювалися нерозумінням дефініцій таких понять, як «федералізм», «автономія», «сепаратизм», тому прибічників федеративного устрою держави їх опоненти іменували «сепаратистами» [13, 91-92].

1990 рік увійшов в історію як рік народження багатопартійності. С одного боку, це - Інтеррух Донбасу, Рух «Демократичний Донбас», Демократичний Рух Донбасу «Братство», Народний Рух Луганщини, товариство «Відродження»; з іншого - обласні товариства організації Української республіканськой партії, Демократичної партії України, Партії демократичного відродження України, Народного Руху, Товариства української мови Т.Г. Шевченка, Союзу української молоді. Протистояння виражалося різними формами: поширення листовок, виступи на сторінках периодичної преси, мітингах, організація пікетів місцевих органів влади. Противостояння досягло найвищої гостроти у жовтні 1991 року, коли сьома сесія Донецької обласної Ради народних депутатів розглядала питання про статус області. 6 жовтня у багатьох містах відбулися мітинги протесту з лозунгом: «Ні - Донецькій Апаратній Республіці!». Одночасно на центральній площі Донецьку члени Интерруху Донбасу проводили збір підписів на підтримку автономії Донбасу [13, 91-92].

26 жовтня 1991 р. у Донецьку відбулася рада народних депутатів усіх рівнів Півдня і Сходу України, до яких звернулися делегати установчої конференції Демократичного Руху «Братство» з закликом підтримати ідею федералізму, яка дає можливість «сохранить историческую, экономическую, национально-культурную самобытность регионов» [Болбат Проблема государственного устройства Украины в]. Учасники наради майже повним складом прийняли Звернення до народу та Заяву Верховніх Раді Украіни, в якому говорилося: «Внести положение о федеративно-земельном устройстве Украины в концепцию и в проект Конституции Украины; в течение ноября 1991 г. обсудить проект новой Конституции Украины и вынести его на всенародное обсуждение» [69, 5].

Таким чином, можна зробити наступні висновки: про відокремлення Донбасу від України не йшлося в програмних документах, були лише заяви окремих осіб, погляди яких не знайшли підтримки у більшості. Намагання деяких громадських об'єднань перерозподілити повноваження між центральними та місцевими органами влади, що виражалося в їх вимогах створення федеративної землі «Донбас» чи надання регіону статусу автономії у складі України, на наш погляд, «сепаратизмом» не було. Ці вимоги були продиктовані занепокоєністю багатьох громадських об'єднань рядом обставин, які пов'язувалися з прийняттям Акту про незалежність України. По-перше, занепокоєність викликала перспектива насильницької українізації, що в Донбасі з його перевагою російськомовного населення могло б привести до міжнаціональної конфронтації. По-друге, побоювалися спалаху націонал-екстремізму, бо до Донбасу вже дійшли гасла «Україна лише для украінців!». Тому ідея федеративного устрою держави знайшла тут своїх прибічників в числі багатьох громадських організацій, які бачили у федералізмі необхідну умову для збереження економічної, національно-культурною самобутності регіонуов, а також соціального та міжнаціонального миру [13, 91-92].

У 1990 році створюються і аналогічні комсомолу політичні молодіжні організації лівого спектру. У січні 1990 року оформилася Донецька обласна організація Спілки Української молоді (СУМ), у березні - Луганська організація Спілки Незалежної Української молоді (СНУМ), 3 вересня - Донецька обласна організація Української Студентської Спілки (УСС) В січні 1990 року було створено Луганське обласне відділення слов'янської культури «Русь» [13, 114].

4 квітня 1990 року була здійснена спроба об'єднання ряду суспільних організацій, зокрема національно-культурних товариств. В результаті з'явився Донецький обласний союз демократичних сил «Єднання». На жаль, його діяльність була лише формальною [13, 118].

Ключовими подіями 1991 року було проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, заборона діяльності Компартії, республіканський референдум 1 грудня в підтримку Акту про незалежність України та вибори Президента України, розпад СРСР та створення СНГ у грудні 1991 р.

Значною подією для громадських організацій регіону стала можливість офіціальної реєстрації в органах влади, чому сприяв прийнятий 16 червня 1992 році Закон України «Про об'єднання громадян». Відповідно до нього усі громадські організації тепер називалися «громадськими об'єднаннями», розмежовувалися функції між політичними партіями та суспільними організаціями. Так, останнім було заборонено втручатися в рішення політичних проблем, висувати своїх кандидатів на вибори. Проте багато громадських організацій продовжували вести політичну діяльність [26].

Найбільш активно суспільно-політична палітра Донбасу формувалася у 1992-1994 рр., що було пов'язано з новими умовами діяльності суспільних об'єднань. В силу специфіки регіону тут створювалися суспільні організації та політичні партії правого та центристського флангу. Відбувалася й реорганізація комсомольських структур. Після створення Союзу молодіжних організацій України на початку жовтня 1991 року, подібна організація була створена у регіоні - 24 жовтня створено Союзу молодіжних організацій Донбасу (СМОД) [13, 119].

У середині 1990-х років феномен високого ступеню заполітизованості нашого суспiльства чiтко вiддзеркалювався в громадських органiзацiях - вони, як правило, дотримуються цілком певних політичних орієнтирiв. Їх основнi полiтичнi вектори можна умовно сформулювати так:

Українська демократична держава з переважно Європейською орiєнтацiєю.

Демократична держава з переважно Євразiйською (зокрема, проросiйською) орiєнтацiєю.

Соцiалiстична (комунiстична) держава з переважною Євразiйською орiєнтацiєю.

Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнi засоби реформ суспiльства.

Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою професiйних iнтересiв.

Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою нацiональних iнтересiв.

Умовно-індиферентні зі стабільною закордонною грантовою підтримкою.

Основнi представники групи, яка виступає за Українську демократичну державу з переважно Європейською орiєнтацiєю, це: Донецьке обласне Товариство української мови, Кальмiуська паланка українського козацтва, «Народний Конгрес Донеччини», Донецькi вiддiлення «Нової України», «Меморiалу», «Просвiти», «Союзу офiцерiв України», «Союзу українок», «Суспiльної служби України», «Фонду культури», «Спiлки української молодi», «Спiлки українського студентства», «Української студентської спiлки», Український Культурологiчний Центр, блок «Демократична Донеччина» [5, 104].

За демократичну державу з переважно Євразiйською (зокрема, проросiйською) орiєнтацiєю виступають: «Движение за возрождение Донбасса», «Интернациональное движение Донбасса», «Донецкий областной Конгресс гражданского действия», «Донецкий областной комитет защиты мира», вiддiлення Українського фонду миру [5, 104].

Метою діяльності «Движения за возрождение СССР», Донецької обласної органiзацiї Ленiнського комунiстичного союзу молодi України, пiонерської та ветеранської органiзацiй є соцiалiстична (комунiстична) держава з переважною Євразiйською орієнтацією [5, 104].

Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнi засоби реформ суспільства є наступні організації: «Асоцiацiя шахтарських мiст Донеччини», «Фонд пiдтримки прогресивних реформ», Профспiлка працiвникiв малих приватних та iн. пiдприємств недержавної форми власностi «Вiдродження», Асоцiацiя пiдприємцiв Донеччини «Деловое собрание», «Фонд Хъюза» [5, 104].

Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою професiйних інтересів: Регiональний союз страйкових комiтетiв Донбасу, Донецька обласна незалежна профспiлка, профспiлка «Солiдарнiсть» [5, 105].

На сьогодні картина дещо змінилася у переліку організацій, які представляють ту, чи іншу групу, але загальна структура груп практично не змінилася. При цьому праві організації у своїй більшості є маргінальними, працюють камерально, замкнено. Спостерігається тенденція до виокремлення двох мегагруп: Європейської і Євразійської орієнтації. На Донбасі переважає друга [5, 105].

Станом на початок 2000 року у Донбасі було зареєстровано і діяло 39 обласних организацій политичних партій, які представляють весь политичний спектр України - від крайнє лівих до крайнє правих. Лівий фланг представляють Донецькі областні организації (ДОО) Прогресивно-соціалистичної партії України (ПСПУ), Комуністичної партії України (КПУ), Соціалістичної партії України (СПУ), Селянської партії Украіни (СелПУ), Слов'янської партії Украіни (СловПУ). До крайнє лівого спектру відносяться ПСПУ та незареєстрована організація Всесоюзної Комуністичної партії (більшовіків) - ВКП(б) [12, 56].

Чисельність обласних організацій лівих партій відносно невелика. Найчисленніша з них ДОО КПУ - 9500 чл. У складі ДОО СПУ - 3000 чл., СелПУ - 1170 чл. (реальна кількість значно менше), СловПУ - 300 чл., ПСПУ - 150чл., ВКП(б) -30 чл. [9, 207].

Найбільш структурованими є обласні організації КПУ и СПУ, які мають організаційні структури практично у всіх містах області. Так, у складі Єнакієвської міської організації КПУ - 700 чл., Красноармейської - 400 чл,. Шахтарської - 554 чл., Волновахської - 700 чл. Організаційні структури СловПУ діють лише у Донецьку та Єнакієво (10 чл.), ПСПУ - у Донецьку, Докучаєвську (23чл.), Горлівці (30 чл.), Красноармійську (13чл.), Слов'янську (16 чл.), Новоазовському районі (20чл.); СелПУ - у Донецьку, Горлівці (30 чл.), Амвросієвському районі (40 чл.), Артемівському районі (315 чл.) [9, 207].

До президентських виборів 1999 р. обласні організації лівих партій не мали принципових розходжень з загальнореспубліканськими програмними установками. Виключеннями були лише ДОО СПУ, члени якої продовжували наполягати на наданні російській мові статусу державної поряд з українською мовою чи введення системи офіціальних мов в місцях компактного проживання людей одної національності [9, 207].

Ідеологічною основою лівих партій (крім СловПУ) є марксизм-ленінізм, проте партії надають приорітет різним його сторонам. Так, СПУ надає перевагу марксизму, називаючи його сучасним й найбільш серйозним досягненням людства. КПУ ідеологічно ближчим є ленінізм. Розходяться КПУ і СПУ в визначенні майбутнього України. Якщо СПУ виступають за єдину Україну в складі СНД, то комуністи добиваються відродження на новій основі Союзу рівноправних братських народів як добровільного об'єднання суверених соціаліистичних держав. СловПУ, діяльність якої зосереджена на Донеччинні, акцентує увагу на задачах у національно-культурній сфері. Серед них: збереження, розвиток та взаємодія культур усіх етнічних груп, які проживають на Україні: відродження патріотизму в широкому розумінні, як любові до Вітчизни - спільної Батьківщини усіх слов'янських народів; наданні російській мові статусу другої державної мови, а мовам інших етнічних груп статусу офіційного [9, 207].

Більшість лівих партій визнають ринкову економіку, з усіма її обов'язковими елементами, проте з багатьма примітками: ринок повинен бути цивілізованим, суспільна та колективна власність - головною, державний сектор - пріорітетним. Критикуючи тодішній варіант приватізації, ліві пропонують вести народний контроль за приватизацією, проводить її поетапно, враховуючи передусім інтереси трудових колективів. Не згодні ці партії і з поширенням приватної власності на землю. Селянська партія підтримує лише розподіл землі на паї та передачу їх селянам у безсрочнє володіння з правом передачі у спадок [9, 207-208].

В цілому, в силу специфіки Донбасу, обласні організації партій лівого спектру тут одни з наибільш представницьких та впливових. Популярними у регіоні є наступні програмні цілі: надання широких соціальних гарантій; укріплення всебічних зв'язків з державами СНД, особливо з Росією; розширення прав регіонів (ряд партій продовжують вимагати введення земельно-федеративного устрою); рівність прав усіх націй; надання російській мові статусу другої державної мови [9, 208].

Очевидні успіхи лівих партій у регіоні на парламентських віборах 1994 та 1998 рр. На їх результатах позначилася й ностальгія по втраченій радянській стабільності. Сприяє росту вплива лівих партій й розчарування діяльнісю демократів. Политичний ділетантизм, корупція, розлади у таборі демократів допомогли лівим відновити свій вплив у суспільстві. Крім того, обласні організаціі КПУ та СПУ уміло використовують у політичній боротьбі свій багатий організаторський досвід. Напередодні президентських виборов 1999 р. На Донеччинні створено суспільно-політичне об'єднання сил «Народна опозиція Донбасу» (ПОД). На установчій конференції були присутніми представники ДОО КПУ, СПУ, СловПУ, Всеукраїнського об'єднання «Громада». Проте на виборах діяльність НОД була практично непомітна (підтримували кандидатуру П.Симоненка). Другою сумісною політичной силой лівих було Народно-патріотичне об'єднання Донецької області на підтримку О. Мороза. У його склад увійшли 37 громадських формувань, в тому числі ДОО СПУ та СловПУ (найбільш активно діяли социалисты). ДОО СелПУ на першому етапі виборов підтримували кандидатуру А.Ткаченка, НСПУ - Н.Витренко [9, 208].

Правий політичний спектр Донецької області представлений небагаточисельними та невпливовими організаціями. Серед них: ДОО Демократичної партії України (ДемПУ) - 210чл., Народного Руха України (НРУ) - 500 чл., Конгресу українських націоналістів (КУН) - 450 чл., Християнсько-демократичної партії Украини (ХДПУ) - 350 чл., Українскої республіканської партії (УРП) 150чл., Українскої республіканської християнської партії (УНХН) - 150 чл., Українскої національно-консервативної партії (УПКП) - 150чл., Християнсько-народного союзу (ХНС) - 120 чл.,Української Національної Асамблеї (УНА) - 50чл. Реальна чисельність більшості цих організацій набагато менше [9, 208].

Серед политичних організацій правого спектру найрадикальнішими є обласні організації УНА и КУН. По структурі вони відрізняються жорстким централізмом, чіткою ієрархією. Ідеологічною основою ультраправих організацій є інтегральний націоналізм. По-перше, для них характерна домінанта інтересів нації над будь-якими іншими. По-друге, націонал-радикали виступають за сильну диктаторську владу. В цілому, націонал-радикальні організації об'єднують наступні програмні положення: побудова в Україні національної тоталітарної держави, ринкове реформування економіки, вихід України з СНД, єдина українська державна мова, надання неукраінцям права на культурний розвиток [9, 209].

Политичні організації правого спектру на Донбасі не є впливовими. Більшість населення Донбасу не сприймають ідеї інтегрального націоналізму, особливо їх профашистські форми. У правих партій слабко розроблена економічна платформа, в той же час для Донбасу на першому місці є вирішення соціально-економічних проблем [9, 209].

На початок 2009 р. на Донеччині діє 75 партій зі 125 зареєстрованих в Україні. Вони представляють практично всіх основних учасників політичних процесів. В партійних рядах на Донеччині сьогодні 0,5 млн членів при 5 млн мешканців області, тобто кожний десятий. Якщо порівняти з оцінками по Україні в цілому, то на 1 тис. мешканців Донецької області припадає втричі більше партійців, ніж в середньому по країні [5, 105].

Лідером за кількісним складом є Партія Регіонів. На минулих виборах в Верховну Раду саме представники цієї партії отримали на Донеччині переважну більшість голосів виборців. Більшість керівників промислових підприємств теж є членами цієї партії. В ній перебувають понад 280 тис. донеччан, зареєстровано понад 1500 первинних організацій, членами партії є 1200 керівників різних рівнів - обласного, районного та органів місцевого самоврядування. Партія має великий досвід політичної роботи в умовах влади та опозиції, стабільності і перманентних криз. За 10 років свого існування Партія регіонів стала найпотужнішою політичною силою в Україні. Перемога на парламентських виборах 2006 та 2007 років засвідчила високий рівень довіри виборців до партії та її лідера В.Ф. Януковича, який вже двічі успішно очолював Уряд України. Важливим результатом плідного осмислення та втілення ідейних підходів, практики передових демократій початку XXІ століття став політичний центризм - основа стратегії Партії регіонів [8, 25].

У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини за останніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України, Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.

Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині було зареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина на Донбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації (ННО) часто дуже заполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, «слов'янська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. Ще одна особливість Східної України - виникнення в останні роки псевдо-громадських об'єднань, які створюються «під вибори», часто просто «за виробничим» принципом. Загалом же в «третьому секторі» Донбасу останні роки переважали біло-голубі кольори - «помаранчеві» себе не афішували.

За загальною кількістю організацій в переддень «помаранчевої революції» - у 2003 році - в Донецькій області діяло 4053 громадських організацій та рухів і 3170 первинних партійних організацій. Тобто реґіон не тільки не поступається іншим, але, крім Києва і Львова, навіть перевищує інші реґіони.

Згідно з вісником Державного управління статистики у Донецький області на початок 2005 року в регіоні діяло 8178 об'єднань громадян, з них політичних партій 3816 та громадських організацій 4362. Серед громадських організацій налічувалося 35 громадських рухів, молодіжних організацій - 504, освітніх та культурно-виховних об'єднань - 176 [17, 57].

Таким чином, розглянувши історію громадсько-політичних рухів Донбасу, можна зробити наступні висновки:

Донбас як один із важливих промислових та політичних регіонів України відіграє значну роль у формуванні громадсько-політичної ситуації у державі. Протягом 1989 року на Донбасі, як в цілому й на Україні, йде активне становлення громадянських організацій, спрямованих в основному на рішення національних проблем: обласні ланки Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, Донецьке обласне відділення науково-просвітницького товариства «Меморіал», крайові організації Народного Руху України, Донецька міська організація «Демократичний Рух», Луганська асоціація виборців. Тобто відбулося політичне пробудження регіону.

1990 рік увійшов в історію як рік народження багатопартійності. Донбас пережив спалах створення міських організацій різноманітних всеукраїнських партій: Інтеррух Донбасу, Рух «Демократичний Донбас», Демократичний Рух Донбасу «Братство», товариство «Відродження», організації Української республіканськой партії, Демократичної партії України, Партії демократичного відродження України.

Ключовими подіями 1991 року було проголошення незалежності України, заборона діяльності Компартії. Значною подією для суспільних організацій регіону стала можливість офіціальної реєстрації в органах влади, чому сприяв прийнятий 1992 року Закон України «Про об'єднання громадян» - створювалися суспільні організації та політичні партії правого та центристського флангу, відбувалася й реорганізація комсомольських структур.

Станом на початок 2000 року у Донбасі було зареєстровано і діяло 39 обласних организацій политичних партій, які представляють весь политичний спектр України - від крайнє лівих до крайнє правих. Лівий фланг представляють Донецькі областні организації (ДОО) Прогресивно-соціалистичної партії України (ПСПУ), Комуністичної партії України (КПУ), Соціалістичної партії України (СПУ), Селянської партії Украіни (СелПУ), Слов'янської партії Украіни (СловПУ). До крайнє лівого спектру відносяться ПСПУ та незареєстрована організація Всесоюзної Комуністичної партії (більшовіків) - ВКП(б). Обласні організації партій лівого спектру тут одні з наибільш представительних та впливових.

Правий політичний спектр Донецької області представлений небагато чисельними та невпливовими організаціями. Серед них: ДОО Демократичної партії України (ДемПУ), Народного Руха України, Конгресу українських націоналістів, Християнсько-демократичної партії Украини, Українскої республіканської партії, Українскої республіканської християнської партії, Українскої національно-консервативної партії, Християнсько-народного союзу,Української Національної Асамблеї. Политичні організації правого спектру на Донбасі не є впливовими. Більшість населення Донбасу не сприймають ідеї інтегрального націоналізму, особливо їх профашистські форми.

Лідером за кількісним складом на сучасному етапі є Партія Регіонів. На минулих виборах в Верховну Раду саме представники цієї партії отримали на Донеччині переважну більшість голосів виборців.

Важливим результатом плідного осмислення та втілення ідейних підходів, практики передових демократій початку XXІ століття став політичний центризм - основа стратегії Партії регіонів.

У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини за останніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України, Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.

Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині було зареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина на Донбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації часто дуже заполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, «слов'янська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків.



2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ

2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ

Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного виховання, народної педагогіки і школи. В Україні це, передусім, школа титульної нації - українська.

Донеччина - частина Української Держави, земля, населена більшою мірою українцями, проте доволі серйозно зросійщена, точніше, денаціоналізована в радянському дусі. Саме тому проблема відродження українства в краї є вкрай актуальною як частина національного відродження. Школа й національна педагогіка являє той стрижень, без якого неможлива передача набутого народного досвіду в часі й просторі. Ці чинники зумовили актуальність питання як вітчизняної історії в цілому, так й історії педагогіки зокрема. В 1990-2009 рр. в періодичній пресі регіону накопичена значна кількість публікацій - матеріалів, присвячених відродженню і становленню української національної школи на Донеччині. Вони є первинним джерелом інформації з досліджуваної проблеми і первісним, першопочатковим осмисленням процесів національного відродження в призмі освітянської галузі в цілому і її головної ланки - загальноосвітньої школи регіону.