Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало передавалися й індивідуальні риси моделі (парна статуя царевича Рахотепа та його дружини Нофрет, дерев'яна статуя царевича Каапера (“Сільський староста”) тощо).

Художники доби Стародавнього Царства вкривали стіни гробниць та поминальних храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними зберегти пам'ять про покійника й забезпечити його всім необхідним для вічного посмертного життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у царстві мертвих). У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а лінії контура.

В епоху Стародавнього Царства єгипетські майстри-ювеліри виготовляли з благородних металів, напівкоштовного каміння та цінних порід дерева чудові прикраси та побутові дрібнички, розраховані на витончені художні смаки й тугі гаманці багатих замовників.

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного центру перебрали тоді “стобрамні Фіни”, як назвав це місто Гомер. Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги. Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи в лініях і фарбах буяння природи в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських гробницях, а й для виставляння в периферійних храмах, тобто для загального огляду.

Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Середнього Царства єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів - масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам'яними обелісками. Тоді ж з'явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з пірамідою (поховальний комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі, був звичайнісіньким кенотафом). Фараони Середнього Царства вже будували собі піраміди не з кам'яних блоків, а з цегли-сирцю та щебеню, намагаючись врятувати поховальну камеру від злодіїв за допомогою складного внутрішнього планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо). Деякі фараони XII династії, переко-навшися, що й ці заходи не можуть порятувати царські мумії від осквернення зухвалими грабіжниками, взагалі відмовилися від будівництва пірамід, а стали вирубувати собі гробниці в скелях глухих ущелин.

Заупокійні комплекси в епоху Середнього Царства здобули нове призначення - стали своєрідними громадськими центрами. Так, поминальний храм Аменемхета III у Фаюмському оазисі, що його греки назвали Лабіринтом, служив також приміщенням для проведення зборів представників номової знаті.

Однак свого найвищого розквіту староегипетське мистецтво досягло в епоху Нового Царства, коли в Єгипетську імперію потекли багатства завойованих народів, що дало змогу фараонам перетворити країну на будівельний майданчик, змінило художні смаки замовників у бік помпезності, декоративної вишуканості.

Мистецтво скульптури доби Нового Царства остаточно позбулося колишньої грубуватості форм, стало більш витонченим, граціозним, навіть одухотвореним. Все ж найвиразніше нові тенденції позначилися на розвитку архітектурних форм.

На початку Нового Царства єгиптяни остаточно відокремили гробницю від поминального храму. Храми вони, як і раніше, будували в долині Нілу, гробниці ж вирубували в мертвих ущелинах Далини царів і Долини цариць, причому намагалися робити це в найсуворішіи таємниці *. Стіни гробниць вони розмальовували яскравими фарбами, що не зблякли й донині, немовби час зовсім не владний над ними. Нільська долина була забудована чудовими храмами, серед яких виділяються храм цариці Хатшепсут у Дер-ель-Бахрі, велетенський храм Амона в Карнаці, який навіть у руїнах приголомшує своїми гігантськими розмірами, досконалістю архітектурних форм і казковим багатством інтер'єру (стіни та колони храму змере-жені рельєфними зображеннями батальних сцен і філігранне виконаними ієрогліфічними текстами загальною площею понад 24 тис. м , у коморах храму виявлено 85 тис. кам'яних і бронзових статуй), недобудований храм цього ж бога в сусідньому Луксорі (він служив також південним гаремом фараонів), уже згадуваний скельний храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі, храм Аменхотепа III Мемноній, стіни якого були оздоблені золотом, а підлога викладена сріблом (від Мемнонія залишилися тільки 2 сфінкси, які з 1832 р. прикрашають набережну Неви навпроти Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, та парні статуї фараона - знамениті “Колоси Мемнона”) тощо. Ці та інші храми доби Нового Царства (передусім Карнак та скельний храм Рамзеса II) є справжніми архітектурними символами абсолютної влади фараонів. “Влада, влада, влада! - приголомшують вони громовим голосом, від якого глухнеш”,- запевняє англійський історик-публіцист.

Художній геній стародавніх єгиптян найповніше проявився в Амарнську добу - період сонцепоклонницькоі реформи Ех-натона, коли центр художнього життя краіни тимчасово перемістився в Ахетатон, який виріс на території нинішньої Амар-ни. Безпрецедентна реформа Ехнатона поставила перед художниками нові ідеологічні завдання, які потребували нових художніх засобів для їх реалізації. Було переглянуто канон, змінено іконографію фараона та його оточення. Художники й скульптори зосередили увагу на портретній індивідуальності зображуваних (навіть виставляли напоказ явні ознаки фізичного виродження фараона - наслідок традиції кровозмішання в царській родині), показували фараона не в компанії богів чи усамітненим, а в колі сім'ї, в майже інтимній обстановці. Більше того, в жанрі скульптурного портрета, який досяг своїх вершин саме в добу Амарни, вони перейшли від передачі зовнішньої правдивості образу до розкриття його внутрішнього єства, про що переконливо свідчать всесвітньо відомі скульптурні портрети Ехнатона та Нефертіті. Хоча після смерті Ехнатона релігійно-ідеологічне життя в країні повернулося в старе русло, традиції Амарни залишили свій слід у подальшому розвитку єгипетського мистецтва.

В епоху Пізнього Царства на художньому житті єгиптян позначились іноземні впливи. Єгипетська архітектура втратила свою традиційну монументальність, у скульптурний портрет прийшла стилізація. Все ж у період царювання XXVI Саїської династії відбулося певне відродження місцевого художнього стилю, однак воно вже не стало магістральним шляхом розвитку староєгипетського мистецтва. Найвищим досягненням художньої творчості єгиптян наприкінці їхньої стародавньої історії вважається поява Фаюмського портрета - предтечі європейської іконографії. Цей художній феномен зіграв видатну роль у розвитку світової художньої культури, хоч, як наголошують дослідники, основне його значення полягає в ньому самому, в його нев'янучій красі, притаманній саме великому мистецтву.

Таким чином, єгипетські архітектори, скульптори, моляри залишили після себе багату художню спадщину. Вони започаткували монументальну кам'яну архітектуру, скульптурний портрет і станковий живопис великої художньої сили.

Театр, музика, спорт. У Стародавньому Єгипті зародилося театральне мистецтво, тісно пов'язане з релігією. Здавна в країні організовувалися похоронні та коронаційні містерії, а також (з участю бродячих артистів) театралізовані народні свята. Персонажами вистав були боги, а сюжетом - пов'язані з їхнім культом міфологічні події. Вистави супроводжувалися музикою та пантомімою. Староєгипетський театр “упродовж всього свого існування залишався засобом пропаганди влади фараона і ніколи не поривав з релігійно-міфологічною традицією”.

Геродот, порівнюючи грецькі містерії Діоніса з єгипетськими народними виставами на честь богів, бачив у них таку разючу схожість, що вважав батьківщиною грецьких свят і обрядів саме Єгипет. Уже сам цей факт свідчить про неабиякий вплив староєгипетського театрального мистецтва на античну культуру.

Важливу роль у приватному та громадському житті єгиптян відігравала музика. Не випадково музиці та співу навчали в школах, а на стінах храмів та гробниць часто зображували єгипетські музичні інструменти - струнні, духові, ударні. Музикою та співом супроводжувалися літургія та релігійні містерії, популярними мелодіями насолоджувались учасники народних гулянь. Професії співака та музиканта були престижними в суспільстві, декотрим із них навіть дозволяли будувати собі гробницю.

Нотами єгиптяни не користувалися, їх замінювала хенро-номія, тобто певна жестикуляція, яка визначала ритм і мелодію. Здебільшого хейрономом для своїх акомпаніаторів виступав сам співак. На жаль, відтворити звуки й тональність староєгипетських мелодій не вдалося, проте фахівці вважають, що копти, церковний спів яких не схожий ні на грецький, ні на вірменський, зберегли староєгипетські наспіви.

Характерні особливості староєгипетського танцювального мистецтва вдається відтворити завдяки тодішнім зображенням танцівників і танцівниць.

Фізична культура і спорт у Єгипті також тісно пов'язувалися з релігійним культом. Вони набули такої популярності в країні, що правила прийому гостей рекомендували розважати останніх акробатичними номерами. Проте спорт у Єгипті ще не став масовим, залишаючись забавою фараона, вельмож і воїнів.

Серед багатьох видів спорту єгипетська знать надавала перевагу боротьбі вільного стилю. Нерідко змагання у цьому виді спорту відбувалися між єгиптянами та іноземцями (про це свідчать стародавні зображення), причому єгиптяни неодмінно перемагали. Скоріше всього, такі змагання організовувалися не для того, щоб виявити сильнішого й спритнішого, а щоб зайвий раз продемонструвати велич Єгипетської держави. Воїни і фараони захоплювалися також фехтуванням на палицях і стрільбою з лука. Неабияку увагу приділяли єгиптяни плаванню (ним займалися також жінки), легкоатлетичним вправам та елементам важкої атлетики. Жінки й доньки вельмож любили грати в м'яч, займалися гімнастичними вправами, а самі вельможі охоче випробовували свою силу та спритність на полюванні. Аменхотеп III, скажімо, хвалився, що власноручно вбив 102 леви та чимало диких биків (цікаво було б дізнатися, як давно стало традицією перебільшувати мисливські подвиги?). Нерідко спортивний азарт проявлявся у полюванні на птахів (за допомогою сітки чи бумеранга) і рибальстві (за допомогою вудочки та гарпуна). Командні спортивні ігри в Стародавньому Єгипті, здається, не практикувались. Об'єктивність і справедливість не стали незмінними супутниками спортивних змагань, особливо коли мірялися силою та спритністю вищий і нижчий за чином (першому надавався цілий ряд переваг). Одним словом, єгиптяни не досягли у вихованні людини того високого рівня фізичної й духовної гармонії, який був притаманний античній культурі.

Єгипетське жрецтво, особливо від доби Нового Царства, намагалося перетворити освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг скористатися релігійно-філософськими трактатами, які зберігалися при храмах, без спеціального дозволу жрецької колегії. Греки та візантійці, що ототожнювали єгипетського бога мудрості й письма Тота з античним культом Гермеса, називали ці книги герметичними, тобто недоступними.

Історичне значення староєгипетського письма полягає в тому, що воно стало родоначальником найдавнішого алфавіту в Африці та основою для створення семітських абеток, передусім фінікійської, з якої починається біографія сучасного алфавітного письма.

Науково-практичні знання. Науки з її теоретичними абстракціями в Стародавньому Єгипті ще не існувало, можна говорити лише про розвиток у ньому суто прикладних наукових знань, які перебували в симбіозі з релігійно-міфологічним світоглядом. Та, як слушно зауважив М. О. Коростовцев, “це був неминучий і необхідний етап у розвитку людського мислення: без нього не змогла б виникнути і розвиватися вже справжня наука з її методами, абстракціями та проблемами”.

У трудових буднях єгиптяни буквально на кожному кроці стикалися з потребою здійснювати математичні підрахунки, без яких неможливо було зводити храми та піраміди, рити канали чи насипати дамби, раз у раз заново межувати поля (щорічні розливи Нілу стирали їхні межі), обчислити врожай тощо. Тому з давніх давен єгиптяни розвинули прикладну математику. В III тис. до н. е. вони вже знали арифметичну і, можливо, геометричну прогресії, розв'язували рівняння з одним невідомим, вираховували площу трикутника, круга, поверхню кулі, об'єм окремих просторових фігур. На жаль, точно не з'ясовано, чи користувалися вони значенням л (найімовірніше, вважають математики, що для обчислення площі круга вони підносили до квадрата 8/9 його діаметра, тобто сторону середнього квадрата між описаним і вписаним у коло).

Водночас з ієрогліфікою єгиптяни почали записувати цифри. Зокрема, числа в межах десятка вони позначали відповідною кількістю вертикальних рисок, десятки - значками у вигляді підкови, сотні - значками у вигляді скрученої мотузочки, тисячі - зображеннями лотоса, десятки тисяч - зображеннями зігнутого пальця, сотні тисяч - зображеннями птаха, мільйони - зображеннями сидячої фігури божка. До позиційного принципу запису чисел єгиптяни не додумалися, тому їхні числові записи дуже громіздкі й незручні для множення та ділення. Єгиптяни вже користувалися примітивною системою дробів, чисельник у яких завжди дорівнював одиниці (отже, щоб записати, наприклад, 5/8, їм доводилося п'ятикратне записувати 1/8). Розчленування староєгипетської математики на арифметику, алгебру та геометрію було ще в зародковому стані.

З незапам'ятних часів єгипетські жерці-звіздарі здійснювали астрономічні спостережння, заклавши основи прикладної астрономії. Вони знали планети Меркурій, Венеру, Марс, Юпітер і Сатурн, фіксували місячні та сонячні затемнення, навіть створили своєрідну карту зоряного неба. Рівень астрономічних знань у країні виявився достатнім для створення простого й зручного сонячного календаря.

Староєгипетськин календар мав землеробський характер. Календарний рік поділявся на три великі періоди, по чотири місяці в кожному: повінь (з середини липня до середини листопада, коли відбувався розлив Нілу), виходження, або сходи (з середини листопада до середини березня, коли хлібороби готували поля під засів та висівали зерно) й сухість (з середини березня до середини липня - час збирання врожаю та молотьби). Щоб узгодити місячний рік із сонячним (місяць складався з ЗО діб), єгиптяни щороку додавали до календаря 5 святкових діб, присвячених богам Озірісу, Гору, Сету, Ізіді та Нефтіді (в цей блаженний період дозволялося обманювати, не повертати борги тощо). Починався календарний рік 19 липня (в цей день у районі Мемфіса починався розлив Нілу), а складався він з 365 діб.

Календарний рік у єгиптян відставав від астрономічного лише на 1 /4 доби. В межах одного покоління таке розходження (10 діб на 40 років) було майже непомітним, але упродовж століть новорічне свято перекочовувало по всіх сезонах року (“блукаючий рік”), через що періодично, в межах 1460-річного циклу, єгиптяни святкували зимові свята влітку, а літні взимку (жерці категорично відмовлялися реформувати календар запровадженням високосного дня чи високосного тижня) .

Добу єгиптяни ділили на 24 години, що стало надбанням усього людства. Вдень вони орієнтувалися в часі за сонячним годинником, а вночі - це ще одне видатне досягнення їхньої прикладної астрономії - по зорях. В епоху Нового Царства єгиптяни також навчилися визначати нічний час завдяки водяному годиннику, причому вже враховували неоднакову тривалість ночі в різні пори року.

Характерно, що староєгипетська астрономія, на відміну від вавилонської, не була тісно пов'язана з астрологією. В єгипетських текстах нічого не говориться про вплив небесних явищ на долю людини, у зв'язку з чим єгиптолог І. А. Стучевський зазначав, що єгипетські жерці-звіздарі “дивилися на речі більш тверезо, аніж їхні вавилонські колеги”.

Однак найбільших успіхів стародавні єгиптяни досягли в галузі медичних знань (у математиці й астрономії вони поступалися вавилонцям). Пояснюється це тим, що для потреб бальзамування вони здійснювали розтин трупів, а тому добре розбиралися в анатомії. Знання єгиптянами анатомії було настільки повним, що вони зробили геніальне відкриття: не серце, а мозок є керівним центром організму. Як повідомляв Геродот, єгипетські медики вже спеціалізувалися в лікуванні окремих недуг (Історія, II, 84). З допомогою набору медичних інструментів вони робили складні операції, навіть здійснювали трепанацію черепа, про яку ще недавно відомий німецький хірург писав, що “в більшості випадків це надійний спосіб відправити хворого на той світ”²⁷. Видатним досягненням староєгипетської медицини було також винайдення ефективного способу бальзамування, що його в загальних рисах описав Геродот (Історія, II, 8-88).

Майстри-бальзамувальники металевим гачком та впорскуванням розчинних речовин видаляли мозок, потім очищали черевну порожнину, яку наповнювали пахощами (миррою, касією тощо). Після цього тіло клали у натровий луг на 70 діб. Потім тіло обмивали, обвивали довгою (інколи п'ятикіло-метровою) стрічкою із вісонного полотна й намащували камеддю. Набальзамоване в такий чи інший, простіший і дешевший, спосіб тіло вміщали в антропо-видну домовину - саркофаг. Нерідко бальзамування здійснювалося настільки вдало, що шкіра упродовж тисячоліть не втрачала своєї еластичності.

Неабиякі успіхи в розробці раціональних методів лікування не перешкоджали тісному зв'язку староєгипетської медицини з магією. Єгиптяни покладалися на цілющу здатність усіляких чаклунських дій не менше, ніж на мікстури, пілюлі, компреси, хірургічне втручання. Вони, наприклад, вірили, що за допомогою певним чином обробленого й висіяного зерна пшениці або ячменю можна передбачити, хто має народитися - хлопчик чи дівчинка. Все ж вплив магії на народну медицину був у Стародавньому Єгипті набагато скромніший, ніж в інших країнах Стародавнього Сходу. Староєгипетські лікарі мали високий престиж у всьому стародавньому світі. В домі римського патриція тримати бритоголового єгипетського ескулапа було такою ж нормою, як у домі російського дворянина кінця XVIII - першої половини XIX ст.- гувернера-француза.

Староєгипетська народна медицина відчутно вплинула на розвиток античної медицини. Єгипетська рецептура використовувалася в середньовічній арабській та європейській медицині. Більше того, навіть сучасні медики успішно застосовують староєгипетську методику лікування деяких тяжких захворювань (псоріазу, екземи, раку шкіри тощо). Дослідники вважають, що фармакологічна спадщина стародавніх єгиптян могла б бути ще значнішою, якби вдалося перекласти староєгипетські назви багатьох лікувальних рослин.

У галузі гуманітарних знань, передусім філологічних, успіхи стародавніх єгиптян були набагато скромнішими. Розвиткові єгипетської лінгвістики перешкоджала одномовність населення. Щодо історичних знань, то вони перебували в Стародавньому Єгипті також в ембріональному стані, оскільки зводилися лише до фіксації найважливіших історичних подій без спроби пояснити їх. Єгиптяни розглядали ці події як наслідок божого втручання, а не самостійних учинків людей, черпали факти не шляхом інтерпретації джерел і викладали їх не задля самопізнання людини. Іншими словами, в стародавніх єгиптян ще не існувало того, що ми називаємо ідеєю історії, а отож і самої історії як науки. Звичайно, історичні знання в них ще не переросли в науку не тому, що єгиптяни не цікавилися своїм минулим, адже, як повідомляв Геродот, серед усіх народів, з якими в нього випала нагода спілкуватися, саме вони найбільше зберігали історичну пам'ять і найкраще розбиралися в історії своєї батьківщини (Історія, II, 77). Найвищим досягненням староєгипетської історичної традиції стала історична праця жерця Манефона, яка, як уже наголошувалося, має дуже важливе значення для сучасної єгиптології.