Перспективи розвитку нових напрямків туризму в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота з теми:

Перспективи розвитку нових напрямків туризму в Україні

ВСТУП

Туризм цілком справедливо називають «Феноменом XX століття». Його розвиток відіграє значну роль у залучені до бюджету країни валютних надходжень, демократизації суспільства, підвищенні культурного рівня людей тощо. Туризм одна з найдавніших галузей господарства, але не зважаючи на свою багату історію бурхливо розвиваюча.

За обсягом послуг туризм посідає третє місце у світі, поступаючись лише нафтовій промисловості та радіоелектротехніці. У 1993 році з метою туризму подорожували 500 млн. чоловік, прибутки від чого досягли 304 млрд. доларів США. За даними Всесвітньої туристичної організації кількість іноземних туристів у світі досягне 937 млн. - до 2010 року.

Саме через туризм багато країн зробили потужний ривок у розвитку економіки. З економічної точки зору особливість туризму полягає в тому, що він породжує нову форму споживчого попиту. Цей попит стосується не лише продукту, а й цілого комплексу товарів та послуг.

Розвиток туристичної галузі є надзвичайно актуальним для України. В останній час держава починає фінансувати проекти, які спрямовані на розвиток інфраструктури туристичного бізнесу, на підтримку працюючих закладів, належну увагу починають приділяти проблемі підготовці кадрів.

Соціальний портрет споживача в туристичній індустрії вельми різноплановий. Турист в Києві - це особистість з "різними" соціально-економічними показниками. Туризм швидше буде виступати не як одна з форм споживання певного соціального класу, кагорти тощо, а як певний образ життя індивіда.

Туризм є соціокультурним явищем глобального характеру, що характеризує сучасний етап розвитку людства. Туризм став частиною стилю життя більш ніж третини людства і участь в туристичному процесі можна розглядати як складову якості життя. В основі функціонування туризму лежить міжгалузевий комплекс - індустрія туризму, що є одним з найбільш сталих в світовій економіці видів діяльності, який за останні десятиріччя має стабільні (в середньому 5% на рік) темпи зростання і не зазнає коливань попиту/пропозиції.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Класифікація видів туризму та їх специфічні особливості».

Об'єкт дослідження - туризм в Україні.

Предмет дослідження - класифікація видів туризму.

Мета дослідження - розглянути класифікацію видів туризму, а також їх специфічні особливості.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

Вивчити теоретичні аспекти туризму;

2) розглянути загальне поняття про туризм;

охарактеризувати історію розвитку туризму на Україні;

дослідити основи класифікації в туризмі;

розглянути соціальний туризм;

дослідити молодіжний і дитячий туризм;

охарактеризувати сільський (зелений) туризм;

розглянути перспективи розвитку нових напрямків туризму в Україні.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти дослідження туризму

1.1 Загальне поняття про туризм

Туризм - багатостороннє явище, що поєднує економічні, соціальні, культурні та екологічні аспекти, має невичерпний потенціал для постійного прогресу, тісно поєднується з багатьма галузями науки, зумовлюючи провідне місце у соціально-економічному житті громадян. В умовах розбудови української держави туризм може стати дієвим засобом формування ринкового механізму господарювання, находження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля тощо.

Не дивлячись на те, що й досі не має загальновизнаного, усталеного визначення даної категорії (практично кожний автор дає своє власне), все ж таки можна виділити ряд особливостей і рис, притаманних туризму як суспільному явищу.

По-перше, туризм - це діяльність, що відмінна від професійної та комерційної діяльності і не може бути джерелом існування туриста.

По-друге, - це внутрішній дуалізм феномену туризм, який передбачає, з одного боку діяльність самого туриста, основною метою якої є відпочинок і прагнення побачити, пізнати щось нове й невідоме. А з другого боку - це діяльність щодо організації та здійснення цього відпочинку, яка проводиться різними підприємствами індустрії туризму та суміжних галузей.

Саме ці особливості є основними критеріями щодо визначення сутності туристичної діяльності людини. Будь-яка діяльність, яка позбавлена вищезазначених рис, не може трактуватися як туризм.

Туризм - складне, поліфункціональне, масштабне суспільне явище, дослідження якого потребує координації зусиль багатьох наукових дисциплін. Зокрема, відповідно до основних суспільних функцій, можна виділити: економічний, історичний, географічний, соціальний, екологічний, політичний, культурний, психологічний напрямки дослідження. Функцію координатора взяла на себе туризмологія - науковий напрямок, в межах якого сполучаються різноманітні дослідження туризму як суспільного явища. Завданням туризмології є розробка теорії функціонування туризму на основі виявлення комплексних проблем [13, 112].

Туризм як специфічний вид людської діяльності, особливий соціальний інститут, суспільний феномен та ноумен нараховує багатовікову історію. Проте ще не закінчена робота по теоретичному осмисленню туризму як багатобічного суспільного явища.

1.2 Історія розвитку туризму

Як відомо, перші мандрівки та подорожі, які здійснювалися в давнину не можуть вважатися туристичними. Бо в основі цих подорожей лежали, насамперед, економічні й політичні цілі, а не бажання відпочинку й культурного пізнання. Так, торговці шукали нові ринки збуту своїх товарів, військові виконували завойовницьку місію, паломниками рухала мета розповсюдження своєї релігії та поклоніння святим місцям і т. п. Тому, лише поодинокі випадки тогочасних мандрівок можна розглядати як початок туризму за метою та організаційною формою здійснення. Для прикладу можна навести практику супроводження груп паломників, яка існувала у середні віки.

Таким чином, торкаючись стародавніх часів історії, ми можемо визначати окремі мандрівки і подорожі лише як прообраз майбутнього туризму, зокрема його пізнавального призначення.

Але не більше. У своєму сучасному вигляді туризм, на думку більшості дослідників-істориків, виник і оформився в середині XIX ст. Початком туризму вважається діяльність англійського підприємця Т. Кука, який зорганізував декілька екскурсій і подорожей спочатку всередині країни, а потім у 1855 р. здійснив і першу закордонну поїздку в Париж на Всесвітню виставку [3, 16-17; 5, 10]. Подібна діяльність набуває поширення і в інших країнах Європи, де виникають туристичні організації - клуби, товариства. Вони розробляють туристичні маршрути, дбають про забезпечення туристів місцями відпочинку, сервісом під час подорожей. Таким чином туризм виокремлюється в окрему галузь суспільної культури і діяльності. Найбільш інтенсивний розвиток туризму припадає на другу половину XX ст., коли він стає нормою повсякденного життя сотень мільйонів людей на планеті та отримує голосний титул "феномена XX століття".

З огляду на вищезазначене, в процесі формування туризму як суспільного явища слід виділяти два основних етапи.

Перший - умовно можна назвати як підготовчий етап - "передтуризм". Він займає хронологічно великий за обсягом часу період - від найдавніших часів до середини XIX ст. На цьому етапі закладалися тільки підвалини майбутнього туризму у вигляді подорожей і мандрівок, які не носили масового характеру і не переслідували суто туристські цілі.

Другий - умовно можна назвати як власне туристський етап, тобто це період безпосереднього оформлення і розвитку туризму як специфічного виду суспільно-економічної і соціально-культурної діяльності. Хронологічно це припадає на період з середини XIX ст. до сьогодення.

Кожний з цих етапів в свою чергу можна розділити на декілька періодів.

Так, в середині першого етапу, відповідно до періодизації історичного розвитку людства, правомірним є виділення наступних складових (характерних, насамперед, для європейських країн): подорожі та мандрівки античного періоду; подорожі та мандрівки епохи середньовіччя; доба великих географічних відкриттів.

Що торкається другого етапу, то тут необхідно виділяти особливості розвитку туристичної галузі в кожній окремій країні (країнознавчий критерій), з огляду на що й періодизація цього етапу відповідно буде виглядати по-різному в кожній з цих країн.

Вищевикладену періодизацію можна застосовувати відповідно й щодо українських земель і українського туризму. Відомо, що починаючи з найдавніших часів територію України постійно відвідували іноземні мандрівники, які оприлюднювали у письмовій формі цінні відомості про народи, що населяли її територію. Свідоцтвом цього є римські, арабські, візантійські та інші іноземні письмові джерела. Місцеві українські купці у свою чергу відправлялися на пошуки нових торговельних шляхів, вступаючи у контакти з іншими народами і країнами. А військові дружини київських князів, починаючи ще з періоду Антського Союзу, регулярно здійснювали завойовницькі походи на прилеглі території.

На території України вже з перших століть по прийняттю християнства набуває поширення й такий вид подорожей як паломництво. Перші документи, що підтверджують це відносяться до XI ст. Так, у 1062 р. Палестину відвідав перший ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам. Взагалі він двічі ходив у Святу землю як за особистим бажанням, так і на благо церкви [3, 233]. Паломництво на Русі було досить поширено як серед простих віруючих, так і серед духовенства. Церква часто сама призначала до паломництва духовних осіб, вибираючи серед них таких, які володіли грамотою і здатні були донести свої враження до пастви.

Значний внесок в історію європейських та світових географічних відкриттів належить мандрівникам, мореплавцям, вченим-дослідникам - вихідцям з українських земель. Почесне місце серед них по праву належить українському мореплавцю з Чернігівщини Юрію Федоровичу Лисянському, який прославився тим, що разом із Іваном Федоровичем Крузенштерном у 1803-1806 pp. здійснив на суднах "Надія" та "Ніва" першу російську навколосвітню подорож [10].

Помітну роль відіграла й діяльність вченого-дослідника з Галичини - Василя Барського, який половину свого життя провів у подорожах, маршрути яких пролягали через всю Галичину, Австрію, Угорщину, Італію, Словаччину, Грецію, Сирію, Туреччину, Румунію. Ці подорожі знайшли відображення у його працях, зокрема, в описі мандрівок обсягом 1600 друкованих сторінок із власними малюнками, який витримав сім видань [7, 66]. Всесвітньовідомим сьогодні є ім'я Миколи Миклухо-Маклая, який досліджував корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії, активно виступав проти расизму й колоніалізму. І цей список можна продовжувати й далі.

З кінця XVIIІ ст. широкого розповсюдження набувають мандрівки по Україні, а з 20-30-х років XIX ст. вони стають регулярними для студентської молоді. Характерним для України було те, що період індивідуального мандрівництва, на противагу більшості європейських країн, затягнувся аж до кінця XIX - початку XX ст. Подорожі й мандрівки стали складовою українського національно-культурного відродження як на східних, так і на західних землях. Організатори й учасники цих мандрівок ставили собі за мету не тільки географічне дослідження різних регіонів України, а й збирання народних звичаїв, традицій, усної народної творчості. Заклик - "Пізнай свій край!" - стало загальним гаслом національносвідомої української інтелігенції та студентської молоді.

З середини XIX ст. мандрівки в Україні розглядаються, насамперед, як національно-виховні акції. На місцях створюються організаційні комітети, які приймають мандрівників. Кожна з таких мандрівок ретельно готується і в її програму входить вже не тільки знайомство з історичними пам'ятками, життям народу, а й виступи із доповідями, концертами, дискусії на історично-культурні та суспільні теми.

В цілому можна сказати, що в результаті цих подорожей і мандрівок був зібраний величезний матеріал з географії та історії українських земель, на основі якого й почала розвиватися туристична галузь.

Початок організованої туристської діяльності на українських землях спостерігається з другої половини XIX ст. В цей час широкого розповсюдження набуває екскурсійна справа, розвитком якої займаються різноманітні організації. Значний внесок в цьому відношенні зробили наукові та професійні товариства, процес створення яких широко охопив українську провінцію наприкінці XIX - початку XX ст. Як правило, новостворені наукові товариства виконували не тільки науково-дослідницьку функцію, що була провідною в їх діяльності. Вони також ставали провідними культурно-освітніми товариствами, де поряд з науковими дослідженнями свого краю, поширювали освіту та культуру серед широких мас населення, в тому числі й засобами екскурсій. Ці краєзнавчі організації об'єднували не тільки вчених дослідників, а й широкі кола місцевої інтелігенції і існували переважно на громадські кошти, або користувалися фінансовою підтримкою земств.

До цього часу відноситься й поява перших екскурсійних товариств - у Києві (в 1885 p.), Ялтинського екскурсійного бюро (у 1895 р.) та ін. [6, 10-11]. Товариства організовували різноманітні екскурсії для широких верств населення, видавали спеціалізовані журнали, літературу педагогічного характеру, а також займалися підготовкою керівників екскурсій. Розвиток екскурсійної діяльності також супроводжувався організацією різних виставок, музеїв, створенням та відкриттям історичних і культурних пам'ятників.

Окремо слід відзначити в розвитку екскурсійної справи й діяльність українських православних братств. Вони здійснювали активну релігійно-просвітницьку, місіонерську, благодійну діяльність. Одним із провідних напрямків цієї діяльності були збирання і збереження старовинних церковних пам'яток, вивчення та пропаганда їхньої історії. Саме ця наполеглива робота дозволила зібрати величезний історичний матеріал, який почав широко використовуватися в екскурсійній справі. Так, при братствах почали створюватися давньосховищі - перші своєрідні музеї, що працювали за чітко визначеною програмою, займалися різноманітними видами пошукової діяльності, проводили певну екскурсійну роботу і тим самим значно сприяли розвитку екскурсійного руху [3].

У другій половині XIX ст. популярним стає гірський туризм, який починає розвиватися на базі Криму. Розвиток гірського туризму в Криму, насамперед пов'язаний із діяльністю загальноросійських географічних товариств, які закладали свої філіали на Кавказі й Криму. Взагалі наприкінці XIX ст. Крим стає одним із найбільш популярних районів відпочинку в Росії. Він притягував туристів своїми кліматичними умовами й зручністю географічного положення.

Однією з перших туристичних організацій Криму став організований наприкінці 80-х років XIX ст. "Гурток любителів природи, гірського спорту і Кримських гір", який багато зробив для розвитку туризму й подорожей. На його основі був утворений Кримський горний клуб, правління якого знаходилося в Одесі, а два відділення діяли у Севастополі й Ялті. У подальшому Кримський горний клуб розповсюдив свою діяльність й на Кавказ і став називатися Кримсько-Кавказьким. Свою роботу клуб висвітлював у щорічнику "Записки гарного клубу". Значним надбанням у роботи клубу стала підготовка і видання путівників по Криму і Кавказу [9, 199-201].

Активно йшов процес створення туристських організацій й на терені західноукраїнських земель, що належали Австро-Угорщині. У 1905 р. у Галичині була здійснена спроба організувати "Галицьке Туристичне товариство", у 1910 р. розпочало свою діяльність товариство "Чорнигора", яке співпрацювало із "Українським карпатським товариством" і польським татшанським товариством. Вагомий внесок у туристично-краєзнавчу роботу серед галицької молоді зробила діяльність дитячо-юнацької, просвітницької організації "Пласт" і туристичного товариства "Плай" [7].

В цей же час спостерігається активне засвоєння в туристичному напрямку й Карпатського регіону. Розвиток гірського туризму не набуває тут такого поширення, як у Криму. Цей регіон стає, насамперед, осередком лікування і відпочинку, тобто виконує рекреаційні функції. Тут виникають курорти в Трускавцях, Великому Любені, Немирові, Черче. Великою популярністю починають користуватися гірські кліматичні місцевості в районах Сколе, Яремче, Косів, Старожинець [4, 36]. Контингент відпочиваючих складали забезпечені верстви місцевого населення, а також туристи з Відня, Кракова, Будапешта, Праги та інших міст Європи, яких приваблювали цілющі лікувальні води, патріархальний уклад життя мешканців гір, дешевизна послуг. Туристичному засвоєнню регіону також в значній мірі сприяла й розвинута мережа залізниць, якими легко можна було дістатися до місць відпочинку і оздоровлення.

Таким чином, ми бачимо, що наприкінці XIX - початку XX ст. на українських землях, що були розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями, за зразком деяких європейських країн почали створюватися перші туристські організації й товариства, засвоюватися курортні зони. В цілому ж рекреаційний туризм на цих територіях не став масовим явищем, на цьому етапі він залишався ще привілеєм вищих прошарків суспільства - аристократії й буржуазії, бо саме ці соціальні верстви мали достатні для цього кошти. В свою чергу творча інтелігенція прагнула використати туризм і екскурсійну справу для просвіти народу й піднесення його національної свідомості. Велику роль у становленні туризму на українських землях відіграли видатні суспільно-політичні діячі, вчені, прогресивна національна інтелігенція.

За радянські часи можна виділити декілька періодів у розвитку вітчизняного туризму. 20-ті роки стали роками активного розвитку туристсько-екскурсійного руху. В цей час туризм розглядався як засіб піднесення культурного рівня народу, з огляду на що широко організовувалися різноманітні екскурсії, тури, походи і мандрівки, ініціаторами яких виступали відомі вчені, історики, громадські діячі. За ті часи в Україні було створено і перші керівні структури галузі туризму.

Проте, з початком 30-х років туристичні організації в Україні все більше зазнають ідеологічного тиску з боку партійних і державних органів. Поступово відбувається кардинальна зміна ролі туризму в суспільстві. Він швидко ідеологізується і спрямовується на всебічне обслуговування політики правлячої партії. З цього часу основним завданням туризму стає пропаганда історичних звершень радянської влади. Наслідком такої політики стає те, що населення позбавляється можливості вивчати засобами туризму реальну, не редаговану ідеологічно історію рідного краю, десятки культурних і архітектурних шедеврів стають занедбаними, а частина з них під час боротьби проти церкви свідомо знищується. Саме з цього часу до мінімуму був зведений міжнародний туризм. Крім того, у контексті політики централізації радянських управлінських структур відбувається підпорядкування туристичних керівних органів України Товариству Пролетарського туризму, яке створюється в РСФСР [8].

Пожвавлення туристичної діяльності в республіці спостерігається в післявоєнний період, зокрема у 60-80-ті роки. На основі певного економічного піднесення, покращання матеріального становища значної маси населення складаються сприятливі умови для туристично-екскурсійного руху. Насамперед, це торкається внутрішнього туризму, всі види якого досить активно і успішно розвиваються. Що ж стосується міжнародного туризму, то й на цьому етапі він свідомо обмежується, туристичні тури організовуються переважно тільки у країни так званого соціалістичного табору, тоді як відвідування капіталістичних країн стає привілеєм партійної та державної верхівки.

Характерною ознакою туристичної діяльності соціалістичної доби було й те, що всі підприємства індустрії туризму перебували у державній власності і під жорстким контролем комуністичних і профспілкових організацій. Цей контроль поширювався на всі сторони туристичної діяльності, починаючи від процесу розподілу путівок, господарських проблем і закінчуючи визначенням змісту екскурсій і різноманітних заходів. Не дивлячись на ці негативні моменти у розвитку туризму в радянські часи, все ж таки слід відзначити, що саме в цей період туризм, зокрема соціальний туризм, стає масовим явищем і перетворюється на галузь економіки з розгалуженою інфраструктурою.

Широкі можливості для розвитку туризму з'являються з набуттям Україною державної незалежності. За десять років існування незалежної держави створюються тисячі туристичних організацій, активно починає розвиватися міжнародний туризм. У жовтні 1997 р. на черговій 12-й Генеральній асамблеї Всесвітньої туристичної організації, що проходила у м. Стамбулі, Україна стала дійсним членом ВТО, а Київський Інститут туризму економіки і права - членом Ділової Ради ВТО.

Таким чином, туризм на українських землях починає активно розвиватися з середини XIX ст., пройшовши еволюцію від мандрівок і подорожей, які були засобами вивчення історії та культури народу, до створення більш розвинутих форм. На сьогодні став однією із найрозвинутіших галузей економіки, важливим соціальним інститутом і каналом "народної дипломатії".

РОЗДІЛ 2. Класифікація видів туризму та їх особливості

2.1 Основи класифікації в туризмі

Для територіальної організації та планування розвитку туризму важливе значення має його класифікація. Види туризму можуть бути визначені за різними показниками: метою туристичних заходів; способом пересування; характером; термінами та тривалістю походу; віком туристів та ін. [9; 10; 11]. Визначення виду туризму залежить від низки факторів, а саме: наявності та тривалості вільного часу; віку, статі, стану здоров'я, інтересів подорожуючих; матеріально-фінансових ресурсів; природних умов та сезонності; вибору засобів пересування та ін.

Залежно від цілей та характеру туризм поділяють на внутрішній (національний) і міжнародний.

За характером організації виділяють: плановий (організований) та самодіяльний (неорганізований) туризм. Плановий передбачає проведення походів або поїздок за визначеними маршрутами і графіками. Походи груп окремих туристів, що здійснюються не у плановому порядку, належать до самодіяльного туризму, який дає змогу самостійного вибору та розробки маршрутів.

Розрізняють індивідуальний та груповий туризм. Похід окремої сім'ї або однієї людини за особистим планом - приклад індивідуального туризму, похід групи людей - груповий туризм.

За термінами і тривалістю туризм поділяють на короткотривалий (туризм вихідного дня або кінця тижня) і довготривалий. Короткотривалий туризм передбачає перебування людей у туристичному поході не більше т) діб. Названий вид туризму вважається найбільш масовим [9; 10; 11].

Виділяють такі форми туристичної роботи, як навчально-тренувальні збори та туристичні експедиції. Під час зборів туристи підвищують свою кваліфікацію, рівень сформованості вмінь та навиків, теоретичну підготовку. Метою туристичних експедицій є дослідження рекреаційно-туристичних ресурсів, нових регіонів, формування маршрутів тощо.

За територіальною ознакою внутрішній туризм поділяється на місцеві дальній. Місцевий передбачає організацію походів на визначеній території (області, країні), дальній - за межами певних територій.

Залежно від мети туристичних подорожей розрізняють такі види туризму: лікувальний, спортивний, рекреаційний, пізнавальний, діловий, релігійний, науковий та ін.

Спортивний туризм можна поділити на: пішохідний, гірський, водний, лижний, автомобільний, гірськолижний, велосипедний, кінний та ін. [9; 10; 11].

З нашої точки зору загальну систему різновидів туризму можна подати у вигляді схеми (рис. 1):

Рис. 1 - Класифікація туризму

Багатофункціональна спрямованість розвитку туризму призводить до не завжди виправданого бажання різних функціонерів використовувати нові назви видів туризму. Навіть у таких засадничих документах як Закони України "Про фізичну культуру і спорт" та "Про туризм" використовуються поняття "спортивно-оздоровчий туризм" і "оздоровчо-спортивний туризм". При цьому зовсім не враховуються функції, що мають велике соціальне значення і не менш важливі, ніж оздоровчі, а саме: пізнавальні" навчальні, екологічні, економічні та інші, властиві спортивному туризму. А якщо говорити про комерційний туризм, то його класифікація, напевне, не знатиме меж. На сьогоднішній день в "Українсько-російському словнику термінів і понять з географії туризму та рекреаційної географії" (1997 рік видання) наведено більше десятка основних різновидів, кожен з яких, в свою чергу, поділяється на складові.

Теоретичне обґрунтування програми розвитку туризму в країні є досить складною і вкрай необхідною проблемою, вирішення якої неможливо здійснити без урахування точних даних про межу діяльності туристської сфери, класифікацію видів туризму, їх ієрархію і таке інше.

Вихідною проблемою є класифікація видів туризму, яка не тільки визначає першочергові напрямки його розвитку, а й формує необхідну методологічну основу систематизації процесів в туристській галузі, і, як слідство, дає можливість узагальнити уявлення про межу туризму в зв'язку з іншими галузями економіки.

Основними етапами класифікації в туризмі є:

1. Визначення структури потреб розвинутої особистості в суспільстві в тій чи іншій країні відносно можливих напрямків туристської діяльності. Відомі класифікації потреб, розроблені Г. Мереєм і А. Маслоу [2] не враховують в повній мірі специфіку особистості в вирішенні її проблем і потреб в вільний від праці час, в тому числі при отриманні туристських послуг.

Класифікація потреб, пов'язаних з туристською діяльністю, на наш погляд, має бути представлена як дворівнева система, де базальні потреби мають бути доповнені потребами-цінностями, врахування яких дозволить більш досконало визначити структуру потреб в суспільстві відносно туризму. Наприклад, до потреб-цінностей, в нашому понятті, відносяться потреби: в злитті з культурою і особистим вкладом в неї; в вищих цінностях (вірі, знаннях, істині, правді, у виявленні і прийнятті добра); в любові своїй і до себе; в творчому створенні образів і символів-текстів; в іграх; в красоті, естетичних враженнях і самовираженні, в мистецтві; в особистісних досягненнях; в життєвій перспективі; в самоактуалізації; в трансцендентних враженнях і переживаннях; в розумінні сенсу свого життя; в особистих конструктивних розвиваючих впливах на інших; в гострих відчуттях.

Об'єднання потреб першого і другого рівней дає можливість сформувати ієрархію потреб особистості, у вільному від службових обов'язків життєвому просторі.

2. Формування відповідного соціально-економічного середовища для розвитку особистісного інтересу людини. Інтерес являє собою свідому потребу і має раціональну направленість на пошук предмету або дії, що відповідає даній потребі людини в туризмі.

3. Визначення мотиваційної структури в суспільстві відносно можливих напрямків туристських потреб. В зв'язку з тим, що мотив являє собою потребу, що актуалізована по відношенню до конкретної туристської ситуації або дії, які можуть задовольнити дану потребу, виникає необхідність розробки відповідної соціальної політики відносно створення умов розвитку особистісного інтересу людини, орієнтованого на туризм.

Враховуючи запропоновану класифікацію потреб та відповідну мотивацію, ми виділяємо наступну систему класифікації видів туризму першого рівня, яку на кінцевому етапі необхідно розглядати як багаторівневу систему.

Види туризму першого рівня: оздоровчий; лікувальний; пізнавальний; мандрівний; спортивний; особистісно-орієнтований; ностальгічний; культово-релігійний; екологічний; екстремальний.

4. Наступний рівень класифікації видів туризму має, з однієї сторони, опиратися на наведену раніше класифікацію потреб, а, з іншої, враховувати складові елементного складу туристського процесу, де багатство мотивів особистості в туризмі залежить від ресурсного потенціалу системи рекреації як в країні (внутрішній туризм), так і в світі (зовнішній туризм).

Види туризму другого рівня, наприклад, для спортивного туризму мають наступну класифікацію: олімпійський; туризм інвалідів; національний спортивний; оздоровчий; ігровий; гірський; пішохідний; спортивний на транспортних засобах; з єдиноборств; зимній; водний; авіаційний; кінний; спортивні перегони на собаках; рибальський; спортивне полювання .

Класифікація видів туризму першого і другого рівней наведена з урахуванням зв'язків, які існують в системі: потреба-інтерес-мотив-ресурс. Вона являється загальною і може розглядатися як частина міжнародної класифікації видів туризму. Для розробки національних класифікацій необхідно виділені види туризму другого рівня розглянути в контексті структури рекреаційних ресурсів кожної країни.

5. Наступний (третій) рівень класифікації видів туризму пов'язаний з урахуванням такого елементу туристського процесу, як транспортування. Використання тих чи інших видів транспорту для перевезення туристів формує відповідні види туризму, такі, наприклад, як автомобільний, автобусний і таке інше. Використання інформації Класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД), та Класифікатора основних фондів (КОФ), дозволяє, наприклад, дати повне уявлення про третій рівень класифікації видів туризму в Україні.

6. Наступний (четвертий) рівень класифікації видів туризму пов'язаний з урахуванням такого елементу туристського процесу, як проживання. Як і в попередньому випадку, використання, наприклад, інформації Універсальної десяткової класифікації (УДК), а також інформації Класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД), та Класифікатора основних фондів (КОФ), дозволяє отримати на четвертому рівні класифікацію всіх можливих видів об'єктів для проживання як у світі так і в Україні, дати повне уявлення про четвертий рівень класифікації видів туризму [14, 67].

7. Наступний (п'ятий) рівень класифікації видів туризму пов'язаний з урахуванням такого елементу туристського процесу, як харчування. Він повинен враховувати необхідність розробки відповідного турпродукту, орієнтованого на ту чи іншу концепцію харчування, класифікація якої теж може бути визначена з урахуванням інформації в УДК, або в інших інформаційних довідниках, що стосуються організації кухні народів світу.

8. Наведений підхід до класифікації видів туризму враховує всі можливі соціально-психологічні і економічні особливості організації туризму в схемі особистісно-орієнтованого туризму.

Його класифікація витікає із розуміння поняття туристського процесу як ланцюга, який включає в себе наступні складові: потреба - інтерес - мотив - ресурс - транспортування - проживання - харчування - задоволення, що доповнює та корегує запропонований раніше підхід [5].

9. Що стосується останнього елементу - задоволення, то він виконує в цьому ланцюгу функцію контролю. З точки зору споживача туристського продукту функція контролю повинна розглядатися в схемі управління через призму оберненого зв'язку щодо ступеня задоволення цих потреб, їх стимулювання, чи зміни на основі суб'єктивних чи об'єктивних параметрів.

Наведені види туризму не являють собою вичерпного переліку. Туризм як суспільне явище має значно більшу кількість описаних в літературі видів.

2.2 Соціальний туризм

Важливою складовою туристської діяльності в Україні є соціальний туризм. Це організація змістовного оздоровлення та відпочинку широких верств населення за найнижчими доступними цінами, зорієнтованими лише на потреби відновлення матеріальної бази.

Упродовж останніх років розвитком соціального туризму опікуються чимало структур, об'єднань, підприємств і організацій різних форм власності та відомчого підпорядкування. Однак найповніше і найефективніше соціальний туризм знаходить свій прояв у межах профспілкової системи, більшість підприємств і організацій якої входять до закритого акціонерного товариства з туризму та екскурсій «Укрпрофтур».

ЗАТ «Укрпрофтур» є найбільшим в Україні туристичним об'єднанням. У його складі діють 77 власних туристських господарств (готелів, туристсько-оздоровчих комплексів, пансіонатів, туристських баз і таборів) загальною місткістю близько 20 тис. ліжко-місць; 80 бюро подорожей та екскурсій та інші підрозділи.

Основними напрямами діяльності підприємств ЗAT «Укрпрофтур» на сучасному етапі є оздоровлення у власних господарствах, організація транспортних туристських подорожей по Україні, екскурсійне обслуговування усіх верств населення, надання автотранспортних послуг та послуг підприємств громадського харчування, а також інші види діяльності. Всього перелік послуг, які надає система профспілкового туризму становить близько 30 найменувань.

З метою оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, насамперед дітей, товариством реорганізовано частину туристських закладів у пансіонати з лікуванням і туристсько-оздоровчі комплекси, що поряд з активним відпочинком надають лікувальні послуги. Усі вони мають ліцензії Міністерства охорони здоров'я України на право надання медичних послуг. Створено лікувальну базу, укомплектовано штат медичного персоналу, підготовлено склади лікарських препаратів тощо. Для оздоровлення дітей широко використовуються мінеральні води, рослинні препарати, екологічно чисті продукти харчування, розроблено оздоровчі пішохідні маршрути. Всього в системі ЗАТ «Укрпрофтур» нині діє понад 20 лікувально-оздоровчих закладів. За період 1993-2000 pp. у туристських підприємствах профспілок оздоровлено понад 500 тис. осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС [19, 3].

Путівки на оздоровлення в пансіонатах і оздоровчих комплексах профспілкового туризму найдешевші серед закладів такого профілю інших відомств, що визначені постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1997 р. № 835 як заклади лікування та відпочинку дітей.

2.3 Молодіжний і дитячий туризм

Майбутнє кожної держави - це її підростаюче покоління. Діти й підлітки становлять 21,5 %, або близько 11 млн чол., загальної кількості населення України. Виходячи з цього, постає потреба вироблення системного підходу до проведення молодіжної політики, сприяння духовному й фізичному розвитку підростаючого покоління, виховання у нього почуття громадської свідомості та патріотизму.

Державна туристична адміністрація України, інші міністерства та відомства реалізують державну молодіжну політику в контексті виконання загальнодержавної програми «Молодь України».

Значна увага приділяється оздоровленню та відпочинку цієї категорії населення країни. Так, упродовж 2000 р. в різних типах оздоровчих закладів усіх форм власності відпочивали понад 3 млн дітей і підлітків, близько 40 тис. школярів і студентів здійснювали туристські подорожі за кордон. Крім того, екскурсійні послуги надано 3,5 млн дітей та підлітків.

Серед туристських підприємств, які спеціалізуються на молодіжному туризмі, найбільшим залишається AT «Супутник-Україна». Незважаючи на те що система ринкових відносин зруйнувала монополію «Супутника» на цей вид туризму, він є одним з провідних у цій сфері. У системі «Супутника» близько 40 підрозділів, які працюють в усіх регіонах країни, укомплектовані професійними кадрами і мають власну матеріальну базу: у Києві - готель «Мир», у Луганську - «Дружба», в Одесі - «Юність», туристські комплекси в Запорізькій та Черкаській областях, молодіжний центр «Верховина» в Закарпатській області, власний автобусний парк. AT «Супутник-Україна» має всі можливості для якісного обслуговування дітей та молоді на туристських маршрутах України і відпочинку та оздоровлення молоді за кордоном. З цією метою підготовлено низку спеціалізованих програм, наприклад «Президентський клас», «Т.Г. Шевченко - великий син українського народу», пізнавальні екскурсійні програми в Києві та в усіх обласних центрах України [9, 67].

Водночас матеріальна база, що перебуває під юрисдикцією різних міністерств і відомств, не використовується в повному обсязі, а цільові кошти зі спеціалізованих джерел фінансування, які виділяються з державного бюджету для відпочинку та оздоровлення дітей і молоді, не завжди використовуються за призначенням. Ринкові відносини витіснили екскурсійні програми для школярів та студентів. Тури по Дніпру стали доступними хіба що для іноземців.

У зв'язку з цим конче потрібні координація діяльності всіх міністерств і відомств. Це насамперед упровадження спеціалізованих навчальних туристських програм залежно від вікових та освітніх особливостей дітей і молоді, виконання програми оздоровлення та фізичного загартування підростаючого покоління.

2.4 Сільський (зелений) туризм

Сільський (зелений) туризм, або агротуризм, є одним з видів екологічного туризму, який останнім часом набуває поширення і продовжує активно розвиватися в багатьох європейських країнах. Не є винятком і Україна. Характерно, що в розвинених країнах світу такий вид відпочинку користується попитом не лише у людей середнього достатку, а й у заможної частини населення. Адже агротуризм дає можливість міським жителям відпочити в сільській місцевості на природі, позбутися стресів, відвідати місцеві пам'ятки, ознайомитися з побутом сучасних сільських мешканців та народними традиціями, які вони зберігають, а за бажання - взяти участь у сільськогосподарських роботах.

Цей вид туризму, сприяючи розвитку малого бізнесу в аграрних регіонах, дає можливість міським мешканцям активно відпочивати в приватних сільських господарствах, а сільським господарям поліпшити своє фінансове становище. За агротуризмом в Україні велике майбутнє.

Яскравою ілюстрацією може бути 3-річний досвід становлення сільського туризму на Жовківщині, зокрема на Жовківському Розточчі. У 70 - 80-х pp. це була в основному база відпочинку. Як і в інших рекреаційних районах, у цей період сільські жителі реалізували відпочиваючим домашні продукти і дари лісу. Разом з тим у 90-ті pp. інтерес до цього регіону зростає з погляду релігійного (Крехівський монастир), екологічного (заповідник і національний парк) та міжнародного (близькість до Польщі) туризму. Саме на цей період припадає занепад рекреаційних баз на Розточчі. Тому ініціатива громадських організацій і місцевих органів щодо розвитку осередків сільського туризму виявилась досить актуальною. Було створено Жовківський осередок туризму з п'ятьма базовими пунктами (Жовква і чотири розтоцьких села). На початок 2000 р. він налічував 20 сільських садиб, що могли одночасно обслуговувати до 90 - 100 чол. Обов'язковим елементом розвитку сільського туризму на Жовківщині були заняття й тренінги з організаторами туризму та власниками садиб. У 1999 р. впродовж першого туристського сезону було прийнято 45 осіб з різних регіонів України, в тому числі учасників Всеукраїнського семінару з сільського туризму (травень 1999, Жовква). Окремі акції організовувались для туристських груп гостей з Польщі й Канади - сільські фестини. Відроджуються запрошення шкільних груп з різних регіонів України для ознайомлення з природою, історією та культурою цього краю.

Жовківський досвід ілюструє можливість розвитку на територіях, де існують багаті природні й культурні туристські ресурси, сільського туризму, який синтезує в собі кілька напрямів туризму (відпочинковий, пізнавальний, активний), а полем його реалізації є сільська місцевість та довкілля, що її оточує.

Водночас розвиток цього виду туризму в нашій країні відбувається досить спонтанно. Створена в Україні в 1996 р. Спілка сприяння розвитку сільського (зеленого) туризму об'єднує 14 регіональних осередків, які ведуть облік сільських господарів, що готові приймати відпочиваючих, проводять освітньо-правову та інформаційну роботу, допомагають у просуванні турпродукту сільських господарів на туристський ринок. Найактивніше такі осередки діють в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Київській, Львівській та Полтавській областях [14, 123].

Серед проблем розвитку сільського (зеленого) туризму найголовнішою є визначення правового статусу цього виду діяльності. На спільному засіданні Колегії Держкомтуризму та Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму (16 жовтня 1999 p., Ужгород) розглядалося питання розробки важелів-стимулювання розвитку сільського (зеленого) туризму в Україні. Було прийнято рішення про опрацювання спільно з Міністерством аграрної політики України та Спілкою сприяння розвитку сільського (зеленого) туризму пропозицій до проекту Закону України «Про особисте підсобне господарство». Вважається за доцільне віднесення діяльності з приймання та обслуговування туристів і відпочиваючих на базі особистих підсобних господарств до підсобної діяльності сільського населення.

Український сільський туризм може стати візитною карткою нашої держави на міжнародному туристському ринку, про що свідчить бажання іноземців познайомитись з історичним та природним потенціалом України.

Тематика й види екскурсій, які можна проводити і в сільській місцевості, дуже різноманітні. Адже не тільки в містах відбувалися визначні історичні події, жили відомі діячі суспільного й культурного життя, будувалися визначні споруди. До найпоширеніших видів екскурсійної діяльності в сільській місцевості належать краєзнавчі. Ці екскурсії охоплюють як природу, так і історію, етнографію, архітектуру місцевості, життєписи видатних осіб, які народилися або жили тут.

Основою для підготовки екскурсій у сільській місцевості можуть стати матеріали краєзнавчих і меморіальних музеїв, як державних, так і тих, що працюють на громадських засадах (у школах або при клубах). Саме працівники й активісти цих осередків організовують і проводять пошукову, методичну та екскурсійну роботу в сільській місцевості.

Восени 1999 р. було видано перший каталог «Сільські садиби Гуцульщини», яким скористалися сотні сімей (українців та іноземних громадян, які працюють в Україні), що на новорічні та різдвяні свята обрали саме такий вид відпочинку. На початку 2000 р. вийшов у світ довідник-каталог «Відпочивайте в українському селі», де зібрано адреси господарств з різних регіонів України, які готові прийняти гостей.

Отже, сільський (зелений) туризм в Україні набуває дедалі більшого поширення.

2.5 Оздоровчо-спортивний туризм

У межах вітчизняної туристичної галузі чітко визначився окремий вид діяльності - оздоровчо-спортивний туризм. Цей унікальний сегмент туризму виник на самодіяльних засадах з ініціативи туристів-аматорів. Він поєднує в собі спорт і відпочинок, виховує патріотизм і національну самосвідомість.

Оздоровчо-спортивний туризм має не лише велике соціальне значення, а й економічну ефективність. Фахівці підрахували, що людина, яка активно займається оздоровчо-спортивним туризмом, щороку заощаджує для державного бюджету кошти, еквівалентні майже 400 дол. США (виплати з фонду соціального страхування на лікування, непрацездатність, оздоровлення тощо), тоді як держава витрачає на це лише 1 дол. США за рік.

З розпадом СРСР і здобуттям Україною незалежності колишня система управління туризмом була зруйнована. Величезні проблеми, пов'язані з економічною кризою, перебудовою системи управління державою, не могли не позначитися і на спортивно-оздоровчому туризмі, який на перших порах втратив свою популярність у суспільстві.

Однак історія оздоровчо-спортивного туризму свідчить, що масовим цей рух стає лише за умови стабільної економічної ситуації, коли створені порівняно достатні матеріальні умови життя та забезпечене зростання реальних доходів населення.

Відсутність державного фінансування призвела до того, що структури управління оздоровчо-спортивним туризмом, які існували раніше, в основному припинили свою діяльність. Організацією, що взяла на себе функції координації діяльності оздоровчо-спортивного туризму, є Міжнародна туристсько-спортивна спілка (МТСС). Вона була створена в 1990 р. на громадських засадах і є правонаступницею Управління самодіяльного туризму при Центральній раді по туризму та екскурсіях. Членами МТСС є країни СНД і Балтії, у тому числі й Україна.

Основні напрями роботи МТСС - координація загальної стратегії розвитку спортивно-оздоровчого туризму в країнах СНД і Балтії, створення єдиного правового туристського простору; розробка загальних нормативних документів для держав - членів співдружності країн СНД і Балтії, створення міжнародних туристських маршрутів; проведення міжнародних ярмарків туристських послуг.

Україну як дійсного члена МТСС представляє Туристична спортивна спілка (ТСС), створена одночасно з МТСС (грудень 1990 p.). Ця громадська організація працює на основі затвердженого статуту і має на меті об'єднання зусиль членів Спілки та координацію їх діяльності щодо сприяння розвитку спортивно-оздоровчого туризму в Україні [14, 126].

На кінець 1990-х pp. такі організації, як Харківська обласна ТСС, Вінницька ТСС, Дніпропетровська ТСС, Федерація спортивного туризму республіки Крим, Одеський обласний спортивно-туристський клуб «Одеса», Севастопольський клуб туристів, Миколаївський клуб мандрівників, AT «Гірський клуб», Донецький обласний клуб туристів і «Гірська спілка» м. Одеси входять до складу МТСС як дійсні члени.

У 1991 р. було укладено Угоду про співробітництво в галузі туризму країн СНД, створення єдиного правового туристського простору, застосування єдиної міжнародної системи класифікації та стандартизації туристських послуг. Для розвитку цієї угоди МТСС розробила й ухвалила на основі Загальної декларації прав людини, Міжнародної xapтії фізичного виховання (ЮНЕСКО), Хартії туризму та Кодексу туриста (ВТО) «Міжнародну хартію спортивного туризму» з 10 статей. У ній, зокрема, сказано, що спортивний туризм як всеохоплююча форма оздоровчого, спортивного, пізнавального туризму та мандрівок є найефективнішим напрямом сучасного розвитку світового туризму.

Характерною ознакою спортивно-оздоровчого туризму є різноманітність форм і багатоваріантність програм його організації та розвитку: спортивні походи, чемпіонати, змагання, експедиції тощо. Загальна доступність спортивно-оздоровчого туризму сприяє масовій участі людей, особливо молоді, у природничо-пізнавальних походах, експедиціях та інших туристських акціях з активними засобами пересування на маршрутах.

Туристські організації, що прийняли хартію, зобов'язалися активно взаємодіяти з громадськими організаціями, парламентськими та урядовими органами країн СНД і Балтії у розвитку оздоровчо-спортивного туризму; допомагати спортивним туристським групам здійснювати спортивні походи територією своєї країни; сприяти становленню єдиного туристського простору, максимальному спрощенню паспортно-візових, митних та інших формальностей для переміщення туристів по території країни; не допускати дискримінації щодо вибору маршруту походу і мандрівки; захищати довкілля й туристське середовище, пам'ятки історії та культури; проводити профілактичні роботи для запобігання нещасним випадкам і гарантування безпеки туристів.

22 - 23 лютого 1997 р. у Києві відбувся IX конгрес МТСС. Рішенням конгресу було схвалено проект концепції єдиного туристського простору (ЄТП) для країн СНД і Балтії, створено Міжнародну федерацію спортивного туризму - громадську структуру, покликану безпосередньо здійснювати практичні заходи, спрямовані на розвиток спортивного туризму на цьому просторі.

Основні положення цієї концепції розроблені на принципах, що відповідають Міжнародній хартії спортивного туризму і забезпечують безумовну доступність проведення категорійних спортивних походів та подорожей на туристсько-рекреаційній території держав СНД і Балтії.

Відповідно до положень Міжнародної хартії спортивного туризму та вищезгаданої концепції більшість членських організацій МТСС (у тому числі українських) прагнуть застосувати єдиний підхід для оцінки спортивної, суддівської, інструкторської та інших видів кваліфікації туристів за допомогою створення сучасної нормативної та вдосконалення вже існуючої бази спортивно-оздоровчого туризму. Розроблено та затверджено «Правила змагань зі спортивного туризму» і «Єдину спортивну класифікацію».

На сьогодні в Україні сформовано висококваліфікований кадровий корпус працівників оздоровчо-спортивного туризму, а також громадського активу. Організаційними та методичними центрами розвитку оздоровчо-спортивного туризму є туристські клуби та секції. Діє спеціалізована контрольно-рятувальна служба [14, 128].

Упродовж останніх років в Україні організовано і проведено низку національних та міжнародних заходів з різних видів оздоровчо-спортивного туризму. Так, на Міжнародній олімпіаді зі спортивного туристського багатоборства, що відбулася в Криму, команди України посіли перші місця з гірського та велосипедного туризму.

РОЗДІЛ 3. Перспективи розвитку нових напрямків туризму в Україні

Туристична галузь є невід'ємною складовою світового ринку. Посідаючи друге місце в світовій економіці після комп'ютерної та електронної промисловості, вона випереджає такі галузі, як нафтопереробна та автомобілебудівна.

Україна має вагомі об'єктивні передумови, щоб увійти до найбільш розвинутих у туристичному відношенні країн світу. Маючи вигідне геополітичне розташування, вона з давніх часів є перехрестям транспортних та людських потоків з Півночі на Південь та з Заходу на Схід. Держава володіє значним туристично-рекреаційним потенціалом: сприятливими кліматичними умовами, переважно рівнинним ландшафтом, багатством флори і фауни, розвинутою мережею транспортних сполучень, культурно-історичними пам'ятками, розвинутою індустрією туризму.

На сьогоднішній день туризм стає дійовим засобом формування ринкового механізму господарювання, джерелом надходження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю, залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної спадщини.

Зважаючи на місце та роль туризму в житті суспільства, держава проголошує його одним із пріоритетних напрямків розвитку національної культури й економіки.

Від функціонування туризму безпосередньо залежить життєдіяльність понад 40 галузей економіки і близько 10-15% населення України. Туризм не лише прямо або побічно охоплює більшість інших галузей економіки, а й стимулює їх розвиток.