Бітлз і їх роль у розвитку молодіжної культури ХХ століття

Позначивши собою вершину творчості «Бітлз», альбом "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band" виявився, по суті справи, останньою великою роботою, повністю виконаною спільними зусиллями.

Літо 1967 року закінчилося трагічно: 27 серпня від надмірної дози снодійного помер Брайан Епстайн. 1 вересня музиканти зібралися удома у Пола МакКартні, щоб обговорити положення, що створилося, і подальші плани.

Влітку 1968 року квартет розпочав відразу два крупні проекти: готував матеріал для чергового альбому і брав участь в роботі над повнометражним мультиплікаційним фільмом "Yellow Summarine" [10].

22 листопада 1968 року з'явився довгожданий новий альбом, цього разу подвійний, але... позбавлений назви і оформлення як такого (якщо не рахувати відтисненого «білим по білому» назви самої групи). Публіка і преса незабаром охрестили його просто "подвійним білим альбомом". У біографії «Бітлз» він займає особливе місце, оскільки є першим яскравим свідченням розпаду групи, що насувався. Причини цього не у виконанні пісень, воно було бездоганним, а в тому, як вони створювалися і записувалися. Атмосфера колективної творчості зникла, кожен виступав як соліст, запрошуючи інших лише у ролі акомпаніаторів. Критика оцінила альбом неоднозначно. Багато оглядачів дотримувалися думки, що музикантам слід було бути вимогливішими і скомпонувати один диск. Проте публіка була в захваті.

Протягом січня 1969 року кінооператори зняли багато кілометрів плівки, за той же термін музиканти записали більше ста пісень, з яких лише кілька вийшли потім на пластинках. Завершальним епізодом зйомок став імпровізований концерт, який група влаштувала на даху будівлі студії звукозапису 30 січня. 3 лютого 1969 року менеджером «Бітлз» став Ален Клейн, заповзятливий шоу-бізнесмен із США. З цього дня почався розпад квартету. Річ у тому, що, на думку МакКартні, менеджером міг бути тільки близька, майже рідна музикантам людина. МакКартні запропонував кандидатуру свого майбутнього тестя Джона Істмена. Джон, і без того ущемлений лідерством Пола в групі, був проти. В результаті МакКартні визнавши все ж таки Клейна як менеджера «Бітлз», відмовився визнати його менеджмент у відносинах своїх власних творів. На ділі відмова вимагала виходу Пола з фінансової залежності від «Бітлз». Проте добитися цього можна було тільки шляхом судового позову. Створилася суперечлива ситуація: МакКартні, який більше за будь-кого з «Бітлз» хотів зберегти ансамбль, вимушений був пред'явити позов не тільки Клейну, але і персонально Джону, Джорджу і Рінго. МакКартні зважився на це не відразу, але неминучість цього усвідомив вже незабаром після 3 лютого 1969 року. У липні-серпні 1969 року «Бітлз» записали альбом "Abbey Road". 20 серпня вони востаннє разом працювали в студії. Серед пісень альбому фахівці перш за все відзначили видатну роботу Джорджа Харрісона, пісню "Something", поставивши її в один ряд з піснею "Yesterday". Внесок Джона в створення альбому менший, ніж звичайно. Ще 4 липня 1969 року він заявив журналістам, що утворив нову групу. У січні 1970 року до Лондона приїхав американський продюсер Філ Спектор, що узявся готувати до випуску альбом "Let It Be", матеріал для якого належало відібрати з великої кількості фонограм. 17 липня МакКартні випустив дебютний альбом "McCartney". Того ж дня він розповсюдив текст свого "авто інтерв'ю", де заявив, що «Бітлз» фактично припинили існування [19].

Причин багато, особливо суб'єктивного плану. Але були і об'єктивні причини. Як відомо творчість будь-якого видатного художника розвивається в умовах певного соціального контексту. Контекстом «Бітлз» були 60-і роки. Як всі видатні художники, «Бітлз» гостро відчували свій час, відповідно до нього творили і пішли, коли він закінчився.

РОЗДІЛ 3. ПРИЧИНИ УСПІХУ БІТЛЗ

До середини 60-х ситуація в популярній музиці змінилася корінним чином. Якщо в 1962 в американській "гарячій десятці" побувало 98 пісень, і лише 2 з них були англійськими, то в 1964 баланс змістився: 68 пластинок в десятці були американськими, а 32 -- англійські [7, с. 211]. Ці цифри говорять, що американському пануванню в рок-музиці прийшов кінець. Але вони нічого не говорять про те, як, чому і хто це зробив. Відповідь проста: це зробили the Beatles.

Вони втілювали собою новий рок-стиль и нову еру. Вони стали першовідкривачами, адже саме з них почалась епоха біг-біту. Вони відродили музику рок-н-роллу. Вони нанесли удар по естраді і перетворили порожню розважальну музику, яку виконували манірні маріонетки, в цілу субкультуру. Матерією «Бітлз» став крик. Вони волали оглушливо, в сильному збудженні, надриваючи слух і душу, втілюючи бунт молодості.

Зараз, коли все це вже стало історією, здається неймовірним, що чотири провінційні хлопці змогли внести такі глибокі зміни -- в самих різних областях і за такий короткий проміжок часу. Яскравим спалахом освітивши десятиліття, вони залишили за собою веселкове сяйво, і після них ніщо вже не могло залишатися по-старому. До них стриглися коротко і ззаду, і з боків, після них навіть директори банків стали відпускати волосся, що закривало вуха. До них поп виконувався маленьким дерев'яним пінокіо, після них пінокіо обрізав свої ниточки і став танцювати під власні мелодії. До них поп-фільми були низькопробною спекуляцією, після них ці фільми можна було віднести до кіномистецтва. Вони наклали свій відбиток на все, до чого торкалися.

Що ж робило їх такими особливими?

По-перше, коли вони грали на сцені, всі бачили і чули, наскільки тісно вони взаємопов'язані. Вони дійсно були колективом, ансамблем. Склад був досить стандартний: три гітари, ритм і бас -- і ударні. Нічого нового в цьому не було: таким же складом «Shadows» ось вже три роки створювали хіт за хітом. Проте, «Shadows» були чисто інструментальною групою: ні в одному з їх хітів не було вокалу. Правда, вокал з'явився, коли до них прийшов Кліфф Річард, але тоді вони перетворилися просто на групу акомпанементу, не більше.

«Бітлз» же були неперевершеним вокально-інструментальним ансамблем. Троє з них не тільки грали, але часто і співали всі разом. Ведучого співака фактично не було, і дуже часто вони по черзі робили основний вокал на одній і тій же пісні.

Вони співали в унісон і робили гармонію. Пісні, що виконувалися ними, були найчастіше їх власними композиціями. У результаті, слухача вражала не тільки індивідуальність кожної пісні, але і «ансамбльовість» виконання.

«Бітлз» завжди були законодавцями музичної моди -- і в той же час завжди в стороні від потоку. Будь-яка їхня пісня запам'ятовувалася відразу, потрапляла всередину, була дуже простою - і завжди в ній було щось невловиме, те, що не можна повторити, зімітувати. Кожен їх альбом був записаний на одному диханні і не схожий на попередній. Вони ніколи не повторювалися - тому їх музика не має ніякого відношення до комерційної. Вони не обмежували себе якимсь одним стилем - в цьому і був їх стиль. І майже кожна пісня «Бітлз» була відкриттям. Вони стали легендою, тому що зуміли перевернути загальні уявлення про те, якою може і повинна бути поп-музика.

Найбільш характерною особливістю «Бітлз», що сприяла їх вражаючому зльоту на вершину, було їх прагнення до досконалості. Здавалося, вони просто не могли робити щось абияк. За що б вони не бралися -- разом чи порізно, -- вони постійно мінялися і удосконалювалися. Імідж, створений ними, був синтезом (як і багато інших їх нововведень) самих різних елементів, які, зливаючись воєдино, давали унікальне поєднання. Група знайшла своє обличчя, змінюючи спрямованість текстів, збагачуючи оркестровки включенням самих різних інструментів, розширюючи стилістичні і естетичні рамки рок-музики.

«Бітлз» були дійсно свіжим явищем на рутинній сцені, дійсно позбавлені глянцю, наведеного шоу-бізнесом, і дійсно британцями! Вони були чотирма місцевими, вуличними хлопчиськами з тих, кого можна зустріти в будь-якому місці. У цьому полягав секрет їх спілкування із залом. Із самого початку публіка визнала в них своїх.

Тоді, в 1963 році, мрія життя кожного журналіста полягала в тому, щоб почути хоч одне-єдине слово від «Бітлз». І будь-який репортер міг бути абсолютно упевнений в тому, що його інтерв'ю відрізнятиметься від інших. «Бітлз» ніколи не повторювали своїх жартів, не говорили одне і те ж, як більшість знаменитостей. Дотепність і безпосередність «Бітлз» привертали до них увагу не тільки як до музичних геніїв, але і як до осіб надзвичайно оригінальних.

За дванадцять місяців, що пройшли з моменту виходу їх першої пластинки, «Бітлз» зробилися невід'ємною складовою частиною «британського способу життя». Їх повне світлого оптимізму ствердження «Yeah! Yeah! Yeah! », що стало своєрідною «візитною карткою» квартету, формулою погляду на життя, було з радістю прийнято мільйонами молодих людей не тільки в Англії, але і далеко за її межами. Таким чином, з явища чисто музичного «Бітлз» стали явищем і соціальним, наклавши відбиток на культуру всього ХХ століття. І недивно, що при опитуванні читачів шведського журналу Aftonbladet, «Бітлз» були названі групою сторіччя.