На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:

відомості наукової і науково-методичної літератури;

досвід провідних спеціалістів в області профілактики травматизму;

порівняння фізичного розвитку та статури при заняттях різними видами спорту.

На захист виносяться: результати проведеного дослідження та важливість використання тренувальних навантажень при плануванні програм занять спортом з метою досягнення максимально низького рівня травматизму.

Наукова новизна: представлені узагальнені сучасні дані про деякі аспекти травматизму при заняттях спортом в системі тренування і дозування навантаження на організм.

Практична значимість: Для встановлення оптимального співвідношення інтенсивності та обсягу тренувального навантаження необхідно керуватися метою, з якою виконується та чи інша вправа, а також враховувати вікові і статеві особливості та рівень фізичної підготовленості тих, кому вона пропонується. У дітей та підлітків спостерігається велика неузгодженість відновлення окремих функцій, тому досить важливим є коригування навантажень в тренувальному процесі. В результаті передозування та неправильної організації навчання та занять спортом зростає рівень травматизму.

На спортивні досягнення в легкій атлетиці насамперед впливають тотальні розміри тіла (ріст і вага).

Е. Г. Мартиросов досліджував марафонців, і показав, що спортивні результати в них зростають зі збільшенням довжини тіла і його абсолютної і відносної поверхні, зі зменшенням обхвату стегна, ваги підшкірного, внутрішнього і загального жиру. Підшкірний жировий шар у них виражений дуже слабко і рівномірно розподілений по всій поверхні тіла.

Таким чином, в одних легкоатлетів (у залежності від спеціалізації) вирішальним фактором результативності є тотальні розміри тіла, в інших -- пропорції його окремих частин, у третіх -- такі конституціональні особливості, як ступінь розвитку і специфіка розподілу м'язової і жирової тканин, відносна вага тіла й ін.

1.2 Плавання

Плавцям міжнародного класу властиві атлетична статура, вище середньої довжина тіла, невелика вага. Це забезпечує ефективне подолання опору водного середовища. У високорослих плавців зі значними тотальними розмірами тіла гідродинамічний опір зростає в трохи меншому ступені, ніж у низькорослих. Спринтери вірогідно вище і важчі стаєрів.

У плавців рівномірно розподілене підшкірний жировий шар (середнє значення 3,77 мм). Головною морфологічною особливістю їх вважається знижена питома вага.

Великі жирові запаси і відповідно велика плавучість властиві плавцям на довгі дистанції. Стаєри займають більш горизонтальне положення при плаванні. Таким чином, плавучість досить інформативно характеризується питомою вагою тіла плавця.

При відборі дітей у секції плавання доцільно віддавати перевагу індивідам з великими тотальними розмірами тіла, широкими долонями, великими стопами, гнучким тулубом, стрункими ногами.

1.3 Важка атлетика

Вага тіла важкоатлетів у межах кожної вагової категорії обмежується правилами змагань. Тому довжина тіла стає найбільше інформативним показником із трьох основних тотальних розмірів (довжина тіла, вага, окружність грудної клітки). Наприклад, середня довжина тіла у видатних важкоатлетів -- учасників Олімпійських ігор у Мехіко складала: у вагової категорії до 60 кг -- 162 см, до 67 кг -- 164 см, до 75 кг -- 167, до 82 кг -- 172, до 90 кг -- 175, понад 90 кг -- 182 см.

Більшість авторів характеризують важкоатлетів як широкоплечих, з великим обхватом грудної клітки, короткоруких і коротконогих. Нерідко в них визначаються порушення постави: неправильне положення голови і надмірний лордоз у поперековому відділі хребетного стовпа.

В міру збільшення довжини тіла у важкоатлетів збільшується відносна довжина тулуба і знижується відносна довжина кінцівок. Аналіз абсолютних значень компонентів ваги тіла виявляє значну різницю в представників різних вагових категорій. Якщо м'язовий і кістковий компоненти найбільші в легковаговиків (до 48,3 і 18% відповідно проти 38,4 і 14,3% у великовагових поїздів), то жировий компонент, навпаки, у важкоатлетів 22,2% проти 9,0% у легковаговиків. Однак чим нижче кваліфікація спортсменів, тим вище величини підшкірного жирового шару. Головними особливостями будівлі тіла в них є відносна низькорослість, ширококостність і значний розвиток м'язів [19,117].

1.4 Гімнастика

Гімнасти відрізняються середньою довжиною тіла, обхватом грудей трохи вище за середнє і порівняно невеликою вагою тіла. У середньому ріст гімнастів міжнародного класу близько 165 см, а вага тіла близько 60 кг. Для гімнасток характерні середній і низький ріст, широкі плечі, вузький таз і деяка мускулінізація. Середній ріст висококваліфікованих гімнасток -- 159 см, вага 47 кг (вагово-ростовий індекс 300 кг/см).

Динамічні спостереження за гімнастами показують, що до моменту досягнення високого рівня майстерності частіше відсіваються спортсменки з крайніми значеннями вагово-ростових показників. Тренерам, що працюють з дитячими групами, варто враховувати, що приріст тотальних розмірів тіла за період з 12 до 16 років у низькорослих гімнастів менший, а у високорослих -- більший.

Якщо порівняти гімнастів і гімнасток II, I розрядів і майстрів спорту, то в міру росту спортивної майстерності відзначається зменшенням довжини і ваги тіла (у чоловіків), периметрів талії, сідниць, стегна і плеча (у жінок). Обхват грудної клітки в гімнасток при цьому збільшується.

Пропорції тіла гімнастів характеризуються досить коротким тулубом, вузькою талією, трохи звуженим тазом, короткими руками.

Поряд з цим деякі параметри виявилися незалежними від довжини тіла: ЧСС, хвилинний обсяг крові, частота подиху, фізична працездатність. Таким чином, перша група показників є морфозалежною і тому буде далі обговорена. Друга ж група параметрів відбиває безпосередній вплив спортивного тренування на системи кровообігу і дихання і не залежить від структурних особливостей тіла баскетболістів.

Збільшення об`єму серця визначається, головним чином, зростом спортсменів. На користь цього говорить факт незалежності фізичної працездатності від довжини тіла. У звичайних умовах обсяг серця і фізична працездатність тісно взаємозалежні: об`єм серця збільшується під впливом ефективного спортивного тренування [19,62].

У людей високого й особливо надвисокого зросту істотно посилені газообмін і, зокрема, споживання кисню у середньому дорівнює 571 мл/хв замість 200-- 300 мл/хв у нормі. Це, очевидно, зв'язано в двома факторами. Перший з них (чисто морфологічний) -- у високорослих спортсменів значно збільшена маса біологічно активних тканин, харчування яких вимагає збільшення споживання кисню. Другий фактор -- це посилення роботи самої дихальної мускулатури, що також забезпечується збільшенням споживання кисню з навколишнього середовища.

РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ РІВНІЯ ПРИДАТНОСТІ ДО ЗАНЯТЬ СПОРТОМ

2.1 Тестування в діагностиці фізичної роботоспроможності і функційної готовності спортсменів

Знання раціональної класифікації функціональних проб, проведених у лабораторії, допомагає тренерові і лікареві вирішувати конкретні задачі, зв'язані з об'єктивною оцінкою стану тренованості, працездатності спортсмена, вибирати саме ті функціональні проби, що потрібні на даному етапі тренувального циклу і які дозволяють відповідати на найбільш актуальні питання, що виникають у процесі тренування даного спортсмена.

Розрізняють наступні види вхідних впливів, використовуваних при тестуванні: а) фізичне навантаження; б) зміна положення тіла в просторі; в) напруження; г) зміна газового складу вдихуваного повітря; д) медикаментозні засоби й ін.

Найбільше часто як вхідний вплив застосовується фізичне навантаження. Форми її виконання різноманітні. Це насамперед найпростіші форми, що не вимагають спеціальної апаратури: присідання (проба Мартине), підскоки (проба Гцифка), біг на місці (проба С. П. Летунова) та інші.

В даний час застосовуються різні види м'язової роботи, інтенсивність якої може бути кількісно оцінена. Наприклад, одержали поширення проби, у яких як фізичне навантаження використовується сходження з визначеною частотою на сходинку (або сходинки) визначеної висоти. До числа таких проб відносяться степи-тести Майстра, Гарвардський і ін.

Умовно прийнято вважати, що різні види м'язової роботи, які задаються в лабораторних умовах, відносяться до неспецифічних форм впливу (наприклад, біг на місці). Специфічними ж формами впливу є ті, котрі характерні для локомоцій у конкретному виді спорту: бій з тінню в боксера, кидки опудала в борців і т.д. Однак такий підрозділ у значній мірі умовно, коли мова йде про визначення загальної працездатності; реакція вісцеральних систем організму на фізичне навантаження залежить головним чином від її інтенсивності, а не від форми. Специфічні ж проби корисні для оцінки ефективності навичок, придбаних у процесі тренування, і для оцінки спеціальної працездатності.

Зміна положення тіла в просторі є одним з важливих впливів, застосовуваних при так званих орто-кліностатичних пробах. Реакція, що розвивається під впливом ортостатичних впливів, вивчається у відповідь як на активну, так і на пасивну зміну положення тіла в просторі. Активна зміна положення тіла полягає в тому, що піддослідний самостійно переходить з горизонтального положення у вертикальне. Достоїнство проби -- її надзвичайна простота.

Функціональні проби можуть бути розділені на дві великі групи, у залежності від того, коли досліджуються реакції організму -- безпосередньо під час впливу або відразу після його припинення. Наприклад, за допомогою електрокардіографа можна реєструвати ЧСС протягом усього часу, протягом якого випробуваний виконує фізичне навантаження, а також у відновному періоді. Очевидно, що вимірювання ЧСС у цих випадках дає зовсім різну інформацію: у першому випадку вона дозволяє судити про адаптацію до м'язової роботи, а в другому -- про закономірності відновних реакцій. При цьому адаптація до фізичних навантажень може бути задовільною, у той час як відновні процеси протікають недостатньо ефективно [26,132].

Розвиток сучасної медичної техніки дозволяє безпосередньо вивчати реакцію організму на те або інший вплив і одержувати важливу інформацію для діагностики працездатності і функціональної готовності спортсмена. Вивчати ж відновний період випливає в тому випадку, коли він є об'єктом тестування. Необхідно мати у виді, що дані відбудовного періоду не є досить адекватними для судження про адаптацію організму до навантаження.

2.2 Лікарсько-педагогічний контроль

Під лікарсько-педегогічними спостереженнями (ЛПС) розуміються дослідження, проведені спільно лікарем і тренером (викладачем фізичного виховання) з метою оцінки впливу на організм фізичних навантажень, установлення рівня функціональної готовності і на підставі цього удосконалювання навчально-тренувального процесу. У спорті ЛПС є складовою частиною комплексного контролю, що включає в себе педагогічні, медичні і психологічні дослідження.

Теоретичні і практичні основи ЛПС були розроблені представниками радянської спортивної медицини в 40--50 роках (С. П. Летуновим, Р. Е. Мотилянською, Н. Д. Граєвською).

Необхідність таких досліджень викликана тим, що рівень функціональної готовності спортсмена може бути щонайкраще вивчений і оцінений у природних умовах тренування, при використанні специфічних навантажень. У процесі ЛПС виявляються ознаки неповного відновлення після фізичних навантажень і розвитку станів перевтоми або перенапруги. Такого роду інформація дозволяє тренерові вчасно внести в навчально-тренувальний процес відповідні корективи.

Ефективність тренувального процесу залежить від того, наскільки правильно обрані тренувальні засоби і їхнє дозування в одному занятті, мікроциклі, мезоциклі і т.д. Тренер у значній мірі працює наосліп, якщо він не знає, який вплив на організм спричиняє окрема вправа, серія вправ, окреме заняття, один тренувальний день, етап тренування. В однаковій мірі це відноситься і до оздоровчих занять фізичними вправами [19,161].

В даний час з метою з'ясування впливу фізичних навантажень на організм прийнято вивчати термінові, відставлені і кумулятивний тренувальні ефекти.

Під терміновим тренувальним ефектом розуміються зміни, що відбуваються в організмі безпосередньо під час виконання вправи й у найближчий період відпочинку. Під відставленим тренувальним ефектом мають на увазі зміни в пізніх фазах відновлення -- після тренування, у наступні дні. Кумулятивний тренувальний ефект -- це зміни, що відбуваються в організмі протягом тривалого періоду тренування в результаті підсумовування термінових і відставлених ефектів великого числа окремих занять.

ЛПС повинні здійснюватися лікарем разом із тренером (викладачем) і являють собою найважливішу форму їхньої спільної роботи, що дозволяє виявляти сприятливі і несприятливі зміни в організмі що займаються й у необхідному ступені індивідуалізувати навчально-тренувальний процес. Однак лікар далеко не завжди має можливість брати участь у ЛПС, тому тренер (викладач) повинний володіти простими медичними методами дослідження, уміти зі знанням справи використовувати них у своїй роботі як для оцінки впливу навантажень, так і для рішення інших питань, зв'язаних із правильною організацією тренувального процесу (занять фізичною культурою).

Основні задачі лікарсько-педагогічних спостережень:

1. Вивчення впливу фізичних навантажень на організм, що займаються з метою оцінки адекватності їхньому рівневі підготовленості даного спортсмена й ін.

2. Визначення стану здоров'я і функціонального стану організму рівня, що займається для оцінки, функціональної готовності на різних етапах підготовки.

3. Оцінка відповідності застосовуваних засобів і системи тренування її задачам і можливостям спортсмена з метою удосконалювання планування й індивідуалізації учбово-тренувального процесу (аналогічна задача може бути поставлена і при заняттях оздоровчою фізичною культурою).

4. Оцінка і вибір медичних, педагогічних і психологічних засобів і методів, спрямованих на поліпшення відбудовних процесів після великих фізичних навантажень.

5. Оцінка умов і організації учбово-тренувальних занять.

Задачі ЛПС повинні бути конкретними, спрямованими на рішення строго визначеного питання. Їх може визначити лікар, але частіше це повинен робити тренер (викладач). Якщо мова йде про вивчення умов і організації занять, оцінку стану здоров'я спортсменів, правильності їхнього розподілу по групах і т.д., то ініціатива в постановці задач належить лікареві. Якщо ж необхідно оцінити рівень тренованості спортсменів, удосконалювати планування навчально-тренувального процесу, вирішувати питання, пов'язані з поліпшенням відновних процесів, то ініціатива у визначенні конкретних задач повинна належати тренерові (викладачеві). Лікар же, усвідомивши поставлену задачу, повинен вибрати таку форму організації ЛПС і такі методи дослідження, що дозволять щонайкраще її вирішити.

У процесі ЛПС продовжується вивчення впливу на організм фізичних вправ, почате в лікарському кабінеті. Під час виконання тренувальних і змагальних навантажень можуть проявитися приховані відхилення в стані здоров'я, що не удалося виявити при дослідженні в кабінеті лікаря.

Вивчення впливу навантаження на організм спортсменів, які мають відхилення в стані здоров'я або знижені показники фізичного розвитку, дозволяє перевірити правильність віднесення його до визначеної медичної групи [2,103].

Дослідження, проведене безпосередньо на заняттях і змаганнях за допомогою специфічних тестів, допомагає оцінити функціональний стан організму, без чого не можна визначити рівень спеціальної підготовленості спортсмена.

Найбільше значення дані ЛПС мають для удосконалювання керування тренувальним процесом. Прикладом індивідуальних задач при цьому можуть бути: оцінка правильності побудови тренування, вибору і розподілу засобів в одному занятті або мікроциклі; визначення оптимального числа повторень вправ, інтервалів відпочинку між ними; визначення величини навантаження і її відповідностей можливостям що займається, тривалості і повноцінності відновлення після одного (найбільш важкого) заняття, протягом одного або декількох мікроциклів; оцінка результатів тренування за визначений етап (після тренувального збору, підготовчого періоду, передзмагальної підготовки і т.д.); оцінка ефективності застосовуваних засобів відновлення й ін.

Лікар може поставити завдання вивчити умови й організацію занять, щоб виявити, наприклад, недоліки, пов'язані з мікрокліматом спортивного залу, його освітленістю, а також методикою проведення занять. Разом із тренером або викладачем він повинен ужити заходів для їхнього усунення.

ЛПС проводяться під час оперативних, поточних і етапних обстежень, що входять у структуру медико-біологічного забезпечення підготовки спортсменів. Форми організації ЛПС, використовувані при цих обстеженнях, з успіхом можуть бути застосовані й у масовій фізичній культурі.

Оперативні обстеження передбачають оцінку термінового тренувального ефекту, тобто змін, що відбуваються в організмі під час виконання вправ і в найближчий відновний період. У процесі оперативних обстежень використовуються наступні форми організації ВПН: а) дослідження безпосереднє на тренувальному занятті -- протягом усього заняття, після окремих вправ або після різних частин заняття; б) дослідження до тренувального заняття і через 20--30 хв після його (у спокої або з застосуванням додаткового навантаження); в) дослідження в день тренування, вранці і ввечері.

До дослідження протягом заняття або після окремих його частин вправ варто звертатися в тих випадках, коли тренера (викладача) цікавить правильність побудови заняття: варіанти сполучення і послідовності застосування різних тренувальних засобів на одному занятті; доступність числа повторень вправи й інтенсивності її виконання; раціональність встановлених інтервалів відпочинку; відповідність інтенсивності вправи вирішенню запланованої задачі (наприклад, розвиткові аеробної працездатності) [12,136].

При цій формі організації ЛПС визначені показники досліджуються перед тренуванням, після окремих частин заняття, відразу після виконання вправи, після відпочинку або періодів зниження інтенсивності роботи і по закінченні заняття. При використанні радіотелеметричної апаратури дослідження можуть проводитися безупинно.

У поточних обстеженнях оцінюється відставлений тренувальний ефект, тобто ефект у пізніх фазах відновлення (через день після тренування й у наступні дні). Форми організації цих спостережень можуть бути різними: а) щодня ранком в умовах тренувального збору або перед тренувальними заняттями; б) щодня ранком і ввечері протягом декількох днів; в) на початку і наприкінці одного або двох мікроциклів (ранком або перед тренуванням); г) наступного дня після тренування (ранком або перед тренуванням, тобто через 18--20 ч після 1-го тренування), а іноді й у наступні 1--2 дні (у той же час, що і попередні дослідження).

При плануванні навантажень у мікроциклі, виборі днів для найбільш напружених тренувань, визначенні ступеня відновлення після різних тренувань застосовуються щоденні дослідження (вранці перед тренуванням або ранком і ввечері) протягом мікроциклу.

Коли необхідно установити терміни повного відновлення організму спортсмена після тренувальних мікроциклів різної напруженості, визначити його здатність до відновлення в ході менш напруженого мікроциклу, що застосовують після напруженого, проводять дослідження на початку і наприкінці одного або двох (іноді більш) мікроциклів.

До оперативних досліджень наступного дня (вранці або перед тренуванням) вдаються у тих випадках, коли потрібно оцінити ефективність відновлення перед черговим тренувальним днем.

Етапні обстеження мають величезне значення для удосконалювання планування й індивідуалізації навчально-тренувального процесу, тому що в них оцінюється кумулятивний тренувальний ефект за визначений період. Вони дозволяють визначити, у якому ступені виконані задачі, поставлені на даний період занять.

Порівняння проведеного об`єму роботи, засобів і методів тренування (занять фізичною культурою) зі змінами фізичних якостей, які були виявлені, рівня техніко-тактичної майстерності і функціонального стану різних систем організму, загальною його працездатністю, психологічним станом дозволяє зробити необхідні висновки про подальше планування тренувального процесу.

Задача лікаря -- оцінити зміни функціонального стану окремих систем організму, що мають найбільше значення для досягнення високих результатів у конкретному виді спорту (функціональну готовність), а також загальну працездатність організму. Задача психолога -- оцінити відповідно його профілю сторони тренованості. Задача тренера -- прийняти загальне рішення про рівень тренованості (функціональної готовності) даного спортсмена.

Етапні дослідження рекомендується організовувати кожні 2--3 місяці, використовуючи тренувальні збори, щоб виключити вплив попередньої фізичної діяльності на результати спостережень. Дослідження варто проводити після дня відпочинку (бажано, щоб заняття перед днем відпочинку в повторних етапних дослідженнях істотно не розрізнялися), вранці, через 1,5--2 год. після легкого сніданку. Перед дослідженням спортсмен не повинний робити зарядку.

Важливу інформацію тренер і лікар одержують при аналізі даних самоконтролю спортсмена. Ці дані зіставляються з матеріалами поточних обстежень, результатами різноманітних проб, що проводяться при ЛПС, ці дані дозволяють об'єктивно оцінювати ефективність побудови тренувального мікроциклу, своєчасно виявляти тенденцію до розвитку перетренованості. Кожен спортсмен повинен вести щоденник самоконтролю, а тренер і лікар зобов'язані періодично знайомитися з представленими в ньому матеріалами.

2.3 Медичний контроль за дітьми, підлітками, юнаками і дівчатами у масовому спорті

Заняття фізичною культурою і спортом у дитячому, підлітковому і юнацькому віці стимулюють ріст і розвиток організму, обмін речовин, зміцнюють здоров'я і фізичний розвиток, підвищують функціональні можливості всіх систем, а також мають велике виховне значення. Однак ці заняття забезпечують гармонійний розвиток організму тільки за умови проведення їх з урахуванням особливостей вікового розвитку і під контролем спортивного лікаря.

На підставі динаміки вікового розвитку організму виділяються наступні вікові групи: 1) переддошкільна (1--3 роки); 2) дошкільна (4--6 років), 3) молодша шкільна (7--11 років); 4) середня шкільна (12--15 років) і 5) старша шкільна (16--18 років).

Вік до 7 років вважається дитячим, з 8 до 14 років включно -- підлітковим, а з 15 до 20 років -- юнацьким.

При проведенні занять фізичними вправами з дітьми й у процесі лікарського контролю за ними необхідно враховувати, що розвиток організму в кожному віці має свої особливості. Так, ріст тіла в довжину відбуваються нерівномірно: періоди щодо уповільненого росту (у 7--10 років середнє збільшення рости 4--5 см) змінюються більш прискореним ростом (у хлопчиків у 13-- 14 на 7--9 см у рік, у дівчинок у 11--12 на 7--8 см).

Найбільший приріст маси тіла відзначається в періоди щодо уповільненого росту тіла в довжину, тобто з 7 до 10 років і з 17 до 20 років.

Періоди посиленого росту характеризуються значною активізацією енергетичних і пластичних процесів в організмі. У ці періоди організм найменш стійкий стосовно несприятливих факторів зовнішнього середовища, наприклад до інфекції, недоліків харчування, великим фізичним навантаженням. У періоди ж найбільшого збільшення ваги тіла і щодо уповільненого росту відзначається велика стійкість до цих факторів [19,192].

Темпи і рівень фізичного розвитку підлітків значною мірою залежать від ступеня статевого дозрівання. У підлітків з ознаками більш раннього статевого дозрівання показники фізичного розвитку і підготовленості вищі, ніж у тих, у кого вторинні статеві ознаки з'являються пізніше. Відомо, що система фізичного виховання, усі нормативні вимоги розроблені з урахуванням паспортного віку. Однак орієнтація тільки на нього недостатня. При тому самому паспортному віці. нерідко зустрічаються великі розходження в темпах статевого дозрівання і рівня фізичного розвитку. Наприклад, 12-літній підліток по своїх біологічних показниках може відповідати 14-літньому, а 14-літній--11-літньому. Тому важливою умовою правильної побудови занять фізичними вправами є визначення біологічного віку дітей і підлітків і відповідність його паспортному. Біологічний вік з 6 до 12 років визначається по термінах прорізування і зміни зубів, а після 12 років -- по розвитку ознак статевого дозрівання; у хлопчиків оцінюють стадію розвитку волосяного покриву в пахвовій западині (Ах) і на лобку (Р), а в дівчинок, крім того, -- розвиток грудних залоз (Ма) і вік, при якому настає перша менструація (Ме).

Феномен, що спостерігається в дійсний час, акселерації виражається не тільки в збільшенні розмірів і маси тіла, прискоренні темпів морфологічного і функціонального дозрівання дітей, але й у збільшенні числа випадків невідповідності між паспортним і біологічним віком. Подібні особливості росту і розвитку сучасних дітей, підлітків і юнаків обумовили той факт, що серед однолітків можна виділити індивідуумів з різними варіантами розвитку: звичайний розвиток, гармонічна акселерація або ретардація, негармонійна акселерація або ретардація. Варіант розвитку, при якому дитина випереджає однолітків або відстає від них на 1--2 роки по всім морфофункціональним показниках, визначається як гармонічна акселерація або ретардація. Якщо він випереджає однолітків або відстає від них по одному або декільком морфофункціональним показникам, говорять про негармонійну акселерацію або ретардацію.

Найбільше різко внутрішньо групові розходження в індивідуальних темпах росту і розвитку, тобто в біологічному віці, виражені в період статевого дозрівання. У гармонійно акселерованих підлітків показники, що характеризують фізичний розвиток, рівень прояву сили, швидкості і витривалості, функцію кровообігу і зовнішнього подиху, істотно не відрізняються від аналогічних у дорослих. У негармонійно акселерованих підлітків частіше, ніж в однолітків, зустрічаються випадки підвищеного АТ, порушення серцевого ритму, гіпоеволютивних варіантів розвитку серця. У гармонійно ретардорованих підлітків морфофункціональні показники відповідають нормативам для більш молодших вікових груп [19,195].

Дітям властива велика збудливість нервової системи, у тому числі і центрів, що регулюють діяльність рухового апарату і внутрішніх органів. До 13--15 років відбувається інтенсивний і різнобічний розвиток рухової функції -- легко утворяться найрізноманітніші рухові навички, добре розвиті м'язова система (якщо в 8 років м'язова маса складає 27% маси тіла, то в 13 років -- 33%) і сила м'язів. Разом з тим функціональні можливості серцево-судинної і дихальної систем у дітей, підлітків і навіть у юнаків і дівчин значно нижче, ніж у дорослих. Зокрема, серце в них по вазі і розмірам менше, і тому ударний і хвилинний обсяги серця не досягають тих величин які відзначаються в дорослих. Так, обсяг серця в 10-літніх дітей дорівнює в середньому 364 мл, а ударний обсяг -- 29,2 мол; у наступні роки ці показники поступово збільшуються і до 16 років подвоюються.

У дітей недостатньо висока скорочувальна здатність міокарду, малоефективна насосна функція серця і невеликий його функціональний резерв. Чим молодший організм, тим менше при фізичній роботі може збільшуватися ударний обсяг крові, що обумовлюється меншим обсягом серця і його функціональних особливостей.

Навіть при невеликому фізичному навантаженні ЧСС у дітей збільшується в більшому ступені, чим у дорослих. У дітей молодшого шкільного віку АТ при фізичному навантаженні підвищується значно менше, ніж у дорослих, що порозумівається недостатнім розвитком серцевого м'яза, малим обсягом серця і більш широким просвітом судин щодо розмірів серця.

Зіставлення показників функцій кровообігу і дихання зі споживанням кисню свідчить про те, що при м'язовій роботі кисневі режими організму дитини менш економічні, чим у дорослих. У дітей 7--11 років більше вентиляційний еквівалент, але менше коефіцієнт використання кисню і менш ефективне постачання тканин киснем. Доставка кисню до працюючих м'язів забезпечується в основному за рахунок посилення кровотоку, у той час як у дорослих велику роль грає висока утилізація кисню.

У підлітковому віці (12--15 років) значно збільшуються адаптаційні можливості; зміна співвідношення симпатичних і парасимпатичних впливів забезпечує більш ощадливу роботу серця, розширює резерв працездатності системи кровообігу і підвищує її стійкість.

Разом з тим у період статевого дозрівання відбувається глибока перебудова в ендокринній системі: починається посилений ріст полових залоз, підвищується активність щитовидної залози і наднирників, активізується гормональна функція задньої частки гіпофізу. У цьому періоді збільшується збудливість кори головного мозку і загальна реактивність нервової системи, що приводить до підвищеної емоційності.

Цим же порозуміваються стрімкі рвучкі дії без обліку фізичних сил і можливостей.