Культура України 16-19 століття

У 1762 Семен Дівовича, перекладач Генеральної військової канцелярії, написав видатний віршований твір «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор в алегоричній формі бесіди двох країн довів старовиною походження України та її невід'ємне право на самостійне державне існування.

Подібними ідеями пронизані й твори інших, менш відомих поетів і письменників. Темами їхніх книг все частіше ставали події з життя народу, його побуту, звичаїв, героїчного минулого. Селяни, запорожці, гайдамаки у них наділені позитивними рисами. Зате панам. здирникам та їм подібних діставалося сповна. У сатиричних повістях висміювали хабарників, зрадників, поміщиків і попів. Наприклад, одна сатира розповідає, як поп ховав, як людину, собаку, а єпископ висвячував за гроші на попа козла. В основному авторами подібних творінь були мандрівні дяки, студенти та викладачі Академії, колегіумів. їх літературна творчість, як правило, спиралася на народну основу, на фольклор.

Фольклорне підґрунтя мала і поема Івана Котляревського «Енеїда» - перелицьована на український лад і подана в гумористично-сатиричній формі однойменна поема давньоримського автора Вергілія. Перші три розділи «Енеїди» з'явилися в Петербурзі 1798 і знаменували початок нової української літератури, писалася живою, розмовний народну мову.

Значний крок вперед зробило українське театральне мистецтво і музика. Драматурги в комедіях і трагедіях розповідали про боротьбу з агресією турків і татар, про героїчні подвиги Б. Хмельницького, П. Сагайдачного, I. Сірка, С. Палія, вигадували різні гумористичні сценки з народного життя. Згодом їх ставили на площах у відкритих театрах-балаганах студенти, а з 1789 року в Харкові постійного театру -професійні актори. Вистави проходили в Києво-Могилянській академії, колегіумах, школах. Український вертеп в цей час поширювався в сусідні країни і користувався особливим успіхом у російських містах - Курську, Тобольську, навіть Якутську, де жили вислані, репресовані царським режимом українські.

З розвитком театрального мистецтва набула поширення професійна музика, її теоретиком вважався Микола Дилецький, автор виданої в 1670 «Граматики музичної». Перших музикантів випускали Києво-Могилянська академія та засноване в 1737 р в Глухові музичне училище, учнями якого все XVIII століття поповнювалася царська придворна капела.

Саме вихованець Глухівського училища, а пізніше і Києво-Могилянської академії Максим Березовський став видатним українським композитором, автором першої в Росії опери «Демофонт», хоча й жив за межами України. Його земляк і учень Дмитро Бортнянський розвинув далі національне музичне мистецтво, написавши опери «Креонт», «Сокіл», а також понад 100 хорових творів, багато з яких і понині зачаровують слухачів талановитістю. Д. Бортнянський тридцять років керував придворною капелою у Санкт-Петербурзі. Широко використовували пісенну творчість українського народу й талановиті музики, як Артем Ведель і Марко Полторацький.

У важких умовах колоніально-кріпосного гніту розвивалися таланти народних музикантів - кобзарів, лірників, співаків, троїстих музик. Серед цих самородків варто згадати простого козака Климовського, автора широко відомої пісні «Їхав козак за Дунай», що і зараз входить в репертуар більшості хорів.

Джерелом натхнення для поетів, письменників, музикантів була усна творчість українського народу. Вона справила вирішальний вплив на формування духовної культури. Народна поезія України - пісні, думи, казки - апофеоз краси. Український народ проніс через століття рабства і неволі, дорогоцінні багатства свого генія, оспівуючи мужність, любов, відвагу, героїзм, вірність, любов до Вітчизни. Герої «Енеїди» I. Котляревського кажуть: «Любов до батьківщини: де герої - там сила вража не устоїть, там грудь сильніша від гармат»

До наших днів дійшли згадки про напівлегендарна дівчину Марусю Мурай, народну поетесу з Полтави. Їй належить безліч пісень, складених під час Визвольної війни, і сьогодні на устах у народу.

Прості люди придумали чимало прислів'їв і приказок, що дотепно і влучно висміювали різні недоліки: «Від багача не жди пиріг», «Всяк знає, як багач дбає: чи не своїм горбом, а чужим трудом». В кінці XVII ст. з'явилася перша збірка фольклору - «Вірші та оповідання посполиті» Климентія Зіновієва.

З історичного епосу того часу маємо найкращі пам'ятки кобзарського творчості в думах про «Феська Ганджу Андибера», «Федора Безродного», «Козака Голоту». Кожна з них являє долю окремого козака на широкому історичному та громадському тлі бурхливої епохи.

Своє житло народ прикрашав вишитими рушниками, килимами з рослинно-квітковим і геометричним орнаментом. Печі обкладали декоративними, майстерно виготовленими кахлями, розмальовували квітами. На стінах вішали ікони і народні картини, часто із зображенням козака Мамая, в образі якого народ бачив не тільки відважного воїна-патріота, a й задумливого музику і співака. Тому на численних варіантах народної картини Мамая зображені з кобзою в руках і піснею на вустах. Його погляд сповнений глибоких людських почуттів, світлих мрій.

Барвистим і своєрідним став одяг народу - плахти, пояси, намітки, шаровари, свитки, кожухи, корсетки т.д. Здавна дійшли до нас згадки про оригінальні свята, весілля, толоки, веснянки, пальники, розваги. Все це свідчить про невичерпність сил і наснаги українського народу, про його прагнення до світлого, прекрасного. Неповторна оригінальна культура, створена ним, зайняла почесне місце у світовій культурі.

3 ростом освіченості змінювалася на краще і культура жителів села. Ось як характеризує життя українського селянина кінця XVIII ст. один з англійських мандрівників. На його думку, чистота і порядок в українському селі такі високі, що подібне він бачив тільки в Голландії та Норвегії. А за столом в українського селянина більш охайності, ніж у московського князя. Подорожуючи по Україні, автор нотаток «почував себе ж удома». Подорожній відзначає «чесність, привітність, гостинність і хазяйновитість українського народу.

Варто відзначити, що козацька старшина проявляла велику турботу про відновлення та реставрації старовинних церков, таких як Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Спаський собор у Чернігові та інші. Iх оновлення, як і нове будівництво, велося з поєднанням місцевих традицій і поширеного в Західній Європі стилю барокко.

Споруди у стилі козацького бароко характеризуються вимогливими декоративними фронтонами, вишуканим оформленням вікон і дверей, східчастими дахами, кількома грушоподібними куполами, серед яких центральне - найвищий. Винятковою урочистістю, охайністю відзначалося і оформлення інтер'єру будов.

Серед нових споруд архітектурної досконалості триверхового храму відзначається Покровська церква у Харкові, монументальністю і архітектурним смаком дивують Троїцький собор у Чернігові та Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами.

Багато храмів і цивільних будівель Києва побудовано за проектами архітекторів Києво-Печерської Лаври. Кріпосний архітектор Степан Ковнір (1695-1786) побудував друкарню, дзвінницю, келії монастиря. Будівельник Іван Григорович-Барський (1713-1785) побудував будинок Академії, Покровську церкву на Подолі, їх будівлі мали білі стіни, широкі фронтони, барвисті, червоні і зелені дахи, покриті позолотою куполи, багато орнаментувалися гірляндами листя, плодів, квітів.

Яскравою пам'яткою дерев'яного народного зодчества є козацький Троїцький собор у Новоселиці (Новомосковськ Дніпропетровської області), побудований народним майстром Якимом Погребняком в стилі козацького бароко.

Крім храмів, зводилися нові і оновлювалися старі об'єкти військового призначення. Нові форти і бастіони виростали у фортецях Києво-Печерської Лаври, Львова, Кам'янця-Подільського, Хотина, Мукачевого, Меджибожа, Чигирина. Оригінальними і своєрідними за стилем були дома гетьманів, полковників, заможних людей Києва, Львова, Черні-рев, Батурина, міст Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя. Сьогодні стоїть в Чернігові розкішний кам'яний полковник Яків Лизогуб, що нагадує про силу і багатство козацької старшини. Особливої пишноти зазнав Глухів за часів гетьмана К. Розумов-ського, який перетворив його на передове європейське місто з чудовими храмами та розкішним палацом, спроектованим і спорудженим архітектором світового значення Чарлзом Камероном. Провідне місце в розвитку іконопису та монументального живопису займали майстри Києва.

Тут дуже ретельно і талановито оновлювалися настінний живопис і мозаїка Софійського собору. А в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври було створено галерею портретів світської знаті, гетьманів, полковників. Від Києва не відставали й інші міста. Створена на Лівобережжі композиція «Воздвиження Христа» побудована на протиставленні юрбі- знаті групи співаків - міщан, козаків, селян. Особливо яскраво реалістичні риси мистецтва проявилися в роботі художника I. Паєвського над портретом молодої дружини козацького полковника з Новгород-Сіверського Євдокії Журавки з дітками.

На Західній Україні прославився живописними творами Іван Руткович (з Жовкви) та Йов Кондзелевич (з Волині). Вони малювали в основному на замовлення багатих людей. Однак в портретах, під розкішним одягом і блиском багатства, бачимо звичайних людей з їхніми турботами і переживаннями.

український література театралізація хороводний

Висновок

Передусім треба підкреслити, що у 16-19 ще були живі традиції Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10--15 тисяч жителів.

Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплюваласамоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не здерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців -- поляки, німці, євреї, вірмени, угорці,греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу (зокрема Національно-Визвольна війна 1648-1657 рр.). Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст вЄвропі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польськіфеодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турків і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI століття -- першій половиніXVIII століття була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький,Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівкадуховенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури -- мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів -- Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос»(«Плач») відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули:

«…Де тепер той безцінний камінь карбункул, блискучий як світильник -- дім князів Острозьких, що світив над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони -- славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські,Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські,Масальські, Лукомські та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти…».

Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво -- самобутній суспільний стан, який сформувався в XV--XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648--1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення -- все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщіукраїнська територія виявилася у складі двох імперій -- Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

Размещено на Allbest.ur