Особливостi аграрних реформ в державах ЦСЄ та в Українi

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) усіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай). Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації. Власники земельних ділянок можуть добровільно створювати на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства, інші кооперативні підприємства й організації, передавати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, здавати під заставу, надавати в оренду і продавати громадянам України без зміни цільового призначення земельних ділянок.

Згідно із Законом України від 6 жовтня 1998 р. „Про оренду землі" громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, мажуть передати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України. Розглянемо стан орендних відносин з приводу оренди земельних часток (паїв) в Тернопільському районі(таблиця 2.4.)

Таблиця 2.4.

Стан земельних орендних відносин у Тернопільському районі

на 01.08.2004 року.

Показники 2001 2002 2003 2004

Кількість укладених договорів оренди землі 12731 12553 10607 9864

Загальна вартість орендованих земель, тис. грн. 340700 328761 268897 242780

Орендна плата за землю по договорах, тис. грн. 3407,4 4315,5 3581,5 3453,6

Відсоток виплати від грошової вартості орендованої земельної частки (паю) 1,0 1,3 1,4 1,4

Загальна сума виплаченої орендної плати за оренду земельних часток (паїв), тис. грн. 3408 3929,4 3195,9 -

За даними таблиці можна зробити висновки, що кількість укладених договорів оренди землі щороку зменшується. В 2004 році їх вже укладено 9864, за договорами оренди землі в основному дотримано 1,5% вартості паю від вартості орендованої землі. Середній розмір по району становить 1,42%. За 2003 рік розрахунки за оренду землі проведено в розмірі 89,2 від суми за договорами, або 1,42% від вартості орендованої землі

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353 „Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)", починаючи з 1 січня 1999 р. колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства, інші підприємства, установи й організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва, за бажанням селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай), укладають з ними договори оренди виділених у натурі земельних часток (паїв).

Сертифікат на право на земельну частку (пай) - це документ, що посвідчує право громадянина України на земельну частку (пай) у колективній власності на землю. Форма сертифіката на земельну частку (пай) затверджена Кабінетом Міністрів згідно з Указами Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994р. №666 та , “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995р. №720.

Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація здійснюється відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.

Згідно з Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р., земля може належати громадянам на праві колективної власності.

Відповідно до статті 23 Земельного кодексу України документом, що посвідчує право власності на землю у недержавних сільськогосподарських підприємствах, є державний акт на право колективної власності на землю, який видається і реєструється сільською, селищною, міською, районною радами. Державний акт на право колективної власності на землю видається із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства та у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.

Право приватної власності громадян на землю посвідчується державним актом на право приватної власності на землю, який видається і реєструється сільською, селищною, міською, районною радами.

Відповідно до земельного законодавства України громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Право власності на землю громадяни набувають у разі одержання її у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну; одержання своєї частки землі у натурі (на місцевості) при виході з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства. Колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) земельні ділянки не повертаються. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Право постійного користування землею посвідчується державним актом на право постійного користування землею, який видається і реєструється сільською, селищною, міською, районною радами.

РОЗДІЛ 3 Стратегічні напрямки та перспективи реформування сільського господарства України

3.1. Державна підтримка аграрної реформи: досвід держав ЦСЄ та перспективи в Україні

На відміну від України більшість країн з ринковою економікою досягли значних успіхів в економічному розвитку і на цій основі успішно вирішують соціальні проблеми. Провідним фактором прогресу на Заході стали досягнення в менеджменті на всіх рівнях національної економіки, який розглядається як найважливіший ресурс стабілізації і розвитку народного господарства будь-якої країни.

В Україні досі спостерігається переоцінка можливостей ринку у створенні саморегулюючого механізму господарювання, послаблене державне втручання в соціально-економічні процеси, що відбуваються в АПК, має місце недостатня наукова обґрунтованість і непослідовність здійснюваних державних заходів стабілізації і розвитку аграрного сектора економіки країни. Саме недоліки в державному макроекономічному регулюванні стали першопричиною спаду виробництва і економічної кризи. Нині на межі банкрутства знаходиться переважна більшість підприємств АПК. Підірвана економічна могутність не так давно процвітаючих підприємств. Така ситуація є наслідком завищеного в десятки разів банківського процента, що робить неможливим для товаровиробників користування кредитом, високого податкового тиску, диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, який за останні роки помітно зріс.

Тому серед проблем, які вимагають вирішення, першочергового значення набуває створення сприятливого зовнішнього (для підприємств) середовища, яке на 70 % і більше визначає успіх діяльності господарюючих суб'єктів. Без радикального поліпшення навколишнього (насамперед економічного) середовища було б невиправданим оптимізмом сподіватися на швидке і успішне подолання кризи в АПК.

У цьому зв'язку певний інтерес становить досвід успішного антикризового управління, нагромаджений в західних країнах з високою питомою вагою державного сектора на фінансовому ринку - Франція і Італія - 50 % зайнятих у цій сфері, ФРН - 33 %. Зусилля державної політики в них спрямовуються на створення фінансової системи з державних і напівдержавних банків, страхових і холдингових компаній з тим, щоб забезпечити достатні капіталовкладення в пріоритетні галузі економіки.

У Польщі державні відомства сприяють організаційному об'єднанню селянських господарств і підприємств, що переробляють їх продукцію. Як правило, інтеграторами виступають промислові підприємства або фінансові структури, що ними володіють. Характерна особливість таких об'єднань - повна байдужість до форм власності господарських одиниць, що інтегруються. Головною метою запровадження нової організаційної моделі є найбільш ефективне функціонування створених в результаті вертикальної інтеграції формувань, впровадження сучасних технологій виробництва і переробки сільськогосподарської сировини акціонерних товариств (іноді за участю державного капіталу), активний маркетинг і оптимальна мережа розподілу готової продукції.

Після ліквідації держгоспів у Польщі знизилося значення Агентства сільськогосподарської власності держказни, яке тепер переорієнтовано на викуп в індивідуальних селян землі і нерухомості та продажу її перспективним господарствам (з площею землі близько 200 га), а також на здійснення програми так званих облогів.

Для проведення в життя системи державних заходів антикризового регулювання в Російській Федерації при Держкоммайні Росії створено Федеральне управління по справах про неспроможність (банкрутство). Розроблена в Росії програма антикризового регулювання передбачає удосконалення діючої законодавчої бази про неспроможність (банкрутство) підприємств; урядові заходи, спрямовані на подолання кризи неплатежів; державну підтримку неплатоспроможних підприємств і залучення інвесторів до участі в оздоровленні цих підприємств; приватизацію і добровільну ліквідацію підприємств-боржників; підготовку і підтримку діяльності професійних керівників.

Світовий досвід розвинутих країн світу свідчить, що з метою збереження і розвитку вітчизняного сільськогосподарського виробництва, обмеження його від впливу світового ринку провадиться політика аграрного протекціонізму.

Багато країн коригують свій ціновий механізм незалежно від дії внутрішнього та зовнішнього ринкового середовища. За даними Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР), рівень державних субвенцій сільському господарству за моделлю ЕПС (еквівалент продуктових субвенцій у відсотках до вартості аграрної продукції) у 1998 році становив у Швейцарії 73%, Норвегії -- 70, Ісландії -- 69, Японії -- 63, Республіці Корея -- 59, у країнах ЄС -- 45, Туреччині -- 39, США -- 22, Мексиці -- 19, Канаді - 18, Австралії - 7, Новій Зеландії - 1%, Росії - близько 8-9%.

Загальна сума субвенцій на розвиток сільського господарства у країнах-- членах ОЕСР у 1998 році становила 273649 млн. дол. США, у країнах ЄС - 129808 млн. дол.

Для багатьох економічно розвинутих і більшості середньорозвинутих країн у зазначеному напрямі існує стандарт, тобто величина субсидій визначається кліматичними умовами (середньорічною температурою), при цьому південні країни субсидують менше 10 дол. на гектар, а північні - 3500 дол.

Однак для стабілізації агропромислового комплексу України необхідна гнучкіша система, яка б дозволяла державі регулювати ці процеси правовими методами. Через обмеженість ресурсів доцільно розробити свою модель виробництва агропромислової продукції та адаптувати її до навколишнього середовища. Тому нагальним є створення української моделі субсидування сільського господарства по галузях, окремих культурах тощо, яка б включала не тільки середньорічну температуру повітря, а й середньорічну кількість опадів, бонітування ґрунту з екологічним коефіцієнтом та інші організаційно-економічні і технологічні чинники. Це дозволяло б раціонально розподіляти кошти, закладені у бюджеті України, для розвитку агропромислового комплексу по областях, районах, окремих сільськогосподарських товаровиробниках.

Основне завдання, що стоїть перед державними інституціями, створення стійкого економічного (“правила гри”) і господарського механізмів на селі, які сприяли б збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та високоякісних продовольчих товарів. Для цього необхідно забезпечити державне регулювання агропромислового виробництва; удосконалити фінансово-кредитний механізм, забезпечити своєчасне надходження бюджетних і кредитних ресурсів; встановити і постійно утримувати на належному рівні паритет цін у міжгалузевому обміні продукцією сільського господарства; розвивати науково-технічний прогрес; удосконалити податкову політику; економічно захистити і підтримувати вітчизняних товаровиробників; зберегти і в подальшому розвивати інфраструктуру як аграрного ринку, так і села тощо.

Зарубіжний досвід сучасного ринкового господарства, насамперед Західної Європи, свідчить, що сільськогосподарське виробництво не є саморегулюючим сегментом економіки. В Україні ж відхід держави від функції регулятора аграрно-економічних відносин -- одна з основних причин кризового стану вітчизняного виробництва. В галузі державного регулювання аграрного сектора, зокрема цукробурякового підкомплексу, необхідно створити систему підтримки вітчизняних виробників шляхом надання прямих субвенцій, різних компенсацій і дотацій, пільгових кредитів та продажу виробничих ресурсів сільському господарству, інвестицій у будівництво, удосконалення лізингових операцій, податкової політики та ін.

Враховуючи ринкові умови, необхідно відновити систему страхування у сільському господарстві та фонд страхування інвестицій в АПК, що в свою чергу забезпечить зниження комерційних і некомерційних ризиків. З цього приводу заслуговує на увагу досвід країн, де страхування посівів здійснюється за умовами, передбаченими у фінансових програмах. Дані умови, за незначним винятком, збиткові для страховиків. Однак згідно з деякими великими програмами із страхування посівів уряд виплачує різницю. При цьому різниця становить 1,5 дол., тобто на кожний застрахований долар фермеру виплачується 2,5 дол. Загальна сума, що припадає на застрахований гектар, коливається в межах від 10 до 400 дол. Але навіть за таких рівнів компенсації фермери неохоче ідуть на придбання страховки, тому багато програм страхування посівів обов'язкові.

Нині головними перешкодами на шляху вкладання інвестицій є недосконале законодавство, відсутність інвестиційної інфраструктури і надійної системи страхування інвестицій. Необхідно внести поправки і зміни до чинного законодавства, прийняття яких дозволить створити сприятливі умови для інвестування АПК. Крім того, нашому Центру міжнародних інвестицій АПК доцільно узгодити з Всесвітнім банком питання щодо відкриття спеціальної кредитної лінії зі страхування політичних ризиків, за які повинна відповідати держава.

Важливою є проблема матеріально-технічного забезпечення сільських товаровиробників. Адже протягом останніх років практично припинилося надходження машин і устаткування в сільське господарство. Машинно-тракторний парк в основному зношений, не застосовуються прогресивні технології, повсюдно переважає ручна праця зменшилося постачання мінеральних добрив, отрутохімікатів тощо. Необхідно за допомогою лізингу (нині вартість лізингової угоди у 1,3-1,5 рази перевищує ціну технічного засобу) чи інших форм матеріально-технічного забезпечення (пільгового кредитування, бюджетних позичок, власних джерел сільськогосподарських підприємств) оснастити товаровиробників технікою та устаткуванням.

Високі ціни на мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин і сільськогосподарську техніку призвели до різкого зменшення обсягів їх використання та виробництва, а отже, до порушення основного закону відтворення .

Про це переконливо свідчать такі дані: внесення мінеральних добрив на 1 га ріллі зменшилося від 141 кг д.р. у 1990 році до 21 кг д.р. у 1998-му. За цей же період у США внесення мінеральних добрив з розрахунку на 1 га ріллі зросло від 99 до 110 кг д.р., у Канаді -- від 45 до 55, у Китаї -- від 290 до 395 кг д.р. Лише у Франції і Японії, де внесення добрив становило відповідно 316 і 446 кг/га д.р. внаслідок екологізації сільськогосподарського виробництва, спостерігалося зменшення внесення добрив до 260 і 420 кг/га д.р. Характеризуючи ситуацію, яка склалася в країні з мінеральними добривами, можна відмітити, що їх поставки сільському господарству і внесення зменшилися майже у 10 разів, хоча виробництво їх -- тільки у 2 рази. Різниця між обсягами виробництва добрив і постачання їх сільському господарству спрямовується на експорт, доцільність чого важко зрозуміти.

Таке становище зумовлене як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Перші пов'язані з диспаритетом цін у сільському господарстві, внаслідок чого сільськогосподарські товаровиробники виявились не спроможними придбати необхідну кількість добрив, а хімкомбінати змушені були різко скоротити свої виробничі потужності. За умов лібералізації зовнішньої торговельної діяльності і сприятливої кон'юнктури світового ринку останні зацікавлені в експорті добрив. У закупівлях добрив з України зацікавлені і країни-імпортери, головним чином розвинуті, де жорсткі вимоги до екологічної чистоти хімічного виробництва примушують переорієнтовуватися на ввезення добрив із-за кордону. Такі обставини визначають необхідність переходу від системи внесення мінеральних добрив до органо-мінеральної і біологічної, які значно здешевлюють продукцію.

Основні заходи, що допомогли 6 забезпечити розвиток АПК:

збільшення бюджетного фінансування (10-15% коштів на розвиток шляхом виплати субсидій, субвенцій, дотацій, пільгового кредитування). За нашим переконанням розмір бюджетної підтримки для сільського господарства має бути адекватним його внеску в створення валового внутрішнього продукту країни. Ці кошти необхідно виділяти підприємствам, що забезпечать їх ефективне використання. Так, частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті у 1990 році становила 21,5% (за рахунок значних капітальних вкладень за низькими цінами та коротко- і довгострокових кредитів під невисокий банківський відсоток досягалась рентабельність виробництва), а уже в 2000 році цей показник зменшився до 11,6%. Основна причина спаду - економічна криза (значне зменшення обсягів виробництва і зниження продуктивності праці) та диспаритет цін;

встановлення ефективної і стабільної податкової системи не тільки для виробників сільськогосподарської продукції, а й для переробних підприємств;

створення системи гарантованих грошових розрахунків;

формування створення резервних фондів, які б дозволяли товаровиробникам одержувати позички під заставу у спеціалізованому банку, страхування врожаю;

забезпечення надійного захисту внутрішнього ринку з метою відродження вітчизняного виробництва.

Державний механізм підтримки сільського господарства дорогий для платників податку. Однак будь-яка країна з метою забезпечення продовольчої безпеки та розвитку вітчизняної економіки свідомо йде на такі вкладення.

Нині стимулювання сільського господарства шляхом підтримки цін і доходів для України має обмежене застосування, оскільки частка збиткових сільськогосподарських підприємств від загальної кількості їх у 1998 році становила 87,4%, у 1999 - 92,9, а у 2002 році- 85,5%.

За такої ситуації оздоровлення економіки країни. необхідно здійснювати через емісійні інвестиції. При цьому основним є виділення конкретних напрямів і визначення механізму емісійних інвестицій у сільське господарство та в АПК в цілому, що дозволило б збільшити продуктивність рослинницької і тваринницької галузей, оптимізувати структуру виробництва і таким чином зменшити витрати. Крім того, необхідно створити спеціальний орган при Мінагрополітики України у вигляді агентства з реформування, що займатиметься виведенням з кризи неплатоспроможних підприємств.

Причина диспаритету цін пояснюється монопольним станом підприємств, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства; монополією переробних підприємств; помилками при реформуванні власності у приватизаційний період; нерозвинутістю ринкової інфраструктури; недозавантаженням виробничих потужностей переробних підприємств та ін. Детальніше дана проблема буде розглянута у наступному питанні.

Аналіз фінансового стану сільськогосподарських підприємств та інших галузей економіку свідчить, що справедливий міжгалузевий обмін у сільському господарстві нині неможливий, оскільки виробництво аграрної продукції у цілому збиткове, що не дозволяє забезпечити відшкодування витрат виробництва. Слід зауважити, ще беззбитковість функціонування будь-якого підприємства лежить не у площині удосконалення обмінних і розподільних відносин, не всередині, а за їх межами. Тому подальший розвиток сільського господарства залежить від частки держави, яку вона виділятиме при формуванні фінансових ресурсів в АПК. Однак, не слід відкидати такі важливі напрями аграрної реформи, як агропромислова інтеграція, регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів, створення ринкової інфраструктури виробництва й просування продукції до споживача тощо. Це необхідно розглядати у комплексі, що дозволить забезпечити стале зростання виробництва сільськогосподарської продукції.

3.2. Розвиток і вдосконалення аграрного ринку України

Перші кроки у становленні аграрного ринку було зроблено ще в січні 1995 року Указом Президента України "Про заходи щодо реформування аграрних відносин", прийняття якого було зумовлене стрімким наростанням у 1991--1994 роках диспаритету цін на промислову сільськогосподарську продукцію. Завдяки запровадженню біржової торгівлі, насамперед у сфері державних закупівель зерна (таким чином було закуплено майже 5 млн. тонн), вже у 1995 році ситуація стабілізувалась. Ціна на зерно майже подвоїлися, наростання диспаритету зупинилося. На жаль, цей досвід у подальшому було втрачено.

Вдруге сільськогосподарські товаровиробники зіткнулися із зазначеною проблемою в 1999--2000 роках, коли відбулася лібералізація експорту зерна без належного державного регулювання та контролю на зерновому ринку. Тоді аграрний сектор зазнав рекордних збитків -- 3,6 млрд. грн. Виправляти ситуацію знов довелося указами Президента України з питань аграрного та зернового ринку, які були прийняті 6 та 29 червня 2000 року. У результаті вжитих заходів уже в другій половині 2000 -- першій половині 2001 року ціни на зерно подвоїлись і вийшли на рівень світових. За підсумками 2000 року сільське господарство стало рентабельним (прибуток -- 1,4 млрд. грн.), а дві третини підприємств -- прибутковими. Ціновий паритет почав вирівнюватись на користь селян .

Однак у минулому році знов проявились серйозні недоліки в організації аграрного ринку, особливо втрати від тіньових схем продажу продукції. Великі надії селян на багатий урожай у фінансовому плані не виправдались. Причина полягає в тому, що не всі положення зазначених указів Президента України з питань організації прозорого аграрного ринку були виконані. Бракувало послідовності стратегії формування його інфраструктури та скоординованих і наполегливих зусиль щодо спрямування у прозорий ринок товаропотоків сільськогосподарської продукції. Насамперед не виконане завдання щодо запровадження заставних закупівель зерна для вирівнювання сезонних коливань цін. Відповідних бюджетних асигнувань на дані цілі уже другий рік не передбачається.

Розглядаючи принципи державно-регуляторних відносин, слід наголосити на необхідності пошуку моделі оптимального доповнення стимулів ринкового механізму важелями державного впливу. В її основі має бути підхід, за яким держава не повинна блокувати дію економічних законів, а її регуляторна спрямованість повинна дотримуватись координат, заданих основними законами ринкової економіки. Завдяки такій методологічній базі створюються системні ознаки повноцінного функціонування ринку й аграрні підприємства самостійно, керуючись раціональними мотивами поведінки, приймають економічно відповідальні рішення щодо тривалої виробничої діяльності, результати якої залежать від власних зусиль, а не від державних преференцій, податкових пільг чи тіньових схем одержання прибутку. Останні, як відомо, ще займають значне місце в практиці господарювання суб'єктів аграрного ринку.

За різноманітністю форм власності та господарювання аграрний сектор України не відрізняється істотно від сільського господарства держав ЦСЄ. Проте є різниця у результатах їх діяльності, і це дає підстави для принципового висновку про те, що статичних компонентів ринкової системи не досить для забезпечення успіху аграрної реформи. Потрібні ще адекватні ринковим умовам економічні механізми забезпечення ефективного функціонування агробізнесових структур. Саме цих механізмів стосується четверта особливість аграрних реформ у державах ЦСЄ.

Початкові концепції реформування аграрної сфери орієнтувалися тут на якомога швидший "запуск" у чистому вигляді ліберально-ринкової моделі функціонування аграрних суб'єктів господарювання - на максимальну лібералізацію цін, мінімальне втручання держави в обмінні процеси, обмеження бюджетного фінансування тощо. При цьому впевненість у всесиллі механізмів вільного ринку була настільки глибокою, що більшість країн у перші роки реформ не розробляли навіть загальних концепцій або програм їх проведення. Проте моніторинг ходу реальних трансформаційних процесів виявив обмежені можливості ліберально-ринкової моделі, а точніше - ліберально-ринкової шокотерапії, Наприклад, уже наприкінці 1991 р. у Чехії виникла загроза банкрутства 40% сільськогосподарських підприємств. Польські селяни з великими труднощами пристосовувалися до ринку ЄС після планових взаємовідносин у рамках ринку РЕВ, який одномоментно зник. Практично повсюдно проявився такий негативний компонент надмірно лібералізованого ринку, як диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Під тиском цих обставин на зміну ліберально-ринковій моделі прийшла модель, яка гармонійно поєднувала ринкове та державне регулювання аграрного сектора. Було визначено два напрями державного впливу на ситуацію в аграрному секторі економіки:

1) регулювання ринку сільськогосподарської продукції;

2) регулювання фінансово-кредитного забезпечення галузі. При цьому практичні заходи щодо державного регулювання здійснювались як невідкладні.

Наведемо деякі приклади такого регулювання аграрного ринку.

У Польщі ще в середині 1990 р. було створено Агентство сільськогосподарського ринку із завданням проведення інтервенційних закупівель та реалізації сільськогосподарської продукції, нагромадження резервів і експортно-імпортної діяльності. До складу його функцій також входили аналіз сільськогосподарського ринку, збирання та опрацювання необхідної інформації, надання урядові поточних оцінок і пропозицій щодо стану цього ринку. Компетенція агентства поширювалася на ринки зерна, цукрових буряків, цукру, продуктів переробки картоплі, худоби та м'яса, вовни, льону і меду. Кошти цієї організації формувалися за рахунок бюджетних дотацій, надходжень від господарської діяльності, обороту цінних паперів та інших джерел. Вона підпорядковувалася безпосередньо Голові Ради Міністрів і будувала свої взаємовідносини з Міністерством сільського господарства та продовольства на принципах рівноправного партнерства. Статус цього агентства - державна організація з правом ведення господарської діяльності.

Агентство складалося з центрального у Варшаві та 7 філій у різних регіонах Польщі - у центрах традиційних економічних зон. Регіональні філії (агентства) не були юридичними особами і не мали власних рахунків. Але основна діяльність агентства здійснювалася саме через них. Загальна чисельність працівників агентства становила близько 250 чол. (у тому числі 95 чол. - у центральному апараті та по 18-26 чол. - у кожній філії). Загальний фонд оплати їх праці визначався Міністерством фінансів і Міністерством праці, а в межах цього фонду агентство самостійно встановлювало штат.

Основним інструментом регулювання ринку, використовуваним агентством, були інтервенційні закупівлі та відповідні інтервенційні ціни. Вони формувалися під впливом вільних цін і змінювалися у часі та просторі, зберігаючи при цьому своє основне призначення - пом'якшити екстремальні ситуації з метою стабілізації ринку. Певний рівень рентабельності забезпечували мінімальні гарантовані ціни, рівень яких визначався спеціальними угодами агентства з представниками селянських організацій. При цьому враховувалися фінансові можливості агентства і затрати на виробництво відповідної продукції. Мінімальні гарантовані ціни не повинні були бути нижчими від нижньої межі коливання вільних ринкових цін і були єдиними для всіх регіонів. Другий інструмент регулювання ринку - експортні субсидії.

Інтервенційні закупівлі зерна охоплювали 2-3,5% його валового збору (або 10-20% обсягів державного обороту цього продукту). Такі масштаби діяльності агентства вважалися недостатніми і пояснювалися дефіцитом бюджетних коштів. Практикувалися також закупівлі зерна з метою резервування без переходу права власності у випадку надмірної пропозиції. За змістом і призначенням ці операції наближалися до заставних закупівель, значно поширених у розвинутих країнах.

У Чехії восени 1991 р. було створено Державний Федеральний Фонд ринкового регулювання в сільському господарстві, який розпочав свою діяльність з 1 січня 1992 р. Спочатку він виконував завдання надання експортних субсидій на основні види сільськогосподарської продукції - молочні продукти, м'ясну худобу, цукор, жито, ріпак, птицю, яйця. Потім функціями цього фонду стали закупівлі виробленої продукції за мінімальними гарантованими цінами у випадку падіння ринкових цін. Кошти для забезпечення діяльності фонду створювалися за рахунок бюджетних дотацій, надходжень від продажу продукції, компенсаційних імпортних зборів, кредитів та інших джерел.

Ще навесні 1993 р. фонд уклав контракти з 2 тис. господарств і сплатив їм спочатку половину вартості закупленої у них продукції, а після реальних поставок - решту цієї суми. Інший метод передбачав закупівлю сільськогосподарської продукції після збирання врожаю - з початковою оплатою 80% її вартості та остаточними розрахунками після продажу закупленого на відкритому ринку. Потім склалася така система розрахунків: 30% вартості - після укладання контракту, 50% - після поставок товару і 20% - після продажу його на зовнішньому ринку.

У Словаччині у 1993 р. на основі спеціального закону створено Фонд регулювання аграрного ринку з такими функціями: закупівля надлишків сільськогосподарської продукції, їх зберігання, субсидування сільськогосподарського експорту, а також інші операції, спрямовані на збалансування попиту та пропозиції, стабілізацію аграрного ринку, закупівельних цін і доходів товаровиробників. Законом передбачено, що цей фонд економічними методами сприяє зниженню пропозиції шляхом інтервенційних закупівель, встановлює дотації на експорт сільськогосподарської продукції та продовольства, співпрацює з державними органами матеріальних резервів з метою організації додаткових закупівель і реалізації надлишків сільськогосподарської продукції, бере участь у розробці державної аграрної політики щодо підтримки та організації аграрного ринку, визначає величину імпортних тарифів і коригує їх залежно від стану внутрішнього ринку, а також видає експортні та імпортні ліцензії на сільськогосподарську сировину та продовольство. Фонд має свій Статут. Його роботою керує рада у складі 14 представників держави, 3 представників товаровиробників, по 1 представнику від профспілок, союзу споживачів, торгової та промислової палат.

У Болгарії державним фондом "Землеробство" також застосовуються інтервенційні закупівлі та продаж сільськогосподарської продукції з метою регулювання цін на продовольство.

Багатий і різноманітний досвід нагромаджено у державах ЦСЄ і щодо фінансово-кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, її основними формами є пільгове кредитування та обслуговування бюджетних субсидій шляхом створення спеціалізованих установ. Наприклад, в Угорщині в 1994 р. через Угорський Фонд Сільськогосподарського Розвитку товаровиробники одержали пільгові кредити на суму 6 млрд, форинтів (у 1998 р. 1$ = 200 форинтів). У Чехії в 1993 р. засновано Фонд гарантії підтримки фермерів, який сплачує за фермерів певну частину процентів за кредити і надає фермерам гарантії щодо повернення основної суми кредиту в розмірі до 50% (при строку його погашення 2 роки), 70% (відповідно, 5 років) і до 85% (понад 5 років). Фонд створено державою як акціонерну компанію з єдиним акціонером - Міністерством сільського господарства. У Польщі основною підоймою фінансово-кредитного забезпечення товаровиробників є створений у 1992 р. Фонд ліквідації заборгованості та реструктуризації сільського господарства, який є урядовою установою. Він викуповує борги селян і переоформляє їх повернення на 7 років, з відстрочкою на 1 рік і під 5% річних. Цей фонд також видає господарствам пільгові кредити під 20% річних за наявності у них плану вдосконалення, затвердженого компетентною комісією.

Крім того, у Польщі функціонувало близько 30 недержавних фондів. Найбільший з них - Європейський фонд розвитку польського села, створений за рахунок коштів, одержаних від продажу наданої Польщі продовольчої допомоги. Цей фонд видає довгострокові кредити на період до 10 років для розвитку виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, а також для телекомунікації та газифікації села. Створений ще в 1989 р. у цій же країні Фонд сприяння водопостачанню селу було сформовано за рахунок спонсорських внесків з США (на 48%), ФРН (на 25%) та з інших країн.

Таким чином, у державах ЦСЄ економічні передумови і механізми для ефективного функціонування аграрного сектора створювалися шляхом державного регулювання внутрішнього аграрного ринку з використанням переважно грошових і товарних інтервенцій. Певна увага приділялася також механізмам забезпечення платоспроможності товаровиробників за допомогою пільгового кредитування. Важливо підкреслити, що проблема стабілізації сільськогосподарського ринку почала вирішуватися на другий-третій рік аграрних реформ як державна і в основному за рахунок державних коштів. Доленосну альтернативу - стихійний чи регульований державою аграрний ринок? - було своєчасно і без зволікань вирішено на користь сучасного цивілізованого аграрного ринку. На наш погляд, саме цю частину досвіду держав ЦСЄ у реформуванні аграрного сектора слід використати в Україні.

Адже в Україні стабілізація аграрного ринку давно і відчутно проявила себе як проблема диспаритету та небажаних, з точки зору інтересів сільськогосподарського товаровиробника, надмірних коливань цін на вироблену ним продукцію. З часу введення національної грошової одиниці (1996 p.), коли невиправдано низькими (50-60 коп. за 1 кг) виявилися ринкові ціни на цукор, і закінчуючи 2002 p., коли "обвалилися" ціни на зерно і тваринницьку продукцію, аграрний ринок України постійно перебував у розбалансованому стані. Численні постанови Уряду, Укази Президента України і навіть закони так і не дали бажаного результату. Тому розглянемо основні особливості наявних нормативно-правових напрацювань з питань регулювання аграрного ринку, окреслимо теоретичну базу їх подальшого вдосконалення та визначимо деякі конкретні правові документи, вкрай необхідні для нормалізації ситуації.

Правове поле функціонування аграрного ринку в Україні представлено документами найрізноманітнішого змісту, характеру і рівня. Якщо розглядати їх у хронологічному порядку, то одними з перших з'явилися постанови Кабінету Міністрів України з питань організації біржового сільськогосподарського ринку ("Про заходи щодо розвитку ринку сільськогосподарської продукції в Україні" (від 26 вересня 1995 р.), "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" (від 17 листопада 1995 р.), "Про концепцію розвитку біржового сільськогосподарського ринку" (від 5 серпня 1997 р.)). Потім тематичне спрямування постанов Уряду розширилось, охопивши конкретні питання формування окремих компонентів ринкової інфраструктури і навіть окремих продуктових ринків ("Про заходи щодо формування інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції на 1998-2000 роки" (від 16 червня 1998 р.), "Про створення Міжвідомчої комісії з питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників" (від 16 липня 1998 р.), "Про оптові продовольчі ринки" (від 9 червня р.), "Про заходи щодо вдосконалення регулювання ринку зерна" (від 20 липня 1999 р.). Пізніше з'явилися Закони України "Про державне регулювання виробництва і реалізацію цукру" (від 17 червня 1999 р.), "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" (від 18 січня 2001 р.), "Про зерно та ринок зерна в Україні" (від 4 липня 2002 p.). Приблизно в цей самий час видаються Укази Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" (від 6 червня 2000 р.) і "Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів" (від 7 серпня 1999p.). Крім того, з метою організації успішного виконання постанов, указів і законів виходили накази та інструктивні листи галузевого міністерства, розпорядження керівників обласних державних адміністрацій та обласних Рад народних депутатів.

Завдяки названим і багатьом іншим нормативно-правовим актам в аграрному секторі економіки було досягнуто певних позитивних зрушень. Проте, як зазначив у своєму виступі на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку аграрного сектора 7 лютого 2003 р. Президент України Л. Д. Кучма, вони виявилися втраченими: "Вихід з цієї ситуації бачу насамперед у розвитку ринку. У нас немає іншого шляху, як рухатися до світової практики його організації та регулювання".

Світовий досвід організації аграрного ринку та управління його функціонуванням однаковою мірою багатий, різноманітний і динамічний. Проте головними в ньому, на наш погляд, є такі положення:

домінування продуктово-централістських засад організації продуктових ринків (тобто, по-перше, виділення у складі сільськогосподарського ринку його окремих частин як первинних і безпосередніх об'єктів організації та управління та, по-друге, формування кожного продуктового ринку як єдиного, національного, а не як сукупності локальних територіальних ринків);

послідовно демократичні засади організації аграрного ринку як самоорганізації та самоврядування його операторів за певною участю в цьому процесі держави;

поєднання державного регулювання ринкових цін шляхом грошових і товарних інтервенцій з регулюванням доходів сільськогосподарських товаровиробників за рахунок бюджетних коштів;

високий рівень бюджетної підтримки сільськогосподарських товаровиробників різноманітними засобами;

виважений захист вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника при побудові його взаємовідносин із світовим ринком.

Для практичної реалізації охарактеризованого досвіду держав ЦСЄ щодо організації та регулювання аграрного ринку наявної нормативно-правової бази не досить. По-перше, необхідно внести поправку до ст. 92 Конституції України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право встановлювати своїми законами засади створення і функціонування не тільки фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, але й сільськогосподарського. По-друге, доцільно прийняти рамковий закон про організацію вітчизняного сільськогосподарського ринку та управління ним, де визначити термінологію та основні принципи формування, організації та регулювання аграрного ринку в руслі використання світового досвіду. По-третє, треба підготувати і прийняти дві групи законів прямої дії. Перша - функціональні закони про ринкову інфраструктуру, галузеві та міжгалузеві об'єднання товаровиробників, системні засади регулювання доходності агропромислових товаровиробників, інтеграцію. Друга -- спеціальні закони про окремі продуктові ринки. Оскільки навіть поверхова аргументація викладених пропозицій виходить далеко за рамки магістерської роботи, то обмежимося лише згадкою про те, що у США всі деталі аграрного регулювання визначаються Конгресом, включаючи рівень цін і норми скорочення земельних площ, тобто дрібні деталі регулюючого механізму.

Особливо слід підкреслити необхідність прийняття закону про державний затратно-ціновий моніторинг в АПК, основне завдання якого - інформаційне забезпечення визначення рівня різноманітних регулюючих інструментів (заставних, захисних, цільових та інших цін, субсидій, тарифів тощо). Адже останнім часом зміст державної статистичної звітності сільськогосподарських підприємств істотно збіднів, а її якість знизилася ще більше. У рамках затратно-цінового моніторингу в АПК можна було б отримувати вичерпну і вірогідну інформацію про затрати й ціни в цьому секторі від спеціально відібраних аграрних, промислових, торговельних і посередницьких підприємств, яким держава гарантуватиме збереження комерційної таємниці.

Досі не запроваджено у практику застосування складських розписок, ліцензування та декларування зберігання зерна, що є в усіх країнах-- членах Європейського Союзу та СОТ. Проект Закону України "Про зерно і ринок зерна", в якому передбачений цей механізм, не прийнятий.

Відсутність скоординованих дій владних структур на ринку зерна та її наслідки добре видно на прикладі кредитування. Торік аграрний сектор вперше одержав понад 5 млрд. грн. кредитів, але більшість угод було укладено до завершення жнив. У серпні і вересні сільськогосподарськими підприємствами булопродано майже 7 млн. тонн зерна, ціна якого відразу знизилася на 200 грн. Завдяки відстроченню погашення частини кредитів у жовтні-листопаді продаж скоротився вдвічі, але ціну врятувати не вдалося. У грудні настало погашення відстрочених кредитів і було продано 4 млн. тонн зерна. Зрозуміло, що за таких галопуючих темпів і обсягів продажу зерна ціна не могла втриматись на попередньому рівні (рис. 3.2 та рис. 3.3.).

Ще одна проблема - нерозвинутість транспортної інфраструктури, висока вартість перевезень та зберігання, великі операційні витрати експортерів. За підрахунками фахівців, витрати на транспортування зерна залізницею в Україні значно вищі, ніж в інших країнах. Дуже низька зернопропускна здатність морських портів та припортових елеваторів, швидкість навантаження зерна на судна. Можливості транспортування зерна значно дешевшим річковим транспортом використовуються недостатньо. Все це знижує експортні можливості зернового ринку та ціни сільськогосподарських виробників.

Крім серйозних проблем з формуванням аграрного ринку, організацією його інфраструктури минулого року грубо порушувались загальноприйняті правила і ринкові форми цивілізованого збуту продукції. З 15,7 млн. тонн зерна, проданих сільськогосподарськими підприємствами, через біржі пройшло лише 50 тис. тонн, або менше 0,3%. У ринкових країнах фермери продають на біржах понад 40% зерна. Основна маса продукції продавалась на позабіржовому ринку і з великими втратами для виробників. Так, ціна 1 тонни насіння соняшнику торік була на 120 грн. нижча, ніж на біржі. Внаслідок цього виробники недоотримали понад 130 млн. грн.

Офіційні закупівлі зерна через біржову торгівлю у сільськогосподарських підприємств Держрезервом, ДАК "Хліб України", обласними та районними зерноелеваторами скоротилися від 15 до 2%. Натомість до 15% продукції продавалось за бартером.

Надзвичайно мало продукції закуповується через прозорий ринок для внутрішнього споживання (до 12%), а можливості тут великі. Наприклад, у Житомирській області частка зерна, закупленого на біржі для внутрішнього споживання, становила 60%, а в Херсонській, Хмельницькій та Чернігівській менше 1%. Недостатньо застосовуються ефективні форми біржової торгівлі, які забезпечують авансування виробників, вирівнювання обсягів продажу і цін. Торік за форвардними контрактами продано лише 20% зерна, а ф'ючерсних практично не було, хоча у багатьох країнах в такий спосіб продається половина зерна.

Внаслідок такого розвитку подій на аграрному ринку і поведінки на ньому сільськогосподарських підприємств цінові позиції другого півріччя2003 року були втрачені. Торік середні ціни на зерно знизились проти попереднього на 62 грн. Звідси й відповідні фінансові результати. У другому півріччі минулого року було продано 17 млн. тонн зерна. Втрати селян від цього становили майже мільярд гривень. Цими коштами можна було б повністю відшкодувати збитки від тваринництва та погасити заборгованість із заробітної плати. Внаслідок зазначеного в кінці минулого року ціни на зерно в Україні опустились на 20% нижче світових, а по фуражному ячменю ціни протягом усього другого півріччя були на 20% нижчі, ніж у країнах Європейського Союзу (рис. 3.4.).

Розбалансувалась кон'юнктура ринку, динаміка обсягів і цін продажу насіння соняшнику взагалі набула стрибкоподібного характеру. За таких умов стабільних фінансів нічого чекати, важко дається і державне регулювання. Тільки ціна почала зростати, товарні запаси закінчуються, і навпаки, з'явились товарні запаси, ціна відразу знижується. Через відсутність організованого аграрного ринку, прозорих форм його здійснення, державного регулювання кон'юнктура щомісячних обсягів продажу зерна і цін в Україні коливається значніше, ніж у країнах з цивілізованим ринком. Чим більше зростали обсяги продажу зерна, тим адекватніше знижувалися ціни на нього.

Така розбалансованість кон'юнктури обсягів продажу продукції і цін -- результат насамперед відсутності організованого і прозорого аграрного ринку та відповідного державного регулювання і контролю за його функціонуванням. У кінцевому підсумку це обертається втратами для держави і найбільше для селян та малозабезпечених споживачів. У другому півріччі минулого року ціни на зерно проти першого півріччя знизилися на 40%, а роздрібні ціни на борошно і хліб -- тільки на 15%.

Для виправлення стану справ на аграрному ринку необхідно найближчим часом здійснити ефективні заходи. Насамперед слід розробити програму розвитку організованого прозорого ринку, спрямувавши основні зусилля на його товарне насичення. Треба домогтися продажу на прозорому ринку не менше 75% зерна, насіння соняшнику, цукру, передусім шляхом укладання форвардних угод. З цією метою програма має містити систему заходів впливу, стимулів і санкцій, спрямованих на спонукання сільськогосподарських товаровиробників збувати продукцію на прозорому (біржовому) ринку. Держава не може надавати потужну фінансову підтримку аграрному сектору, ввівши помірний фіксований сільськогосподарський податок, списуючи податкові борги, і при цьому дозволяти окремим підприємствам продавати продукцію за тіньовими схемами, за півціни -- собі на збиток. У ринкових країнах державна підтримка надається як форма захисту фермерів від об'єктивних несприятливих умов на ринку (перевиробництво, неврожай, стихійне лихо, несприятлива кон'юнктура світового ринку тощо). Жодна держава не надає підтримки фермерам, які зазнали збитків внаслідок невмілого продажу продукції.

У середовищі сільськогосподарських виробників треба постійно і наполегливо формувати ринкову культуру збуту продукції. За кордоном не тільки зерно, насіння соняшнику, цукор продаються, як правило, на біржах, а й худоба, овочі та плоди -- на аукціонах. У фермерському середовищі багатьох країн з ринковою економікою утвердилась практика: біржі, аукціони, торгові доми та інші інституції оптового ринку -- це не просто форми збуту сільськогосподарської продукції, а способи відстоювання об'єктивних цін і умов продажу. Коли англійські фермери везуть за сотню кілометрів овець, щоб продати на аукціоні, то вони роблять це не для прогулянок чи видовищ, а щоб вибороти об'єктивну ціну на свою худобу. У них, як і у нас, вівці, телята чи свині можуть бути куплені посередниками безпосередньо на фермі, але також за півціни. У ринкових країнах фермери це добре засвоїли. Потрібно робити необхідні висновки. Сільськогосподарські товаровиробники, особливо великі, мають бути зацікавлені продавати свою продукцію на прозорому організованому ринку, бо тільки там формується і виборюється об'єктивна ціна і реальні фінанси.

3.3. Стратегічні напрямки розвитку сільського господарства України з урахуванням досвіду держав ЦСЄ та ЄС

Україна заявила про свою інтеграцію до ЄС. З огляду на це, є потреба ознайомитися з досвідом здійснення спільної аграрної політики Європейського Союзу (САП ЄС). У цьому досвіді для України є багато цікавого, і зокрема - те, чого не слід робити, розбудовуючи власну аграрну політику.

САП ЄС було започатковано наприкінці 50-х років XX ст. Римським договором, підписаним шістьма країнами (ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом). Необхідність запровадження цієї політики диктувалась економічними умовами того часу, а її завдання визначалися так:

гарантувати стабільне виробництво сільськогосподарської продукції та продуктів харчування за цінами, доступними для споживачів;

забезпечити необхідні стандарти життя для фермерів шляхом гарантування одержання ними відповідних доходів;

підвищити продуктивність використання ресурсів у сільському господарстві шляхом впровадження прогресивних технологій виробництва і створення раціональної виробничої системи у галузі.

Усі ці завдання пов'язані з специфічними проблемами сільського господарства, з огляду на які держава повинна регулювати його розвиток. При цьому САП базувалася на трьох фундаментальних принципах:

1. Між учасниками договору існувала вільна торгівля за однаковими цінами.