Фінансовий менеджмент банка

2. Управління повинно мати науковий характер, тобто ґрунтуватися на положеннях діалектичної теорії пізнання, враховувати вимоги економічних законів розвитку, використовувати досягнення НТП і передового досвіду, новітні методи економічних досліджень.

3. Управління має бути комплексним. Комплексність управління вимагає охоплення всіх ланок і сторін діяльності, всебічного вивчення причинних залежностей у діяльності банку.

4. Однією з вимог до управління є забезпечення системного підходу, коли кожний об'єкт, який досліджується, розглядається як складна динамічна система, що включає низку певним чином пов'язаних між собою елементів і зовнішнім оточенням. Вивчення кожного об'єкта має здійснюватися з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх зв'язків, взаємозалежності та взаємопідпорядкованості його окремих елементів.

5. Управління активами і пасивами має бути об'єктивним, конкретним і точним. Воно має будуватися на достовірній, перевіреній інформації, що реально відображає об'єктивну дійсність, а висновки мають бути обґрунтовані точними аналітичними розрахунками. З цієї вимоги випливає необхідність постійного вдосконалення процесу збору та обробки інформації з метою підвищення точності і достовірності розрахунків.

6. Управління покликане бути дійовим, активно впливати на процес діяльності банку та його результати, своєчасно виявляючи недоліки, прорахунки, помилки в роботі.

7. Управління активами і пасивами має провадитися за планом, систематично, а не час від часу. З цієї вимоги випливає необхідність планування управлінської роботи в банку, розподіл обов'язків щодо її виконання між виконавцями і контроль за її виконанням.

8. Єдність стратегічного (перспективного) і тактичного (поточного) планування означає відповідність тактичних планів стратегічним цілям з метою забезпечення безперервності відповідного процесу.

9. Управління має бути оперативним. Оперативність означає вміння швидко й чітко оцінювати ситуації, приймати управлінські рішення і втілювати їх у життя.

10. Моральне і матеріальне стимулювання творчої активності, успіхів і досягнень всього колективу та кожного його члена зокрема - умова досягнення високих результатів діяльності банку.

11. Один з принципів управління -- демократизм. Передбачає участь у процесі управління широкого кола співробітників банку, що забезпечує більш повне виявлення передового досвіду і використання ресурсного потенціалу банку.

12. Управління має бути ефективним, тобто витрати на утримання управлінського персоналу мають давати багаторазовий ефект.

Таким чином, основними принципами управління активами і пасивами є науковість, комплексність, системність, об'єктивність, точність, достовірність, дійовість, єдність планів, оперативність, зацікавленість, демократизм, ефективність. Ними необхідно керуватися при управлінні активами і пасивами на будь-якому рівні.

Активи банку відрізняються за ступенем ліквідності, прибутковості та ризикованості. Активи комерційного банку, як і будь-які види вкладення коштів, відрізняються різним рівнем ліквідності, тобто можливістю трансформації в кошти у готівковій та безготівковій формі, придатні для негайного виконання банком зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами, а також швидкістю, з якою може бути проведена ця трансформація. Так, банкноти і монети в касі банку можуть бути негайно використані для видачі депозитів приватним вкладникам, довгостроковий же кредит, наданий для будівництва, не може бути швидко трансформований у кошти на кореспондентському рахунку банку або готівкові кошти в його касі.

Різні активи банку характеризуються різним рівнем прибутку, який вони дають. При цьому чим вищий рівень ліквідності активу, тим меншою мірою він є прибутковим. Найбільший прибуток банкам дають активи у формі довгострокових кредитів та інвестицій у цінні папери. Такі активи, як правило, відрізняються високим ступенем ризику.

Залежно від характеру джерел коштів усі пасиви банку розрізняються за термінами залучення і вартістю. Від вартості й термінів залучення коштів залежить спроможність банку забезпечити їхнє раціональне розміщення і врешті-решт прийнятний дохід акціонерам банку. Основним джерелом коштів банку, як правило, є депозити фізичних та юридичних осіб, а крім того кошти центральних (національних) банків, кредити, залучені в інших комерційних банків, розміщені на ринку облігаційні позики.

Особливістю пасивів комерційного банку порівняно з іншими компаніями є висока частка коштів, залучених на різних умовах, що значно перевищує власні кошти банку.

Відповідно особливостями активів банку порівняно з виробничими компаніями є незначна питома вага матеріальних активів -- основних засобів тощо - і висока частка активів у грошовій формі. Більшу частину активів комерційного банку складають фінансові вимоги - різноманітні види позичок, вкладення в цінні папери тощо, тоді як в активах виробничої компанії фінансові вимоги представлені дебіторською заборгованістю, скорочення частки якої прагне кожна компанія, і готівкою, необхідною для виплати заробітної плати.

Процес управління активами і пасивами - це формування стратегії та проведення заходів, які приводять структуру банківського балансу у відповідність із його стратегічними цілями. Він пов'язаний із балансуванням багато в чому протилежних інтересів акціонерів банку та його клієнтів.

Перші зацікавлені в максимізації прибутку на вкладений у банк капітал, який одержують у формі дивідендів, тому вимагають від керівництва банку збільшення частки дохідних активів та підвищення процентних ставок по депозитах.

Клієнти банку, в свою чергу, хотіли б одержувати вищий дохід на кошти, розміщені на поточних, депозитних та інших рахунках у банку, а позичати кошти на різні терміни під якомога нижчий відсоток.

Керівництво ж банку, з одного боку, повинне забезпечити акціонерам прийнятний рівень дивідендів, що співвідноситься із доходами на капітал, вкладений в інші кредитно-фінансові установи, та із середнім доходом, який одержують акціонери підприємств інших галузей економіки. Якщо це завдання не буде вирішене, то можливий відплив акціонерного капіталу з даної кредитно-фінансової установи. З іншого боку, основний прибуток у різних формах -- і у вигляді процентного доходу, і у вигляді комісійного доходу -- банки одержують від операцій з клієнтами, а не від раціонального розміщення власних коштів, частка яких у пасивах банку незначна. Тому необхідно запропонувати клієнтам конкурентоспроможні процентні ставки по депозитах і комісійні тарифи.

Крім того, необхідно враховувати, що кожен вкладник є потенційним позичальником, а позичальник - вкладником. Тому банк має бути спроможним задовольнити законні й обґрунтовані потреби клієнтів у кредитних коштах. Нездатність або небажання банку задовольнити ці потреби призводить до відпливу клієнтури і, як наслідок, до скорочення пасивів банку, які можуть бути джерелом активів, що дають прибуток. Проте найбільш ліквідні активи або взагалі не дають доходу, або дають незначний. Прибуткові активи, як правило, мають низьку ліквідність.

Таким чином, основне протиріччя, яке має бути розв'язане в процесі управління активами й пасивами банку, -- це протиріччя між прибутковістю та ліквідністю.

Основним завданням управління активами і пасивами банку є забезпечення такої їхньої структури, яка дає змогу одержувати прибуток, не виходячи за межі ліквідності.

Під управлінням активами розуміються шляхи, методи й порядок розміщення залучених банком коштів з метою забезпечення рентабельної роботи банку та підтримання його ліквідності.

Залежно від стратегічних завдань банку та обраного ним кола клієнтури керівництво комерційного банку визначає оптимальну для нього структуру активів і пасивів. Процесу управління активами і пасивами передує впорядкування стратегічного плану банку, в якому визначаються основні сектори фінансового ринку, де буде працювати банк, а також основні показники його діяльності у планованому періоді. Стратегія банку визначається його акціонерами. На її основі будується фінансова модель банку, тобто оптимальний для досягнення стратегічних цілей плановий баланс, який затверджується правлінням банку. При організації управління активами і пасивами їхня структура приводиться у відповідність до запланованої.

Для здійснення управління активами і пасивами та впровадження методик управління в банку створюється спеціальний орган -- комітет з питань управління активами і пасивами. Його завданнями є розробка методик та регламентів, що реалізують функцію управління активами і пасивами, а також здійснення моніторингу і контролю за реалізацією зазначеної функції. До складу комітету, як правило, входять керівники структурних підрозділів банку, безпосередньо відповідальні за проведення активних і пасивних операцій: начальник кредитного управління, начальник управління цінних паперів, начальник управління дилінгу, скарбник або начальник економічного управління, головний бухгалтер, керівники найбільших філій.

Комітет з питань управління активами і пасивами: розробляє методики і регламенти, що стосуються управління ризиками, провадить моніторинг та аналіз ефективності роботи банку; встановлює процентні ставки по депозитах і кредитах; стежить за дотриманням нормативів, установлених Національним банком; провадить аналіз короткострокових прогнозів за джерелами і напрямками використання коштів; розглядає та аналізує звітність про відповідність фактично встановлених процентних ставок, установлює ліміти на окремі види активів і стежить за їхнім дотриманням.

2.2 Менеджмент кредитного портфеля банку

2.2.1 Сутність і значення кредитного портфеля банку

Кредитування є найважливішим напрямком здійснюваних банком активних операцій, оскільки кредитний портфель становить здебільшого від третини до половини всіх активів банку. У структурі балансу банку кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова активів банку, що має свій рівень дохідності й ризику. Тому для успішного кредитування - забезпечення повернення наданих кредитів та підвищення дохідності кредитних операцій - банки мають впровадити ефективну й гнучку систему управління кредитним портфелем.

Сучасний банк спроможний запропонувати клієнту близько 200 видів різноманітних банківських продуктів і послуг, але кредитування залишається однією з основних його функцій. Проте гострою залишається проблема якості кредитного портфеля. Так, неадекватна поведінка суб'єктів господарювання, а часто й недосконалість банківського менеджменту підштовхують банки до проведення надто ризикової кредитної політики, що негативно позначається на результатах їх діяльності в цілому. Перед службою банківського менеджменту постає проблема врахування низки можливих ризиків у кредитній діяльності, зокрема, ризику неповернення кредиту. За такої ситуації важливо уміло управляти кредитним портфелем і кредитним ризиком зокрема.

Кредитний портфель -- це сукупність кредитів, наданих банком на певну дату; він характеризує величину капіталу, вкладеного банком у кредитні операції.

Кредитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих і сумнівних щодо повернення.

Основними цілями формування кредитного портфеля є: високий рівень доходу в поточному періоді; високий темп очікуваного доходу в майбутній довгостроковій перспективі; мінімізація рівня ризиків кредитного портфеля; дотримання необхідної ліквідності кредитного портфеля; забезпечення максимального ефекту податкових пільг.

Структура кредитного портфеля може бути систематизована за такими базовими ознаками:

1. За ступенем ліквідності портфеля: високоліквідна частина (короткострокові кредити); середньоліквідна частина (середньострокові кредити); низьколіквідна частина (довгострокові кредити); неліквідна частина (сумнівні та безнадійні кредити).

2. За ступенем дохідності портфеля: високодохідна частина (процентна ставка вище від середнього на розрахунковий момент рівня); середньодохідна частина (процентна ставка дорівнює середньому на розрахунковий момент рівню); низькодохідна частина (процентна ставка нижче за середній на розрахунковий момент рівень); збиткова частина (сумнівні і безнадійні кредити).

3. За ступенем надійності портфеля: високонадійна частина (кредити елітним позичальникам, кредити з високоліквідним забезпеченням чи під гарантії уряду); ненадійна частина (кредити випадковим клієнтам без високоліквідного забезпечення чи гарантій); інші кредити.

Управління кредитним портфелем банку визначається як процес, спрямований на забезпечення раціонального співвідношення дохідності та надійності портфеля.

Основними завданнями управління кредитним портфелем банку є: забезпечення максимального рівня дохідності кредитного портфеля та акціонерного капіталу банку при мінімальному рівні ризику; забезпечення зваженого та оптимального використання кредитних ресурсів; досягнення оптимального балансу між зростанням обсягу кредитного портфеля та темпами поліпшення його якості; виконання всіх вимог та нормативних показників, викладених в інструкціях, розпорядженнях і постановах НБУ, у т.ч. регламентуючих обсяги кредитних вкладень, максимальні суми кредитів (у тому числі інсайдерам, пов'язаним та асоційованим особам); розширення клієнтської бази шляхом надання кредитних послуг високої якості.

2.2.2 Кредитна політика як основа управління кредитним портфелем банку

Одним з головних елементів ефективного управління кредитами є добре розроблена кредитна політика, що має забезпечувати ефективне управління портфелем кредитів банку, ретельний контроль за ними і мінімізацію втрат від настання кредитних ризиків. Банки мають успіх тоді, коли ризики контрольовані і знаходяться в рамках їх фінансових можливостей.

Кредитна політика банку - це стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі таких принципів кредитування, як строковість, платність, забезпеченість, поверненість та цільовий характер використання.

Кредитна політика з погляду стратегії включає пріоритети, принципи та цілі окремого банку на кредитному ринку, а стосовно тактики - фінансовий та інший інструментарій, що використовується даним банком для реалізації його цілей під час здійснення кредитних угод, правил їх здійснення, регламенту організації кредитного процесу.

Кредитна політика в більш вузькому розумінні - це система заходів банку в сфері кредитування його клієнтів, яку здійснює банк для реалізації своєї загальної стратегії в певний період часу. Таким чином, кредитна політика як основа процесу управління кредитом визначає пріоритети в процесі розвитку кредитних відносин, з одного боку, та функціонування кредитного механізму - з іншого.

Кредитну політику необхідно розробляти та діяти згідно з нею насамперед тому, що вона дає змогу планувати, регулювати, контролювати, раціонально організовувати взаємовідносини між банком та його клієнтами щодо зворотного руху грошових коштів.

Кредитні вкладення для банку мають бути надійні та рентабельні. Оскільки кредити складають найбільш значну і завжди найбільш проблемну частину активів, то вони мають піддаватися ретельній оцінці й нормативізації. Отже, кредитна політика банку є одним із найважливіших інструментів запобігання ризикам, а її головне призначення полягає у встановленні ключових принципів, яких мають дотримувати менеджери та керівники банку під час планування кредитної діяльності і надання кредитів.

Головною метою кредитної політики банку є формування зваженого та якісного підходу до управління ризиком проведення кредитних операцій.

Можна виділити такі завдання, що повинні реалізуватись у результаті розробки кредитної політики:

1. Забезпечення надання якісних кредитів. Якісні кредити (стабільні, стійкі кредити) - це такі кредити, що забезпечують адекватний процентний прибуток навіть у випадку негативних змін макроскопічних умов чи зміни умов ведення бізнесу.

2. Забезпечення прибутковості кредитного портфеля. Вартість кредиту повинна відповідати прогнозному (розрахунковому) ступеню ризику. Кредитна політика банку має бути спрямована на створення стабільних прибуткових для банку відносин з клієнтами. Прибутковість відносин з клієнтом необхідно максимізувати шляхом перехресних продаж для забезпечення максимального співвідношення ризику та прибутковості для кожного клієнта. Необхідно уникати такого кредитування, за якого жодних інших відносин, крім кредитних, між клієнтом і банком не існує та не передбачається.

3. Забезпечення розумного зростання кредитного портфеля. Метою банку є довгострокове стабільне зростання прибутковості бізнесу. Це зростання не може бути забезпечене, по-перше, без формування портфеля кредитів відповідної якості; по-друге, без досягнення оптимального співвідношення між прибутковістю та ризиком.

Кожний банк визначає власну кредитну політику, враховуючи економічну, політичну та соціальну ситуацію в регіоні його функціонування або беручи до уваги всю сукупність зовнішніх та внутрішніх ризиків, які впливають на роботу визначеного банку.

Основні принципи формування кредитної політики банків:

1. Забезпечення зв'язку кредитної політики з загальною стратегією його економічного розвитку. Кредитна політика повинна розглядатись як один з обов'язкових елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і потребує узгодження з його депозитною, процентною політикою, політикою управління банківськими ризиками. Як один із найбільших елементів, що входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, кредитна політика має бути узгоджена за своїми цілями із загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя.

2. Урахування в процесі розробки кредитної політики стану країни та її розвитку в певний період. Кредитна політика банку значною мірою пов'язана з зовнішнім середовищем, яке визначається станом розвитку економіки держави. На етапі переходу України до ринкової економіки це середовище зазнає суттєвої трансформації, яка визначає нові економічні можливості проведення окремих напрямків кредитної політики банку.

3. Урахування в процесі розробки кредитної політики прогнозування кон'юнктури фінансового ринку. Під час визначення стратегічних цілей банку з приводу обсягів його кредитної діяльності, формування рівня кредитної ставки, форм і видів кредитування клієнтів мають бути прогнозовані й враховані певні зміни, які очікуються в даному періоді на фінансовому ринку в цілому та в тих його сегментах, в яких банк проводить (або збирається проводити) свою кредитну діяльність.

4. Забезпечення дотримання правових норм державного регулювання кредитної діяльності банків. Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб'єктів господарювання, кредитна діяльність банків підлягає активному регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання виступають певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи щодо здійснення кредитних операцій). Стратегічні цілі кредитної політики і механізм їх реалізації не повинні вступати в протиріччя з чинними нормами державного регулювання кредитної діяльності.

5. Урахування внутрішнього потенціалу банку та можливостей його розвитку. Обсяг кредитної діяльності банку, диверсифікація її напрямків, можливості проведення окремих операцій та застосування окремих кредитних інструментів значною мірою визначаються розміром його статутного капіталу, рівнем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією кредитних менеджерів, організаційною структурою управління і деякими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал.

6. Сегментація напрямків кредитної політики за основними формами та видами кредитної діяльності. Як цілісне поняття кредитна політика має бути певним чином сегментована під час розробки за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках кредитної діяльності. Ця сегментація може визначати окремі пріоритети з вибору клієнтів, видів надання кредитів, відповідних кредитних інструментів, визнавши диференційовані умови кредитних договорів.

7. Забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямків кредитної політики. Цей принцип формування кредитної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей і окремих напрямків кредитної діяльності в часі, регіональному розрізі.

8. Забезпечення високої ефективності кредитної політики. Поняття високої ефективності кредитної політики передбачає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його кредитних операцій і кредитної діяльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки й надійності цієї діяльності протягом передбаченого періоду. Для забезпечення високої ефективності кредитної політики в процесі розробки мають бути визначені відносні критерії рівня прибутковості та ризику проведення окремих кредитних операцій, форм та видів кредитів, кредитної діяльності комерційного банку в цілому.

9. Забезпечення гнучкості кредитної політики. Внутрішні та зовнішні умови кредитної діяльності комерційних банків, прогнозовані в процесі розробки їх кредитної політики, можуть мати певні відхилення від їх передбачуваних значень. Ці відхилення можуть передбачати в майбутньому відповідне коригування механізмів досягнень стратегічних цілей.

Тому під час розробки кредитної політики банку має бути передбачений можливий діапазон моделей прийняття відповідних управлінських рішень, використовування нових кредитних інструментів, впровадження нових інноваційних технологій здійснення кредитного процесу, які б давали змогу враховувати можливі зміни зовнішніх і внутрішніх умов кредитної діяльності.

Згідно, з цими принципами виділяють такі етапи розробки кредитної політики банку.

1. Аналіз кредитної діяльності банку за попередній період. Головною метою аналізу є оцінка обсягу та складу кредитного портфеля банку, а також його ефективності. Аналіз кредитного портфеля банку проводиться за видами та формами кредиту відповідно до розробленої банком класифікації. На цьому етапі аналізується: обсяг кредитного портфеля банку та його динаміка в передплановому періоді; відповідність темпів зростання кредитного портфеля банку темпам зростання активів і капіталу; динаміка питомої ваги кредитного портфеля в загальному обсязі активів; аналіз структури кредитного портфеля в галузевому та регіональному плані, за видами та формами кредиту, позичальниками тощо; аналіз якості кредитного портфеля з поглибленим аналізом проблемної заборгованості; аналіз достатності резервів, що сформовані для покриття кредитних ризиків; аналіз дохідності та прибутковості кредитного портфеля банку. Результати аналізу використовуються під час розробки окремих параметрів кредитної політики банку.

2. Оцінка внутрішнього потенціалу банку і можливостей його розвитку. До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають кредитну політику банку, належать: кредитний потенціал банку; регіональна та галузева специфіка функціонування банку; ступінь ризику та прибутковості окремих видів кредитів; стабільність депозитів; спектр виконуваних операцій і послуг; забезпеченість кредитів; професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу банку; клієнтура банку; цінова політика банку; практичне володіння персоналу банку теорією та інструментами управління кредитним ризиком.

3. Дослідження факторів зовнішнього кредитного середовища та прогнозування їх розвитку. До найважливіших зовнішніх чинників належать: загальний стан економіки країни; темпи інфляції; темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП); дефіцит державного бюджету; грошово-кредитна політика НБУ; рівень доходів населення, здатність споживати банківські послуги, наявність соціальних пільг тощо; рівень конкуренції; рівень цін на банківські продукти та послуги; політизованість суспільства; соціальна напруженість; попит на послуги банку його клієнтів.

4. Формування системи стратегічних цілей кредитної політики та обґрунтування типу кредитної політики. Тип кредитної політика банку характеризує принципові підходи до її здійснення з позиції співвідношення рівня дохідності та ризику кредитної діяльності банку. Виділяють три принципових типи кредитної політики банку - консервативний, поміркований та агресивний.

Консервативний тип кредитної політики банку спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності. Орієнтуючись на даний тип кредитної політики, банк не намагається отримувати високі доходи за рахунок значного розширення обсягів кредитної діяльності. Механізмом реалізації даної політики є: жорсткі критерії оцінки кредитоспроможності позичальників; мінімізація строків надання кредитів та їх обсягів; жорсткі умови надання кредиту та підвищення його вартості; використання жорстких процедур ліквідації проблемної заборгованості.

Поміркований тип кредитної політики характеризує типові умови її здійснення відповідно до загальноприйнятої банківської практики та орієнтується на середній рівень кредитного ризику.

Агресивний тип кредитної політики за пріоритетну мету кредитної діяльності ставить максимізацію прибутку шляхом розширення обсягів кредитної діяльності, не враховуючи високий рівень кредитного ризику, що супроводжує ці операції.

Механізмом реалізації політики такого типу є: надання кредитів більш ризиковим категоріям позичальників; збільшення строків надання кредитів та їх розмірів; зниження вартості кредиту до мінімально можливого рівня; надання позичальникам можливості пролонгації кредиту.

5. Розробка основних параметрів організації кредитного процесу і визначення ступеня відповідальності кредитних менеджерів різного рівня: визначення повноважень у сфері надання кредитів, якими наділений кожен кредитний працівник та кредитний комітет; обов'язки щодо передачі прав і надання інформації в межах кредитного управління; практика перевірки, оцінки та прийняття рішень за кредитними заявками клієнтів; формування стандартів оцінки кредитоспроможності позичальників та диференціація умов кредиту; необхідна документація, яка додається до кожної кредитної заявки, а також документація, що зберігається в кредитній справи (фінансова звітність, договори гарантії і застави тощо); права працівників банку з детальним визначенням того, хто відповідає за зберігання та перевірку кредитних справ; основні правила прийняття, оцінки та реалізації кредитного забезпечення; опис політики та практики встановлення процентних ставок і комісій за кредитами, умови погашання кредитів; опис стандартів якості, які застосовуються до всіх кредитів; опис практики виявлення, аналізу та рішення ситуацій, пов'язаних а проблемними кредитами.

6. Формування механізму контролю за здійсненням кредитної політики.

7. Загальна оцінка ефективності розробленої кредитної політики.

У процесі розробки кредитної політики банки визначають пріоритети під час формування кредитного портфеля, розглядаючи його диверсифікацію з позицій визначення оптимальної кредитної політики.

Опис кредитної політики має важливе значення та допомагає банку сформувати такий портфель, який допоможе йому досягти цілої низки цілей: забезпечити прибутковість, контроль за рівнем ризику і відповідність вимогам, які висувають регулюючі органи.

І хоча опис кредитної політики має бути достатньо гнучким для того, щоб враховувати всі зміни економічних умов і правил, які встановлюються регулюючими органами, однак порушувати положення, що містяться в кредитній політиці банку можна лише у виняткових випадках.

Фактичний склад кредитного портфеля має відповідати його кредитній політиці. Інакше не буде забезпечена ефективна реалізація кредитної політики.

Отже, кредитна політика створює необхідні загальні передумови ефективної праці персоналу банку, знижує ймовірність помилок і прийняття нераціональних рішень.

2.2.3 Методи ціноутворення банківських кредитів

Банки в умовах ринку функціонують у сфері жорсткої конкуренції, тому необхідною передумовою забезпечення їх нормальної діяльності є визначення плати за банківські послуги, зокрема, на кредитному ринку.

Принцип платності кредиту означає, що юридична чи фізична особа - позичальник - зобов'язана внести до банку певну плату за тимчасово отримані (позичені) у нього для своїх потреб кошти.

Реалізація цього принципу на практиці здійснюється за допомогою механізму, яким є банківський процент. Ставка банківського процента - це своєрідна "ціна" кредиту.

Платність кредиту банку забезпечує покриття його витрат, пов'язаних зі сплатою процентів за залучені ресурси, і витрат на утримання свого апарату, а також отримання доходів для збільшення ресурсних фондів для кредитування та використання на інші потреби.

Процентна ставка за кредитом має бути: достатньою для отримання доходів за кредитом та компенсації усіх ризиків; конкурентоспроможною порівняно з іншими кредиторами; повністю покривати вартість залучених коштів; ураховувати всі взаємовідносини банку з клієнтами.

Основними чинниками, які мають враховуватись під час встановлення плати за кредит, є: облікова ставка НБУ; середня процентна ставка за міжбанківськими кредитами, тобто за коштами, що купуються в інших банках для здійснення активних операцій даним банком; середня процентна ставка, яка сплачується банком за залучені на депозити кошти; ступінь ризику, яким обтяжений банк, залежно від терміну, на який надається кредит; виду та типу кредиту; забезпечення; структура кредитних ресурсів банку (чим вищою є частка залучених коштів, тим дорожчим має бути кредит); попит на кредит (чим менший попит, тим дешевшим буде кредит); стабільність грошового обігу в країні (чим вищі темпи інфляції, тим вищою буде плата за кредит, тобто в банку зростає ступінь ризику втрати своїх ресурсів через знецінення грошей).

Цінова політика під час надання кредитних послуг передбачає обґрунтованість встановлення рівня процентних ставок за кредитами, тарифів, комісійних, премій, знижок.

Проведення цінової політики на ринку кредитних послуг передбачає вибір банком певного інструменту ціноутворення відповідно до послуг, що надаються.

До інструментів цінової політики кредитних операцій належать: розчленування ціни; диференціювання ціни; урівноважувальне ціноутворення.

Розчленування ціни доцільно використовувати в таких випадках: за наявності труднощів щодо визначення витрат банку на залучення коштів та їх розміщення; за необхідності коригування ціни в результаті надання знижок клієнтам.

Диференціювання ціни на кредитні послуги здійснюється залежно від: ступеня ризику операцій; терміну виконання угоди між банком і клієнтом; кредитоспроможності позичальника та його можливості генерувати постійно грошовий потік; характеру взаємовідносин між банком і клієнтом.

Урівноважувальне ціноутворення передбачає встановлення ціни на кредитні послуги, виходячи з міркувань, що неотриманий прибуток за даною послугою буде компенсований у майбутньому або за рахунок інших банківських продуктів.

Відповідно до обраної стратегії та тактики банк може проводити ціноутворення на кредитні операції за такими методами: "середні витрати + прибуток"; на основі відчутної цінності продукту; на основі рівня поточних ринкових ставок; на основі взаємовідносин з клієнтурою; з метою проникнення на ринок; модель цінового лідерства; встановлення ставки за кредитами нижче прайм-рейт; встановлення ставки за кредитом за принципом "вартість-вигідність".

Метод ціноутворення за методом "середні витрати + прибуток" базується на розрахунку ціни шляхом визначення витрат на надання кредитних послуг та певної надбавки у вигляді доходу банку.

Використовуючи цей метод, слід чітко визначити динаміку структури витрат на здійснення кредитних операцій. Під час застосування цього методу не враховуються три важливі фактори: рівень попиту на кредитні послуги; чутливість клієнтів до рівня встановлених цін; рівень цін конкурентів.

Без урахування цих факторів неможливо точно визначити ціну на кредитні послуги. У разі встановлення банком більш високих цін за однакової якості надання кредитних послуг виникає загроза втрати частки існуючих клієнтів.

Поряд з недоліками зазначений метод має низку переваг, зокрема, це простота у використанні та можливість зіставлення з цінами конкурентів. При цьому банк має змогу приділяти значно менше уваги коливанню попиту та пропозиції на кредитні послуги.

Ціноутворення на основі відчутної цінності продукту ґрунтується не на врахуванні витрат банку з надання послуги, а на сприйнятті послуги клієнтами. Якість, корисність та значущість кредитної послуги для клієнта формує його ставлення до неї, звідси й прийнятний рівень цін на кредитні послуги. Застосовуючи цей метод ціноутворення, банки часто виходять з того, що цінність продукту для клієнта потрібно не просто констатувати, але й підкреслювати і створювати в споживача відповідне уявлення про те, що без послуги такої якості, яку надає конкретний банк, вони не зможуть обійтись. Крім того, необхідно провести зіставлення з цінами, якістю та надійністю продуктів конкурентів.

Використання цього методу вимагає від банків детального вивчення структури своїх витрат, що дає змогу оцінити відносну якість та ціни на аналогічний продукт. Крім цього, цей метод орієнтований на аналіз споживчого попиту, що робить його більш гнучким.

Такий метод ціноутворення банківських кредитів, як ціноутворення на основі рівня поточних ринкових ставок, передбачає орієнтацію банку під час встановлення цін на кредитні послуги на ціни, які діють на ринку, тобто ініціатива в ціноутворенні належить конкурентам.

Ціноутворення на основі рівня поточних ринкових ставок застосовується, як правило, невеликими банками, які використовують стратегію "наслідування лідера". Лідерами є банки, які встановлюють мінімальні ціни на свої продукти та забезпечують максимальний обсяг наданих послуг.

Метод ціноутворення на основі взаємовідносин з клієнтами передбачає налагодження добрих відносин з клієнтами, що завжди розглядалося банками як необхідна умова забезпечення нормальної діяльності. Залежно від цих умов може формуватися і цінова стратегія банку, що максимально враховує інтереси найбільш перспективних клієнтів банку.

Метод ціноутворення з метою проникнення на ринок використовується банком у тому випадку, коли банк свідомо знижує ціни на кредитні послуги для завоювання певної частки ринку. Конкуренти, як правило, не витримують цінового тиску, що призводить до збитковості їх діяльності, а банк, який здійснює ціновий маневр, поступово знижує рівень своїх витрат і, завоювавши достатню частку ринку, може почати здійснення політики, спрямованої на підвищення рівня своєї дохідності.

Модель цінового лідерства почали використовувати найбільші банки світу. Фактично процентна ставка за кредитом буде визначатися за такою формулою:

ПС_К =БС + НД, (2.1)

де ПС_к - процентна ставка за кредитом;

БС - базова ставка, або прайм-рейт (у тому числі бажаний прибуток банку понад розмір операційних та адміністративних витрат);

НД - надбавка, розраховується за формулою:

НД = ПН + ПС, (2.2)

де ПН - премія за ризик невиконання зобов'язань не першокласними позичальниками;

ПС - премія за ризик, пов'язаний зі строковістю та довгостроковими кредитами.

Встановлення процентної ставки за кредитами, нижче прайм-рейт (модель надбавки), зумовлене зростанням конкурентної боротьби між банківськими установами та проведенням агресивної політики банками, які надавали кредити за ставками, що були наближеними до вартості залучених ресурсів. Таким чином,

ПС_К = ПВ + НД, (2.3)

де ПС_К -- процентна ставка за кредит;

ПВ - процентні витрати із залучення коштів на грошовому ринку;

НД - надбавка на покриття ризику та отримання прибутку.

Унаслідок цього процентна ставка за короткостроковим кредитом нижча за ставку прайм-рейт як базової для розрахунку ставки за кредитами.

Встановлення ставки за кредитом за принципом "вартість-вигідність" містить такі три компоненти: оцінка сукупного доходу від кредиту в умовах різних рівнів процентних ставок та іншої винагороди банку; оцінка чистої суми наданих у кредит коштів (за вирахуванням усіх депозитів, які позичальник зобов'язується тримати в банку, з урахуванням вимог до норм резервування); оцінка прибутку від кредиту, що надається до оподаткування шляхом ділення оціночного доходу від кредиту на чисту суму наданих коштів у кредит, якою фактично буде користуватися позичальник.

Для вибору оптимального методу ціноутворення на кредитні послуги слід порівняти переваги та недоліки кожного методу.

2.3 Управління інвестиційним портфелем банку

2.3.1 Інвестиційний портфель банку: сутність та функції

Сучасне фінансове інвестування безпосередньо пов'язане з формуванням інвестиційного портфеля. Воно базується на тому, що більшість інвесторів обирає для інвестування більш ніж один фінансовий інструмент, тобто формує певну їх сукупність. Цілеспрямований підбір таких інструментів являє собою процес формування інвестиційного портфеля.

Інвестиційний портфель банку являє собою цілеспрямовано сформовану сукупність фінансових інструментів, призначених для здійснення фінансового інвестування відповідно до розробленої інвестиційної політики.

Оскільки для більшості банків єдиним видом фінансових інструментів інвестування є цінні папери, то поняття "інвестиційний портфель" ототожнюється з поняттям "портфель цінних паперів".

Основне завдання портфельного інвестування - поліпшити умови інвестування, додавши до сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, які недосяжні з позиції окремо взятого цінного папера, і можливі лише в разі їх комбінації.

Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, інвестиційний портфель є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується необхідна стійкість прибутку за мінімальним ризиком.

Банківські інвестиції в цінні папери виконують багато важливих функцій у питаннях внутрішнього банківського управління, а саме: забезпечують додаткове, відмінне від кредитів джерело доходів, яке особливо важливе для керівництва і акціонерів банку, коли доходи за наданими показниками знижуються; можуть бути продані банком для отримання необхідних грошових коштів або використані як застава при запозиченні додаткових фондів, тобто являють собою джерело ліквідності і використовуються для обмеження обсягу готівкових резервів; допомагають зменшити податкові зобов'язання банку шляхом інвестицій у папери, звільнені від оподаткування; дають змогу компенсувати високі кредитні ризики портфеля банківських кредитів з придбанням високодохідних цінних паперів; забезпечують географічну диверсифікацію, бо цінні папери найчастіше пов'язані з іншими регіонами, ніж об'єкти банківського кредитування; використовуються як застава під час отримання кредиту від банків і центрального банку; забезпечують гнучкість банківського портфеля активів, бо цінні папери, на відміну від кредитів, можуть бути швидко придбані або продані для реструктуризації активів банку залежно від ринкової кон'юнктури; поліпшують фінансові показники банківського балансу завдяки високій якості більшості цінних паперів, що зберігаються банком.

Таким чином, функціями інвестиційного портфеля є: стабілізація прибутків банку незалежно від фаз ділового циклу; компенсація кредитного ризику портфеля банківських кредитів; забезпечення географічної диверсифікації; підтримка ліквідності; зниження податкового тягаря; використання портфеля як застави; страхування банку від втрат у результаті зміни процентних ставок; забезпечення гнучкості банківського портфеля активів; поліпшення фінансових показників банківського балансу завдяки якості цінних паперів.

Під час формування інвестиційного портфеля потрібно керуватися такими міркуваннями: безпека вкладень (невразливість інвестицій до потрясінь на ринку цінних паперів); стабільність отримання прибутку; ліквідність вкладень (здатність швидко і без втрат в ціні перетворюватися в готівку).

Жоден з фінансових інструментів не володіє всіма зазначеними вище властивостями. Тому неминучий компроміс. Якщо цінний папір надійний, то прибутковість буде низькою, оскільки ті, хто віддає перевагу надійності, будуть пропонувати високу ціну і знизять прибутковість.

Головною метою управління інвестиційним портфелем є забезпечення реалізації основних напрямків політики фінансового інвестування банку шляхом підбору найбільш прибуткових і безпечних фінансових інструментів. Інакше кажучи, відповідний набір фінансових інструментів покликаний знизити ризик вкладника до мінімуму і одночасно збільшити його прибуток до максимуму.

З урахуванням сформульованої головної мети будується система конкретних локальних цілей управління портфелем, основними з яких є: забезпечення високого рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоді та високих темпів зростання капіталу, що інвестується в майбутній довгостроковій перспективі; забезпечення мінімізації рівня інвестиційних ризиків, пов'язаних з фінансовим інвестуванням; забезпечення необхідної ліквідності портфеля; виконання нормативних вимог регулюючих органів (НБУ); забезпечення максимального ефекту "податкового щита" в процесі фінансового інвестування.

Зазначені конкретні цілі управління портфелем цінних паперів значною мірою є альтернативними. Так, забезпечення високих темпів зростання капіталу, що інвестується в довгостроковій перспективі, певною мірою досягається шляхом істотного зниження рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоді, і навпаки. Темпи зростання капіталу, що інвестується, і рівень формування поточного інвестиційного прибутку безпосередньо пов'язані з рівнем інвестиційних ризиків. Забезпечення необхідної ліквідності портфеля може перешкоджати включенню в нього як високодохідних, так і низькоризикових фінансових інструментів інвестування.

2.3.2 Інвестиційна політика як основа управління портфелем цінних паперів банку

Одним із головних елементів ефективного управління портфелем цінних паперів є розроблена інвестиційна політика, що має забезпечувати ефективне управління портфелем цінних паперів банку, ретельний контроль за ними і мінімізацію втрат від настання інвестиційних ризиків. Банки мають успіх тоді, коли ризики контрольовані і знаходяться в рамках їх фінансових можливостей.

Інвестиційній політика банку -- це частина загальної фінансової політики банку, що забезпечує вибір найефективніших фінансових інструментів вкладення капіталу та своєчасне їх реінвестування.

Головною метою інвестиційної політики банку є формування зваженого та якісного підходу до управління інвестиційним ризиком.

Вибір інвестиційної політики передбачає визначення мети, цілей та обсягу коштів, що інвестуються в цінні папери. Цілі інвестора мають формулюватися з урахуванням як дохідності, так і ризику. Цей етап інвестиційного процесу звичайно закінчується обранням потенційних видів цінних паперів для включення їх у портфель. Даний вибір має враховувати як загальні міркування щодо отримання прибутку, так і цілі інвестування, обсяг інвестованих коштів, ризики та оподаткування.

Основні принципи формування інвестиційної політики банків:

1. Забезпечення зв'язку інвестиційної політики з загальною стратегією економічного розвитку банку. Інвестиційна політика має розглядатись як один з обов'язкових елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і, потребує узгодження з його депозитною та кредитною політиками, політикою управління банківськими ризиками. Як один із найбільших елементів, які входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, інвестиційна політика має бути узгоджена за своїми цілями з загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя.

2. Урахування під час розробки інвестиційної політики стану країни та її розвитку в певний період.

3. Урахування під час розробки інвестиційної політики прогнозування кон'юнктури фінансового ринку. Під час визначення стратегічних цілей банку з приводу обсягів його інвестиційної діяльності, вибору форм інвестування мають бути прогнозовані і враховані певні зміни, які очікуються в даному періоді на фінансовому ринку в цілому і в тих його сегментах, у яких банк проводить (або збирається проводити) свою інвестиційну діяльність. Унаслідок циклічності розвитку і постійної мінливості стану фінансового ринку, окремих його сегментів необхідно систематично вивчати стан його кон'юнктури для формування ефективної інвестиційної політики, її коригування в окремих напрямках.

4. Забезпечення дотримання правових норм державного регулювання інвестиційної діяльності банків. Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб'єктів господарювання, інвестиційна діяльність банків підлягає активному регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання є певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи щодо здійснення інвестиційних операцій). Стратегічні цілі інвестиційної політики і механізм їх реалізації не повинні вступати в протиріччя з чинними нормами державного регулювання інвестиційної діяльності.

5. Урахування внутрішнього потенціалу банку та можливостей його розвитку. Обсяг інвестиційної діяльності банку, диверсифікація її напрямків, можливості купівлі окремих фінансових інструментів передусім визначаються розміром його статутного капіталу, рівнем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією фінансових менеджерів, організаційною структурою управління і деякими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал. Стратегічні цілі інвестиційної політики та механізм її реалізації мають враховувати ресурсні обмеження нарощування внутрішнього потенціалу банку.

6. Сегментація напрямків інвестиційної політики за основними формами та видами інвестиційної діяльності. Як цілісне поняття інвестиційна політика має бути певним чином сегментована під час розробки за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках інвестиційної діяльності. Ця сегментація має визначати окремі пріоритети щодо вибору відповідних фінансових інструментів.

7. Забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямків інвестиційної політики. Цей принцип формування інвестиційної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей і окремих напрямків інвестиційної діяльності в часі, регіональному розрізі.

8. Забезпечення високої ефективності інвестиційної політики. Поняття високої ефективності інвестиційної політики передбачає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його вкладень у цінні папери та інвестиційної діяльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки і надійності цієї діяльності протягом передбачуваного періоду. Для забезпечення високої ефективності інвестиційної політики під час розробки, мають бути визначені відносні критерії рівня прибутковості, ліквідності та ризику портфеля цінних паперів.

9. Забезпечення гнучкості інвестиційної політики. Внутрішні та зовнішні умови інвестиційної діяльності банків, прогнозовані під час розробки їх інвестиційної політики, можуть мати певні відхилення від їх передбачуваних значень. Ці відхилення можуть в майбутньому забезпечити відповідне коригування механізмів досягнень стратегічних цілей.

Тому під час розробки інвестиційної політики банку слід визначити можливий діапазон моделей прийняття відповідних управлінських рішень, які дають змогу враховувати можливі зміни зовнішніх та внутрішніх умов інвестиційної діяльності.

Згідно з цими принципами виділяють такі етапи розробки інвестиційної політики банку:

1. Аналіз інвестиційної діяльності банку за попередній період. У процесі цього аналізу вивчаються обсяги, форми та ефективність фінансового інвестування в банку. Об'єктами аналізу є: загальний обсяг інвестування в цінні папери, темпи зміни обсягу портфеля цінних паперів, зміна питомої ваги портфеля цінних паперів в активах банку; склад, структура портфеля цінних паперів за конкретними фінансовими інструментами та їх динаміка; дохідність окремих цінних паперів та портфеля цінних паперів у цілому. Проведений аналіз дає змогу оцінити обсяги та ефективність портфеля цінних паперів у передплановому періоді.

2. Оцінка внутрішнього потенціалу банку і можливостей його розвитку. До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають інвестиційну політику банку, належать: тип стратегії комерційного банку; регіональна та галузева специфіка функціонування банку; ресурсний потенціал банку; можливість реалізації завдань банку через портфель цінних паперів; необхідність підтримки відповідного рівня ліквідності і мінімізації ризиків; професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу банку; практичне володіння персоналу банку теорією та інструментами зниження інвестиційного ризику.

3. Дослідження факторів зовнішнього середовища та прогнозування їх розвитку. До найважливіших зовнішніх чинників належать такі: загальний стан економіки країни (фази економічного циклу, рівень інфляції, дефіцит державного бюджету тощо); чинні законодавчі пільги й обмеження; стан ринку цінних паперів - його наповненість, динаміка процентної ставки і курсової вартості цінних паперів тощо.

4. Формування системи стратегічних цілей інвестиційної політики. Обґрунтування типу інвестиційної політики. Тип інвестиційної політики банку характеризує принципові підходи до її здійснення з погляду співвідношення рівня дохідності та ризику інвестиційної діяльності банку.

5. Визначення обсягу інвестування в цінні папери в плановому періоді. Як правило, визначається не в абсолютному розмірі, а шляхом визначення діапазону співвідношення суми вкладень у цінні папери до суми робочих активів; суми загальних активів, суми капіталу банку.

6. Визначення типу і структури портфеля цінних паперів. Під час формування портфеля цінних паперів банк має чітко сформувати свою стратегію управління та визначити майбутній тип портфеля. Основною перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних завдань. Для цього використовуються різні портфелі цінних паперів, у кожному з яких є власний баланс між існуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля, і очікуваною ним віддачею (прибутком) у певний період часу. Співвідношення цих чинників і дає змогу визначити тип портфеля цінних паперів. Тип портфеля - це його інвестиційна характеристика, заснована на співвідношенні прибутковості і ризику. При цьому важливою ознакою під час класифікації типу портфеля є те, яким способом і за рахунок якого джерела даний прибуток отриманий: за рахунок зростання курсової вартості чи за рахунок поточних виплат - дивідендів, процентів. Виділяють два основних типи портфеля: портфель доходу (портфель, орієнтований на переважне отримання прибутку за рахунок процентів і дивідендів); портфель росту (портфель, орієнтований на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що включені до складу портфеля). Водночас спрощеним було б розуміння портфеля цінних паперів як однорідної сукупності. Так, наприклад, незважаючи на те що портфель росту орієнтований на акції, інвестиційною характеристикою яких є зростання курсової вартості, до його складу можуть входити і цінні папери з іншими інвестиційними властивостями. Таким чином, розглядають ще й портфель росту і доходу. Під час вибору структури портфеля цінних паперів на даному етапі має бути визначене співвідношення між спекулятивною та консервативною частинами портфеля.