Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині ХХ-го ст. – початку XXI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток артилерійських систем армій провідних країн світу у другий половині ХХ-го ст. - початку XXI ст.

Вступ

Мета даної роботи полягає в тому, щоб узагальнити та систематизувати основні тенденції створення та розвитку артилерійських систем, які знаходились та стоять на озброєнні у даний час в арміях провідних країн світу (ПКС), та історичний досвід їх застосування у локальних війнах та збройних конфліктах другої половини 20 ст. - початку 21 ст., надати практичні рекомендації щодо розробки, створення та бойового застосування сучасних та перспективних артилерійських систем.

Завданнями даної роботи ставиться:

дослідити питання створення та застосування буксируємих та самохідних артилерійських систем польової артилерії (ПА), боєприпасів до них та засобів управління вогнем ПА

дослідити питання створення та застосування реактивних систем залпового вогню (РСЗВ), їх боєприпасів та засобів управління вогнем

проаналізувати тенденції розвитку артилерійських систем армій ПКС, узагальнити досвід бойового застосування артилерії та розробити практичні рекомендації щодо удосконалення артилерійських систем, що стоять на озброєнні у Збройних Силах (ЗС) України, та створення нових систем.

1. Буксируємі гармати польової артилерії.

артилерія залповий вогонь боєприпаси

Перші буксируємі нарізні гармати, які заряджались з казенної частини та мали затвор, з'явились у Росії у 1866 р., а у 1872 р. видатний російський конструктор В.С. Барановський розробив та створив принціпіально нову швидкострільну 2.5-дюймову (38 мм) пушку з противідкатними пристроями та поршневим затвором з самовзвідним ударним механізмом. На цій гарматі також були встановлені механізми наводки нового типу та оптичний приціл, створений професором російської Артилерійської академії Каминським. Крім того, у якості боєприпасу для артилерійської гармати вперше був пропонований унітарний постріл, у якому снаряд та пороховий заряд об'єднувались гільзою у єдине ціле. Це була перша у світі пушка, яка мала всі основні елементи сучасної гармати. Саме її конструкція визначила на довгий час тенденції розвитку гармат польової артилерії (ПА). Ідеї та конструктивніі рішення Барановського були признані артилерійськими конструкторами усього світу.

На всіх етапах свого вдосконалення артилерія залежала від стану промисловості, науки та техніки у країні, від поглядів військових фахівців на тактику ведення бою.

1.1 Буксируємі гармати польової артилерії виробництва СРСР

Друга світова війна підтвердила, що артилерії належить головна роль у вогневому ураженні противника у всіх видах бою. Артилерійські системи, що були створені у Радянському Союзі у 30-40-х роках ХХ сторіччя, -76 мм дивізійна пушка (ДП) ЗІС-3, 85 мм ДП Д-44, 122 мм гаубиця (Г) М-30, 152 мм Г Д-1 у роки Великої Вітчизняної війни показали свою високу ефективність та надійність. Ці артилерійські системи показували свою перевагу не тільки над озброєнням німецької армії, а і перевосходили за своїми тактико-технічними та експлуатаційними характеристиками гармати, які були на озброєнні військ держав антигитлеровської коаліції. Основними з таких артилерійських систем були гаубиці американського виробництва - 105 мм Г М2А1 та 155 мм Г М1А2.

Але згодом час брав своє та вимагав створення нових артилерійських систем з більш якісними показниками. Лідером у створенні буксируємих гармат на довгий час став Радянський Союз.

Однією з перших більш вдалих гармат, створених радянськими конструкторами у післявоєннний час, стала 130 мм пушка (П) зразку 1953 р., яка отримала індекс М-46. Вона була призначена, у першу чергу, для боротьби з артилерією та ураження об'єктів, розташованих у тилу противника. Поставки пушки на озброєння почались у середині 50-х років. Пушка експортувалась у більш, чим 40 країн світу, та в даний час ще знаходиться на озброєнні в багатьох з них. Наприклад, у Збройних Силах Лівії на початок 2004 р. їх налічувалось 330 одиниць (од.). На світовому ринку озброєння пропонуються боєприпаси до цієї системи не тільки радянського виробництва, а і розроблені у Китаї активно-реактивні снаряди (АРС) зі збільшеною дальністю стрільби (Дстр).

Пушка М-46 має незвичний для озброєння Сухопутних військ (СВ) СРСР калібр - 130 мм, який використовувався, в основному, на флоті. Застосування такого калібру у поєднанні з довжиною ствола приблизно 58 калібрів (клб) дозволило створити гармату з досить великою для ПА тих років Дстр - до 27150 м. Вогневі можливості гармати та потужність боєприпасів цілком відповідали вимогам, які панували у той час у поглядах на бойове застосування артилерії.

Конструкція гармати досить традиційна. Особливість ходової частини полягає у тому, що для транспортування гармати у похідному положенні додатково використовувався одновісний передній колісний хід. Завдяки цьому велика маса пушки розподілялась рівномірно не на два, а на чотири колеса, що значно збільшило проходимість гармати, особливо по сипучому ґрунту. Але те, що ствол при переводі у похідне положення за допомогою лебідки відтягувався назад, де кріпився до спеціальних упорів на станинах, значно збільшувало час на перевід пушки у бойове або похідне положення.

Все ж пушка відповідала вимогам того часу та гарно зарекомендувала себе у бойових діях (особливо арабо-ізраїльській війні), тому армії Ізраїлю та Південно-Африканської Республіки (ПАР) взяли собі на озброєння зразки, які були захоплені ними у якості трофейних, а промисловість цих країн самостійно виробляє боєприпаси до них та пропонує до продажі.

У даний час різними фірмами Ізраїлю, Китаю пропонуються варіанти модифікації М-46, які передбачають установку на її лафеті 155 мм стволів довжиною 45 клб, що дає можливість використовувати для стрільби стандартні 155 мм боєприпаси НАТО.

Подальшим кроком у розвитку артилерійських систем у СРСР стало створення 152 мм П М-47. Це стало наслідком тенденції, яка мала місце у розвитку радянського артилерійського озброєння: створення дуплексних систем (двох гармат, які відрізняються одна від одної по калібрам та Дстр, але мають однаковий уніфікований лафет та виконують одні і ті ж вогневі задачі).Пушка М-47 була отримана простим накладенням 152 мм ствола на лафет пушки М-46.

Одночасно в 50-х роках 20 ст. у СРСР велась розробка нової 122 мм корпусної пушки для заміни 122 мм П зразка 1931/1937 рр., яка використовувалась у роки другої світової війни. Пушка Д-74, яка була створена конструкторським бюро (КБ) на чолі з видатним радянським конструктором артилерійських систем Ф.Ф. Петровим, виявилась дуже вдалою: при масі на 1,7т менш, ніж 122 мм П зразка 1931/1937 рр., вона мала Дстр майже на 4 км більше. Пушка була на озброєнні Радянської Армії та експортувалась у Єгипет, Перу, Корейську Народно-Демократичну Республіку (КНДР), В'єтнам, Нігерію, Лівію та на Кубу.

Особливістю її будови була наявність у конструкції нижнього станка лафету спеціального піддону, який грав роль центральної опори, на яку спиралась гармата при стрільбі. Таке конструктивне рішення було застосовано вперше у світовій практиці створення буксируємих гармат та значно підвищило стійкість гармати під час стрільби. У поєднанні з використанням катків на кінцях станин це дозволило без особих зусиль та швидко змінювати напрямок стрільби. Вдале застосування Д-74 єгипетською армією у арабо-ізраїльських війнах 60 - 70 рр. минулого сторіччя підтвердило високу ефективність такої конструкції гармати. Для стрільби з неї застосовувались ті ж боєприпаси, що і для попереднього аналогу. При цьому максимальна Дстр склала 24 000 м, а при застосуванні бронебійних снарядів єгипетською армією під час війни з Ізраїлем 1969-1979 рр. була відмічена здатність пробивати броню танків до 185 мм на дальностях стрільби до 1 км.

З появою на озброєнні Д-74 була закладена нова тенденція у конструкції буксируємих гармат ПА - майже всі аналогічні системи, створені пізніше не тільки у Радянському Союзі, а і в інших краінах-виробниках артсистем, мали саме таку компоновку - з відкидною опорною плитою як складовою частиною лафету.

Вдала конструкція лафету 122 мм П Д-74 була використана тим же КБ при створенні у 1955 р. 152 мм пушки-гаубиці (ПГ) Д-20. Ці гармати надходили на озброєння артилерійських частин корпусного та армійського підпорядкування та разом вони склали так званий «корпусний дуплекс», який призначався для використання вогневих завдань у ланці «корпус - армія».

152 мм ПГ Д-20 була на озброєнні більшості країн Варшавського Договору та експортувалась і в інші країни. Найбільші обсяги поставок були у Алжир, Єгипет, Нікарагуа, Індію.

Артилерійські системи Д-74 та Д-20 відрізняються тільки стволами: довжина стволу пушки Д-74 складає 52 клб, а у Д-20 - 26 клб. Спочатку для стрільби з Д-20 застосовувались ті ж боєприпаси, що і для 152 мм Г Д-1 років другої світової війни. Але згодом у її боєкомплекті з'явились осколково-фугасні снаряди (ОФС) підвищеної потужності, снаряди з готовими убивчими елементами. Крім того, 152 мм ПГ Д-20 здатна вести вогонь керованими снарядами 3ОФ39 «Краснополь» та спецбоєприпасами з ядерним зарядом. Кумулятивний снаряд Д-20 має бронепробиваємість до 250 мм, що на час створення системи забезпечувало пробивання броні майже всіх існуючих у той час танків.

Одночасно у СРСР велись роботи по розробці нових артилерійських систем великої та особливої потужності на колісному ходу. Ними планувалось переозброїти з'єднання артилерії Резерву Верховного Головнокомандування (РВГК), які мали малорухомі гармати часів другої світової війни на гусеничному ходу. Роботи велись Центральним КБ під керівництвом В.Г. Грабіна.

К 1953 р. були розроблені технічні проекти наступних гармат: 180 мм П С-23, 210 мм Г С-33 та 280 мм мортира С-43. Всі гармати були створені з використанням одного уніфікованого лафету. У 1955 р. ленінградський завод «Баррикады» виробив перші 7 пушек С-23, 1 гаубицю С-33 та одну мортиру С-43. Після проведених випробувань всі гармати були рекомендовані до прийняття на озброєння. Але к тому часу партійне керівництво СРСР (і відповідно і Міністерства Оборони (МО)) прийшло до висновків, що далекобійна артилерія своє віджила, та її повинні замінити керовані ракети різної дальності. Тому повномасштабне серійне виробництво 180 мм П С-23 було розгорнуто лише на початку 1970-х рр., коли, крім Радянської Армії, ці пушки отримали ЗС Сірії, Єгіпету, Іраку. Вказана система мала велику Дстр - до 30 000 м, а розроблені до неї ОФС мали більшу потужність дії, ніж снаряди гармат калібру 152 та 155 мм. Спеціально для використання на сипучих ґрунтах була розроблена спеціальна балка, яка вкапувалась, а на неї встановлювалась лобовою частиною нижнього станка гармата та кріпилась цепами.

Позитивні якості радянських артилерійських систем, розроблених у той час, крім вдалих конструктивних рішень, які були закладені у їх будову, також пояснюються і тим, що майже всі вони пройшли опробування у бойових умовах практично після запуску гармат у серійне виробництво. Результати використання артилерійських систем у бойових діях, зокрема у арабо-ізраїльських війнах 1956 р., 1967 р., 1969-1970 рр. та 1973 р., дали змогу конструкторам врахувати недоліки, що виявились під час застосування створених гармат. Так, використання пушки С-23 арабськими країнами у війні з Ізраїлем у 1973 р. показало низькі маневрові якості - пушка мала невисоку проходимість по сипучому ґрунту, особовий склад розрахунків не завжди встигав підтримувати встановлений темп вогню внаслідок великої ваги снарядів та високого розміщення лінії заряджання (процес заряджання механізований не був). Також був виявлений і дуже суттєвий недолік, який мали гармати з будовою, аналогічною С-23 (зокрема 130 мм П М-47). З метою зменшення габаритів системи у похідному положенні конструктори застосували принцип відтягування ствола - при переводі з бойового положення ствол від'єднувався від противідкатних пристроїв та за допомогою лебідки відтягувався у заднє положення, де кріпився до спеціальних упорів на станинах. При переводі у бойове положення все проходило у зворотному порядку. Внаслідок цього, час переводу С-23 у бойове положення або у похідне розрахунком з 14 чоловік досягав 30 хв. (для М-47 показники дещо кращі). Такі часові характеристики ні в якої мірі не відповідали вимогам бою. Тому при створенні наступних зразків гармат конструкторами, що розробляли нові артилерійські системи, принцип відкату ствола назад при переводі гармати у похідне положення вже не використовувався, а гармати М-47 та С-23 з озброєння Радянської Армії поступово були зняті.

У 1960 р. у СРСР на озброєння була прийнята 122 мм Г Д-30, розроблена тим же КБ, яке розробило 122 мм П Д-74 та 152 мм ПГ Д-20. Поява цієї артилерійської системи була обумовлена необхідністю створення нової, більш потужної та ефективної гармати, для безпосередньої підтримки загальновійськових підрозділів. Д-30 призначалась для озброєння артилерійських дивізіонів мотострілецьких полків (як правило, на БТР). Ця система дуже гарно зарекомендувала себе і до цього часу стоїть на озброєнні багатьох країн світу, в першу чергу, країн Співдружності Незалежних Держав (СНД), Варшавського Договору (ВД) та деяких інших. Так, по даним на 01.01.04 р., ЗС Польщі налічують 280 од., Чехії - 154 од., Словаччини - 76 од., Лівії - 190 од. Д-30 надходили на озброєння ЗС Іраку і використовувались армією цієї країни під час ірано-іракської війни. За високу вогневу потужність іракські військові дали для Д-30 назву «Саддам» на честь свого політичного лідера.

В основу конструкції 122 мм Г Д-30 була покладена нова для польової артилерії схема компановки гармати: замість традиційних двох станин, що роздвигаються, лафет має три станіни, одна з яких є нерухомою, а ходова частина розміщується на верхньому станку. Це вперше у світі дало можливість ведення кругового обстрілу без відділення від гармати колісного ходу та пересування станін. Невисока лінія вогню також надала можливість використовувати гаубицю у системі протитанкового вогню (а ЗС Іраку застосовували гаубицю і як засіб безпосередньої вогневої підтримки піхоти, ставлячи гармати для стрільби прямим наведенням між розривами у бойовій ціпі). Невелика вага (3,2 т) та зручність у експлуатації значно підвищили показники маневрових можливостей: швидкість транспортування - до 60 км/год, час переводу в бойове або похідне положення - 1,5-2,5 хв.

Для стрільби з Д-30 використовуються таки типи боєприпасів: осколково-фугасні, кумулятивні, димові, освітлювальні, агітаційні, а також з готовими убивчими елементами.

Досвід використання Радянською Армією Д-30 у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА) підтвердив, що загальновійськові частини мають мобільну та ефективну артилерійську систему для безпосередньої підтримки. Артилерійський дивізіон, озброєний 122 мм Г Д-30 або її самохідним варіантом 2С1, був у кожному мотострілецькому або танковому полку. Для розвідки та управління вогнем у бойові порядки загальновійськових підрозділів призначались артилерійські спостерігачі-коректувальники, за командами яких і забезпечувалось ураження цілей. Особливо важливою була можливість гаубиці вести мортирну стрільбу, завдяки чому забезпечувалась стрільба через високі горні гребні. Великим позитивним моментом була можливість ведення вогню у різних напрямках без зміни вогневої позиції та перестановки гармат. Але у той же час були виявлені і недоліки у конструкції гаубиці, внаслідок чого гвинтовий домкрат механізму переведення у бойове та похідне положення був замінений на гідравлічний.

Застосовувалась Д-30 російською армією і під час війни у Чечні. При чому можливість ведення кругового вогню з гаубиці забезпечили у деяких випадках ведення вогню однією батареєю повзводно по двом різним цілям, розташованим у протилежних напрямках.

Для стрільби Д-30 характерна висока точність вогню. Це давало змогу російським артилеристам у багатьох випадках не використовувати громіздкі машини зі складу комплексу командирських машин управління (КМУ), які у гірській місцевості демаскували положення командно-спостережних пунктів, а для розвідки та коректування вогню використовувати лише оптичні прилади (як правило, далекомір 1Д13 ЛПР-1 «Коралон»). Як і при бойових діях у ДРА завдання управління вогнем артилерійських підрозділів виконували артилерійські спостерігачі-коректувальники. Але на цей час загальновійськові командири, особливо у другу половину чеченської війни, надавали коректувальникам більше уваги, спеціально призначаючи особовий склад для їх охорони та перенесення засобів зв'язку та приладів.

Хоч 122 мм Г Д-30 була розроблена більш, як 40 років тому назад, питання зняття її з озброєння не розглядається. У даний час у Російській Федерації (РФ) державним унітарним підприємством «Завод №9» (м. Єкатиренбург) розроблений проект подальшої її модернізації. Згідно цього проекту передбачається установка нових противідкатних пристроїв, нових пневмоколіс та механізму досилку снаряду при заряджанні. Вважається, що заплановані зміни збільшать швидкострільність з одночасним зменшенням фізичного навантаження на особовий склад вогневих розрахунків.

Наприкінці 1960-х років та у більш пізніший час у СРСР були також розроблені і інші буксируємі артсистеми ПА, які знаходяться на озброєнні і у даний час.

У листопаді 1968 р. СКБ Пермського машинобудівельного заводу була розпочата розробка нової 152 мм пушки з підвищеною Дстр. Вона прєктувалась з самого початку у двох варіантах - буксируємо під індексом 2А36 «Гіацинт Б» та її варіант 2А37 для самохідної артилерійської установки (САУ) 2С5 «Гіацинт». Дослідні зразки пушки проходили полігонні випробування у 1971-1972 рр, серійне виробництво почалось у 1976 р. Пушки 2А36 «Гіацинт-Б» надходили на озброєння радянських артилерійських бригад та дивізій. Також незначна їх кількість експортувалась у Фінляндію та Ірак.

ТТХ даної системи та її бойові властивості на час прийняття на озброєння були дуже вражаючими: максимальна Дстр досягала 28,5 км - ОФС та до 33 км - АРС. Для пушки були спеціально розроблені нові постріли, основним з яких був постріл ВОФ39 з ОФС ОФ-29. Цій снаряд важить 46 кг та містить 6,73 кг вибухової речовини А-ІХ-2 (гексоген з алюмінієвою пудрою). З врахуванням швидкострільності пушки 6 постр/хв це значить, що батарея з 8 гармат здатна за хвилину зрушити на позиції противника близько 2,2 т сталі та вибухівки.

Спочатку у боєкомплект гармати входили ще й АРС, кумулятивні та димові снаряди. Згодом були розроблені і касетні снаряди ЗО-13 з осколковими бойовими елементами, касетні снаряди з само прицільними БЕ, які обладнані датчиками цілі, снаряди з ядерним боєприпасам малої потужності (до 2 кт), а також снаряди-постановники радіозавад.

Але самими сучасними артсистемами ПА Радянської Армії були 152 мм СГ 2С19 «Мста-С» (була прийнята на озброєння у 1989 р.) та 152 мм БГ 2А65 «Мста-Б», яка була прийнята на озброєння у 1986 р. Поява ціх двох систем, як і у випадку з «Гіацинт - Б» та «С» стала наслідком нової тенденції у створенні артилерійського озброєння у СРСР, коли одночасно нові системи розроблялись як у буксируємому, так і у самохідному варіантах.

Будова 2А65 дуже нагадує будову Д-20, але довжина стволу 53 клб та застосування нових гідропневматичних противідкатувальних пристроїв дозволило досягнути Дстр до 24,7 км та швидкострільності до 8 постр/хв. Перелік снарядів, які може застосовувати «Мста» аналогічний переліку боєкомплекту «Гіацинту», але снаряди відрізняються аеробалістичною формою та зарядами, якими комплектуються.

Для забезпечення автоматизованого управління вогнем дивізіонів, озброєних гаубицями «Мста-Б» були розроблені комплекси «Фальцет» та «Капусник», застосування яких значно підвищує вогневі та маневрені можливості підрозділів.

Так як у бойових діях у ДРА та у Чечні відповідно Радянською та Російською армією, в основному, застосовувались самохідні варіанти згаданих систем, то позитивні та негативні сторони їх бойового застосування розглянемо далі.

Слід також відмітити, що протягом довгого часу у РФ практично повністю було відсутнє фінансування конструкторської та науково-дослідницької роботи по артилерійській тематиці. Наслідком цього, зокрема, стало досить вагоме відставання ТТХ російських 152 мм гармат від відповідних характеристик модернізованих та нових артсистем західного виробництва. Також відставання намітилось і у рівнях характеристик та можливостей боєприпасів до ціх систем.

Крім відносного зниження вогневих можливостей частин та з'єднань СВ, ці фактори негативно сказались і на конкурентноздатності артилерійських гармат російського виробництва на світовому ринку озброєння. Тому для подолання негативних наслідків російське державне унітарне підприємство «Завод №9» з 1995 р розробило артилерійський комплекс у складі 155 мм буксируємої та самохідної гармат та нову 152 мм Г 2А61 «Пат-Б».

Нова гаубиця «Пат-Б», яка кваліфікується як полкова, розроблена на модифікованому лафеті 122 мм Г Д-30. Можливість використання лафету 122 мм гаубиці без збільшення його розмірів та ваги з'явилась за рахунок використання дульного гальма нової конструкції, який значно зменшує енергію відкату, що діє на лафет. Гаубиця 2А61 використовує снаряди, аналогічні 152 мм системам МЛ-20, Д-1 та Д-20, але на даний час іде розробка нових, насамперед касетних та само прицільних боєприпасів для неї. Незначне збільшення ваги у порівнянні з Д-30 дозволяє використовувати для неї штатний тягач від системи-прототипу та у перспективі переозброювати дивізіони загальновійськових частин з 122 мм гаубиці на 152 мм.

Варіант зі стволом 155 мм, розроблений для експортних поставок, отримав індекс М-389. Ствол та прицільні прилади дозволяють використовувати стандартні боєприпаси НАТО. Завдяки тому, що 122 мм Г Д-30 дуже поширена за кордоном, то у потенційних покупців нової системи не виникне проблем з перенавчанням особового складу, а вогнева потужність у той же час значно зросте.

Досвід Росії з модифікації старих, але добре зарекомендувалих себе систем, заслуговує уваги. Адже на Україні, як і у інших країнах СНД, після розпаду СРСР ще не з'явилося жодної власної артсистеми польової артилерії.

Потрібно також відмітити 120 мм артилерійську гармату 2Б16 «Нона-К», створену НІІ точного машинобудування разом з ОАО «Мотовіліхінські заводи» у 1970-х рр. Вдале використання у ДРА самохідної гармати 2С23 «Нона - С» підштовхнуло конструкторів на створення її буксирує мого варіанту. Гармата була прийнята на озброєння у 1986 р та стала на озброєння артилерійських дивізіонів десантно-штурмових бригад. ЇЇ особливістю є те, що вона може виконувати функції міномету, гаубиці, мортири та протитанкової гармати. Це досягнуто за рахунок використання нової конструктивно-балістичної схеми, яка базується на використання боєприпасів з готовими нарізами не ведучому пояску снаряду.

Для стрільби з неї використовується дуже широка номенклатура боєприпасів: від спеціально створених звичайних ОФС до керованого «Китолов-2», а також, що особливо, стандартні міни як калібру 120 мм (російські), так і калібру 122 мм (західного виробництва). Дстр досягає 8850 м.

На даний час така система (особливо у самохідному варіанті, що розглянемо далі) є найкращим артилерійським засобом батальйонної ланки.

1.2 Буксируємі гармати польової артилерії армій країн НАТО

Якщо радянські конструктори розробляли нові системи, то американські фахівці після другої світової війни пішли шляхом модернізації існуючих гармат. Так, у конструкцію 105 мм Г М2А1 наприкінці 1940-х рр. були внесені значні зміни - посилені противідкатні пристрої, лафет, встановлені більш сучасні прицільні пристрої. Гаубиці було присвоєно нове найменування - М101А1. Гаубиця широко застосовувалась американськими військами під час війни у Кореї у 1950-1953 рр., після якої у конструкцію гармати були внесені зміни, які забезпечували можливість її транспортування на зовнішній підвісці вертольоту. В цілому конструкція М101А1 була простою та надійною, але внаслідок невеликої Дстр (11 270 м) та порівняно малої потужності дій 105 мм снарядів на початку 1960-х років вона була замінена іншою системою.

Одночасно з 105 мм Г М2А1 у США проводились роботи по модернізації 155 мм Г М1А2. Модифікація, після якої гарматі був присвоєний індекс М114А1, виявилась дуже вдалою. Загальна кількість вироблених гармат цього типу оцінюється приблизно в 6000 од. Гаубиця мала достатню для того часу Дстр - 14 600 м, але швидкострільність була невисокою. За досвідом застосування М114А1 американськими військами у Кореї та у В'єтнамі вона не перевищувала 2 постріли за хвилину (постр/хв). У її боєкомплект входили як ОФС, так і димові, а згодом і хімічні боєприпаси, а також постріли з готовими убивчими елементами. До речи, використання артилерією снарядів з готовими убивчими елементами, коли на противника летить цілий сніп стріловидних голок та наносить масові рвані ураження відкритій живій силі, під час війни у В'єтнамі розглядалось американськими фахівцями психологічних операцій як один з елементів психічного впливу на противника та місцеве населення.

Після війни у Кореї з метою підвищення маневрових можливостей для М1114А1 була розроблена допоміжна силова установка з бензиновим двигуном потужністю 35 кінських сил (к.с.). Ця силова установка забезпечувала самостійних рух гармати вагою 5,76 т зі швидкістю до 15 км/год, подолання підйомів крутизною до 40 градусів.

Для заміни 105 мм Г М101 на початку 1960-х рр. У США була розроблена нова 105 мм гаубиця, яка отримала індекс М102. Рішення про її прийняття на озброєння було прийнято у 1963 р., а з 1965 р. почалося її серійне виробництво. На відміну від М101 конструкція лафету забезпечувала можливість ведення кругового обстрілу - гаубиця спиралась на центральну опору, колеса вивішувались, у задній частині опорної станіни (вона була всього одна, що відрізняло гаубицю від існуючих) був каток, за допомогою якого гаубиця могла бути повернута на потрібний кут. Завдяки широкому застосуванню алюмінієвих сплавів вага гаубиці була зменшена більш ніж на 500 кг у порівнянні з М101. Для стрільби використовувались ті ж боєприпаси. Що і для М101, а швидкострільність була підвищена до 8 - 10 постр/хв. Гаубиця була розроблена так, що могла транспортуватись літаками, на зовнішньої підвісці вертольотів та десантуватись з літака парашутним способом.

Бойові дії у В'єтнамі в умовах джунглів, які вела армія США, дуже відрізнялись від класичних. Однією з найбільш складних задач, що вирішувались у ході бою, була вогнева підтримка підрозділів. Це було обумовлено складністю визначення точного місцеположення цілей противника та переміщення артилерії у межах ефективної Дстр. У ході війни у В'єтнамі американцями були практично відпрацьовані та рекомендовані для застосування військами різні види маневру, кожному з яких були надані свої найменування: «оточення», «кільце», «молот та наковальня», «подвійний стрибок», «кігті» та інші. Відповідно і бойове застосування артилерії для вогневої підтримки військ мало свої особливості.

По-перше, вона використовувалась децентралізовано: артилерійські підрозділи придавались піхотним, які діяли на ізольованих напрямках. По-друге, досить часто застосовувався такий маневр артилерією, коли підрозділи побатарейно перекидували вертольотами у тил противника, звідки вони відкривали вогонь по районам його зосередження. По - третє, вогневі позиції артилерії розташовували головним чином на підвищенностях, де забезпечувався круговий обстріл. По мірі просування піхоти артилерія перекидувалась вертольотами на нові вогневі позиції, з яких продовжувала виконувати завдання.

Розроблені американськими конструкторами гаубиці - у більшій мірі М102 та у меншій мірі М114А1 - за своїми вогневими та маневровими можливостями сприяли появі вищезгаданих тактичних прийомів. Після цього практично всі артсистеми, що розроблялись у США у майбутньому, повинні були відповідати таким вимогам, як авіатранспортабельність, можливість автономності у бойових діях, висока вогнева потужність.

Але, поруч з тим, використання 105 мм Г М102 у В'єтнамі виявило значні недоліки у її конструкції, усунення яких було пов'язано зі значними труднощами. Були відмічені випадки виходу з ладу прицільних пристроїв, появи тріщин у центральній опорній плиті, на яку гармати спирались при стрільбі, та пошкодження стволу біля дульного зрізу. З цих причин Г М102 була залишена на озброєнні тільки повітряно-десантних та аеромобільних частин. За станом на 01.01.2004 р. у ЗС США залишається 434 од. М102.

На заміну гаубиці М102 стала надходити 105 мм ПГ М119. Вона являє собою модифікацію 105 мм ПГ L118, розробленої у Великобританії. Фірма «Ройял орднанс» почала її розробку у 1965 р., а з 1971 р. розгорнула серійне виробництво. До початку 1990 р. було вироблено 650 гармат, з яких 276 од. Були поставлені на озброєння власних збройних сил, а решта експортувались у інші країни. Найбільші партії надходили у Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Марокко, Оман, Індонезія, Бахрейн та Кенія.

Але контракт на поставку самої великої партії був укладений з МО США. У 1986 р. була проведена значна модернізація L118, яка отримала у США індекс М119. Контракт передбачав прийняття на озброєння СВ США 540 од., при цьому 150 з них вироблялись у Великобританії, а решта - у США по ліцензії.

Конструкція гармати дуже незвична: трубчаті станини мають дугообразну форму, вони не роздвигаються, як у класичних зразків. На вогневій позиції гаубиця встановлюється на опорній пліті, яка забезпечує круговий обстріл.

Для стрільби з М119 (L119) застосовують всі стандартні боєприпаси НАТО. Тому у даний час виробництво цих гаубиць проводиться і в Індії, де вони випускаються під назвою «105-mm Light Field Gun» (легка польова гармата). Керівництво ЗС Індії сподівається, що завдяки появі на озброєнні нових артилерійських систем з великою потужністю і Дстр (а у М119 вона складає 17 200 м) польовій артилерії Індії вдасться досягнути вогневої переваги над противником у затяжному індо-пакістанському збройному конфлікті.

Подальший розвиток артилерійських систем армій країн НАТО почався у 1970-х рр. після підписання країнами НАТО у 1968 році угоди про єдину балістику. Згідно цієї угоди основним калібром ПА встановлювався калібр 155 мм, стволи артилерійських систем повинні мати довжину 39 клб, а зарядна камора мати обсяг 18 літрів(л). Головна мета цієї стандартизації, за поглядами фахівців, - забезпечення взаємозаміни боєприпасів при стрільбі з гармат даного калібру та можливість використання єдиних таблиць стрільби.

Тому з врахуванням вимог угоди та на підставі досвіду бойового застосування американськими військами буксируємих гармат у складних кліматичних та дорожніх умовах В'єтнаму, а також по результатам навчань та стрільб військові фахівці західних країн почали створення нових гармат на механічній тязі. Фірмами Великобританії, Федеративної Республіки Німеччина (ФРН), та Італії почала розроблятись в якості стандартної польової гармати СВ країн - розробників 155 мм Г FH70. Перші експериментальні зразки були вироблені у 1976 р., а у 1978 р. гаубиця була прийнята на озброєння та почався її серійний випуск. За виробництво лафету відповідала Великобританія, ходової частини і прицільних пристроїв - ФРН, люльки з противідкатними пристроями та підйомним механізмом - Італія. Потреба СВ країн - розробників у гаубицях цього типу складала близько 500 од. По даним на 2001 р. виробництво FH70 у Європі згорнуто, але по ліцензії її випускає Японія. Деяка кількість гармат була експортована у Саудівську Аравію і Малайзію

FH70, як і більшість сучасних гармат, має дві розвідні станини, центральну опору та одновісну ходову установку. У передній частині нижнього станка знаходиться зйомна допоміжна силова установка, яка використовується для саморуху та переводу у бойове або похідне положення. Для стрільби застосовують всі стандартні 155 мм боєприпаси НАТО, а також нові розроблені пострілі з ОФС, АРС, керованими та ядерними снарядами. Автофретирований ствол гаубиці має досить високу для того часу живучість - до 2500 пострілів на повному заряді.

Майже одночасно з прийняттям угоди про єдину балістику у США почалась розробка нової артсистеми для заміни застарілої М114А2. Нова гаубиця розроблялась Науково - дослідницьким Центром (НДЦ) Рок - Айлендського арсеналу. ЇЇ перші зразки, які мали назву ХМ198, були вироблені у 1969 р., але на озброєння СВ та корпусу морської піхоти (МП) гаубиця була прийняти лише у 1978 р. під назвою М198. Кількість вироблених гармат цього типу складає 1700 од., з яких 1300 отримали ЗС США.

Конструкція гаубиці аналогічна FH70, але живучість стволу (а це один з найважливіших експлуатаційних та економічних показників) нижче. Особливістю є те, що при переводі у похідне положення ствол повертається на 180 градусів та укладається на зведені станини. Завдяки цьому можливе транспортування гаубиці літаком або транспортно - десантним вертольотом СН47С «Чінук».

Стрільба з гаубиці ведеться пострілами роздільно - гільзового заряджання з ядерними снарядами М454, керованими М712 «Копперхед», ОФС, АРС, а також касетними снарядами різних типів: з ОФ гранатами (60 од.); з кумулятивно - осколковими бойовими елементами (БЕ) (64 од.); протитанковими (9 од.) або протипіхотними (36 од.) мінами. Крім того, можлива стрільба всіма стандартними 155 мм боєприпасами НАТО.

На даний час у ЗС США це основна буксируєма гармата ПА. Кількість М198 на 01.01.2004 р. складала 697 од. Саме М198 разом з самохідною гаубицею (СГ) М109А6 складали основу артилерії у бойових діях, які вели США та сили коаліції у війні у районі Перської затоки. У якості позитивного прикладу застосування артилерії іноземні фахівці відмічають дії 1-ої експедиційної дивізії морської піхоти (едмп) США, яка брала участь у визволенні Кувейту у січні - лютому 1991 р. (11, ст. 47).

Після прибуття у серпні 1990 р. у Саудівську Аравію і до початку бойових дій командування дивізії вивчало досвід ірано - іракської війни і, особливо, тактику дій артилерії, яка являла найбільшу небезпеку (по даним розвідки на ділянці фронту 1 едмп було виявлено зосередження більше 1200 гармат та мінометів ЗС Іраку, була вскрита підготовка противником декількох «вогневих мішків»). Літаки 1-го авіа крила авіації МП не мали достатнього запасу авіаційних боєприпасів для ураження всього угрупування артилерії противника протягом першої (повітряної) фази операції. Тому було прийнято рішення про проведення до початку наступу наземних сил систематичних повітряно - артилерійських нальотів на позиції іракських військ. Починаючи з 19 січня 1991 р. у нічний час артилерійські підрозділи 1 едмп під прикриттям механізованих підрозділів висувались до кордону з Кувейтом для нанесення ударів по позиціям польової артилерії Іраку. Одночасно літаки радіоелектронної боротьби (РЕБ) авіації МП проводили електронне подавлення іракських наземних радіолокаційних станцій (РЛС) розвідки.

Після кожного артилерійського вогневого наліту підрозділи, що брали у ньому участь, починали відхід у глибину території Саудівської Аравії, а робота авіаційних засобів РЕБ на короткий час зупинялась. Це як би давало змогу іракській стороні виявляти тимчасові вогневі позиції американської артилерії та наносити по ним удари у відповідь. З їх початком за допомогою авіаційного навідники (літак F/А-18 «Хорнет») проводилось наведення ударних літаків, що були у повітрі, на іракські артилерійські батареї, що вели вогонь.

Мета цих систематичних дій полягала у наданні психологічного впливу на іракських артилеристів для того, що змусити їх відмовитись від ведення вогню, коли у повітрі знаходилась американська авіація. Це було складовою частиною загального плану і, за оцінками розвідки, к другій половині лютого 1991 р. мета цих дій була досягнута, після чого 24 лютого на цієї ділянці фронту почались наступальні бойові дії. Саме велика вогнева потужність, маневреність, експлуатаційна надійність М198 та М109А6 забезпечили виконання розробленого плану.

Разом з тим, зарубіжні оглядачи відмічають, що навіть ефективні рішення, які були реалізовані під час застосування зразків ПА, не в повній мірі задовольняють відповідність тактико - технічних характеристик (ТТХ) вимогам сучасного високо маневреного бою до артилерійського озброєння. Такі зміни в тактиці застосування ПА, як збільшення долі вогневих засобів, що виділяються для загальної підтримки, розосередження бойових порядків артилерійських підрозділів та підвищення їх тактичної автономності, Мобільності та живучості - все це вимагає використання як в конструкції гармат, так і в методах їх застосування принципіально нових рішень.

З метою реалізації цих вимог командування МО США разом з командуванням МП організувало конкурс на створення 155 мм БГ для заміни М198. В ньому, крім американського консорціуму «Локхід - Мартін», взяли участь дві англійські фірми - «Ройял орднанс» та «Віккерс шіпбілдінг енденджінірінг». У відповідності з тактико - технічними вимогами, які були поставлені, нова гаубиця повинна мати Дстр до 30 км для ОФС та до 40 км - для АРС, практичну швидкострільність 5- 8 постр/хв, час переводу у бойове або похідне положення не більше 2 - 3 хв., можливість стрільби прямим наведенням, систему управління вогнем на базі ЕОМ, бути авіа транспортабельною, у тому числі і на зовнішній підвісці вертольоту. В основу системи всі фірми - конкурсанти взяли ствол 155 мм СГ М109А.

Дослідний зразок 155 мм легкої БГ LW155, який був представлений «Локхід - Мартін», по заявкам розробників, повністю відповідає вказаним вимогам. Конструкція гаубиці досить цікава - у неї немає станин. Їх функцію виконує опорна плита. Стандартні складові частини гармати - ствол, противідкатні пристрої, верхній та ніжній станки, підвіска з ходовою частиною - об'єднані розробниками по функціональним признакам у нові підсистеми: озброєння, подачі ударно - запалювальних трубок, верхнього та нижнього станків, подачі та досилки снарядів.

Елементи підсистеми озброєння відрізняються від звичайних тим, що використовується скорочений цикл відкату та накату, що дозволило збільшити швидкострільність. Підсистема подачі та досилки снарядів також впливає на збільшення швидкострільності та зменшує фізичне навантаження на особовий склад. Механізм подачі ударно - запалювальних трубок дозволяє використовувати без гільзові боєприпаси або боєприпаси з гільзою, яка згорає.

Управління всіма вузлами та механізмами виконується за допомогою гідравлічного акумулятору та гідроприводів, за рахунок роботи яких майже всі процеси механізовані.

Зразок, який був представлений англійською фірмою «Ройял орднанс», отримав найменування LNH (Light Towed Howitzer - легка буксируєма гаубиця). Вона розроблялась з врахуванням озброєння нею артилерійських підрозділів з'єднань та частин сил швидкого реагування та аеромобільних, амфібійних та горнопіхотних частин. Її випробування були розпочаті у 1996 р. При її розробці були використані нові конструктивні рішення та нові полегшені високоякісні сорти сталі. Це дозволило при збереженні вогневих можливостей зменшити вагу гаубиці майже у 2 рази у порівнянні з М198.

155 мм Г UFH (Ultralightweight Field Howitzer - сверхлегка польова гаубиця) була розроблена фірмою «Віккерс шіпбілдінг енденджінірінг». Роботи по проектуванню її аналогу велись фірмою ще у 1989 р., але перші зразки нової гармати надійшли на випробування у 1996 р. Як і інша гаубиця англійської розробки, UFH створювалась спеціально для аеромобільних, амфібійних та горнопіхотних частин. Але особливості її конструкції та поширене застосування легких сплавів дозволило досягнути ще більшого зменшення ваги системи. Основні вузли, які переносять найбільше навантаження при стрільбі, зроблені з титану. Для полегшення транспортування гаубиця у короткий час легко розбирається на 2 частини силами розрахунку. На відміну від існуючих на цей час гармат, UFH має 4 станини, які у бойовому положенні розкладуються хрестовидно, та при переводі у похідне положення передня пара складується, а задня підіймається за допомогою ручних гідроприводів.

Перший зразок був доставлений у США у червні 2000 р., коли і були проведені пробні стрільби. Після їх проведення було прийнято рішення про можливість прийняття UFH на озброєння. Протягом 2001 р. партія з 8 од. проходила інтенсивні випробувальні стрільби на полігоні Юта.

На підставі отриманих результатів командування МП ЗС США прийняло рішення про заміну 155 мм БГ М198, яка стояла на озброєнні майже 20 років, новою системою UFH, але з стволом американського виробництва. Нова система отримала назву ХМ777 та поєднала у собі кращі якості англійської UFH (найменша вага, найбільша зручність в експлуатації та статичність при стрільбі) та американської LW155 (кращі балістичні характеристики, систему досилу снаряду, більша живучість ствола - до 4000 пострілів). Крім того, від американського варіанту були збережені елементи системи управління вогнем та додатково введений нічний приціл. Гаубиця може транспортуватись майже всіма десантними та транспортними вертольотами США, а транспортний літак С-130 «Геркулес» може перевозити 2 такі гаубиці.

Виробництво та зборку ХМ777 британська фірма почала згідно взаємної угоди проводити у США, що і розпочалось у 2002 р. Командування МП ЗС США прийняло рішення про прийняття на озброєння 426 од. таких систем, ще 273 були замовлені для СВ ЗС США (12, ст. 56).

У СВ Великобританії ХМ777 також розглядається в якості перспективної мобільної артилерійської системи. Згідно деяким повідомленням у зарубіжній пресі, планується закупити та поставити на озброєння до 90 од. Є намір підключитись до цієї програми і Італії.

Крім того, фірма «ВАЄ системз», що проводила зборку першої партії гаубиць, працює над варіантом, який передбачає встановлення ХМ777 на шасі легкого БТР канадського виробництво. По оцінкам багатьох фахівців, такі легкі артилерійські системи прийдуть у майбутньому на заміну буксируємим.

Але буксируємі артилерійські системи країн НАТО не обмежуються лише гарматами, які розроблені у США, ФРН, Великобританії. Багато досвіду мають італійські конструктори. Найбільш вдалою з розроблених ними є 105 мм горна Г М56. Перший її зразок фірма «ОТО - Мелара» виробила у 1956 р., а серійний випуск розпочався у 1957 р. Крім італійської армії М56 була на озброєнні більш як 30 країн світу. Загальний обсяг поставок склав 2600 од. У багатьох країнах гаубиця до цього часу є в артилерійських підрозділах повітряно - десантних, горно піхотних та піхотних частин, а також у з'єднаннях морської піхоти.

Особливістю конструкції гаубиці є перемінна висота лінії вогню. У одному положенні гармата веде вогонь навісною траєкторією по цілям, що знаходяться в укриттях. У іншому положенні з гаубиці можна вести вогонь по настильній траєкторії, наприклад, по броньованим цілям.

У зв'язку з тим, що гаубиця створювалась як горна, вона пристосована для перевезення на в'ючних тваринах та для скидання з парашутом. Для цього вона розбирається на 11 складових частин вагою до 122 кг кожна. На її розбору навченому розрахунку з 7 чоловік потрібно до 3 хв, а для зборки у бойове положення - до 4 хв. Саме ця її особливість зробила гаубицю популярною у багатьох країнах, де велись повстанські дії.

Досить оригінальні та ефективні системи розроблялись і у інших країнах. Так, наприклад, у Канаді у 1975 р. фірмою «Спейс рісьорч корпорейшен» була розроблена 155 мм ПГ GC45. Її перші 2 дослідницькі зразки були вироблені у 1977 р., після чого фірма передислокувалась у Бельгію. Автофретирований ствол гаубиці мав більш глибокі, чим звичайні, нарізи збільшеної крутизни та виготовлявся з високопробної сталі. Застосування довжини ствола величиною 45 клб (на відміну від прийнятого стандарту 39 клб) у поєднанні з використанням снарядів покращеної аеродинамічної форми дозволило досягнути Дстр до 39,6 км. При цьому були отримані дуже гарні характеристики кучності стрільби: середні відхилення розсіювання при стрільбі на максимальну Дстр склали 0,35% по дальності та 0,007% по напрямку.

Ця гармата стала базовою для створення інших типів. Фірма «Фест - Альпіне» з 1979 р. по 1990 р. випускала 155 мм ПГ GH N - 45, яка надходила на озброєння ЗС Австрії, Ірану, Іраку та деяких інших азіатських країн. Гармата мала більш вдосконалений нижній станок, досилатель снарядів покращеної конструкції, частина їх були обладнані допоміжною силовою установкою (карбюраторний двигун потужністю 125 к.с.).

На жаль, дати однозначні висновки щодо бойових якостей цієї системи по результатам її застосування ЗС Іраку (як і артсистем радянського виробництва) дуже важко. У першу чергу це пов'язано з низьким рівнем управління іракською артилерією, яке було порушено американськими військами. Внаслідок цього іракські артилерійські підрозділи на змогли у повній мірі використати бойовий потенціал артилерійських систем, які вони мали на озброєнні (як західного, так і радянського виробництва). Крім того, у вогневій протидії ЗС США та сил коаліції виявились значно сильнішими. Як вже згадувалось вище, спроби Іраку застосувати артилерію практично завжди приводили до її ураження. По деяким даним, під час війни у районі Перської затоки силами коаліції було знищено та захоплено близько 2900 од. гармат противника. А під час наступної війни у Іраку артилерія цієї країни вже не являла загрози та відіграла значної ролі у бойових діях.

1.3 Буксируємі гармати польової артилерії армій інших країн світу

Крім СРСР та країн НАТО власні артилерійські системи розробляли і інші країни світу, насамперед ті, що брали участь у локальних війнах та збройних конфліктах другої половини 20-го сторіччя - Ізраїль, ПАР, Китай.

Якщо ЗС Ізраїлю з початку їх створення були озброєні системами іноземного виробництва та деякою кількістю трофейних, то у 1970-х роках разом зі зростанням економічного потенціалу держави з'явилась можливість розробляти та виробляти власні гармати та боєприпаси до них. Найбільшого успіху у цьому досягла фірма «Солтам». Після війни 1973 р. нею була розроблена 155 мм Г М-71, випробування якої розпочались у 1974 р., а на озброєння вона була прийнята у 1980 р.

За своєю конструкцією та ТТХ вона близька до систем калібру 155 мм, розроблених у країнах НАТО. Досвід її використання у війні з Ліваном у 1982 р. дозволив внести у її будову значні зміни, після чого гаубиця була перейменована у 155 мм ПГ М839Р. В її конструкції були враховані основні вимоги, які висовувались до артилерійських систем. Що створювались у 1980-х роках - за рахунок збільшення довжини ствола до 45 клб була досягнута більша Дстр, обладнання допоміжною силовою установкою дозволило самостійне пересування гармати на відстань до 70 км зі швидкістю 8 - 17 км/г та механізувати процес переводу у бойове та похідне положення.

ПГ М839Р стала своєрідною перехідною моделлю для створення фірмою «Солтам» 155 мм ПГ М845Р, яка була прийнята на озброєння та до серійного виробництва у 1994 р. Зміни у її конструкції та використання снарядів покращеної аеродінамичної форми дозволило збільшити Дстр до 40 км. Динаміка розвитку сучасних відносин між Ізраїлем та Палестинською автономією така, що не виключається можливість випробування М845Р у бойових діях у найближчий час.

ЗС Китаю (НОАК) довгий час були озброєні артсистемами радянського виробництва та системами. Які випускались за домовленістю з СРСР у Китаї. Так, 76ммдивізійна П ЗІС-3 вироблялась у Китаї під назвою «тип 54», 85 мм П Д-44 - «тип 60», 130 мм П М-46 - «тип 59-1», 152 мм ПГ Д-20 - «тип 66».

Але у середині 1980-х років китайська фірма «Норінко» при участі вже згаданої бельгійської фірми «Спейс рісьорч корпорейшен» почала роботи по створенню нових артсистем для НАОК. Це, в першу чергу, обумовлювалося тим, що системи, які були на озброєнні НАОК вже морально застаріли, а військове співробітництво з СРСР після війни КНР з ДРВ було майже звернуте. Крім того, керівництвом НАОК було прийнято рішення про перехід озброєння на стандартні калібри НАТО - 155 мм та 203, 2 мм.

Калібр 155 мм був представлений ПГ WAC-21. Перші серійні зразки цієї гармати надійшли на озброєння у 1991 р. Так як у розробці брала участь фірма, яка розробляла 155 мм ПГ GHN45, то конструкція гармати китайського виробництва стала подальшим розвитком згаданої системи. Значні зміни були внесені у конструкцію ствола - він має довжину 45 клб, а глибина нарізів каналу ствола у 3 рази більш, ніж у західних зразків.

У даний час ведуться роботи по установці ствола WAC-21 на лафетах 130 мм П та 152 мм ПГ радянської конструкції, які стоять на озброєнні НАОК, та розроблений самохідний варіант, який аналогічний американській СГ М109.

Лафет ПГ WAC-21 використовувався для створення 203,2 мм ПГ з Дстр до 50 км. Для цієї системи у Китаї розробили постріли роздільно-картузного заряджання з модульними метальними зарядами, що є слідком нової тенденції у розвитку артилерійських боєприпасів. Є також відомості про наявність боєприпасів з ядерним зарядом до цієї системи.

155 мм ПГ GHN45 стала також прототипом для створення в ПАР військово-промисловим обєднанням «ARMSCOR» 155 мм ПГ G-5. Її дослідні зразки проходили випробування у Канаді, а на озброєння у армії ПАР були прийняті у 1982 р. Гармата відразу пройшла випробування у бойових умовах у Анголі, де гарно себе зарекомендувала.

Хоча GHN45 була прототипом, але значні зміни, внесені у її конструкцію, дозволяють розглядати G-5 як нову самостійну систему. Механізм заряджання та конструкція затвору, що забезпечують полегшення досилки снаряду позволили досягти таких показників у бойових умовах: ведення вогню з середньою швидкострільностю до 4 постр/хв. протягом 15 хв та до 2 постр/хв. протягом 1 години. Такі показники для гармати аналогічного калібру на даний час одні з кращих у світі.