Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Поняття ї функції культури, її складові, концепції розвитку у філософській думці, система цінностей. Історія її розвитку в епохи Стародавнього Сходу, Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва. Українська та зарубіжна культура Х1Х – ХХ ст.

Рубрика Культура и искусство
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 04.02.2011
Размер файла 304,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

4. Психолого-аналітична, функціональна й соціологічна концепції розвитку культури

Наприкінці Х1Х та в ХХ ст. виникають й інші культурологічні концепції. В їх основу покладені відмінні від попередніх підходи стосовно ідеї розвитку культури.

Окремі філософи в основу розвитку культури поклали психіку, емоції, почуття людини. Так виникла психолого-аналітична концепція розвитку культури. В цьому напрямку перший крок зробив німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900). Згідно його теорії базою для формування двох найважливіших основ культури (науки та мистецтва) є природні властивості людей. Ними є інтелект і фантазії.

Ніцше визначив культуру як спосіб реагування на світ. Відтак він виділив два можливих й основних способи - емоційно-чуттєвий й інтелектуально-розумовий. Кращий тип культури побудований на балансі цих двох начал. Як приклад філософ наводить культуру Давньої Греції.

За Ніцше у сучасному світі індивідуальність людини подавлена суспільною культурою. Особливістю останньої є існування численних культурних заборон. Вони пригнічують й поневолюють особистість.

Ці підходи в розумінні культури розвинув психолог, засновник психоаналізу австрієць Зиґмунд Фрейд (1856-1939). Головна ідея його теорії - психологізація людського суспільства та його культури (мистецтва, релігії тощо). В її основі лежить психоаналіз як конкретний метод вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого вчений надавав універсальне значення.

Висновок психологізації людської культури він зробив із факту зростання у людей числа неврозів. Вчений бачив їх причину в поглибленні кризи у відносинах між суспільством і особистістю. Відтак кожна людина є ворогом культури, оскільки культура протистоїть глибинним основам людської психіки й підсвідомості.

Для нього був очевидний неминучий антагонізм культури й природного начала в людини. Останнє складається головно із позасвідомих сексуальних і агресивних імпульсів.

Тобто головним у вченні Фрейда є ігнорування соціальних умов життєдіяльності людини, а відтак на основі інстинктів самозбереження, сексуальності намагання з'ясувати не лише психічний розвиток окремої особистості, але й всю історію людської культури.

Теорія вченого поклала початок виникненню психологічній концепції, що дістала назву фрейдизму. Виходячи із вчення Фрейда про позасвідоме, фрейдизм намагається звести форми культури й соціального життя до проявлення первинних потягів (половий потяг - у Фрейда, прагнення до самоствердження - у Фрідріха Адлера тощо).

Англійський етнограф і соціолог польського походження Броніслав Малиновський (1884-1942) висунув функціональну або антропологічну теорію розвитку культури. Він вважав, що культура породжується потребами людської природи. В свою чергу потреби людини ним поділялися на первинні, похідні та інтегративні.

Первинні потреби - біологічні, основне завдання яких сприяти продовженню роду і забезпеченню його життєдіяльності. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, складність і рівень яких залежить від розвитку економіки та культури господарювання. Інтегративні потреби ставлять за мету об'єднання людей, котре формується завдяки політичній організації суспільства. Різні способи задоволення цих потреб стають причинами формування відмінності між культурами.

Тобто культура у Малиновського задовольняє людські функції, виступаючи як складна функціональна система взаємопов'язаних матеріальних та духовних інститутів. Їхнє завдання - задоволення певних потреб людини. Рівновага між соціальними інститутами - необхідна умова існування культури. Її порушення має згубні наслідки для культури, оскільки руйнує її цілісність.

У ХХ ст. культурологія збагатилася й іншими теоріями щодо розвитку культури. Зокрема, в їх основу закладається система цінностей як головного принципу культури. Засновник цієї концепції, яка отримала назву соціологічної, російський емігрант Пітірим Сорокін (1889-1968). Він висунув теорію суперсистем культури. В її основі поділ культури на три типи: чуттєвий (для якого властиве чуттєве сприймання дійсності), ідеаціональний (для якого характерний раціональний підхід до навколишнього світу), ідеалістичний (що ґрунтується на інтуїтивному методі пізнання).

Згідно соціологічної концепції до форм суперсистем культури відносяться мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо. Вони мають свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Останні визначають тип культури і відповідний йому світогляд. За Сорокіним культурна система - вихідний і вирішальний фактор соціального прогресу.

Концепція Сорокіна ґрунтується на принципі історичного коловороту суперсистем. Культура різних народів взаємопов'язана і впливає одна на одну. Причому стара суперсистема, що віджила, замінюється новою, більш досконалою. На думку філософа занепад сучасної західної культури прокладає шлях для появи іншої суперсистеми, а саме на зміну пануючій матеріальній суперсистемі прийде релігійна, в основі якої ідеалістичний тип культури.

Культура як система цінностей має історичні й вічні ціннісні критерії. У цьому сенсі велике значення мають погляди академіка АН УРСР і АН СРСР Володимира Вернадського (1863-1945 рр.). Він створив вчення про “ноосферу” (сферу розуму) та її вплив на всі біологічні й геологічні процеси, що відбуваються на нашій планеті.

Прихильників знайшла і концепція дифузіонізму, яка намагається пояснити культурну багатоманітність і водночас унікальність окремих культур дифузією, тобто проникненням, розтіканням культури. Згідно неї як окремі елементи культури, так і цілі культурні комплекси не винаходяться заново, а запозичуються у сусідів внаслідок використання механізму взаємовпливу.

На відміну від еволюціоністів, які зосереджують увагу на часовому розвитку культури, дифузіоністи відслідковують переміщення елементів культури та їх комплексів не лише у часі, а й у просторі. Відтак у Німеччині ця концепція дістала назву “теорії культурних кіл”, а у США - “age-and-area” (вік-час і простір) або теорії культурних ареалів. Найвідомішими послідовниками дифузіонізму є німецький етнограф Лео Фробеніус (1873-1938), австралійський етнограф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868-1954) та ін.

Право на життя отримала й концепція культури як сукупності знакових систем (основна роль у розвитку культури належить знакам: письму, нотам, формулам тощо). Її дотримуються французькі вчені К.Леві-Строс, Мішель Фуко та інші.

Поширення дістала й концепція культури гри. Її представники голландський культуролог Йохан Хейзінга (1872-1945), німецький культуролог Є.Фінк та ін. Згідно їхньої теорії “гра” - вищий прояв людської суті.

Багато вчених прийшли до висновку стосовно кризи сучасної західної культури. Зокрема, німецькі філософи й соціологи Герберт Маркузе (у 1934 р. виїхав до США) і Теодор Адорно (1903-1969) побачили причину такої кризи в нових характеристиках культури, перш за все в її репресивності й раціональності. Як наслідок: руйнування традицій, раціоналізм, проникнення наукових методів у всі сфери пізнання, перехід провідної ролі до “аутсайдерів” (люмпенів, національних меншостей). На їхню думку все це не лише підірвало основи діяльності людини, але й придушило мрію, фантазію, віру і як наслідок у сфері культури спричинило глибокі внутрішні суперечності.

За висновками багатьох культурологів основною суперечністю сучасної культури є суперечність між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Цю теорію намагався теоретично обгрунтувати іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955).

Обмаль часу не дає змоги не лише характеризувати дані концепції, а й продовжити перелік інших. У нашій лекції ми зупинилися на короткому викладі самих відомих концепцій.

Підсумовуючи сказане різними вченими про культуру та її розвиток, можна зробити такий висновок. Всі вони розглядали культуру як важливу своєрідну характеристику суспільства, що відображає досягнутий ним рівень історичного розвитку.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 3:

1. Андреев А.Л. Искусство, культура, сверхкультура (Философия искусства Н.А. Бердяєва). - М.: Знание, 1991. - 63 с.

2. Бердяєв Н.А. Философия творчества, культуры и искусства. В 2 т. - М.: Искусство: ИЧП “Лига”, 1994. - Т. 1. - 541 с.; Т. 2. - 508 с.

3. Гулыга А.Б. Немецкая классическая философия.- М.:Рольф:Айрис-Пресс,2001.- 413 с.

4. Гуревич П.С. Философия культуры. - М.: NOTA BENE, 2001. - 349 с.

5. Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. - М.: Знание, 1989. - 60 с.

6. Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. - М.: Мысль, 1980. - 197 с.

7. Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). - з вид. - К.: Знання, 2007. - 567 с.

8. Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції зі вступу до психоаналізу з новими висновками. - К.: Основи, 1998.- 709 с.

9. Хоруженко К.М. Культурология. Энциклопедический словарь. - Ростов-на-Дону: Фенікс, 1997.- 639 с.

10. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник. - 3 вид. - К.: Знання-Прес, 2007. - 353 с.

ТЕСТ

Тема 3. Концепції культури у філософській думці.

1.Напрямок “культурний натуралізм”, згідно якого культура подібно живій істоті народжується, живе і вмирає, започаткували філософи:

а) Давньої Греції; б) Давнього Риму; в) Арабського Сходу.

2.Започаткував еволюційну або лінійну концепцію розвитку культури філософ: а) Самуель Пуфендорф; б) Вольтер; в) Шарль Фур'є.

3.Праця “Первісна культура”, в основу якої покладена теорія прямолінійного розвитку культури від простого до складного через універсальні для всіх народів стадії розвитку, написана:

а) Льюісом Морганом; б) Едуардом Тайлором; в) Карлом Марксом.

4.Працю “Загибель Європи”, в якій розвинута концепція замкненого (локального) розвитку культури, написав:

а) Арнольд Тойнбі; б) Карл Ясперс; в) Освальд Шпенглер.

5.Предтечею локально-циклічної концепції розвитку світової культури є:

а) Джамбаттисто Віко; б) Микола Данилевський; в) Г.Рюккерт.

6.Не релігійне, а світське уявлення про культуру як про всебічну реалізацію (матеріальну й духовну) людського розуму, виникло в:

а) епоху Просвітництва; б) період Античності; в) епоху Відродження.

7.Теорію, згідно якої культура кожного народу самобутня, розвивається самостійно, не передається іншим, є основою концепції розвитку культури:

а) локально-циклічної; б) еволюційно-лінійної; в) психолого-аналітичної.

8.Перший крок у розвитку психолого-аналітичної концепції розвитку культури зробив: а) Фрідріх Ніцше; б) Йохан Хейзінга; в) Зиґмунд Фрейд.

9.Теорію, згідно якої рушійною силою розвитку людства є матеріальний принцип, а культура - надбудова над матеріальною базою суспільства, яка, в свою чергу, залежить від способів виробництва, запропонував:

а) Карл Маркс; б) Льюіс Морган; в) Едуард Тайлор.

10. Представником так званої теорії “пошуку Бога” (за якою культура є результатом змісту розгортання релігійного культу) є:

а) Пауль Тілліх; б) Жак Марітен; в) Микола Бердяєв.

ТЕМА 4.

“КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА.

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ”

План

1. Культура первісного суспільства.

2. Культура держав Месопотамії: Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії.

3. Культурні здобутки Єгипту.

4. Культура Стародавньої Індії.

5. Давньокитайська культура.

культура філософський історія українська

1. Культура первісного суспільства

Дану лекцію ми розпочинаємо з розгляду культури первісного суспільства, оскільки з неї починається історія світової цивілізації. У науковій літературі в основі поділу історії людства та його культури на періоди застосовується принцип використання різних матеріалів для виготовлення знарядь праці. Ними є кам'яний, бронзовий та залізний віки.

В свою чергу кам'яний вік ділиться на палеоліт (700-12 тис. років тому), мезоліт (Х-У1 тис. до н.е.) і неоліт (У1-Ш тис. до н.е). “Палео” (грецького походження) означає “давній”, “мезо” - середній, “нео” - новий, “літ” - камінь. Саме в епоху кам'яного віку й формувалося первісне суспільство та його культура.

В епоху бронзи (в основному П тис. до н.е.) і заліза (головно 1 тис. до н.е.) з'явилися перші державні утворення. Відтак розпочався другий етап розвитку людського суспільства та його культури.

Для первісної культури характерний синкретизм (нерозділеність). Тобто не відокремлювалися і не протиставлялися один одному форми свідомості й господарювання, суспільного життя й мистецтва тощо. Будь-який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, полювання поєднало: виготовлення зброї, знання про звички тварин, ритуальні магічні дії (танці, пісні, живопис, заклинання) тощо.

У розвитку первісної культури близько 100 тис. років тому етапну роль відіграло оволодіння людьми вогнем. Він обігрівав їх, захищав від хижаків, збагатив й урізноманітнив їжу.

У житті первісної людини величезне значення мали знаряддя праці. Спочатку їх виготовляли із кременю. Це були рубила, скребачки, різці, наконечники списів тощо. Із кістки робили шила, голки, гарпуни, наконечники мотик, списи, дротики.

У мезоліті з'явилися більш досконаліші знаряддя праці: лук і стріли, човен і рибальські сіті, гачки, що значно збільшило продуктивність полювання й рибальства.

Наступним етапом стало одомашнення тварин, в тому числі коня. Використання його в транспортуванні, верховій їзді зробило революцію в господарюванні. Вдосконалення форм господарювання призвело до зміни кочового способу життя осілим.

У цей період відбувся перехід від первісного людського стада до родової общини. Від використання природних сховищ (печер, скельних виступів) поступово люди переходять до будівництва житла: землянок, глиняних будинків тощо.

У палеоліті з'являється примітивне образотворче мистецтво, за допомогою якого людина осмислювала навколишній світ. Це були розписи стін печер, гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптурки (головно жіночі). Зокрема, самими відомими зразками печерного живопису є малюнки з печер Альтаміра (Іспанія), Ласко (Франція). Проте слід відмітити, що первісне мистецтво мало більше обрядове чи магічне значення, ніж естетичне.

У неоліті відбулася так звана неолітична революція, пов'язана з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливство, рибальство, збирання) до відтворюючих (землеробство, скотарство).

Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердління, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство, зародження монументальної архітектури. Великі зміни відбулися в суспільному житті - на зміну матріархату прийшов патріархат, виникла парна сім'я.

Неолітична революція сприяла збагаченню уявлень про світобудову, виникненню узагальнюючих понять, появі таких символів як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Тобто людина поступово підходить до винайдення писемності.

Подальшого розвитку отримало декоративно-прикладне мистецтво. Кераміка покривалася орнаментом, розфарбовувалися глиняні статуетки, урізноманітнювалися ювелірні вироби: намиста, браслети, перстні.

1У-Ш тис. до н.е. - перехідний період від каменю до міді, тобто вживався як камінь, так і мідь. Камінь був міцніший міді й тому остання не могла його витіснити. Цей перехідний період отримав назву енеоліт (мідно-кам'яний вік). В основному з міді виготовлялися прикраси.

Отже, первісна культура була важливим етапом в еволюції культурного процесу людства. Саме в цей період удосконалилися форми господарювання: відбувся перехід від мисливства й рибальства до землеробства й скотарства. Доленосні зміни трапилися в суспільному житті людини: на зміну матріархату прийшов патріархат, родовій общині - парна сім'я. Подальший крок в своєму розвитку зробило первісне мистецтво, що пройшло шлях від примітивних зображень до первісного реалістичного мистецтва й згодом до появи абстрактних образів. Культура первісного суспільства стала важливим підґрунтям для подальшого розвитку культури людського суспільства.

2. Культура держав Месопотамії: Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії

У 1У-П тис. до н.е. вже в період бронзи, коли почали використовуватися засоби виробництва із бронзи, виникають перші цивілізації. Вони з'являються в долинах річок, зручних для ведення землеробства. Спочатку це були поселення, що згодом перетворилися в міста-фортеці. Тут розвивалися ремесло і торгівля. Частина коштів від них надходила для задоволення суспільних потреб: будівництва іригаційних споруд, укріплень, храмів, палаців. Інша частина витрачалася на утримання воїнів, жерців, правителів. Згодом податки і військова здобич зосереджувалися в руках племінної знаті, яка керувала життям міст.

У подальшому завдяки військовим перемогам, союзам міста об'єднувалися в рабовласницькі держави - деспотії. Правителі таких держав мали майже необмежену владу. Суспільство поділялося на верстви. Згідно ієрархії найвище становище займали правителі, за ними йшли жерці, потім воїни, купці, ремісники, землероби. Кожна з названих верст мала чітко встановлені права і обов'язки. Раби були безправні й прирівнювалися до знарядь праці.

Подібна структура суспільства з певними незначними відмінностями панувала в усіх стародавніх цивілізаціях Сходу. Найвизначнішими з них були держави Месопотамії і Єгипет (виникли у 1У-Ш тис. до н.е.), Індія (Ш-П тис. до н.е.) і Китай (П тис. до н.е.).

За своїм місцем у культурі виділяються країни Стародавнього Сходу, які увійшли в історію під збірною назвою - країни Месопотамії або Межиріччя чи Дворіччя. В перекладі з грецької “mesos” - “середній”, “potamos” - “річка”. Таку назву отримала від стародавніх греків долина, створена наносами двох великих азіатських річок - Тигру і Євфрату.

Особливою рисою історії Месопотамії є те, що тут існувала не одна, а кілька держав. Одне державне об'єднання приходило на зміну іншому. В кінці 1У - на початку Ш тис. до н.е. на півдні Дворіччя були засновані міста-держави Ур, Урук, Лагош та інші. Від істориків вони отримали збірну назву Шумер (на ім'я народу, який там жив). Пізніше виникло і завоювало сусідів царство Аккад. У Ш тис. до н. е. значна частина Месопотамії стала підвладною Вавилонському царству. З ХУ1 ст. до н.е. тут панує Ассирія (її столиця - місто Ніневія). В У1 ст. до н.е. знову ненадовго посилюється міць Вавилона, який завойовує його північний сусід - Персія.

Хоча ці держави мали власну історію, але їхня культура успадковувалася кожною державою, яка домагалася переваги в регіоні. Відтак культура цих держав мала багато спільних рис, хоча кожній з них і були притаманні певні культурні особливості.

В історичній літературі Месопотамія недарма отримала назву колиски світової цивілізації. Вважається, що саме шумери винайшли колесо та гончарне коло, першими почали виплавляти бронзу, виготовляти кольорове скло і варити з ячменю пиво (останнього було 19 сортів). Вони стояли у джерел перших: професійної армії, медичної школи, створили збірку рецептів та правовий кодекс.

Не менші досягнення мали народи Месопотамії в царині математики. Вони знали десяткову систему, піднесення до степеня, добування квадратних і кубічних коренів, обчислювали об'єм. Причому математика мала суто практичний характер. Вражають й астрономічні знання шумер. Вони встановили, що рік складається з 365 діб і розділили його на 12 місяців, а також поділили годину на 60 хвилин, а коло на 360 градусів.

Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. Різновид ідеографії - шумерський клинопис був широко розповсюджений в долині Тигру і Євфрату вже в Ш тис. до н.е. Свою назву він отримав від клиноподібних рисочок (знаків письма), що вичавлювалися на табличках з сирої глини. Потім ці таблички випалювалися в гончарних печах. Їхня міцність стала запорукою того, що багато з них збереглося до нашого часу. Нині в музеях і наукових закладах знаходиться понад півтора мільйона шумерських текстів. Писемність шумер була розшифрована у Х1Х ст.

Заслугою шумер є створення перших в історії людства поем, зокрема, про “Золотий вік”, написання перших елегій. Самою значною пам'яткою шумерської літератури став цикл сказань про відважного і непереможного Гільгамеша (П тис. до н.е.). За уявленнями давніх він був царем міста Урука, сином смертного і богині Нінсун. Основна ідея цього епосу - мрія про вічну славу. Вона змінила мрію про безсмертя, в ім'я якої вершилися великі подвиги. В цьому епосі згадується інший герой - Утнапіштіма, який є прототипом біблейського Ноя, котрий разом зі своєю родиною зумів спастися від всесвітнього потопу. Його й відвідав Гільгамеш під час своїх мандрів у пошуках безсмертя.

Найдавніша у світі бібліотека, створена за наказом царя Ашшурбаніпала, відкрита археологами у 1853 р. в столиці Ассирії - Ніневії. Величезне книгосховище мало понад 20 тис. “книг” у вигляді глиняних табличок. Всі вони були відповідно пронумеровані й на кожній з них знаходилася назва книги. В свою чергу всі книги розміщувалися відповідно змісту. Таким чином вперше в історії людства був складений бібліотечний каталог, що дозволяв швидко знайти потрібну книгу.

Перші письмові закони також з'явилися у Шумері, Аккаді, інших державах Месопотамії. В історію правової думки увійшов вавилонський цар Хаммурапі, який підкорив своїй владі в ХУШ ст. до н.е. все Дворіччя. Пам'яткою правової культури є “Стела Хаммурапі”, що зберігається в Парижі, у Луврі. На верхній її частині зображений сам цар, який від бога отримує символи влади. В нижній частині вибиті клинописом 247 його законів, так званий “Кодекс Хаммурапі”. Його зміст досить детально вивчаєте у курсі “Історія держави і права зарубіжних країн”.

У духовній культурі шумерів значна роль відводилася релігійним віруванням. Вони поклонялися багатьом богам і богиням, тобто їхня релігія була політеїстична. Кожне місто мало свого покровителя. Останнього потрібно було слухатися й задобрювати подарунками, щоб населення не постраждало від повені, наслідків війни, а також щоб ним були виконані особисті бажання й прагнення.

Значними були досягнення народів Месопотамії в царині будівництва і архітектури. Як нині вважають вчені, в Месопотамії раніше ніж в Єгипті почали зводитися іригаційні споруди. Будівництво каналів було планомірне й великомасштабне. Зокрема, грецький історик Геродот, який відвідав Месопотамію у 460 р. до н.е., із захопленням згадує проритий судноплавний канал між Тигром і Євфратом.

Іригаційний будівельний досвід став у пригоді при зведенні релігійних споруд і палаців правителів. Причому вперше у світовій будівельний практиці монументальні храми і палаци шумери почали споруджувати із випаленої глиняної цегли. Такий стан речей пояснюється тим, що в Месопотамії бракувало інших будівельних матеріалів - каменю й дерева. Проте використання будівельної цегли стало не останньою причиною тому, що згадані споруди не збереглися до нашого часу, знищувалися численними завойовниками.

Досить оригінальними були й самі храми. Вони розміщувалися на вершині багатоступінчастої башти - зікурату. Сама башта складалася з 3-4 і навіть 7 цегляних платформ. Розміри останніх зменшувалися догори, утворюючи виступи й нагадуючи своєрідну піраміду. Храм знаходився на верхньому майданчику і вважався домівкою бога. Жерці використовували його як обсерваторію. До храму піднімалися сходами чи похилими підйомами. Такі урочисті процесії ставали частиною релігійних церемоній. Храми-гори стали символом могутності держави.

Не менш величними були палаци правителів держав Месопотамії, особливо Ассирії. Відвідувачів вражав царський палац в Ніневії. На вході до нього стояли величезні статуї божеств - крилатих людинобиків і людинолевів. Стіни залів прикрашалися сюжетними рельєфами, що розповідали про життя й військові подвиги правителя.

Війни за владарювання в регіоні змушували будувати оборонні споруди. Міста в Межиріччі перетворюються на справжні фортеці. Такою стала, зокрема, столиця Ассирії Ніневія. Про неї говорили: “Та, яка своїм сяйвом відбиває ворогів”. Її стіни сягали 20 м. у висоту. Їх зубці прикрашала цегла, покрита блакитною глазур'ю із золотою блискучою смужкою.

Сучасники не менше захоплювалися й однойменною столицею Вавилонії. Вавилон 1 тис. до н.е. був великим і багатолюдним містом. В ньому проживало понад 200 тис. жителів. Геродот називає його найпрекраснішим містом у світі. У Вавилоні зводилися три- і чотириповерхові будинки, знаходилося 53 храми й 600 каплиць. Місто прорізувалося 24 великими проспектами. Із слів Геродота висота фортечних стін Вавилона сягала до 200 ліктів (близько 100 метрів), а товщина стін дозволяла розминутися двом колісницям, запряженим чотирма кіньми. Щоправда, дані Геродота напевно дещо перебільшені, оскільки не підтверджуються археологічними розкопками.

Вавилон прославився своєю знаменитою Вавилонською вежею - храмом бога Мардука. Вона зведена за проектом ассирійського архітектора Арадаххешу в період правління царя Асархаддона. Вівтарне приміщенні цього храму прикрашалося 6-метровою золотою статуєю бога Мардука. Вона разом із золотим жертовним столом, як згадував Геродот, мала вагу понад 2,4 тонни. Висота Вавилонської вежі сягала 90 метрів. Про її будівництво в Біблії говориться як про Вавилонське стовпотворіння.

Як одне із семи чудес світу увійшли в історію так звані “висячі сади” Семіраміди. Історично так склалося, що їхнє спорудження помилково пов'язали з іменем легендарної цариці Ассирії Семіраміди (її справжнє ім'я Саммурамат). Вона жила в 1Х ст. до н.е. й була регентшею свого малолітнього сина, майбутнього царя Адад-Нерарі.

Факти ж стверджують, що знамениті сади у Вавилоні створені під час правлінні вавилонського царя Навуходоносора П (605-562 рр. до н.е), при якому відроджена Вавилонська держава досягла найвищого розквіту. Згідно легенді цар подарував своїй улюбленій дружині Амітід (Амітіїс) цілу оазу, яка нагадувала їй гірські простори Мідії, звідки вона була родом, і за якими дуже тужила в рівнинній Месопотамії.

За грецькими джерелами чотирьохярусні тераси, на яких вкладався родючий грунт і на які подавалася лопатевими водогонами вода, підтримували 25-метрові стовпи. На всіх чотирьох терасах, що звужувалися догори й нагадували формою гору, були висаджені дерева, кущі та квіти.

При Навуходоносорі Вавилон перетворився у неприступну фортецю. Його захищали чотири кільця стін. Витвором мистецтва були головні ворота, присвячені богині Іштар. За наказом Навуходоносора їх облицювали синіми кахлями та прикрасили рельєфними фігурками биків, левів та носорогів. До них вела надзвичайно красива й неприступна дорога, оточена з обох боків семиметровими стінами.

Народи Месопотамії залишили яскравий слід у розвитку світової культури. Їхня культура мала великий вплив на культурний розвиток близькосхідних та європейських народів, в тому числі на формування античної цивілізації, що стала класичним зразком для майбутніх поколінь.

3. Культурні здобутки Єгипту

Не менший слід в історії людства залишила й єгипетська цивілізація. Вона сформувалася в північно-східній Африці, в долині річки Нілу (яку місцеве населення називало Хапі). Тут на межі 1У- Ш тис. до н.е. виникла ранньорабовласницька держава Та-Кемет (в перекладі з єгипетської - “Чорна земля”). Місцеве населення неспроста дало таку назву своїй державі, оскільки завдяки розливам Нілу й наносам намулу створювалися дуже родючі землі. Це давало можливість вести високопродуктивне землеробство. 80 % додаткового продукту забезпечували добробут й процвітання держави. Пізніше греки назвали цю країну Єгиптом.

Самими знаменитими культурними пам'ятками Єгипту є його грандіозні піраміди й пишні храми, які на відміну від палаців і храмів Месопотамії збереглися й досі дивують нащадків своєю величчю. Тож неспроста єгипетські піраміди віднесені до семи чудес світу.

Єгиптяни дали світу зразки піктографічного письма - єгипетські ієрогліфи. Їх ми зустрічаємо на стінах храмів, обелісках, статуях. Сухий жаркий клімат допоміг зберегти навіть папірус, на якому писали давні єгиптяни. Назва цього матеріалу походить від назви тростини, що служила його сировиною.

Досить довго вчені не могли розшифрувати єгипетські ієрогліфи. Крім того, що ця писемність була дуже складна, секрет її ретельно оберігався жерцями і писарями й був втрачений ще в давнину.

Єгипетські ієрогліфи вдалося розшифрувати лише в Х1Х ст. завдяки так званому “Розетському каменю”. Він вивезений Наполеоном до Європи під час його єгипетського походу. На цьому камені один і той же текст написаний тричі: давньоєгипетською мовою, потім пізнішим її спрощеним варіантом і добре відомою давньогрецькою мовою. З цим завданням справився французький вчений Франсуа Шампольон. Багаторічні дослідження дозволили йому зробити відкриття: єгипетські ієрогліфи мають декілька видів. Одні позначають слова, інші - букви чи склади. У староєгипетській писемності відсутні голосні, немає постійного напряму письма. Шампольон розшифрував це письмо й справедливо вважається основоположником науки єгиптології.

Давні єгиптяни вели літочислення за правлячими династіями фараонів. Тобто з кожною новою династією починався новий відлік років. Лише у 1У ст. до н.е. єгипетський жрець-історик Манефон розділив історію Єгипту на 3 царства: Стародавнє (існувало протягом Ш тис. до н.е.), Середнє (з кінця Ш до середини П тис. до н.е.), Нове (з середини і до кінця П тис. до н.е.). Виділяють ще пізніший період - з 1 тис. до н.е.

В основі розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система релігійних міфологічних уявлень. Останні відомі завдяки наявності різноманітних джерел: релігійних текстів, поем, драм, гімнів, молитов богам, записів похоронних обрядів тощо.

Давні єгиптяни уявляли багато богів у вигляді тварин. Тобто це були вірування, пов'язані з тотемізмом. Проте надалі удаваний вигляд божеств змінюється. Вони стали зображатися головно у вигляді людей з головами тварин, рідше - у вигляді тварин з головами людей.

Поміж багатьох богів головне місце належало культу сонячного божества. Спочатку ним був бог Сонця - Ра. Проте кожне місце мало свого бога-покровителя. Зокрема, у Фівах особливо шанували бога Амона. Перенесення за часів Середнього царства столиці з Мемфіса до Фів спричинило об'єднання двох вищеназваних культів. Відтак склався образ одного бога - Амона-Ра.

В епоху Нового царства фараон Аменхотеп 1У провів релігійну реформу. Він скасував політеїзм (багатобожжя) й увів монотеїзм - культ єдиного бога. Ним запровадилося поклоніння всемогутньому сонячному диску - богу Атону. Ці нововведення змусили його поміняти й своє ім'я (що означало “Амон задоволений”) на Ехнатон (“Корисний для Атона”). Фараон намагався увіковічити ім'я нового бога і в назві спеціально побудованої нової столиці, що отримала назву Ахет-Атон. Але після смерті Ехнатона жерці відновили культ Амона-Ра.

Великою повагою користувався загальноєгипетський культ бога вмираючої і воскресаючої природи Осіріса. Він був тісно пов'язаний із основним способом господарювання єгиптян - землеробством. Сівба вважалася похоронами зерна - Осіріса, поява перших сходів - його відродженням. Така тимчасова загибель Осіріса зробила його й царем потойбічного світу.

У житті давніх єгиптян вирішальними були уявлення про смерть і потойбічний світ. Вони вважали життя тимчасовим існуванням людини, а смерть після нього - вічним продовженням земного життя. Проте щоб вічно жити після смерті, потрібно було виконати спеціальні ритуали.

У релігійному уявленні єгиптян людина мала дві душі. Одна із них на ім'я Ба в момент смерті у вигляді птаха з людською головою покидала тіло. Для оживлення померлого і надання йому безсмертя потрібно було, щоб душа повернулася до тіла, яке не розклалося. Для цього тіло муміфікували. Друга душа Ка - примарний двійник покійного. Вона мала перебувати у скульптурних зображеннях покійного, що знаходилися у гробниці. Звідси йшов звичай робити з померлого посмертні маски і залишати їх у гробниці. На думку єгиптян для щасливого потойбічного існування небіжчик повинен був мати усі речі, якими користувався при житті. Відтак їх і клали у гробниці. Але у жертву не приносили людей, лише залишали в могилах скульптурні зображення родичів, слуг, рабів.

У давньоєгипетській релігії обожнювалася царська влада. Фараон вважався живим богом, сином бога Ра. Ці уявлення майже відповідали дійсності, оскільки влада фараона була безмежною. Згідно вірувань єгиптян фараон міг навіть впливати на сили природи. За певним обрядом фараон кидав в Ніл папірус з наказом розлитися річці. Проте він попередньо знав за підрахунками жерців (які використовували з цією метою астрономічні знання) час розливу.

Призначення мистецтва у Стародавньому Єгипті було абсолютно іншим, ніж у сучасному культурному житті. Тимчасовому земному життю протиставлялося вічне мистецтво, що було головним засобом забезпечення безсмертя. Відтак праця митців, які займали високе соціальне становище, часто були жерцями, вважалася священним дійством. У такий спосіб мистецтво було поставлене на службу заупокійному культу, стало його важливою складовою.

Оскільки майстри користувалися великою повагою, то й їхні імена не зникли із скрижаль єгипетської історії. Зокрема, дуже цінився талант Імхотепа - будівничого першої піраміда фараона Джокера. Він був не лише архітектором, але й математиком та лікарем. Його лікарський талант став причиною того, що греки навіть ототожнили Імхотепа з богом цілительства Асклепієм.

Технічно досконалою була монументальна єгипетська архітектура. Знаменитими на весь світ стали унікальні величні пам'ятки Стародавнього та Середнього царства - гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина біля Каїра, сфінкси фараонів Аменемхета Ш і Хефрена в Гізі. Слід відмітити, що не має собі рівних серед кам'яних будов усього світу піраміда Хеопса. Її висота 146 м., довжина основи кожного з чотирьох граней 230 м. Всі ці гробниці були не просто витвором мистецтва, а складовою частиною заупокійного ритуалу, виявом певного релігійного світосприйняття.

Економічні труднощі, політичні негаразди призведи до зменшення пірамід у розмірах. Згодом на їх зміну прийшли скельні гробниці і гробниці у “Долині мертвих”. Майже всі вони були пограбовані ще в давнину. Тому такого великого значення набуло відкриття у 1920 р. археологом Говардом Картером не пограбованої гробниці фараона Нового царства Тутанхамона.

В Єгипті високого рівня досягла культова архітектура. Такий стан речей особливо характерний для Нового царства. Самими знаменитими культовими спорудами є храми Амона-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. В першу чергу вони привертають увагу великою кількістю різноманітних колон, що символізували ліс. Лише в одному із залів храму в Карнаці їх нараховується 144. Колони стилізовано відтворюють рослини й дерева. Вершини колон (капітелі) подані у вигляді закритих або розпущених квіток лотоса, листя пальми тощо. На стелі, пофарбованій у темно-синій колір, золотою фарбою намальовані зірки. У присутніх виникає враження перебування у вечірньому лісі.

Перлиною храмової архітектури вважається скельний храм фараона Рамзеса П в Абу-Сімбеле. Вхід до святилища прикрашають чотири двадцятиметрові фігури самого фараона і головних богів. Всередині храму відсутнє штучне освітлення. Проте він орієнтований таким чином, що один раз на рік (в день приходу Рамзеса П на престол) сонячне проміння досягає головного святилища і освітлює обличчя статуй Рамзеса і Амона.

Мистецтво, як й архітектура, в першу чергу обслуговували релігійні вірування єгиптян - віру в потойбічне життя, отже ідею постійної вічності. У своїй творчій діяльності митець повинен був дотримуватися суворих канонів (тобто правил).

У скульптурі типи статуй чітко визначалися. Стояча фігура повинна була бути випрямленою, її ліва нова робить крок вперед, руки опущені і притиснуті до тіла. Однаковою була поза й для сидячих фігур - спина пряма, погляд спрямований в далечінь, руки покладені на коліна або одна зігнута в лікті. Ці правила не змінювалися протягом тисячоліть. Відповідні пози повторяли всі зображувані: головно боги, фараони та жерці.

Певні правила існували й для живопису. На площині фігури зображалися наступним чином: голова й ноги малювалися в профіль, торс й очі - в анфас. Всі зображувані знаходилися на одній лінії. При цьому дотримувалися сувора ієрархія. Найважливіша особа зображувалася найвищою, нею був бог, нижчим залишався фараон, ще нижчим - жрець й так далі.

Релігійні уявлення давніх єгиптян вплинули на розвиток скульптурного портрета, пов'язаного головно з погребальним ритуалом і погребальними масками. Вони стали підґрунтям для формування високого портретного мистецтва. Одним із свідченнях цього став відомий всьому світові скульптурний портрет дружини фараона-реформатора Ехнатона - Нефертіті.

Досить глибокими були й наукові знання єгиптян, особливо в галузі хімії, фізики, математики, хірургії. Ці досягнення стали можливими завдяки широкому використанню прикладної науки. Монументальне будівництво вимагало глибоких пізнань в математиці й геометрії. Відтак давні єгиптяни користувалися десятковою системою числення, арифметичними й геометричними прогресіями, вміли обчислювати об'єми циліндра, півкулі, піраміди.

Точні науки допомагали жерцям удосконалювати астрономічні знання. Вони передбачали затемнення сонця, розливи Нілу й цим вміло користувалися з метою поглиблення впливу на співвітчизників.

Муміфікація, що супроводжувалася препаруванням трупів, сприяла розвиткові медицини. В Єгипті вперше в світовій медичній практиці почала діяти профільна медицина: хірургія, офтальмологія, стоматологія тощо. Для порівняння можна згадати, що в Месопотамії заборонявся розтин трупів, хоча медицина в ній також була на високому рівні.

У Давньому Єгипті освіта була доступна тільки знаті, в основному жерцям й писарям. Навчитися письму й іншим знанням можна було лише в закритих учбових закладах, що існували при храмах й називалися “будинки життя”.

Піднесення Греції, успішні воєнні походи Олександра Македонського вивели єгипетську цивілізацію із замкненого стану. Через греків культурні досягнення єгиптян стали надбанням світової культури.

4. Культура Стародавньої Індії

Однією із найдавніших культур світу є унікальна культура Стародавньої Індії. Як й інші найдавніші культури індійська цивілізація сформувалася в басейнах рік Інд і Ганг. Це була так звана Хараппська цивілізація. Вона отримала назву від села Хараппа (Пенджаб), де в середині Х1Х ст. проводилися археологічні розкопки.

Вони дали змогу вченим прийти до висновку про появу першої місцевої цивілізації на території Індії ще в Ш тис. до н.е. Підтвердженням цьому є розкопані археологами великі міста - Хараппа, Мохеджо-Даро, Калібанган та інші. Вчені були вражені наявністю в них першої відомої в світі каналізаційної системи, причому не лише для питної, але й стічної води. Населення даних міст налічувало близько 100 тис. чоловік. Воно займалося землеробством, ремеслом, торгівлею, мореплавством, проте не знало заліза. Знаряддя праці, побутові предмети були з міді, олова, бронзи, ювелірні вироби - в основному з срібла й золота.

Населення хараппської цивілізації оволоділо піктографічною писемністю. Тексти писали з права на ліво, рядки розташовували горизонтально, вони мали до 8 знаків.

Цікавими були малюнки на печатках, на яких зображався Бог у позі йога. Це дає дослідникам підстави проводити певні паралелі між релігією хараппської цивілізації й пізнішими релігійними індійськими віруваннями.

У другій половині П тис. до н.е. з північного заходу на територію Індії прийшли племена аріїв, які на той час вже знали залізо. На завойованій території вони замінювали урбаністичний (міський) тип життя на життя сільської общини. Саме остання на довгі часи стала в Індії головним способом життєдіяльності.

У ХУ -У1 ст. до н.е. на території Індії арії заснували декілька держав. У 1У ст. до н.е. їх об'єднала династія Маур'їв. У 1 ст. до н.е. північну Індію підкорюють вихідці із Середньої Азії - кушани. В 1У ст. до н.е. Кушанську династію змінює династія Гуптів. Під її егідою відбулося загальноіндійське державне об'єднання.

У становленні культурної традиції й релігійного світогляду Індії визначальним був вплив аріїв. Одним із доказів цього є “Веди” - збірники священних гімнів на честь богів аріїв. Вони навіть зараз, у сучасній Індії, вважаються джерелом мудрості. Таких збірників є чотири. Найдавніший з них “Рігведа”, що оформився до Х ст. до н.е. Він містить 10 книг й 1028 гімнів. В трьох наступних зафіксовані пісні й обряди аріїв, жертовні й магічні формули.

“Рігведа” написана давньоіндійською (ведійською) мовою. Наступні три веди написані сучасною літературною мовою - санскритом (в перекладі “очищена”), що стала мовою спілкування народів Індії. Її творцем є брахман Ланіні, який жив на межі У-1У ст. до н.е. На основі санскриту створена і своєрідна писемність. Її алфавіт має 48 букв, з них 12 - голосних. Майже усі слова пишуться разом, розділені лише рядки.

З ведичної літератури ми дізнаємося про релігію аріїв. В її основі вчення про Всесвіт, що складається з трьох світів: неба, повітря і води. По такому принципу ділилися й боги.

На початку 1 тис. до н.е. на основі ведизму і вірувань населення хараппської цивілізації виник брахманізм. Старі ведичні боги (Варуні, Індрі, Сур'ї) змінюються новими. Ним стали Брахма (вважався творцем світу), Вішну (його охоронцем), Шива (руйнівником).

У цей же період формуються різні вчення: сансара - про міграцію, переродження душ, дхарма - про моральний порядок, карма - про діяння людини, що визначають її становище, мокша - про стан ненароджуваності й невмирання. Всі ці релігійно-філософські концепції згодом знаходять своє втілення в буддизмі та індуїзмі.

У У1 ст. н.е. в Індії виникають нові вірування - джайнізм і буддизм. Основоположником джайнізму став Махавіра. В основі його вчення: звільнення від сансари (переродження душі) через дотримання “трьох скарбів” джайнізму: правильного знання, правильного бачення і правильної поведінки. Махавіра проповідував аскетизм (крайнє обмеження потреб людини) і ахімсу (ненашкодження всім живим істотам як умова порятунку душі).

Заснування буддизму пов'язують з ім'ям Сідхартхи Гаутами (563-483 рр.). Ще зовсім молодою людиною в 28 років він залишив свою родину (згідно переказам його батько був раджа) і протягом 7 років мандрував у пошуках істини. Аж потім на нього зійшло Просвітлення і він став Буддою (тобто “Просвітленим”). Сідхартха Гаутама відкрив чотири “благородні істини”. А саме: життя є страждання, причина його є людські бажання, пристрасті, прагнення до життя і вихід з цього - угамування всіх пристрастей. Головна мета людини: досягнення “нірвани” - стану, коли людина назавжди виключається з процесу перевтілення душі і зливається з духовною “божественною” першоосновою. Тобто порятунок залежить від способу життя самої людини, в якому немає місця посередникам (брахманам чи представникам інших релігійних вірувань).

Розквіт буддизму припадає на правління третього імператора з династії Маур'їв (268-232 р. до н.е.) Ашоки. Скликаний ним буддійський собор затвердив канонічні основи буддизму. Це дало змогу буддизму поширитися за межі Індії.

Як протиставлення буддизму з'явився новий тип брахманізму - індуїзм. Згідно нього кожне божество, в тому числі головні боги індуїзму Шива, Вішну і богиня Шанті - це втілення вищого божества Брахми. Найголовніші догмати індуїзму - вчення про одвічну соціальну нерівність людей, про переселення душ і відплату за земне життя в потойбічному світі.

За традиціями аріїв суспільство поділялося на своєрідні стани - варни. В їх основі докрина про 4 варни. Кожна з них створена з тієї чи іншої частини тіла бога Брахми. Вважалося, що з вуст - брахмани (жерці), з плечей - кшатрії (знать, воїни), зі стегон - вайш'ї (землероби, ремісники, торговці), зі ступенів ніг - шудри (низи суспільства - слуги, бідняки, переселенці).

За давніми законами заборонялося змішування варн, допускалися шлюби лише в їхніх межах. Деякі категорії населення (прибиральники сміття, кати та інші представники непрестижних професій) стояли поза варнами. До них не дозволялося навіть доторкуватися. Тому вони й називалися “недоторкані”.

Згодом у 1 ст. н.е. (з часу підкорення Північної Індії Кушанською династією) на основі системи варни склалася кастова система. Касти (в Індії - “джаті”) - замкнені групи людей, місце яких у виробничому й суспільному житті визначено певними звичаями й законами, суворою регламентацією відносин.

Релігія мала вплив й на давню індійську епічну літературу. Її самими визначними пам'ятками стали “Махабхарата” і “Рамаяна”. В першій йде мова про велику війну нащадків Бхарати. В другій розповідається про подвиги героїв Крішни і Рами. “Махабхарата” доповнювалася новими легендами й міфами і згодом склала цілу літературу в межах однієї пам'ятки (18 книг). За обсягом вона у 8 разів перевершує “Іліаду” і “Одіссею” Гомера.

Славу Індії принесли й величні пам'ятки архітектури. Багато з них збереглися до сьогодення. Найбільш знамениті печерні храмові комплекси в Карлі, Еллорі і Аджанті. Останній вражає багатобарвними фресками. Вони покривають всю споруду: стіни, стелю, колони.

Висот досягла й індійська наука. Представники точних наук вже вміли оперувати квадратними й кубічними коренями. Астрономи знали, що земля обертається навколо своєї осі і що місяць переймає своє світло у сонця. Певні наукові досягнення індійської культури запозичили інші народи, таким чином вони стали світовим культурним надбанням. Перш за все це стосується індійських цифр і шахів, які запозичили араби. Індійське релігійне вчення буддизм став однією із світових релігій.

5. Давньокитайська культура

Унікальністю відзначається й культура Стародавнього Китаю. Насамперед ця культура була замкнена, оскільки фактично до ХУШ ст. іноземці майже не допускалися на її терени. В свою чергу ця риса відіграла не останню роль в своєрідності, несхожості китайської культури.

Давньокитайська культури формується в часи існування ранньорабовласницької держави Інь (Х1У ст. до н.е.). Найвищий же пік її розвитку припадає на період правління династій Цінь і Хань (221 р. до н.е. - 220 р. н.е.).

В основу давньокитайської культурної традиції покладений феномен буденної свідомості, який отримав назву “китайські церемонії”. Це суворі етико-ритуальні норми поведінки. Їхньою характерною рисою стало дотримування культу старовини. Перебільшення значення чітко фіксованих правил поведінки стало причиною заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. На відміну від інших народів світу китайці не мали своєї міфології. Відтак замість культу богів сформувався культ реальних кланових та сімейних предків. З другого боку певною мірою обожнені абстрактні явища (Небо, Піднебесна, Дао) позбавлялися найменшого олюднення й існували як незалежна абсолютна ідея.

Це своєрідне сприйняття світу мало вплив на китайську релігійно-філософську думку, що склалася у У1-У ст. до н.е. Панівною релігійно-філософською системою давнього Китаю стало конфуціанство. Так називається етико-політичне вчення давньокитайського мислителя У1 ст. до н.е. Кун-Фу-дзи (в європейській транскрипції Конфуцій).

У вченні Конфуція головним є поняття “жень” (гуманність). Це моральний закон, який визначає взаємини людей і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем, поваги до старовинних китайських звичаїв та обрядів.

За Конфуцієм головним у спілкуванні людей повинна бути традиція. Сам філософ неодноразово наголошував, що є противником усіх новацій. Приналежність до високого аристократичного роду китайських чиновників також наклала відбиток на його мислення. Конфуцій підкреслював, що кожна людина повинна бути задоволена своїм соціальним статусом і не прагнути зміни на краще. Таким чином конфуціанство відстоювало утверджені патріархальні традиції та непорушність соціальних підвалин.

Протилежну позицію займав інший філософський напрям - даосизм (в перекладі “дао” - “шлях”). Його фундатор Лао-цзи закликав відмовитися від усталених обов'язків і повернутися до життя, близького до природи. Крім того, в цій філософській системі присутні елементи матеріалізму й діалектики. Згідно вчення даосизму усе існуюче виникло з матеріальних часток і розвивається згідно з визначеним законом. Даосизм був досить популярним, оскільки відображав інтереси різних верств суспільства. Згодом даосизм заполонили містичні мотиви.

Філософська система конфуціанства виховувала шанобливе ставлення до мистецтва. Воно сприймалося як універсальний механізм формування добропорядного громадянина.

В активізації мистецького життя велике значення мало створення імператором У-ді (156-87 рр. до н.е.) Музичної палати. Згодом вона почала відігравати роль театрального управління. Останнє відало виставами, в яких поєднувалися спів, музика і танці. Не менш важливою функцією цього управління стало збирання народних пісень.

Дуже високо цінувалося музичне мистецтво. У Китаї музиканти грали на 20 музичних інструментах. Соціальна функція музики закріплювалася у відомому образному висловленні: “Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна брехати”.

Своєрідністю відзначається китайська література. Згодом вся її спадщина систематизувалася в так званому “П'ятикнижжі”. Це були “Книга пісень”, “Книга обрядів”, “Книга перемін”, “Книга історії”, “Літопис царства Лу”. Літературні твори зберігалися в спеціально створених книгосховищах.

Досить складною була китайська писемність. В її основу покладене піктографічне письмо, що впродовж століть удосконалювалося, абстрагувалося. В результаті сформувалося ієрогліфічне письмо, що мало безліч знаків. У часи династії Хань налічувалося близько 18 тис. ієрогліфів. Їх можна було віднайти за допомогою спеціально створених довідників.

Спочатку матеріалом для написання ієрогліфів служили бамбукові й дерев'яні дощечки. У Ш ст. до н.е. стали писати на шовку, технологія виробництва якого запроваджена в Китаї. На рубежі нашої ери винайдено туш, а у 1 ст. - папір.

Заслуга китайців також у винайденні багатьох технічних новинок. Ними стали компас, спідометр, фарфор, глобус, морехідні й навігаційні прилади (румпель та багатоярусні щогли), водяний млин, водяний насос, ксилографія (початкова форма книгодрукування), механічний годинник, приводний пас та ланцюгова передача тощо. Славу китайцям принесли їхні досягнення у військовій справі. Зокрема, вони винайшли порох і зробили гармати.

Значні наукові набутки китайців у царині математики. Їхні спеціалісти обчислювали десяткові дроби, відношення довжини кола до його діаметра (число пі), розв'язували рівняння з двома й трьома невідомими. Математичні знання були зафіксовані у складеному в П ст. до н.е. трактаті “Математика в дев'яти розділах”, що відігравав роль своєрідної інструкції для землеробів, астрономів, чиновників. Тобто наука в першу чергу мала прикладний характер.

Не менші досягнення мали й китайські астрономи. Вони вміли вираховувати затемнення сонця, спостерігали за плямами на ньому, склали в основних рисах місячний календар, перший у світовій історії зоряний каталог на 800 світил (350 р. до н.е.). Вже з 240 р. до н.е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. У 104 р. до н.е. було вирахувано тривалість року - 365,25 дня.


Подобные документы

  • Особливості розвитку та специфічні риси первісної, античної та середньовічної культур. Розвиток Культури стародавнього Сходу, його зв'язок з багатьма сторонами соціальних процесів Сходу. Розквіт культури Відродження. Етапи історії культури ХХ ст.

    реферат [28,2 K], добавлен 13.12.2009

  • Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.). Радянський етап розвитку української культури. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України. Державна підтримка національної культури.

    реферат [40,4 K], добавлен 03.10.2008

  • Національно-державне відродження української культури, започатковане демократичними перетвореннями з 1917 року. Українська культура в умовах тоталітаризму 30-х рр. ХХ ст. Освіта, наука, література, театр в роки Другої світової війни і повоєнного часу.

    презентация [5,6 M], добавлен 12.06.2014

  • Культурний рух Просвітництва був започаткований в Англії у XVII ст., де під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи. Соціально-економічний розвиток європейських країн. Українська культура в умовах Відродження.

    контрольная работа [25,2 K], добавлен 08.12.2010

  • Культура як об’єкт спеціального теоретичного інтересу і її статус самостійного наукового поняття в добу Нового часу. Прояви та багатогранність культури. Значення грецької культури, її демократична і гуманістична спрямованість. Естетична міфологія Ніцше.

    реферат [22,1 K], добавлен 03.11.2009

  • Передумови епохи Відродження, гуманізм як ідеологія Відродження. Реформація і особливості розвитку її культури. Науково-технічний переворот та формування світогляду Нового часу. Аналіз основних художніх стилів XVII-XVIII століть; бароко та класицизм.

    реферат [23,6 K], добавлен 09.05.2010

  • Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.

    учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014

  • Предмет і метод культурології. Культурологія як тип соціальної теорії. Людина, культура, взаємодія матеріальної і духовної культури. Функції культури в людській діяльності. Культура і цивілізованість. Культура і суспільство. НТР і доля культури.

    реферат [26,3 K], добавлен 27.10.2007

  • Положення концепції Шпенглера. Культура Стародавнього Єгипту. Види знаків. Архетипи української культури. Запровадження християнства. Український культурний ренесанс. Модернізм та постмодернізм. Елітарна і масова культура. Циклічна модель розвитку культу.

    анализ учебного пособия [174,9 K], добавлен 26.01.2009

  • Культура та її основні функції. Особливості дохристиянської (язичницької) культури слов’ян на території України. Образотворче мистецтво Італійського Відродження як вершина розвитку культури цієї доби. Основний напрямок культурного впливу на людину.

    реферат [106,0 K], добавлен 25.08.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.