Феномен постмодернізму

Філософський наратив постмодернізму. Глобалізаційні трансформації у становленні постмодерного суспільства. Соціокультурні наслідки формування нової цивілізації. Особливості розвитку живопису і драми в другій половині ХХ ст. Виникнення масової культури.

Рубрика Культура и искусство
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 04.11.2010
Размер файла 131,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ДОБИ
    • 1.1 Філософський наратив постмодернізму
    • 1.2 Глобалізаційні трансформації у становленні постмодерного суспільства
    • 1.3 Соціокультурні наслідки становлення нової цивілізації
    • Висновки до першого розділу
  • РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИН ХХ СТ.
    • 2.1 Історія архітектури другої половини ХХ ст.
    • 2.2 Сучасний живопис
    • 2.3 Розвиток жанру драми і кіномистецтва в контексті європейського досвіду постмодернізму
    • Висновки до другого розділу
  • РОЗДІЛ 3.СВОЄРІДНІСТЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.
    • 3.1 Масова культура та контркультура - феномен постіндустріального суспільства
    • 3.2 Література постмодернізму: по той бік різних боків
    • Висновки до третього розділу
  • ВИСНОВКИ
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

ВСТУП

Актуальність даної теми полягає, перш за все, у науковій новизні вивчення історичної епохи з позицій соціокультурного підходу та необхідністю вивчення культури другої половини ХХ століття. Проблема не обмежується художньою сферою. Перетворення геополітичного простору, зміна духовних цінностей створили можливість переходу до постіндустріального суспільства і створили атмосферу стихійного постмодернізму суспільного життя з його не стабільним, непередбачуваним ризиком оборотності. Тому вивчення культури другої половини ХХ століття дає можливість визначити і з прогнозувати тенденції суспільного розвитку.

Мета і завдання дослідження.

Метою роботи є здійснення аналізу культурних тенденцій у контексті європейського досвіду постмодернізму та з'ясувати їхній вплив на становлення суспільства постмодерну і виявити його характерні історичні ознаки.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

- показати найголовніші новації мистецтва постмодернізму;

- розкрити характер змін ролі мистецтва у суспільному житті;

- з'ясувати сутність "елітарної" та масової культури як історико-культурного феномену ХХ ст;

- розглянути глобалізацій ні процеси та соціокультурні наслідки становлення постмодерної ситуації;

- охарактеризувати сучасний стан наукових досліджень з проблеми постмодернізму.

Об'єкт і предмет дослідження.

Об'єктом дослідження є особливості розвитку європейської культури другої половини ХХ століття, а предметом - європейська культура другої половини ХХ століття.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовуються принципи та методи загальнонаукового та історичного аналізу. Принципи об'єктивності, історизму та багатовекторності застосовуються з метою дослідження об'єктивних і суб'єктивних чинників, які впливають на розвиток культури в контексті даного дослідження. Принцип всебічності допоміг розкрити мистецькі явища полікультурності. Застосування порівняльного аналізу, хронологічного співставлення, причинно-структурного методу дало можливість розглянути різноманітні форми зв'язку в об'єкті і поєднати їх в єдиній теоретичній системі. Застосовувались також мистецтвознавчі методи - характеристики виражальних засобів та естетичного аналізу.

Хронологічні рамки. Нижня межа (середина 1960 - кінець 1970 рр.) обумовлена появою стильових тенденції в мистецтвознавстві, образотворчому мистецтві, (поп-арт, оп-арт, "новий реалізм", геппенінг та інші ), архітектурі. Верхня межа (1980 - і по наш час) характеризується розширенням сфери впливу постмодернізму на літературу, культурологію, естетику, філософію. Етапи розвитку літератури другої половини ХХ століття: І етап (1950 - 1970 рр.), ІІ етап (кінець 70-х років - і особливо 80-ті рр. - і продовжуються по цей час). Хронологічні рамки періоду постмодернізму в архітектурі умовно охоплюють 1970 - 1980 рр. і на початку 1990 рр. постмодернізм як архітектурна течія згасає. Розвиток театрального мистецтва і кіномистецтва припадає на 1960- 1990 рр.

Стан наукової розробки проблеми.

Основу джерельної бази складають дослідження Р. Барта, І. Гассана, Ю. Жицинського, Д. Затонського, І. Ільїна, З. Краснодемського та інших авторів, які зробили значний внесок у розвиток вивчення даної проблеми. Так, в праці Ю. Жицинсьгого "Бог постмодерністів" розкриваються внутрішній суперечності постмодернізму, викриваються проблематичність та ідеологічний характер багатьох його висловів. Дуже важливо, що автор не зупиняється на артикуляції та критичному розгляді основних тверджень постмодернізму і його світових ідей. Додатковою літературою при написанні цієї роботи були енциклопедії з постмодернізму, які висвітлюють основні передумови становлення постмодерного типу філософствування, представлений розгляд мистецьких напрямів, стилів, течій. Проблему літератури вивчали такі вчені: Т. Денисова, М. Ігнатенко, О. Киченко, О. Ковбасенко, Г. Козуб, І. Лімборський, Н. Нев'ярович, Н. Пахаренко, і ін.

Зокрема, Нев'ярович Н. в статті "Культура постмодернізму" розглядає сучасну художню культуру та ключові ознаки постмодернізму. О. Киченко у статті "Постмодернізм і роман: метаморфози традиційного жанру" робить спробу аналізу художньої структури та естетичних функцій сучасного роману. Серед українських вчених значну увагу дослідженню проблеми постмодернізму в архітектурі приділяють Стародубцева у праці "Архітектура постмодернізму" та С. Шліпченко "Архітектурні принципи". Дослідженням театру займаються такі вчені, як Г. Гуляєва, М. Можейко та інші. Серед науковців проблему соціокультурних перетворень та глобалізаційних процесів досліджують І. Дзюба, Є. Афонін, А. Мартинов, Є. Ільюшина та інші.

Найавторитетнішим дослідником масової культури був Д. Белл. В статті "Масове культурне і сучасне суспільство", він зазначав, ще з появою кіно, радіо, телебачення з'явилася єдина система ідей, образів, розваг, які пропонуються найширшій аудиторії. Американські соціологи Д. Бенсман і Б. Розенберг у дослідженні "Масова культура і бюрократія", характеризуючи масову культуру, визначальною рисою її називали комерційне спрямування: мистецтво, науку, релігію, політику воно трактує як предмет споживання, ставлення до яких підпорядковує економічним міркуванням, логіці ринку, а не внутрішній логіці смислу.

В магістерській роботі зроблено спробу узагальнити і систематизувати дослідження про культуру другої половини ХХ ст. і окреслити його основні тенденції та ознаки.

Практичне значення роботи.

Фактичний матеріал та висновки дослідження можуть бути використані при розробці тем уроків, лекцій, практичних занять в середній та вищій школі.

Наукова новизна.

Дослідження проблеми дало можливість визначити взаємодію "елітарної" та "масової" культури. Доведено, що культура постмодернізму подолала обмеженість культури "Нового часу", яка ґрунтувалася на ідеї пріоритету новацій над традицією. Підтверджено висловом сучасних вчених, які пов'язують перехід від парадигми модерну до постмодерну з соціально-економічними, суспільними трансформаціями і західному світі.

У 1960-х - 1970-х рр. почав формуватися новий тип суспільства. Важливе зрушення заклечається в тому, що основні риси цього суспільства почали розглядатися як якісно новий струмінь розвитку не лише карти Європи, а й усього людства; а також у тому, що ці процеси не обмежувалися технологією, але й призводили до перетворення суспільства в цілому. За П. Козловським, перехід до постмодерну обумовлений розвитком суспільства від індустріального до постіндустріального, усвідомленням обмеженості ресурсів.

Структура магістерської роботи.

Магістерська робота складається із вступу, 3-ох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Апробація роботи.

Окремі питання магістерської роботи були апробовані на щорічних, науково-практичних звітних конференціях викладачів, аспірантів та студентів РДГУ.

РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ДОБИ.

1.1 Філософський наратив постмодернізму

Посмодерн, як твердить більшість самих постмодерністів - не так мистецтво, як тип мислення. Не так коло певних культурних явищ, як образ світорозуміння. Перед нами не зведення конкретних правил, а розпливчаста метафора, котра виражає деякий невизначений "стиль світовідчування".

Постмодерн як ціннісна мозаїчна протоплазма, всередині якої виникають найнеоднорідніші струми, стає чи не Абсолютом сучасної західної культури. Серед найхарактерніших універсальних трансформацій сучасної культури, що відбувається під впливом постмодернізму, найчастіше виокремлюють такі. По-перше, це наростання тенденцій, невизначеності, що виражаються у відкритості, плюралізмі, еклектизмі, неортодоксальності, невпорядкованості культурного життя. По-друге, провідною рисою постмодерністської свідомості є її іманентність, яка перетворює культурну діяльність на інтелектуальну гру, своєрідне метамистецтво.

По-третє, це перенесення інтересу з епістемологічної (закони пізнання) на онтологічну (закони буття) проблематику. Постмодернізм як особлива світоглядна концепція - має і свою форму художнього бачення світу.

У мистецькій практиці він спирається на засади постструктуралізму та деконструктивізму і характеризується як "спроба виявити на рівні організації художнього тексту певного світоглядного комплексу специфічним способом емоційно забарвлених уявлень". [64, с. 20].

Літературна критика цього напряму оперує такими філософськими поняттями та категоріями, як-от: "світ як хаос", "світ як текст", свідомість як текст", "пастіш", "постмодерністська чуттєвість", "криза авторитетів", "авторська маска", "пародійний модус оповідання", "провал комунікації", "подвійний код", "принцип нон-селекції", "метамова", "епістемологічна невпевненість..."

Розглянемо ключові поняття і категорії культури постмодерну:

"Осанна сумніву" (Д. Затонський). Сумнів є лейтмотивом культури постмодерну. Не визнаючи авторитет розуму, постмодернізм піддає сумніву всю антропоцентричну традицію європейської культури, не визнає беззаперечності сучасної моделі світу та буття, що веде до "епістемологічної невпевненості", до релятивізму істини, до переконання, що найадекватніше опанування дійсності доступне не природознавчим і точним наукам та традиційній філософії..., а інтуїтивному поетичному мисленню, з його асоціативністю, образністю, метафоричністю та миттєвими одкровеннями інсайта". [40, c.213].

"Світ як текст" (Ж. Дерріда). Людська свідомість розглядається як сума текстів, що її утворюють. Безліч існуючих текстів, зрештою, і складають світ культури, вважають деконструктивісти.

Сам текст визначає реальність запропонованої ним моделі світу. "Вони (постмодерністи) не вимагають, аби створене ними сприймали за "дійсність", а "істину", тим більше за настанову, зумовлену певним світоглядним, ідеологічним девізом. Бо, на їхній погляд, створене і твірне є не більш (але і не менш!) як "текст", тобто дещо у своєму роді самодостатнє, покликане не імітувати життя, а з ним зрівнятися. [30, c.67]

Принцип "нон-селекції" (Д. Фоккема). Постмодерністи вважають неможливим і марним намагатися встановлювати будь-який ієрархічний порядок або систему пріоритетів в житті і творчості. Вони передають своє світовідчуття через свідомо організований хаос художнього твору. Звідси притаманний постмодерністському письму стильовий еклектизм, "схрещення епох", діалог культур.

Проте, відкидаючи попередню літературну традицію, він тим не менше постає своєрідним синтезом, оскільки включає ці художні методи (реалістичне і модерністське письмо) в різних модифікаціях до свого коду. Таким чином, утверджується рівнозначність усіх стилістичних одиниць у межах одного тексту.

"Подвійне кодування" (Ч. Дженкс). Цим терміном позначається властиве постмодернізму постійне пародійне зіставлення двох або більше "текстуальних світів", тобто різних способів семіотичного кодування, естетичних систем, чим, власне, для нього і є різні стилі. [40, c. 217]. Постмодернізм водночас і продовжує практику свого попередника модернізму, і зрікається її, оскільки він "іронічно долає", у свій спосіб заперечує стилістику свого "вчителя".

Інтертекстуальність (Ю. Крістева) - ключова категорія постмодернізму, що позначає різноманітні міжтекстові стосунки як всередині твору, так і за його межами. Цитатність такого письма передбачає багатоголосе відлуння попередніх текстів, що проглядають крізь текст твору, і перебувають із ним у діалозі. Цитати можуть бути прямими і непрямими, наявними і неявними, точними і трансформованими. Своєрідною "цитатою" може виявитися не тільки вислів, образ чи мотив, а й стиль, напрям, дискурс, певна культура. Це, за висловом У. Еко, "відлуння текстуальності": "...В усіх книгах говориться про інші книги... усяка історія переказує історію, вже розказану. Це знав Гомер, це знав Арістотель, не кажучи вже про Рабле або Сервантеса [65, c.608].

"Увесь новітній постмодернізм, - підтримує цю думку Д. Затонський, - це нібито суцільне "ретро", уперте й водночас іронічно-бешкетне повернення на "круги своя". [30, c. 167].

"Смерть автора" (Р. Барт). Цей принцип є похідним від інтертекстуальної природи тексту. Якщо текст - це багатомірний простір, що складається з цитат з відсиланнями до безлічі культурних джерел, то "немає такого тексту, який би був породжений "особисто" і безпосередньо Автором: скриптор лише черпає з безмірного словника Культури". [53, c. 20]. Р. Барт вважав, що джерело тексту розташовується не в письмі, а в читанні.

Принцип розважальності. Культура модернізму була орієнтованою на елітного читача, масового ж "обслуговувала" поп-культура. Постмодернізм долає таке протистояння, поєднуючи розважальні елементи твору з вишуканими естетськими та семіотичними ідеями. Зрощення з поп-культурою постає ключовою ознакою культури постмодерну. Не дивно, що сучасні посмодерністські романи У. Еко, Д.Ж. Фаулза, В. Пелевіна є і творами високого мистецтва, і - бестселерами.

Ентропія (Т. Пінчон) - науковий термін термодинаміки та інформації, що означає зникнення, смерть якої системи, маси, якщо в усіх її частинах встановиться однакова температура, а відтак - зникнуть джерела руху. [19, c. 50].

В культурі постмодерну є неможливим ієрархічний порядок або система пріоритетів. "Якщо вони й допускають існування моделі світу, то такої, що заснована на "максимальній ентропії", "на рівноймовірності й рівноцінності усіх конститутивних елементів" [40, c. 216].

"Авторитет письма". Не визнаючи авторитет дійсності та пізнання, постмодерністи з особливою повагою ставляться до "авторитету письма", "оскільки у вигляді тексту будь-якої історичної епохи він є чи не єдиною конкретною даністю, з якою вони готові мати справу". [40, c.216]. Авторитет тексту не зумовлюється дійсністю, а тільки авторитетом інших текстів (інтертекстуальністю), тим набором художніх засобів, за допомогою яких формується влада письма над свідомістю читача.

Пародійний модус оповіді (Е. Сейд). Влада письма не є незаперечною. Вона певною мірою відносна, хитка і тому викликає в автора почуття невдоволеності, розчарування. Усвідомлення "власної двозначності, власної обмеженості цариною вимислу і письма" веде до пародійного модусу оповіді". [40, с. 217]. І це є чи не єдиною можливою позицією творчого буття письменника - постмодерніста. Все зображуване у творі - це насамперед прошарки попередніх культур та стилів - постає через певний пародійний ракурс, проте ця пародія є особливою, нейтральною, "нульовою".

Її визначають терміном "пастіш". "Пародіювання тут - дещо більше, ніж прийом, - зауважує Д. Затонський, - у певному сенсі це філософія життя, і філософія ставлення до життя, ім'я якої - поcтмодернізм. [30, c. 23]

"Політика мовних ігор". Гра є основою організуючого принципу усієї культури людства, афористично виголошена ще великим Шекспіром. У постмодернізмі ця ідея знайшла свій багатомірний розвиток "Підкреслено іронічний, ігровий модус самовизначення, характерний для постмодерністського світовідчуття, відобразився не тільки в художній практиці цієї течії, а й у самій стилістиці філософствування на цю тему", зокрема у працях Ж. Дерріди. Гра зі стилями, напрямами, мовою, цитатами - основа політики мовних ігор. [40, c. 94].

Існує кілька найхарактерніших тлумачень загадкової "постмодерністської чуттєвості":

1. Постмодерн - культура мовчання, анонімності, виснаження. Занурення в беззвучну й безбарвну стихію "Об'єкта" і зникнення особистості "Автора".

2. Анархія, або масова культура, або посмодернізм.

3. Постмодерністський - означає демократичний.

Основа "постмодерністської свідомості - "свобода вибору."

4. Постмодернізм починається там, де закінчується спільне.

5. Ми можемо поставити знак рівності між постмодернізмом і плюралізмом.

Постмодернізм - це передовсім множинність, колаж, культурна мішанина... спроба провадити усвідомлений "діалог з хаосом".

6. Постмодерніст - це той, хто працює не з текстом, а зі словником, і широко застосовує цитати.

7. Постмодерністська свідомість повертається в Історію: це діалог, а точніше, "полілог" з Історією під прикриттям Іронії. Постмодерністи - "іроністи історії", "офіціанти невизначеності". [82, с.21].

Постмодерн виявляється на кількох рівнях: онтологічному, гносеологічному та естетичному. [68, с.3]. Усі ці рівні у єдності виробляють специфічне світосприймання постмодерніста. Його визначають:

1. Культ незалежної особистості, ренесансно-романтичний образ людини, що не відчуває потреби мати дозвіл на користування буттям. Звідси - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого.

2. Прагнення увібрати в себе, поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій. Це - єдиний спосіб пробитися до справжнього масштабу буття, здолати екзистенційну безпросвітність існування. Отож постмодерністи зазвичай вражають своєю ерудованістю, іноді її надмірністю.

3. Бачення повсякденного реального життя, як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу (протиприродний технократизм, сірість, казарменість тоталітарних суспільств, невлаштованість, розбалансованість дає для таких оцінок усі підстави). Карнавал завжди передбачає перевертання ієрархії цінностей, гру. Але якщо колись він чітко обмежувався відповідними святковими днями і межами соборного майдану, то тепер залив увесь часопростір нашого існування. Життя окремої людини й усього суспільства перетворюється на страшну безперервну гру, що немає жодного стосунку до достеменного буття. Ця гра непомітно примушує людину втрачати саму себе, перетворює її на актора, маріонетку, маску в театрі трагіфарсу.

4. Нарочисто ігровий стиль постмодерну. Вдаючись до зумисне "несерйозної" , безглуздої гри, постмодерніст підкреслює ненормальність, несправжність, протиприродність панівного в реальності штибу життя. Крім того, усвідомлюючи неможливість пізнати справжній світ, вплинути на нього, митець шукає замінника у світі своєму, штучно створеному, який живе і тлумачиться за законами, ним самим, (митцем) установленими. А також лише ігрова атмосфера дає змогу стерти межі поміж різними гранями, рівнями життя.

5. Зумисне химерне переплетіння різних стилів у постмодерністській оповіді (там часто грайливо співіснують високий класицистичний стиль і сентиментальний чи грубо натуралістичний, детективний, казковий, гумористично-анекдотичний...). У стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний або діловий; фрагментами роману стають наукові трактати чи публіцистичні статті, донесення, звіти...

6. Суміш багатьох традиційних "високих і низьких" жанрових різновидів, щоправда "перелицьованих", модифікованих автором: побутовий психологічний роман, притча, готичний роман, фантастична оповідь, байка, анекдот, елегія, трагедія, казка...

7. Сюжет цих творів - це легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури попередніх епох (від античної до модерністської). Запозичення, перегуки (інтертекстуальність) спостерігаються не лише на сюжетно- композиційному, а й на образному мовному, версифікаційному рівнях.

8. Як правило, у такому творі присутній образ оповідача (теж видозмінене відживлення давньої літературної традиції). Переповідаючи різні історії, постмодерніст підкреслює суб'єктивність показу, відносність своїх оцінок, відчужує від читача побутову реальність, увиразнює її ілюзорність розглядає її на тлі досвіду попередніх епох. Постмодерніст вдається до цитат і алюзій з метою не переконувати ними когось, а переоцінити та спародіювати їх.

9. Іронічність та пародійність є, власне, найхарактернішими прикметами цього стилю.

Корені такого підходу у "романтичній іронії", тобто неприйнятті реального стану речей, життєвого ладу, а також у намаганні оголити примітивність, несправжність, а то й безглуздя ідей, кумирів, істин, смаків, які обожнювалися вчора чи обожнюються й нині у масовій свідомості.

Поєднуючи інтелектуальне й масове, елітарне й кітчеве, переплітаючи різнорідні мотиви та оповіді техніки, постмодерн стирає соціальні й психологічні кордони у творенні та сприйнятті мистецтва. Тому він з'являється там, де існує основоположний плюралізм ідей, моделей поведінки, приймається багатоголосся стилів, світоглядний й мистецький синкретизм. [ 68, c. 4].

Хаотична й неврегульована культура постмодернізму, що йде поверхнею, виникла і стала такою, напевно, невипадково.

"Постмодерністський поворот", або, як полюбляють говорити на Заході, "постмодерністська ситуація", має своїх духовних батьків і наставників. Це, передовсім представники філософської школи французького постструктуралізму - Ф. Барт, Ж. Батай, Ж. Бодріяр, Ж. Делез, Ж. Дерріда, Ж. Лакан, Ж-Ф. Ліотар, М. Фуко. [11 c. 50-51].

Розквіт цієї філософії, викликаної кризою цінностей і банкрутством ідеологій, в основу світорозуміння кладе набір досить неміцних, розсипаних каменів нігілізму, самодеструкції та самопародіювання. Серед відомих теоретиків постмодернізму Ж. Делез і Ф. Гуатарі, яким людство зобов'язане появою вельми симптоматичного неологізму "Хаосмос", поєднання Космосу і Хаосу. Мабуть, для постмодерністського хаосу передбачається космічний масштаб, а постмодерністський космос стає дедалі більш хаотичним. Може, тому постмодерністи уявляють культуру далеко не ієрархічно впорядкованим цілим. Образи й метафори постсучасної культури інші. Це "архів" М. Фуко, "вавилонська бібліотека" Х.Л. Борхеса або дивний "нескінчений лабіринт" У. Еко: лабіринт, в якому нема ні входу, ні виходу, ні центру, ні меж, а тільки простір "нескінченних можливостей", що складаються з безлічі перетинів, тупиків і пунктирів.

Відчуття хиткості світопорядку, невизначеності, непостійності, невиявленості ідеалів та орієнтирів забарвлює в меланхолійні відтінки суперечку про постмодернізм у західній культурі. Його учасники - П. Віріліо, Ю. Хабермас, Р. Гаше, Ф. Джеймісон, Н. Вейкфілд, П. Фейєрабенд, Р. Рорті, О. Марквард, М. Фінок'яро, А. Роб-Гріє, Поль де Мен та багато інших. У їхніх концепціях більше відмінностей ніж схожості. Споріднює їх, мабуть одне: духовний незатишок, відчуття руйнування цілісності, девальвації всіх цінностей, розірваності й розкладу світу на скалки й безладні фрагменти.

1.2 Глобалізаційні трансформації у становленні постмодерного суспільства

Останнім часом явище глобалізації та глобалізаційні процеси привертають пильну увагу політиків, журналістів і вчених-суспільствознавців. Спочатку глобалізацію розглядали, зокрема Дж. Рітцер, як позитивний процес проникнення західного (західної моделі розвитку, західного способу життя, західних цінностей як найкращих і найпрогресивніших) у всі сфери життя різних країн світу, під час якої відбувається зміцнення зв'язків і взаємозалежностей між ними. Німецький соціолог У. Бек стверджує, що глобалізація - це, насамперед, утворення і поширення змішаних форм соціальності - створення множини різнопорядкових локальностей, які взаємодіють між собою, що спричинює одночасні процеси гомогенізації і гетерогенізації. Е. Гіденс трактує глобалізацію як процес зміцнення міжнародних соціальних відносин і відзначає, що головною її ознакою є здатність просторово віддалених подій впливати, нерідко миттєво, одна на одну. Вітчизняні соціологи, зокрема, А. Арсенко, Є. Головаха, А. Ручка, В. Танчер, Н. Бойко, А. Малюк, Н. Толстих, М. Паращєвін, О. Рєзнік, також приділяють певну увагу вивченню глобалізаційних процесів та дослідженню їхнього впливу на деякі сфери життєдіяльності українського суспільства.

Внаслідок глобалізаційних процесів, суспільства модерну (індустріальні суспільства), які підпорядковувались національним державам, що зараз руйнуються, зазнають суттєвих змін, які призводять до виникнення нового суспільства - суспільства постмодерну.

У 80 - 90-х роках ХХ століття для найпроникливіших соціальних аналітиків, стали очевидними якісні перетворення суспільного життя в індустріально-розвинених країнах Заходу, спричинені процесами глобалізації та інформатизації, які призвели до революційних змін в економічному, політичному і культурному житті західної людини й суспільства, які ознаменували початок нової культурної епохи та зумовили появу нових, кардинально відмінних від попередніх соціокультурних реалій, що дає підстави говорити про фундаментальні зрушення у відносинах між людьми, у ставленні людини до самої себе й до всього довкілля.

Унаслідок прискорення інтеграційних процесів, насамперед в економічній сфері, як у середині національних держав, так і у межах усієї Західної Європи та Заходу загалом, образ модерного суспільства починає швидко змінюватись. Інтеграційні процеси в економіці були спричиненні посиленням конкуренції та розширенням міжнародного поділу праці, які відбувалися за умов зростання обсягів торгівлі між західними країнами. Збільшення залежності країн і регіонів одних від одних від одних у питаннях ввезення і вивезення товарів і послуг зумовило регламентацію торгівлі в масштабах Західної Європи, коли у 1957 році п'ять європейських країн - Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург - підписали так звану Римську угоду (до якої згодом приєдналися ще кілька країн, зокрема Велика Британія, Данія, Ірландія) про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), головною метою якого, як проголошувалося, було запровадження вільної торгівлі між членами ЄЕС і поступове усунення всіх обмежень у торгівлі. Відповідно до цієї мети передбачалися: введення єдиного митного тарифу в торгівлі з "третіми" країнами; усунення перешкод на шляху вільного переміщення "осіб, капіталів і послуг"; єдина політика у сфері транспорту і сільського господарства; створення валютного союзу й уніфікація податкових систем; узгодження законодавств країн-учасниць; і нарешті, розроблення принципів узгодженої економічної політики. Так, власне, в результаті зростання торгових операцій і намагання регламентувати їх та впорядкувати конкуренцію розпочався процес створення спільної європейської економіки, процес, який призвів до посилення потоків виробництва, інвестицій, індивідів та інформації, інакше кажучи - до підвищення мобільності капіталу, робочої сили та ідей, а згодом - до інтеграції та взаємопов'язаності всіх економічних аспектів (сировини, праці, інформації, транспорту, фінансів, розподілу маркетингу) у все європейському, а згодом й у всесвітньому масштабі. Глобалізація - це, власне, сукупність усіх сучасних соціальних, економічних, політичних, інформаційних, торговельних, фінансових, транспортних, трудових, культурних, комунікаційних змін і процесів, які відбуваються під впливом економіко-технологічних та інформаційно-технологічних чинників, насамперед у країнах Західної Європи, США та Японії.

Особливістю сучасного етапу інтеграційних економічних процесів є перехід від моно капіталізму до мультинаціоналізму, пов'язаний з інтенсифікацією планетарної діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК), які з'явилися у Європі у великій кількості після Другої світової війни. З метою отримання максимальних прибутків за умов жорсткої конкурентної боротьби керівництво ТНК впроваджувало і впроваджує на своїх підприємствах передові наукомісткі виробничі технології, поряд із застосуванням нових технологій управління та організації праці. На виробничих підприємствах ТНК завдяки широкомасштабній комп'ютеризації, роботизації та застосуванню мікропроцесорних технологій з'являються постфордистські методи виробництва, на яких ґрунтується економічна система індустріально розвинених суспільств, що характеризується в соціології як постіндустріальна.

Вважають, що модерні суспільства перебувають фордистських методів виробництва та маркетингу, що виникла на основі великомасштабних підприємств, які продукували товари масового споживання, тобто стандартизовану продукцію, для масових ринків, і до речі, за ціною, яку породжує масове споживання. До того ж виробництво товарів масового споживання ґрунтувалося на негнучких виробничих процесах та жорстких ієрархічних і бюрократичних управлінських структурах. При цьому допускалося використання некваліфікованої або напівкваліфікованої праці для виконання рутинних повторюваних операцій. На підприємствах фордистського типу досить широко впроваджувалися прийоми наукового менеджменту, а при розробленні угод стосовно заробітної плати значну роль відіграли профспілки. На відміну від фордизму, що об'єктивно сприяв розвитку національних ринків, матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. В результаті технологічних змін значно збільшується частка висококваліфікованих робітників, які займаються процедурами вимірювання, контролю, й управління, що зближує їх за характером праці та роллю в процесі виробництва з інженерно-технічним персоналом; при цьому висококваліфіковані робітники, як правило мають середню технічну освіту, а їх заробітна платня в кілька разів перевищує офіційний мінімум. Водночас зростає чисельність "білих комірців", як називають робітників не ручної праці - професійних, технічних, управлінських та інших службовців сектори послуг, які звичайно працюють на чистій роботі в офісі чи у магазині; вони як правило мають середню освіту, більшість із них становлять жінки, тому говорять про фемінізацію багатьох процесів праці.

Як зауважив М. Кастельс: "Нове суспільство виникає , коли (і якщо) спостерігається структурна реорганізація у виробничих відносинах, відносинах влади та відносинах досвіду. Ці перетворення призводять до однаково значних модифікацій суспільних форм простору і часу та виникнення нової культури" [ ,с. 496].

Не слід забувати й про те, що глобалізація економіки вможливилася завдяки швидкому розвитку транспортних систем і засобів зв'язку. Які з'явилися з появою універсального програмованого комп'ютера і дедалі зростають завдяки створенню інформаційних технологій (ІТ), як називають будь-які машинні технології комунікації.

Революційні зміни у способі передавання інформації спричинив такий порівняно новий (1980-ті роки) засіб комунікації, як Інтернет, який є продовженням передових військових технологій США (попередник - мережа ARPANET, яка вийшла на лінію в 1969 році). Інтернет надав глобальній економіці якісно нової властивості, яка була відсутня у перших десятиріччях ХХ століття - саме він дав змогу глобальній економіці працювати як єдина система в режимі реального часу в масштабі всієї планети. Комп'ютерна революція об'єднала в єдине ціле політичний, технологічний і економічний інформаційний простір Заходу, вможлививши "активне, одночасне і взаємне встановлення контакту між окремими акторами понад усіма кордонами між країнами, релігіями і континентами" (У. Бек).

Серед негативних наслідків глобалізацій них процесів насамперед називають глобалізацію бідності. І слід зауважити, що поширення бідності відбувається на тлі загального збагачення західних країн. Згідно з даними У. Бека, країни Європейського Союзу (ЄС) за останні двадцять років ХХ століття стали багатшими на 50-70%. І все ж таки, зазначає німецький соціолог, "ЄС налічує сьогодні двадцять мільйонів безробітних, п'ятдесят мільйонів бідних і п'ять мільйонів бездомних" [ ,с. 17]. "Куди ж дівається національне багатство?" - запитує Бек. Очевидно, що воно не концентрується в руках небагатьох. З У. Беком погоджується польсько-британський соціолог З. Батман. Обидва говорять про те, що за умов глобалізації визріла і набула поширення "нова бідність", яку вони ще називають тих, чий дохід меншим за половину середнього доходу по країні [ ,с. 204]. Ця "нова бідність", на їхню думку, призводить до того, що людина опиняється за межами суспільства і перетворюється, по суті, на вигнанця, втрачаючи при цьому здатність виконувати обов'язки громадянина. З. Батман, аналізуючи кризовий стан системи соціального забезпечення і пов'язаний з ним "кінець" держави загального добробуту, пояснює феномен "нових бідних" логікою капіталістичного виробництва, зауважуючи: "Часи промисловості, яка застосовувала маси робітників, відійшла у минуле, в усякому разі у нашій частині світу, армія, яка була ґрунтована на загальній військовій повинності, також тепер належить історії. Сучасні види озброєння потребують меншої чисельності професійних солдат, а технічний прогрес у виробництві товарів призвів сьогодні до зменшення потреб у зайнятих..." І, продовжуючи свою думку, зазначає: "... у суспільстві, де споживачі, а не виробники є рушійною силою економічного процвітання ... бідняки не являють собою цінності і як споживачі" [ ,с. 93 - 94]. Отже, "нові бідні" перетворюються на постійну групу знедолених, на "клас, поза класами ", на групу, яка перебуває поза межами "соціальної системи", верству, без якої всі інші почувалися б краще і зручніше [ ,с. 94]. Цю думку Баумана поділяє й М. Кастельс, називаючи серед "фундаментальних соціальних розламів" інформаційної доби "соціальне виключення значного сегмента суспільства, який утворюють індивіди, яких "скинуто з рахівниць", котрими нехтують, чию цінність як робітників / споживачів вичерпано і чию значимість як людей ігнорують" [ ,с. 501]. Таким чином, у західному суспільстві під впливом глобалізації з'являється новий елемент соціальної структури - група "соціально виключених", що свідчить якщо не про кінець, то принаймні про кризу громадянського суспільства. Західні соціологи відзначають, що бідність і безробіття підривають основи західної демократії, загрожують соціальній солідарності, й піддають сумніву можливість соціального порядку, про який мріяли фундатори соціологічної науки.

Не можна не відзначити й такий негативний наслідок глобалізаційних змін, як спостережувані багатьма аналітиками дедалі більша дегуманізація суспільства. Проте науково-технічний прогрес, що вже загальновизнано, несе із собою як добро, так і зло.

Помічено, що для сучасної західної людини головною цінністю стає новизна, коли шкала цінностей використовується за найпростішою схемою: остання модель будь-якого предмета споживання чи витвору мистецтва вважається ліпшою від попередньої. Помічено також, що західна людина втрачає інтерес до класики, яка забезпечувала її певними знаннями про світ і яка могла б стати противагою масовій культурі. Її вже не цікавлять класичні форми культури саме тому, що вона сприймає їх як "колишні", а отже - не сучасні. В культурі, як це влучно підмітив польський філософ і письменник С. Лем, сталася підміна критеріїв, коли вартісним вважається те, що є популярним, а "диктат популярності - це диктат грошей" [ ,с. 138 - 139].

З. Батман зазначає, що західна культура не винагороджує довготривалі зусилля ради якоїсь віддаленої у часі мети, результат потрібний тут і зараз. Постмодерна культура, зауважує соціолог, "здатна розділити життя на низку епізодів, що проживаються із наміром запобігти будь-яким довгостроковим наслідкам і ухилятися від жорстких зобов'язань, які могли б примусити нас прийняти ці наслідки. Вічність... не має значення" [ ,с. 315]. Люди, зокрема, перестають поважати сімейні традиції та цінності, внаслідок чого руйнується зв'язок між членами сім'ї та між поколіннями.

Процеси глобалізації та інформатизації в західних країнах, які можна розцінювати як процеси пост модернізації, сприяли появі комп'ютерної комунікації, роль якої у формуванні майбутньої культури високо індустріалізованих суспільств швидко зростає. Телевізор, що став ідолом сучасної цивілізації, відчужує один від одного людей, корі живуть в одному будинку й навіть в одній сім'ї, підміняючи живе, особистісне спілкування ілюзорними мріями та фантазіями. Окрім того, телебачення за допомогою оптичних ефектів, кліповості та інших прийомів трансформує реальну картину життя в іншу - віртуальну (хибну/оманливу) реальність, вводячи людину в особливий, змінений стан свідомості та відволікаючи, а точніше відгороджуючи, віддаляючи її від реального життя та реальних людей. Урешті-решт ослаблення й повний розрив соціальних зв'язків породжують дезорієнтованість, невпевненість, незахищеність та самостійність людини у такому складному, незрозумілому і небезпечному для неї світі.

У соціальній сфері процеси глобалізації та інформатизації призвели до радикальних змін соціальної структури західних суспільств. У ситуації постмодерну, коли на передній план суспільного життя висувається сфера культури, класи втрачають те важливе значення, яке вони мали у модерному суспільстві, внаслідок чого соціальна культура стає фрагментованішою й складнішою, характеризується цілою низкою підстав для диференціації, до яких, крім класу належить стать, етнічність, вік тощо. Головним критерієм соціальної стратифікації в сучасних суспільствах, як зазначає Д. Белл, стає рівень освіти та знань, на противагу критерію володіння засобами виробництва. [ ,с. 89 - 90]. У постмодерних соціумах, таким чином, формується нова правляча еліта, яка йде на зміну старій владній еліті і відрізняється високим рівнем знання та компетентності в технічній сфері. Проте варто звернути увагу на те, що нова технократична еліта Заходу - інтелектуали - якісно відрізняється від старої еліти тим, що вони не мають того багатовимірного уявлення про світ, яке було притаманне старій еліті, представників якої назвали інтелігенцією. Вони задовольняються набуттям тих знань, які можуть бути використані у вузькій технічній сфері з метою підвищення ефективності виробництва і завдяки яким вони можуть досить пристойно існувати. До того ж однією з характерних ознак інтелігентів була їхня відданість високим моральним принципам, їм було притаманне почуття особистої відповідальності за майбутнє їхнього народу чи їхньої нації. Стосовно управлінської (бюрократичної) еліти в індустріально розвиненому суспільстві інший відомий соціолог Е. Фромм зазначив, що її члени - "вже не еліта в колишньому сенсі, тобто група, що творить культуру. Хоча вони витрачають значні суми на підтримку науки та мистецтва, як клас вони такі самі споживачі "культурного добробуту", як і ті, для кого він призначений" [ ,с. 242].

Таким чином, можна стверджувати, що саме ці нові реалії, які свідчать про радикальні перетворення усіх сфер суспільного життя, дають підстави трактувати розвинені суспільства Заходу як постмодерні, тобто як такі, що радикально відрізняються від суспільств доби модерну.

1.3 Соціокультурні наслідки становлення нової цивілізації

У 1979 р. вийшла в світ книга Ж.-Ф. Ліотара "Постмодерністський стан", яка констатувала настання якісно нового етапу в історії культури. Для його характеристики вживають різні визначення: суперіндустріальна, технотронна, інформаційна, телекомунікаційна культура, культура постсучасна, постмодерністська. Вже у цій різноманітності термінів виявляється складність, багатоманітність, неоднозначність "постмодерністського стану".

Науково-технічний прогрес, який постійно прискорювався впродовж останніх століть, до середини ХХ ст. досягнув такого рівня, що це дало підстави соціологам дійти висновку: на зміну індустріальній цивілізації прийшла нова - постіндустріальна. Д. Белл (1919 р. н.), Р. Арон (1905-1983 рр.), З. Бжезінський (1928 р. н.), Г. Маркузе (1898-1979 рр.) намагались осмислити новий стан людства.

Відомий американський футуролог О. Тоффлер (нар. 1928 р.) у книзі "Футурошок" (1970 р.) зазначає: те, що відбувається нині, - не просто промислова революція, а другий водорозділ, який за значенням не менш важливий, аніж перший великий розрив історичної спадкоємності - перехід від варварства до цивілізації.

Небувалий технічний прогрес створив основу для прискорення темпів економічного зростання. Д. Белл у працях "Кінець ідеології" (1960 р.) та "Постіндустріальне суспільство" (1976 р.) розглядає зміни, які відбуваються в сучасній економіці. Розвиток електроніки, інформатики, біотехнологій породив якісні зміни в системі виробництва, привів до зменшення ролі важкої промисловості. Домінуючою сферою стала "економіка обслуговування". Це в свою чергу зумовило зміни у соціальній структурі суспільства: провідною соціальною групою стали не підприємці, бізнесмени, як і в індустріальну епоху, а спеціалісти - мерітократи (еліта точних знань), когнітаріат (математики, соціологи, економісти, інженери, науковці).

Однією з тенденцій в культурі постмодерної доби є її глобалізація. Електронний зв'язок, "всесвітнє павутиння" Інтернету перетворюють світ на "всесвітнє село". Процес глобалізації виявляє себе у всіх сферах життя сучасного суспільства - економіці, політиці, освіті. Він має і позитивні й негативні наслідки (спроба найрозвинутіших економічних країн нав'язати свою волю країнам "третього світу", "американізація" економіки багатьох країн тощо).

Проте в сфері культури глобалізація виявляється ще ширше і неоднозначніше. Інколи вона постає як тенденція до нівелювання національних культур, витіснення національних традицій і звичного життєвого укладу, розмивання культурної ідентичності.

Однак варто подивитись на цю проблему з іншого погляду. Ще на початку ХХ ст. російський філософ М. Бердяєв (1874-1948 рр.) розглядав цей період історії як час, коли людський рід перероджується в людство. Єдність, на думку філософа, є чимось якісно відмінним від того, що може стати продуктом "культурного імперіалізму". Становлення істинної єдності культур передбачає не стирання цивілізаційних і культурних особливостей, а збереження самобутності, долучення автономних культурних утворень до широкого, багатовимірного діалогу. Саме це зазначав відомий філософ, культуролог В. Біблер (1918 р.), порівнюючи сучасну культуру з дволиким Янусом, одне обличчя якого звернене "в себе", у глибини власної самобутності, друге - до інших культурних світів.

Сучасну культуру нерідко називають інформаційною. Це визначення позначає одну з її принципових відмінностей від культури попередніх історичних періодів.

Кожна епоха в історії культури виробляє засоби не лише продукування, а й трансляції своїх здобутків. Так, культура доіндустріальної доби транслювалась через особистий контакт з іншою людиною, вчителем, мудрецем. З розвитком суспільства виник новий спосіб культурної трансляції - писемність, культура стала "книжною". "Культура вуха", яка існувала у стародавньому світі, "культура ока", що сформувалась в добу Середньовіччя й утвердилась у Новий час, виробили певні форми розумової діяльності. Вони значною мірою обумовлені фонетичним алфавітом - системою, що складається з окремих елементів, здатних утворювати слова-поняття завдяки певному порядку поєднання і взаємодії.

Сучасна культура - культура аудіовізуальна, комп'ютерна, "екранна". Інформаційна культура формує інший тип світобачення і світорозуміння. Світ електроніки вводить нас у життєвий потік цілком і відразу. Ми змушені відмовитись від звички класифікувати факти, негайна інформація забезпечує співіснування в стані активної взаємодії всіх факторів оточення і досвіду. Ми ніби знов опинились у тому хаосі інформації, емоцій, почуттів, з якого вийшли кілька тисячоліть тому завдяки писемності. Нам необхідно в нових умовах знайти орієнтири для створення нової картини світу, утворити з цього інформаційного хаосу новий космос.

Попередні культури були монологічними: вони ґрунтувались на претензії володіння абсолютною істиною, яка уявлялась міфологічно-релігійною або сцієнтистською свідомістю, що утверджувала абсолютну цінність тієї картини світу, яка була створювана нею. Хибність усіх інших "міфологем" не допускала діалогу з іншими ментальними системами і навіть своїми власними модифікаціями, що оголошувались єресями. Сучасна культура - діалогічна, плюралістична. Її діалогічність народжується в пошуках нового, без нерозумного руйнування старого, у бажанні взаєморозуміння, визнанні відносності істини, якою володіє та чи інша форма суспільної свідомості.

Важлива роль у цьому плюралістичному осягненні істини, безперечно, належить науці.

Багато "абсолютних істин" розвіялось у сфері математичних наук. Однією з найактуальніших проблем математики стала проблема невпорядкованості, хаосу, випадковості, що розглядається як структурний елемент дійсності.

Ера усталених істин закінчилась і в біологічній науці.

Загадку людини намагається осягнути й сучасна психологія. Найважливіші її досягнення здійснюються в сфері дослідження підсвідомого, поведінки людини, проблем комунікації, теорії інформації і штучного інтелекту.

Нові принципи і парадигми виробляє сучасна соціологія. Пильно вивчаючи нескінченні метаморфози сьогодення, вона розкриває зміни, зумовлені постіндустріальною добою, здійснює своєрідну рентгенографію сучасного суспільства, досліджуючи проблеми влади, соціального партнерства, соціальних конфліктів. Об'єктом її дослідження стає мода, масова культура.

Формується нова модель історичної науки. Сучасна історія відмовляється від уявлення про всеосяжну історію і наголошує на тому, що історичний час не є лінійним, однорідним. Він має розколи, розлами, тому різні людські спільноти можуть перебувати в різних часах, у власних історіях. Відстань між цими часами й історіями може охопити лише філософія історії, яка ґрунтується на концепції "тривалих часових протяжностей".

Одним з перших сформулював цю концепцію професор Колеж де Франс Ф. Бродель (1902-1985 рр.), автор книг "Матеріальна цивілізація", "Економіка і капіталізм" та "Історичні нотатки". Розвиваючи його ідеї, М. Фуко (1926-1984 рр.) зауважує, що глобальний смисл історії розгортається навколо свого стрижня, яким виступає Дух, Ідея.

Наголошуючи на великих досягненнях сучасної науки, зазначимо, що нинішня доба сформувала нову культуру науки, яка відмовляється від її сцієнтистського культу, проголошує ідею моральної відповідальності вченого, допускає пошук різних шляхів до осягнення істини. Тепер рефлективне мислення уявляється не лише виявом раціональності - воно пов'язується з творчою інтуїцією, художнім, образним мисленням.

Характерною рисою нашої доби є те, що наука нерідко звертається до містичної традиції - найдавнішого типу свідомості. Фізики, які створюють картину світобудови, беруть контури своїх космогоній з індуїзму, хіміки відкривають зв'язок своєї науки з давньою алхімією, біологи і медики звертаються до тібетської "Книги мертвих", психологи у спробах пояснити фантоми свідомості переосмислюють практику шаманізму.

Постмодерністська культурна парадигма характерна також переосмисленням зв'язків науки із релігією, що розглядається на сучасному етапі розвитку не як ворог науки, а як якісно інший - софійний, недискурсивний шлях осягнення істини.

Проте осмислення ролі релігії в сучасній культурі не може обмежуватися сферою її зв'язків із наукою. Релігія, на думку багатьох сучасних культурологів, виводить людину за межі її іманентності, розкриваючи їй трансцендентні за характером духовні цінності, що відображають цілісність світу і життя, мають універсальний характер. Отже, релігія виступає засобом поєднання в культурі змінного, часового, спонтанного, індивідуального з вічним, стабільним, загальним, Абсолютом, який упорядковує емпіричну реальність. П. Тейяр де Шарден, М. Бердяєв та інші філософи ХХ ст. визначали сакральні витоки культури. Нинішній релігійний ренесанс - свідчення того, що втрата релігійної віри переживається культурою як втрата цілісності, смислу.

Плюралізм, притаманний культурі постмодерну, сприяє формуванню нового мислення.

Культура постмодерної доби відмовляється від осмислення світу через призму бінарних опозицій - наука і релігія, знання і віра, що створювали картину світу в попередні епохи. Філософські категорії, основні поняття окремих наук, які становлять каркас "старого" мислення, є своєрідною сіткою, яку наш розум накидає на дійсність. Сітка здатна вловити лише ті властивості дійсності, що рельєфно виступають над поверхнею. В її вічка потрапляє більша частина життєвого матеріалу, який витісняється на периферію свідомості й концептуально не осмислюється. Це спричиняє двомірність пізнання, з одного боку, а з іншого - стає причиною того, що пізнання стикається з протиріччями, яких воно не здатне розв'язати.

Обмеженість конфронтаційного мислення сучасній філософії вдалось подолати завдяки сформульованому нею принципу доповнювання (компліментарності). Цей принцип засвідчує, що суттєві сторони певного явища можуть бути не лише протилежностями, а й різними взаємодоповнювальними його аспектами. Поняття компліментарності органічно поповнює закон єдності та боротьби протилежностей і відображає інший аспект світового буття, який стара діалектика ігнорувала.

Бінарні опозиції в культурі попередніх епох становили своєрідний "центр сенсу", створювали упорядковану модель світу. Модернізм закликав до руйнування цієї моделі, й на місце зруйнованої гармонії прийшов хаос. Завдання постмодерну - віднайти в хаосі новий космос, гармонію вищого порядку. Здійснити це завдання він намагається через деконструкцію - демонтування, подолання застиглих "метавідповідей", різноманітні відкриття та процес утворення упорядкованого розмаїття світу.

Ж. Дерріда (1930-2004 рр.), Ж.-Ф. Ліотар (нар. 1924 р.), американська Йєльська школа, найяскравіші представники практики деконструкції, заперечують будь-які спроби зведення емпіричної різноманітності явищ, їх властивості та характеристики до певного смислового ядра. Вони виступають проти спроб підвести цю різноманітність під певне загальне начало, дати "метавідповідь" на всі запитання, що постають перед людиною, котра прагне осягнути світ.

Філософи постмодерної доби намагаються розширити діапазон наукового і філософського мислення ідеєю "методологічного сумніву" внаслідок утвердження нового виду теоретичної рефлексії, що отримав назву постмодерністської чуттєвості. Суть його полягає у застосуванні прийомів художньо-літературного мислення. В процесах мислення вони вбачають вияв законів риторики і метафори, отже, будь-яка галузь наукового знання - це художній "текст", "розповідь", яка повинна будуватись за законами "метафоричного есе", що дає змогу "вільної гри активної інтерпретації", реалізує резерви уяви й інтуїції.


Подобные документы

  • Константи постмодернізму. Соціокультурні моделі постмодернізму. Ціннісні орієнтації. Зміна соціокультурної парадигми рубежу XIX-XX ст. Відмова від метадискурсивності на користь полідискурса.

    реферат [22,9 K], добавлен 04.04.2007

  • Визначальні риси світової культури другої половини ХХ ст. Ідеологізація мистецтва та її наслідки для суспільства. Протистояння авангардного та реалістичного мистецтва. Вплив масової культури на формування свідомості. Нові види художньої творчості.

    реферат [37,1 K], добавлен 13.12.2010

  • Діалектична взаємодія аполлонічної і діонісійної сторін культуротворчого процесу. Полеміка Еразма Роттердамського і Мартіна Лютера. Міфологія, класицизм і християнство як підґрунтя західної цивілізації. Екзистенціалізм: джерело ідеології постмодернізму.

    реферат [26,2 K], добавлен 01.06.2009

  • Визначення поняття та історія виникнення постмодернізму в живописі. Характеристика ознак постмодернізму: наявність готової форми, відсутність будь-яких правил. Концепції постмодернізму, еклектика та фетишизм. Творчість Жерара Гаруста та Йозефа Бойса.

    презентация [1,9 M], добавлен 07.12.2017

  • Поняття "філософія культури" з погляду мислителів ХХ ст. Культурологічні особливості різних епох європейської цивілізації. Теорії виникнення і розвитку культури. Цивілізація та явище масової культури у сучасному суспільстві. Етнографічне обличчя культури.

    реферат [51,0 K], добавлен 05.02.2012

  • Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Специфічні риси постмодернізму. Напрямки і особливості розвитку музичної культури. Український театр в системі національної культури. Здобутки та проблеми розвитку кіномистецтва.

    реферат [36,9 K], добавлен 20.09.2010

  • Загальна характеристика сучасної західної культури: особливості соціокультурних умов та принципів її формування та розвитку. Модернізм як сукупність напрямів в культурі ХХ століття, його характерні риси. Відмінності та значення постмодернізму в культурі.

    контрольная работа [23,1 K], добавлен 05.06.2011

  • Цивілізація як щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними. Ґенеза і співвідношення культури з цивілізацією. Проблеми протилежності і несумісності культури та цивілізації в умовах сучасного суспільства.

    контрольная работа [26,3 K], добавлен 19.10.2012

  • Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.

    учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014

  • Загальне поняття драми як родового різновиду літератури, зумовленого потребами театрального мистецтва. Сутність та найважливіші ознаки класичної, "закритої" драми. Характерні особливості та своєрідні ознаки "неарістотелівської" або "нової" драми.

    доклад [12,8 K], добавлен 02.05.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.