Культурологія. Українська та зарубіжна культура

Однак реформи не були доведені до кінця, не відбулося корінних змін в галузі політики, економіки й культури. Прихід до влади в 1964 р. Л.І. Брежнєва призвів до призупинення перетворень, до “застою”. Ця ситуація негативно вплинула на культурне життя. Поступально, але суперечливо розвивається українська культура. В першу чергу концентрується увага на розвитку наукових галузей, що обслуговували військово-промисловий комплекс.

Незважаючи на такий підхід, українські вчені мали значний науковий доробок у фундаментальних і прикладних науках. Світове визнання отримали наукові досягнення математика Миколи Боголюбова (1909-1992), математика і кібернетика Віктора Глушкова (1923-1982), конструкторів космічних апаратів Сергія Корольова (1906-1966), Михайла Янгеля (1911-1971) і Валентина Глушко (1908-1989).

Завдяки науковій діяльності офтальмолога Володимира Філатова, генетика Івана Шмальгаузена (1884-1963), кардіолога Миколи Амосова (1913-2002), нейрохірурга Миколи Бурденка (1876-1946) та багатьох інших вчених високого рівня досягла українська медицина.

Певні успіхи були і в галузі освіти. В 1977 р. стала обов'язковою середня освіта. Проте в освіті кількісне зростання не супроводжувалося поліпшенням якості. Все більше скорочувалося застосування української мови, обмежувався доступ до зарубіжної інформації.

Так само плідно, але суперечливо збагачувалися всі сфери художньої творчості. В першу чергу це стосується літератури. Деякі письменники намагалися вийти за межі “соціалістичного реалізму”. В цьому ключі працювали Олесь Гончар (1918-1995), Юрій Збанацький (1914-1994), Павло Загребельний, Василь Козаченко. Український читач мав змогу познайомитися із творчістю Василя Симоненка (1935-1963), Миколи Вінграновського (1936-2004), Івана Драча, Ліни Костенко. Про себе заявила школа українського літературного перекладу, яка отримала міжнародне визнання.

У той же час творча праця продовжувала регламентуватися, зазнавати цензури, заборонявся ввіз в Україну творів українських письменників-емігрантів.

Все це було однією з причин виникнення в епоху “застою” опозиційного руху, названого дисидентським (від латинської - “незгідний”). Дисиденти зазнавали переслідувань. Їх заарештовували, ув'язнювали, примусово лікували в так званих “психушках”. Прикладом може служити трагічна доля поета Василя Стуса (1938-1985), який загалом провів у радянських таборах 20 років, так і не доживши до радикальних змін. У 1990 р. Василь Стус був посмертно реабілітований і посмертно отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка.

Заборона новаторства, пошуку нових форм негативно вплинула на розвиток українського живопису. Водночас деякі художники намагалися вирватися з офіційних пут і подарувати широкому загалу майстерно виконані полотна. Перш за все в цьому плані слід відмітити творчість Олексія Шовкуненка, Михайла Дерегуса (1904-1985), Тетяни Яблонської (1917-2005), Тетяни Голембієвської й безперечно Івана Марчука, ім'я якого увійшло до списку самих геніальних людей планети.

Традиційно значними є досягнення української музики. У творчому доробку Бориса Лятошинського (1894-1968), Костянтина Данькевича (1905-1984), Георгія Майбороди (1913-1992) та інших українських композиторів були нові опери, балети, симфонії. Національну школу вокального мистецтва прославили Анатолій Солов'яненко (1932-1999), Дмитро Гнатюк, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко.

Не менші досягнення були і в українському кінематографу. На світовий рівень його вивели фільми Сергія Параджанова (1924-1990) “Тіні забутих предків”, Леоніда Осики (1940-2001) “Захар Беркут”, Леоніда Бикова (1928-1979) “В бій ідуть одні старики”, Івана Миколайчика (1941-1987) “Вавілон XX”. Водночас на полицях залежувалися неприйнятні для режиму фільми, митцям нав'язувалася тематика. Отже, значні культурні досягнення співіснували з глибокою системною кризою, в тому числі і в галузі культури.

Політика перебудови, гласності і демократизації, започаткована М.С. Горбачовим, мала свої наслідки й для культурного життя. Піднесення національної свідомості дало змогу заснувати у 1989 р. Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке поставило завдання утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку. Цю ж мету переслідував “Закон про мови в Українській РСР”, прийнятий Верховною Радою УРСР в тому ж році. В 1989 р. у Львові було відновлене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, розпущене радянською владою після приєднання Західної України до СРСР. Творча інтелігенція стала ініціатором створення Народного Руху України, який був покликаний започаткувати її національне, в тому числі й культурне, відродження.

4. Проблеми розвитку культури суверенної України

Після здобуття Україною незалежності в 1991 p. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, розпочалися радикальні реформи, в тому числі і в галузі культури.

Перш за все почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Проте російська мова продовжувала панувати на сході й півдні України, в Криму, дискутувалося питання введення російської мови як офіційної.

Загрозлива ситуація склалася в українському книгодрукуванні. Тиражі української книги скорочувалися. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив З,6, то на початку 2000 р. - 1. Комерційна література головно ввозиться із Росії.

Для виправлення ситуації потрібні не лише адміністративні заходи, а й насамперед державна економічна підтримка. Щоправда, в цьому напрямку вже зроблені перші кроки. В 2004 р. пільги на податок на додану вартість (ПДВ) залишені лише за українськими виданнями.

До того ж труднощі виникли в популяризації й розповсюдженні української книги. Якщо в 1990-х роках в Україні існувало 4 тис. бібліотек, то зараз кількість їх зменшилася майже в 10 разів. Така ж загрозлива ситуація склалася й з книгарнями.

Разом з тим зрушення відбулися в освітянській справі, в якій зникла одноманітність. З'явилися нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. відбувся перехід на 12-річну середню освіту.

Однак соціальне розшарування населення надало системі освіти по суті становий характер. Система професійного навчання занепала. Державні школи, вчителі достатньою мірою матеріально не забезпечуються.

Реформується система вищої школи. Поряд з державними учбовими закладами діють комерційні вузи, які не завжди мають відповідний рівень. Для усунення цього недоліку введена система акредитації вузів.

Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у великих міжнародних наукових програмах, зокрема, в космічних. Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді.

Проте скорочення державного фінансування змусило залишити наукову діяльність або емігрувати за кордон багатьох науковців. Приватизація підприємств негативно позначилася на діяльності галузевих наукових і проектних інститутів.

Від фінансових труднощів страждає й українське мистецьке життя. Суттєве зменшення державного фінансування негативно позначилося на розвитку театру й кіно, хоча митці й отримали свободу творчості, можливість вільної гастрольної діяльності.

Національні меншини України мають широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців, болгар та інших національних меншин. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання, запроваджено видання національної періодичної преси, національної книги.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті й віросповідання. За станом на 1 січня 2000 p. в Україні діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів.

Водночас з проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви. На порядку денному стало об'єднання всієї територіальної православної церкви в Україні й таким чином створення Української православної помісної церкви (тобто по місцю її знаходження, незалежної від церкви іншої держави).

Отже, сучасний стан української культури, як і культури у всьому світі, характеризується як досягненнями та перспективами, так і втратами та протиріччями. Утворення української незалежної держави відкриває перед національною культурою нові можливості. Подальший розвиток української культури великою мірою залежить від політичних та економічних чинників. Будемо мати надію, що сучасна політична ситуація призведе до економічного зростання, яке в свою чергу має активізувати українське культурне життя.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ 9:

1. Білецький П.О. та ін. Українське мистецтво та архітектура кінця Х1Х - початку ХХ ст. - К.: Наукова думка, 2000. - 236 с.

2. Великие кинозвезды ХХ века. - М.: Мартин, 2001. - 495 с.

3. Верман Карл. История искусств всех времен и народов. В 3 т. - М.: АСТ, 2001.- Т.1. - 942 с.; Т.2.- 943 с.; Т.3. - 943 с.

4. Веселовська Г.І. Дванадцять вистав Леся Курбаса. - К.: Держ. центр театр. мистецтва ім. Л.Курбаса, 2004. - 316 с.

5. Вінок пам'яті Олеся Гончара: Спогади, хроніка. - К.: Укр. письменник, 1997.- 452 с.

6. Герої та знаменитості в українській культурі. - К.: Укр. центр культ. досліджень. І-тут культ. політики, 1999.- 351 с.

7. Гордон Д.И. Звезды театра и кино. - Х.: Фолио, 2005. - 398 с.

8. Грушевський М.С. Історія української літератури. В 6 т.- К.: Либідь.-Т.1.- 1993.-389 с.; Т.2.-1993.-261 с.; Т.3.-1993.-282 с.; Т.4.-1994.- 232 с.; Т.5.-1995.-254 с.; Т.6.-1996.-260 с.

9. Госейко Любомир. Історія українського кінематографа. 1896-1995. - К.: KINO-КОЛО, 2005. - 461 с.

10. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Femina, 1995. - 685.

11. Жаборюк А.А. Український живопис останньої третини Х1Х - початку ХХ ст. - К., Одеса: Либідь, 1990. - 307 с.

12. Історія української літератури Х1Х ст. У 3 кн. - К.: Либідь. - Кн.1.- 1995. - 364 с.; Кн. 2.- 1995. - 381 с.; Кн. 3. - 1998. - 429 с.

13. Історія української літератури ХХ ст. В 2 кн. - К.: Либідь. - Кн. 1. - 1994. - 781 с.; Кн. - 2 . - Ч.1.- 1994. - 367 с.; Ч.2.- 1995. - 509 с.

14. Історія української художньої культури. - Харків: ХДАК.- 1999.-194 с.

15. Капельгородська Нонна М. Начерки далекої кіноісторії. - К.: АВЛІ, 2005. - 213 с.

16. Кононенко П.П. Українська освіта у світовому часопросторі. (П.П.Кононенко, Т.П.Кононенко) - К.: Товариство “Знання” України, 2007. - 591 с.

17. Ліндсей Д. Коротка історія культури. В 2 т. - К.: Мистецтво, 1995.- Т.1.- 234 с.; Т.2.- 253 с.

18. Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібник. (О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко). - К.:Знання. 2006, - 447 с.

19. Нариси з історії українського мистецтва. - К.: Мистецтво, 1996. - 670 с.

20. Попович М.В. Нарис історії культури України - К.: Артек, 2001. - 727 с.

21. Скляренко В.М. 100 знаменитых актеров. - Х.: Фолио, 2006. - 509 с.

22. Скляренко В.М. 100 знаменитых художников Х1Х-ХХ в. - Х., Фолио, 2006. - 509 с.

23. Сто великих режиссеров. - М.: Вече, 2004. - 468 с.

24. Українське мистецтво та архітектура кінця Х1Х - початку ХХ ст. - К.: Наукова думка, 2000.- 236 с.

25. Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація. (Кінець Х1Х - початок ХХ1 ст.). В 2 т. - Харків: Основа, 2001.- Т.1. - 518 с.; Т.2. - 398 с.

26. Шейко В.М. та ін. Історія української художньої культури. - Харків: Регіон-інформ, 2003.- 178 с.

27. Шмагайло Ростислав Т. Мистецька освіта в Україні середини Х1Х - середини ХХ ст.: Структурування, методологія, художня позиція. - Львів: Укр. технології, 2005. - 526 с.

ТЕСТ

Тема 9. Українська культура Х1Х - ХХ ст.

1. Започаткував українську етнографію працею “Опис весільних українських простонародних обрядів”: а) Григорій Калиновський; б) Яків Маркович; в) Михайло Максимович.

2. Автором праці “Досвід збирання старовинних українських пісень”, основоположником української фольклористики є: а) Микола Цертелєв; б) Михайло Максимович; в) Григорій Калиновський.

3. ”Історію русів”, яка започаткувала висвітлення української історії, написав: а) невідомий автор; б) Дмитро Бантиш-Каменський; в)Микола Костомаров.

4. Першим вузом, відкритим в Наддніпрянській Україні в 1805 р., став: а)Харківський університет; б Київський університет; в)Одеський університет.

5. Основоположником української художньої прози був: а) Григорій Квітка-Основ'яненко; б) Пантелеймон Куліш; в) Іван Нечуй-Левицький.

6. Основи українського реалістичного малярства Х1Х ст. заклав:

а) Костянтин Трутовський; б) Микола Самокиш; в) Тарас Шевченко.

7.Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ) заснував:

а) Микола Хвильовий; б) Василь Блакитний; в) Микола Зеров.

8. У 1918 р. очолив Українську Академію наук: а) Микола Крилов; б) Микола Стражеско; в) Володимир Вернадський.

9. Політика українізації діяла в Україні в:

а) 1920-х роках; б) 1930-х роках; в) 1960-х роках.

10. Дисидентський рух в Україні виник в епоху:

а) відлиги; б) застою; в) перебудови.

ТЕМА 10.

”ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА Х1Х-ХХ СТ.“

План

1. Промисловий переворот, наукові досягнення і освіта - базова основа культурного прогресу.

2. Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво”.

3. Характерні особливості головних течій в образотворчому мистецтві: класицизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, постімпресіонізм; модернізм та його види: дадаїзм, сюрреалізм, фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм.

4. Нові напрямки в архітектурі та будівництві.

5. Розвиток театрального мистецтва, музики, кінематографа.

1. Промисловий переворот, наукові досягнення і освіта - базова основа культурного прогресу

Х1Х ст. - завершальний етап розвитку культури Нового часу. Саме в цьому столітті культура зробила якісний стрибок у своєму розвитку. Його запорукою стали значні науково-технічні досягнення, що відбулися в передових державах світу. Вони стали основою для суттєвого збагачення культурного життя.

У свою чергу утвердження схожого соціально-економічного ладу, розширення міждержавних економічних, політичних, культурних відносин, удосконалення засобів зв'язку сприяли виникненню тенденції зближення культур і формуванню світової культури.

Промисловий переворот у Європі започаткував вже згаданий винахід англійського винахідника Джеймса Уатта універсального парового двигуна, що відіграв велику роль в появі парового молота та універсальних металорізальних верстатів. Останні дали змогу перейти до машинного виробництва. Таким чином машини почали виробляти машини.

Парова машина дала змогу здійснити революцію на транспорті. Завдяки їй американський винахідник Роберт Фултон (1765-1815) сконструював пароплав, а англійський інженер Джордж Стефенсон (1781-1848) - паровоз. Ці нові транспортні засоби збільшили можливості спілкування людей, в тому числі й на ниві культури.

Виникнення масового транспорту (залізничного, водного, в містах - трамваю і метро) спонукало до удосконалення індивідуального транспорту. Спочатку це був велосипед, згодом - автомобіль. Пріоритет винайдення останнього належить німецьким інженерам Готлібу Даймлеру і К.Бенцу. У 1885-1886 рр. вони сконструювали перші зразки автомобілів, а уже в 1890-ті роки започаткувалося їхнє промислове виробництво. У розвитку автомобільного транспорту наступний скачок здійснив американський підприємець Генрі Форд, який першим застосував конвеєр у виготовленні автомобілів.

Рубіж Х1Х і ХХ ст. ознаменувався появою перших літальних апаратів. Таким чином здійснилася одвічна мрія людей про політ над землею. Спочатку це були дирижаблі - конструкції легші за повітря. Згодом їх витіснили аероплани. Наступний крок у розвитку повітряного транспорту зробили в 1903 р. американські авіаконструктори брати Уїлбер (1867-1912) і Орвілл (1871-1948) Райти. Завдяки легкому бензиновому двигуну, встановленому в літаку, вони здійснили політ в повітрі тривалістю 59 секунд. А вже майже через півстоліття запущений у космос перший радянський “супутник”.

Наприкінці Х1Х ст. здійснилася ще одна фантастична ідея - можливість підводного плавання. Перші підводні човни стали будуватися в Німеччині (передусім з військовою метою).

Не менша увага приділялася й удосконаленню засобів зв'язку та інформації. В середині Х1Х ст. виник телеграф. Честь відкриття телефону належить американцю шотландського походження Олександру Беллу (1847-1922), а його удосконалення - теж американцю Томасу Едісону (1847-1931).

Майже одночасно винайшли безкабельний зв'язок (тобто радіо) росіянин Олександр Попов (1859-1905) й італієць Гульєльмо Марконі (1874-1937) . Перший у 1895 р. продемонстрував роботу свого радіоприймача, а другий через два роки отримав патент на аналогічний винахід.

Подібна ситуація склалася щодо відкриття так званих “Х - променів”, які сьогодні переважно називають рентгенівськими. Близько 1895 р. їх паралельно відкрили відомі фізики - українець І.Пулюй та німець Вільгельм Рентген (1845-1923). Й досі точиться суперечка стосовно авторства даного відкриття. В англомовному світі відкриті промені називають Х-ray (Х-рей).

У Х1Х ст. важливу роль у спілкуванні людей відіграє періодична преса. Завдяки удосконаленню поліграфічної промисловості (появі друкарських і набірних машин) її продукція збільшилася в обсязі й стала значно дешевшою, а тому й доступною для широкого загалу.

Х1Х ст. ознаменувалося значними змінами в науковій сфері. Саме тоді виникають нові галузі знань (зокрема, технічні науки). Водночас між ними відбувається подальша диференціація. Деякі з них виділяються в самостійні галузі (соціологія, культурологія, термодинаміка, теплотехніка тощо), інші інтегруються (астрофізика, біохімія, фізична хімія тощо).

Тоді ж формується світова наука. В цьому процесі важливе значення мають міжнародні наукові зв'язки. Насамперед йде мова про створення міжнародних наукових товариств, проведення міжнародних наукових конгресів, конференцій, симпозіумів. Вони не лише стимулюють обмін передовим науковим досвідом, але й публікують періодичні й неперіодичні наукові видання. В розповсюдженні передової наукової думки значну роль відігравали міжнародні промислові виставки.

Наукові міжнародні зв'язки поглиблюються завдяки здійсненню спільних наукових проектів. Одним з них став міжнародний проект складання каталогу зірок. Рішення про його створення було прийняте учасниками міжнародного астрономічного конгресу 1887 р., в якому взяли участь співробітники 18 астрофізичних обсерваторів різних держав.

ХХ ст. стало доленосним у розвитку науки й техніки. Про їхній рівень дають уявлені основні здобутки в цих галузям. Ось лише окремі з них: відкриття атомної енергії (фізики Альберт Ейнштейн, Нільс Бор, Е.Резерфорд), структури ДНК (Джеймс Уотсон, Френсіс Крік), почалася космічна ера, з'явилися телебачення, комп'ютер, мобільний телефон тощо.

Науково-технічна революція поставила на порядок денний завдання підготовки кваліфікованих інженерних і робітничих кадрів. Даної мети можна було досягти реорганізувавши тодішню освітню систему. В Х1Х ст. в Європі існувала триступенева система освіти: початкова, середня й вища школи.

Найбільшої реорганізації потребувала початкова школа, котра повинна була дати освіту широкому загалу. Спочатку вона вийшла з-під опіки церкви і перейшла у відання держави. Наприкінці Х1Х ст. в передових західноєвропейських країнах початкова освіта стала безкоштовною й обов'язковою. В Росії це завдання поставила перед собою лише радянська влада.

Щодо середньої і вищої освіти, то в Європі вона не зазнала радикальних змін. Майже протягом усього Х1Х ст. панувала класична гуманітарна освіта. Лише наприкінці століття з'явилися середні учбові заклади, в яких почали вивчатися природничі науки (фізика, хімія, біологія та ін.). Стосовно назв середніх учбових шкіл, то вони в кожній країні називалися по різному. Наприклад, в Німеччині і Росії це були гімназії, у Франції - ліцеї і коледжі, у Великій Британії - граматичні школи.

Наприкінці Х1Х ст. більш різноманітною стає спеціалізація вищих учбових закладів, зокрема, з'являються інженерно-технічні. Підготовкою високопрофесійних наукових кадрів займаються не лише держава, але й приватні науково-дослідні центри й лабораторії. У створенні деяких з них брали участь представники наукової громадськості різних країн. Таким був міжнародний Пастерівський інститут у Парижі, на чолі якого стояв видатний французький вчений, основоположник мікробіології Луї Пастер (1822-1895).

У ХХ ст. система освіти докорінно не змінилася, залишившись все тією ж триступеневою.

2. Основні напрямки літературного процесу: романтизм, реалізм; декаданс та його течії: натуралізм, символізм, “чисте мистецтво”

Протягом Х1Х-ХХ ст. значні новаторські зрушення відбулися в художній культурі. Особливо це стосується літератури. Х1Х ст. увійшло в історію як “золотий вік літератури”. Саме на цей час припадає творчість видатних письменників, у літературі виникають нові жанри, збільшується її вплив на суспільство.

Широкому розповсюдженню книги сприяв технічний прогрес у поліграфії, завдяки якому відбулося здешевлення друкарської продукції. Відтак вже наприкінці Х1Х ст. книга стала не привілеєм багатих верст суспільства, а мала можливість стати власністю кожної грамотної людини.

Значні зміни відбулися в середовищі письменника, в його суспільному становищі. Він отримав змогу заробляти собі на життя літературною діяльністю, тобто з'явилася професія літератора.

Особливістю розвитку літератури Х1Х ст. стало поглиблення зв'язку її представників із суспільно-політичним життям. Саме література найповніше і найточніше змальовувала дійсність і багатогранний світ особистості, а тому завойовувала передові позиції в духовній культурі.

Бурхливий розвиток національних літератур дав змогу сформувати світову літературу, яка складалася із творчого доробку визначних письменників різних країн світу. Активний суспільно-політичний процес вплинув на становлення різних літературних жанрів, що приходять на зміну один одному. Мова йде про класицизм, романтизм, реалізм і декаданс.

У боротьбі із класицизмом, який головно використовував традиції античної культури і проповідував культ розуму, сформувався романтизм. У першій половині Х1Х ст. він став провідним літературним жанром. Романтизм не задовольнявся прозою життя, а творив героїчне й високо громадянське мистецтво. Письменники-романтики відкидали буденні реалії життя й намагалися ввести в свої твори нові, багато в чому умовні, суспільні ідеали. Сюжетами таких творів ставали, як правило, виняткові події. Основний принцип романтичного мистецтва можна сформулювати наступним чином: “Незвичайні герої діяли в незвичайних обставинах”.

Основними жанрами романтичної літератури стали поема, балада, драма, новела, роман, казка. Бунтівний дух романтиків найяскравіше виражала поезія, оскільки в ній поряд з особистістю ліричного героя присутнє ще й авторське трактування подій. Прикладом геніального поєднання авторського “я” і особистості героя є творчість англійського поета-романтика Джорджа Байрона (1788-1824). У поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”, “східних” поемах (“Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Лара”, “Мазепа”), поемі “Манфред” та інших творах він не лише викрив реакцію, виступив на захист поневолених народів, але й відтворив власний досвід учасника їхніх національно-визвольних змагань. Образ індивідуаліста-бунтаря - виразника суспільних настроїв тогочасного життя сприяв виникненню так званого “байронізму”.

Революційна романтика присутня в поезіях співвітчизника і друга Байрона Персі Шеллі (1792-1822), молодого Олександра Пушкіна (1799-1837) і Михайла Лермонтова (1814-1841) - Росія, Адама Міцкевича (1798-1855) - Польща, Шандора Петефі (1823-1849) - Угорщина, Генріха Гейне (1797-1856) - Німеччина, Віктора Гюго (1802-1885) - Франція.

Лірико-філософським та фантастичним змістом пройняті казки німецьких романістів братів Грімм - Якоба (1785-1863) і Вільгельма (1786-1859) та Ернста Гофмана (1776-1822), датського казкаря Ганса Христіана Андерсена (1805-1875), казки на сюжети індіанських легенд американського романіста Джеймса Фенімора Купера (1789-1851) та ін.

У романтичній літературі достойне місце зайняв історичний роман. Його основоположником є Вальтер Скотт (1771-1832). У творах цього “шотландського чародія” відтворене минуле країн Європи, в т.ч. й Шотландії, в переломні моменти їхньої історії (“Пуритани”, “Роб Рой”, “Айвенго”, “Квентін Дорвард” та ін.).

Історичний роман прославили твори французів Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”, “93-ій рік”, “Марія Тюдор” та Олександра Дюма (1802-1870) “Королева Марго”, “Три мушкетери”, “Граф Монте-Крісто” та ін. Бунтарським романтизмом проникнута творчість їхньої співвітчизниці Жорж Санд (Аврора Дюпен, 1804-1876), якій всесвітню славу приніс роман “Консуело”. Відкриттям молодого північноамериканського романтизму стали романи Джеймса Фенімора Купера “Останній з могікан”, “Слідопит”, “Звіробій”.

З середини Х1Х ст. впливовою течією стає вже згаданий реалізм, основою якого стало правдиве відображення реальної дійсності. З романтизмом його споріднює те, що він як і романтизм критикує несправедливість сучасного суспільства, але разом з тим намагається виявити способи його подолання. На відміну від романтичного героя, герой реалістичного роману може бути не лише представником аристократичних і буржуазних кіл, творчої інтелігенції, але й знедолених верст суспільства. Проте головне в такому творі - показ типових характерів у типових обставинах.

Реалістичну літературну школу очолив французький письменник Оноре де Бальзака (1799-1850). Протягом усього свого життя він написав цикл повістей і романів, котрі об'єднав під загальною назвою “Людська комедія”. Ця назва цілком виправдалася, оскільки автор фактично відтворив енциклопедію людського суспільства з його типовою психологією, побутом, драмами, характерами і водночас індивідуальністю кожної дієвої особи.

Реалізм досяг своїх вершин також у творчості співвітчизників Бальзака - Стендаля (Анрі Марі Бейль, 1783-1842), автора знаменитого роману “Червоне і чорне” і Гюстава Флобера (1821-1880), який прославився романом “Мадам Боварі”. Французька новела здобула всесвітнє визнання завдяки творчості Проспера Меріме (1803-1870) і Гі де Мопасана (1850-1918). Творчим здобутком останнього стали відомі романи “Життя” і “Любий друг”.

Реалізм в англійській літературі достойно представили Чарльз Діккенс (1812-1870) і Уїльям Теккерей (1811-1863). В творчому доробку першого такі романи як “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Девід Копперфілд” та інші, в яких майстерно викриті конфлікти й суперечності, соціальні й психологічні драми, другого - сатиричний роман про вищий світ “Ярмарок пихи”.

У Росії до реалізму прийшов Олександр Пушкін, який “романтизму віддав честь”, за ним - Микола Гоголь (1809-1852), Лев Толстой (1828-1910), Федір Достоєвський (1821-1881), Антон Чехов (1860-1904). Вони розкрили суперечності доби, відтворили складне внутрішнє життя людини.

На межі Х1Х-ХХ ст. творив відомий американський літератор Джек Лондон (Джон Гріффіт, 1876-1916), в творчості якого високі зразки реалізму поєдналися з романтично-сентиментальними тенденціями. Йому принесли славу збірки оповідань і повісті, присвячені правдивому відображенню мужньої боротьби людини з суворою природою Півночі, з примхами долі. Вершиною реалізму став його автобіографічний роман “Мартин Іден”. В останніх його романах “Місячна долина”, “Маленька господиня Великого Будинку”, “Серця трьох” присутні романтично-сентиментальні настрої.

Наприкінці Х1Х ст. загострення суспільно-політичних відносин спонукало до змін на літературній ниві. Як наслідок виникла нова течія, що отримала назву декадентство або декаданс (від французької “decadence” - “занепад”). Вона не була монолітною, а розпалася на ряд напрямків: натуралізм, символізм, проповідь “чистого мистецтва”. Проте ці течії були єдині в своїй опозиції до загальноприйнятої “міщанської моралі” і навіть у переконанні в занепаді й загибелі культури. Їхню творчість пронизував настрій втоми, безнадії і відчаю.

Натуралізм - неупереджене копіювання реальної дійсності, в якому риси відвертого декаденства поєдналися з демократичними, критичними, а інколи й соціалістичними тенденціями. Одним із основоположників і теоретиків натуралізму є французький письменник Еміль Золя (1840-1902). Його основний твір - 20-томна епопея “Ругон-Макари”, в якій розповідається про історію одного роду.

Протиставленням реалізму й натуралізму став символізм, представники якого стверджували, що світ непізнаний і відобразити його можна лише приблизно, символічно. Зокрема, цей напрямок представляли французи Поль Верлен (1844-1896) і Артюр Рембо (1854-1891), бельгієць Моріс Метерлінк (1862-1949), росіянин Олександр Блок (1880-1921).

З символістами перегукуються представники “чистого мистецтва” або “мистецтва для мистецтва”. Вони ратували за самоцінність художньої творчості, відстоювали її незалежність від соціальних умов і політики. Мабуть найбільш яскравим представником цього напрямку є англійський поет і письменник Оскар Уайльд (1854-1900), який у своїх творах віддавав перевагу витонченості форми перед соціальною значущістю змісту. В його творчості головними стали твори “Віяло леді Уїндермір”, “Ідеальний чоловік” та “Портрет Доріана Грея” - класичний зразок інтелектуального роману кінця Х1Х ст.

На літературній ниві Х1Х ст. крім історичного роману з'явилися й інші нові жанри: детектив і фантастика. Детективну літературу творами “Вбивство на вулиці Морг”, “Золотий жук” започаткував американський письменник Едгар Аллан По (1809-1849). Його естафету перейняв англійський письменник Артур Конан Дойл (1859-1930), який перший увів у детективну літературу образ детектива-любителя - Шерлока Холмса (повісті “Собака Баскервілей”, “Долина жаху” та ін.).

Родоначальником жанру фантастики є французький письменник Жюль Верн (1828-1905), твори якого набули всесвітньої слави (“Діти капітана Гранта”, “З землі на місяць”, “Таємничий острів”, “20 тисяч льє під водою” та ін.)

Наприкінці Х1Х ст. відособилася дитяча література. Класикою дитячої літератури стали твори американського письменника Марка Твена (Семюел Клеменс, 1835-1910) “Пригоди Тома Сойєра” і “Пригоди Гелькберрі Фінна”.

Глобальні потрясіння, радикальні політичні зміни ХХ ст. вплинули на розвиток світової літератури. Як ніколи політика диктувала реалії літературного життя, насиченого психологізмом, соціальним аналізом, прагненням відобразити нове світовідчуття, нове становище людини в суспільстві.

Ці тенденції яскраво проявилися в таких романах століття як “Жан- Крістоф” Ромена Роллана (1866-1944) у Франції, “Будденброки” Томаса Манна (1875-1955) у Німеччині, “Сага про Форсайтів” Джона Ґолсуорсі (1867-1933) у Великій Британії, “Тихий Дон” Михайла Шолохова (1905-1984) у Росії, трилогія “Фінансист”, “Титан”, “Стоїк” Теодора Драйзера (1871-1945) і “Прощай, зброя” Ернеста Міллера Хемінгуея (1899-1961) у США та ін.

Наповнена драматизмом, але епічно осмислена картина життя, де людина не втрачає надії й переборює труднощі, притаманна романам (“Шум і ярість”, “Світло у серпні”, “Місто”, “Особняк” та ін.) американського письменника Уїльяма Фолкнера (1897-1962). Набутком світової громадськості стала творчість російських письменників-емігрантів Івана Буніна (1870-1953) і Володимира Набокова (1899-1977). Причому перший отримав Нобелевську премію, а другий став класиком американської літератури.

На вищий щабель піднялася історична романістика. Її характерною рисою стало не лише ретельне та часто і наукове відтворення історичного минулого, але й пошук в ньому відповідей на актуальні проблеми сьогодення. Саме такі якості виділяють твори “Боги жадають” француза Анатоля Франса (Анатоль Франсуа Тібо, 1844-1924), “Петро Перший” росіянина Олексія Толстого (1882-1945), “Іспанська балада” німця Ліона Фейхтвангера (1884-1958) та ін.

У ХХ ст. нових висот досягла наукова фантастика, що опиралася на новітні природничо-наукові концепції. Науково-технічний прогрес і соціальні проблеми талановито поєднав мислитель-фантаст Герберт Джордж Уеллс (1866-1946), автор творів “Машина часу”, “Людина-невидимка”, “Війна світів” та ін. Ця ж сама риса притаманна творам “Людина-амфібія”, “Голова професора Доуеля” основоположника радянської наукової фантастики Олександра Бєляєва (1884-1942).

Освоєння людством космосу у другій половині ХХ ст. надихнуло письменників-фантастів піднімати космічну тематику. Їй присвячені твори Артура Кларка, Рея Бредбері, Івана Єфремова (1907-1972), зокрема його “Туманність Андромеди”.

Фантасти випереджали час, передбачали науково-технічні зрушення, що стали реальністю уже в наш час. Зокрема, це стосується проблем комп'ютерного світу, штучного розуму, яких у своїй творчості торкнулися поляк Станіслав Лем і американець Айзек Азімов.

Страшний образ можливого технократичного суспільства, ієрархічного тоталітарного ладу, які можуть підштовхнути людство до загибелі, а відтак виникнення песимістичних настроїв щодо його майбутнього, обумовили появу нового жанру - антиутопії. Яскраві зразки цього жанру - твори англійців Джорджа Оруелла (Ерік Блер, 1903-1950) “1984”; Олдоса Хакслі (1894-1963) “Прекрасний новий світ”; Артура Кестлера “Сліпуча імла”; американців Курта Воннегута “Утопія 14”, “Бойня № 5, або Хрестовий похід дітей” і Семюеля Коена “Великий терор”; росіян Євгена Замятіна (1884-1937) “Ми” і Андрія Платонова (1899-1951) “Котлован”, “Чевенгур” та ін.

Трагічне безсилля самотньої людини перед абсурдністю буття, протест проти її приниження, несправедливості щодо неї, страх перед змінами - ці почуття пронизують творчість австрійського письменника Франца Кафки (1883-1924) (романи “Процес”, “Замок”, “Америка”), яка мала досить сильний вплив на сучасників, особливо на літературний авангард.

3. Характерні особливості головних течій в образотворчому мистецтві: класицизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, постімпресіонізм; модернізм та його види: дадаїзм, сюрреалізм, фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм

Х1Х ст. дало світу узагальнюючий образ митця - “вільного художника”. Однак зміст цього терміну був ширший, оскільки до цього типу творчої праці відносилися не лише художники, а й письменники, поети, музиканти, співаки, артисти, тобто всі представники художньої культури. Перш за все відбулися зміни в їхньому суспільному становищі. Якщо за часів Відродження майстер працював лише за конкретними замовлення і був фактично прислугою при дворі аристократа, то в Х1Х ст. його творчість мала попит серед ширших верств все більш демократичного суспільства. Митці набули іншого статусу і стали інтелігенцією в сучасному розумінні цього слова.

Проте така свобода творчості обернулася для них втратою більш-менш забезпеченого життя. Сам художник повинен був знайти покупця на свої твори. Тож недарма в світовій літературі досить поширеним став трагічний і разом з тим реальний образ безкомпромісного художника, який не вписався в комерційні закони ринку й гинув від голоду в холодній мансарді.

Позитивно вплинуло на розвиток мистецького життя виникнення середнього класу, оскільки за рахунок його представників збільшився попит на художні вироби, розширилося коло відвідувачів художніх виставок. Зокрема, великою популярністю користувалися щорічні виставки, організовані Французькою академією мистецтв у Квадратному салоні Лувра. Вони й дали назву як виставкам так і впливовій течії - так званому салонному мистецтву.

Водночас удосконалення транспортних засобів дало можливість любителям мистецтва різних країн відвідувати художні заходи у визнаних центрах європейського мистецького життя (Парижі, Лондоні, Відні), а митцям (музикантам, співакам, артистам) влаштовувати міжнародні гастрольні поїздки.

У художньому житті Х1Х ст. провідні позиції займає живопис, який відзначається широким різноманіттям течій. Поряд з класицизмом і романтизмом існували реалізм і декаданс. Як і в літературі на перше місце в європейському образотворчому мистецтві виходить Франція, де продовжують панувати класичні тенденції. Використовуючи ідеали Римської республіки, митці прагнуть підпорядковувати свою творчість ідеям державності, а не перетворювати її на забаву й утіху.

Новий стиль, що виник в період Великої Французької буржуазної революції - революційний класицизм, пов'язаний насамперед із творчістю художника Жака Луї Давида (1748-1825). Активна політична позиція митця (члена Конвенту, Народних зборів) не завадила йому знайти час на створення відомих полотен, виконаних у названому вище стилі. Це були “Клятва Гораціїв” та “Смерть Марата”, причому остання написана під безпосереднім враженням від події. В період імперії живописець створив декілька парадних портретів Наполеона, що спонукали останнього оголосити Давида “першим живописцем імперії”. Таке прилюдне визнання таланту та його активна політична позиція дорого коштували художнику, який після повернення влади Бурбонами був вимушений емігрувати до Бельгії.

Класицизм згодом трансформувався в академізм, тобто стиль офіційно визнаний академіями мистецтв. Вождем останнього вважається учень Давида та його співвітчизник Жан Огюст Домінік Енгр (1780-1867). Риси академізму найяскравіше проявилися в його картині “Апофеоз Гомера”. Класицизм і академізм протрималися усе Х1Х ст., проте всесвітню славу художникам принесли інші стилі, які утвердилися саме в цей час.

Значний вплив на становлення магістральних шляхів розвитку європейського образотворчого мистецтва мала творчість іспанського художника Франціско Хосе де Гойя (1746-1828), який творив на рубежі ХУШ і Х1Х ст. Новаторство, емоційність, фантазія, гротеск, що пронизують творчий доробок митця, не лише повернули іспанському живопису минулу велич (йдеться про творчість Дієго Веласкеса), але й вплинули на становлення європейських шкіл романтизму й реалізму, що завойовували позиції в Х1Х ст.

В його перших творах переважають життєстверджуючі почуття, любов до життя, які після 1792 р. змінюються на песимістичні настрої (коли Гойя важко захворів - оглух і майже осліп). Такими були приголомшуючі картини “Повстання 2 травня 1808 р. в Мадриді”, “Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 р.)” та серія офортів (гравюр на металі) на дану тематику.

Майстерність художника яскраво проявилася в портретному жанрі. Глибоким реалізмом проникнуті образи як аристократів, зокрема, колективний портрет сім'ї Карла 1У, Ісабель Кобос де Порсель, так і представників простого народу, йдеться про портрет актриси Ла Тірана, знамениті “Маха вдягнена”, “Маха оголена”, “Махи на балконі” та ін. Творчість Гойя збагатила реалістичний живопис Нового часу і вплинула на формування романтичного напрямку образотворчого мистецтва Х1Х ст.

Романтизм виник як опозиція класичній школі живопису. Главою французького романтизму став Ежен Делакруа (1798-1863). Його твори проникнуті волелюбністю і гуманістичним пафосом, динамічні за композицією, звучні за колоритом. Такими є, зокрема, картини “Різня на Хіосі” (справжній сюжет із визвольної боротьбі грецького народу проти турецьких поневолювачів) й “Свобода на барикадах” (реальні події вуличних боїв Липневої революції 1830 р.).

Позиції реалізму в живописі зміцнив французький живописець Гюстав Курбе (1819-1977). У свої творах він робить наголос на художній значимості повсякденного життя. Ця риса яскраво проявилася в картинах “Каменярі” (відображена важка фізична праця молодого й старого робітника), “Похорон в Орнані” і “Після обіду в Орнані” (відтворені образи жителів невеликого провінційного містечка Орнан - батьківщини художника).

Метод критичного реалізму досяг свого розквіту завдяки творчості російських “передвижників” - членів “Товариства пересувних художніх виставок”, створеного в 1870 р. До цього демократичного художнього об'єднання входили Іван Крамський, Ілля Репін, Василь Суриков, Василь Перов, Олексій Саврасов, Іван Шишкін, Ісаак Левітан, Архип Куїнджі. Вони збагатили образотворче реалістичне мистецтво психологізмом, майстерністю соціального узагальнення, поетизацією рідної природи.

Наприкінці Х1Х ст. у Франції виник новий напрямок - імпресіонізм (з французької - “враження”). Його послідовники вважали, що художник повинен відтворювати навколишнє середовище так, як він його відчуває в момент зображення. Такий підхід зумовив пошук нових художніх засобів, несподіване бачення предмета, фрагментарність композиції, зображення як би випадкових рухів і ситуацій, захоплення чуттєвою красою світу.

Новизна техніки живопису імпресіоністів обумовлювала відмову від змішаних кольорів, писання чистими яскравими фарбами, густе нанесення їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, вони давали потрібний тон).

Відліком для імпресіонізму стала творчість Едуарда Мане (1832-1883), зокрема, картини “Сніданок на траві” і “Олімпія”, виконані у 1863 р. Найбільш довершений твір у манері імпресіонізму “Бар у Фолі-Бержер” митець написав за рік до смерті.

Сама ж назва напрямку виникла в 1874 р. У цьому році група художників-однодумців Клод Моне (1840-1926), П'єр Огюст Ренуар (1841-1919), Каміль Піссарро (1831-1903), Альфред Сіслей (1839-1899), Едгар Дега (1834-1917), Берта Морізо (1841-1895), Анрі де Тулуз-Лотрек (1864-1901) відкрили виставку своїх картин в одному із фотоательє Парижу. Виставлений там пейзаж Клода Моне “Враження. Схід сонця” і дав назву творчості цих художників.

Хоча історія імпресіонізму в живопису досить коротка: всього 12 років і 8 виставок, але його вагомість і значення відповідають цілим живописним епохам.

Майстри, які раніше примикали до імпресіонізму, шукали нових художніх засобів і намагалися перейти від властивої імпресіонізму фіксації окремих миттєвостей життя до втілення більш тривалих станів - духовних і матеріальних. Їхня творчість дістала назву - постімпресіонізм (від лат. post - “після”).

Найяскравіше творчість постімпресіоністів представлена роботами французьких живописців - Поля Сезанна (1839-1906), Вінцента Ван Гога (1853-1890), Поля Гогена (1848-1903). Своїм мистецтвом і життям вони відкидали нав'язаний їм спосіб існування. Син банкіра Сезанн розірвав зі своєю родиною, священик Ван Гог відмовився від проповідництва, комерсант Гоген заради живопису покінчив з підприємницькою діяльністю, залишив сім'ю і виїхав на Таїті. Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, але прагнули відобразити не мить, а вічність.

Заслуга французьких художників і в започаткуванні символізму, який оформився наприкінці Х1Х - початку ХХ ст. Певну ідею, явище, образ, як вони вважали, можна художньо відтворити лише приблизно, за допомогою символу, алегорії. В цьому жанрі успішно творили француз Поль Гоген, росіяни Михайло Врубель (1856-1910) і Микола Реріх (1874-1947), литовець Мікалоюс Чюрльоніс (1875-1911).

У спорідненій з живописом скульптурі слід виділити творчість француза Огюста Родена (1840-1917), до якого всесвітня слава прийшла ще за його життя. Характерною особливістю його творчого доробку став сплав різних мистецьких напрямків. Зокрема, глибоким реалізмом проникнута його скульптурна група “Громадяни міста Кале”. До імпресіонізму можна віднести його поетичні роботи “Поцілунок” і “Вічна весна”. В “Мислителі” відчувається відлуння символізму.

ХХ ст. започаткувало виникнення різних стилів і течій, котрі мистецтвознавці позначили збірним терміном “модерн” (з французької - “новітній”, “сучасний”). Цей напрямок не відзначається певною особливістю стилю. Для нього характерні різноплановість й різноманітність засобів художнього висвітлення. З модернізмом перегукується авангардизм (з французької - “передовий загін”). Їх об'єднує інтуїтивізм та автоматизм у творчому процесі, суб'єктивізм у змісті, відмова від ілюзії простору, деформація предметів у зображенні тощо.

Модернізм і авангардизм панували у всьому мистецькому житті, але найбільш виразно проявилися в живописі. Щоб скласти про них уявлення, зупинимося на деяких їхніх течіях.

Дадаїзм (від французького “dada” - “дерев'яний коник”, переносно - безладний дитячий лепет) виник під час Першої світової війни як протест проти мілітаризму. Його методи, що зводилися до несподіваних витівок (абсурдних сполучень, набору випадкових предметів тощо), дали підставу охарактеризувати його “художнім хуліганством”.

Риси дадаїзму проявилися в сюрреалізмі (з французької “surrealisme” - “надреалізм”). Його послідовники проголосили джерелом мистецтва сферу підсвідомого - інстинкти, інтуїцію, а його методом - розрив логічних зв'язків, витіснених суб'єктивними асоціаціями. До улюблених прийомів сюрреалістів належить відтворення фантастичних видінь, марень, галюцинацій, вигаданих образів, що найбільш наочно розкривають підсвідомість.

Цей напрямок прославив іспанський живописець Сальвадор Далі (1904-1989). Його майстерно написані картини поєднують химерні фантасмагорії, протиприродні ситуації, навмисне безглузде сполучення предметів з видимою достовірністю, несподіване використання алегоричних образів.

Прикладом останнього може бути полотно “Розп'яття”, на якому традиційний образ Ісуса зображений в несподіваному ракурсі. Гострі соціальні мотиви пронизують його картину “Передчуття громадянської війни”, що стала символом століття. Музою художника була його дружина - росіянка Олена Дякова (Гала). Її образ проходить через всю його творчість (“Атомна Леда” та ін.).

Тенденція до абстрагування краси в живопису намітилася в течії, яка на виставці 1905 р. в Парижі отримала від журналістів іронічну назву “фовізм” (тобто “дикий”). Представлені полотна художників Анрі Матісса, Андре Дерена, Моріса Вламінка, Альбера Марке та інших фактично демонстрували живопис “без правил”. Для фовістів головним було прагнення до емоційної сили художнього вираження, стихійної динаміки письма, інтенсивності відкритого кольору. Ці компоненти найяскравіше проявилися у творчості Анрі Матісса (1869-1954), картини якого вирізняються дивовижністю образів і яскравістю барв, утверджуючи красу й радість буття (“Радість життя”, “Жінка в капелюсі”, “Танок”, “Музика”, “Червоні риби” та ін.).

До мінімуму звів образотворчо-пізнавальні завдання, звернувшись до конструювання простих геометричних форм на площині (куб, конус, циліндр тощо), новий мистецький засіб - кубізм. Предтечею кубізму став французький художник Пабло Пікассо (Руїс-і-Пікассо, 1881-1973) з його “Авіньйонськими дівчатами”. Проте лідером кубізму вважається його співвітчизник Жорж Брак (1882-1963). Саме в його творах елементи кубізму набули найбільш завершений вираз. За легендою Анрі Матісс, побачивши картину Брака “Будинки в Естаці” (на якій увага художника концентрована на дахах будинків - при погляді зверху), вигукнув: “Надто багато кубізму!”. Так жарт Матісса дав назву художньому напрямку.

Мистецтво майбутнього намагалися впровадити в життя представники футуризму. Їх ідеалом було майбутнє урбанізоване суспільство (естетика машинної індустрії та динамізм великого міста тощо). Щоб домогтися цього завдання, футуристи намагалися засобами живопису відтворити рух як такий, тобто перенести на полотно одночасно кілька моментів руху. Оскільки це було нереально, то вони вдавалися до абстрактної ілюзії динамічного ритму. Таким чином футуризм став одним із попередників абстрактного мистецтва.

Абстракціонізм є крайнім проявом модернізму. Він свідомо відмовився від зображення реальних предметів, образів, явищ, тобто став “безпредметним” мистецтвом. Як вважають абстракціоністи, мистецтво само по собі є реальність, тому завдання митця не відтворювати навколишній світ, а вільно його імпровізувати.

Абстракціонізм набув популярності в середині ХХ ст., коли став загальновизнаним і увійшов у побут пересічного громадянина. В ньому провідні позиції належали американським майстрам, які вперше створили самостійний центр абстрактного мистецтва. Американець Джексон Поллок (1912-1956) став главою “абстрактного експресіонізму”, який пропагував інтуїтивне, не контролююче розумом мистецтво. Він покривав полотна узором із барвистих плям.

Одним із засновників і теоретиків абстракціонізму був російський художник Василь Кандінський (1866-1944), який виклав його естетичну програму у книзі “Про духовне в мистецтві” (з 1921 р. жив за кордоном).

Як це було і в попередні епохи найвизначніші майстри творили в багатьох жанрах. Такою різноплановою була творчість згаданого французького художника й скульптора, іспанця за походженням Пабло Пікассо - одного із символів мистецтва ХХ ст. Він віддав належне неокласицизму (“Мати і дитя”, портрет сина Поля), сюрреалізму “Жінка, яка плаче”, як вже зазначалося став предтечею кубізму. Емблемою миротворчого руху є його малюнок “Голуб”, виконаний в реалістично-романтичній манері. Та найбільшого резонансу набула його антивоєнна картина “Герніка”, яка стала символом смерті. Її сюжет пов'язаний з подіями громадянської війни в Іспанії, коли під час нальоту німецької авіації було повністю знищене місто Герніка.

4. Нові напрямки в архітектурі та будівництві

У першій половині Х1Х ст. в архітектурі продовжує панувати класицизм. Його продовженням і одночасно завершенням став стиль ампір (з французької - “імперія”), що склався у Франції в період правління Наполеона. Для будівель в стилі ампір характерні велич, помпезність, урочистість. Такою, зокрема, є Тріумфальна арка, збудована на честь перемог Наполеона, яка й досі прикрашає Париж. Стиль ампір набув значної популярності в Росії, зокрема досяг своїх вершин в архітектурі петербурзьких палаців.

У другій половині Х1Х ст. звернення до архітектурних здобутків старовини обумовило запровадження еклектизму (від грецької “еклектикос” - “той, хто вибирає”). Еклектизм - архітектурна практика, основана на механічному, некритичному поєднанні елементів різних стилів. Яскравим прикладом таких споруд є паризький театр “Гранд-опера” і помпезний берлінський Рейхстаг.

Науково-технічні досягнення Х1Х ст. дали змогу значно удосконалити будівельну техніку. В будівництві застосовуються нові матеріали й конструкції (чавун, сталь, залізобетон, величні склепінно-купольні системи, навислі козирки тощо). Провісником перевороту в будівельній справі стала ажурна, зведена із сталевих частин за проектом французького інженера Олександра Гюстава Ейфеля (1832-1923) висотна вежа, відкриття якої приурочили до Всесвітньої паризької виставки 1889 р.