Основи соціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методи соціології

Своєрідність методу соціології полягає, по-перше, у тому, що цей метод не можна правильно зрозуміти без визнання методологічної ролі соціальної філософії відносно соціології та інших суспільних наук. І в цьому плані метод соціології -- це перш за все специфічний прояв, конкретизація соціально-філософського методу при всебічному вивченні суспільства як цілісної соціальної системи.

По-друге, вивчення в соціології суспільства саме як цілісної соціальної системи зумовлює широке використання цією наукою методу структурно-функціонального аналізу, згідно з яким кожна сфера суспільного життя (економічна, політична, соціальна або духовна) і кожен її суб'єкт (особистість, клас, нація, сім'я та ін.) розглядаються як відповідні підсистеми і з'ясовуються їх місце й роль у суспільстві (як системі), їх дії та взаємодії. Метод соціології вимагає вивчати суспільство під кутом зору його структури, функціонування І та розвитку.

По-третє, в структуру методу соціології включаються методологічні принципи соціологічного дослідження суспільства і на мак-рорівні, тобто як цілісної соціальної системи, і на середніх рівнях, тобто на рівнях окремих її елементів, підсистем, і на мікрорівні, тобто на рівні міжособистісних взаємовідносин.

По-четверте, одна з найважливіших характеристик методу соціології полягає в тому, що при вивченні соціальної реальності соціологія спирається на емпіричне її дослідження. У межах такого дослідження, у свою чергу, використовуються різноманітні методи: спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент та ін.

По-п'яте, як зазначає відомий американський соціолог Нейл Смелзер, соціологічне знання має такі складові: факти, гіпотези й теорії. При цьому соціологічні методи він розглядає як правила й прийоми, за допомогою яких факти, гіпотези й теорії взаємопо-в'язуються. Під гіпотезою, з якої починається соціологічне дослідження, мається на увазі припущення про причинний зв'язок одних фактів з іншими, а під теорією -- система взаємопов'язаних вихідних положень і гіпотез.

Особливості соціології як наукової дисципліни, що вивчає людське суспільство

Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв'язку з іншими суспільними науками. Особливо важливо розглянути співвідношення і взаємодію соціології з соціальною філософією, історією, політологією, економічною наукою та деякими іншими суспільними науками. Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філософію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філософією і соціологією виявляється у методі дослідження соціального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керуючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів. На думку «батьків-засновників» соціології, суспільне життя повинно вивчатися не абстрактно, а на основі методів емпіричної (дослідної) науки. Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи, їх співвідношення -- це співвідношення теорії та історії, теорії суспільного розвитку та його історії. Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики, їх тісний взаємозв'язок визначається тим, Ідо, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інститути виступають найважливішими суб'єктами й об'єктами політики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політика, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток

суспільства в цілому. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зосереджує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціальні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, економічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. І це також вимагає посилення взаємодії економічної і соціальної наук. Це саме можна сказати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспільними науками.

Основні етапи становлення і розвитку соціології як науки

соціологія соціометрія спенсер дюркгейм

Історію соціології прийнято розподіляти на три великих етапи: протосоціологічний, академічний та новітній.

Перший етап- протосоціологічний - триває, починаючи з часів Стародавнього світу до середини XIX століття (фактично до виникнення соціології як науки). Як вже згадувалося, виникнення соціології не одномоментний акт, а довготривалий процес накопичення знань про суспільство, який нараховує тисячі років. Імена - символи, тобто найбільш знані представники цього етапу: Платон, Арістотель, А.Августін, Ф.Аквінський, Г.Гроцій, Ж. Ж.Руссо, Дж.Локк, Т.Гоббс, І.Кант Г. В.Ф.Гегель, Ш.Фур'є, К. Сен-Сімон та інші.

Цими мислителями у широкий обіг введені ключові поняття, які потім використовувалися у соціологічній науці. Серед них -суспільство, соціальна реальність, природний стан, соціальний рух, соціальний детермінізм, соціальний закон, прогрес, регрес, циклічний та маятниковий розвиток та інші.

До виникнення соціології як науки чітко сформувалися два протилежних підходи щодо розуміння суспільства. Перший -тлумачить суспільство як природне явище, а досуспільний стан людини розглядає як долюдський. Відповідно держава також розглядається як природний витвір, тому що вона є різновидом суспільства. Людина першопочатково соціальна за своєю природою. Класичний представник такого підходу Арістотель, який визначав людину як "політичну тварину". Його погляди розділяли римський філософ Л.А.Сенека, французькі мислителі Ж.Боден і Ш.Л.Монтеск'є. Другий підхід є протилежним описаному і полягає у витлумаченні суспільства як штучного утворення, яке видумане правителями, монархами задля блага народу. Таке розуміння суспільства є характерним для Платона. Серед його послідовників - прибічники теорії суспільного договору - Дж. Локк, Т.Гоббс, Ж.Ж.Руссо та ін.

У Новий час, який є найбільш плідним на висунення та формування різних концепцій, що пояснювали суспільне життя, активно розробляються теорії природних прав людини (Г.Гроцій), ідея суспільного договору (Дж. Локк, Т.Гоббс), ідея розподілу влад (Ш. Л.Монтеск'є), ідея громадянського суспільства (Г.В.Ф.Гегель), ідея "держави права" (І.Кант). "Для європейців, -зазначав К.Ясперс, - ці століття є найбільш значимими, це фундамент, найбільше джерело наших поглядів, уявлень".

Початок XIX століття ознаменувався діяльністю представників утопічного соціалізму - К. Сен-Сімона, Ш.Фур'є та Р.Оуена. У їх теоретичних працях розроблялося поняття суспільства, аналізувався соціальний рух, обґрунтовувалася необхідність удосконалення існуючого суспільства. Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий погляд на нього втілити у реальне життя.

У межах протосоціології значно розвивалися ідеї соціального детермінізму (спричиненості соціальних явищ), ідеї прогресу та регресу суспільства а також наукового методу.

Другий етап-академічний, який починається із середини ХіХ століття і представлений плеядою відомих вчених таких як: О. Конт, Г.Спенсер, К.Маркс, Е. Дюркгейм та інших. У цей період нова наука набуває своєї назви соціології. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений предмет соціології, сформульовані її закони, пояснені фундаментальні категорії соціології. Особлива увага вчених зосереджувалася на аналізі понять соціальний організм, соціальна система, соціальна статика, соціальна динаміка, позитивна наука, індустріальне суспільство, еволюція, природний відбір, органіцизм, механічна та органічна солідарність, суспільна гармонія, аномія, суспільно-економічна формація, базис та надбудова, соціальна революція, матеріалістичне розуміння історії тощо.

Третій етап - новітній. Він починається з перших десятиліть XX століття і триває дотепер. Імена-символи цього етапу: М.Вебер, П.Сорокін, Т.Парсонс, Р.Мертон, Дж.Мід, Р.Парк, Ф.Знанецький, Е.Гідденс, А. Турен, Ю. Хабермас, Т. Лукман, Н.Луман та інші. Саме у цей період стрімко розвиваються немарксистські концепції суспільного розвитку, зокрема, М. Вебером, П. Сорокіним. М. Вебер, на відміну від К.Маркса, обґрунтовує думку про зумовленість капіталізму не суто економічними чинниками, а й культурними, релігійними, організаційними. Розвиток капіталізму мислиться вченим як такий процес, що зазнає впливу науки та бюрократії і розуміється як раціоналізація соціальної дії. П. Сорокіним викладається та детально обґрунтовується концепція конвергенції - поступового зближення та вироблення схожих рис у різних способах виробництва - комуністичного та капіталістичного. На цей період припадає розквіт "малих соціологій" -соціологій середнього рівня: соціології міста, соціології індустріального суспільства, соціології культури, соціології політики, соціології конфліктів, соціології девіацій, соціології адаптацій, соціології інтимності, тендерної соціології та багатьох інших. Бурхливого розвитку набуває прикладна соціологія. Удосконалюється методика та техніка конкретних соціологічних досліджень. З'являються і швидко розповсюджуються ефективні методики здійснення емпіричних досліджень. Започатковуються ґрунтовні електоральні дослідження. Соціологія сприяє розвиткові менеджменту та маркетингу, вивчається громадська думка, досліджуються нові тенденції в міждержавних відносинах в умовах глобалізму.

Еволюціоністська теорія Г. Спенсера

Еволюціонізм - один з провідних напрямків досліджень суспільних процесів, роль якого значно зросла у Європі після оприлюднення вчення Ч.Дарвіна про антропосоціогенез. Ідея суспільного прогресу як поступового розвитку була базовою у творчості англійського мислителя Герберта Спенсєра (1820-1903 рр.), який, на думку вчених, на сім років раніше Ч.Дарвіна висунув ідею еволюції. Г.Спенсер залишив по собі великий науковий доробок. Найбільш значними його творами є: "Основні начала", "Основи біології", "Основи психології", "Основи соціології", "Основи етики". Він - визнаний у світі теоретик органіцизму, еволюціонізму як напрямків у соціології та один із фундаторів структурно-функціонального підходу до аналізу суспільних явищ. Як засновник органіцизму, вчений вдався до аналогій між біологічним організмом і суспільством, підкреслюючи, що суспільство, як і біологічний організм, з часом кількісно збільшується в об'ємі, ускладнюється його структура, посилюється залежність його складових частин між собою. Р'азом з тим, як і організм людини, суспільство, втрачаючи окремі свої одиниці, продовжує існувати як цілісність, постійно самовідтворюючись. За таких умов роль комунікаційної системи відіграє мова, яка внутрішньо пов'язує окремі складові суспільства в єдине ціле і виконує такі ж функції, як і шкіра у біологічному організмі. Оскільки шлях науки йде в напрямку від відомого до невідомого, то можна пояснити появу органістичної концепції. Як теоретик еволюціонізму, Г.Спенсер відстоює принцип вільного розвитку суспільства від втручання урядів та реформаторів. В основу своєї філософії мислитель поклав модні на той час дарвінівські та мальтузіанські ідеї про природній відбір і боротьбу за існування. За Г.Спенсером, виживати мають ті, хто є найбільш пристосованим, а суспільство шляхом природного відбору здатне відкинути нездорових, нерозумних, повільних, нерішучих. Втручання ж держави, на думку вченого, тільки посилить деструктивні процеси, сприятиме виживанню непристосованих, що врешті-решт призведе до занепаду суспільства. Г.Спенсер - ідеологічний ворог соціалізму, оскільки соціалізм, на його думку, передбачає невіддільність від рабства. Предметом дослідження Г.Спенсера стало вивчення таких соціальних інститутів, як сім'я, політика, економіка та релігія. Досліджуючи окремі соціальні інститути суспільства, їх функції, роль у суспільстві, він розуміє саме суспільство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюційного розвитку. Не втратили своєї актуальності дотепер його міркування та висновки про рівновагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонію, деструкцію тощо.

Соціологічна концепція самогубства Е. Дюркгейма

Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.) є видатним французьким соціологом, який стояв у витоків знаменитої соціологічної школи його імені. Основні твори: "Про розподіл суспільної праці", "Правила соціологічного методу", "Елементарні форми релігійного життя", "Самогубство" та інші. Е.Дюркгейм засновник нового методу для дослідження соціальних явищ, який отримав назву "соціологізм". Напротивагу натуралізму та психологізму, що панували у другій половині XIX століття, соціологізм, на його думку допоможе досягти об'єктивного знання про суспільство саме соціальним поясненням фактів. Саме у дусі "соціологізму" Е.Дюркгейм досліджував таке суспільне явище, як самогубство. Зосередившись на соціальних чинниках самогубств, він виводить три типи останніх: а) егоїстичне, зумовлене розривом соціальних зв'язків між індивідом та групою; б) альтруїстичне, викликане зворотнім процесом -повним "розчиненням" індивіда у колективі; в) аномічне, спричинене соціальною розрухою, дезорганізацією, хаосом, що панує у суспільстві.

Функціональні теорії Т.Парсона та Р.Мертона, їх відмінності

Виступаючи багато в чому послідовниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ, у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв'язок, котрий підкріплюється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв'язано одне з одним. Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціологічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 -- 1979), яка отримала назву «структурний функціоналізм». Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. ГІарсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація -- будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення -- система визначає й досягає поставлених цілей; Інтеграція -- система зв язує й ув язує І всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження ' зразка -- будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері- і гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи. Наведена загальна структурно-функціональна сітка накладалася Парсонсом на всі соціальні явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей, малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до цілих цивілізацій.

Основні напрями сучасної соціології

Розглядаючи це питання, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у XX ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Серед різних шкіл соціології XX ст. найчастіше виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та символічний інтеракціонізм (взаємодію).

Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеїГ. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами. Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і ф. Знанецького «Польський селянин в Європі та в Америці», яка побачила світ у 1919 р.

Функціопалістська соціологія. Виступаючи багато в чому послідовниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ, у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв'язок, котрий підкріплюється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв'язано одне з одним. Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціологічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 -- 1979), яка отримала назву «структурний функціоналізм».

Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація -- будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення -- система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція -- система зв'язує й ув'язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка -- будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

Конфліктологічні теорії. У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу можна знайти в соціальній філософії англійського мислителя XVII ст. Т. Гоббса, який вважав «війну всіх проти всіх» природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато більш близькі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксистська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соціальних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо. Значний внесок у розробку «теорії конфлікту» зробив німецький соціолог Рольф Дарендорф (народ, у 1929 р.). Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того шо одна група або один клас протистоять «тиску» або пануванню протилежної їм соціальної сили.

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Символічний інтерак-ціонізм, що виник у 20-ті роки нашого століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін «символічний» означає, що ця соціологічна школа робить акценти на «сутності», яку викладають діючі особи («актори»), коли вступають у взаємодію, тобто «інтеракцію».

Засновник символічного інтеракціонізму відомий американський соціолог Джордж Герберт Мід (1863 -- 1931) у своїх теоретичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузство, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ.

Витоки української соціології , їх характерні риси

Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів -- пам'яток соціальної думки Київської Русі: «Повчання Володимира Мономаха», «Слово Даніїла Заточника», «Слово о полку Ігоревім» тощо. «Повчання Володимира Мономаха», наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого князя. У різні історичні часи висловлювалися суперечливі думки з приводу козацької держави як прототипу українського національного суспільства. Так, один із дослідників цієї проблеми пише: «Наприкінці XV ст. на широкий історичний простір виходить нова соціальна сила -- козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію української державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію -- козацьку республіку». Апогею свого розвитку козацьке суспільство зазнало за часів національно-визвольної боротьби під головуванням Богдана Хмельницького. Влада українського гетьмана тоді розповсюджувалася на Київське, Бреславське, Чернігівське воєводства. На цій території Хмельницький і намагався створити козацьке суспільство та незалежну державу. Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в XVII -- XVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видаї ного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Сковороди (1722 -- 1794). У своїх філософських працях він підкреслював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками його стали Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, а пізніше р. Г. Шевченко. За допомогою цього товариства слов'янських народів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх слов'янських народів та формування слов'янської федеративної республіки.

Роль М.Грушевського у розвитку соціології

Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціологічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на «історичні факти», на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об'єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології. Головна соціологічна праця вченого «Початки громадянства (генетична соціологія)» була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології -- висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, «соціальні факти» сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періодично домінує в суспільному розвитку. Показово, що й сьогодні, як і на початку XX ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідченням наукової проникливості українського теоретика.

Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного соціального. Дослідження історичних різновидів суспільності автор «генетичної соціології» прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши «слов'янський матеріал» до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку XX ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і національного будівництва спиралися на врахування таких чинників суспільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення «земельної справи» тощо, а також на принципи «народної єдності» .

Трансформація соціальної структури українського суспільства

Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними.

Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які:

· займають різні місця в системі соціальної нерівності, у диференціації населення суспільства за такими показниками, як влада, власність, доход та інші;

· пов'язані між собою політичними, культурними і економічними відносинами; а також є суб'єктами функціонування соціальних інститутів.

Соціальні спільноти- це такі об'єднання людей, які виникають і формуються на основі:

· культурно-історичної самобутності (народи, нації);

· родинних зв'язків та схожості стадій життя (сімейні, статево-вікові та ін.).

В Україні наявний процес демократизації та лібералізації соціальної структури, який зумовлений руйнуванням старого суспільства, відсутністю провідних ідеологічних важелів колишньої соціальної структури. Наслідком цих процесів є урізноманітнення соціальних груп, вільний вибір місця проживання, працевлаштування, способу життя, володіння правом власності тощо.

Для України характерна ситуація паралельного існування двох різних соціальних структур: старої, представленої традиційно солідарними утвореннями (робітничим класом, селянством та інтелігенцією), які також зазнали певних змін, та нової, що склалася внаслідок інституційних змін і представленою такими соціокультурними одиницями, як підприємці, банкіри, фермери, особи вільних професій, безробітні, групи протиправної поведінки тощо.

Наслідком такого співіснування, а також кількісних та якісних змін, що відбулися у робітничому класі, селянстві та інтелігенції стала надмірна атомізованість, розпорошеність суспільства, строкатість та мозаїчність його соціальної структури. Наступна тенденція, що просліджується у соціальній структурі України, пов'язана з браком бажаної інтеграції, солідарності у суспільстві та розшаруванням населення на групи з діаметрально протилежними інтересами, представленими опозиціями: багаті -бідні, вищі - нижчі тощо. Формування верстви бідних як наслідок нисхідної мобільності більшості населення - ще одна суттєва тенденція у соціальній структурі українського суспільства. Як дуже небезпечну тенденцію у соціальній структурі України слід кваліфікувати ситуацію, що склалася з "середнім класом". Невірно говорити про його повну відсутність, тому що впровадження ринкових реформ - закономірний наслідок появи середнього класу. Але йдеться, насамперед, як про кількісні, так і про якісні показники, які не можуть задовольнити розвинуте суспільство. Середній клас в Україні формується переважно від обслуговування багатих, а не від реального виробництва. Ще одна суттєва тенденція у соціальній структурі України -це маргіналізація суспільства як наслідок посилення нисхідної соціальної мобільності. Маргінал - це людина на перетині шляхів, яка знаходиться між двох культур, не інтегруючись у жодну з них. Звідси характерними рисами такої людини є: невизначеність соціального статусу, посилені рольові конфлікти, амбівалентність поведінки, психологічний дискомфорт тощо.

Таким чином, для соціальної структури України є характерною низка тенденцій, які в сукупності можуть бути охарактеризовані як негативні. Подальший розвиток соціальної структури безпосередньо залежатиме від процесів соціально-економічного та соціально-політичного реформування.

Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві

З точки зору одних , кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей і соціальне оточення при цьому відіграє дуже незначну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні внутрішні якості та здібності людини , вважаючи , що особистість - це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду.

Соціологічна структура особистості

Під структурою у соціології розуміють будову чогось, окремі елементи якого складають єдине ціле.

Російський психолог А.Платонов вважає, що структура особистості може бути представлена в єдності її складових чотирьох підструктур:

* біологічно обумовлена підструктура (темперамент, статеві, вікові властивості психіки тощо);

* психологічна підструктура (індивідуальні психологічні особливості - пам'ять, емоції, відчуття, уявлення, почуття, воля,

інтелект тощо);

* підструктура соціального досвіду (набуті емпіричні та теоретичні знання, навички, уміння, звички, традиції, норми тощо);

* підструктура спрямованості особистості (бажання, цілі, ідеали, мотиви, потреби, прагнення, ціннісні орієнтації тощо).

Увага соціологів здебільшого зосереджується на аналізі третьої та четвертої підструктури, що в цілому обумовлене специфікою предмету соціології як науки.

Найбільш знаною і широко вживаною у соціології є тричленна структура особистості, представлена її складовими: соціальним статусом, соціальною роллю та спрямованістю

особистості.

Соціальний статус - це певне місце, позиція людини у суспільній ієрархії групи або суспільства в цілому. Статуси можуть бути приписані або вроджені (не контрольовані власною волею людини) та набуті або досягнуті (здобуті в результаті власного вибору та власних зусиль і контрольовані волею людини).

Соціальна роль - динамічна характеристика статусу, яка виражається шаблонною, очікуваною поведінкою, заданою певним статусом.

Спрямованість особи - це особливе ставлення людини до дійсності і самої себе, яка має вираз у цінностях, мотивах, потребах, установках, прагненнях, переконаннях, ідеалах. Вона виявляється у соціальній поведінці особистості.

Цікавим є підхід американського соціолога та економіста А.Маслоу, визнаного теоретика менеджменту. За його міркуваннями, у суспільстві існує п'ять рівнів потреб

Перший рівень - фізіологічні потреби або вітальні (від "уііа" - життя).

Другий рівень - екзистенціальні (потреби у безпеці власного існування, здоров'ї, відсутності насильства, безпеці на вулицях, захист від війн тощо).

Третій рівень -потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні.

Четвертий рівень - потреби в статусі, визнанні, престижі -оцінці інших людей, самоповазі.

П'ятий рівень - потреби у самовираженні через творчість, самореалізації, розкритті та реалізації здібностей, в досягненні сенсу життя.

Типологія особистості в соціології

Соціальний тип - це деперсоніфікована уявна особистість як узагальнене відображення сукупності повторювальних якостей індивідів, що входять до певної соціальної спільності.

Соціологія як наука виокремлює кілька типологій особистості. Одна з відомих належить Е.Фромму, який у своїх працях "Здорове суспільство" та "Мати чи бути" наводить чотири типи особистості в залежності від цінностей, які їй притаманні:

* традиціоналісти-орієнтовані на цінності обов'язку, порядку, дисципліни, законослухняності;

* ідеалісти-досить критичні до традиційних норм, незалежні, зневажають авторитети, мають установку на саморозвиток;

* фрустрований тип - орієнтований на низьку самооцінку, пригнічення, характерне відчуття відчуженості від життя;

* реалістичний тип - поєднання устремління до самореалізації з розвинутим почуттям обов'язку, здоровий скептицизм із самодисципліною та самоконтролем;

* гедоністичні матеріалісти - орієнтовані на отримання задоволення, погоня за насолодами, пріоритет споживацьких інтересів.

Іншу типологію подає український вчений-соціолог Є.Головаха, який виокремлює три типи особистості:

* особистість, розчинена у масі, суспільстві - соціальні конформісти (пристосуванці);

* особистість, відчужена від суспільства (тип особистості за умов застою);

* перехідний тип особистості, для якої характерне амбівалентне(двоїсте) ставлення до суспільства, недовіра до влади, потяг до релігії та містифікації, паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності.

Соціальна сутність культури

У соціології проблеми культури суспільства, закономірності її існування та функціонування в соціумі вивчає галузева соціологічна теорія - соціологія культури.

Самостійною теоретичною системою знань соціологія культури стає у 60 - 70-і роки XX століття. Біля її витоків стояли П.Сорокін ("Соціальна та культурна динаміка"), А.Моль ("Соціодинаміка культури"). Значний внесок у розуміння проблем культури зробили П.Бурдьє, Н.Смелзер, Дж.Мердок, У.Г.Самнер. Серед сучасних українських вчених над цими проблемами плідно працюють С.Кримський, М.Попович, Л.Сохань, Є.Бистрицький, О.Донченко, В.Піча, В. Андрущенко та інші.

Основні проблеми, які вивчає соціологія культури:

визначення категоріального апарату даної галузевої соціології;

виділення структурних елементів культури;

функції культури;

різновиди культури;

культура і особистість;

культурна взаємодія та взаємовплив культур;

глобалізація та універсалізація культури в сучасних умовах;

етноцентризм і культурний релятивізм.

Поняття "культура" було взято із землеробства і першопочатково означало "обробіток землі" з метою забезпечення її родючості. Марк Тулій Цицерон уперше вжив це слово для визначення філософії як культури розуму. Саме філософія, на його думку, вчить краще мислити, "обробляє" розум. Тому культура_-це, як і землеробство, діяльність людини по перетворенню природи на людське благо, її облагородження, а також, як і філософія, -засіб виховання, перетворення, удосконалення людського розуму.

У сучасній соціології не існує єдиного визначення культури, наукові дискусії з цього приводу тривають дотепер. Нараховують від 250 до 500 визначень культури, які можуть бути класифіковані у три групи: описові, аксиологічні (ціннісні) та діяльнісні визначення.

Перевага надається діяльнісним визначенням культури. У найзагальнішому вигляді культура - це специфічний, суто людський спосіб життєдіяльності, результатом якого є уречевлений, опредметнений світ, світ другої природи людини. Саме такий світ і є світом культури, що включає в себе знання, традиції, вірування, цінності, а також витворені людиною матеріальні речі.

Основні функції культури

Основні функції культури у суспільстві:

ь людинотворча,

ь гуманістична,

ь цивілізаційна;

ь пізнавальна (гносеологічна);

ь інтерактивна (комунікативна);

ь регулятивно-нормативна;

ь ціннісно-орієнтаційна;

ь освітньо-виховна.

Норми та цінності як структурні елементи культури

У культурі кожної соціальної спільноти існують власні цінності; поряд із ними -- також загальнолюдські, які забезпечують цілісність суспільства, регулюють спроможність його виживання на різних етапах розвитку суспільства. Цінності -- це переконання щодо цілей, до яких індивід прагне, та основні засоби їх досягнення. Основна вимога до цих переконань -- їх повинно розділяти все суспільство. У різних культурах під цінностями виступають різні переконання, але кожний соціальний устрій сам визначає свої цінності. Ця обставина зумовлює визначення цінностей як суспільних відносин.

Існують цінності -- носії первинного смислу буття (свобода, віра, надія та ін.), які є загальнолюдськими (абсолютними). Інші цінності, такі як демократія, соціальна справедливість і т. ін., специфічно проявляються в тому або іншому суспільстві. Будь-які цінності завжди структуровані (хоча й неоднаково) в кожному суспільстві та являють собою певну ієрархію. Поряд із такими ієрархіями суспільних діють загальнолюдські цінності. Структуровані цінності зумовлюються існуючою ідеологією держави, політичних партій, різноманітних організацій тощо. Можна також виділити групові цінності, які є каналами комунікації та взаємодії.

Нормами називаються засоби, які регулюють поведінку індивідів і груп. Норми, які присутні в культурі суспільства, виробляються залежно від його соціальної структури, інтересів соціальних груп, систем суспільних відносин та уявлень членів суспільства про первинне, допустиме, можливе, бажане або навпаки. Можна сказати, що цінності обґрунтовують норми, завдяки чому вони разом створюють єдину ціннісно-нормативну структуру культури.

Основні шляхи та механізми розв'язання конфліктів

Розв'язання конфлікту здійснюється або через зміну об'єктивної ситуації, або через зміну суб'єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв'язання означає припинення конфлікту як на об'єктивному так і на суб'єктивному рівнях. При частковому розв'язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючі настанови до продовження протистояння.

На заключній -- післяконфліктній -- стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соціально-психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик як окремих груп, так і між-групової взаємодії.

Соціальні функції праці

Соціологія праці - це галузь соціології, яка вивчає характер, зміст, організацію і умови праці; відношення людини до праці, ціннісні орієнтації, рольову поведінку людини в ній, мотивацію та задоволеність працею.

Предметом соціології праці є суспільна праця, яка може бути усвідомлена і як соціологічна категорія, і як емпірична реальність поведінки людей. Категорія "праця" є головною і навколо неї будується система категорій даної галузевої соціології. Праця - це цілеспрямована діяльність, змістом якої є зміна природної речовини з метою задоволення суспільних потреб. Всезагальність праці передбачає, що вона лежить в основі всіх суспільних процесів та явищ.

Суспільний процес праці завжди колективний, суб'єктом його

є великі соціально-професійні групи.

Між людьми, які створюють ці групи, утворюються особливі відносини, пов'язані зі специфічними завданнями та функціями. Ці відносини формують трудові колективи, які виконують виробничо-економічну та соціальну функції. Виробничо-економічна функція передбачає організацію трудової діяльності, технічне вдосконалення виробництва, оптимізацію системи стимулювання, підбір кадрів.

Соціальна функція передбачає удосконалення відносин між людьми в колективі, засвоєння норм поведінки, формування ціннісних орієнтацій тощо.

Проблема відчуждження праці

При вивченні питань ставлення до праці слід звернути увагу студентів на наявність такого явища, як відчуження праці. Воно було описане Марксом і аналізувалося лише стосовно капіталізму. Стосовно ж соціалізму про нього стало можливим згадувати лише з початком горбачовської «перебудови». Натомість Н. Смєлзер вказує, що відчуження -- феномен усезагальний. З'явившись на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспільстві воно не лише не зникає, а посилюється і набуває різних форм.

Відчуження праці передається

1) почуттям безпорадності, бо робітники не мають можливості придбати необхідні ресурси, їм не належать засоби виробництва, вони не розпоряджаються результатами своєї праці;

2) втратою відчуття сенсу своєї праці, бо у виготовленні кінцевого продукту робітник виконує лише одну якусь операцію і часто-густо не має контакту з виконавцями інших операцій;

3) появою відстороненості, бо робітник не відчуває гордості за колективні здобутки, задоволення від процесу творення.

В. Блаунер унаслідок наукових досліджень доходить висновку, що причина відчуження -- не самі умови праці, а, перш за все, соціальні структури, які формуються у різноманітних трудових обставинах.

Управління та самоуправління , їх співвідношення

Студенти мають відрізняти поняття «управління», яке є більш загальним, від поняття «керівництво», яке стосується людського чинника; поняття «управління» -- від поняття «менеджмент». Як вважають українські вчені А. Хоронжий і Ю. Пачковський, менеджмент поєднує в собі різні підходи керування виробництвом. Існує така думка, що вживання терміну «менеджмент» пов'язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома українська соціолог Н. Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом.

Слід зазначити, що соціологія праці й управління нині успішно розвивається в Україні. Ведуться різноманітні соціологічні дослідження. Найактуальнішою проблематикою пошуків вітчизняних соціологів є виявлення ставлення респондентів до ринку праці, розвитку підприємництва, процесів приватизації, шляхів виходу з економічної кризи, методів подолання споживацьких настроїв, відчуженості, форм соціального захисту найбільш вразливих верств населення.

Політика - особливий вид регулювання суспільних відносин

Соціологія політики - це галузь соціології, яка вивчає взаємовідносини політичної сфери життя суспільства з іншими соціальними інститутами. Соціологія політики як галузева соціологія набула бурхливого розвитку у XX столітті. У її витоків стояли М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, М. Острогорський.

У першу чергу необхідно розглянути процеси інституціоналізації політичних відносин у зв'язку з тим, що політичні інститути надають соціальним взаємодіям визначеності, вносять елементи передбачуваності у поведінку людей, а їх руйнування призводить до хаосу та безладдя.

Становлення політичних інститутів пов'язане з появою якісно нового виду взаємодії - політичної влади, яка зміцнювалася з ускладненням та диференціацією системи соціальної взаємодії. Стійкість політичної влади досягається в процесі її інституціоналізації, яка починається з формування статусно-рольових груп, що призначені для управління суспільством. Водночас відбувається формування нормативно-правової системи, яка регулювала взаємодії різних соціальних груп.

Для підтримання нормативного порядку створюється механізм санкцій, який забезпечує виконання індивідами норм і правил.

Результатом інституціоналізації є поява в суспільстві стійкого механізму, який забезпечує відтворення політичних владних відносин.

Політична влада цікавить соціологію також з точки зору її функцій, які сприяють збереженню цілісності суспільства. Серед основних функцій політичної влади виокремлюють такі:

* функцію перерозподілу матеріальних та духовних цінностей;

* підтримки соціального миру в суспільстві.

* функцію підтримання інституціональної єдності суспільства, збереження єдиного соціокультурного простору.

* мобілізуючу функцію, яка виявляється у здатності організувати та направляти маси на вирішення проблем суспільства, реалізацію прийнятих рішень.

Політика - це особлива сфера життєдіяльності, в якій виявляються відмінності інтересів різних соціальних спільнот з приводу влади. У сфері політики відбувається виявлення, зіткнення, протиборство, а також підпорядкування, субординація цих інтересів.

У структурі політики виділяють такі основні елементи:

* політичні відносини;

* політична організація; *»» політична культура.

Політичнівідносини -це стійкі політичні зв'язки та взаємодії, які формуються в процесі функціонування політичної влади.

Політична організація - це сукупність державних та недержавних організацій та установ, які беруть участь у регулюванні взаємовідносин між соціальними спільнотами.

Політична культура - це сукупність знань, цінностей, зразків поведінки і діяльності людини. Політична культура виступає нормативним механізмом регуляції поведінки; діяльності людей.

Залучення індивіда до знань, цінностей та опанування ролями, які дозволяють йому адаптуватися до політичного життя, відбувається в процесі політичної соціалізації. Політична соціалізація - це двобічний процес, який включає у себе вплив політичного середовища на індивіда, з одного боку, а з іншого,-формування політичної індивідуальності, що передбачає вільний вибір та відповідальність за прийняті рішення, політичну залученість.

Види соціологічного дослідження , їх призначення

Залежно від складності й масштабності аналізу предмета виділяють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (пілотажне), описове, аналітичне.

Найбільш простим видом є розвідуваїьне (пілотажне) дослідження. Воно будується на спрощеній програмі й охоплює невеликі сукупності, має стислий за обсягом інструментарій. Інструментарій -- це методичні документи, за допомогою яких здійснюється збір первинної соціологічної інформації (анкети, бланк-інтерв'ю, питальники, картки для фіксації результатів спостереження чи аналізу документів тощо).

Описове дослідження є більш складним видом соціологічного аналізу. Воно проводиться за розробленою програмою, на базі апробованого інструментарію і застосовується відносно великої спільності людей (наприклад, колектив великого підприємства). Збір інформації тут може бути доповнений методами спостереження, аналізу документів.

Аполітичне дослідження -- найбільш поглиблений вид соціологічного аналізу. Воно не тільки описує структурні елементи явища, що вивчається, але й з'ясовує його причини. Підготовка аналітичного дослідження вимагає значного часу, ретельно розробленої програми, інструментарію, попередньої уяви про об'єкт, який вивчається. За методами збору інформації даний вид соціологічного дослідження носить комплексний характер. З гносеологічної точки зору соціологічне дослідження за об'єктом та процедурою є емпіричним, а за рівнем узагальнення воно може бути й емпіричним, і теоретичним.

Соціометрія , особливості її застосування

Соціометричний метод. Перед соціологами постають завдання, які пов'язані з вивченням соціальних і соціально-психологічних процесів у малих групах -- бригадах, відділах, малих підприємствах, спеціальних командах тощо. При вивченні таких малих груп ефективно себе зарекомендували методи соціометрії. Термін «соціометрія» походить від сполучення коренів двох латинських слів: socis -- товариш, співучасник, компаньон і тепчпп -- вимір. Соціометричний метод застосовується на рівні мікросоціології, тобто на стику соціології та соціальної психології і пов'язаний із вивченням міжособистих відносин у малих групах. Тому метод соціо-метричного опитування, в якому основним робочим інструментом є питання соціометричної анкети (тести), дозволяє глибше проникнути у стосунки всередині групи, визначити її лідера.

Сорокін - видатний соціолог 20 ст.

Теорії Сорокіна:

1. соціокультурної динаміки;

2. інтегрального типу суспільства.

В рамках першої історичний процес розглядається як рух типів культур. Сорокін виділяє 3 типи культур:

· почуттєвий(в суспільстві переважає чуттєве, емоційне сприйняття дійсності)

· Раціональний (панує раціональне мислення)

· Ідеалістичний (панує інтуіція)

Кожна з цих культур знаходиться в розвитку. В другій теорії він пропонує свій варіант майбутнього суспільства. В цій теорії спостерігається реалістичний підхід до розуміння суспільства як такого, що базується на взаємодії соціальних елементів. Реалізм проявляється в обґрунтуванні ряда положень актуальних в наш час, плюралізм форм власності, політичних структур, відносин з іншими країнами.

Сутність, спільність та відмінність понять „людина”, „індивід”, „особистість”

Розрізняють такі поняття: людина, індивід, особистість.

Термін людина введений тільки для відокремлення із світу живих систем, він не охоплює особливостей повсякденного життя, тобто це чисто біологічний термін. Індивід - це людина як одиничний представник певної спільноти і не охоплює особливості повсякденного життя (немовля - це вже індивід але не особистість) .Особистість - це індивід, який набув соціально значимих рис, а саме характер, талант, світосприйняття, самосвідомість, цінності, вірування, а також статус і роль в суспільстві. Цей термін застосовується для кожної окремої людини.

Фактори, механізми та агенти соціалізації

Соціалізація особистості - це процес формування індивіда в особистість, набуття досвіду, навичок, ціннісних орієнтацій, що необхідні для виконання певних ролей в суспільстві. Це також навчання індивіда на протязі всього життя соціальним ролям. Етапи соціалізації: 1) Соц. Адаптація - пристосування індивіда до норм і цінностей суспільства; 2) інтеріоризація - це процес включення засвоєних на етапі адаптації норм і цінностей у внутрішній світ індивіда. Стадії соціалізації: в залежності від віку і працездатності - до трудова, трудова, після трудова. Агенти соціалізації (ті структури, які впливають на процес соціалізації позитивно чи негативно) - сім”я, інші родичі, однолітки, учбові заклади, література, мистецтво, засоби масової інформації.

Соціологічний зміст понять „десоціалізація”, „ресоціалізація”

Ре соціалізація - переосмислення життя, це процес оволодіння новими цінностями і знаннями для заміни раніш не достатньо засвоєних або тиз, щл не відповідають новим умовам життя.

Де соціалізація - (деградація особистості) є процесом зворотної соціалізації.

Размещено на Allbest.ru