Українська культура ХХ століття

Піднесення духовного життя суспільства під час політичної "відлиги" в СРСР (1956—1959 рр.) як поштовх до національно-культурного відродження України. Злет української літератури, кіномистецтва, живопису. Творчість і громадська діяльність Ліни Костенко.

Рубрика Культура и искусство
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 19.11.2014
Размер файла 56,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Характеристика творчості діячів української культури 2 пол. ХХ ст.

2. Життєвий шлях та громадська діяльність Ліни Костенко

3. Творчість Ліни Костенко

Висновок

Вступ

На початку XX ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався ґрунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки - література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда українських митців XX ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. Не було в історії століття, яке спіткало б стільки глобальних потрясінь, стільки радикальних політичних змін. XX століття -- це дві світові війни, жовтнева революція 1917 року, крах колоніальних, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючих табори, самовбивче озброєння, екологічна катастрофа і лише в кінці століття -- виникнення паростків надії, що ґрунтується на філософській революції, першою ластівкою якої стало нове політичне мислення.

Повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Проте кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі.

Попри всі негаразди, зв'язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись.

Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. Досвід, надбання і уроки цього періоду надзвичайно важливі в наш час. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури першої третини століття.

1. Характеристика творчості діячів другої половини ХХ століття

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956--1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання "Словника української мови** Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Десталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

Період "відлиги" в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з'являється роман О. Гончара "Людина і зброя", виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка "Тиша і грім", М. Вінграновського "Атомні прелюди", І. Драча "Соняшник". Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як "Кров людська -- не водиця" (1957), "Хліб і сіль" (1959), "Правда і кривда" (1961), в яких яскраво виражено національний дух. Навіть у складних умовах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей: "...Дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру..."

У той період на хвилі "відлиги" робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже не відома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувалися в Україні востаннє в 1930 р., Ганни Барвінок -- у 1927 р., Володимира Винниченка -- в 1932 р., Ореста Левицького -- в 1930 р., Миколи Хвильового -- в 1933 р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах "відлиги" цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Як зазначає американо-український літературознавець Г. Грабович, лише протягом 1945--1951 рр., тобто за шість років, у діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них -- це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили у світ в ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а також ті, які загинули від нацистів, -- О. Ольжич, О. Теліга та інші. [1]

Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.

"Шістдесятники" представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Ця група української творчої інтелігенції в умовах "відлиги" виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних та естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

У період хрущовської "відлиги" спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гуманітарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієнтація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології.

Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "Із заповідника ім. Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованні", М. Осадчого "Більмо", твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Одним із помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, перетворилась на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти невиправданого обмеження у використанні української мови, яке ще за часів культу особи "узаконили" прибічники мовного нігілізму, зокрема у сфері технічних наук. Натомість осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й часто карали. Одностайно на конференції було засуджено абсурдну теорію про двомовність нації. Адже у кожного народу є тільки одна рідна мова.

Сімдесяті роки -- найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого -- ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчулись і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, великомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо. Водночас саме в цей період особливо відчутні відповідні обмежений в офіційній історіографії, зокрема найбільш важливих періодів її розвитку - заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII--XVIII ст. тощо.

На зламі 60--70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Козацького циклу", але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм.

Великого розголосу у 70-х роках набула Українська гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некрасов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська).

Українська група сприяння виконанню Гельсінських домовленостей була утворена 9 листопада 1976 р. її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий. Організатори гельсінської групи ставили свої підписи під заявами, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР, припускаючи, що це більшою мірою активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталінського терору. [2]

Із середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанова "Тіні забутих предків" (1965), Л. Осики "Камінний хрест" (1968) і "Захар Беркут" (1971), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972), В. Денисенка "Сон" (1964), Л. Викова "В бій ідуть тільки старики" (1974), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці "Вавілон - ХХ").

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю. Іллєнка "Криниця для спраглих", К. Муратової "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи", М. Рашеєва "Заячий заповідник".

Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років В. Авраменко зафільмував "Наталку Полтавку" й "Запорожця за Дунаєм", Л. Орлига створив стрічку про голодомор -- "Пісня Мазепи".

В 50-0-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуся, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Косанатольського), балети (автори -- М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себеЛ. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому -- П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному -- П. Майборода, А. Филипенко, А. Косанатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.

В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника та образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого у творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. І Наталі на.

Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культури зазначеного періоду, що відбивало у свідомості українця ознаки етнобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50--80-х роках триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова. М. Буряк та ін. Композиції народних живописців приголомшують глядача якоюсь чаклунською грою барв, адже вони вчаться у природи: відчули, осмислили і втілили у своїх творах кожний по-своєму ту довершену естетичну гармонію, що ніколи не порушується в природі. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову самобутніх поетів. Саме в цей час було винайдено нові ((юрми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформляють дитячі книжки (широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ"), створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.

Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і веперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.). Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Горбових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес.

Різьба по дереву -- один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої -- як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції минулого, зберігаються прадавні архетипи мислення та естетичні уподобання нашого народу.

Епоха тоталітаризму, яка проникла у всі сфери людського буття, певним чином позначилась і на розвитку декоративно-ужиткового мистецтва післявоєнних і новітніх часів, деформувала етнокультурну парадигму мислення народу, позначила тенденційність сучасного мистецтва.

В 70--80-х роках відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, західного способу життя і мислення. національний культурний україна костенко

Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-х роках продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного методу при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистецтві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (український рок, фестиваль "Червона рута"), кіно (звернення до історичної тематики).

У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої української культури (В. Винниченко, О. Ольжич і багато інших).

У процесі відродження української культури гідну роль відіграють "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман у віршах "Маруся Чурай"), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу ("Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю").

Належне місце в скарбниці української культури займають твори галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського тощо. Виникають передумови підйому української національної культури в 90-х роках, її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної держави.

Серед основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури -- проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, глибокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждержавному рівнях, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо-історичному процесі.

Зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х роках певним чином позначилась на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури.

Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення місця й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви й аспекти культурологічної діяльності.

Зміна усталеної парадигми щодо національної культури докорінним чином трансформувала уявлення про стан і розвиток етнічної культури, обумовила її пріоритетне буття в суспільній свідомості сьогодні, українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів етнобуття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугує переконливим доказом цілісності українського суспільства. [3]

2. Життєвий шлях та громадська діяльність Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. Батьки майбутньої поетеси з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування

На все життя Ліна перед собою мала приклад батька - Василя Костенка, поліглота-самородка, педагога від Бога, який при потребі міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі. І. Бокий підкреслює: "Родинне виховання - воно було звичайним за житейськими мірками, але "на рівні вічних партитур": як-не-як, батько знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їх стоїцизм, загартований в пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку".

На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди. Оскільки Ліна Костенко пізніше скаже, що її життя - у її віршах, то деякі поезії проливають світло й на все генеалогічне дерево, яке не могло дати бутафорських плодів, якщо яскравими особистостями були цілі покоління предків. [5]

У 1946р. були опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила у 1956р. Наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі».

Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом -- збірка «Мандрівки серця» (1961р.).

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950-1960 рр. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

На початку 1960 р. брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді, але на своєму літературному шляху довелося Ліні Костенко пережити майже п'ятнадцятилітнє невизнання її як митця. Це був сумний період у житті письменниці зокрема й в історії української літератури взагалі. Хоча й тоді вона писала. Не зламалася, не зневірилася, не занепала духом, а шліфувала своє поетичне слово.

Починаючи з 1961 р., її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 року зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеграл», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

1964-1965 рр. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 р. почались арешти української інтелігенції, підписувала листи протесту проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І. Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

У травні 1966 р. у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції й захищала І. Світличного, О. Заливаху, М. Косіва й Б. Гориня.

У 1968 році написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1969 року в діаспорі було видано велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема вірші, що поширювалися в «самвидаві» через заборону тогочасною цензурою.

1973 року потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 р., після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979 р., за спеціальною постановою Президії ЄПУ,-- історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

3. Творчість Ліни Костенко

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Одразу по закінченні інституту одна за одною виходять три збірки поетеси: “Проміння землі” (1957), “Вітрила”(1958) та “Мандрівки серця”(1961), які визначили високу міру хисту їх авторки і, водночас, її безкомпромісну громадянську позицію.

Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію. [4]

Ліна Костенко отримала Державну премію України ім. Шевченка, премію фундації Антоновичів, премія Франчески Петрарки та медаль Святого Володимира, стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Теліги, професором Києво-Могилянська академії.

У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті та відмовилася від звання Героя України зі словами: : «Політичної біжутерії не ношу!» Лише в період «помаранчевої революції» у 2004р. вона на деякий час повернулась до громадського життя.

У грудні 2010 року вийшов у світ перший прозовий роман Ліни Костенко у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га» - «Записки українського самашедшого». Він практично зразу ж став українським бестселером. Перший тираж становив 10 тисяч і вже за півмісяця був розкуплений, що встановило своєрідний рекорд для українських видань. Недостача книг на ринку призвела до появи піратських передруків книги. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч.

Висновок

Отже, українська культура, лишаючись в європейському просторі, все впевненіше торує собі шлях до світових здобутків, активно інтегрує досягнення сучасної цивілізації і сама її творить.

Українська держава, турбуючись про перспективи розвитку своєї культури, буде забезпечувати ІЗ підтримку, особливо на регіональному та місцевому рівнях, сприяти подальшому зміцненню й оптимізації мережі закладів культури і мистецтва, яка б надавала доступні культурно-мистецькі послуги нашим громадянам, забезпечувати піднесення матеріального рівня, належний соціальний захист тих, хто працює в галузі культури, поліпшення умов творчої праці.

Для цього слід продовжити удосконалення правової, нормативної бази культури, зокрема формування сприятливих законодавчих умов для закладів та підприємств галузі, для всіх вітчизняних виробників мистецьких товарів і послуг. Маємо надію, що будуть сприятливіші умови для благодійництва і меценатства в Україні, налагоджуватиметься постійне дієве партнерство держави з недержавними організаціями у сфері культури, передусім з творчими спілками. При цьому окрема увага приділятиметься підтримці творчої молоді.

Ліна Костенко відіграла важливу роль у розвитку української культури ХХ ст. Неповторність і відвага є її мистецьким і життєвим девізом. А також вірність собі та непокірність. Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній літературі - сприйняття традиції і водночас наявність індивідуальних рис поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними стежками і вперто прагнула до вироблення власного, притаманного тільки їй стилю.

Список використаних джерел

1. Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.Л. Шевнюк та ін.; За ред. М. М. Заковича. -- 4-те вид., випр. і допов. -- К.: Знання, 2009. -- 589 с. -- (Вища освіта XXI століття).

2. Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко, Ж.О. Безвершук та ін.; За ред. Ю.П. Богуцького. -К.:Знання, 2007. - 679 с.

3. Історія світової та української культури: підручник / В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук та ін. - К.: Літера ЛТД, 2006. - 480 с.

4. Нарис творчості. Ліна Костенко/ Брюховецький В.С. - К., Дніпро. -1990.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Етапи національного самовизначення та відродження української культури у XX ст. Наступ на українську культуру сталінського уряду. Фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції. Поліпшення мовної ситуації під час політичної "відлиги".

    реферат [21,9 K], добавлен 16.11.2009

  • Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.). Радянський етап розвитку української культури. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України. Державна підтримка національної культури.

    реферат [40,4 K], добавлен 03.10.2008

  • Національно-державне відродження української культури, започатковане демократичними перетвореннями з 1917 року. Українська культура в умовах тоталітаризму 30-х рр. ХХ ст. Освіта, наука, література, театр в роки Другої світової війни і повоєнного часу.

    презентация [5,6 M], добавлен 12.06.2014

  • Важливим складником нашого духовного життя став величезний потенціал української науки. Її здобутки можуть бути предметом національної гордості. Українська Академія наук завжди була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури.

    реферат [37,8 K], добавлен 15.01.2011

  • Передумови і труднощі культурного піднесення XVI–XVII століття. Особливості релігійної ситуації в Україні. Розвиток літератури і книгодрукування, створення учбових закладів, формування нових галузей науки. Становлення професіональної художньої культури.

    реферат [40,6 K], добавлен 08.12.2010

  • Українська професійна музика. Народна пiсенна творчiсть. Перехiд України пiд протекторат Росiї та його наслiдки. Театралізація обрядових і хороводних пісень. Розвиток мистецтва, живопису, архітектури, будівництва, літератури, друкарства, науки, зодчества.

    курсовая работа [70,4 K], добавлен 17.01.2017

  • Загальна характеристика стану і найбільш яскравих представників музичної культури ХІХ століття. Характеристика української музичної культури як складової культури України ХІХ століття. Українська музика і українська тема в зарубіжній музиці ХІХ століття.

    контрольная работа [28,4 K], добавлен 03.02.2011

  • Розвиток освіти та науки в Україні. Українське мистецтво XIX ст. Розвиток побутової української пісні у XIX ст. Особливості та етапи національно-культурного розвитку України у XX столітті. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.

    реферат [18,6 K], добавлен 09.05.2010

  • Труднощі історичного життя України. Широкі маси суспільства як справжні творці і носії культури. Самобутня система освіти. Автори "Української культури". Елементи національного самоусвідомлення. Спроба цілісного дослідження феномена української культури.

    реферат [28,6 K], добавлен 23.04.2013

  • "Вітер свободи" - важливий культурний феномен 80-х років. Аналіз розвитку українського мистецтва, починаючи з 80-х років. Особливості сучасного українського мистецтва. Постмодерністські риси української літератури та живопису 80-90-х років ХХ ст.

    контрольная работа [41,2 K], добавлен 26.09.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.