Динне дерево золотопелюсткове поширене в Андах Еквадору. Росте воно на висоті 1500--3000 м над рівнем моря. Його плоди, 10--15 см завдовжки, споживають вареними.

Динне дерево кундинамарське, або хамбуру, зустрі-чається на півночі Південної Америки в Андах. Зростає воно на висоті 1800--3000 м над рівнем моря. Це неви-соке дерево з пальчастороздільними, знизу сизуватими, до 40 см завдовжки листками і дрібними зеленкуватими квітками, зібраними у суцвіття, що розвиваються прямо на стовбурі. Плоди гранчасті, гострокінцеві, яскраво-оранжеві, зовні схожі на плоди какао, до 10 см завдовж-ки. Дерево широко культивується у тропіках заради смачних, з тонким ароматом плодів, які споживають вареними.

Та найбільш цінним і поширеним є динне дерево звичайне, за яким і закріпилася назва «папайя». Воно було відомо майя і ацтекам, його здавна культивують в усій тропічній Америці. У Полінезію папайя попала, можливо, ще до Колумба. У XVI ст. вона з'явилася на Сході, де знайшла свою другу батьківщину.

Більшість вчених вважають, що папайя має гібридне походження. Проте дехто з дослідників доводить, що папайя зрідка зустрічається в дикому стані на узліссях лісів у північній частині Аргентини.

Головними центрами культури папайї являються Ве-ликі Антильські острови,

Шрі-Ланка, Індія, Малайзія, Гавайські острови, Мексика, Бразилія, Індонезія, Таїті, Ямайка.

Промислові плантації папайї, що дають високоякісні плоди, закладають у тропіках не вище 1000 м над рів-нем моря. Динне дерево за своєю природою надзвичайно ніжне і тому погано росте там, де ночі бувають вогкі та прохолодні. Воно гине не лише від морозу, а навіть від низьких позитивних температур. До ґрунтів ця рос-лина невибаглива, але не витримує болотних і надмір-но сухих ґрунтів.

Х. Авокадо

Звичай прикрашати лавровим вінком людей, що від-значилися в різних сферах людської діяльності, дістав-ся сучасному людству від древніх еллінів, у яких лавр був присвячений Аполлону -- богу мудрості, покровите-лю мистецтв. Листя лавра благородного (Laurus nobilis ) здавна широко відоме як прянощі, його застосо-вують при виготовленні м'ясних та рибних консервів та для інших цілей.

А от родича лавра благородного мексіканське вічно-зелене дерево персею американську (Реrsеа аmеrісаnа), що також належить до родини лаврових (Lauraceае), мало хто знає. А між тим персея відома з глибокої дав-нини: при розкопках усипальниці фараона Рамзеса II, що правив Єгиптом близько 3000 років тому, знайдено ритуальні гірлянди з листків персеї.

Рід персея (Реrsеа) включає 50 видів рослин, поши-рених переважно в тропічних і субтропічних країнах Америки та на Канарських островах. Цей рід представ-лений в основному деревами і лише зрідка кущами. Листки у персеї прості, чергові, більш-менш шкірясті. Квітки дзвоникуватої форми, двостатеві, з простою оцві-тиною, 8--12 тичинок розміщені у 3--4 колах, є стамі-нодії (редуковані тичинки), пиляки відкриваються кла-панами. Плід -- однонасінна ягода грушовидної або круглястої форми.

Найцікавішим і широко розповсюдженим видом є персея американська, дерево авокадо або, як ще кажуть, алігаторова груша, що в дикому стані зустрічається у Мексіці, Центральній та Південній Америці до Півден-ного Перу.

Росте авокадо у лісах на схилах гір, у вологих райо-нах з рівномірним розподіленням опадів, головним чи-ном на висоті від 600 до 1500--1800 м над рівнем моря. У Гватемалі воно іноді підіймається до висоти 2400-- 2700 м і росте у дубово-соснових лісах разом з лузітанським кипарисом (Сuprеssus lusitаnіса). Авокадо тіньовитривале, але гине на надмірно зволожених грунтах.

Авокадо -- високе дерево, до 20--30 м заввишки, з довгастими або еліптичними, 10--12 см завдовжки і З--10 см завширшки, темно-зеленими, наче лакованими, листками. Суцвіття розташовані у пазухах листків.

Плоди авокадо дуже оригінальні і варіюють за своєю формою, розмірами та кольором. Форма їх найчастіше буває грушовидною, яйцевидною або сферичною, зав-довжки 7--20 см, а колір -- зелений, каштановий, пур-пурний, пурпурно-чорний і навіть фіолетовий. Важать вони залежно від сорту 50--600 г. Жовтувато-зелений м'якуш плодів має маслянисту консистенцію.

Плоди авокадо надзвичайно цінні, високохарчові, дієтичні та лікувальні за своїми властивостями. Вони складаються з 60--70% води, 5--10% вуглеводів, 10--30% жирів, які засвоюються організмом людини так само, як і вершкове масло, і 1,2--1,8% протеїну. В них є ві-таміни В, В₂, С, Е, РР, К і Н, а також провітамін А. У складі зольних речовин міститься 14 елементів, серед них калій, натрій, фосфор, залізо та кальцій, необхідні для організму людини.

100 г плодів авокадо еквівалентно 218 калоріям. Ці плоди перевищують за калорійністю у 2 рази нежирне м'ясо, калорійніші за яйця, але поступаються перед ри-сом та пшеничним хлібом.

Плоди авокадо відрізняються від усіх знайомих нам овочів та фруктів. У них, як вже зазначалось, незвично багато жирів, білків, різних мінеральних солей, є великий набір вітамінів, проте мало цукру, тому вони дуже корисні для діабетиків. А деякі спеціалісти взагалі до-держуються думки, що плоди авокадо можуть замінити людині всю їжу і людина зможе нормально існувати, якщо вона їстиме лише ці плоди та питиме воду. За своїм хімічним складом плоди авокадо скоріше овочі, ніж фрукти. їх вживають в їжу сирими, приправ-ляючи такими гострими спеціями, як перець, оцет тощо. Найчастіше з плодів авокадо роблять салат або ви-користовують як приправу у вигляді пюре, іноді го-тують супи. Застосовують їх також для приготування різних сортів морозива. Авокадова олія цінується як високоякісна приправа для салатів. Вона використо-вується в косметиці та медицині, зокрема з неї виготов-ляють різні мазі, якими лікують опіки та різні захворю-вання шкіри. Невелику кількість її одержують в основ-ному з дикорослих дерев або з понівечених плодів куль-турних сортів рослини. Листки, гілки та шкірку плодів рекомендують вживати при шлункових захворюваннях, а плоди -- при катарах шлунка та для зниження кро-в'яного тиску.

Авокадо розводять вирощуванням прищеплених сад-жанців у розсадниках з наступною висадкою їх на план-тації. Рослини розташовують на відстані 6--8 м одна від одної так, щоб на одному гектарі було 200--300 де-рев авокадо. Одне дерево дає за сезон понад 100 плодів. Різні сорти авокадо мають різну шкірку плодів, яка найчастіше буває тонша за 1 мм. Сорти, які дозрівають влітку та восени, мають тоншу шкірку, а в тих, що до-зрівають взимку та весною, вона буває трохи дерев'янистою.

Аборигени Центральної Америки та Вест-Індії за-довго до відкриття Америки протягом багатьох століть вирощували авокадо. Було відомо понад 500 сортів трьох географічних рас: мексиканської, гватемальської, вест-індської. У Мексиці, Центральній та частково Південній Аме-риці плоди авокадо є одним із найпоширеніших харчо-вих продуктів.

Велика увага культурі авокадо поза межами її ареа-лу приділяється в США, особливо у Каліфорнії та Флориді. В посушливих районах ця культура потребує зрошення.

Авокадо досить добре пристосувалося до континен-тального клімату Мексики, і тому це дерево може пере-носити незначні зниження температури. І все-таки морозостійкість його незначна -- така, як у апельсина та лимона. У Західному Закавказзі в районі Зеленого Мису, Сухумі, Гагри та Сочі вирощують персею дрімісолисту (Реrsеа drymifoliа), яка є древньою мексиканською культурою. Дерево росте швидко і вже в 10--12 років досягає 8--12 м заввишки, однак у суворі зими потребує захисту. Плодоносить воно рясно, але врожайність цього виду авокадо нестабільна. Плоди дрібніші, ніж у аво-кадо, вони грушовидні, м'ясисті, важать 300--400 г, містять від 18 до 30% цінної твердої олії, значну кіль-кість білкових речовин, а також вітаміни А, С, Б і Е. Ефірна олія, що її одержують з листків персеї дрімісолистої, має запах анісової олії.

На Азорських і Канарських островах, а також на островах Мадейра зростає персея індійська (Реrsеа іndisa), яка разом з ендемічною персеєю азорською (Реrsеа аzоrіса) утворює ліси в нижньому поясі гір. Персея індійська -- високе, до 40 м заввишки, дерево з темнопурпурними малом'ясистими плодами. Дерево досить декоративне, воно зрідка зустрічається в парках Сухумі, де цвіте і плодоносить.

ХІ. Кофейне дерево

Всім добре відомо: ніщо так швидко не знімає втоми, як чашечка гарячої кави.

Кофейне дерево займає значно більші площі, ніж чай: у світовому виробництві гарячих напоїв воно посі-дає перше місце. На початку другої половини XX ст. вироблялось близько 2,5 млн. т кофе. Незважаючи на те що батьківщина кофе -- Африка, найбільші площі під цією рослиною знаходяться у Латинській Америці.

Довгий час центром культури кофе була Бразилія, яка давала понад 50% світової продукції. Проте 5--6 років тому кофейні плантації тут померзли і їх площі значно скоротилися. Це призвело до кофейної кризи, до підвищення цін на кофе на світовому ринку. А порівняно недавно, в 60--70-х роках у Бразилії викорчовували цілі кофейні плантації. У роки кризисів «у плановому порядку» знищували величезну кіль-кість цінного продукту. Кофе топили в океані, спалю-вали, переробляли на пластмасу -- і все це робилося заради підтримання високих цін на нього. І відбува-лося це в країні, яка, за висловом прогресивного бразильського вченого Жозуе де Кастро, є країною го-лоду.

Друге місце по вирощуванню кофе належить Колум-бії. Країни Центральної Америки дають до 15% світо-вої продукції.

Майже 13% кофе експортує тропічна Африка, де близько 5% виробництва кофе припадає на Ефіопію і 2--3%--на країни північно-західної частини.

Із азіатських країн до 1% світової продукції вироб-ляє Індонезія і приблизно стільки ж -- Океанія.

А взагалі, цю тропічну рослину вирощують 31 краї-на Америки, 14 країн Азії, Океанії й Австралії і 36 країн Африки.

Рід кофейне дерево (Соffеа), що належить до ро-дини маренових (Rubiaceaе), об'єднує понад 40 видів рослин, поширених у Центральній і Південній Америці, Південно-Східній Азії, на Шрі-Ланка, Яві, в Африці.

Найбільше значення має кофейне дерево аравійське (Соffеа аrаbіса), що займає 90% площі усіх кофейних плантацій. Це великий гарний кущ або невисоке вічно-зелене дерево, до 5--9 м заввишки. Стовбур стрункий, кора зеленкувато-сірового відтінку. Крону дерева скла-дають довгі гнучкі розложисті або звисаючі гілки, які несуть численні листки. М'які листки цільнокраї, злегка хвилясті, яскраво-зелені, блискучі, 5--20 см завдовжки та 1,5--5 см завширшки, на коротких черешках. Розмі-щені вони супротивно. Квітки білі або трохи зеленку-ваті, двостатеві, правильні, п'ятичленні, з тонким ніжним ароматом, по 3--7 у пазухах листків. Довжина трубочки віночка 1 --1,2 см завдовжки, часточки ланцетні, до 0,7 см завдовжки.

Плід -- двонасінна, овальна або округла ягода 1--1,5 см у діаметрі, оплодень м'ясистий. Плоди кофей-ного дерева дозрівають, поступово змінюючи своє забарвлення від зеленого через жовте та червоне до ма-линового і навіть фіолетового. Дерево квітне і плодоно-сить одночасно протягом всього року. Цвітіння залежить від раптового падіння температури, що відбувається після сильної грози. Можливо, йому сприяє і озон, що виникає у повітрі після сильних розрядів блискавки, ад-же тропічна гроза незрівняна з грозою помірних широт.

У кожній ягоді міститься дві зеленкувато-сірих з сріблястою оболонкою насінини. У деяких сортів, що дуже високо цінуються, буває по одній насінині в плоді. У дикому стані кофейне дерево аравійське зростає в Ефіопії, у річкових долинах на висоті 1350--1800 м над рівнем моря. Цілі лісові зарості його зустрічаються і зараз у провінції Каффа. Кофейні дерева -- надзви-чайно теплолюбні тропічні рослини. Температури нижче 15° для них занадто холодні. Кофейні дерева для свого росту потребують достатнього зволоження, і тому їх плантації закладають звичайно лише в тих областях, де річна кількість опадів становить не менше 1250 мм на рік, причому з рівномірним випаданням протягом веге-таційного періоду без різких періодів посухи.

Плантації кофейного дерева аравійського, як прави-ло, розміщуються не нижче 1200 м над рівнем моря. Ці дерева погано переносять жару тропіків, і тому в нижньому гірському поясі вирощують більш жаровитрива-лий вид -- кофейне дерево могутнє (Соffеа rоbusta). При недостатній кількості вологи застосовують штучне зро-шення. Кофейні дерева добре розвиваються і на вулка-нічних грунтах.

Розмножується кофейне дерево насінням, яке зви-чайно висівають у спеціальних розсадниках. Через один два роки сіянці, що досягли заввишки 30--50 см, висаджують на постійні плантації на відстані 3,5--4,5 м один від одного. У Бразилії існує й інший спосіб: посів відбу-вається прямо на плантацію. По кілька насінин кидають у гнізда, розташовані на певній відстані одне від одного, а потім сіянці розріджують. Плантації кофе іноді при-тіняють. Притінювачами можуть бути банан, інколи моринда або якісь інші рослини. Одначе питання, чи треба притінювати кофейні дерева, і досі лишається спірним. Кофейні дерева починають плодоносити у віці 3--5 років. Найбільші врожаї одержують, коли дерева досягають 15--18 річного віку, а потім продуктивність план-тації значно знижується і в віці 30--40 років стає вже нерентабельною. Плоди збирають вручну.

Існує два способи одержання кофейних зерен: «мок-рий» та «сухий». При першому плоди током води по-даються у спеціальну машину -- пульпер, усередині якої обертається борозенчастий валик. Плоди, які попадають у проміжок між валиком і оточуючим його напівциліндром з поздовжніми металевими смужками на його внутрішній поверхні, звільнюються від м'якуша і над-ходять у підставлені посудини. Далі насіння вміщують у цистерни з водою, де воно поступово очищається від залишків пульпи. Потім його знову пропускають через пульпер і висушують.

При другому, «сухому», способі плоди спочатку ви-сушують на сонці, а потім пропускають через спеціальні машини, де хрумкі залишки м'якуша розпадаються на дрібні часточки, від яких вони звільнюються за допомо-гою сильного струменя повітря. З 1 га одержують у середньому 2,5 т «бобів» кофе. Насінини тверді, з світло-сірим відтінком, мають овальну форму, плоскоопуклі, з глибокою борозенкою на плоскому боці. Зверху вони вкриті тонкою «срібля-стою» або пергаментною оболонкою.

Найкращим за якістю здавна вважається Йєменське кофе. Широко відомий дрібнонасінний сорт мокко одер-жав свою назву від одноіменного порту, через який від-бувається вивіз цього сорту кофе. Справжнє Йєменське кофе виробляється у невеликій кількості й вивозиться переважно в Англію та деякі інші країни. Бразильське та колумбійське кофе також високоякісні. Існуючі зараз сорти кофе задовольняють різні смаки, проте чи не найбільшою популярністю користується те, що виробляє Колумбія.

Природні умови Колумбії виключно благодатні для вирощування «брунатного золота», як кажуть у цій країні. Кофейні плантації розміщуються, як правило, на схилах гір і їх доводиться обробляти вручну. «Кофе під-тримує третину колумбійців, але нікого не робить бага-тим» -- ці слова часто можна чути серед збирачів пло-дів на кофейних плантаціях.

Стрункі ряди кофейних дерев зростають у тіні тро-пічних велетнів, які немовби прикривають плантацію від пекучого сонця. Кращі сорти колумбійського кофе розводять у затінку, і це є однією з особливостей місце-вого способу вирощування кофейних дерев.

Кофейні дерева обов'язково підрізають, щоб вони не були вище 2 м. Це не тільки посилює плодоношення, а й поліпшує якість плодів. Грона кофейних плодів обліплюють усі гілочки. Плоди, як правило, різнобарв-ні, бо на гілках одного й того самого дерева і навіть на одній гілці в одному гроні вони дозрівають у різний час. Для одержання високоякісного кофе вибираються вруч-ну лише зовсім стиглі ягоди, таким чином до однієї і тієї ж гілки збирачу доводиться повертатися кілька ра-зів. Плоди не повинні також перезріти, бо це знижує їхню якість.

Ґрунт під деревом регулярно прополюється, і лише де-не-де видніються невеликі килимки з дрібних росли-нок, що трохи нагадують наші фіалки.

Проте не лише чудовий клімат, тінь, належний до-гляд за плантацією та збирання виключно стиглих пло-дів визначають якість кофе. Біля домівок колумбійців, серед квітучих гібіскусів та яскравих бугенвілей, можна побачити спеціальні машини, котрі служать для від-окремлення м'якуша від насіння. Одержане сухе на-сіння і є товарною продукцією, яка надходить у країни, що споживають кофе. Там воно піддається остаточному обробленню: з нього знімають оболонки, полірують, сортують. Сухі зерна кофе містять 34% клітковини, 12 води, 10--13 жирів, 15--16 цукрів, декстринів і кислот, 10% білків. Цінність кави залежить від наявності в ній ал-калоїдів кофеїну, якого залежно від сорту буває від 0,65 до 2,7%.

Високі і лікувальні властивості кофе. Першим звер-нув увагу на нього як на лікувальний засіб італійський лікар і ботанік П. д'Альпіно. Вже давно доведено, що кава знімає головний біль, покращує кровообіг, обмін речовин, посилює дихання. Настій сирого кофе корис-ний при коклюші та нервових розладах, а також при артриті та подагрі. Напій з піджарених зерен кофе збу-джує нервову систему, серцеві м'язи, зменшує виділення вуглекислоти у легенях. Кофе позитивно діє при спазмах шлунка, його вжи-вають від зубного болю та при отруєннях наркотиками. Настояне, але не кип'ячене кофе ефективно впливає на перистальтику кишечнику. Не так давно з'явилися дані, які стверджують, що кава у суміші з молоком або червоним угорським вином допомагає при тифі та епі-демічній дитячій холері. Корисна дія кофе при загроз-ливій анемії головного мозку, коли людина знепритомніє. Його не слід вживати при повнокров'ї та високому кров'яному тискові, при певних видах іпохондрії, тубер-кульозі та деяких інших захворюваннях.

Відходи від оброблення кофе, що становлять 60% урожаю, багаті на кальцій, фосфат, фосфорну кислоту, і тому їх використовують як добриво, йдуть відходи на паливо і на виробництво кофелїту -- пластичного мате-ріалу з високими ізоляційними властивостями.

Про кофе немає літературних даних до початку XV ст., і тому можна вважати, що це порівняно молода культура. Походження її пов'язане з двома країнами -- Ефіопією, як зазначалося вище, та Йєменом.

У XV--XVI ст. Аравія була єдиною країною кофе -- «кахва». З того часу йємен утопає у кофейних садах. Кофейні дерева вирощують на терасах, застосовуючи штучне зрошення. Відомо, що відносини Ефіопії з Йєме-ном існували ще в IV ст. і тому природно, що кофе було запозичене Йєменом з Ефіопії.

В Ефіопії кофейні дерева не культивувалися; ще довго після того, як в Йємені їх почали вирощувати, ефіопи все-таки не вживали його, бо, будучи христия-нами, вони дотримувались заборони на каву, накладе-ної церквою та негусом. Кава вважалась магометан-ським винаходом.

Дикоросле кофейне дерево аравійське було знайде-но ботаніком Ротом 1843 р. у Південній Ефіопії. Вчений писав, що в Ефіопії вживали каву таємно, нехтуючи законом. Відомо також, що кочівники та караванщики в цій країні давно знали про збуджувальні властивості кофе. Дію кофе на нервову систему помітили пастухи Ефіопії, спостерігаючи, як кози та вівці, наївшись пло-дів, що опали з диких чагарників кофе, не спали вночі.

Каву могли вживати провідники караванів, бедуїни. І зараз, виряджаючись в дорогу, вони беруть з собою все необхідне для приготування кави. Та ніхто, мабуть, не вміє приготувати такий ароматний, густий і міцний напій, як араби Йємена та бербери Північної Африки. Європейці же дізнались про кофе значно пізніше, у пер-шій половині XVII ст., а першу кав'ярню відкрито у

Лондоні 1652 р.

Наприкінці XVII ст. голландці почали культивувати кофейні дерева на острові Шрі-Ланка, де з 1825 р. план-тації їх зайняли значні площі. Через кілька десятків років вони були знищені грибом-паразитом Неmileia vastatrix.

У Південну Америку кофе було завезене 1740 р., а дещо пізніше у Бразилію, де його культура швидко по-ширилась. Крім кофейного дерева аравійського, культивуються і інші, серед яких заслуговують на увагу кофейне дере-во ліберійське (Соffеа liberica) та кофейне дерево мо-гутнє (Соffеа гоbustа).

Кофейне дерево ліберійське -- досить високе, до 12 м заввишки, з пірамідальною кроною із великих, 16--35 см завдовжки і 6--15 см завширшки шкірястих листків. Плоди трохи більші, ніж у кофейного дерева аравійського, видовжені, 2--3 см у діаметрі. Насіння містить 1,06--1,45% кофеїну.

У дикому стані зростає у тропічній Західній Африці, а культивується від Сенегалу до Східної Африки, на Шрі-Ланка, в Індонезії. В культурі воно не потребує притінення, стійке до грибкових захворювань листків. Якість цього виду кофе задовільна.

Кофейне дерево могутнє -- невисокий чагарник, 2--5 м заввишки, з світло-зеленими еліптичними або ланцетними листками до 20 см завдовжки та 5--11 см завширшки. Квітки білі або рожеві, квітує дерево 2--3 дні. У дикому стані зростає в екваторіальних лісах і саванах Конго, до 1300 м над рівнем моря.

Вирощується нині на великих площах, бо цей вид виявився найпридатнішим для одержання розчинного кофе. Кращі посадки його розміщуються на рівнині. Культивується воно на Яві, Шрі-Ланка, в Індії, Малай-зії, на острові Суматра, а також в Конго, на Мадагаска-рі, в Кенії та інших країнах.

В Європі плоди цього дерева відомі з 1900 р.Кофейне дерево могутнє надзвичайно врожайне, містить 1,5--2,4% кофеїну. Напій, виготовлений з його зерен, за смаком нагадує каву з кофе аравійського з легким ароматом шоколаду. Цей вид кофе дуже перспективний.

ХІІ. Звідки походить шоколад

Зараз важко знайти людину, якій не доводилося ла-сувати шоколадною цукеркою або смакувати напій какао. Та, мабуть, не всім відомо, що шоколад є про-дуктом дерева, яке зростає у тропічних країнах.

Шоколадне дерево, або дерево какао, (Тheobroma caсао) належить до родини стеркулієвих (Sterсuliaceae). 60 родів і до 1000 видів представників цієї родини є переважно мешканцями тропічних та зрідка субтропічних областей обох півкуль. Рід теоброма (Тhеоbrоmа), за останніми даними, об'єднує 22 види, поширені у Південній та Центральній Америці і в Південній Мексиці.

Культивують в основному шоколадне дерево. Загаль-на площа під його насадженнями становить близько 1 млн. га; щорічний збір плодів какао на Землі -- 1,2 млн. т, або 900 тис. т порошку. Основну масу на сві-товий ринок постачає не Америка -- батьківщина ка-као, а Африка, де воно вирощується на площі понад 500 тис. га: Гана дає 36% світової продукції, Нігерія -- 13, Бразилія--18--20%; за ними йдуть Берег Слонової Кості та Камерун (5--6%), потім Еквадор, Венесуела, Домініканська Республіка (2--4%)- Близько 1% при-падає на Океанію.

Дерево какао називають шоколадним, бо саме його насіння є основою сировини, з якої виготовляють шоколад. Напій какао готують з порошку, одержаного з ферментованих насінин шоколадного дерева. Достоїн-ством какао є не лише своєрідний смак і аромат, а й наявність алкалоїда теоброміна, що тонізує і підбадьорює.

В Європі какао вперше з'явився в XVI ст. його першовідкривачем мало не став Колумб. Роз-повідають, що 1502 р. Колумб під час свого четвертого і останнього плавання у Новий Світ побачив поблизу одного з островів біля північного узбережжя Гондурасу велике каное майя і загарбав його. Ні золота, ні коштовностей в каное не було. Увагу Колумба привернули великі череп'яні глечики з маїсовим пивом незвичного смаку та велика кількість якогось «мигдалю», який індіанці, мабуть, цінили досить дорого. Але Колумб не надав значення цим червоним «бобам».

І лише через сімнадцять років іспанці при завою-ванні Південної та Центральної Америки звернули ува-гу на те, що індіанці, жителі тропічних лісів, широко використовують насіння дерева какао.

Ацтекам какао було відомо ще до приходу європей-ців, вони називали плоди цього дерева «какухуатль», звідки, можливо, і походить назва «какао». Піджарені насінини какао очищали від дерев'янистої оболонки, варили з водою, домішуючи трохи кукурудзяного бо-рошна. Потім цю масу ароматизували ваніллю і збива-ли в піну. Споживали її застиглою і холодною. То була щоденна їжа мексіканських індіанців -- «чокоатл», По-ходить ця назва від слів: чоко -- піниста, атл -- вода, або ще гірка вода.

Іспанські солдати спостерігали, як ацтекський імпе-ратор Монтесума щодня випивав п'ятдесят золотих чаш шоколаду, виготовленого в такий спосіб.

Коли Кортес 1528 р. з тріумфом повернувся до Іспа-нії, він привіз з собою не лише значну кількість бобів, а й описав, як їх використовують мексиканці. Шоколад дуже сподобався у метрополії і колоніях Іспанії, і його почали привозити в Європу спочатку в тому вигляді, в якому споживали ацтеки.

Величезна популярність какао відображена К. Ліннеєм у назві самої рослини, що в перекладі з грецької мови означає «їжа богів» -- від слів «теос» -- бог і «брома» -- їжа.

Гарячим і солодким напій какао почали виготовляти в Іспанії ще у XVI ст. Цей напій за своїми якостями значно кращий за холодний, який вживали в їжу інді-анці. Деякий час Іспанія мала монополію на продукти Нового світу, але недовго, бо вже в цьому ж столітті какао знала вся Європа.

Напій какао настільки сподобався, що навіть під час богослужіння у провінції Чьяпас (Мексика) його пода-вали знатним дамам.

Зростає шоколадне дерево у вологих тропічних лісах Америки, де утворює підлісок, місцями досить густий. Дерево невисоке, 3--8 м заввишки, інколи досягає 12 м, із стрижневим (завдовжки 1 м) і численними боковими коренями. Стовбур дерева прямий, гілки мутовчасті.

Темно-зелені листки овальні за формою, цільнокраї, блискучі і досить великі. Довжина листка коливається в середньому від 20 до 40 см, а ширина від 7 до 15 см.

Дрібні білі, жовті, рожеві або злегка червонуваті 5-членні квітки зібрані у невеликі багатоквіткові кауліфлорні суцвіття, що з'являються на стовбурі або на корі так званих основних, «скелетних» гілок, причому досить часто біля самої основи стовбура, а не на кінцях тонких гілок, як у більшості наших дерев.

Кауліфлорія характерна і для інших рослин тро-пічного лісу і є біологічним пристосуванням до запи-лення метеликами. Метелики, як відомо, літають не дуже високо, вони не можуть підніматися до верхівок дерев. Проте навіть і за таких умов не всі квітки запи-люються і дерево дає лише 20--50 плодів, які розміщуються на стовбурі в 5--8 рядів. А взагалі, процес запилення у шоколадного дерева вивчений недостатньо. Науковці відзначають, що йому властиве і самозапи-лення. Шоколадне дерево цвіте і плодоносить протягом цілого року, цвітіння інколи може перериватися посухою та зниженнями температури, але те й те дуже шкодить рослині. Так, посуха викликає повне опадання зав'язей. За сприятливих умов цвітіння настає на 2--3 році жит-тя сіянця і триває до 25--50-річного віку. Переважна більшість зав'язей опадає і лише 0,4--0,6% квіток дають плоди. Дозрівання плодів відбувається від 4 до 9 місяців залежно від сорту та умов догляду за де-ревами.

Плоди шоколадного дерева великі, видовженоовальні, сегментовані, на кінці загострені, нагадують товстий ребристий огірок до ЗО см завдовжки і 10 см у діаметрі. Вони зморшкуваті, важать від 300 до 800 г кожний. Зрілі плоди зрізають спеціальними ножами і складають у купи для пом'якшення оболонки. Плід містить рожеву кислувато-солодку пульпу з 25--60 червонуватими або брунатнуватими мигдалеподібними насінинами, розмі-щеними у 5 рядів по 5--12 насінин у кожному. Плоди розкривають і виймають насіння, а кислувато-солодку пульпу споживають на місці. Овальні насінини («боби») завдовжки 2,5 см, більш-менш стиснуті. Основну їх масу складають м'ясисті маслянисті сім'ядолі. Одне дерево дає 1--4 кг насінин на рік. Насіння складають у купи, ящики або спеціаль-ні баки і піддають ферментації. Всю масу час від часу перелопачують, не допускаючи нагрівання вище 50°. Бро-діння відбувається за допомогою особливого дріжджо-вого грибка, що руйнує причеплену до насіння пульпу. Після тижневого бродіння насіння відстає від пуль-пи, набуває фіолетово-брунатного або червонуватого відтінку, втрачає гіркоту, стає ніжним, характерним для какао, солодкуватим на смак, має тонкий аромат, що залежить від особливої ефірної олії, якої в їх складі лише 0,004%. Потім насіння повільно сушать. Висушене насіння білуватого кольору, терпке, трошки гіркувате, без за-паху. Якість насіння залежить від його оброблення. Насінини какао вкриті темно-брунатною, тонкою крих-кою дерев'янистою оболонкою, містять дрібні кам'я-нисті та великі слизисті клітини. Тканина сім'ядолей тонкостінна, до складу паренхими входять жирна олія, алейронові зерна і незначна частина крохмальних зерен, темно-фіолетові пігменти.

Насіння какао переробляють на спеціальних фаб-риках. Спочатку його піджарюють, після чого оболонка легко знімається машиною. Оболонка, що займає 10-- 15% об'єму насінини, називається какаовелою; у ній до 1% теоброміну. Деякі промисловці добавляють какаовелу у дешеві низькосортні сорти шоколаду. Очищене від оболонки насіння містить 45--55% жирної олії, білкові речовини, 1--2% теоброміну. Ядро насінин по-дрібнюють в однорідну напіврідку пасту -- так званий гіркий шоколад. Ця маса і є тим матеріалом, з якого потім виробляють плитки шоколаду та шоколадні цу-керки, какаові порошок та олію. Для приготування плиток у «гіркий шоколад» до-дають цукор, ваніль, деякі спеції і обов'язково какаову олію. Так одержують шоколад, що містить 40--60% цукру, 20--25 жиру, 1--2 води, 1--2 клітковини і близь-ко 3% мінеральних речовин. Залежно від того, які ре-човини і в якій кількості додають у пасту, виготовляють різні сорти шоколаду: з молоком -- молочний, з «горі-хами» кола -- шоколад для туристів. У діабетичний шоколад замість цукру входить сахарин.

Щоб одержати какаову олію, пасту піддають гаря-чому пресуванню. Гарячу олію фільтрують і виливають у форми, де вона швидко застигає при кімнатній температурі. Подріблений жмих, що залишається після пре-сування, дає порошок, відомий у побуті під назвою «какао». І шоколад, і какаова олія містять алкалоїд теобромін, який збуджує нервову систему і посилює серцеву діяльність.

Какаова олія являє собою куски жовтуватого кольо-ру, які при прогорканні біліють, з приємним запахом і шоколадним смаком. Вона містить тригліцериди -- прості й змішані з кислотами: стеариновою, пальмітино-вою, лауриновою, арахіновою та олеїновою. За кімнат-ної температури вона має тверду консистенцію, пла-виться при 30--34°, тобто нижче температури людсько-го тіла, на чому й грунтується її застосування у ме-дицині.

Какаова олія під назвою Оlеum сасао входить в усі фармакопеї і використовується при виготовленні супо-зиторіїв, глобул та інших лікарських препаратів. Використовується вона в основному в кондитерському вироб-ництві. Крім того, її застосовують у косметиці для виробництва губних помад.

Шоколадне дерево -- надзвичайно теплолюбна рос-лина і може розвиватися лише при середній температурі близько 21° (мінімум -- не нижче 15°). Оптимальною температурою для нього є 40°. При 28° ріст дерев при-пиняється. Тому плантації розміщуються в дуже низь-ких широтах (між 20° північної і 20° південної широ-ти) і не дуже високо (450--600 м над рівнем моря). Саме у цих районах випадає 1100--1200 мм опадів на рік, що є оптимальною дозою для нормального існуван-ня шоколадного дерева. Проте слід зазначити, що воно не переносить близьких ґрунтових вод.

За природних умов шоколадне дерево росте без пе-ріоду спокою. Основним способом закладання планта-цій є насіневе розмноження, в той час як дикі форми відновлюються паростками від лежачих гілок. Галу-ження симподіальне, тому дерево утворює багато гілок.

Насіння вирощують у розсадниках з наступною висад-кою сіянців на плантації на відстані 3--4 м. У перші три роки сіянці досягають 1 м приросту щороку, а на третьому році життя ріст уповільнюється і від 3 до 10 років дерева збільшуються лише на 2 м. Таким чином, за 10 років шоколадне дерево досягає звичайної висоти.

Будучи за своєю природою елементом підліску, шо-коладне дерево в перші роки свого життя не переносить прямої сонячної радіації і тому потребує притінення, для чого на молодих плантаціях використовують маніок і банан, а для старших плантацій -- високорослі дерева.

На плантаціях шоколадне дерево починає плодоно-сити у 4--5 років, найбільші врожаї вони дають у 12-- 50 років. З 1 га одержують 1,5--2 т «бобів».

У культурі переважно поширені досить примітивні, близькі до диких, форми, відомі під назвою форастеро (fоrаstеrоs), з товстою кожурою у плодів. На зміну їм приходять досконаліші форми з ніжними плодами, такі, як кріольо (сriоllоs) і тринітаріо (trіnitаrіоs). Але ос-танні дві ще мало розповсюджені.

Найповніші колекції шоколадного дерева є на Три-нідаді, в Гані, Камеруні, Коста-Ріці, Флоріді (Міамі). Велика секційна робота провадиться в Гані, Еквадорі та Тринідаді.

Поряд з шоколадним деревом мають певне значення й інші види цього роду. Так, дерево какао вузьколисте (Тhеоbrоmа аngustifolia), поширене у Південній Мексиці і Центральній Америці, дало якісні сорти «соко-пуско» і «есмеральда», а другий вид -- дерево какао пе-руанське (Тhеоbrоmа bісоlоr), що містить мало теобро-міну і багато олії, йде для приготування різних напоїв, а також використовується як притінювач та підщепа для шоколадного дерева.

Дерево какао великоцвітне (Тhebrоmа grandiflorа), поширене у Бразилії, має великі, до 1 кг вагою, аромат ні та смачні плоди. З нього виготовляють освіжаючі напої.

Різні сорти шоколаду роблять з двох інших дерев какао: дрібноплодного (Тhеоbrоmа mісrосаrра) і пре-красного (Тhеоbrоmа sресіоsа).

XIII. Цукеркове дерево

Мало хто, особливо в дитинстві, не любить смачні цукерки. Всім добре відомо, що виготовляють їх на кондитерських фабриках і, мабуть, нікому не спаде на думку твердити, що груші ростуть на вербі, а цукерки -- на деревах.

Та не поспішайте з висновками, бо на світі є вид дерева, на якому ростуть справжнісінькі «цукерки». У побуті його так і називають -- цукеркове дерево, бо-таніки ж іменують його говенія солодка (Ноvеnіа dulcis) і відносять до родини крушинових (Rhamnaceae), тобто тієї самої родини, до якої належить відомий свої-ми лікувальними властивостями чагарник крушина лам-ка (Franguia alnus).

У природному стані цукеркове дерево поширене на півдні Китаю, в Індії, Японії, Кореї. Це невеликі ли-стопадні дерева, 8--15 м заввишки, з прямими стовбу-рами та шатровидними кронами, за зовнішнім виглядом дещо нагадують липу. Листки широкоовальні з гострим кінчиком, рідкозубчасті на краях, зверху яскраво-, а знизу білувато-зелені. Квітки запашні, зеленкуваті, зібрані у напівзонтичні суцвіття. Після відцвітання на їх місці утворюються кулясті, завбільшки з горошину, сухі плоди-коробочки з насінням.

А звідки «цукерки», якщо плоди сухі та неїстівні? А ось тут і розпочинається найдивовижніше.

Сухі плоди сидять на м'ясистих крохмалистих розрослих плодоніжках, які восени, на час достигання, на-бувають червонувато-брунатного кольору. Вони зав-довжки до 4 см, химерно покручені, завтовшки з олі-вець, їстівні, солодкі, чуть кислуваті, мають приємний аромат, а на смак нагадують ізюм у суміші з високо-сортною динею. Недаремне говенію називають не лише цукерковим, а й ізюмним деревом, солодконіжником і навіть кривим фініком.

Вживають плодоніжки свіжими, та ще смачнішими вони стають, коли їх підв'ялити або висушити. Висушені та спресовані плодоніжки містять майже 50% цукрів -- справжнісінькі цукерки! Використовують їх також у кондитерському виробництві та для одержання спирту.

Говенія солодка є єдиною плодовою культурою, в якої вживають не самі плоди, а плодоніжки. Варто від-значити, що у народній медицині Східної Азії ці плодо-ніжки та насіння використовують для лікування астми, а також від алкоголізму.

Деревина говенії, відома під назвою «японського червоного дерева», застосовується у виробництві меблів та музичних інструментів.

XIV. «Наркотичний кактус»

Кактуси... Хто не знає цих оригінальних колючих рослин? їх колекціонують, вирощують у кімнатах, оран-жереях, теплицях, провадять цікаві досліди по щеплен-ню, гібридизації.

Родина кактусових (Сасtасеае) налічує понад 2000 видів, поширених переважно в Америці. Саме до цієї родини належить одна з найдивовижніших за своїм впливом на людський організм рослин земної кулі: лю-дина, яка пожувала або з'їла кусочок висушеної чи свіжої рослини, половину доби відчуває надзвичайну фі-зичну і розумову активність, в неї зовсім зникає від-чуття втоми, голоду, спраги, немає потреби у сні, з'яв-ляється почуття всемогутності. Після цього ейфорічного піднесення настає депресія, і людина впадає у нарко-тичний сон, під час якого виникають яскраві галюцинації.

Так що ж то за рослина, здатна так впливати на лю-дину? Про її надзвичайні властивості знали ще старо-давні ацтеки. їхньою мовою цей кактус називається пейотль. В Європі ця рослина стала відомою тільки з 1790 р.У стародавній державі ацтеків вживати пейотль мали право лише жерці та імператорська родина, всі інші за це каралися смертю. Пізніше іспанці, які вог-нем і мечем насаджували на завойованих землях хри-стиянство, оголосили вживання пейотлю одним із найтяжчих гріхів, а повинних у цьому спалювали на вог-нищах. Проте всі ці заборони були марними. Індіанці продовжують користуватися пейотлем.

Й у наш час у США пейотль оголошений поза зако-ном як наркотична рослина і навіть його вирощування у колекціях заборонене.

Де ж росте ця дивовижна рослина і як вона вигля-дає? На обох берегах річки Ріо-Гранде у прикордонних районах США та Мексики, а також у Центральній Мексиці на високогірних степах і глинистих чи кам'янистих схилах зустрічається дивний кактус без шпичок. На как-тусі замість шпичок розвиваються пасма шерстистих утворів. Це і є знаменитий пейотль, або лофофора Вільямса (Lорhорhоrа wіllіаmsіі).

Невелика сукулентна, тобто соковита, надземна ча-стина рослини зростається з підземною, утворюючи ра-зом щось подібне до редьки або моркви. М'якуш рослини має дуже неприємний смак, що захищає її від поїдання тваринами. М'ясисті сіро-зелені надземні па-гони нагадують камінці, тому рослина малопомітна се-ред каміння. Найлегше її побачити, коли розкриваються невеличкі багатопелюсткові рожеві квітки. Пейотль зби-рають у період бутонізації, коли в ньому найбільше діючих речовин. У наш час цей вид кактуса зустрічається все менше, бо з'явилося надто багато бажаючих його вживати.

Зрозуміло, що дивовижні властивості пейотлю заці-кавили вчених. Вивченню їх присвячено чимало тракта-тів, книг, статей. Дослідження показали, що лофофора Вільямса містить 9 основних алкалоїдів. Одні з них на-лежать до групи стрихніноподібних, які збуджують ор-ганізм, інші -- до морфієподібних, що викликають галь-мівні реакції. Наприклад, алкалоїд аналонін заспокоює, але не викликає сну. Алкалоїд мескалін спричиняється до втрати відчуття часу, викликає яскраві зорові та слухові галюцінації. Саме цей алкалоїд і є найголовні-шим у пейотлі.

За свідченням багатьох авторів, вживання пейотлю не призводить до хворобливої наркоманії, але це, без-перечно, сильнодіючий наркотичний засіб різносторонньої дії. Індіанці здавна використовували пейотль як лі-карську рослину.

Внаслідок впливу на нервову систему лофофора Вільямса стала предметом релігійного культу деяких племен північно-американських індіанців, основним стрижнем особливої релігії -- пейотизму. Прихильники цього культу приписують непоказному, невеличкому кактусові зв'язок із всемогутніми силами природи, вважають його за втілення божества.

Неодмінний ритуал релігійних зборів -- споживання пейотлю, по суті, є не чим іншим, як своєрідною втечею від тяжкого життя у резерваціях у світ наркотичного забуття.

ХV. Маніок

Поряд з хлібними злаками людина здавна вживає в їжу багато рослинних продуктів, де вуглеводи є май-же єдиною речовиною, що засвоюється.

Особливе місце серед них посідають рослини, що постачають крохмаль. Головніші з них -- картопля, ба-тат, маніок, діоскореї, з вмістом крохмалю у бульбах 20--30%.

Із тропічних рослин-крохмалоносів найбільше зна-чення має маніок.

Рід маніок (Маnіhоt) належить до родини молочай-них (Еuрnоrbіасеае) і включає до 150 видів рослин, се-ред яких є як харчові, так і каучуконосні. У культурі досить давно відомі хлібні види -- маніок їстівний (Маnіhоt еsсulеntа) та маніок солодкий (Маnіhot dultis). Маніок їстівний (касава, тапіока) -- багаторічний чагарник, який за рік виростає до 3--4 м заввишки, з витким стеблом і п'яти-семилопатевими, а іноді й ціль-ними довгочерешковими листками. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у китиці до 20 см завдовжки. Чоловічих квіток у китиці буває до 200, жіночих -- до 20. Плід -- тригніздна коробочка.

Бічне коріння маніока потовщується, утворюються бульби, які розміщуються по 5--10 при основі стебла. У бічних коренях, що мають циліндричну форму і до-сягають 1 м завдовжки при загальній вазі до 15 кг, відкладаються поживні речовини. Щорічно одержують до 100 млн. т бульб цієї рослини.

Маніок активно культивують на його батьківщині -- у Бразилії, а також у Мексиці, Аргентині, Перу, Індоне-зії, Таїті, Мадагаскарі. Понад половину площ, зайнятих маніоком, розташовано у тропічній Африці. До речі, тропічна Африка, Ява, а також східна частина Бразилії за виробництвом маніока посідають перші місця у світі.

Маніок часто вирощують у країнах з примітивною агротехнікою. Іноді випалюють дику рослинність, а по-тім обробляють лише місця посадки маніока.

Розмножують маніок черенками, які закопують у рихлу землю у вертикальному положенні в рівень з по-верхнею ґрунту з інтервалом 1 м. Через 8--10 місяців після посадки рослини зацвітають і утворюють крохмалоносні потовщення.

Врожай збирають залежно від сорту, через 5--10-- 18 місяців, коли листя починає жовкнути та опадати. У цей час у коренях нагромаджується найбільша кіль-кість крохмалю. Якщо маніок призначений для безпосереднього вживання в їжу, його виконують у віці близько одного року, а в разі його переробки на крох-маль-- у віці 18--20 місяців. Урожай коренів маніока з 1 га у Бразилії досягає 45--60 ц, Малайзії --до 30 ц,

а в країнах тропічної Африки -- лише 10--15 и або навіть менше.

Найкращі врожаї маніок дає на легких ґрунтах, він посухостійкий. Важкі ґрунти малопридатні для цієї культури, вони різко знижують його врожайність, та й вибирати бульби важче.

Культура маніока позбавлена серйозних захворю-вань, мозаїки, її не чіпає навіть сарана. Черенки ма-ніока добре витримують тривале зберігання, і тому їх можна транспортувати в різні країни.

До складу коренів деяких сортів маніока входить отруйний ціаногенний глюкозид (звичайно 30--67 мг на 1 кг). Коли вміст цього глюкозиду становить більше 80 мг/кг, корені маніока вживати не можна. Для їжі придатні сорти, в яких отруйний глюкозид майже від-сутній або не перевищує 50 мг/кг. Отруйний глюкозид частково руйнується, коли корені маніока зварити. Підсушені скибочки маніока, а такж вимитий з м'якуша крохмаль зовсім позбавлені цього глюкозиду.

Звільнені від глюкозиду потовщені корені маніока варять і їдять. Цей продукт містить 80--85% крохмалю, 0,4--2,4 цукру, 1--2,5 протеїну та 0,5--1,2% жирів.

Аборигени тропічних країн переробляють бульби маніока на так зване гарі. Для цього їх спочатку ви-мочують у воді протягом 3--5 діб, потім промивають і очищають від шкірки, в якій майже в 20 разів більше глюкозидів, ніж у м'якуші. Підготовлені бульби проти-рають на тертках вручну або на спеціальних машинах; на деяких островах для цього використовують великі кам'яні ступки. Подріблені бульби кладуть під прес, внаслідок чого отруйні речовини витікають разом з со-ком. Потім масу варять і висушують або протягом двох годин прожарюють, на слабкому вогні, помішуючи дере-в'яними ложками, щоб не утворювалися грудочки.

Одержане таким чином борошно -- «гарі» -- стано-вить 1/4 ваги вихідних бульб. Воно містить 10--15% води, 80--85 крохмалю та цукру, 0,5--1,4 протеїну і до 1 % жирів. Таке борошно дуже якісне, довго зберігаєть-ся і йде на виготовлення печива, його кладуть у супи, каші, різні соуси тощо. При випіканні хліба маніокове борошно краще змішувати з пшеничним у пропорції 2:1. З бульб маніока виготовляють крупу, використову-ють при виробництві пива. Маніок вважається високорентабельною технічною крохмаленосною культурою, з якої одержують спирт, декстрин, глюкозу та ацетон.

Маніок, крім того, є цінною лікарською рослиною. Шматочки м'якуша бульб застосовують для припікан-ня, сік з маніока -- чудовий антисептик. Використо77вується маніок і як проносне. Ця рослина широко відома в народній медицині. Макуха з його бульб йде на відгодівлю коней, сви-ней та великої рогатої худоби.

Особливо цінним продуктом, що його одержують з маніока, є тапіока, яку виготовляють, просіюючи дріб-нозернисте маніокове борошно на гарячу плитку, вна-слідок чого утворюються грудочки. Тапіока йде на ви-готовлення вищих сортів кексу та інших кондитерських виробів, а також дієтичних продуктів.

Світовими продуцентами тапіоки є Бразилія та Індо-незія. На заводах Сінгапура в тапіоку переробляється весь крохмаль, що вивозиться з Малайського архіпе-лагу. Продукти, одержані з маніоки, експортують в Англію, Францію, Нідерланди, Бельгію, Германію та інші країни.

У маніока солодкого зовсім відсутній отруйний глю-козид. Можливо, цей вид є наслідком тривалої селекції маніока їстівного. Поширений він у південній Бразилії, північній Африці і Парагваї. Вживають його з цукром і медом.

Ці два види маніока у природному стані невідомі. Походження їх пов'язують з найменш вологими районами басейну Амазонки в Бразилії. Припускають, що звідси культура цієї рослини поширилась по всій тро-пічній Америці, а після експедиції Колумба португальці занесли її в південно-східну частину Азії і тропічну Африку. Зараз маніок є пантропічною рослиною.

У Мексіці ареал маніока досягає 20° північної ши-роти, далі його північна межа проходить між Флорідою та Великими Антільськими островами. На заході Аф-рики межа маніока їстівного підіймається до островів Зеленого Мису та Сенегалу, далі спускається до низо-вин Нігеру, північного басейну Конго і верхів'я Голу-бого Нілу, звідки стрімко спускається на південь.

В Азії культура маніока характерна для Індії. У Південній півкулі маніок доходить до півдня Перу, звідки підіймається до 30° північної широти. Маніок не росте в Австралії. У зв'язку з великим ареалом і від-повідною еколого-географічною диференціацією маніок їстівний має від 75 до 100 сортів.

Крім крохмаленосних видів маніока певне значення має також маніок Глазіова, або цеара каучук (Маnіhot glaziovii). Це невеличке дерево, що зростає на сухих кам'янистих грунтах пустельних районів південної Бразилії, досягає 12--15 м заввишки. Зараз його вирощують на острові Шрі-Ланка, в Індії та деяких інших тропічних країнах. Починаючи з 5-річного віку шляхом підсочу-вання одержують високої якості латекс, а потім каучук. Олія, яку виготовляють з ядер насіння, не висихає, її використовують при виробництві мила.

XVI. Найбільша у світі квітка

Кожен з відвідувачів Ботанічного музею м. Києва, потрапляючи у зал, присвячений особливостям рослин-ного світу флористичних царств земної кулі, неодмінно звертає увагу на муляж найбільшої у світі квітки. Він вміщений серед спеціально зафіксованих мохів та інших ґрунтових рослин з тропічних лісів тихоокеанських ост-ровів. Наче жива, красується на стеблі ліани у своїй неповторності квітка рафлезії Арнольді (Rafflesia arnodіі).

Цей вид відкритий 1818 р. німецьким мандрівником і ботаніком Ж. Арнольді та представником Ост-Індської компанії Т. Рафлезом у нетрях тропічних лісів понад річкою Манна на острові Суматра. Ж. Арнольді невдов-зі після відкриття загинув від тропічної лихоманки. Т. Рафлезу поталанило більше. Він повернувся в Євро-пу і привіз із собою багату колекцію тропічних рослин і серед них небачену досі паразитичну квітку. Ботаніки зберегли імена першовідкривачів чудо-рослини у родо-вій та видовій назві цього виду. Виглядає ця рослина дуже дивовижно. П'ять веле-тенських м'ясистих пелюсток, до 5 см завтовшки кожна, розташувалися навколо центральної глечико- чи миско-подібної частини квітки. В одних квітках -- багато ти-чинок, в інших -- маточок. Отже, квітки одностатеві. Поверхня криваво-червоних пелюсток вкрита білявими бородавчастими плямами, хаотично розкиданими на всіх пелюстках та центральній частині квітки. Загалом все виглядає так, наче квітка вирізана з плоского куска м'яса. Вражає не лише фактура квітки і те, що вона ніби лежить прямо на землі, але й її велетенські роз-міри: адже вона досягає понад 1 м у діаметрі. Повідом-лялось, що була знайдена квітка рафлезії Арнольді, діаметр якої становив 140 см. Особливо цікаво, що рослина не має нормально розвинених ані стебла, ані листя, ані коріння. Всі ці ча-стини редуковані та змінені, пристосовані до парази-тичного життя за рахунок соків інших рослин. Здебіль-шого рафлезія паразитує на стеблах та коренях ліан із виноградних, зокрема на представниках роду цісус (Сіssus). Ці стебла на корені часто стеляться просто по по-верхні ґрунту. Саме на них і розвивається рафлезія.

Рослина, власне, складається лише із клітинних тяжів-присосок, а на час цвітіння -- з дуже вкороченого стебла та редукованого листя і велетенських репродук-тивних органів -- квіток, а пізніше плодів з насінням. Вчені вважають, що то вершина пристосування до пара-зитичного способу життя серед вищих рослин на нашій планеті. У хащах тропічного лісу здалеку можна відчути своєрідний «аромат» рафлезії Арнольді. Квітки цієї рослини виділяють надзвичайно неприємний запах гнию-чого м'яса, чим приваблюють велику кількість мух та жуків, які збирають на себе чимало клейкого пилку і переносять його на маточкові квітки. Після запилення і запліднення розвивається багато-камерний кулястий ягодоподібний плід. На час повного достигання стінки камер всередині плода руйнуються; там утворюється своєрідна клейка маса -- пульпа із ве-ликою кількістю дрібнесенького насіння. Масивні тварини, пересуваючись тропічним лісом, розчавлюють ці плоди і розносять насіння рафлезії. Потрапивши на стебла чи відкрите коріння ліан, насін-ня проростає і спочатку розвиває лише тяжі під корою у деревині. Згодом утворюється невеличка куляста квіт-кова брунька завбільшки з горошину, а потім -- з горіх. Поступово вона досягає розміру капусти і нарешті розкривається велетенською м'ясистою квіткою.

Зараз відомо 12 видів роду рафлезія (Rаfflesia). Всі вони паразитують на коренях та стеблах ліан, дерев і ро-стуть у тропічних лісах Індо-Малазійського регіону. Слід сказати, що квітки у всіх інших видів меньші, ніж у рафлезії Арнольді: вони досягають лише 40--60 см у діаметрі.

А в цілому родина рафлезієвих (Rаfflesiaceae) налі-чує 9 родів та близько 55 видів, поширених переважно у тропічних країнах. Лише кілька видів росте у субтро-піках і Середземномор'ї. Зокрема, на Чорномор-ському узбережжі Кавказу зустрічається лише один вид з цієї тропічної родини -- підладанник червоний (Суtіnus rubrа). Ця паразитична рослина оселюється на ко-рінні чисту (Сіstus).